Жінка в історії розвідки, контррозвідки і провокаторської діяльності (реферат)

Реферат на тему:

Жінка в історії розвідки, контррозвідки і провокаторської діяльності

Перегортаючи сторінки різних видань, присвячених розвідці,
контррозвідці, шпигунству, провокації, мимоволі помічаєш, що, незважаючи
на те, що пальма першості належить у цих сферах чоловікам, жінки теж
змогли залишити помітний слід в історії. Зіштовхуючись раз у раз з
жіночими іменами, що випливають то у зв’язку з діяльністю спецслужб, то
у зв’язку з тим чи іншим політичним убивством, то у зв’язку з якимось
політичним скандалом, саме собою постає питання: а що змушувало жінку
вступати в настільки незвичайну для неї сферу діяльності, а відповідно,
й існування? Зрозуміло, вивчення психологічних типів людини – це предмет
дослідження психологів, однак мотивація вчинку, мотивація певного типу
поведінки в різних ситуаціях є цікавою і для історика, оскільки за цим
стоїть розуміння того самого історичного процесу, різні прояви якого всі
ми вивчаємо. До того ж кому, якщо не історику, знати: що за всім, що
відбувається у світі протягом тисячоліть, стоїть її величність Жінка.

Нам видається дуже привабливою ідея створення такого собі збірного
портрета жінки-провокатора, що співпрацювала з різними охоронними
відділеннями колишньої царської Росії в період наростання революційного
руху наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Насамперед хотілося б
зрозуміти, у чому полягала першопричина настільки дивного, на перший
погляд, застосування таких жіночих достоїнств, як краса, розум, талант,
спритність, життєва мудрість і жіноча інтуїція, доброта і материнські
почуття.

Міркування про мотиви, якими керувалися жінки у виборі своєї долі,
доцільно було б почати з одного цікавого документа, створеного у стінах
Московського охоронного відділення. Це “Інструкція з організації і
ведення внутрішньої агентури” [1], що, з одного боку, дає уявлення про
контингент передбачуваних агентів “охранки”, а з іншого боку – виявляє
найімовірніші мотиви подібного співробітництва, що мало враховуватися
працівниками департаменту поліції при створенні секретної агентури.

Інструкція говорить, що одним з найбільш практикованих способів
вербування співробітників є постійне спілкування і співбесіда з
арештованими за політичні злочини. Найбільш схильними до роботи в
агентурі вважаються кілька категорій осіб. А саме: особи, що
підозрювалися чи вже залучалися за політичними справами; слабохарактерні
революціонери; зневірені чи скривджені партією; нужденні матеріально;
ті, що втікали з місць заслання, а також призначені на заслання.
Очевидно, що найбільш реальними мотивами співробітництва з охоронним
відділенням, з погляду творців цієї інструкції, були: особиста образа,
страх перед покаранням чи острах фізичних страждань як результат
законного покарання, матеріальна винагорода. Однак насправді усе було
набагато складніше, у всякому разі, саме з агентами жіночої статі.

На перший погляд, дуже важко вибрати ті характерні риси, на підставі
яких можна було однозначно сформувати образ жінки-провокатора,
зрозумівши при цьому мотивацію її служби/співробітництва, незалежно від
терміну останньої. Але немає нічого неможливого. Спробуємо спочатку
уважно переглянути вихідні дані.

Жученко Зінаїда Федорівна – одна з найбільш відомих провокаторів,
секретний співробітник Московського охоронного відділення. Псевдонім
“Міхеєв”.

Зарайська Зінаїда Романівна – секретний співробітник Московського
охоронного відділення; дворянка; псевдо “Грузинка”. Доносила на тюремних
службовців Бутирської в’язниці, повідомляла про зміст листування
політичних ув’язнених. Належить до числа так званих тюремних агентів.

Мароші Марія Володимирівна – секретний співробітник Московського
охоронного відділення; псевдо “Томський”. Слухачка Московських вищих
жіночих курсів, австрійська піддана. “Висвітлювала” студентський рух,
доносила про товариство надання допомоги політичним засланцям
(міжпартійний Червоний Хрест), в якому сама брала участь. Доносила на
членів соціал-демократичних організацій.

