.

Політичне пробудження східної України (1989 р.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
454 4981
Скачать документ

Реферат на тему:

Політичне пробудження східної України (1989 р.)

Східна Україна (до якої автор відносить Донецьку, Луганську, Харківську
області) [1] як один із важливих промислових та політичних регіонів
України відігравала та відіграє значну роль у формуванні
громадсько-політичної ситуації у державі. Саме тут наприкінці 80-х – на
початку 90-х років XX ст. розгорнувся потужний робітничий рух, було
створено та відтворено низку впливових політичних та громадських
організацій. Цей регіон є значним й з точки зору формування політичної
еліти України. На наш погляд, історична регіоналістика є ще мало
дослідженим, але перспективним науковим напрямом, який відкриває широкі
можливості для вивчення регіонів із притаманною їм специфічністю
розвитку.

Історії громадських об’єднань України у новітній період присвячено
багато праць українських та зарубіжних вчених [2], проти лише деякі з
них містять фрагментарні повідомлення про діяльність громадських
об’єднань Східної України. Виключення становить лише проблема історії
робітничого руху Донбасу, яка висвітлювалася у працях О.С. Наводкіна,
В.М. Литвина, З.Г. Лихолобової, В.Ф. Бурносова, А.М. Русначенко та
деяких інших авторів [3]. Історіографія проблеми діяльності громадських
об’єднань у східних областях України у 80-ті – 90-ті роки XX століття
досить обмежена і в основному представлена працями Т.Болбат, В.Ликова,
О.Семичасної, С.Чабаненко, В.Білецького [4]. В цілому, аналіз
історіографії дає змогу зробити висновок, що немає жодної праці, у якій
би досліджувалася діяльність громадських об’єднань Східної України на
першому етапі їх становлення (1989 р.).

У даній статті поставлена мета показати початок становлення на Сході
України нових демократичних громадських об’єднань, а також виявити
специфіку цього процесу на регіональному рівні. Автор планує продовжити
своє дослідження у монографії за темою “Громадські об’єднання у східних
областях України (1985 – 1996 рр.): історичний аналіз”, що сприятиме
формуванню цілісної концепції історії України новітнього часу.

Важливим чинником у політичному пробудженні Східної України стали вибори
народних депутатів СРСР, які відбулися 26 березня 1989 року і проходили
на альтернативній основі. Третина депутатів за новим Законом про вибори
обиралася від громадських організацій. Для демократичних сил вибори
стали важливим засобом впливу на маси, оскільки вперше у радянській
історії постала можливість проводити зустрічі з виборцями, легально
пропагувати свої погляди. Серед кандидатів в депутати, котрі не одержали
необхідної кількості голосів, опинилися кілька партійних та
господарських керівників різного рівня, в тому числі перший секретар
Ворошиловградського обкому Компартії України І.Ляхов. Вибори об’єктивно
висвітлили реальну розстановку сил у суспільстві, справжні настрої
людей, зменшення авторитету Компартії та її провідників; сприяли
стрімкої політизації мас, пробудженню інтересу до громадсько-політичного
життя. Активну участь у виборах взяли представники національних
організацій та рухівські активісти.

Аналізуючи результати виборів, треба зауважити, що багато партійних
функціонерів недооцінили новизну і складність виборчої кампанії, не
врахували реальної розстановки сил, зайняли вичікувальну позицію. Вперше
керівництво ЦК КПУ та місцевих партійних комітетів зіткнулося з тим, що
на мітингах вівся масовий наступ на партію, її керівну роль в
суспільстві, шельмувалися партійні кадри. На засіданні Політбюро ЦК КПУ
при обговоренні цього питання (30-31 березня 1989 р.) приводилася така
статистика: у період передвиборчої кампанії неформальні об’єднання
(називалася їх кількість – 60 тисяч) провели 1200 мітингів та зборів,
якими охопили 13 млн. осіб [5].

