.

Біблійна археологія (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
724 17680
Скачать документ

Реферат

на тему:

Біблійна археологія

План

ВСТУП

1. ПЕРІОД ПРАОТЦІВ

2. ПЕРІОД ПАТРІАРХІВ

3. ВИХІД З ЄГИПТУ

4. ВИХІД З ЄГИПТУ

5. ЗАВОЮВАННЯ СВЯТОЇ ЗЕМЛІ

6. ЦАРСТВО ДАВИДА ТА СОЛОМОНА

ВСТУП

Як відомо, археологія – це наука, яка вивчає людське минуле за речовими
пам’ятками. Власне термін складається з двох грецьких слів: arcaio –
“древній” та logos – “слово, знання”. Вперше до загального вжитку ввів
це слово грецький філософ Платон (427-347 до Р.Х.). Під терміном
археологія Платон розумів науку про древності у найширшому розумінні. У
XVIII ст. цим словом стали позначати історію древнього мистецтва, й
донині у багатьох країнах термін археологія позначає “мистецтво древньго
світу”.

У більшості західних країн первісна археологія належить не до
історичних, а до біологічних або інших природничих наук, отже археологи
працюють переважно на факультетах антропології. А вітчизняна
археологічна наука займалась і займається дослідженням первісних,
античних та середньовічних речових джерел, реконструюючи з них вининення
й розвиток матеріального, суспільного й духовного життя людей.
Археологічні джерела можна поєднати за їх призначенням: споруди,
знаряддя праці, зброя, предмети побуту, культові предмети.

Найбільш поширеними археологічними пам’ятками є, по-перше, поселення,
тобто, місця, на яких у давнину жили люди, котрі залишили відбитки своєї
діяльності. Другий вид археологічних пам’яток – поховання, які добре
ілюструють не лише побут древніх, але й їх релігійні переконання. Третій
вид археологічних пам’яток – окремо зведені святилища.

Поняття археологічної культури містить комплекс відносно одночасних
пам’яток зі схожим інвентарем та розташованих на одній території. Іноді
археологічна культура належить певній етнічній спільноті людей,
пов’язаних єдністю походження, мови, матеріального та духовного життя,
або спільноти, яка виникла на засадах міцної єдності господарчого та
духовного розвитку декількох споріднених між собою груп населення.
Археологія як наука має свій предмет дослідження та властиві саме їй
методи накопичування та вивчення джерел. Робота археолога складається,
зазвичай, з трьох великих етапів. Першим етапом археологічного
дослідження є розвідка та розкопки археологічних пам’яток, загалом які
мають назву полеві роботи. Розвідка може здійснюватися пішим обходом
усієї досліджуваної території з уважним її оглядом та описом, при цьому
можуть застосовуватися й технічні засоби. Ще на початку ХХ ст. з
повітряної кулі був сфотографований залишок римського порту Остії, що
започаткувало аерографію, яка дозволяє дослідити планування древніх
поселень ще до початку їх розкопок. Широковживаним є метод
електророзвідки, під час якої за допомогою струму вимірюється опір
ґрунту, який залежить від рівня вологості. Там, де під землею
знаходяться залишки стін, вологість менша. Застосовується також і
радарна апаратура: електромагнітні промені, випромінюючись,
відображаються від розмежувань прошарків або поверхонь розташованих під
землею предметів, що фіксується на екрані.

Другий етап: після розвідки починаються розкопки. Перші розкопки були
здійснені ще вавилонським царем Набонідом (555-538 до Р.Х.), який
розкопував підвалини будинків й храмів та шукав таблички з написами.
Древні греки та римляни, коли знаходили кістки вже не існуючих тварин,
вважали їх залишками титанів. Над такими кістками іноді навіть
споруджували мавзолеї. Так, імператор Адріан (117-138 після Р.Х.)
відбудував у передмісті Риму мавзолей на тому місці, де ріка вимила
кістки мамонта, – їх помилково вважали залишками героя Аякса. У
XVII-XVIII ст. у Європі досліджуються давньоримські катакомби, а
мисливці за древностями варварськи руйнують античні пам’ятки.

Лише у ХІХ ст. упорядковується наукова методика археологічних розкопок,
яка полягала у комплексному дослідженні як погребінь, так і культурного
прошарку поселень. Останній, включаючи відбитки діяльності людини може
мати різну товщину. Наприклад, на римському Форумі вона складає
тринадцять метрів, у Ніппурі (Месопотамія) – двадцять метрів, а у
поселенні Анау (Середня Азія) – тридцять п’ять метрів. Метою розкопок,
окрім збору інформації, є збереження знахідок від загибелі, фіксування
їх місцезнаходження. Поставленої мети досягають шляхом опису,
фотографування й замалювання розкопок та знахідок, укладання планів
споруд, стратиграфічних планів розкопок, схем чергування прошарків.
Зібрані та описані знахідки стають повноцінним археологічним матеріалом
лише після їхньої лабораторної обробки та досліджень, під час яких
визначається структура археологічного матеріалу, призначення предметів,
встановлюється їх зв’язок з іншими елементами культури, яка
досліджується.

Усі знахідки поділяють за категоріями, групами, класами, типами та
видами. В залежності від матеріалу, з якого виготовлені знахідки, їх
поділяють на п’ять категорій: вироби з каміння, цегли, кістки, металу та
дерева. Враховуючи первинну обробку матеріалів, кожна категорія
поділяється на групи. Так, наприклад, кераміка поділяється на ліпнину,
виготовлену руками, та гончарну. В залежності від характеру вторинної
обробки матеріалів кожна група поділяється на класи, класи – на типи,
типи – на види.

Кожна знахідка вимірюється, встановлюється її призначення, з’ясовується,
з якого матеріалу і як вона була виготовлена, підраховується, скільки
аналогічних до неї речей знайдено у даному комплексі, яку частку вони
становлять у загальній кількості усіх занхідок. Усі ці дані підсумовують
по кожній пам’ятці та порівнюють з іншими комплексами речей. На карті
відмічають поширення схожих комплексів, а у деяких випадках і окремих
речей. За такими картами визначають кордони розселення племен та
народів, з’ясовують торгівельні шляхи.

Третій, завершуючий етап археологічного дослідження – кабінетна праця,
написання статей та книг про життя древніх людей на підставі отриманих
даних та проведених досліджень.

Оскільки біблійна археологія – наука, що відновлює на підставі
археологічних джерел історичне тло подій священної історії та
підтверджує достеменність цих подій, то методи біблійної археології,
хоча й ідентичні вже згаданим, проте мають і деякі відмінності.
По-перше, ареалом досліджень є біблійний світ – тобто Ближній Схід та
Північна Африка; по-друге, верхньою хронологічною межею досліджень є
рубіж І-ІІ ст. після Р.Х. – час закінчення біблійної історії; по-третє,
окрім спільного для археології завдання реконструкції древніх культур,
біблійна археологія припускає співвіднесення їх з біблійним контекстом,
а також використання матеріалів дослідження для підтвердження подій
священної історії; по-четверте, необхідність з’ясування історичного тла
подій священної історії зумовлює широке залучення даних різноманітних
допоміжних історичних наук: епіграфіки, папірології, палеографії,
нумізматики, сфагістики, палеоботаніки, палезоології та етнографії
(палеоетнографії).

У зв’язку з тим, що перераховані дисципліни більшістю західних вчених
вважаються допоміжними дисциплінами біблійної археології, про них слід
сказати окремо.

Епіграфіка – наука, яка займається вивченням написів, вирізьблених,
видряпаних або накреслених на твердому матеріалі, зазвичай на камінні.
Ними вкривали стіни, колони та стовпи храмів, вони висікалися на скелях,
разом з рельєфами та розписами прикрашали стіни гробниць. Надгробні та
переможні стели, жертовники, вівтарі, підніжжя саркофагів, скульптури
царів та заможних людей були часто-густо списані текстами. Ці написи
мають велике значення для біблійної археології. Так, наприклад, на стелі
фараона Мернептаха (Мар-ни-Птаха) вперше зустрічається згадка про народ
Ізраїля.

Написи іншого характеру являють собою графіті (італ. graffiti –
“продряпані”) – написані фарбою від руки чи продряпані якимось гострим
предметом тексти на різноманітних предметах, спорудах або скелях. Таким
самим чином виконані написи на остраконах (грец. to ostrakwn –
“черепок”) – уламках цегляних посудин або каміння. Відомим прикладом (у
біблійній археології) є так звані лахіські листи – короткі повідомлення
офіцерів іудейського гарнізону в Лахіші, написані на черепках під час
облоги міста вавилонянами.

Наступний рід написів, які досліджує епіграфіка, – клинописні таблички,
які є основним джерелом для історії біблійного світу. Саме клинописні
таблички не лише чітко фіксують багато подій священної історії в їхньому
взаємозв’язку з подіями у країнах Ближнього Сходу, але і надають масу
матеріалу про цивілізаційний лад, у якому ці події відбувалися.

Десятки тисяч таких табличок знайдені у руїнах палаців, храмів та осель.
Таблички, прямокутні чи, що трапляється рідко, у формі шестигранника,
розписували клиноподібними знаками. На них писали, коли цегла була ще
м’якою, а потім випалювали, що забезпечувало їх збереження протягом
тисячоліть.

Остатки 8 в. до Р.Х. из Самарии, хозяйственные документы, где
перечисляются поступления вина и масла в царское хозяйство из окрестных
поселений

Тексти, написані на м’якому матеріалі – папірусі, пергаменті та дереві,
досліджуються іншими допоміжними дисциплінами біблійної археології –
палеографією та папірологією.

Папірологія, яка вивчає написи на папірусі, виділена у окрему
дисципліну, враховуючи те, що, по-преше, надто велика кількість
знайдених папірусів, а по-друге, більшу частину з них поєднує країна
походження – Єгипет. Завдяки сухому клімату долини Нілу зберіглося
безліч папірусів, серед них ті, які мають важливе значення для біблійної
археології – наприклад, папіруси іудейської колонії на острові
Елефантина.

Палеографія вивчає тексти, які виконані на пергаменті, шкірі, дереві та
корі дерев. У записах на шкірі збереглися лише окремі фрагменти текстів,
та й ті переважно з Єгипта, де вони уцілили лише завдяки сухому клімату.
Набагато більше рукописів збереглося на пергаменті – шкірі, яка
спеціально оброблена вапном. Починаючи з епохи елінізму, пергамент
завдяки своїй довготривалості стає найважливішим матеріалом для писання,
на якому, окрім усього іншого, були записані книги Старого Завіту. А
об’єктом палеографічного дослідження, найбільш важливим для біблійної
археології, є, безумовно, рукописи Мертвого моря.

Завдяки своїй міцності пергамент можна було застосовувати для написання
текстів неодноразово. У такому випадку його основний текст змивали та
писали на нього новий. Такі манускріпти мають назву палимпсести. За
допомогою сучасних технічних засобів початковий запис зазвичай можна
легко відновити.

До найважливіших для біблійної археології написів на дерев’яних дошках
слід віднести так звану табличку Г. Карнарвона, яку назвали за ім’ям
англійського лорда, на кошти якого була організована експедиція, котра й
знайшла табличку. На ній записаний один з варіантів передання про
вигнання з Єгипту гиксосів, що стало початком поневолення ізраїльтян.

Тексти, що вивчаються трьома вищеназваними дисциплінами, бувають різного
характеру. Це хроніки й аннали, де переважно щорічно або у певній
хронологічній послідовності фіксувалися найбільш важливі події, що
відбувалися за часів того чи іншого правителя або видатні факти, які
літописці вважали необхідним відмітити; це навчальні та священні тексти;
це біографії та витяги законів; це усілякі декрети, політичні та
торгівельні договори, постанови на надгробні написи.

Нумізматика – наука про монети.

Засновником систематичного дослідження в області нумізматики вважають І.
Еккеля, який видав у 1792-1798 рр. у Відні восьмитомну працю “Наука про
древні монети”. Для біблійної археології одним з найважливіших
відкриттів у області нумізматики є знаходження так званої Лепти Пілата,
відомої раніше лише з зображення на Туринській плащаниці.

Персидский дарик

Динарий Кесаря

Монета Ирода Агриппы II

Монета Колосс

Сфрагістика вивчає древні печатки – здебільшого за їхніми відбитками.
Для біблійної археології найбільш цікавими є відбитки печаток на
фрагментах посудин епохи Поділених царств – печатки з Самарії, на яких
теофорні імена власників поступово змінюються язичницькими, що
характеризує релігійну ситуацію у царстві Ізраїльському.

Древние печати

Перстень с печатью и египетские печати в форме скарабеев

Палеоботаніка – дисципліна, що вивчає древню флору. Результати
досліджень пилку рослин у тканині Туринської плащаниці стали ще одним
доказом її справжньості.

Палеозоологія – дисципліна, що вивчає древніх тварин. Завдяки їй ми
набагато удосконалили свої уявлення про світ, у якому жили учасники
священної історії.

народів Біблії, які знаходилися на східному ступеню розвитку.

Игральная доска из Ура с двумя наборами игральных камешков ок 2500 до РХ

1. ПЕРІОД ПРАОТЦІВ

Свідоцтва книги Буття про побут та духовне життя перших людей знаходять
безліч археологічних підтверджень. Так, слова Писання про те, що ще на
початку життя праотців виникло кочове скотарство (Бут. 4, 20),
підтверджується археологічними знахідками.

Землеробство, що виникло у той самий час, створило можливість для
будівництва міст (Бут. 4, 17). Знайдення струнних та духових
інструментів, які також належать до кам’яного віку, підтверджує біблійне
свідчення про їх виникнення у початковий період людської історії (Бут.
4, 21). Саме люди кам’яного віку створили усі види музичних інструментів
– ударні, струнні та духові. Поблизу Чернігова у житлі з кісток мамонта
були знайдені предмети, які складали найдавніший оркестр: дві кістяні
довбешки, шумовий набірний наручник з п’яти кістяних пластин та молот з
рогів північного оленя. Слова Священного Писання про винайдення у той
час багатьох знарядь (Бут. 4, 22) знаходять своє підтвердження у тому,
що знаряддями тих далеких часів людина проводила навіть трепанацію
черепу – для лікування пухлин і переламів. Докази таких операцій
простежені у Європі ще в мезоліті. Про успішність цих операцій свідчить
те, що краї рани на черепі добре загоїлися – тобто людина ще довго жила.
Святоотецьке тлумачення згадки у Бут. 4, 22 Ноеми – як винахідниці
прикрас, підтверджується фактом наявності у суспільстві кам’яного віку
різноманітних прикрас: кам’яних, металевих, кістяних. У той же час
виникає татуювання і фарбування тіла. Браслети і каблучки доповнювалися
вишуканими зачісками, які жінки фіксували за допомогою цегли. Під час
розкопок трипільських поселень часто знаходили якісь незрозумілі
“станки” з обпаленої цегли – з овальною заглибиною у верхній частині.
Розгадка ж їх застосування була знайдена у Єгипті – саме такі підставки,
вирізьблені з дерева у вигляді півмісяця, використовували замість
подушки, щоб під час сну не зіпсувати зачіску.

