.

Відмінності у справі перекладу (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
208 5155
Скачать документ

Реферат на тему:

Відмінності у справі перекладу

За усталеним поняттям переклад – це передача змісту засобами іншої
мови, тобто заміна мови. Проте жодний тлумачник, наводячи подібне
визначення, не пояснює, чому, власне, в іншій мові цей зміст стає
зрозумілим і в чому полягає суть самої передачі. Теоретики перекладу,
хоч би які алфавіти, країни й концепції предмета вони представляли,
здебільшого так само одностайні в тому, що завдання перекладача –
замінити мову, дати рівноцінний іншомовний текст. Зрештою, це забезпечує
їм разом з істориками, методистами й критиками перекладу відчуття
належності до гурту, який має свій поняттєвий тезаурус – спільну фахову
мову. Сказати б точно – субмову. Однак вона є підсистемою не однієї
етномови, а багатьох одразу, і в кожній вирізняє ту саму царину в
номенклатурі ремесел і наук. А це вже підстава, щоб розглядати її як
окрему мову в ряду інших галузевих універсальних. З іншого боку,
терміно-система перекладознавства певною мірою править і за
малозрозумілий для непосвячених жаргон, де авторизований переклад не
треба плутати з авторським, буквалістичний з буквальним, автентичність з
адекватністю, точність з вірністю, а вірність з правильністю, цільову
мову з перекладацькою і метою перекладу тощо. Стійкість поняття
підтримується ще й зв’язками із суміжними – внутрішньою структурою
фахової говірки. Коли є, приміром, переклад адекватний, то не виникає
сумнівів, що й неадекватний усе-таки можна називати перекладом, попри
відсутність пошукуваної якості й основної ознаки за визначенням – отієї
самої передачі. Правдивою і несуперечливою була б назва непереклад, але
годі знайти таку в різноголоссі словників. Прийнятий спосіб
висловлюватися мандрує з мови у мову, що засвідчують і міжнародні
конференції з перекладознавства. Їх бо теж перекладають. Однак мову
галузі, навіть особисті терміни-неологізми вченого, залишають
незайманими, святобливо зберігаючи й відтворюючи в іншій фонетиці. Іноді
– ще й наслідуючи первісне звучання. З чого аж ніяк не випливає, що ця
мова в принципі не піддається перекладові зовсім відмінного розряду –
хоч би й на іншу систему термінів у межах тієї самої фонетики. Вочевидь,
реальна розмаїта картина не вкладається у вузькі межі обох традиційних
понять – мови й перекладу.

Ключовою для розуміння їх є інша діада – змісту і форми. У мові нерідко
вбачають лише форму, розглядаючи її спрощено як віддільну й змінну
посудину змісту, придатну й для іншого змісту, тоді як насправді форма є
невідривний аспект змісту і варіюється разом з ним. За Геґелем, “зміст є
не що інше, як перехід форми в зміст, а форма – перехід змісту в
форму”1. Форма набуває ознак змісту, коли зміст іншого ґатунку може
виступити для неї формою. Одне й те саме – слово, зворот чи вислів,
речення, повідомлення, твір – водночас може бути формою для вищого
ступеня переходу і змістом для нижчого. Мова може бути вмістищем,
аспектом, метакодом іншої мови – формою і засобом. Але мова – змістовна.
Це пам’ять роду, досвід людства, “оселя буття” (М. Гайдеґер).

Ніхто не знає всієї мови. Навіть усіх говірок рідної, не кажучи про
розмаїття вселенської лінгвосфери – мовного простору планети. Звужено
трактуючи явище мови, ми обмежуємо і своє розуміння перекладу. Теорія
тут зазвичай вірна практиці, бо чимало перекладачів уважає, що весь світ
повинен говорити й писати для них правильно, тобто лише тією мовою, якої
їх вчили. Зачувши чийсь піджин або суржик, діалект або “недоречний”
стиль, такий перекладач забуває про своє покликання помічника,
розпрозорювача думки і починає грати роль арбітра або примадонни.