Спрогіс Марія Петрівна – секретний співробітник Московського охоронного
відділення; селянка Ліфляндської губернії, дружина Спрогіса Карла
Вілюмовича, секретного співробітника Московського охоронного відділення;
колишня співробітниця ліфляндського губернського жандармського
управління; псевдо “Молодий”.

Працкайтіс Емілія Антонівна – секретний співробітник Московського
охоронного відділення; селянка Ковенської губернії; псевдо “Антонов”. У
1916 р. надавала інформацію про невдоволених серед робітників
сокольничих майстерень і про різні професійні спілки.

Рейзнек (уродж. Невер-Невяровська; у першому шлюбі Андрєєва) Софія
Феліксівна – секретний співробітник Московського охоронного відділення;
псевдо “Іван Іванович”. З 1911 по 1913 р. надавала інформацію про
настрої і політичну діяльність слухачів університету Шанявського.

Гінц (Хінч) Юлія Якубівна – секретний співробітник варшавського
губернського жандармського управління Царства Польського з 1909 по 1911
р., мати співробітника варшавського губернського управління Гінца Еміля
Готлібовича. Надавала інформацію про робітничий рух. Кличка “Праля”.

Ляндау Сара – секретний співробітник лодзинського, а пізніше
варшавського охоронного відділення. Співпрацювала разом з чоловіком.
Давала зведення по Бунду. Кличка “Двійка”, “Мила”.

Маючи ці короткі біографічні свідчення про деяких виявлених
співробітниць “охоронки”, спробуємо виділити ті моменти, що згодом
дадуть можливість відтворити необхідний нам портрет.

По-перше, варто розібратися в поняттях “секретний співробітник”, “агент”
і “провокатор”. У матеріалах Комісії із забезпечення нового ладу,
створеної в березні 1917 р. при Виконавчому комітеті московських
громадських організацій, записано таке: “Секретні співробітники” чи
“інформатори” – це люди, що негласно перебувають на службі охоронного
відділення і таємно від оточуючих повідомляють охоронному відділенню ті
чи інші цікаві для нього відомості [2, c. 14] Термін “провокатор” в
охоронному відділенні мав значення відмінне від загальноприйнятого. Ним
користувалися не для позначення агента, що виконував ту чи іншу
нормальну пошукову функцію, а для найменування явища, патологічного з
погляду департаменту поліції і підвідомчих йому установ. “Провокатор”
жандармською мовою – це секретний співробітник, що бере участь у
революційному русі та здійснює ті чи інші акти без відома і згоди тієї
пошукової установи, у якій служить. Таких осіб виганяли зі служби, їх
імена особливими циркулярами департаменту повідомлялися всім охоронним
відділенням і жандармським управлінням імперії. Провокаторів у
загальноприйнятому розумінні, тобто осіб, що поєднували співробітництво
з активною участю в революційних організаціях, теж було достатньо [3,c.
15-16] Жінки фігурували і серед інформаторів, і серед провокаторів.

По-друге, число жінок, що погодилися співпрацювати з “охоронкою”, у
відсотковому вимірі все-таки було невелике. Спеціальних статистичних
досліджень, на жаль, не проводилося. Проблема полягає в тому, що до
певного часу охоронні відділення не мали налагодженої системи обліку
секретних співробітників. Так, у Московському охоронному відділенні до
1910 року не було індивідуальних агентурних записок і не велося
правильного обліку секретної агентури. Окрім того, частина документів із
грифом “Абсолютно секретно” після закінчення визначеного терміну
знищувалася навмисне або просто гинула через непередбачені обставини,
наприклад, у результаті пожеж. Однак на підставі матеріалів,
опублікованих Комісією із забезпечення нового ладу, можна стверджувати,
що на момент проведення розслідування, тобто на 1917 рік, секретними
співробітниками Московського охоронного відділення вважалося 5 жінок з
116 співробітників у цілому; співробітниками охоронних відділень і
жандармських управлінь Царства Польського були 2 жінки з 48 осіб, що
знаходяться в списку [4]

