Реферат на тему:
Навчальна література з вітчизняної історії: нові підходи, методологічні
новації, характерні риси та особливості (90-ті рр. ХХ – поч. ХХІ ст.)
На сучасному етапі суспільно-політичного та соціально-економічного
розвитку України актуальним і вкрай необхідним завданням є підвищення
рівня самосвідомості народу. Загальновідомо, що знання минулого сприяє
формуванню історичної свідомості, яка є духовною й етичною цінністю
людини. У зв’язку з цим удосконалення навчально-виховного процесу на
історичних підрозділах вищих навчальних закладів (ВНЗ) набуває
практичного соціального значення. Серед заходів щодо підвищення рівня
якості підготовки визначених фахівців-істориків велику роль відіграє
створення навчальних посібників і підручників з історичних дисциплін, у
т. ч. з історії України – дисципліни, яка формує у студентів почуття
патріотизму, виховує повагу до рідної країни, свого народу.
Останніми роками ця проблема активно обговорюється науковцями [1, 2, 3,
4, 5, 6 та ін.]. Однак, більшість робіт стосується окремих навчальних
посібників або відтворює стан справ тільки на початок 90-х рр. ХХ ст.
Тому метою нашої праці є спроба проаналізувати зміни, які відбулися в
якості навчальної літератури з вітчизняної історії за період
незалежності, виокремити нові підходи, методологічні новації, характерні
риси та особливості, які мали місце в нових навчальних посібниках і
підручниках.
Якщо стисло характеризувати підручники радянського часу (тобто реалії
«підручникової» справи на 1990 р.), то можна виокремити такі характерні
риси більшості з них: використання марксистського (формаційного) підходу
в його спрощеному «радянському» варіанті, безпроблемність, схематизм,
введення в догму низки висновків класиків марксизму-ленінізму, сухість,
академічність викладу та ін. У них, так би мовити, не було людини,
здебільшого відсутні особистісні оцінки та емоційна привабливість. До
того ж розробка навчальної літератури велася централізованим шляхом, що
призводило до уніфікації навчального процесу та обмежувало можливість
вивчення історії України, специфіки її окремих регіонів.
Перший крок до децентралізації процесу підготовки навчальної літератури
було зроблено в середині 1990 р. – розроблено «Республіканську програму
розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії
Української РСР» і затверджено окремою постановою Політбюро КПУ від 27
липня цього року. У програмі передбачалося задовольнити потреби вищої
школи в підручниках і методичній літературі з історії України. У числі
ВНЗ, які відповідали за виконання республіканської програми виділили
Київський, Харківський, Львівський, Дніпропетровський, Донецький,
Сімферопольський (пізніше – Таврійський), Ужгородський університети і
Луганський педінститут [7, с.3]. Утім лише після 10 жовтня 1991 р., коли
Наказом Державного комітету з преси було скасовано систему обмежень на
випуск ВНЗ наукових і навчальних видань дійсно розпочався процес
підготовки нової навчальної літератури.
Щоб мати уявлення про загальне становище з випуском навчальної
літератури з указаної дисципліни, звернемося до деяких статистичних
даних. Тільки за період 1989-2000 рр. було опубліковано 1136 видань
навчальної літератури з історичних дисциплін, із них 379 – для студентів
і викладачів вищої школи, 184 – універсального характеру [8, с. 17].
Майже половина від загальної кількості (514 видань) – навчальні видання
з історії України.
На хвилі ж гострого дефіциту власної навчальної літератури з вітчизняної
історії в 1991 р. з’явилася праця професора університету Йорк (м.
Торонто, Канада) Ореста Субтельного «Україна: історія», яка стала
своєрідним ерзац-підручником від середньої школи до вищої. Про якість
цього посібника сказано чимало, й точки зору іноді зовсім протилежні [9,
10]. Зазначимо, що певну частину цієї праці написано на матеріалах інших
узагальнюючих досліджень, зокрема Д. Дорошенка та Н.