Мов на світі безліч. Промовляє самий той факт, що їх досі не полічено.
Коли кажуть, що той чи інший майстер перекладу тлумачить із стількох-то
мов, кожну з них трактують одновимірно, не запитуючи себе про те, чому
так часто не можуть дійти ладу люди, які живуть поруч і спілкуються між
собою нібито однією мовою – тією самою за їхнім власним визначенням і
лінгвістичним каталогом. І чому порозумітися без посередника іноді легко
вдається випадковим стрічним з віддалених країн, хоча вони ніби й зовсім
не знають мови одне одного. Навіть глухонімим. Вже ігри малюків з
різномовних сімей проходять за узгодженими правилами. Мова є властивістю
всього живого, а надто як друга сигнальна система і практична свідомість
homo sapiens вона є синтезом багатьох комунікативних систем, з яких
перекладу потребує лише частина. Людські взаємини завжди багатоканальні,
кожний землянин так чи інакше – перекладач і поліглот. Звичайно, можна
вважати себе таким при вбогому лексиконі, вивчивши десятьма мовами
кілька інструкцій на товарних упаковках. Але насправді більше підстав
для цього має той, хто, знаючи в численних іпостасях лише рідну мову,
тлумачить космос космосом.

При цьому кожен залишається самим собою в різних мовах, чим аж ніяк не
спростовує тези В. Гумбольдта, що “не люди опановуть мову, а мова
опановує людей”2. Прикметна деталь: нерідко на міжнародних зустрічах
лінгвістів захоплені своїм предметом поліглоти і не помічають, що
переходять з мови на мову. Годі буває допитатися у поліглота, котрою з
мов дискутував він ту чи іншу проблему з кимось, хто так само говорив
багатьма. Вочевидь, такий ідіолект – не біблійний Вавилон: усі мови, які
людина знає, є однією – її особистою – мовою, якій більшою або меншою
мірою властива цілісність. Автопереклади лише підтверджують це:
індивідуальний стиль вгадується в будь-якій мові, хоч би якою людина
сама себе тлумачила.

Стилі подорожують з мови у мову цілостями – як окремі виражальні
системи, особисті чи загальні. Данте, Шекспір, Сервантес, Ґете,  Байрон,
Шевченко і в перекладах висловлюються образно кожен по-своєму. Міцкевича
не сплутаєш з Пушкіним у версіях М. Рильського. Бернс – самобутній
шотландський бард і в “літературника” В. Мисика, і в “українізатора”
М. Лукаша. Музика й символи Верлена таки вишукано верленівські у
М. Рильського, М. Драй-Хмари, М. Терещенка, М. Лукаша, І. Світличного,
Г. Кочура. Самим собою залишається в іншій мовній стихії кожний художник
слова, хто б його не тлумачив. Звичайно, коли світобачення і перо митця,
його манеру звертатися до людей і справді передано, тобто коли маємо
саме переклад. Що не позбавляє перекладача власного почерку. Скільки
перекладачів – стільки й індивідуальних мов: голоси й палітри майстрів –
таких, як П. Куліш, М. Старицький, І. Франко, Леся Українка, П. Тичина,
М. Зеров, М. Рильский, М. Лукаш, Г. Кочур, Д. Білоус, Д. Павличко –
вгадуються і без підпису. Видано вже словник “Фразеологія перекладів
Миколи Лукаша” (Київ, 2002). З перекладацьких праць оживають лексикони –
шекспіро-кулішівський, гафізо-мисиківський, бернсо-лукашівський,
тувімо-кочурівський та інші. Діалог культур ведуть особистості – він не
зводиться до опертя на алгоритми-загальники, на алгебру рівнянь
“словникових холодин”.

У чому ж суть перекладу – замінити мову чи зберегти мову? Точніше –
котру замінити і котру зберегти?

Досвідчений тлумач не задовольняється звичайним двомовним словником –
він шукає або й укладає собі сам галузеві. Мало чого навчиться
початківець, оцінюючи в одному ряду приклади перекладу із Дж. Чосера,
Р. Бернса, Ф. Купера, Б. Шоу, А. Сміта, Т. Джеферсона, Ч. Дарвіна і
Е. Резерфорда лише на тій підставі, що всі ці люди писали однією мовою.
Насправді кожен з них відрізнявся від решти своєю мовою – ідіолектом – і
навіть багатьма відразу – цілим сплетінням різнорідних знакових систем,
з яких частину переклад замінює через її непрозорість і недоступність, а
решту представляє і примножує як “споживчу” цінність.