По-третє, при аналізі соціального походження, національності і рівня
освіти доводилося констатувати повну відсутність якоїсь єдності.
Стверджувати з упевненістю на всі 100%, звичайно, не можна, тим більше
за умови відсутності повної бази даних, однак, з огляду на
запропонований вище список, можемо говорити про те, що жоден із
запропонованих критеріїв (соціальне походження, національність, освіта)
не могли бути визначальними в процесі усвідомленого вибору
співробітництва. Так, серед згадуваних “дамочок” ми бачимо і селянок, і
дворянок; і росіян, і єврейок; тих, що мали вищу освіту, і тих, що
ніколи не сиділи за партою. Отже, необхідно шукати щось інше.

Такий критерій, як наявність різного роду психологічних комплексів, не
може бути використаний без певних застережень. Безсумнівно, яка комплекс
неповноцінності (у будь-яких його проявах) може бути причиною, що
пояснює, що штовхало жінок на співробітництво з органами політичного
розшуку. Типовим є переконання, що на подібне співробітництво
погоджувалися лише особи, які не могли реалізувати себе в інших сферах
громадського життя; мали проблеми в особистому житті; не реалізувалися
як особистості. На жаль, при відсутності повної біографії секретних
співробітниць московської “охоронки” продемонструвати, що це не так, на
прикладах їхнього власного життя неможливо. Однак непрямим чином про це
можуть свідчити біографії інших жінок, які вже пізніше співпрацювали з
іншого роду “органами”, зокрема НКВС і КДБ. Це Марина Цвєтаєва і Зоя
Воскресенська.

????V?Марина Цвєтаєва була відомим у Росії і за кордоном літератором і
поетесою, яка утверджувала у своїх творах “безмірність” особистості і
душі, задумувалася про місію поета у світі, сенс життя, долю Росії і
багато про що інше, тобто недоречно говорити про її творчу, особистісну
нереалізованість. До того ж як донька Івана Володимировича Цвєтаєва,
фахівця в галузі античної історії, епіграфіки і мистецтва, директора
двох відомих музеїв Москви – Румянцевського і Музею образотворчих
мистецтв, Марина Іванівна могла собі дозволити реалізувати своє “я” і в
інших сферах, якби мала на те бажання. Однак доля звела її з людиною,
яка на початку 30-х років минулого століття була вимушена стати
співробітником НКВС, – Сергієм Яковичем Ефроном. Сам факт, що вона була
дружиною “енкаведиста”, ще не може свідчити про її особисте
співробітництво, але наявність значного числа неясних моментів у її
біографії: проживання після повернення з еміграції на території відомчих
дач НКВС у Болшеві під Москвою, обставини її самогубства в Єлабузі у
період евакуації – усе це дає можливість для певного роду припущень
[5].

Зоя Воскресенська теж зуміла себе реалізувати і як талановита дитяча
письменниця, і як розвідник, що було підтверджено присвоєнням їй звання
підполковника державної безпеки [6, c.251] Таким чином, далеко не завжди
на співробітництво із секретними службами йшли люди, які жадали реваншу
за страждання в повсякденному житті.

Тепер звернімо увагу на деякі моменти, відбиті лише в характеристиках
деяких з наших героїнь, а саме: “мати секретного співробітника” і
“дружина секретного співробітника”. Це не випадково, тому що в
згадуваній нами “Інструкції” рекомендувалося “не упускати випадків для
співбесід з родичами і знайомими” арештованих [7, c.231]. Більше того,
гра на родинних почуттях з часів царя Соломона була найбільш дієвим
способом психологічного впливу на людину. Материнський інстинкт у даному
випадку “спрацьовував” не тільки у відношенні дітей, які ступили на
“шлях крамоли”, але також братів, чоловіків, коханців. Стаючи їхніми
соратницями й однодумцями, жінка найчастіше керувалася почуттям, ніж
“ідейними розуміннями”.Таким чином, ми підходимо до першого і цілком
природного мотиву співробітництва – самопожертви заради близьких/рідних
людей.