Полонської-Василенко. Той факт, що в перші роки незалежності основною
літературою, якою користувалися студенти-історики при вивченні історії
України, були праці вчених далекого зарубіжжя, можна розглядати як
безвихідь, тому що автори із числа українських учених не повною мірою
були готові до видання посібників з вітчизняної історії, у яких
історичні процеси розглядалися б під кутом нових бачень.
Перші посібники й підручники з вітчизняної історії, що виходили в 90-х
рр. ХХ ст. мали бути своєрідною відповіддю на «субтельнізацію» історії
України [11, с. 61]. Ще 1991 р. у видавництві «Вища школа» вийшла
«Історія України. Дорадянський період» І.К. Рибалки. Це було друге
видання підручника, перероблене й доповнене, але воно мало чим
відрізнялось від попереднього видання, хіба що вилучені різкі оцінки
діяльності «українських буржуазних націоналістів». Дослідники вважали
працю явно застарілою, яка не сприймається студентами, критично
оцінюється викладачами. Цього ж року у видавництві «Либідь» побачила
світ «Історія України. Курс лекцій у двох частинах» за редакцією Л.Г.
Мельника. Авторський колектив (провідні вчені Київського державного
університету та Інституту історії України) намагався об’єктивно, без
ідеологічних стереотипів висвітлити історію нашої країни. Незважаючи на
те, що не всі теми були розкриті однаково вдало, ця праця була схвально
сприйнята фахівцями [12, с. 83-84].
Попри певні відмінності, насамперед, різні тематичні пріоритети,
навчальні видання, що вийшли друком до середини 1990-х рр., мають багато
подібних рис. Більшість із них базувалася на яскраво вираженій
державоцентричній візії історії України. До визначальних характеристик
навчальної літератури цього періоду слід віднести надмірне захоплення
політичною історією і неувагою до цивілізаційного поступу.
У середині 1990-х рр. почали з’являтися навчальні видання, у яких
використовувалися якісно нові підходи та методологічні новації. Значним
кроком у підвищенні якості навчальної літератури стала двотомна праця
колективу Інституту історії України НАН України «Історія України: Нове
бачення». Книга примітна тим, що автори відводили належне місце різним
зрізам історичного процесу – економічному, суспільному життю й
соціальній стратифікації, етнічному розвиткові, культурним явищам,
церковним взаєминам, хоча все ж домінувала політична історія. Дослідники
не оминали гостроактуальних тем, зокрема голоду 1921-1923 та 1932-1933
рр., характерною є оцінка Люблінської унії 1569 р., укладення якої
оголошувалося продуманим, реалістичним і навіть мудрим вибором.
Зазначимо, що це навчальне видання вийшло під грифом «Рекомендовано
Міністерством освіти України» [13].
«Історія України» колективу вчених Львівського національного
університету близька до попереднього посібника історіософським та
методологічним спрямуванням, хоча й у цих аспектах має свої особливості.
Обидва посібники споріднює домінування політичної історії,
«позитивістське» розуміння культурного процесу, зосередженість на
історії лише українського народу. Проте у львівському виданні більше
уваги приділено спільнотам та державам, які були органічно пов’язані з
титульним етносом [14]. Лейтмотив праці – доведення давності й
безперервності українських державницьких традицій. На наш погляд, у
посібнику мають місце й недоліки. Майже не розкрито структури соціуму й
політичного устрою Київської держави, не враховано фактор кочових
спільнот, роль варязького чинника подано як другорядну та ін.
З метою підвищення якості навчальної літератури Міносвіти України
розробило наказ № 132 від 15 травня 1995 р. «Про порядок підготовки до
видання навчальної літератури», згідно з яким усі рукописи мали
рецензуватися (за винятком предметів регіонального характеру), проходити
експертизу науково-методичної Ради Міносвіти України, тільки після цього
колегія Міносвіти надавала їм грифи «Затверджено Міносвіти України» або
«Допущено Міносвіти України» [15, арк. 198-199].