Існування у перших людей сім’ї, про що свідчить книга Буття,
підтверджується багатьма археологічними свідченнями. Більше того, багато
вчених, виходячи з безперечного факту наявності парного шлюбу у всіх
відомих науці реліктових спільнот, вважають, що індивідуальний шлюб
існував у людському суспільстві споконвіку – як про це і говорить
Священне Писання.

Раніше наука вважала людей кам’яного віку мандрівними дикунами, нині ж,
на підставі багатьох археологічних даних, можна стверджувати, що образ
життя цих людей, що створювали певну, здебільшого вельми струнку систему
осель і поселень, значно ближчий до нас, ніж здавалося раніше. Яскравий
тому приклад – оселі древніх мисливців у Костенках. Складна система
цього поселення свідчить про існування певного внутрішнього устрою,
спадкованого від попередніх поколінь.

Однак, якщо археологія дає підтвердження лише загальній картині життя
праотців, то детальні відомості про первісні події людської історії –
перебування в Едемі, гріхопадіння та потоп, дає допоміжна дисципліна
біблійної археології – палеоетнографія. Справа в тому, що передання усіх
архаїчних народів землі тією чи іншою мірою зберігали спогади про ці
події. Так, у різних народів є передання про золотий вік, згаданий у
“Теогонії” Гесіода. У шумерській поемі про блаженний стан перших людей
говориться:

“У стародавні часи не було змій,

Не було скорпіонів,

Не було гієн і не було левів,

Не було ані диких собак, ані волків,

Не було ані ляку, ани ужасу,

І людина не мала ворогів”.

Ті самі народні передання зберегли пам’ять про древо життя, плоди якого
давали безсмертя. Індійці називали його калпанкшам, перси – гом, араби –
туба, майя – кейба, греки – лотус, германці – иггдрасіль.

На асирійських скульптурних пам’ятках постійно зустрічається древо
життя, іноді оточене колом царственних осіб, що поклоняються йому (мал.
1), чи крилатими духами.

У інших народів древо життя часто зображувалося на погребальних
пам’ятках, або навіть на печатках (мал. 2).

Передання більшості народів світу містять повіствування і про падіння
перших людей. Ось як сказано про гріхопадіння людей і подальше
викривлення їх природи у “Реченіях Іпусера” (Єгипет, XVIII ст. до Р.Х.):
“О, якщо б Він виправив їх сутність у першому їх поколінні! Нехай знищив
би він гріх, простягнув руку проти нього! Знищив би ім’я та нащадків
його! (тобто гріха) Люди ж бажали народжувати для нього (для гріха), і
трапилося нещастя. Нужденні на усіх шляхах. Ось що сталося”.

Тібетське повіствування про гріхопадіння свідчить про те, що перші люди
були як боги, але вони зіпсувались, коли вкусили від дерева шима. Після
цього вони стали відчувати голод, сяйво зникло з їхніх облич. З того
часу скоротилося і їх життя. Ілюструє таке ж акадське передання і
печатка ХХ ст. до Р.Х. з вигравійованою сценою спокушення прабатьків
(мал. 3).

Пам’ять про вселення диявола у змія також знайшла своє відображення у
переданнях різних народів, зафіксованих і на археологічних пам’ятках:
(мал. 4) зображує поразку вселенського зла у вигляді змію Апопі
давньоєгипетським божеством Гором, а на (мал. 5) іранський Митра знищує
прародителя зла Арімана у вигляді змія.

Серед більшості народів, як древніх, так і тих, що до ХІХ- поч. ХХ ст.
зберігали архаїчну культуру, існувало безліч передань про катастрофічну
повінь, що змінила світ. Хоча з плином століть початкове передання
вельми змінилось, у цих сказаннях існують важливі ключові моменти, що
співпадають з біблійним текстом, і, відповідно, передають нам свідчення
про реальну подію.

По-перше, передвісником потопу є різні божества, які наказують своїм
обранцям збудувати великий корабель.

По-друге, серед урятованих, постійно фігурують дві людини – чоловік та
жінка, іноді у супроводі дітей.

По-третє, врятовані висаджуються на вершину гори.

Археологічні розкопки у Міжріччі донесли до нас акадську переробку
шумерського передання про створення світу і про потоп – “Енума еліш”.
Повіствування про шумерського Ноя – Утнапішті – ще одна підстава для
припущення про те, що всі подібні сказання є відображенням реальної
події, пам’ять про яку зберігали древні.

Проте головна знахідка, що свідчить про істинність біблійного передання
про потоп – Ноєв ковчег. Свідоцтва про нього сягають глибокої давнини.
Так, Іосиф Флавій у “Іудейських старожитностях” свідчить про те, що
багато хто приносив з Арарата часточки ковчегу. У 1800 році американець
К. Річ опублікував повідомлення Агі Гусейна, який стверджував, що він
дійшов до Арарата і бачив залишки ковчегу.

У 1840 році турецька експедиція, яка була відправлена для дослідження
снігових обвалів на Арараті, знайшла велетенський дерев’яний каркас
майже чорного кольору, що стирчав з льодовика. Потрапивши до ковчега,
члени експедиції констатували, що він був улаштований для перевезення
худоби та складався з кількох відділень.

У серпні 1916 року російський пілот Володимир Ростовецький, який
досліджував турецький кордон, опинившись над Араратом, побачив у східній
частині вершини крижане озеро, край якого був каркас велетенського
корабля, частково зануреного у лід.

Експедиція французського альпініста Фернана Наварри 6 липня 1955 року
здійснила похід на Арарат, де на відрозі Агрі-даг знайшла ковчег і
направила його частини на радіовуглецевий аналіз, за результатами якого
частинам ковчегу було п’ять тисяч років.

У 1969 році наукова експедиція, організована американськими археологами,
знайшла на горі Арарат кілька дерев’яних уламків на тому місці, де у
1955 році Фернан Наварра виявив занурений у лід корабель.

У 1997 році НАСА оприлюднило фотокартки радянсько-турецького кордону, де
у районі Арарата можна чітко побачити обриси корабля.

Археологічні пам’ятки та етнографічні дані надають багато підтверджень
свідоцтву Св. Писання про загальність віри серед людей та про монотеїзм,
як початкову віру усього людства.

Перша археологічна епоха у житті людства – палеоліт – дає чимало прямих
свідчень про існування релігійних вірувань, властивих роду людському. У
печерах та відкритих місцях людина зображувала різноманітних священних
тварин. Свідоцтво Священного Писання про різку, фіксовану зміну у
релігійному житті праотців (Бут. 4, 26) знаходить своє археологічне
підтвердження – у епоху мезоліту різко змінюються усі вірування людства
– тоді ж з’являються перші храми у вигляді окремих забудов. Однак, деякі
археологи вважають, що першими храмами були палеолітичні споруди з
кісток мамонта, кремезні, багато прикрашені, які практично не мали
культурного прошарку. За таких обставин вважають, що подібні споруди
виконували лише роль суспільних культових місць. Одну таку
реконструйовану споруду можна побачити у музеї археології НАН України.

Археологічні знахідки, що належать до мезоліту, свідчать про те, що
людям того часу був властивий тричленний поділ неба: небо – обитель
вищих сил, земля – тутешній світ, пекло – місце перебуваня злих духів та
душ померлих.

У неоліті храми набувають загального поширення. Найбульш повно
неолітичні храми досліджені у Чатал-Гуюці – їх розкопано вже 40 у 9
будівельних горизонтах міста. Вони мали той самий план і улаштування, що
й помешкання, проте різнилися багатством оздоблення та його характером.
Кожне капище складалося зазвичай з 4-5 кімнат. У багатьох випадках їх
споруджували одна на одній. Якщо одна приходила у занепад, то на її
руїнах будували новий храм. Усередині вони були пофарбовані та
прикрашені рельєфами людей та тварин. У передній частині зображувався
бик і ставився його череп. Велика бичача голова, здавалося, ніби виникає
з стіни над пофарбованою у червоний колір нішею, що символізує “інший
світ”. Цікаво, що схема неолітичного храму – притвор, храм і священна
ніша були повторені у храмі Соломоновому, який небагато чим відрізнявся
від сучасних йому фінікійських храмів, і тому ця схема стала властивою і
для наших церков.

Спільним для вірувань усіх давніх народів було вчення про давнього
пра-Бога, Творця, що був витіснений пізнішими небожителями – дана
обставина давала підставу отцям Церкви вважати, що язичницькі боги – не
вигадка, а палі “духи злоби”, які реально жадали жертв, у тому числі й
кровавих.

Так, шумери, розповідаючи про творця світу Ана, приписували йому
пасивність та бездіяльність. Майже в жодному міфі Ан не є дійовою
особою, а скоріше, лише символом вищої влади. І молитви свої шумери
звертали не до Ана, а до близьких богів – Енліля, Енкі, Іштар. Також і
майя творцем усього вважали Хунаба, але практично ніколи не зверталися
до нього з молитвами, вважаючи його абсолютно недоступним. Для богів же
близьких, “небесних”, звершували безліч жертвоприношень, вириваючи при
тому у живих людей серця, і кров’ю від них помазували ідолів. Так само
ставилися і до пра-Бога хети, які називали його Алалу, і хуріти, які
знали Ану і вважали, що його скинув “отець богів” – Кумрабі. Отцем богів
називали греки Кроноса, що відібрав владу у пра-бога Урана. Знали про
Єдиного і нащадки Авраама, які називали його Баалшамем (Володар неба) –
його скинув отець богів Ілу, що вшановувався у народі пізніше під ім’ям
Ваал (тобто господар). Ім’я Володаря неба ніколи не вимовлялося,
зазвичай замінялося сполученням “Той, чиє ім’я благословенно у
вічності”.

У Давньому Єгипті були узвичаєні дві теогонії, де йшлося про пра-бога,
який не впливає зараз на світ. Гермопольська теогонія називала його Атум
– тобто “Все й нічого”, а теогонія Мемфіська, називаючи його Птахом,
повчала, що Птах створив усе словом, яке народжується у його серці – тут
давньоєгипетське вчення про іпостасну творчу волю Божества збігається не
лише з античним уявленням про Логос – першообраз світу, – але і з
християнським вченням про іпостасний Логос. Дана обставина не може
розглядатися у відриві від вчення про Священне Передання, що зберігало
праодкровення у часи, коли воно ще не було зафіксоване у Священному
Писанні.

Гераклеопольський цар у повчанні своєму синові Мерікару (ХХІІ ст. до Р.
Х.) так говорить про пра-бога, створення ним світу та людей: “Приховав
Себе Бог, що знає сутність… Турбуйся про людей – паству Божу. Створив
Він для них небо й землю… Це (тобто люди) подоба його”.

Фараон Ехнатон, який провадив повернення до однобожжя, так оспівує у
гімні Того, Чиїм образом був сонячний диск Атон: “О, як численно те, що
ти робиш, і те, що є таємним, Єдиний Боже, окрім якого немає іншого! Ти
створив землю за своїм бажанням…Ти кожній людині призначаєш її місце.
Ти робиш те, що потрібно їм. Кожен має свою їжу і обчислений час його
життя… О, як прекрасно виконані вони, Твої задуми, Владико вічності…
Ти створюєш мільйони проявів з себе одного”.

Парамонотеїзм давніх семитів відбився на їх віруванні у те, що Ваал,
якому звершувалося служіння, скинув свого часу пра-бога, що іменувався
Ель (також Ілу, Елі). Усі інші боги мали особисті імена з префіксом
“Ель”, а власне, Ель – “Первісний творець”. Цікаво, що архаїчні
семитські мови не лише не мають множини для слова Ель, але навіть не
мають слова “богиня” — їх пізніше іменують “баліт” – пані. Ще одним
свідченням тривалого зберігання праодкровення можна вважати вчення
шумерів про “ме” – разумні закони. У шумерській міфології “ме” – це
могутні божественні сили, що керують світом. Вважалося, що ними могли
володіти міста та храми, вони могли залишати їх власника, могли
перетворюватися на предмети, при цьому зберігаючи свої властивості. “Ме”
– необхідний атрибут богів. Кожен бог володів ними різною мірою.
Існували “ме” підземного царства – настанови, які неможливо змінити і
яким повинні підкорятися усі мешканці підземного світу.

Цілком можливо, що з “ме” розвинулося аккадське уявлення про таблиці
доль, які визначали рух світу та світових подій. Володіння ж ними
гарантувало світове володарювання. Не можна не помітити, що уявлення
шумерів про “ме” цілком можливо співвіднести не лише з “ідеями” Платона
– надчутливими причинами та зразками усіх речей, але і з вченням про
“сіменні логоси” (“oi logoi spermatikoi”).

Спільним для усіх народів було вірування про потойбічне життя, а також
наявність схожої, нез’ясовної з історико-соціологічної точки зору
моралі. Археологічним підтвердженням упевненості найдрівніших людей у
майбутньому житті, схожою з нинішньою, є погребіння. У багатьох
найдрівніших культурах тих, кого поховували, присипали червоною охрою,
щоб вони воскресли: даний археологічний факт переконливо свідчить про
властиву прамонотеїзму віру у загальне Воскресіння. Погрібальний
інвентар свідчить про певну деградацію релігії праодкровення – майбутнє
життя вбачалося як продовження тутешнього. У подальшому ця деградація
призвела і до практики захоронінь з померлим його родичів та слуг. Деякі
з захоронених людей кам’яного віку мали вроджені дефекти – так,
знайдений у 1960 році у Шанідарі (Ірак) чоловік кам’яного віку з
дитинства володів лише лівою рукою. Вижити він зміг лише за рахунок
того, що його утримувала громада, що свідчить про моральні погляди наших
предків. У той же час, більшість ран, отриманих захороненими,
знаходилася ліворуч. Очевидно, що вони були нанесені іншими людьми, що
тримали спис у правій руці, що свідчить про дуже швидку моральну
деградацію древніх, яка послідувала після спотворення праодкровення.

Початковий перод життя людства був, як ми знаємо з історії Каїна та
Авеля, і часом розвитку найзгубніших людських вад – є, наприклад, безліч
археологічних свідчень про існування у ті часи людожерства. Так, у
Краніні (Югославія), були знайдені залишки 20 людей, кістки яких були
розбиті для діставання мозку, на окремих кістках були відбитки людських
зубів і сліди підсмажування на вогнищі. Причому в їжу використовувалися
іноплемінники, а своїх родичів ховали з пошаною та різноманітним
погрібальним інвентарем.

Цікаві висновки про мораль древніх можна зробити, читаючи
давньоєгипетські пам’ятки. Так, у напису Іті з Гебелейну, правитель нома
у ХХІІ ст. до Р. Х. у якості найголовнішої своєї чесноти наводить любов
до ближнього: “Годував я Гебелейн у важкі роки чотириста осіб… Поховав
бідного у власному рядні… причому не привласнив я доньки чоловіка, не
привласнив ниву його”.