Партійні комітети Ворошиловградської області тісно опікували весь хід
виборчої кампанії, намагаючись “отсіяти” небажених кандидатів. Проте,
незважаючи на їх жорстокий контроль, результати виборів народних
депутатів СРСР 26 березня 1989 року на Ворошиловгадщині були справжньою
сенсацією. По Червонолучському територіальному виборчому округу № 416
вибори виграв безпартійний викладач гірничого технікуму М.Козирєв. Він
отримав 126201 голосів виборців з 220028 (57 %). У Старобельському
територіальному виборчому окрузі № 419 жодний кандидат не отримав 50 %
голосів виборців. По Ленінському територіальному виборчому округу № 413
було “провалено” кандидатуру першого секретаря Ворошиловградського
обкому КПУ І. Ляхова (“за” голосувало 108 776 виборців, “проти” – 152
858). Ці результати свідчили про стрімке падіння авторитету Компартії
серед населення регіону. Тому на повторні вибори 14 травня 1989 року у
цьому окрузі партійний апарат висунув міцну фігуру представника центру –
голову Державного комітету УРСР з матеріально-технічного постачання
П.Мостового. Його передвиборча програма була розмножена багатотисячним
тиражем та зустрічалася скрізь в окрузі. У всіх інших кандидатів
друкарська продукція зривалася “невідомими злочинцями”. Агітаційні
матеріали П.Мостового розповсюджувалися через кіоски “Союзпечаті”. Сам
кандидат активно включився до передвиборної боротьби. У своїх виступах
перед виборцями він обіцяв вирішити проблеми, які не вирішувалися
десятиріччями. Більшість виборців, як і раніш, повірили в обіцянки
“крупного хозяйственника из Киева”, хоча розповсюджувалися й рукописні
листівки такого змісту:

“Нам товарищ Мостовой

Обещает рай земной …

Раз в полгода прилетит

В летную погоду,

Чтобы знали наверху –

Нужен он народу”.

Всього по Ленінському територіальному округу № 413 на цей раз було
зареєстровано 7 кандидатів у народні депутати. Перемогу отримав
П.Мостовий завдяки організованої партійним апаратом агітації,
розпорошенню голосів виборців та “провінційному синдрому” населення по
відношенню до представника вищої господарської номенклатури. Щоправда,
депутатом П. Мостовий був менш місяця. Після переводу у Москву на значну
посаду в уряді СРСР народний обранець забув про всі свої обіцянки
населенню [6].

Восени 1989 року в цьому виборчому окрузі знову розпочалися змагання за
депутатський мандант між демократами та реакційною частиною апарату
Ворошиловградського обкому КПУ. На початку вересня 1989 року конференція
трудового колективу станкобудівничого заводу імені Леніна висунула
кандидатом у народні депутати СРСР Ю.Щекочихіна, журналіста
“Літературної газети”, відомого своїми демократичними публікаціями.
Протидія його виборчої кампанії з боку партійних структур тільки
підвищила популярність кандидата. 27 жовтня 1989 року на другому етапі
виборів за Ю.Щекочихіна проголосувало 168947 виборців з 209036 (81 %).
Демократія на Ворошиловгадщині отримала свою першу перемогу [7].

Цей приклад свідчить, що у виборчій кампанії 1989 року виявився феномен
масової підтримки тих, хто зазнав критики з боку офіційних структур, та
тих, хто виступив з різкою критикою інституцій влади, їх провідних
представників. На ставленні виборців до кандидатів
(комуністів-керівників) позначилося незадоволеність повільними темпами
вирішення соціальних питань. До того ж місцеві органи Компартії України
тривалий час виступали як господарсько-розпорядчі інституції і тому не
мали достатнього досвіду політичної діяльності.