Скажімо, коли такою цінністю визнати стиль у науці, то цілком прозору і
просту, але містку думку Перекладач повинен зважати на те, як його
зрозуміють можна легко перекласти сотнями мов з певністю, що її сприйме
і схвалить будь-хто. Її не треба пояснювати іншими словами тієї самої
мови. Приміром, так: Перекладач має враховувати, як його сприймуть. Чи
так: Перекладати треба дохідливо. Нічого не змінило б по суті
переосмислення модальності епітетом: Умілий перекладач відчуває, що і як
сприйметься в його тексті. Або: Гарним є переклад зрозумілий. Утримує
той самий зміст і тлумачення епітета (модальності) метою, а суб’єкта –
дією: Мета перекладу – робити зміст доступним. Також причиною і
наслідком: Добротність перекладу зумовлюється його дохідливістю. Але
можна виразити (в термінах семіотики – таки перекласти) думку так, як це
зробив один зарубіжний теоретик: Комунікативна компетенція перекладача
включає вміння здійснювати проекцію на висловлювання в тексті оригіналу
інференційних можливостей рецепторів перекладу. Як бачимо, професійний
жаргон може бути міжнародним і потребувати не так власне перекладу, як
перекладу стильового у межах однієї мови, а також відмінним рядом понять
і цінностей. Що, власне, тут для ширшого кола зразу і зроблено
українською.

Виразно окреслюються переходи з регістра на регістр, а є ж їх чимало:
піднесений, офіційний, нейтральний, невимушений, запанібратський, грубий
тощо. Комусь надто буденним видається вислів чим далі в ліс, тим більше
дров і милим – його “наукове” тлумачення: до питання про наростання
паливних ресурсів у міру просування вглиб лісового масиву… Вельми
схожий взірець перетворення дає стара почитна стилістика:

1. No foe’s able to rebuff the blow of this knight’s potent hand.

2. The individual in question is capable of destroying any adversary
since his limbs are of great physical power.

3. This gentleman with iron fists is apt to win any fight.

4. This man can beat any other fighter,
????????????????????????????????????????????????????????????????????????
????????????????????????

Кожний крок сходження на нижчий регістр тут є, по суті, перекладом. Усю
вервечку можна відповідно передати по-українському:

1. Всіх ворогів покладе могутній удар десниці героя.

2. Означена особа наділена властивістю приводити в нефункціональний стан
будь-якого противника з огляду на великі фізичні можливості її кінцівок.

3. Цей добродій переможе в сутичці своїми залізними кулаками будь-якого
суперника.

4. Цей чоловік здатний у бійці будь-кого побити, бо в нього дуже сильні
кулаки.

5. Наш молодець хоч якого забіяку годен відмолотити: сили в п’ястуках у
нього дай Боже.

6. У чувака такі чортячі граблі, що не під’їжджай – набацає тичок.

Та й не раз:

1. Махом одним розмете вражу рать правиця силаня-буйтура.

2. Питомою рисою названого індивіда є спроможність завдавати поразки
іншій конфліктуючій стороні шляхом реалізації кінетичного потенціалу
стиснутих кистей рук.

3. Цей пан, маючи таку міць у кулаках, у разі бійки не поступиться
нікому.

4. Цей чоловік має міцні кулаки і може побити будь-кого.

5. Хлопчина хоч кого віддухопелить: силищи має ого-го!

6. До цього не підконаєш: у бійця кляті лапи – накладе до біса…

Логічно, що коли підсистема мови переходить в іншу мову незайманою, то
вона – окрема мова. Звідси легкість тлумачення вчених грецизмів та
латинізмів з мови на мову Європи. Звідси й трудність перекладу
діалектизмів, від яких у кращому разі, як-от при заміні просторіччям,
залишаються тільки соціальні ознаки. Переклад – це не щось інше, а те
саме, проте не зовсім те саме, а відмінна подібність. У художньому
творі, в авторській публіцистиці ідіолект, або індивідуальний стиль, є
цінність. Тут якийсь ключовий образ і настрій перекладач має утримати
будь-що-будь, іноді навіть за рахунок змін у предметно-логічній
структурі. Навпаки, перекладаючи новини для ЗМІ, науковий чи технічний
текст, доводиться переінакшувати особистий і традиційний для жанру стиль
настільки, наскільки це допоможе донести певні відомості, тут стиль –
мова змінна.