Вищезгаданий Гераклеопольський цар так наставляє свого сина Мірикара:
“не будь лихим, будь доброзичливим… Праведний живе вічно… Твори
істину і ти будеш жити на землі. Зроби так, щоб заспокоївся той, хто
плаче, не пригноблюй удовицю, не жени людину через майно його батька…
Стережися карати несправедливо. Не вбивай, це недобре для тебе… Не
сподівайся на довгі роки… Не спричиняй страждань”.

Ще одна подія Священної історії – будівництво Вавилонської вежі –
знаходить деякі археологічні та етнографічні підтвердження.

Археологічним підтвердженням є традіція зведення пірамідальних храмів
абсолютно різними народами – аж до доколумбової Америки. На мал. 6
зображений подібний зіккурат, що розташований на батьківщині Авраама – в
Урі.

Етнографічне, або, краще сказати, палеолінгвістичне підтвердження не
менш вражаюче: пам’ять про єдину релігійну практику, пов’язану зі
служінням на зіккуратах жива й живе у мовах абсолютно різних народів.
Самі храми будувалися, щоб “досягнути небес”: шумерська назва зіккурата
– “Е-темен-анкі” (“дім, що є підвалиною неба і землі, верхівка якого
сягає неба”); Набопаласар казав, що збирається зіккурат “встановити на
грудях підземного неба, щоб верхівка його сягала самого неба”, його син
Навуходоносор був більш щирим: “Я приклав руку до того, щоб добудувати
верхівку Е-темен-анкі так, щоб позмагатися він зміг з небом”. Не варто
забувати, що Небо персоніфікував бог-Творець Ан, якому місця у храмах
зіккурату не знайшлося.

Мови ніяк не пов’язаних в історії народів свідчать про практику
повсюдного, а отже, сягаючого праісторії розділення часу на семидобові
цикли, і присвячення кожного дня планетарним, суворо визначеним
божествам – як це було у спільній для усіх народів древності.

Так, верхній храм, оздоблений золотом, присвячувався богу Сонця – Уту
(вав. Шамаш). Днем Сонця називався перший день тижня у давній,
дозороастрійській Персії, у римлян (dies Solis), древніх грузинів
(Бже-шха), і древніх германців (пор. Sonntag, Sunday). Нижче знаходився
оздоблений сріблом храм місячного бога Нана (вав. Сін): понеділок – день
місяця у древніх персів, у римлян (dies Lunae), древніх грузинів (T’ym’a
– шха), древніх германців (пор. Montag, Monday). Далі ішов пофарбований
у червоний колір храм бога смерті, війни та пекла Не-уну-галь (вав.
Нергал, планета Марс). Богам війни присвячувася вівторок і у інших
народів: древніх персів – Варахрану, у римлян – Марсу (dies Martis),
древніх грузинів – Т’аха (Т’аха-шха), древніх германців – Тіу (пор.
Dienstag, Tuesday). Ще нижче ішов пофарбований у синій колір храм Набу
(планета Меркурій) – покровителя письма, знань та торгівлі. Середа,
відповідно, день Тіра у древніх персів, день Меркурія у римлян (dies
Mercurii), день Джума (Джума-шха) у древніх грузинів, у древніх
германців – Вотана (пор. Wednesday). Нижче знаходився пофарбований у
фіолетовий колір храм Мардука (планета Юпітер). Цьому великому божеству
язичницьких народів древності присвячувався четвер: у древніх персів
(день Ахурамазди), у древніх римлян (день Юпітера – dies Jovis), древніх
грузинів (Ца-шха), древніх германців (день Тора – пор. з нім. –
Donnerstag від Donner – грім, тобто день Громовержця; Thursday). Далі
ішов храм білого кольору, що був присвячений Інані, богині плотського
кохання та плодючості (вав. Іштар (Астарта)), тобто планеті Венері.
П’ятниця – день Анахіти у древніх персів, день Венери у римлян (dies
Veneris), день Обі у древніх грузинів (Обі-шх), у древніх германців –
день Фреї (пор. Freitag, Friday). Як називали дні тижня наші предки до
Хрещення Русі, ми не можемо знати, однак те, що жіночим божествам
присвячувалася п’ятниця – це відомо достеменно. Більше того, ще в
XVI-XVII ст. нашим предкам доводилося вислуховувати від греків дорікання
за практику більшого вшанування жінками п’ятниці (тепер вшановується як
день вмц. Параскеви) ніж дня недільного. Це вшанування виявлялось, окрім
усього іншого, у відмові від домашньої роботи. Особливих дорікань
викликало виокремлення деяких п’ятниць (у тому числі 9-ї п’ятниці після
Пасхи) у свята, що особливо вшановувалися жінками. У деяких місцевостях
релікти такої практики існували до поч. XX ст.

Нижній храм, фундамент усієї вежі, присвячувався богу древності, який
скинув “Творця древнього”, планетарному божеству Сатурна – Энлілю. Храм
бога древності, покровителя царської влади та скотарства був чорного
кольору. У древніх персів це був день Каївана, у древніх римлян –
Сатурна (від етруського – Сатре, співвідносного з давньгрецьким
Кроносом). Сатурн – Кронос сприймався як бог юності людства, коли не
було ще соціального розшарування, і тому під час грецьких Кроній та
римських Сатурналій раби користувалися абсолютною свободою. Ця обставина
дає підстави і для наступного висновку.

Патріархам був добре відомий семидобовий тиждень – судячи з усього, вони
його дотримувались і під час рабства єгипетського. У той же час
повеління присвячувати сьомий день Єдиному Богу, можливо має і виховний
зміст. Як ми знаємо, Отці Церкви, як і автори ранніх трактатів Талмуда,
вказують на мету заснування Синайським законодавством жертвоприношень –
відразу древніх ізраїльтян від жертвоприношень ідолам. Вседовольний Бог
не потребував кровавих жертвоприношень, але з милості до звичаїв народу
дозволив їх приносити Собі – таку думку особливо підкреслював свт. Іоан
Златоуст, доводячи тимчасовий характер Синайських повелінь про
вітхозавітний храм. Так само і закон про присвячення первістків
переслідував мету припинення ханаанейської практики заклання первістків,
у тому числі людських, язичницьким божествам.

Виходячи з того, що за свідченням прор. Амоса, ізраїльтяни і в пустелі,
і після, продовжували вклонятися Сіккуту (Ам. 5, 26) – (в Діян. 7, 43 –
мелех Сіккут – “ваш цар Сіккут” – зрозуміло як “мелех Суккот” – “скинія
молохова”), тобто суботньому ассирійському богу Саккуту, якого
зображували з атрибутами тільця, можна зробити припущення, що повеління
присвячувати суботу не тому, хто скинув Першо-Бога (тобто Денниці), а
Богу Єдиному, мало виховний зміст.

Наслідки будівництва Вавилонської вежі – розсіяння народів, як і минула
єдність мов людства також знайшли своє підтвердження. Останнє, що раніше
стверджувалося лише Священним Писанням, зараз є одним з фундаментальних
положень глоттохронології – науки, що визначає на підставі ступеню
відмінності різних мов час розподілу предків їх носіїв (див. відповідну
таблицю мов. – мал. 7).

Глоттохронологія підтверджує й те, що Північне Міжріччя, Південний
Кавказ та Південна Анатолія були прабатьківщиною семитів, хамів та
яфетидів (індоєвропейців). Для доведення цієї теорії, що збігається з
розповіддю про перших нащадків Ноя, залучаються також дані
палеоботаніки, палеозоології та палеографії. Лінгвістична аргументація
цієї теорії заснована на суворому використанні порівняльно-історичного
методу та основних положень теорії мовного запозичення.

Цікавим археологічним підтвердженням належності ранніх мешканців Ханаана
до хамітів, можна вважати знахідку у печері Ес-схул на горі Карміл
залишків людей з яскраво виявленими негроїдними рисами.

2. ПЕРІОД ПАТРІАРХІВ

Період Патріархів найменше зафіксований у небіблійних джерелах, проте
існують археологічні підтвердження можливості подій патріархальної епохи
саме на початку другого тисячоріччя до Р.Х.

Так, раніше вважали легендарним повідомлення Бут. 14, 5-7, про війну із
царями Ханаана – хоча б з тієї причини, що зазначені місцевості
перебували далеко на схід від Йордану, та були віддаленими від усіх
шляхів. 1929 р. В. Ф. Олбрайт на східному кордоні Галаада й Моава з
Харраном знайшов ряд пагорбів: дослідження показали, що близько 2000
років до Р.Х. місцевість була густо заселена, й саме тут проходив шлях у
Межиріччя. Крім того, сама можливість подібного походу коаліції “царів”
Межиріччя у Ханаан підтверджується тим фактом, що за часів Авраама все
Межиріччя представляло конгломерат семітських і каситських “царств”,
данниками яких і були князьки Ханаану (порівн.: Бут.14,1-10).

1924 року той самий В. Ф. Олбрайт та М. Г. Кейт знайшли археологічне
підтвердження оповіданню про землі Содому й Гоморри, що “колись перед
тим, як винищив Господь Содом і Гоморру… зрошувалася водою, як сад
Господній, як земля Єгипетська” (Бут. 13,10). Вищезгаданими археологами
були знайдені залишки п’яти оазисів, створених струмками прісної води.
Неподалеку від них, на рівні 150 м вище Мертвого моря лежать залишки
великої укріпленої споруди зі слідами здійснення язичницьких культів.
Початок поселення – близько 2500 р. до Р. Х., а близько 1800 р. до Р.Х.
– різке скорочення поселення.

В.Ф. Олбрайт також спростував сумніви щодо існування в часи Патріархів
згадуваних у книзі Буття міст Сихема, Вефіля, Айя, Герара й Дофана: у
цих містах знайдені безперервні культурні прошарки приблизно від XXI ст.
до Р.Х. – і пізніше.

Подорож Авраама із родиною у Єгипет (Бут. 12, 10-20) була у ті часи
справою цілком звичайною: це підтверджується зображенням часів XII
династії (час Авраама), на ньому саме й представлені кочові семіти, що
переселяються на голодні роки в Єгипет. На цьому зображенні група людей
з підкреслено семітськими рисами рухається разом з ослами,
навантаженими, серед іншого, дохами для плавильних горнів (див. мал. 1).

Важливість подібного зображення для біблійної археології полягає у тому,
що В. Ф Олбрайт ідентифікував розглянутий період (XX – XIX ст. до Р. Х.)
як час Патріархів, а його події (рух західносемітських племен уздовж
“родючого півмісяця” і створення поселень у Негеві) – як підставу для
відповідної традиції Книги Буття. Переселення Авраама – аморреянина
(Бут. 14, 13) В.Ф Олбрайт розглядав як епізод вторгнення в Палестину
напівкочових груп західносемітських скотарів із Сирії, відомих за
месопотамськими документами як аммуру – тобто “західники” і названих
сучасними вченими аморреями.

Печера Махпела (тобто подвійна), де були поховані Авраам і Сара,
знаходиться у Хевроні: Веніамін Тудельський, що бачив її в 1163 р.,
повідомляв, що тоді ще зберігалися на ній написи часів Другого Храму.

Різні соціальні і юридичні звичаї, що зустрічаються в патріархальних
оповіданнях, можуть бути зіставлені із широким колом соціально-юридичних
звичаїв, що зустрічаються як у другому, так й у першому тисячоріччі,
показуючи, що ці оповідання вірогідно відбивають давні традиції
Близького Сходу II тис. до Р.Х. Практика всиновлення домоправителем –
спадкоємця (Єлієзер – (Бут. 15,2-3) відбита в документах з Нузи. У них
згадується й про практику вибору безплідною дружиною чоловіку наложниці,
яка повинна була народити спадкоємця (порівн.: Бут. 16, 3). Ось як це
було зафіксовано в шлюбному договорі родини Тегаптилі (XVI ст. до Р.Х.):
“Якщо у дружини будуть діти, чоловік не має права брати другу дружину.
Якщо ж у неї дітей не буде, вона сама нехай обере чоловіку рабиню, а
дітей, народжених від цього шлюбу, виховає, як своїх власних”.

Присвоєння Рахіллю терафимів свого батька (Бут. 31,19), пояснюється
іншою традицією того часу: зять, що володів терафимом тестя,
користувався однаковим правом з його синами на спадщину: таким чином
претензії до Якова Лавана, а тим більше його синів, ставали
необґрунтованими.

Історія рівноправного становища синів Якова, як народжених від дружин,
так і від наложниць, так само знаходить своє пояснення в Законах
Хаммурапі, де зазначено: “Якщо чоловіку його дружина народила синів і
його рабиня народила йому синів і батько при житті своєму сказав синам,
яких йому народила рабиня: “Мої сини”, і він їх зарахував до синів
дружини, то після того, як він помре, сини дружини, й сини рабині
повинні порівну розділити майно у будинку їхнього батька”.

Підтвердження історії про патріарха Йосифа даними єгиптології почалося з
часу зародження цієї науки.

Основною думкою дослідників XIX ст., таких як проф. Д.І. Введенський,
проф. В. Шпигельберг, було те, що вся історія про Йосифа носить яскраво
виражений єгипетський характер, історично достовірна й містить відомості
про епоху, про яку наступним поколінням було відомо так мало, що вони не
могли бути її укладачами. Акцентування цієї думки було викликано
відомими у XIX ст. так званими міфологічними гіпотезами. Відповідно до
думки Вінклера, історія Йосифа – епічний твір епохи Суддів, у якому
патріарх Яків – втілення місячного бога, а патріарх Йосиф – сонячного.
Відповідно до ж гіпотези Фельтера – патріарх Яків – насправді бог Хеб, а
Йосиф – Осіріс. Відповідно тлумачилися й інші персонажі цього твору.

Особливо важливим аргументом на користь історичності оповідання про
патріарха Йосифа є те, що всі події відбувалися під час так званого
гіксоського панування в Єгипті, коли тільки лише й було можливим подібне
піднесення прибульця-азіата.

Незважаючи на те, що єгиптяни давно перебували в тісних стосунках з
жителями Азії, ставилися вони до них і з презирством і з побоюванням –
оскільки знали їхні звички. Гераклеопольський цар у повчанні своєму
синові Мерікару (XXII ст. до Р.Х.) говорить наступне: “Дивися, убитий
прикордонний стовп для азіатів… Там знаходяться поселення, сповнені
вони кращими людьми з усієї землі до меж її, щоб відбивати азіатів”.
“Підлий азіат, погане місце, у якому він живе – бідно воно водою,
важкодоступні через безліч дерев, шляхи важкі через гори”. “Охороняй
Дельту. Наповнена сторона її водою аж до солоних озер. Дивися, там центр
кочівників”. Підозріле відношення до азіатів виявилося небезпідставним:
вони все-таки захопили Єгипет. Про цю трагічну сторінку у своїй історії
єгиптяни особливо не розповідали: до XIX ст. про гіксосів знали лише за
цитованим Йосифом Флавієм єгипетському жерцю Манефону (кін. IV – поч.
III ст. до Р.Х.). Причому відомості ці були напівфантастичними: за
Манефоном, це прокажені, вигнані з Єгипту, що заснували згодом Єрусалим.
Однак етимологія імені “гіксоси”, що наводиться Манефоном близька до
істини: він їх називає царями-пастухами, і дійсно на скарабеях вони
йменуються “хека хасут” – “царі іноземних країн”. Таке найменування є ще
в “Розповіді про Синухете”. На згаданому зображенні з Бені-Хасана
ватажок азіатів у супровідному написі названий “хека хасут”. Судячи з
контексту згадувань про “хека хасут” на скарабеях – це звичайний термін
для позначення сиро-палестинських ватажків. Для нас ці давньоєгипетські
повідомлення про племінних лідерів Сиро-Палестини цікаві ще й тим, що у
двох випадках – у текстах амарнського архіву (бл. 1350 р. до Р.Х.) і в
текстах-прокльонах (бл. 2000 р. до Р.Х.) місцеві князьки мають ім’я Іов
(Iyyob), що ще раз нагадує про історичну вірогідність біблійних
оповідань.