Наступна причина, що чітко прослідковується в “Інструкції” і грає, на
нашу думку, далеко не останню роль у мотивації ухвалення рішення про
співробітництво, – це матеріальна винагорода. Оплата праці секретних
співробітників була обов’язковою умовою нормального, взаємовигідного
співробітництва. Розмір винагороди залежав від цінності свідчень,
одержуваних від співробітника, або від результативності його “роботи”.
Наприклад, у цілому розмір одержуваної винагороди співробітниками
Московського охоронного відділення коливався від 15 до 200 карбованців
на місяць [8, c.20]; зокрема відомо, що місячна платня Гінц (Хінч) Юлії
Якубівни складала 50 карбованців на місяць [9, c.86] , а Ляндау Сари –
40 карбованців [10, c.88] . Не менш цікаво, що охоронне відділення брало
на себе матеріальне забезпечення “провалених” співробітників. На це
прямо вказує вищезгадана інструкція: “провалених співробітників слід
влаштовувати на місця, але не в пошукових установах. До підшукання ними
місць їх треба підтримувати як морально, так і матеріально” [11, c.230].
Зрозуміло, що матеріальна винагорода була навряд чи основною у процесі
ухвалення рішення про співробітництво, однак найбільш цікавими випадками
є факти співробітництва з “ідейних розумінь”.

Найяскравішим прикладом цього може служити біографія Зінаїди Федорівни
Жученко (уродженої Гернгросс). Її провокаторська діяльність була
розкрита центральним комітетом партії соціалістів-революціонерів 14
серпня 1909 року. 12 жовтня 1909 року П.А.Столипін, який був у той час
міністром внутрішніх справ царської Росії, подав всепідданнійшу доповідь
на ім’я імператора, з якої випливало, що на секретну службу по
департаменту поліції Зінаїда Гернгросс вступила у 1893 році, а з 1894
року вже була співробітником Московського охоронного відділення. Її
першою “справою” було сприяння при виявленні і передаванні до рук влади
діячів “московського терористичного гуртка”, який готував замах на особу
діючого імператора. З 1894 по 1903 рік вона проживала в Німеччині, де
займалася вихованням “палко любимого сина” [12, c.29], однак,
“спостерігаючи посилення революційного руху на своїй батьківщині і
нудьгуючи від бездіяльності в настільки тривожний для Росії час,
відновила свою роботу з політичного розшуку і надала урядові ряд цінних
послуг щодо з’ясування і висвітленнґ діяльності російських політичних
вихідців, що переховувалися за кордоном” [13, c. 29-30].

У доповіді П.Столипіна вказувалося, що “Жученко є особистістю неабиякою:
вона обдарована чудовими розумовими здібностями, добре освічена, глибоко
чесна і порядна, виділяється самостійним характером і сильною волею,
уміє яскраво оцінювати обстановку кожного випадку; справі політичного
розшуку служила не з корисливих, а з ідейних спонукань, і фанатично, до
самовідданості, віддана престолу, через це ставиться до пошукової справи
цілком свідомо і постійно піклується тільки про інтереси справи” [14,
c.30-31].