Поширений вид перекладу – відсвіження, оновлення мови. Сучасною
українською перекладено не лише “Слово про Ігорів похід”, “Повість
минулих літ”, літописи Самовидця, Г. Граб’янки, С. Величка,
давньоукраїнську поезію4, але й твори ближчого до нас у часі
Г. Сковороди5. Вочевидь, у цьому вже назріла потреба. Коли 1985 року
Київський молодіжний театр поставив п’єсу “Слово про Ігорів похід” у
давньому речитативі оригіналу, школярі, що їх цілими класами водили на
виставу, не сприйняли твору: зал відсторонено перешіптувався, а коли
актор гукав у зал: “И тебЂ, тьмутороканьскыи блъванъ!” – дехто з юних
театралів пирскав зо сміху… Сьогодні “Енеїда” І. Котляревського
подається українцям з чималим словничком, де використано тлумачник,
укладений самим автором для читача російського. До речі, значення
багатьох цих слів проілюстровано текстами з самого І. Котляревського в
академічному “Словнику української мови”, але колоритний опис троянців –
“осмалених, як гиря, ланців” – все одно пересічному читачеві вже
неясний, хтось би й переклав його як “засмаглі, мов скінхеди, бомжі”.

У побуті сьогоднішня білоруська мова, либонь, зрозуміліша українцям, ніж
своя мова XVIII століття. До речі, діловий стиль в українців і білорусів
до кінця XVIII століття був спільною мовою. Власне, з того, що лексична
відстань між мовами змінюється залежно від функціонального стилю, вже
випливає, що кожен стиль – це окрема цілісність. Крім запозичення стилів
з мови у мову, їхній міжмовний взаємовплив і конвергенція теж
засвідчують хисткість статусу стилю саме як субмови. Якщо стиль завдяки
перекладам може ставати явищем глобальним – як-от у матеріалах ООН і
зокрема ЮНЕСКО, у Біблії, опублікованій 2017 мовами, у шедеврах
всесвітньої, за означенням Ґете, літератури, тобто залишаючися при цьому
стилем особистим, – то чом би кожній з мов не бути різновидом стилю?..
Адже перекладач виявляє свій стиль тонкіше – як субстиль у межах
авторського. Сказати б, у відтінках і напівтонах, а не в кольорах. З
іншого боку, всякій робітні відомо, що матеріал опірний, показує
характер навзаєм. Як спосіб мислення стиль визначається традицією і
самобутністю мови, на чому наголошували В. Гумбольдт і О. Потебня,
вказуючи на обмежені можливості перекладу. Пізніше – Е. Сепір і Б. Ворф,
а також Р. Барт і вся школа структуралізму XX століття. Але ця
діалектика лише вирівнює поняття у взаємовідношеннях.

Перекласти мовою з мови дослідження або підручник третьої мови означає
змінити не сам предмет разом із текстовими ілюстраціями і взірцями, а
лише метамову. Але при цьому – не всю метамову, бо лінгвістичний апарат
має зберегтися в перекладі цілком як такий, що не є монополією жодної
звичайної мови. Науковий переклад відтворює мову понять певної науки,
художній – мову образів. Наукові гіпотези популяризує фантастика,
долаючи ширшу межу між знаковими сферами, – сказати б, не тини, а мури.
Тим-то й за природою таке тлумачення відмінне від літературних
наслідувань і від осмислення здобутків суміжної науки крізь призму
усталеної у своїй галузі терміносистеми. Так чи інакше, якби правдиве
тлумачення було неможливим, не змогли б інтегруватися людство і
найменший гурт. Якби перекладність була абсолютною, не було би потреби у
розмаїтті мов, яке тільки й забезпечує пізнанню всеохопність.