В XIX ст. з папірусу Сальє вже знали про гіксоського фараона Апопі II,
сучасника патріарха Йосифа, і його супротивника, єгиптянина Секеннире,
що загинув у бої – це, до речі, підтвердила й знахідка його мумії – з
розбитою головою. Тоді ж знайдені були й скарабеї з іменами гіксоських
правителів, що носили, крім єгипетського імені Уесер-Ра (коханий Ра),
семітське ім’я (Якеб-ель). Зараз наші знання про панування гіксосів
значно розширилися: так, про боротьбу з ними і їхнє вигнання з Єгипту
повідомляють табличка Карнарвона, стела фараона Камоса (поч. XVI ст. до
Р.Х.), і життєпис учасника цих подій – начальника веслярів Яхмоса, що
осаджував столицю гіксосів – Аваріс (XVI ст. до Р.Х.).

Особливий єгипетський колорит має й розповідь про життя Йосифа в будинку
Потифара. Різні й послідовні його найменування мають масу єгипетських
паралелей: так, написи в усипальнях чиновників, говорячи про одну
людину, перераховують у якості діючої титулатури всі посади, що
коли-небудь вони обіймали. Так, наприклад іменується сановник Метеній,
що жив наприкінці III, початку IV династії: “переписувач на складі,
завідувач складами, начальник округу, начальник стражі, начальник
царських льонопрядилень, правитель області, глава ради Верхнього
Єгипту”. Схожий напис можна побачити й у Бені-Хассані, у гробниці
Хнумхотепа, важливого сановника часів XII династії.

Такий само єгипетський колорит має й розповідь про підвищення Йосифа.
Ім’я Потифар – єгипетське (Поти-Фе-Ра – той, котрого дає Ра), таке ж
ім’я даної Йосифу дружини – Асенефа – (Асу-Нейт – належна Нейт, тобто
богині-покровительці Дельти, де й відбувалися всі події). Сам ритуал
зведення на найважливішу посаду – цілком єгипетський: одягання в нові
одежі, покладання золотого намиста (Бут. 41,42) – все це можна побачити
на єгипетських зображеннях подібної ж події (див. мал.2).

Цікаво, що такої ж честі – нагороди золотими намистами вдостоївся при
Аменхотепі III, фараоні XVIII династії Хаемхет, головний доглядач
хлібних запасів всієї країни. Про те ж, що місткі державні сховища зерна
були у звичаї для Єгипту, можемо впевнитися з безлічі написів (див.
також мал. 3 й 4), де зображене наповнення таких сховищ. Важливість
посади хоронителя цих житниць підтверджується наявністю в Абидосі
усипалень подібних сановників.

Цікавим фактом є знахідка Ч.Е. Вильбура 1889 р. у районі першого порогу
Нілу так званої “Стели голоду”. У написі йшлося про семирічний
голодомор, що осяг Єгипет при Фараоні III династії Джосере (бл. 2700 р.
до Р.Х.) і припинився лише після того, як фараон пожертвував земельну
ділянку місцевому богові Хнуму. Форма й обриси ієрогліфів вказували на
більш пізніше походження напису: як виявилося, він був підробкою жерців
Хнума, складеною у II ст. до Р.Х. для закріплення за храмом спірної
ділянки землі. Для нас важливо те, що для досягнення своєї мети жерці
Хнума апелюють до народної пам’яті, що зберігала переказ про жорстокий
семирічний голодомор, що вразив плодючий Єгипет – житницю Древнього миру
– не буде помилкою співвіднесення цього голодомору з оповіддю про
патріарха Йосифа. Не менш яскравим підтвердженням оповіді книги Буття
про багаторічний голодомор у Єгипті є напис у гробниці сановника Баби,
що жив у часи фараона Апопі й таким чином був сучасником Йосифа, про
збори зерна, що були викликані цим голодомором.

Заперечення єгиптологів XIX ст. щодо вірогідності повідомлення книги
Буття про те, що лише внаслідок діяльності Йосифа вся земля в Єгипті
стала власністю фараона, спростовуються тим, що йдеться лише про землі,
яки були у власності гіксосів – тобто про Дельту, де багато правових
традицій попереднього періоду минулого порушені вторгненням азіатів.

У Бут. 41,43, йдеться про те, що за велінням фараона, коли Йосиф їхав на
колісниці, виголошували: “схиляйтеся!”. У давньоєврейському тексті
використано єгипетське слово “Абрех”, та й пам’ятники єгипетські донесли
до нас чимало зображень преклоніння народу перед усілякими сановниками.

Безумовно єгипетською обстановкою викликане повідомлення про труну
Йосифа, принесену згодом у Святу Землю ізраїльтянами: ми зараз знаємо
чимало випадків зберігання в давньоєгипетських будинках саркофагів з
муміями.

Сто десять років життя Йосифа – звичайна для древнього Єгипту формула
тривалого, повновагого життя. Так, напис XIV ст. до Р.Х. із Британського
Музею свідчить: “Дяка …, хто подарував мені спокій у труні після ста
десяти років життя на землі”. Скульптура верховного жерця Амона, що жив
у царювання фараона Сеті (XV ст. до Р.Х.) зберігає молитву про те, щоб
“Амон дарував йому життя до 110 років”. У папірусі Анастазі є звернення
до одного сановника: “Ти наближаєшся до прекрасного місця упокоєння без
старезності, без кволості, ти живеш 110 років на землі, але члени твої
ще сильні”. Сановник Птаххотеп (IV династії) пише про свого батька:
“досяг 110 років життя при дворі фараона, серед можновладців землі”.

3. ВИХІД З ЄГИПТУ

Питання археологічного підтвердження історії Виходу безпосередньо
пов’язане з датуванням цієї події Священної історії. Проблема полягає в
тому, що біблеїсти XIX ст., які намагалися це зробити, виходили з
переконання, що Вихід відбувся близ. 1450 р. до Р. Х. під час правління
Аменхотепа II (Аман-хатпі). В цьому випадку вони ґрунтувалися на
буквальному розумінні 3 Цар. 6,1, де було сказано, що заснування Храму
Соломоном (близ. 970 р. до Р. Х.) відбулося на чотириста вісімдесятому
році після Виходу. Дослідниками не було прийнято до уваги, що подібна
дата, обчислена при Єздрі, виникла внаслідок механічного підсумовування
закруглених років діяльності суддів Ізраїлевих і царів Саула, Давида й
Соломона. Причому не враховувалося, що багато суддів, або поневолювачів
Ізраїлю, чия діяльність тривала згідно з книгою Суддів по сорок,
двадцять або вісімдесят років, часто були сучасниками, що мешкали в
різних частинах Святої Землі.

Помилкове датування створювало для дослідників XIX ст. нерозв’язні
проблеми: адже якщо перебування ізраїльтян в Єгипті тривало 430 років
(Вих. 12,40), то часом їх переселення до Єгипту слід вважати 1850 р. до
Р.Х. тобто за часів XII династії, коли не було зафіксовано ані великого
голоду, ані загальнонародних лих, і коли до влади аж ніяк не міг прийти
раб-азіат. Дата Виходу в цьому випадку також викликала серйозні сумніви
до цього часу ще не існували міста Піфом (Пер-Ітом) та Раамсес
(Пер-ріа-масе-са) (пор. Вих. 1, 11), а також царства Едома та Моава
(Числ. 20, 14-21). У такій ситуації були можливі лише напівфантастичні
припущення, викладені у проф. А. П. Лопухіна, що вважав Мойсея
вихованцем цариці Хатшесуп (Хи-шапсауа), який очолював єгипетське
військо в ефіопському поході, що насправді стався пізніше, а фараоном
Виходу Тутмоса III (Дхут-маси), який насправді підкорив усю
Сирію-Палестину і знищив мітаннійців за Євфратом, затвердивши єгипетське
володарювання в Азії. Зараз всі ці заперечення скасовано, оскільки датою
Виходу, з огляду на нижченаведені міркування вважається 1250 р. до Р.Х.

По-перше, в цьому випадку, поселення ізраїльтян до Єгипту повинне було
відбутися близ. 1680 р. до Р. Х., а це якраз час правління гиксоса Апопі
(Апапі) I, тільки тоді і було можливе піднесення Іосифа.

По-друге, згадані Піфом і Раамсес були побудовані Рамсесом II (1290-1224
рр. до Р.Х.), який і був фараоном Виходу.

По-третє, кінець XIV – поч. XIII вв. до Р.Х. був часом об’єднання держав
ідумеїв та моавитян, в обхід яких були змушені йти ізраїльтяни (Числ.
20, 14-21).

По-четверте, наявні ґрунтовні археологічні підтвердження завоювання
ізраїльтянами Ханаана саме в другій половині XIII ст. до Р. Х.

По-п’яте, аж до згадки на відомій стелі фараона Мернептаха, єгиптяни у
підвладній їм Палестині не знають жодного народу з ім’ям Ізраїль.

Враховуючи вищенаведене, датою виходу необхідно вважати 1250 р. до Р.
Х., фараоном Виходу – Рамсеса II, а фараоном-пригноблювачем, лютого і
кровожерного воїна Сеті I (1305-1290 рр. до Р.Х.). Виходячи з цього, ми
можемо навести чимало й інших підтверджень Виходу, адже прямих свідчень
втечі ганебних і убогих державних рабів ми навряд чи колись знайдемо.
Підтвердження історичності оповідання про Вихід такі.

По-перше, тверда переконаність всіх наступних поколінь ізраїльтян в
тому, що їх предки сотні років були “царськими людьми”, тобто державними
рабами в Єгипті. Виникнення такої помилкової загальнонародної історії не
має жодних паралелей в історії, і повинно бути знехтувано, крім того, в
ранньоізраїльських поселеннях були знайдені єгипетські скарабеї і
будинки часто мають єгипетське, а не властиве ханаанейським поселенням
планування.

По-друге, наявність в староєврейській мові доказів перебування в Єгипті:
Ніл називається “Йеор”, тобто просто “річка”; місяць “адар” – це
єгипетський “атайр”, єгипетські за походженням назви дополонених мір
ваги та об’ємів; по-єгипетськи іменується й кошик Мойсея “теба”.
Єгипетськими є імена багатьох ізраїльтян, сучасників Мойсея. Навіть його
ім’я, що згодом тлумачать як “Мау-ше”, “з води”, є лише уламком
теофорного єгипетського імені – в староєгипетській мові слово “мосе”
означає “син”, “дитя” (це слово входить складовою частиною в імена
фараонів Тутмоса (Дхут-маси), Яхмоса (Ах-маси), Рамсеса (Ріа-масе-са).
Цікаво, що серед родоначальників родин племені Асир згадується особа з
єгипетським ім’ям Хорнефер і майже немає осіб із типово яхвистськими
ізраїльськими іменами. Це, до речі, і є свідоцтвом про ступінь
асиміляції різних колін. Крім того, суто єгипетською була система мір і
вагів, що існувала в Ізраїлі до полону вавилонського.

По-третє, ненависть до ізраїльтян, нащадків і посібників гиксоських
поневолювачів, цілком зрозуміла за часів XVIII династії, що почала своє
правління з їх вигнання.

Про величезну кількість полонених, що переправлялися до Єгипту, свідчить
напис Аменхотепа II, знайдена поряд із давнім Мемфісом. З одного лише
походу до Сиро-Палестини цар привів понад 100 тис. полонених: 217 царів,
179 братів царів, 3600 апіру (хапіру), 15200 шас (палестинських
кочівників), 36300 хурі (сирійців), 15070 нухашше (мешканців Нухашше) і
30652 членів їх сімей – всього 101218 осіб. Аменхотеп II із іншого свого
походу до Сиро-Палестини привів лише 2015 полонених. У другу половину
Нового царства, а можливо, й раніше, полонених таврували, як худобу,
розжареною печаткою з царським ім’ям. Значна частина полонених надходила
в храми, переважно Амона, головного бога, покровителя і захисника
єгипетської держави і єгипетського війська. Привід полонених для
заповнення ними його служб – спільне місце в тодішніх надписах.
Очевидно, за короткий проміжок часу після свого першого походу до
Сирії-Палестини Тутмос III пожертвував Амону 1588 сиро-палестинських
полонених і ще певну кількість ефіопів. Другий цар XX династії Рамсес
III віддав Амону 2607 сиро-палестинських та ефіопських полонених, а
храму Птаха – 205. У середині XVIII династії (час Виходу) полонених було
багато також і в ткацьких майстернях Амона, де ткали різні види рядна –
від щільного до якнайтоншого. Підневільним ткачам видавали на рік вперед
мастило й одяг, що припускає наявність у кожного з них житла або,
принаймні, відокремленого приміщення. До рабів у точному сенсі цього
слова можна зарахувати і тих полонених, котрі при XVIII династії
використовувалися в храмі Амона для виготовлення цеглини-сирцю і на
будівництві.

@ | ~ ? r

??????¤??????,?? ? n

?

$ доказом жорстокого поводження з полоненою робочою силою може служити
знахідка, зроблена біля розкішного поминального храму фараона-жінки
Хатшепсут, важкий батіг, надписаний ім’ям корабельника будівничого цього
храму тимчасового виконавця Сененмута. Від постійного використання він
унизу порепався і почорнів. Колись це був батіг з двома широкими
ремінними хвостами. Їм, мабуть, корабельник підганяв підлеглих, коли ті
тягнули до храму привезений ними камінь (як такими батогами підганяли
веслярів на судах, показано на зображеннях того часу). Чого були варті
мирні походи в каменоломні, можна судити з того, що за один такий похід
(у Ваді-хамамат) при третьому представнику XX династії Рамсесі IV із
8000 з гаком учасників померло 900.

Розкопки 1979 року Манфреда Байтака в Піфомі (суч. Тель ель-Машкута) і
Раамсесі (суч. Тель-ед-даба) дали нові підтвердження істинності
біблійної оповіді. Ці поселення були одними з небагатьох ділянок Дельти,
заселених під час Середнього Царства вихідцями з Палестини. Більше того,
Раамсес знаходився на місці Аваріса, гиксоської столиці, зруйнованої в
1540 р. до Р. Х. і був заселений семітами від його спорудження Рамсесом
II.