25 травня – 9 червня 1989 року проходив I з’їзд народних депутатів СРСР,
який безперечно стимулював поширення гласності та плюралізму. Хоча на
ньому чисельно переважали представники партноменклатури, ініціативу
перехопили демократично налаштовані депутати. Робота з’їзду
транслювалася по радіо і телебаченню. Громадяни вперше стали свідками
відкритої політичної боротьби різних сил. Процес демократизації країни
впевнено набирав сили. Влітку 1989 р. на багатотисячних мітингах у
Києві, Львові, Харкові та деяких інших містах лунали заклики до народних
депутатів СРСР від України домагатися на з’їзді законодавчого оформлення
політичного та економічного суверенітету республіки, ліквідації диктату
союзних міністерств, знищення цензури і забезпечення свободи слова,
права громадських організацій користуватися державними ЗМІ [8].

Влітку 1989 року Верховна Рада України ухвалила закони “Про вибори
депутатів місцевих Рад народних депутатів Української РСР” та “Про
вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів Української РСР”, які
були більш демократичні, ніж попередні законодавчі акти. Передбачалося
обрання альтернативних кандидатів, висування кандидатів від громадських
організацій тощо. Саме останнє положення сприяло легалізації нових
громадських об’єднань. Значну роль у демократизації виборів відіграла
міжрегіональна депутатська група від України, яка розробила один з
варіантів проекту законів про вибори. У листопаді 1989 року на Пленумі
ЦК КПУ було ухвалено передвиборчу програму Компартії України та план
організаційно-політичних та пропагандистських заходів, починаючи з етапу
формування виборчих комісій (листопад 1989 – січень 1990 рр.).

24 червня 1989 р. у Політбюро ЦК КПУ обговорювалося питання “Про
серйозні недоліки в організаторській і політичній роботі деяких
партійних комітетів щодо протидії екстремістським, антисоціалістичним
елементам”, у яких “відсутня чітка програма такої роботи” (у тому числі
Харківського обкому КПУ). Політбюро визнало, що “екстремістським,
антисоціалістичним елементам у багатьох випадках вдається перехопити
ініціативу в партійних, радянських органів, брати верх у постановці і
обговоренні питань, які зачіпають корінні інтереси людей”. У серпні
С.Гуренко Л.Кравчук, М.Стріла та Б.Вихристенко звернули увагу вищого
керівництва республіки на те, що у низці регіонів, особливо в містах
Києві, Івано-Франківську, Львові, Тернополі, Харкові почала
ускладнюватися обстановка: “націоналістично та антирадянські настроєні
особи організують масові несанкціоновані мітинги, демонстрації,
маніфестації, висувають вимоги виходу України із СРСР, реабілітації
петлюрівщині та бандерівщини”. Політбюро КПУ в черговий раз зажадало від
обкомів партії вжити “невідкладні заходи щодо стабілізації обстановки,
недопущенню антирадянських, націоналістичних заходів” [9].

На процес демократизації в Україні деякою мірою вплинув відхід від влади
В. Щербицького. Першим секретарем Компартії України 28 вересня 1989 року
було обрано другого секретаря В.Івашко. На зміну В. Щербицького
Компартія не змогла висунути авторитетних, сміливих, масштабних лідерів.
Та і не готувалися вони ні на республіканському рівні , ні на
регіональному.

15 липня 1989 р. в Донбасі розпочався шахтарський страйк, який 19 липня
охопив 84 із 252 шахт України, у тому числі – 66 шахт Донецької області
з участю 170,7 тис. осіб. [10]. Основними формами протесту страйкуючих
були мітинги, присутність на центральній площі міста. Швидко
створювалися страйкові комітети, які заявили про солідарність з
шахтарями Донецької області та Кузбасу. Страйкуючи виступили із
соціально-економічними вимогами: самодіяльність підприємств, покращення
умов праці і побуту, підвищення заробітної плати, збільшення відпусток
тощо [11]. Страйк виявив кризу довіри шахтарів до влади, адміністрації
та громадських організацій. Створив свої органи самоуправління –
страйкоми різного рівню – шахтарі обрали до них неформальних лідерів,
причому партійних та господарських керівників серед них було обмаль. 17
серпня 1989 р. у м. Горлівка Донецької області у залі засідань
виробничого об’єднання “Артемвугілля” почала роботу I установча
конференція представників страйкомів шахт Східної України, м.
Павлограду, Дніпропетровську та м. Гукова Ростовської області (усього 50
осіб від 16 страйкомів). На конференції була створена Регіональна Спілка
страйкових комітетів Донбасу (РССКД), прийнято її Статут на основі
Статуту Донецького міського страйкому, обрано Координаційну Раду (від м.
Донецька до її складу увійшли Ю.Болдирев, В.Бойко) [12].