Геґель у передмові до “Феноменології духу” застерігав, що “відоме
взагалі – від того, що воно відоме, – ще не є пізнаним”6. Царина
перекладу настільки обсяжна, що годі з лупою знайти суть на поверхні
котрогось одного з численних різновидів явища. Щоб осягти очевидну річ,
треба порівняти її в різних іпостасях і станах – обійти з різних сторін,
побачити з різних відстаней, заглянути вглиб і роззирнутися зсередини.
“Велике здалеку дається зору”, – вважав С. Єсенін. “Спочатку я знаходжу,
а тоді шукаю”, – доводив А. Ейнштейн. Власне, тому чи не вся наука у
момент появи – єресь.

Основною метою перекладу є не заміна мови, а збереження мови, тобто
порозуміння. Інакше кажучи, не заміна етнокоду на етнокод, а віднайдення
мовної спільності, прорив бар’єрів у суспільній свідомості, доступ до
способів мислення і вираження, поширення думок і образів у властивій,
органічній для них формі. Йдеться про мову як засіб інтеграції, площину
і питомий складник самого змісту – ту цінність, всеохопну і
багатовимірну, що заради неї, власне, і здійснюється метаморфоза в ній
самій за параметрами менш суттєвими для її руху в соціумі, зрештою – в
часі і просторі. Розхоже твердження, що переклад робиться з мови на
мову, – неповне. Переклад здійснюється не тільки з мови на мову і не
просто між мовами, а в межах мови – між різними частинами єдиної мови
людства, яка ділиться на сім’ї, групи, окремі цілості, потверджені
звичними назвами, і всередині кожної з мов між її підсистемами –
етнічними, місцевими, стилістичними, галузевими тощо. Через те, що поділ
мови людства на дрібніші відбувається за одним-єдиним критерієм, наука
досі не змогла пояснити той парадокс, що чисельність мов на планеті
різко скорочується, тоді як населення, а отже, і кількість мовців
(насправді – ідіолектів), стрімко зростає і сфера застосування мов
розширюється.

При цьому увага зазвичай обходить обсяг кожної мови, насамперед
словника, хоча це величина непостійна і важлива, зумовлена
демографічним, інформаційним, культурним, економічним, політичним,
географічним та іншими чинниками. Лексикон мови може збільшитися у
багато разів, попри обмеженість пам’яті індивіда, верстви, місцевої
спільноти-носія. За етимологічними словниками, тобто реєстрами
будматеріалу мов, О. Трубачов налічив пізніх запозичень:

у польській мові за А. Брюкнером – 2283 з 4982 слів (45,8%),

у чеській мові за Я. Голубом і Ф. Копечним – 1775 з 4493 (39,5%),

у російській мові за М. Фасмером – 6304 з 10779 (58,5%).

Тоді як слів

власне польських у польській – 91 (1,8%),

чеських у чеській – 177 (3,9%),

російських у російській – 92 (0,9%).

Слів загальнослов’янських – відповідно 2217 (44,5%), 2026 (45,1%) і 3191
(29,6%). Західнослов’янських у польській – 71 (1,4%), у чеській – 121
(2,7%), східнослов’янських у російській – 72 (0,7%)7.

Схожу ситуацію в українській мові ілюструє окремий експозиційний зал у
Лінгвістичному музеї Київського національного університету
ім. Т. Шевченка. За загальною концепцією музею, описаною у монографії
його засновника К. Тищенка, світова лінгвосфера послідовно, стадія за
стадією, поділяється на дедалі менші мовні цілості, представлені як
обліковні лінгвістичні одиниці. Якщо глобальна багатомовна система –
одна, то регіональних – 20, домінальних – 192, парціальних – 140,
локальних (етномов) – 2,5 тисяч (за іншими оцінками – 5-6 тисяч –
В. Р.), діалектів – 300 тисяч, говірок – 4 мільйони, вернакул – 450
мільйонів, ідіолектів – 6 мільярдів8. Такий підхід передбачає і
розмаїття видів перекладу.

Разом з нарощенням словника і розгалуженням його підсистем визріває й
потреба перекладу з субмови на субмову. А також з меншої мови на більшу
(хоч би й з колишньої на однойменну сучасну), як і навпаки.
Видозмінюючися, потреба перекладати ніколи не вичерпується, чим лише
підтверджує, що історично мова неперервна на всіх теренах, як би не
перейменовувалися її етнічні відгілки і якими б важливими подіями й
датами не відмежовувалися епохи9.