По-п’яте, особливість біблійної оповіді про Вихід, що співвідносить всі
його події з місцем проживання ізраїльтян в дельті Нілу пояснюється тим,
що, наслідуючи традиції попередників, Рамсес II обрав місцем свого
постійного перебування Нижній Єгипет; на сході Дельти він зводить
розкішну царську резиденцію, місто, що носило ім’я Пер-Рамсес (“Дім
Рамсеса”).

4. ВИХІД З ЄГИПТУ

По-шосте, чисто єгипетське пояснення мають скарги колишніх державних
рабів, котрі згадували про те, що в Єгипті вони “сиділи біля казанів з
м’ясом … їли хліба досить” (Вих. 16, 3), і що говорили в пустелі: “Ми
згадуємо рибу, що їли в Єгипті даремно, огірки й дині, і пір, і цибулю,
і часник. А тепер душа наша в’яне; немає нічого, тільки манна нам перед
очима” (Числ. 11, 5-6). Практика державного прокормлення своїх рабів для
Єгипту була загальною. Так, Кенуамон пише завідувачу стайнями: “дай
харчі солдатам і хапірі, які тягнуть камені для Ра, а саме для Ра
Рамсеса-Мері-Амон в південному кварталі Мемфісу”.

Крім того, відомо безліч інших пам’ятників, що підтверджують той факт,
що “царські люди” в давньому Єгипті були на повному державному
забезпеченні. Так, в одній з гробниць VI династії виявлено зображення,
назване “розподіл риби”. Тут зображено хід рибалок з усілякою рибою на
жердинах, на плечах, в руках, в кошиках, у в’язках. Писар робить запис
риби, інший робить запис видаваної риби. Двоє чоловіків відносять рибу
зі словами “Ми нагодовані!”.

Схоже зображення було виявлено і в одній з гробниць періоду V династії.
Приблизно таке ж зображення знайдено і серед побуту майстерень ткацьких.
На зображенні сільськогосподарських робіт – великі кошики з хлібом,
посудини з пивом та овочами. На деяких зображеннях показана доставка
пива та їжі в майстерню мідників.

Цікаво, що останні повідомлення про єгипетських хапірі належать до часу
Рамсеса IV – хамаматський напис повідомляє, що серед учасників
експедиції в каменоломні Хамамат було 800 хапірі – стрільців з
місцевості Анут. Проф. В. В. Струве вважав їх частиною ізраїльтян, що
повернулися до Єгипту, – недарма саме до часу Рамсеса IV належить
остракон з Фіванського некрополю, що вихваляє повернення утікачів після
закінчення смути.

По-сьоме, переслідування утікачів було справою звичайною для давнього
Єгипту, справою державного престижу. Піклуючись про це, за 50 років до
Виходу мирний договір між Рамсесом II та хетським царем Хаттусілісом
наказує:

“Якщо заможні люди втечуть з Єгипту в країну правителя хетів… то не
повинен правитель хетів їх брати. Повинен правитель хетів повеліти, щоб
їх доставили… великому володарю Єгипту, їх владиці. Або якщо людина,
або дві, люди незначні, втечуть з Єгипту … то не залишать їх в країні
хетів, а доставлять… великому володарю Єгипту”.

Ще про переслідування рабів, що бігли до Палестини, повідомляє
ієратичний папірус кінця епохи Нового Царства: “Начальник стрільців
Какемур з Чеку начальнику стрільців Іні і начальнику стрільців
Бакенптаху:

… мені було наказано … переслідувати цих двох рабів.

… коли мій лист досягне вас, пришліть мені опис всього, що трапилося з
ними, хто знайде утікачів, яка варта знайде утікачів, які люди
переслідують їх… Та надішліть багатьох людей за ними”.

У оповіданні про Вихід особливої уваги заслуговує історія дарування
Закону на Синаї. У минулі часи, в XVIII – XX вв. було висунуто чимало
заперечень як проти фіксації Закону за часів Виходу, так і проти
гуманності його змісту. Деякі з біблеїстів минулого, такі як
Велльгаузен, заперечували навіть доплінне походження таких біблейських
книг як Левіт – дану думка, втім, було спростовано знахідкою у Ваді
Мурабба’ат фрагменту цієї книги, написаного палеоєврейським або
“фінікійським” письмом і датованого С. Бірнбаумом не раніше VI ст. до Р.
Х. Цікаво, що традиційні датування книги Екклесіаста і книги пророка
Данила були також підтверджені сувоями цих книг III ст. до Р.Х.,
знайденими в Кумрані у четвертій печері.

Ще одне заперечення проти запису Закону Мойсеєм ґрунтувалося на
припущенні, що у той час у ізраїльтян не існувало писемності.
Заперечення це, по-перше, було спричинене думкою, що панувала у XIX ст.
про Вихід у XV ст. до Р.Х., а, по-друге, слабкістю знань про культуру
Ханаану часів середнього і пізнього Бронзового віку. З часом це
упередження було спростоване: у 1905 р. на Синаї сер Фліндерс Петрі
знайшов напис семітською мовою – 1800 р. до Р. Х. – разом з ієрогліфами;
у 1929 р. в Гезері Гарстанг знайшов ручку від глека – 2000-1600 рр. до
Р.Х. з семітським написом; у 1930 р. проф. Е. Грант з Гарвардського
коледжу знайшов в Бет-Шемеші уламок глека з синайськими письменами –
1800 р. до Р.Х.; у 1934 р. У Лахісі Д. Л. Старкі знайшов розписаний глек
з синайським написом близ.1500 р. до Р. Х.; у 1939 р. В. Ф. Олбрайт
опублікував розбір тексту, нанесеного прадавнім єврейським (ханаанським)
силабічним письмом на бронзовому уламку (імовірно ножа), що походить з
розкопок Бібла. Текст містить щось на зразок заклинання, оберненого на
захист якоїсь власності автора тексту, і датується XII ст. до Р. Х.

На початку 1980-х, на базі досліджень Нельдеке і Лідзбарського, після
відкриття протосинайських текстів А. Гардінер дійшов висновку, що літери
алфавіту є єгипетськими ієрогліфами, що отримали на семітській мові і
фонетичне значення за акрофоничним принципом, тобто за першою літерою
назви. Саме виникнення подібного типу письма дослідник вбачав у
пристосуванні староєгипетської писемності для фіксації семітської мови
за володарювання гиксосів в Єгипті (див. мал.).

Не уникнула заперечень раціоналістичної критики і та частина писань
Мойсея, в якій було відбито передання Церкви Праотців, особливо родоводу
та інших історичних подробиць. Вченим XIX ст., що зростали в письмовій
культурі, здавалася неможливою точна усна передача відомостей подібного
роду. Зараз же ми володіємо масою схожих історичних прикладів.

Так, священна книга індуїзму Рігведа, складена близ. XX ст. до Р. Х.,
протягом трьох тисяч років вивчалася напам’ять, передавалася з вуст у
вуста. Записаний біля тисячі років назад її текст лише підтвердив факт
багатовікової нерухомої усної традиції. Заперечення проти недоречності
кривавого культу на честь Єдиного Бога спростовуються не лише
відомостями про справжню жорстокість ханаанських культів – чого варті
лише знахідки у 1940-1949 рр. Мак Алістером при розкопках висот в Гезері
і Мегіддо безлічі горщиків із залишками людських жертвоприношень –
дитячих кісток, але і думкою як вчителів часів Другого Храму, так і
отців Церкви про те, що встановлення старозавітного культу спричинено
було лише домобудівництвом Бога, що дозволив приносити Собі жертви, до
яких вже призвичаїлись і які були до вподоби ізраїльтянам-язичникам.

Підтвердженням цієї думки є знахідки в Рас-Шамрі, древньому Угаріті,
семітській державі передпатріархальної епохи. Тут ми знаходимо всі
особливості старозавітного культу: жертва за гріх, мирні жертви з
уживанням тих самих тварин, жертви перших плодів. Відмінність
Синайського законодавства полягала лише в тому, що приносити їх можна
лише Богу Ізраїлеву.

В світлі історичних даних поблажливістю до вірувань ізраїльтян цілком
можна вважати і закон про чистих і нечистих тварин, і закон про
обрізання. Поділ на тварин чистих і нечистих був впроваджений ще задовго
до Синайського законодавства (Бут. 7, 2-3, 8), але судячи з текстів
Рас-Шамрі, чисті тварини – це ті, що можуть бути принесені в жертву,
хоча в їжу допускалися і нечисті. Наказ ізраїльтянам куштувати тільки
чистих тварин, яких приносили язичники своїм богам, було наочним
нагадуванням преамбули Синайського Завіту: “ви будете у Мене царством
священиків і народом святим” (Вих. 19, 16).

Так само і обрізання, що практикувалося в країні Виходу фараонами і
жерцями, і заборонене всім іншим було заповідано, як знак цього завіту.

Особливим видом Божого домобудівництва був і закон про присвячення Богу
і викуп первістків (Вих. 14, 11-16) – тепер в жертву приносилися лише
первістки тварин, а не діти, як то було у споріднених ізраїльтянам
західних семітів. В світлі археологічних даних абсолютно безглуздо
виглядають колишні звинувачення законодавства Мойсеєвого, що знаходять,
до речі, відповідність в законах Хамурапі, що діяли на батьківщині
Аврама в Урі Халдейському.

“Якщо він переламав кістку людині, то повинні переламати йому кістку”.

“Якщо хтось виколов око сину людини, то повинні виколоти йому око”.

“Якщо хтось вибив зуб людині … то повинні йому вибити зуб”.

“Душу за душу, око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу. Якщо
хто зробить шкоду ближньому своєму, тим повинно відплатити йому”. (Втор.
19,21).

Покарання ж в язичницьких культурах епохи патріархів були набагато
жорстокішими. Так, в давньому Єгипті грабіжників могил і храмів саджали
на кіл, перелюбників віддавали на поживу крокодилу. За інші злочини
передбачені такі покарання: 100 ударів, 50 ран, відрізання язика,
відрізання носа і вух, каторжні роботи. Декрет фараона- гнобителя
ізраїльтян Сеті I з Наурі, окрім відрізання носа і вух передбачає і
наступне покарання: “сто ударів і п’ять рваних ран”.

Так само у бік жорстокості покарань відрізняються від закону Мойсеєвого
закони іншої частини цивілізованого світу часів Мойсея – Межиріччя.
Порівняння, що наводяться нижче, добре показують людинолюбний, наскільки
це було можливо у той час, характер Синайського Законодавства.

Закони Хамурапі.

Старовавілонський період. Перша половина II ст. до Р.Х. – епоха
патріархів.

“Якщо людина клятвенно звинуватила чоловіка, кинувши на нього
звинувачення у вбивстві, але не довів його, то обвинувач повинен бути
вбитий”.

“Не слухай пустих чуток, не давай руки твоєї нечестивому, щоб бути
свідком неправди” (Вих. 23, 1).

“Якщо людина вкрала майно бога або палацу, то ця людина повинна бути
убита; а також той, хто прийняв з крадене, повинен бути вбитий”.

“Якщо чоловік або жінка зробить який-небудь гріх проти людини, і через
це зробить злочин проти Господа і винною буде душа та, то нехай
сповідатимуться в гріху своєму, який вони зробили, і повернуть сповна
те, в чому винні, і додадуть до того п’яту частину і віддадуть тому,
проти кого погрішили” (Числ. 5, 6-7).

“Якщо злодій не має чим платити, він повинен бути убитий”.

“Крадій повинен заплатити, а якщо не має чим, то нехай продадуть його
для сплати за вкрадене ним” (Вих. 22, 3).

“Коли ж відпускатимеш його на свободу, не відпусти його з порожніми
руками, але забезпеч його від стад своїх, від току твого і від жорна
твого” (Втор. 16, 13-14).

“Якщо людина зробила пролом в будинку іншої людини, то перед цим
проломом її повинно вбити”.

“Якщо хто застане злодія, що підкопує і вдарить його, так що він помре,
то кров не поставиться йому у провину; але якщо зійшло над ним сонце, то
поставиться у провину йому кров” (Вих. 22, 2-3).

“Якщо шинкарка не приймала зерно як ціну за сикеру або приймала срібло
великою гирею, або зменшувала еквівалент сикери відносно до еквіваленту
зерна, то цю шинкарку належить викрити і кинути її у воду”.

“Не чиніть неправди в суді, в мірі, у вазі та у вимірюванні Нехай будуть
у вас ваги вірні, гирі вірні, ефа вірна та гин вірний” (Лев. 19, 35-36).

“Якщо шинкарка, в будинку якої зібралися злочинці, не схопила цих
злочинців і не привела їх в палац до властей, то цю шинкарку належить
вбити”.

“Не ходи пліткарем в народі твоєму” (Лев. 19, 16).

“Якщо хтось побив дочку чиюсь і спричинив їй викидень, то він повинен
відважити 10 сиклів срібла… Якщо ця жінка померла, то повинні вбити
його дочку”.

“Якщо будівельник побудував людині будинок і свою роботу зробив неміцно,
а будинок, який він побудував, звалився і убив господаря, то цей
будівельник повинен бути страчений. Якщо він убив сина господаря, то
повинні убити сина цього будівельника”.

“Діти не повинні бути покарані смертю за батьків” (Втор. 24, 16).

“Якщо цирульник без дозволу рабовласника збрив рабський знак у чужого
раба, то цьому цирульнику повинні відрубати руку”.

“Не видавай раба пану його, коли він прибіжить до тебе від пана свого;
нехай він у тебе живе … не утискуй його” (Втор. 23, 15-16).

“Не пануй над ним з жорстокістю і бійся Бога твого” (Лев. 25, 43).

Средньоасирійські закони (друга половина II ст. до Р.Х.)

“Якщо чоловік захворів або помер, а його дружина вкрала щось в його
будинку і передала це чоловікові … то цю дружину чоловіка, а також і
одержувача, належить убити”.

“Якщо дружина чоловіка вкрала щось в будинку іншої людини … Якщо
завгодно її чоловіку, він віддасть крадене і тим викупить її і він
відріже їй вуха. А якщо її чоловік не побажає викупити її, господар
вкраденої речі може … жінку забрати і відрізати їй ніс”.

“Чоловік може бити свою дружину, тягати за волосся, ушкоджувати і
проколювати її вуха. Провини в тому немає”.

Закон же Мойсеєвий наказує захист безневинної жінки (Втор. 22, 13-19).

Єдиний злочин, якого не знають язичницькі народи патріархального
періоду, але за який слідує відповідно до законодавства Синайського
покарання смертю – відступлення у сфері релігійній: поклоніння чужим
богам (Вих. XXII), хуління Імені Божого (Лев. 24, 16), порушення суботи
(Вих. 31, 16).