Страйк, що почався лише виголошенням економічних вимог, швидко переріс в
багатьох містах у політичний. 20 липня страйкарі в м. Стаханові
Ворошиловградської області виступили за відставку місцевого
партійно-радянського керівництва, негайного скликання позачергового
пленуму міськкому партії та сесії міськради. Шахтарі змусили піти у
відставку кожного третього директора шахти, багатьох партійно-радянських
керівників На хвилі зростаючої політизації робітничого руху проходив у
Донбасі страйк 1 листопада 1989 р., на якому висувались і політичні
вимоги. Головні з них – включення до порядку денного Другого з’їзду
народних депутатів СРСР питання про відміну 6 статті Конституції, яка
закріплювала керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії в
радянському суспільстві; обговорення питань про вільне створення
політичних партій та рухів, про заборону обіймати одночасно посади в
партійних і радянських органах [13].

Проведення виборчої кампанії 1989 року та шахтарський страйк
активізували формування на Сході України нових демократичних громадських
об’єднань. Після створення у Києві 4 березня 1989 року Українського
добровільного історико-просвітницького правозахисного благодійного
товариства “Меморіал” імені В.Стуса, 30 березня 1989 року відбулася
установча конференція Донецької обласної організації товариства. На
конференції була обрана Рада у складі 11 осіб та три співголови –
О.Букалов, В.Дуленко, Б.Парсенюк. Були проголошені основні завдання
товариства: увічнення пам’яті жертв політичних репресій, сприяння їх
повної та гласної реабілітації, надання допомоги особам, які постраждали
від репресій. 16 вересня члени товариства “Меморіал” провели свій перший
траурний мітинг пам’яті жертв сталінських репресій, який відбувся у
Донецьку на знайденому навесні 1989 року місці перезаховання загиблих
від рук сталінських катів. У подальшому щорічні мітинги на
Рутченківському полі стали однією з акцій, які були спрямовані на
привертання уваги громадськості до проблем історичної пам’яті. 30 жовтня
1989 року у будівлі колишнього НКВС у Донецьку було проведено мітинг,
присвячений Дню політв’язня. Члени Донецької обласної організації
товариства “Меморіал” зібрали сотні документів та матеріалів, які
свідчили про добу сталінізму. Представники товариства працювали у
міській комісії з відновлення прав реабілітованих, у редакції книги
“Реабілітовані історією” (у Донецькій області було реабілітовано 48
тисяч громадян, які були незаконно репресовані в роки радянської влади).
Делегати від Донецької обласної організації були присутні на усіх
конференціях Українського, Всесоюзного та Міжнародного товариства
“Меморіал”, на другій міжнародній конференції з прав людини, яка
проходила у вересні 1990 року у Санкт-Петербурзі [14].

o

o

o

gdUe(—

gdUe(—

. історичних наук О.Фомін, зі співдоповіддю про мету та завдання
товариства “Меморіал” – В.Карабулін [15]. Харківська міська організація
товариства “Меморіал” постала 1 квітня 1989 року, хоча почала діяти
раніше [16]. Треба зауважити, що з самого початку свого існування
обласні філії товариства “Меморіал” потрапили під вплив місцевих
осередків Народного Руху України, а у своїй діяльності виходили за межі
своїх програмових завдань.