З 1905 року Зинаїда Жученко стала членом партії
соціалістів-революціонерів. За чотири роки вона з рядового члена партії
стає керівником партійної роботи, входить до складу обласного комітету
партії, бере участь у Лондонській конференції 1908 року. Діяльність
Жученко була розкрита за участю В.Л.Бурцева, редактора друкованого
органу революціонерів – “Былое”. Як виявилося, вона була готова до
викриття. Її відповідь на висунуті обвинувачення вразила Бурцева своєю
“нежіночою безтрепетністю і безсоромністю”, оскільки вона висловила свій
жаль, що так мало послужила охоронному відділенню. Жученко наполягала,
що провокацією не займалася. Вона заявила, що служила ідеї, що вона
чесний співробітник департаменту поліції в його боротьбі з революційним
рухом. Її тверда переконаність у шкідливості революційного руху призвела
до того, що після викриття Зінаїда Федорівна не відчувала каяття. Її
почуття мали зовсім інший характер – це була гордість за учнем, гордість
за свою поведінку під час викриття. Найімовірніше, Зинаїда Федорівна
була щира у своїй гордості, про що свідчить її листування з колишніми
керівниками [15, c.44-46]. Однак, крім гордості за роки вірної служби,
Жученко була зайнята думками про сина та його майбутнє. Саме про нього
вона неодноразово писала до Московського охоронного відділення
фон-Коттену: “я виключно зайнята думкою про дорогого сина” [16, c. 42],
“особливо побоююся, що вони викрадуть сина” [17, c. 43].

Високо оцінюючи діяльність Зінаїди Жученко як секретного агента
Московського охоронного відділення, П.Столипін у своїй доповіді на
найвище ім’я писав, що, оскільки викриття відбулося з незалежних від неї
обставин і в зв’язку з необхідністю забезпечити її безпеку, а також у
зв’язку з необхідністю дати належне виховання її сину, він клопочеться
про всемилостивійше надання Зінаїді Жученко із секретних сум
департаменту поліції довічної пенсії в розмірі 3 600 карбованців на рік,
відповідно до розміру платні, яку вона отримувала в останні роки [18,
c. 31]. Цар на цій доповіді міністра наклав резолюцію: “Згоден”. Жученко
поспішила висловити свою подяку в листі на ім’я товариша міністра
П.Г.Курлова, де, крім слів подяки за призначення “князівської пенсії”,
просила забезпечити її сина Миколи частиною пенсії на випадок її смерті
до досягнення ним повноліття. Лист був переданий по інстанціях, у
результаті чого прийняте рішення про призначення 900 карбованців пенсії
Миколі Жученко на випадок смерті його матері, якщо він не буде поміщений
на виховання за казенний рахунок в один з урядових навчальних закладів.

Таким чином, підсумовуючи розглянуті вище факти і результати логічних
міркувань, можемо стверджувати, що жінка в провокаторській діяльності –
явище нетипове. На факт співробітництва не впливають такі складові, як
вік, зовнішні дані, соціальне походження, національність, рівень освіти.
У деяких випадках причиною, що лежить в основі співробітництва, може
бути наявність психологічних відхилень в агента. У таких ситуаціях
співробітництво і пов’язана з ним специфіка поведінки можуть сприйматися
агентом необхідною умовою його психічного здоров’я і внутрішньої
гармонії. Однак це випадки, які рідко зустрічаються. Найчастіше до
співробітництва жінку змушували абсолютно реальні речі: матеріальна
зацікавленість і природний інстинкт, спрямований на збереження безпеки
своїх дітей або близьких. Навіть у випадку “ідейного”, глибоко
усвідомлюваного співробітництва, що також могло бути, жінка виявляла
свою справжню сутність. Виходячи з цього, ми можемо зробити остаточний
висновок: жінка і “справа політичного розшуку”, так само як і будь-яка
інша галузь “таємної діяльності”, – речі абсолютно сумісні, але
протиприродні.

Література:

Чайковський А.С., Щербак М.Г. За законом і над законом. – К.:
Видавництво “Україна”, 1996. – С.229-239.

Членов С.Б. Московская охранка и ее секретные сотрудники. – М.: Отдел
печати Московского Совета Р. и К.Д., 1919. – С.14.

Там само. – С.15-16.

Членов С.Б. Вказ. твір.

Зенькович Н. Тайны уходящего века-2: Сенсации. Антисенсации.
Суперсенсации. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 1998. – С.241-253.

Там само. – С.251.

Чайковський А.С., Щербак М.Г. Указ. соч. – С.231.

Членов С.Б. Указ. соч. – С.20.

Там само. – С.86.

Там само. – С.88.

Чайковський А.С., Щербак М.Г. Указ. соч. – С.230.