5. ЗАВОЮВАННЯ СВЯТОЇ ЗЕМЛІ

Дослідники XIX – поч. XX стт., що дотримувалися раннього датування
Виходу часто посилалися на знайдені в 1887 р. документи Амарнського
архіву, що містли дипломатичне листування Аменхотепа III і Аменхотепа IV
з їх союзниками і васалами в ближній Азії близько 1400-1350 рр. Низка
листів була написана царями міст-держав Палестини і Сирії, в яких вони
благали про допомогу проти загарбників, – хапіру, які вторгнулися в
землі фараона, попереджали, що якщо негайно не буде надіслана допомога,
то його землі будуть втрачені.

Ототожнення хапіру з євреями було принадним, і ряд учених XIX ст.
прийняли його. Проте неможливо тлумачити більшість вказівок на хапіру,
як такі, що відносяться до євреїв. Більш того, це хронологічно
неможливо. Якщо Вихід відбувся в 1446 р., то в цей час євреї знаходилися
в Синайській пустелі; проте Аменхотеп II (1438-1412) стверджує, що під
час свого походу в Сирію і Палестину він захопив 89600 полонених, серед
яких було три тисячі “Апіру”. Якщо ж Вихід відбувся в 1250 р., то за
часів Аменхотепа євреї були ще рабами в Єгипті.

Виходячи з цього, а також з того факту, що до початку XX ст. не було
знайдено археологічних підтверджень завоювання Святої Землі в XV ст. до
Р. Х., критики Біблії або просто відкидали всяку історичність біблійного
оповідання про час Ісуса Навіна, або висували альтернативні теорії. Так,
в 1920-х роках німецьким вченим Альтом була запропонована так звана
“теорія проникнення”, прихильники якої вбачали появу ізраїльтян в Єгипті
як багаторічний процес інфільтрації слабкопов’язаних між собою
західносемитських племен. Історичну паралель цим подіям послідовники
Альта бачили в підкоренні аморреями Вавілонії, про яке свідчать лише
написи на клинописних табличках, але ніяк не залишки зруйнованих міст.

Коли загальне визнання отримало пізнє датування Виходу (1250 р. до Р.
Х.), В.Ф. Олбрайтом і учнями його школи були зроблені титанічні зусилля
для відшукання археологічного підтвердження завоювання Святої Землі в
кінці XIII ст. до Р. Х. В активі дослідників спочатку були лише стела
фараона Мернептаха, і чаша з написом, що належить до четвертого року
правління Мернептаха (1230 р. до Р. Х.), знайдена Дж. Л. Старки і О.
Тафнелом в нижньому рівні пожеж в Лахісі. Таким чином, можна було
вважати, що в кінці XIII ст. до Р.Х., під час правління Мернептаха
Ізраїль з’явився в Святій Землі, але його прихід супроводився
руйнуванням міст – в даному випадку Лахісу, спаленого дещо раніше походу
Мернептаха саме Ізраїльтянами.

Пошуки інших міст, зруйнованих в цей же час, були не такими
результативними. Так, в оповіданні про завоювання Заіордання (Числ.
XXI), йдеться про руйнування міст Дівона (суч. Тель-Дібен) і Есевона
(суч. Тель-Хесбен). Проте археологічного підтвердження цьому немає –
Дівон до раннього залізного століття (час Суддів) не існував, а в
Есевоні донині було незначне поселення сільського типу.

Розкопки підтверджують, що до IX-VIII стт. до Р. Х. в Південному
Заіорданні в Пізній Бронзі – Ранньому Залізі I, міських центрів і
держави не було: за винятком деяких поселень, переважали невеликі
поселення землеробів і стоянки кочівників. Розкопки Залізного століття в
Едомі, що тривають, показують, що більшість з них, у тому числі Ароєр,
Боцра (Восор), і Умм Ель-Біяра були вперше заселені в VIII -VII стт.

Дещо краще йшли справи з розкопками в Ханаані. Були знайдені наступні
відповідності біблійного оповідання про завоювання Святої Землі.
Зруйновані приблизно в цей час (і Біблією про них повідомляється, що
вони зруйновані):

Лахіс – зруйнований в 1150 р. до Р. Х. (Суд. X, 31-32);

Вефіль – зруйнований в кінці Пізньої Бронзи II (Іс. Нав. VIII, 17; Суд.
I, 22-28);

Давір – (Тель Бейт-Мірсим, руйнування в кінці Пізньої Бронзи II). (Іс.
Нав. X, 38-39; XV, 15-17; Суд. I, 11-13)

Хацор – Зруйнований бл. 1200 р. до Р. Х. (Іс. Нав. XI, 10-13).

Всі ці поселення були не тільки зруйновані в кінці XIII ст. до Р. Х.,
але і наново заселені народом, чия матеріальна культура була значно
простішою і біднішою.

Найсерйозніші підтвердження завоювання Святої Землі були зроблені під
час розкопок 1980-1990 рр., коли були відкриті сотні малих поселень
Раннього Заліза I кінця XIII – XI стт. до Р. Х. від Галілєї – до
Північного Негева: це маленькі, необгороджені поселення, засновані
переважно на порожньому місці в кінці XIII – поч. XII стт. до Р. Х.
Більша частина поселень знайдена при археологічних розвідках.

А. Зертал проводив розкопки поселень на землях Єфрема і Манассії, І.
Финкельштейн на території коліна Єфремова. Деякі археологи
Тель-Авівського університету досліджували долину Шефела і долину
Саронську. Цві Галь зробив безліч подібних знахідок в Нижній Галілеї.
Всі ці поселення були ідентифіковані ізраїльськими археологами як
ранньоізраїльскі поселення епохи Суддів. Звичайно населення такого села
становило 30-300 осіб. Будинки чотирикімнатні з внутрішнім двором і з
висіченими в камені цистернами. Для господарства поселень властиво
маломасштабне, але інтенсивне терасне землеробство і тваринництво.
Соціальна структура значно простіша за попередні поселення. Немає
соціального розшарування, багатих кварталів, палаців, суспільних
будівель, храмів і святилищ, що цілком відповідає опису цього часу
книгою Суддів.

Для підтвердження завоювання Святої Землі важливий той факт, що в 1985
р. Л. Стагер довів, що, в центральному нагір’ї після 1200 р. до Р. Х.
різко зросла кількість поселень: в Пізній Бронзі – 23 поселення, в
Ранньому Залізі I – 114 поселень, з яких 97 тоді ж і були засновані.
Причому поселення Пізньої Бронзи 4-6 га – тобто ханаанські міста, а
поселення Раннього Заліза I – ранньоізраїльскі села у 0,8-1,2 га. При
цьому загальна площа ханаанських міст Пізньої Бронзи 70 га, а
ранньоізраїльских сіл – 190 га. Демографи не можуть пояснити подібне
різке зростання населення природними причинами – вони вважають, що
відбулася різка притока нового населення – ізраїльтян.

Результати всіх цих досліджень подвійні: з одного боку відходить в
область переказів оповідання про численні руйнування, проведені Ісусом
Навіном, а також свідоцтво про трьохмільйонне число учасників Виходу
(все населення єгипетської Дельти епохи Нового Царства не перевищувало 4
мільйонів чоловік, а населення ранньоізраїльских поселень епохи Суддів –
200-300 тис. чол.). З другого боку, ми отримали археологічне
підтвердження приходу у XIII ст. до Р. Х. ізраїльтян.

Археологія пояснила також повідомлення книги Ісуса Навіна про важливість
приєднання до Ізраїлю жителів міста-держави Гаваона з підвладними йому
поселеннями. Місто це був названо “місто великої, як одне з царських
міст” (Іс. Нав. X, 2), тобто єгипетських центрів в їх азіатських
володіннях. І дійсно, Гаваон, судячи з розкопок – велике місто, центр
виноробства: археологи знайшли глибоку шахту, усередині якої були сходи,
проведені униз. В шахті було знайдено безліч ручок від глеків. На кожній
напис – Гаваон і ім’я власника. Історія з Гаваоном – не єдиний випадок
милостивого відношення ізраїльтян до своїх супротивників – адже вони не
стільки знищували ханаанеїв, скільки виганяли їх. Норови ж того часу
були куди більш жорстокими. Ашшурназірпал так описує свій похід:

“Мені принесли звістку

Що місто Сурі обурилося

Колісниці і військо зібрав я.

Із знаті, що обурилася

Я здер їх шкіри, і зробив трофей з них.

Деяких я залишив в купі для того, що гниє

Деяких я посадив на кіл на вершині пагорба.

Деяких я поклав поряд з купою убитих

В порядку на колах.

Я обдер багато кого з причини моєї землі

І розвісив їх шкіри по стінах …

Я наблизився до Тіле

Я обложив це місто і зробив напад.

Багатьох воїнів я узяв в полон живими.

У деяких я відрубав руки і ноги

У інших я відрізував носи і вуха

І виколов очі багато чим

Я спорудив горб, коли вони ще були живі”

Як ми знаємо зі Священного Писання, веління про вигнання або знищення
жителів Ханаану пояснюється тим, що виконалася міра беззаконня цих
народів, від проходження звичаям яких застерігає Сам Господь (Втор.
XVIII, 9-13 та ін.). Про те, наприклад, що таке проводити “сина свого
або дочку свою через вогонь” (Втор. XVIII, 10) ми тепер знаємо завдяки
археологічним розкопкам не тільки в Святій Землі, але і в наддержаві
хананеїв – Карфагені. Ще на початку XX ст. Зеллін в Тааннеке (Фаанах)
знайшов біля вівтаря, вирубаного в скелі, 20 великих глеків, шийка яких
була закрита іншим глеком або глиняною таріллю, і які містили просіяну
землю і скелети немовлят, переважно новонароджених, але іноді і віком
декількох місяців, загалом не понад двох років.

Подібні знахідки були зроблені і в інших місцях (наприклад, Макалістером
в Гезері). Окрім цього, знайдені докази існування у хананеїв загального
вельми багатьом народам звичаю людських жертвоприношень під час
будівництва, зведення міст, будівель і т. п. Одні пояснюють їх як жертви
духу місцевості, інші – як засіб дати новій споруді духу-покровителя. В
Біблії зустрічається звістка про підставу Ієрихону Ахиілом, яка довго
була незрозумілою: (3 Цар. 16, 34 “з Авірамом, первістком своїм він
поклав ворота його”) пояснюють його знахідки подібні зробленій в
Тааннаке, де біля воріт міського форпосту, під плитою з такого ж
матеріалу, що й стіни, був знайдений скелет хлопчика з дивовижними
глиняними предметами. Подібні знахідки винайдені також в Гезері і в
Мегіддо.

Ізраїльтянам і пізніше були чудово відомі тофети (4 Цар. XVI, 3; 2 Пар.
XXVIII, 3) – типові для поселення Фінікії (ханаанського) кладовища для
ритуальних поховань немовлят, спалених на честь верховного божества.
Особливо добре, у тому числі і на підставі античних джерел, описані
тофети Карфагену.

У разі особливо урочистої події на зразок закладки міста або небезпеки,
карфагеняни в жертву приносили новонароджених немовлят, інколи, як
повідомляють античні автори, сотнями. Розмах цього обряду був
засвідчений знахідками численних тофетів у тому числі і у самому
Карфагені. Деколи вони становлять до тисячі поховань, де були поміщені
судини з попелом і напівспаленими кістками немовлят, які, звичайно, ще
не досягли і тижневого віку – іноді по декілька в одній судині, іноді –
разом з кістками ягняти або птаха. Судячи з вотивних написів над
похованнями, “господарем тофету” мислився Ваал Хаммон. Поховання йдуть
від імені приватних осіб з найрізніших станів, навіть рабів. Обряд носив
назву “молк”, яка зустрічається в Біблії, проте в пізніх перекладах, що
робилися в часи, коли подібний культ зник, “молк” було прийнято за ім’я
божества “Молох”.

До кінця періоду завоювання Палестини було розділене на три сфери
впливу: філистимлянську, могутніх ханаанейских міст, що протистояли як
філистимлянському, так й ізраїльському тиску, та ізраїльських племен, що
міцно влаштувалися і об’єдналися в значні групи.

Збереглася і єгипетська присутність у великих міських центрах, таких як
Беф-Шан, Лахиш, Мегидо, Тіл Мор, Тіл Сірка, Тель ель-фара. Основний з
них – Беф-Шан, зруйнований наприкінці XIII в. до Р.Х., – був незабаром
відновлений, причому новий храм його, побудований на місці попереднього,
має специфічні риси єгипетські планування й архітектурний декорум, так
само як і розташоване поблизу нього будинок, що служив резиденцією
єгипетського правителя. Дуже близькі до описаного минулого й долі
Мегидо, Лахиша, Тіл Сірки: руйнування наприкінці XIII в. до Р.Х.,
відновлення на початку XII в. до Р.Х., єгипетські елементи в
архітектурі, кераміку, інших виробах, похоронному обряді (включаючи
глиняні антропоморфні саркофаги), нарешті, численні єгипетські написи,
що містили імена фараонів XIX і XX династій. Крім того єгипетські
пам’ятники того часу дають чимало зображень, що представляють приношення
фараонові данини жителями Ханаана.

Серед народів Палестини того часу згадуються також Хананеї, Хеттеї,
Аморреї, Ферезеї, Євеї й Ієвусеї. ”Хананеї” є неточним терміном, іноді
використовуваним у широкому змісті для позначення всіх, хто проживав у
Ханаане. Коли ізраїльтяни стали переважати в Палестині, центр
хананейського населення перемістився на територію сучасного Лівану, і у
відношенні їх став застосовуватися термін “Фінікійці”. Малюнок
представляє хананеїв, що повернулися з перемогою з бою (різьблення по
слонової кістці з Мегидо). Перед сидячим на престолі царем коштують
виночерпій і музикант, а переможці ведуть за колісниці полонених воїнів.

Про “Аморреях” вавилонське джерело повідомляє, що народ з такою назвою
прийшов із землі Амурру, і столицею якого було місто Марі на Євфраті.
Вони вторглися у південну Месопотамію, а на самому початку другого
тисячоріччя заснували аморейську династію в Ісинє й Ларсє. Амореї
заснували першу царську династію Вавилона, самим знаменитим
представником якої був Хамурапі (1792-1750 р. до Р.Х. – він скорив Марі,
а незабаром після цього хети поклали кінець аморейської династії. Як
відомо з амарнийських листів, амореї також займали міста-держави в Сирії
й були присутні як у Палестині, так і Заіорданьє (Суд. X, 8; XI, 19 і
далі).

Про інші народи існують ще менше даних. Ієвусеї проживали в Єрусалимі
(Суд. I, 21). Ферезеї згадуються багато разів, однак про їх нічого
невідомо. Можливо ця назва позначала ті, хто не жив в укріплених містах.
Хети проживали в гори Ліван, гори Єрмон (Іс. Нав. XI, 3), уздовж шляхи
із Сідона у Вірсавію (2 Цар. XXIV, 7) і в Гаваонських містах (Іс. Нав.
IX, 7; XI, 19).