Успіх демократичних сил Ворошиловградщини на виборах восени 1989 року
став поштовхом до виникнення тут найбільш впливової на той час
демократичної громадської організації – Луганської асоціації виборців,
установча конференція якої відбулася у листопаді 1989 року за ініціативи
Ю.Щекочихіна, В.Белікова, І.Іванова та інших. За словами лідера
асоціації В.Поклада причиною її виникнення стала необхідність після
виборів закріпити свої досягнення шляхом створення неформального
механізму прямого зв’язку виборців з депутатами усіх рівнів, незалежними
від “консервативних офіційних структур”. Саме в надрах цієї організації
згодом зародився рух луганських прихильників “Демократичної платформи в
КПРС”, багато її членів стали членами нових політичних партій. Асоціація
не мала керівних органів (діяла лише Координаційна Рада для обміну
інформацією), не існувало фіксованого членства, планування діяльності
[17].

Основними завданнями асоціації було проголошено: подолання відчуження
громадян від влади, підвищення рівня їх політичної культури, пробудження
громадянської активності широких верств населення, підготовка та
проведення на дійсно демократичних засадах виборів до республіканських
та місцевих органів влади. Перші збори асоціації відбулися 16 листопада
1989 року, де було обрано Координаційну раду. Це була перша демократична
громадсько-політична організація на Ворошиловгардщині, яка поставила за
мету участь у виборчих кампаніях. На відміну від місцевих організацій
КПУ вона не мала фіксованого членства, жорсткої організаційної
структури. Згодом були створені й районні відділення асоціації. У січні
1990 року при асоціації були сформовані комітети з правових питань,
культури, екології, соціально-економічних проблем та місцевого
самоврядування, а також група захисту прав виборців. Асоціація відіграла
значну роль як координаційний центр демократичних сил Ворошиловгадської
області [18].

У травні 1989 року була створена Демократична асоціація Харківщини –
громадський демократичний рух, основним завданням якого було сприяння
радикальним політичним реформам та усунення від влади КПРС. З метою
здійснення передвиборчої роботи восени 1989 році групи підтримки
кандидатів у народні депутати та неформальні самодіяльні громадські
організації “Шанс”, “Апрель”, “Ноябрь”, “Вибір-1989” об’єдналися у
Харківській клуб виборців “Вибір” [19].

У 1989 році на Сході України були створені осередки Народного руху
України (НРУ) за перебудову і першою постала Донецька крайова
організація (ДКО) НРУ, установча конференція якої відбулася 20 серпня
1989 року. На конференції були присутні прихильники Руху, партійні
функціонери, міліція, гості з інших областей України. В дискусії на
захист створення НРУ виступили доктор економічних наук, професор
Г.Губерна, письменниця Г.Гордасевич та інші присутні. Від опонентів –
секретар Донецького міськкому Компартії України Ж.Пашнова. Атмосфера у
залі нагадувала установчі збори обласного Товариства української мови
імені Тараса Шевченка, пролунали заклики внести до залу синьо-жовтий
прапор. Делегати обрали Координаційну Раду і делегатів на
республіканський з’їзд НРУ за перебудову, ухвалили Статут ДКО НРУ [20].
За Статутом Донецька крайова організація Народного руху України за
перебудову визначалася як “самодіяльне об’єднання громадян – активних
прихильників програми всебічного оновлення політичної та економічної
системи нашого суспільства, що діє згідно з Конституцією УРСР та СРСР,
Програмою НРУ та власним Статутом”. “Організація співпрацює на
рівноправних засадах та підтримує діяльність усіх громадських та
політичних об’єднань і організацій, що сприяють перебудові радянського
суспільства, проголошеній квітневим (1985 р.) Пленумом ЦК КПРС” [21].