Лексикони англійської і російської мов стилістично двоядерні не в
останню чергу завдяки зовнішнім впливам: на першу – насамперед
французької, на другу – церковнослов’янської. Досить простежити, як
іронізує Р. Фрост у поезії “Вогонь і лід”, зіткнувши книжну й розмовну
стихії однієї мови, і як розводять вони врізнобіч 66-й сонет В. Шекспіра
в тлумаченнях С. Маршака і Б. Пастернака, не надаючися до поєднання,
взаємної контамінованості, щоб відчути, наскільки сильною є напруга між
стилями. Ця виразна напруга ставить перекладачів поезії Т. Шевченка
перед неминучим вибором і гріхом спрощення; у кращому разі скеровує
тлумачення в русло стилю усної народної творчості, котра є в кожній
етномові, у гіршому – знижує до естетських сентиментів салону. Адже
українська мова внаслідок вимушеної перерви в книжній традиції виглядає
значно ціліснішою, її норма постала на народній основі.

Втім, цікаву тенденцію віддзеркалює такий факт: попри тривале й затяте
московщення українського лексикону, в українських словниках іншомовних
слів майже немає росіянізмів. У новому словнику С. Морозова і
Л. Шкарапути, де близько 10 тисяч лексем, російські реалії знехтувано і
навіть позначки для російської мови не передбачено, як не було цього й
раніше у словнику за редакцією О. Мельничука10. Зате російські словники
іншомовних слів майже такі самі за своїм складом. Скидається на те, ніби
якийсь дотепник утнув потішний жарт, накинувши двом різним мовам
однаковий фонд іншомовних слів, що походять головно з греки, латини й
молодших західноєвропейських мов. Так чи інакше, наша свідомість
сприймає цей фонд очудненим на тлі слов’янського, а розмежування між
ними – як стилетворче, що відбиває і ставлення до самих себе, своїх
джерел. С. Караванський, котрий уклав чималий реєстр “модерних заморян”,
радить перекладати їх лексикою питомою і старшою: гарнізон – залогою,
генерацію – поколінням, процент – відсотком, шофера – водієм тощо11.
Поза сумнівом, таке перевираження має системний характер і може бути
застосоване до обсяжного корпусу текстів.

Взагалі потреба перекладу вважається ознакою окремішності мови12. У
межах англійської, котра тепер щороку “збагачується” тисячами слів,
перекладають з давньої сучасною епос “Беовульф” (VII-VIII ст.) і
“Кентерберійські оповіді” Дж. Чосера (XIV ст.). Точніше – не сучасною, а
сучасними, бо мова олітературилася у повноправних територіальних
варіантах і, попри консолідаційні зусилля (особливо помітні в
термінології), розходиться далі подібно до латини, з якої тепер
перекладають романськими мовами. Не всякий перший-ліпший янкі годен
зразу утямити, щ? має на увазі британець, кажучи: “While оvertaking a
caravan and filtering in on a fly-over a tipper lorry hit the bonnet
and a wing of a saloon car”. Доводиться пояснювати: “While passing a
camper and merging on an overpass a dump truck hit the hood and a fender
of a sedan” (“Пристроюючися в ряд під час обгону пересувної дачі на
естакаді, самоскид пошкодив капот і крило седану”). Отже, й тлумачити
повідомлення з будь-якої мови треба кожному інакше. Так само: “Ти з’їв
кашу?” – британцеві: “Have you finished your porridge?” – американцеві:
“Are you through with your cereal?”13 Щойно в Луцьку з’явився друком
посібник “Говори щирою англійською!” Тут подано з українськими
відповідниками й коментарем британо-американський словник, сумірний
обсягом зі славетним Basic English14… У самій Британії англієць легко
перекладає з шотландської auld lang syne як days of long ago (“дні сивої
давнини”), бо це слова і назва відомої пісні, але не сприйме з льоту
щось на взір ilk bonny wee lass wi twa mirk een maun ken hoo tae spier
the gree o saut, що означає each beautiful little girl with two dark
eyes must know how to ask the price of salt (кожне гарне мале дівча з
парою чорних оченят має знати, як спитати про ціну солі). Не дивно, що
шотландці назвали свій 10-томний тлумачник національним, видали й
тезаурус на понад 20 тисяч шотландизмів15.

?

>@-

–’™x z©T??Yne?thTH

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020