У Старому Завіті Хетеї згадуються ще в патріархальну епоху, однак, не
існує яких-небудь даних про їхнє переселення в Сирію аж до дванадцятого
століття. Проте, термін “Хетеї” вимагає уточнення, тому що первісні хети
(хати або прото-хети) і пізні хети (мал.6), які вторглись у землю хати
близько 2000 р. до Р.Х., не є тим самим народам. Крім того, проникнення
гиксосов у Єгипет (близько 1700 р. до Р.Х.) було здійснено змішаним
народом, частина якого становили індо-європейці (якими були й хети).
Коли гиксоси були вигнані з Єгипту (близько 1370 р. до Р.Х.) цілком
імовірно, що вони влаштувалися в Палестині. Багато народів, згадані в
біблійному оповіданні як жителі Ханаана могли виявитися там у результаті
індоєвропейського руху через цю землю.

Що згадуються в якості жителів Палестини хореї (Бут. XIV, 6; XXXVI, 20)
жили на горі Сеїр і були вигнані звідти нащадками ідумеями. Єврейська
назва хорреєв – тхори – раніше витлумачувалося як “мешканці печер” або
ототожнювалося з хару, єгипетським позначенням жителів Сирії й
Палестини. У цей час хореї ототожнюються з хурітами, вихідцями з
Південного Кавказу.

Близько 2400 р. до Р.Х. хуріти вторглись у Північну Месопотамію, і
пізніше асимілювалися з асирійцями, жорстокість і войовничість яких
іноді пояснюють їхнім змішанням з хуритами. Пам’ятники хуритської
писемності, виявлені при розкопках у Телль-Амарне, Богазкеє, Рас-Шамре й
Марі, дали багато нового й цікавого для історичної науки. Найважливіші
для розуміння біблійних текстів хуритські джерела представлені глиняними
табличками з міста Нузі, у Північній Месопотамії – вони ставляться до XV
в. до Р.Х., і дозволяють по-новому глянути на багато подробиць із життя
патріархів.

Період Суддів

Загальна картина періоду Суддів має цілком гарне археологічне
обґрунтування. Ізраїль, згаданий Мернептахом не як держава, а як один з
народів Палестини, створив під час Суддів амфіктіонію із центром у
Сіломе. Про те, як функціонували подібні священним союзи в інших народів
стародавності ми знаємо чимало, особливо добре відома амфіктіонія
етрусков, одного з Народів моря, що згодом осіли на Апенінському
півострові, і передавшем свою культуру Древньому Риму.

Амфіктіонія етрусков – “двонадцатиградьє” – як у Пелопонесі й Малої Азії
– це об’єднання скоріше релігійного, ніж політичного характеру, надавало
кожному з учасників союзу автономію не тільки у внутрішніх, але й у
зовнішньополітичних справах: конфедерація була настільки неміцним
об’єднанням, що навіть під час зовнішніх воєн міста рідко діяли заодно.
Щовесни глави 12 міст збиралися у святилище божества Вольтумни у
Вальсініях, щоб обговорити назрілі питання й зробити спільні
жертвоприносини. До цих зборів були присвячені загальнонародні ігри,
подібні до загальгрецьких ігор в Олімпії, Дельфах і Коринфі. І точно
також, як на грецьких святах, у дні торжеств проходили багатолюдні
ярмарки. Функції глави союзу були в основному релігійними. Якщо й вели
загальні війни, то не обираючи загального головнокомандуючого: військо
кожного міста очолював власний воєначальник.

Має історичні паралелі в інших семитичеських культурах і існування
інституту Суддів – правителів народу. У Карфагені, жителі якого називали
себе “кнааним” (тобто ханаанеї), центром законодавчої діяльності була
Вища рада, що складалася з аристократів. На ньому головували суффети
(судді) – так само, як і в метрополії – у Тирі. Їх було двоє, обиралися
з аристократичних прізвищ, і могли бути вибрані необмежене число разів.

Соціальний уклад часу Суддів цілком відбитий поселеннями того часу,
угрупованням їхніх будинків і розташуванням самих поселень: гебер
(родина) 4-5 чіл. (будинок); групи з 2-3 будинків – бейт-аб (прізвище) ~
20 чіл. Це – більші батьківські родини, що складалися із трьох-чотирьох
поколінь нащадків одного батька, що володіли наділом родової землі, що
відповідали за злочини, чинені їхніми членами, і т.д. Кожний індивід був
нерозривно зв’язаний зі своєю великою родиною, родом і плем’ям, і тому
повне позначення вільної людини складалося з особистого ім’я, по
батькові, назви великої батьківської родини, назв роду й плем’я. Село –
30-300 чіл. – мишпаха (клан), або батьківський род, у колективній
власності якого була земля. Род мав загальні свята й загальне місце
поховання, його члени були зв’язані обов’язком кровної помсти й
взаємодопомоги, майно повинне було залишатися в роді, неодмінним
атрибутом якого була загальна генеалогія. Група поселень – шебет
(коліно).

Раннеізраїльські поселення цього часу були малі й не були укріплені. На
ранньому етапі лише Гило мав оборонну стіну, що складалася з окремих
сегментів і охоплювала частину великого селища.

Знайдені в ранніх ізраїльських містах і селищах господарські
спорудження, такі як цистерни й зерносховища, продовжували традицію,
вироблену в Ханаанє ще в середнім бронзовому столітті. Розвиток
землеробства, що з’явилося однієї з основних форм адаптації ізраїльтян в
умовах зайнятих територій, документовано свідченнями великих зернових
запасів і створення спеціальних терас на схилах з їхнім розчищенням, що
супроводжувалося відомістю лісів.

Відомості про культову практику ізраїльтян цього періоду вбогі. Навіть
на місцях, де біблійні тексти відзначають наявності святилищ або
вівтарів, залишки їх або не збереглися, або представлені досить
невизначеними знахідками. Так центральна частина Сілома, де після
завоювання Ханаана була поставлена скинія Завіту, зруйнована ерозією й
пізньою забудовою. Але тут засвідчене існування святилища починаючи з
пізнього бронзового століття, зв’язаного, швидше за все, з напівкочовими
скотарями, оскільки слідів осілого поселення того періоду на пагорбі не
виявлено. Залишки незвичайних конструкцій зі слідами жертвоприносин на
горі Гевал ідентифіковані як вівтар, споруджений Ісусом Навином.

У центрі району ізраїльських поселень на Самарійських пагорбах знайдене
відкрите культове місце у вигляді кільця з каменів близько 20 м
діаметром. Центр вільний і призначений, можливо, для священного древа. У
східного краю кільця великий “стоячий камінь”, проти нього – брукована
площадка для жертвоприносин. На ній унікальна знахідка – бронзова
статуетка довжиною 18 див, бик – може бути, ремінісценція золотого
тельця, що згадується в Біблії у зв’язку з Результатом і храмами,
спорудженими у Вефіле й Дане. Статуетки бика відомі в ханаанейській
культурі (в Асорє й Угаритє), швидше за все, і згаданий екземпляр
відлитий у ханаанейської майстерні, але використовувався ізраїльтянами
північних Самарійських пагорбів. Те ж можна сказати про бронзову
статуетку сидячої богині ханаанейського типу, знайдено на ритуальній
площадці XI в. до Р.Х. в Асорє. Археологічне підтвердження також деякі
окремі епізоди книги Суддів. Суд. VI, 3-11 повідомляє про те, що з
побоювання грабіжників – мадіанитян зайорданські коліна ховали свій
урожай. Повідомлення підтверджується знахідкою в зайорданському
Кириаф-Сефере підземного зерносховища часу Суддів.

Руйнування Авімелехом Сихема за гроші взяті зі святилища Ваала (Суд. IX,
4,45) підтверджується розкопками Зелліна (1913-1914 і 1926-1928 р.), у
ході яких було виявлено, що Сихем дійсно був спалений біля 1100 р. до.
Р.Х.

ним і більшість критиків уважали штучним продуктом уяви деяких
посліплених письменників. Уважне вивчення списку у світлі відомих
археологічних фактів установило, що список цей набагато древніший…
Жодне місто із цього списку не було засновано після середини X ст. до
Р.Х., хоча деякі ставляться до більше раннього часу”. Карта цих міст
представлена на малюнку.

Одночасно з Олбрайтом вели дослідження у Святій Землі й датські
археологи. В 1922-1931 роках вони розкопали Сілом, де під час Суддів
перебував духовний центр ізраїльських колін (Суд. I-IV). Ці розкопки
пояснили, чому після смерті первосвященика Ілія Самуїл пішов із Сілома,
а служіння, можливе лише в скинії Завіту, відбувалося у священному місті
Номве (1Цар. XXI, 1-6). В XI ст. до Р.Х., тобто під час подій війни з
філистимлянами, і узяття ними ковчега Завіту місто було повністю
спалене. Ця знахідка пояснює й наступні слова пророка Ієремії: “Підіть
же на місце Моє в Сілом, де Я колись призначив перебувати Імені Моєму, і
подивиться, що зробив Я с їм за нечесття народу Мого Ізраїлю” (Ієр. VII,
12). Кількаразові вказівки книги Суддів і Першої книги Царств про те, що
в часи Суддів і на початку правління царя Саула залізними знаряддями у
Святій Землі володіли лише філистимляне, були підтверджені в 1940-х
роках розкопками Дж. Райта й Н. Глюка, що показали, що аж до XI в. до
Р.Х. залізо хоча й було відомо в Палестині, що придушує частина його
знахідок зроблена на території філистимлянського пятиграддя, а із часу
твердження держави Саула воно входить у загальне вживання – від часу
раніше Давида нам відомо лише один залізний ізраїльський виріб – клевец
із цитаделі Гар-Адира у Верхньої Галилеї.

Той же Дж. Райт знайшов археологічне пояснення свідчення Св. Писання про
те, що в часи Суддів “ковалів не було у всій землі Ізраїльської, тому що
Філистимляне побоювалися, щоб Євреї не зробили меча або списа. І повинні
були ходити всі Ізраїльтяни до Філистимлян вигострювати свої сошники, і
свої заступи, і свої сокири, і свої кирки, коли зробиться щербина на
вістря в сошників, і в заступів, і у вил, і в сокир, або потрібно рожен
поправити” (1Цар. XIV, 6). В 21-м вірші стоїть слово “пйм” зміст якого
раніше був невідомий. Дж. Райтом були знайдені филистимські гирьки з
написом “пйм”. Вага гирьок – 2/3 сикля. Таким чином, “пйм” – плата
сріблом, що ізраїльтяни давали ковалям філистимським. Сума в 2/3 сикля
срібла (біля 7,5 г) була таки великий, і тому можна затверджувати, що
ізраїльтяни перебували не тільки в політичному, але й економічному
підпорядкуванні у филистимлян.

Знайшло своє підтвердження іменування кн. Суддів Ваалов і Астарт у
множині (Суд. II, 13). Ханаанеї почитали безліч проявів Ваала, що
зображувався у вигляді конічного каменю, присвяченого Сонцю, і
встановлювалися на висотах. Поруч із висотою Ваала перебував звичайно
гай його особою Астарти, символом якої був Місяць. Цим також пояснюються
викриття пророками ізраїльтян за прихильність до висот і гаїв. На мал. 3
представлене зображення Ваала з Рас-Шамри, на мал. 4 – зображення
Астарти.

В історії судді Аода стало зрозуміло, чому ніхто не перешкодив йому
вбити моавитського царя Еглона в “прохолодній світлиці, що була в нього
окремо” (Суд. III, 20): на древньому Сході літній будинок – алійя –
улаштовувався найчастіше над вхідними у двір воротами й з окремим
виходом на вулицю. Це було чоловіче приміщення з вікнами, для бесід і
важливих справ – ніхто зі сторонніх входу туди не мав, а піти з нього
непоміченим було неважко.

6. ЦАРСТВО ДАВИДА ТА СОЛОМОНА

Попередньому Давидові держава Саула мало залишила після себе
археологічних пам’ятників: і в силу своєї недовговічності, і в силу тої
обставини, що народ Ізраїлю усе ще залишався союзом бідних землеробських
племен. Єдиними серйозними знахідками, що ставляться до цього часу є
такі.

В 1922 році В. Ф. Олбрайт знайшов у п’яти кілометрах до півночі від
Єрусалима руїни Гіви, столиці Саула. Розкопки показали, що це було міцне
укріплення, проста й сувора за конструкцією, але зовсім неприступна
(мал. 1). Її захищали кутові вежі й дві лінії стін з кам’яних блоків.
Серед руїн знайшли величезну кількість бронзових наконечників стріл і
кам’яних снарядів для пращ. Учені встановили, що руїни належать до
другої половини XI століття до Р.Х., тобто до часу правління першого
царя Саула.

В 1921-1933 роках археологи Пенсильванського університету розкопали
руїни міста Беф-Сану, де філістимляни знущалися з тіла царя Саула.
Відповідно до Біблії (1 Цар. XXXI, 10), вони помістили голову вбитого
царя в храмі Дагона, його збруя – у храмі Астарти, а тулуб повісили на
міській стіні. У шарі, що належить до епохи Саула, виявлені руїни двох
розташованих поруч один з одним храмів – Дагона й Астарти.

Небагато відомостей про події, що передували воцарінню Давида принесли й
дослідження Єрусалима – Ієвуса. Усього більше відомий “канал ієвусеїв”:
біблійна розповідь про узяття Єрусалима говорить, що Іоаву, полководцеві
царя Давида, удалося взяти неприступну фортецю хитрістю. Імовірно, він
проникнув туди якимсь потаєним каналом й напав на ієвусеїв з тилу. В
1867 році Чарльз Уоррен, оглядаючи Єрусалим видовбаний у стіні канал, що
йшов спочатку горизонтально, а потім – по вертикалі. Пройшовши весь
підземний хід, Уоррен виявився усередині древніх стін міста. Тунель, як
установили вчені, був побудований наприкінці другого тисячоріччя до Р.Х.
і з’явився швидше за все тим самим каналом, по якому Іоав з воїнами
проникнув у місто. Цей тунель служив жителям Єрусалима під час облоги
безпечним і потаєним проходом до води.

Часом Давида можуть бути датовані скромні селища, що виникли на руїнах
ним же зруйнованих ханаанейських і філістимлянських міст. У Мегіддо в
цей період, що відразу по великій пожежі 1000 р. до Р.Х., у селищі, що
виникло, не було особливої фортифікаційної системи. Будинки
розташовувалися по периметру верхньої площадки пагорба, суцільна їхня
лінія вже сама собою мала оборонне значення, як і в деяких селищ
попереднього періоду Суддів (мал. 2 представляє план розкопаної частини
Мегіддо часу Давида й Соломона. 1 – ворота; 2,3 – палаци; 4 – житловий
квартал.).