У другій половині 90-х рр. ХХ ст. з’явилися навчальні посібники Я.Й.
Грицака «Нарис історії України. Формування модерної української нації.
ХІХ – ХХ ст.» і Н.М. Яковенко «Нарис історії України з найдавніших часів
до кінця ХVІІІ ст.», побудовані на незвичних для української
історіографічної традиції засадах. На відміну від попередніх
«традиційних», ці навчальні праці окремі фахівці називали
«новаторськими» [16, с. 74]. Н.М. Яковенко виступає проти використання
категорій «закономірність» і «прогрес», натомість закликає зважати на
особистісний чинник в історії. Методологічна новація в праці Н.М.
Яковенко полягає і в історіографічному «багатоголоссі», що дає
можливість розглянути різні концепції і підходи до проблем української
історії. Водночас автор викладає й власну позицію. На нашу думку
принципова особливість праці в тому, що основна увага сфокусована не на
описі «подій» і «суспільних процесів», а на житті людини, її світогляді,
ментальних характеристиках [17]. Попри загальну подібність
методологічних підходів у працях Н.М. Яковенко і Я.Й. Грицака,
навчальний посібник останнього має певні особливості. Автор визнає свої
ідеологічні уподобання, які полягають в українській самостійності і
традиціях так званого демократичного націоналізму. У роботі виділено
провідну тему, довкола якої розглянуто й інші – формування у ХІХ – ХХ
ст. «модерної української нації». Львівський дослідник вважає цей процес
«центральною темою новітньої української історії» [18, с. 8-10].
\
^
’
°
?
?
`
t
&
gd‘R? ться тим, що автори зробили спробу розглянути процес історичного
розвитку України синхронно до загальноєвропейського та світового
історичного поступу людства. Стрижневою є теза про альтернативність
історичного розвитку людства. Автори намагалися долучити й заохотити
молодого фахівця до роздуму, до спроби безпосередньо визначити своє
ставлення до тієї чи іншої проблеми вітчизняної історії. Це ж саме ми
маємо сказати й про «Історію України» О.Д. Бойка, яку було надруковано
цього ж року. До речі, останній навчальний посібник користувався
популярністю не тільки у фахівців-істориків, але й у представників інших
галузей знань.
Питання вітчизняної історії ХХ ст. дуже вдало й коректно розглядаються в
«Новітній історії України (1900 – 2000)», підручнику для студентів
історичних спеціальностей ВНЗ, над яким працювали А.Г. Слюсаренко, В.І.
Гусєв, В.П. Дрожжин та ін. Підручник вийшов із грифом «Допущено
Міністерством освіти і науки України». Особливо важливою рисою цього
навчального видання, як на нашу думку, є посилання на документи при
розгляді того чи іншого історичного явища, яке посилює логічну
аргументацію й навчає працювати в цьому ж русі молодих фахівців.
Надзвичайно цінним навчальним посібником із новітньої історії країни є
«Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985 – 1999
рр.)», який побачив світ 2000 р. Автори, розповідаючи про сучасний
державотворчий процес в Україні, виявили його причини, рушійні сили й
результати, зробили актуальні висновки. Аналізуючи зміни в українському
суспільстві, що відбулися в пострадянський період, учені стверджують, що
«сучасна Україна являє собою глибокий соціальний простір, де
відбувається ділова кооперація людей, формуються умови їх мобільності,
реалізуються їхні життєві інтереси і надії на життєвий успіх» [19, с.
174].
Необхідно згадати навчальний посібник Л.І. Кормич, В.В. Багацького
«Україна від найдавніших часів і до ХХІ століття». Важливою рисою цього
посібника є теза: історія України – це не тільки виключно історія
українського народу й держави, але й історія половців та їх
державоутворення, Кримського ханату (1450 -1783) та ін., тобто історія
всіх держав і народів, що існували на теренах України [20, с. 25].