До кінця року були створені міські осередки Руху у Донецьку, Димитрові,
Горлівці, Єнакієве, Червоноармійську, Маріуполі. Основою кравої
організації НРУ стало обласне відділення Товариства української мови
імені Тараса Шевченка (створене раніше – 14 січня 1989 р.), тому і
більшість активістів ДКО НРУ представляли його лідери: В.Білецький,
І.Шутов, М.Тищенко, В.Тиха та інші. Соціальний склад ДКО Руху був досить
строкатим – письменники, службовці, викладачі, науковці, шахтарі.
Зокрема, із 26 членів Димитрівської міської організації Руху більшість
становили шахтарі. Однак в цілому в обласній організації НРУ переважали
представники інтелігенції.

Установча конференція Харківської крайової організації НРУ за перебудову
відбулася у вересні 1989 року, де було обрано Координаційну Раду та
делегатів на установчий з’їзд Руху. Ворошиловградська крайова
організації Руху постала вже після проведення з’їзду – 24 грудня 1989
року [22].

Аналізуючи перший етап становлення Народного руху України, треба
зазначити, що у 1989 році були спроби створення альтернативного
громадсько-політичного руху на підтримку перебудови як у центрі, так і
на Сході України. Так, ще влітку 1988 року у Києві була створена Народна
спілка сприяння перебудови. Проте ця організація була маловідома
громадськості регіону, на відміну від громадських об’єднань Східної
України, особливо Донбасу, які почали створюватися з кінця 1989 року.
Так, у Ворошиловграді постав Комітет підтримки перебудови.

25 листопада 1989 року відбулася перша конференція Народного руху
Луганщини (НРЛ) за перебудову, ще до створення обласної організації
Народного руху України (грудень 1989 року). Перша назва організації –
Народний рух Донбасу, але на конференцію не прибула делегація від
Донецької області і була прийнята назва Народного руху Луганщини.
Спочатку його ініціатори планували стати складовою, але самостійною
частиною НРУ, тому на зборах були присутні представники Руху. Однак
згодом позиції цих двох “рухів” розійшлися. На наш погляд, с самого
початку НРЛ створювався на противагу НРУ. Достатньо порівняти проект
Програми Народного руху України за перебудову з проектом Основних
принципів Народного руху Донбасу за перебудову. Головна різниця між ними
полягала у різних підходах щодо національного питання. Так, в окремому
пункті Програми записано, що Народний рух Донбасу поділяє програму
Народного руху України з питань демократизації суспільства, утвердження
прав людини, соціальній справедливості, укріплення суверенітету
республіки, екологічної безпеки, відродження національної культури, але
не може згодитися з “декларативностью многих формулировок,
необязательностью личного участия в выполнении поставленных задач,
однобоко митинговым характером деятельности, … решительно отвергает
явные и скрытые националистические идеи,…считает недопустимым
растворение в рядах НДУ членов УХС и других формирований,
реабилитирующих бандеровщину, ратующих за выход Советской Украины из
СССР, развитие ее по несоциалистическому пути” [23]. Тому присутні на
конференції прихильники НРУ одразу виступили проти організаційного
оформлення НРЛ як альтернативної структури, яка може привести до розколу
ще не створеної організації. На противагу їм працівник обкому КПУ
Є.Селіванов заявив, що обком підтримує будь-яку неформальну громадську
організацію, якщо її діяльність спрямована на підтримку перебудови, а не
націоналізму, шовінізму та екстремізму. Немає сумніву, що створення НРЛ
було узгоджено з місцевим партапаратом [24].

Восени 1989 року у м. Донецьку почали діяти перші групи
Інтернаціонального руху Донбасу (ІРД) (організаційне оформлення
відбулося на установчій конференції 18 листопада 1990 р.). Ініціаторами
створення цього громадського об’єднання була наукова інтелігенція,
студентська та учнівська молодь. Перша назва ІРД – Донецький Інтерфронт.
Основні принципи його Маніфесту спочатку були надруковані на сторінках
газети Інтерфронту Латвії “Единство”. Головними завданнями визначались:
послідовна боротьба проти будь-яких прояв націоналізму на ідеологічному,
політичному та побутовому рівнях, а також захист національних прав
людини. “Націоналізм” розумівся як “особое мировоззрение, трактующее
нацию как высшую внеисторическую форму сообщества людей, … причем
интересы нации считаются выше интересов классов и людей, эту нацию
составляющих”. Інтеррух був однією із перших громадських організацій на
Сході України, яка поставила за мету запровадження в Україні
“государственного двуязычия”. У Маніфесті ІРД само поняття “державна
мова” для поліетнічної держави визначалося як порушення прав людини, а
тим більше надання такого статусу тільки однієї мові. За думкою авторів
Маніфесту, із зникненням мови нація не гине, вона лише переходить на
іншу мову [25].