При Давиді в основних районах інтенсивного тваринництва – прилягаючих до
пустель окраїнах Зайордання й півдня Іудеї – склалася своєрідна форма
поселення – хацер (обгороджений простір), – що поєднує напівосіле
тваринництво із землеробством і, нерідко, з караванною торгівлею. Життя
жителів подібних поселень добре ілюструє “гезерський календар” –
вапнякова плита, знайдена археологами в 1908 р. Написаний на ній віршик
говорить:

Два місяці збір (оливок),

    Два місяці сівба (зернових),

    Два місяці пізня сівба,

    Один місяць обмолот льна,

    Один місяць жнива ячменя,

    Один місяць жнива й свята,

    Два місяці збір винограду,

    Один місяць збір літніх плодів.

Різкі зміни археологічно фіксуються із часу Соломона – Ізраїльська
держава тоді стає активним учасником древньої історії, і тому ми маємо
масу археологічних відомостей про цей період, у тому числі й
позаізраїльського походження. Активна будівельна (3 Цар. V-IX) і
торговельна діяльність (3 Цар. IX, 26-28; X, 28-29) Соломона
ґрунтувалася на союзі з Тірським царем Хірамом I (3 Цар. IX, 10-14).

Спільні експедиції ізраїльтян і фінікійців на фінікійських кораблях
(мал.3) в Африку (країна Офір – ефіопське узбережжя Червоного моря)
привели до тісних контактів із сусіднім царством Сава (Шеба) (3 Цар. X,
1-13). Ця держава перебувала на південно-сході Аравії, на території
нинішнього Ємену. Сава розбагатіла на торгівлі спеціями, золотом і
дорогоцінними каменями із країнами Середземномор’я. В X в. цариця
Савська відвідала Соломона.

У Марібе – древній столиці Сави – археологи знайшли залишки древньої
греблі й руїни храму місячного бога (його зображення див. на мал.4 )
Знайдені тут і написи на спорідненому давньоєврейському
південно-арабському алфавіті. У ході розкопок 1999 р. були знайдені
руїни величного палацу правителів цієї частини Древнього Сходу.

Було виявлено будинок плавильні з відповідним устаткуванням.

При Соломоні розробки досягли максимального розмаху. Їжа доставлялася з
Ізраїлю, дрова – з гір Ідумеї. Еціон-гебер був і морським портом
Соломона. Про розширення влади Соломона говорить цілий ланцюг фортець
(близько 50), що їх дослідили у Негеві – аж до самої ранньої в
Кадес-Варни на Синаї. Тоді ж на плоскогір’я Негева, біля водних джерел,
що містилися на шляху з Єрусалима в Еціон-Гевере, виникла безліч
землеробських поселень коліна Симеонова, які забезпечували
безперервність державної території, представленої на мал.5.

Карта цих поселень, обстежених Н.Глюком, представлена на мал.6.

Згідно зі Святим Письмом, епоха Соломона була часом здійснення
величезної будівельної програми, що цілком підтверджується даними
біблійної археології. Найбільш відоме спорудження того періоду храм
Єрусалимський.

Про храм Соломона, опис якого перебуває в 3 Цар. VI-VII, ми можемо
говорити лише на підставі непрямих археологічних даних у силу тої
обставини, що хоча від цієї будови нічого й не залишилося, однак зараз
ми можемо скласти досить правильне про нього подання на підставі
досліджень інших культових будівель Сиро-Палестинського регіону. Як
згадувалося вище, Соломонів храм, побудований фінікійськими майстрами
повторював загальні форми храмів, традиційні для ханаанейської і отже,
фінікійської храмової архітектури (тричастинна схема з розташуванням
всіх трьох компонентів на одній осі). Подібна схема храмів затвердилася
в Сиро-Палестині ще наприкінці середнього бронзового століття, і в часи
патріархів стала основною для створення храмів в Ебле, Мегіддо, Сіхеме
тощо. Втрималася ця схема в культових будівлях фінікійців і карфагенян,
а в Сирії проіснувала до кінця I тис. до Р.Х. (храм у Тель Тайнате).
Запозичення явні: приміром, мідні колон, які фланкірують вхід у храм
Іахін і Воаз, що не мали паралелей у скинії Мойсея однак є частим
елементом фінікійсько-ханаанейських культових споруд. У святилищах Тель
Тайната й Джибана колони ці перебувають у притворі, а у фінікійців, що
розуміли їх як стовпи Мелькарта (Геракла, Геркулеса) – у входу (храм в
Асоре, глиняна модель храму з Тель ель-фари – мал.7).

На мал.8 показані передбачувані реконструкції храму Соломона, зроблені
на підставі вищезгаданих аналогів.

Ханаанейськими традиціями було обумовлено також широке вживання кедра
при побудові храму Соломонова – подібні свідчення дають святилища в
Лахише й Тель Квазиле.

Ті ж храми Сиро-Палестинського регіону широко представляють і інші
особливості храму Соломона: орнаментальні ґрати, пальметки, плоди й
квіти, квіти й бордюри – у вигляді інкрустацій, різьблення по дереву й
кістки й т.д. (див. 3 Цар. VI, 18-22).

Те що кладка храму Соломона була також фінікійською, говорить той факт,
що кам’яні будівлі, що поширилися в Ізраїлеві тільки лише із цього часу,
звичайно випливають з фінікійської будівельної практики (чергування
поздовжнього й поперечного положення довгих і вузьких кам’яних блоків).

Зміст їх вжитку у Святому святих пояснюється частими знахідками царських
тронів, які уособлювали собою сідалище, укріплене між двома херувимами.
Віддзеркалюючи цю традицію, автори книг Старого Завіту сидіння на
херувимах сприймають як свідчення царської власті. Те, що для них Бог
Ізраїлів бачився Царем, Який сидить на херувимах (тобто на царському
троні) (1 Цар. IV, 4), пояснює безстрашність сприйняття Соломоном та
його оточенням фінікійських традицій для спорудження храму Єдиному Богу:
при збереженні всіх вищенаведених особливостей, єдиним вирізненням храму
Соломонового від фінікійських святилищ було те, що у найсвятішому
приміщенні, де ханаанейський храм розміщував фігури божества або його
символу, знаходився трон, на якому сидів Невидимий Цар Ізраїлів, реальна
присутність Якого у Своєму храмі й на Своєму престолі (троні), було
загальним переконанням старозавітної церкви. У цьому разі підніжжя ніг
Божих, Якому закликає поклонятися Псалмоспівець – Ковчег Завіту. Схоже
розуміння херувиму (тельця) пояснює також й те, чому культ тельців у
десятиколінному царстві не став зовсім язичницьким – поклонялися, на
думку багатьох, не тельцю-херувиму, а Єдиному Богу, Який сидів на ньому.

Розкопки пояснили також слова про те, що вікна у храмі Соломоновому були
“глухі з відхилами” (3 Цар. VI, 4) – судячи фінікійським паралелям, що
збереглися, – це вікна бійничного типу – широкі зсередини приміщення та
вузькі – ззовні.

Довготривалий час біблійників непокоїло питання про те, як могли дуже
важкі камінні блоки храму Соломонового, які були витесані наперед,
фіксувалися так, що “ані молоту, ані тесла, ані будь-якого іншого
залізного знаряддя не було чутно у храмі при будуванні його” (3 Цар. VI,
7). Відповідь дала практика фінікійських будівельників, які збирали
значні спорудження із завчасно заготовлених блоків, що фіксувалися
розпірками із сухого дерева, яке потім розбухало від природної вологи.
Можливо, на цю практику вказує наступний вірш, не зовсім зрозумілий
масоретами (3 Цар. VI, 10).

Цікаво, що текст LXX краще передає особливості вирізьблення Соломонового
храму, ніж текст масоретський. Останні, які не знали традицій давно
минулих часів, так адаптували до свого розуміння деякі особливості, що
лишилися в минулому, що наш синодальний текст іноді приводить читачу
безвихідь. Так, в 3 Цар. VI, 18 повідомляється про те, що кедрова
обшивка внутрішніх стін храму була покрита різьбленням, а вірш 22
свідчить про те, що ця внутрішня поверховість була покрита золотом – що
давало деяким тлумачникам вважати, що золоті листи накрили різну
обшивку. Насправді храми того часу прикрашалися всередині і різьбою й
золотою інкрустацією, як про те і свідчить Септуагинта. Також і підлога
у храмі була не викладена золотом, як говорить масоретський текст, але
їм інкрустирований – можливо саме так, як храм в Мегіддо, підлога якого
була вкрита зірками Давида.

Точно так само викликало сумнів повідомлення, що масивні двері храму
були виготовлені із золота (3 Цар. VII, 50) – адже це настільки м’який
матеріал, що петлі не витримали б тривалого вжитку. Відповідь полягає в
тім, що золотою інкрустацією були вкриті і двері храму, а на залізних
петлях були золоті накладки.

Про те, як був влаштований дах храму Соломонового (адже він не повинен
був протікати), свідчать розкопки святилища у Віфсамисі: зверху насипали
шар вулканічного туфу, утрамбовували глиною, а далі клали шар вапняної
глини, яку закатували камінним катком.

святих камінною стіною.

Саме так розкопки храмів в Араді та Бейт-Шані (Віфсамисі) свідчать про
те, чому висота Святого святих на п’ять метрів менша, ніж висота всього
храму: в Араді та Бейт-Шані Святе святих знаходилось на підвищенні, куди
вели сходи.

Археологічні розкопки показали й те як із 12 каменів складався
жертовник. Жертовники в Араді, Мегіддо, Дані та Вірсавії, що уквітчані
рогатими вінцями, складалися з трьох рядів каменів – до того ж у кожному
ряді їх було чотири. Ці жертовники дивовижні й тим, що їх створювачі
поступали чисто по-фарисейськи – виконуючи лише букву закону, що велів
створити “жертовник із каменів цільних, на які не піднімали заліза”
(Втор. XXVII, 5; Іс. Нав. VIII, 31) – камені жертовників оброблені, але
не залізом, знаряддя із якого вже увійшли у побут ізраїльтян, а за
допомогою м’яких бронзових пил.

Знахідка цих жертовників вирішила ще одне непорозуміння біблійників:
згідно з 2 Пар. IV, 1, жертовник у храмі Соломоновому був не камінний, а
мідний, або за деякими спискам – бронзовим. Крім того, що це не
відповідає велінню про створення жертовника із каменя, зовсім
незрозуміло, як такий жертовник міг витримати вогонь, що цілодобово на
ньому горів (Лев. VI, 12). Незрозуміло це було через те, що температура
горіння біля 1000 градусів, а при 840 градусах мідь розм’якшується, а
при 840-1010 градусах – плавиться. Відповідь полягає у тому, що
жертовник храму Соломонового, так само як і жертовники неканонічних
святилищ, був кам’яним, але подібно до них був уквітчаний масивною
бронзовою або мідною окантовкою с рогами. Для реконструкції храмі
Соломонового важливо й те, що обмір знайдених жертовників свідчать, що
при створенні культових споруд ізраїльтяни користувалися не звичайним
“ліктем” в 43,2 см, а єгипетським царським ліктем, що відносився до
ізраїльської праісторії – тобто. “в лікоть з долонею” (Ієз. XL, 5).
Оскільки усе розміри знайдених жертовників відповідні єгипетському
стандарту в 52,3 см, то варто припустити, що і розміри храму
Соломонового були наскільки більшими від тих, про які говорили попередні
дослідники.

Крім величного храму епоха царя Соломона відзначилась зведенням й інших
споруд – до наших днів збереглися у трьох різних місцях фрагменти
міських стін та воріт цього часу. це рештки давніх Гезера, Хацора та
Мегіддо. У переліку будівельних робіт Соломона (3 Цар. IX,15) ці міста
названі одразу після Єрусалима. Кожне з них було оточене двома стінами,
зведеними на відстані 2 – 3 м одне від одного. Простір між внутрішньою і
зовнішньою стіною було розділено перемичками на ряд внутрішніх
приміщень-казематів. Ворота захищали дві квадратні вежі, що були
надбудовані над стіною (в Газері та Мегіддо) або, що прилягали до неї (в
Хацорі). За ними з обох боків дороги розташовувалися по три сторожових
приміщення. Наверху, над воротами, можливо, були додаткові. У Газері та
Мегіддо зовнішні ворота знаходилися майже перпендикулярно до внутрішніх
– відома хитрість, що полегшує захист міста. Усі укріплення будувалися
за одним планом і майже не відрізнялися одне від одного за розмірами.

У Мегіддо до Соломонову часу відноситься створення величезного
будівельного комплексу, ідентифікованого нискою дослідників, починаючи з
відкрившого його в 1928 р. П. Гаю, як царські стайні. Вони відповідали
біблійним відомостям про будівництво Соломоном міст для колісниць і міст
для кіннот (3 Цар. IX, 19) і про наявність у нього тисяч колісниць і
вершників, яких розмістив він по колісничним містам, про особливу увагу
його до коней, яких “приводили з Єгипту й з Куви”(3 Цар. X, 28).

Стайні були розраховані на одночасний зміст більш ніж 450 коней.
Комплекс включав паралельні відсіки, кожний з них мав центральний прохід
шириною 3 м, фланкированний двома рядами кам’яних стовпів, що служили й
для підтримки даху, і, як свідчить спеціальні отвори в них, для прив’язі
коней. За стовпами йшли триметрові проходи для висновку останніх.
Підлоги були вимощені кругляком або покриті шаром дробленого вапняку. У
кожному відсіку перебувало 30 коней.

Про масштаби будівельної діяльності Соломона, свідчить і такий значний
захід, як створення Милло (заповнення балки між містом Давида й Храмовою
горою), створення систем водопостачання в Єрусалимі, Мегіддо, Хацоре
(Асоре), Гезере, Гібеоне (Гаваоне), Араде, Бєер-Шеве (Вірсавіі),
Іокнеаме, Івлеаме, Кадеш-Барнеа (Кадес-Варні), що досягали згодом
грандіозних розмірів і що свідчать як про високий розвиток інженерного
мистецтва, так і про здатності консолідації більших засобів і мас
населення необхідних для цих дій.

Про тім як створювалися подібні трудові ресурси також є археологічні
свідчення: наявність державних рабів в епоху Давида й Соломона
підтверджується розкопками Н. Глюка в Ецион-Гебере. Зіставлення
літературних даних і дослідження біблійної й вавілонської термінології,
що характеризує невільне населення й форми примусової праці, свідчать
про те, що в Ізраїлі й Іудеї державні раби використалися як у
промисловості, так і на будівельних роботах. Вони рекрутувалися з
військовополонених й їхніх нащадків, а також зі звернених у рабство
хананеїв й ідумеїв.

Говорячи про царя Давида, не можна обійти мовчанням те значення, що мали
археологічні знахідки для підтвердження авторства Давида, Соломона й
інших допленних укладачів псалмів, а також для доказу непошкодження
тексту Псалтирі.

Біблеїсти XIX – поч. XX ст. намагалися визначити метр єврейських віршів
виходячи з подань про європейське віршування. Широко використалися такі
терміни як “2+2” або “метр 3+2”, що вказують, що дистих має два ударних
склади в кожному рядку.

Джерело

Інтернет-версія газети “Віра і культура”. БІБЛІЙНА АРХЕОЛОГІЯ.
Протоієрей Ростислав Снигирьов

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020