Враховуючи факт появи в 90-ті рр. великої кількості посібників з
вітчизняної історії «з різною якістю подачі історичного мислення», на
деяких історичних факультетах, наприклад Кам’янець-Подільського
педагогічного держуніверситету, вважали за доцільне «… кафедрі історії
України зорієнтувати студентів-заочників на користування найбільш
оптимальних» посібників і підручників [21, арк. 14].
Ця проблема привертала увагу не тільки фахівців України, а й зарубіжжя.
Ми не розглядаємо процес створення та діяльності в травні 2002 р.
українсько-російської робочої групи з підготовки спільних підручників з
історії Росії й України та проект написання паралельних навчальних
посібників з історії України, Білорусі, Польщі та Литви, бо ці проекти
потребують окремої великої уваги. Так, на міжнародній науковій
конференції «Виклики сучасної історіографії: світовий та український
контексти» (м. Львів, 9-10 листопада 2001 р.) друге тематичне засідання
було присвячене новим явищам у підготовці навчальної літератури для ВНЗ.
Мета засідання була визначена так – «проаналізувати нові підходи до
підготовки навчальної літератури з історії для ВНЗ». Думки учасників
поділилися між прихильниками створення «обов’язкових», суворо визначених
національними програмами підручників для патріотичного виховання і
прибічниками культурно-плюралістичного бачення ролі підручника, як
специфічного орієнтира в сучасному багатоманітному світі. При цьому була
висловлена думка про застарілість погляду на потребу існування
підручників для вищої школи, затверджених міністерствами або
відомствами. Проф. Ф.Г. Турченко вважав за потрібне зберегти на
сучасному етапі розвитку України підручники, які повинні у майбутньому
відійти в минуле [22, с. 10-11].
Важко порахувати кількість навчальної літератури з історії України, яка
вийшла в перші роки ХХІ ст. бо майже кожний ВНЗ мав власні навчальні
розробки. Зупинимо увагу на деяких навчальних виданнях. Так, 2005 р.
побачила світ «Історія України (у 3-х тт.)» В.М. Литвина. Видання було
затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для
студентів ВНЗ. У передмові зазначалося, що тритомник розраховано на
викладачів та вчителів історії, студентів історичних і гуманітарних
факультетів. Підручник відрізняється глибиною історичного мислення,
базується на досягненнях світової та вітчизняної історіографії, у ньому
в толерантному дусі аналізуються гострі питання, автор «учить»
майбутнього фахівця висловлювати власну думку, спираючись на джерела,
які до речі, наведені в кінцевій частині підручника [23].
Серед низки навчальних посібників виокремимо «Історію України з
найдавніших часів до початку ХХ століття. Курс лекцій» П.С. Гончарука
(рекомендовано МОНУ як навчальний посібник для студентів ВНЗ).
Структурно цей посібник складається з передмови та 27 лекцій, які
об’єднуються в п’ять розділів. Кожна лекція має план викладу матеріалу,
загальні зауваження, запитання та завдання, стислі біографії видатних
українських діячів, список використаних джерел та літератури. Найбільш
цікавим є те, що в посібнику представлено, як та чи інша тема висвітлена
в художньо-історичній літературі. На думку автора, художні твори,
безперечно, «не можуть бути певним джерельним свідченням, проте вони
збагачують історію емоційним матеріалом, допомагають читачам уявити
епоху в певних людських образах та їх діях [24, с. 8].
«Історія України: Сучасне бачення» В.Ф. Остафійчука, як і попередня
праця, теж має гриф «Рекомендовано МОНУ як навчальний посібник для
студентів ВНЗ». У 2006 році вийшло третє видання цього посібника,
доповнене та перероблене. У роботі автор спирається на цивілізаційний
методологічний підхід, використовує надбання світової історіографії. До
кожної теми курсу додаються список літератури, плани семінарських
занять, тематика рефератів, словник іншомовних термінів, іменний
покажчик видатних історичних особистостей, хронологія подій,
проблемно-пізнавальні запитання для самоконтролю. Усе це робить
навчальне видання досить зручним для постійного користування студентами
[25].