Таким чином, 1989 рік став визначним в історії Східної України –
відбулося політичне пробудження регіону. Важливим чинником цього стала
виборча кампанія 1989 р., яка активізувала створення тут нових
політизованих громадських об’єднань: обласних організацій Українського
історико-просвітницького товариства “Меморіал”, Луганської асоціації
виборців, Демократичної асоціації Харківщини, Харківського клубу
виборців “Вибір”, обласних організацій Народного руху України за
перебудову тощо. Влітку 1989 р. розпочався перший страйк шахтарів, 17
серпня була створена Регіональна спілка страйкових комітетів Донбасу
(РССКД), відбувалася швидка політизація робітничого руху. Східна Україна
стала одним із значних політичних центрів України.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Болбат Т.В. Регіони і регіоналізм в Україні // Історичні і
політологічні дослідження. – 2002. – № 1(9). – березень. – С. 194 – 201.

2. Астахова Е.В. Становление многопартийности в СССР: некоторые аспекты.
-Харьков: РИО облполиграфиздата, 1991. – 160 с.; Білоус А. Політичні
об’єднання України. – К.:Україна, 1993. – 108 с.; Гарань О. Убити
дракона (з історії Руху та нових партій України). – К.:Либідь, 1993. –
200 с.; Кремень В., Базовкин Є. Політичні партії України: порівняльний
аналіз програмних документів. – К.: НІСД, 1993. – 90 с.; Кулік В.,
Голобуцька Т., Голобуцький О. Молода Україна: сучасний організований рух
та неформальна ініціатива. – К.: ЦДПГС, 2000. – 460 с.; Литвин В.М.
Політична арена України. – К.: Абрис, 1994. – 495 с.; Литвин В.М.
Украина: политика, политики, власть. – К.: “Альтернатива”, 1997. – 335
с.; Литвин В.М. Україна на межі тисячоліть (1991 – 2000 рр.). – К.:
Видавнічий дім “Альтернативи”, 2000. – 369 с.; Яблонський В. Сучасні
політичні партії України. – К.: “Лексикон”, 1996. – 149 с.

3. Наводкин А.С. Забастовки: совместный трудный поиск решений
(Размышления очевидца забастовки шахтеров Донбасса) //Научный коммунизм.
– 1990. – № 2 – 3. – С. 21 – 29, С. 25 – 32; Литвин В.М. Політична арена
України. – К.: Абрис, 1994. – 495 с.; Русначенко А.М. Рабочее движение
на Украине в 1989 – 1991 годах: основные этапы, элементы политической
культуры: Автореф. дис. кан. ист. наук. – М., 1993. – 23 с.; Лихолобова
З.Г. Концептуальні питання історії вугільного Донбасу у другій половині
XX століття //Нові сторінки історії Донбасу: Ст. Кн. 8. /Голов. ред.
З.Г. Лихолобова. – Донецк, 2000. – С. 5-17; Бурносов В.Ф. Шахтерские
забастовки 1989 года в Донбассе: истоки и итоги // Новые страницы в
истории Донбасса: Ст. Кн. 3. /Сост. З.Г. Лихолобова. – Донецк, 1994. –
С. 98 – 108.