Висновки
Протягом періоду незалежності вітчизняна історична наука й освіта
зробили певний крок у підвищенні якості навчальних видань з історії
України, особливо за деякими показниками – науковістю викладу й
виховного потенціалу, проблемністю й доступністю навчального матеріалу,
системністю, логічністю тощо. Автори більшості підручників і навчальних
посібників відмовилися від старих схем, стереотипів, спиралися на нові
методологічні підходи, використовуючи найновіші наукові розробки
вітчизняної та зарубіжної історіографії, висвітлювали історичні проблеми
в контексті світової історії. Викладення матеріалу в навчальних виданнях
здійснювалося таким чином, щоб надати можливість студентам самостійно
зробити висновки, спираючись на вивчення певних джерел та літератури.
Оцінюючи процес підготовки широкої гами навчальних матеріалів із
вітчизняної історії доби незалежності, В.М. Литвин вважав його «важливим
досягненням у державотворчому процесі» [26, с. 6].
Однак деяким навчальним виданням бракувало словників використаних
історичних термінів, продуманих запитань і завдань для самостійної
творчої роботи, не вистачало наочно-ілюстративного матеріалу. Постала
проблема «сліпого копіювання» та некритичного перенесення в навчальну
літературу з історії України запозичених із зарубіжної історіографії
концепцій та понять. Недоліком існуючих посібників залишалось те, що в
більшості з них реконструювався політичний зріз історії України.
Подолання однобічності у висвітленні національної історії призвело й до
того, що, як указували фахівці, на сторінки більшості навчальних
посібників 90-х рр. ХХ ст. потрапили дещо «націоналізовані концепції»,
тобто одна ідеологія змінила іншу.
Незважаючи на вагомі досягнення, завдання підвищення якості навчальної
літератури з вітчизняної історії залишається актуальним. При цьому
важливо пам’ятати, що головним напрямом у вдосконаленні сучасних
підручників і посібників має стати збагачення їхнього змісту, щоб
навчити студента мислити самостійно й формувати не «замовне», а власне
бачення минулого.
Література:
Яремчук В.П. Загальний образ минулого України: підходи сучасної
історіографії // Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть:
здобутки і проблеми / Колективна монографія за ред. Л.О. Зашкільняка. –
Львів: Львівський національний університет ім. І.Я. Франка, 2004. – 406
с. – С. 74 – 94.
Нікітчина С.О. Становлення і розвиток системи професійно-педагогічної
підготовки вчителів історії в Україні (1917 – 1991 рр.): Дис. […] док.
пед. наук (13. 00.01) / Волинський державний університет ім. Л.
Українки. – К., 1998. – 530 с.
Касьянов Г.В. «Націоналізація» історії: нормативна історіографія, канон
та їхні суперники (Україна 1990-х) // Українська історіографія на зламі
ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми / Колективна монографія за ред.
Л.О. Зашкільняка. – Львів: Львівський національний університет ім. І.Я.
Франка, 2004. – 406 с. – С. 57 – 73.
Литвин В.М. Самоствердження України: нелегкий поступ // Український
історичний журнал. – 2003. – № 1. – С. 3 – 22.
Сич О.І. Про викладання історії у вищій школі // Український історичний
журнал. – 1998. – № 5. – С. 111-117.
Панченко П.П. «Історія» в контексті історизму, історичної правди //
Історія України. – 1999. – № 20. – С. 1 – 3.
Республіканська програма розвитку історичних досліджень, поліпшення
вивчення і пропаганди історії Української РСР // Український історичний
журнал. – 1990. – № 11. – С. 3 – 9.
Зякун А.І. Навчальна література з історії кінця 80-х – 90-ті роки ХХ
ст.: Історіографічний аналіз: Автореф. дис. […] канд. іст. наук:
07.00.01. – К., 2002. – 24 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