4. Болбат Т., Лыков В., Халимова Е. Донецкая область: Политические
партии, движения, общественные организации. – Донецк: РИП “Лебедь”,
1994. – 88 с.; Болбат Т., Лыков В., Семичасная Е. Донецкая область:
политические партии. Донецк: АООТ Торговый дом “Донбасс”, 1998. – 120
с.; Болбат Т. Виникнення перших осередків Народного руху України за
перебудову на Сході України //Наука. Релігія. Суспільство. – 2003. – №
3. – С.79 – 85; Болбат Т.В. Етапи розвитку молодіжного руху у Донецькій
області (середина 80-х – 90-ті роки XX століття // Історичні та
політологічні дослідження. – 2001. – № 4 (8). – грудень. – С. 255 – 260;
Ми йдемо! Нариси з історії Донецького обласного Товариства української
мови ім.. Т.Г.Шевченка /Заг. ред. В.Білецького. -Донецьк: ТОВ „Рапіт”,
1998. – 224 с.; Чебаненко С. Политические партии Украины: Политические
партии Луганщины. – Луганск: ФСЕИ “Інициатива”, 1997. – 248 с.

5. Литвин В.М. Украина: политика, политики, власть. – К.:
“Альтернатива”, 1997. – С. 146.

6. Чебаненко С. Политические партии Украины: Политические партии
Луганщины. – Луганск: ФСЕИ “Інициатива”, 1997. – С. 15 – 16.

7. Він же. – С.22.

8. Політична історія України /За ред. В.І. Танцюри. – К.: Академія,
2001. – С. 417.

9. Там само. – С. 145 – 146.

10. Центральний державний архів громадських організацій України (далі
ЦДГОУ). – Ф. 1. – Оп. 32. – Спр. 2668. – Арк. 22 – 24.

11. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 55. – Спр. 5881. – Арк.2 – 6.

12. Державний архів Донецької області (далі ДАДО). – Ф. 6777. – Оп.1.
-Спр.13. – Арк. 9.

13. Політична історія України: Навч. посіб. / За ред. В.І. Танцюри. –
К.: Академія, 2001. – С. 409.

14. Болбат Т., Лыков В., Халимова Е. Донецкая область: Политические
партии, движения, общественные организации. – Донецк: РИП “Лебедь”,
1994. – С. 47 -48; Реабілітовані історією / Гол. ред. П.Т.Тронько: У 27
томах: Донецька область. Книга перша. Науково-документальні нариси. –
Донецьк: Видавництво КП “Регіон”, 2004. – С. 71.

15. Чебаненко С. Политические партии Украины: Политические партии
Луганщины. – Луганск: ФСЕИ “Інициатива”, 1997. – С.23.

16. Астахова Е.В. Становление многопартийности в СССР: некоторые
аспекты. – Харьков: РИО облполиграфиздата, 1991. – С. 158.

17. Бесіда з головою Луганської асоціації виборців // Молодогвардеец. –
1990. – 4 окт. – С. 4.

18. Чебаненко С. Политические партии Украины: Политические партии
Луганщины. – Луганск: ФСЕИ “Інициатива”, 1997. – С. 23 – 25.

19. Астахова Е.В. Становление многопартийности в СССР: некоторые
аспекты. – Харьков: РИО облполиграфиздата, 1991. – С. 158 – 159.

20. Білецький В. Народний Рух: роздуми про здійснене і майбутнє
/Сільська Донеччина. – 1992. – 16 липня.

21. ДАДО. – Ф. 6880. – Оп. 5. – Спр. 2. – Арк. 2 -3.

22. Болбат Т. Виникнення перших осередків Народного руху України за
перебудову на Сході України // Наука. Релігія. Суспільство. – 2003. – №
3. – С. 82.

23. Проект Основних принципов Народного движения Донбасса за перестройку
// Особистий архів автора. – 1989. – 2 с.

24. Грибенко Е. Народное движение Луганщины //Ворошиловградская правда.
– 1989. – 2 дек.

25. Основные положения Манифеста Донецкого Интерфронта: Приняты Советом
Донецкого Интерфронта в октябре 1989 р. // Особистий архів автора. – 1с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020