.

Захист честі, гідності, ділової репутації за законодавством України (дипломна робота)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
546 17707
Скачать документ

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

“Захист честі, гідності, ділової репутації

за законодавством України”ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ ЧЕСТІ, ГІДНОСТІ ТА РЕПУТАЦІЇ, ОСНОВНІ ЗАСАДИ ЇХ ЗАХИСТУ

1.1. Честь, гідність, ділова репутація як правові категорії

1.2. Поняття особистих немайнових відносин не зв’язаних з майновими

1.3. Конституційний та інший правовий захист честі і гідності громадян і
організацій

1.4. Процедури захисту честі, гідності та ділової репутації

1.4.1. Поновлення порушеного права

1.4.2. Спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту

1.4.3. Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті
немайнові права

1.5. Право на відшкодування моральної шкоди

2. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ, НЕЗАКОНЕННЕ
УТРИМАННЯ ТА ВИКРАДАННЯ

2.1. Кримінально-правова характеристика незаконного позбавлення волі
(викрадення людини) та незаконного поміщення в психіатричний заклад

2.2. Кримінальна відповідальність за захоплення заручників

2.3. Проблема торгівлі людьми в Україні

2.4. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну
угоду щодо передачі людини

2.5. Кримінальна відповідальність за підміну дитини

та експлуатацію дітей

3. ПРО СУДОВУ ПРАКТИКУ В СПРАВАХ ПРО ВІДШКОДУВАННЯ МОРАЛЬНОЇ
(НЕМАЙНОВОЇ) ШКОДИ

4. ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВА, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ БІЖЕНЦІВ І ОСІБ, ЯКІ
ШУКАЮТЬ ПРИТУЛОК В УКРАЇНІ

5. ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ВІД ДИФАМАЦІЇ (ГАНЬБЛЕННЯ ІНФОРМАЦІЄЮ)

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність дипломної роботи зумовлена тим, що в сучасних умовах захист
прав людини являється однією із домінант суспільного прогресу, основою
якого являється загальнолюдський інтерес, пріоритет загальнолюдських
цінностей. Сучасний прогрес є неможливим без якісного забезпечення прав
і свобод людини, в тому числі права на честь, гідність, ділову
репутацію.

Ні одна держава не в стані не помічати при прийнятті тих або інших
рішень проблеми захисту прав людини. Без цього неможливо закласти
моральну і політичну основу нашого майбутнього. У суспільства нема
майбутнього. У суспільства нема майбутнього, якщо воно не поважає права
свободи особистості.

Право на честь, гідність і ділову репутацію являє собою найважливішу
соціально-правову цінність і проявляється в потребі для будь-якої
держави і суспільства.

Дуже важливо створити правову державу, тому що правова держава і права
людини невіддільні один від одного: правова держава – гарантія
реальності прав людини в плані їх захисту від порушень, а права людини –
гуманістичний, людський вимір правової державності.

Перший офіційний документ, присвячений гарантіям прав людини, з’явився в
СРСР 5 вересня 1991 р. Таким документом стала Декларація прав і свобод
людини.

Закріплення прав і свобод людини в Основному Законі країни і інших
основоположних джерел прав людини визначає орієнтацію на їх забезпечення
всіх державних органів, а суспільства – на здійснення контролю за тим,
як ті права і свободи забезпечуються владою в повсякденному практичному
житті.

В даній роботі плануємо розглянути такі питання як: поняття честі,
гідності та репутації, конституційні та інші форми їх правового захисту,
основні процедури захисту честі, гідності та ділової репутації,
відшкодування моральної шкоди, кримінальна відповідальність за порушення
честі, гідності та ділової репутації тощо.

Важливе місце під час висвітлення теми було приділено ознайомленню
нормативно-правових актів та праць вже проведених досліджень по даній
проблемі. Для досягнення мети використовувалася нормативно-правова база:
Конституція України, Кримінальний кодекс, Закони України та інші
підзаконні нормативно-правові акти, а також наукова література. Зокрема,
серед джерел, звернення до яких робилося найчастіше, можна відзначити
праці таких авторів: Мельника М.І., Хавронюка М.І. “Науково-практичний
коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року”,
Горбунової О. “Торгівля жінками – порушення прав людини”, Примаченко О.
“Ми будемо жити тепер по-новому”, Косовської Л. “Таємний притулок для
тих, хто втік з рабства”, Бажанова М.І., Сташиса В.В., Тація В.Я.
“Кримінальне право України: Особлива частина”, та ряд інших.

Дана дипломна робота складається зі вступу, 5 основних розділів,
висновків, списку використаної літератури та додатків.

Під час написання роботи були використані основні наукові методи
дослідження: літературний метод, аналіз і синтез, метод порівняння та
узагальнення.

1. ПОНЯТТЯ ЧЕСТІ, ГІДНОСТІ ТА РЕПУТАЦІЇ,

ОСНОВНІ ЗАСАДИ ЇХ ЗАХИСТУ

1.1. Честь, гідність, ділова репутація як правові категорії

Честь і гідність – важливі духовні нематеріальні блага, втілені у самій
особистості. Вони визначають добре ім’я людини та позитивну репутацію
організації. Право на честь і гідність громадян є конституційним.

Конституцією України встановлено, що кожен має право на повагу до його
честі, гідності.

Поняття “честь”, “гідність” та “ділова репутація” визначають близькі між
собою моральні категорії. Різниця між ними лише в суб’єктивному або
об’єктивному підході при оцінці цих якостей.

Законодавство не роз’яснює термінів ” честь” і “гідність”. Тому за їх
тлумаченням необхідно звертатись до цивільно-правової доктрини. Честь у
науці цивільного права визначається як певна соціальна оцінка
особистості, що формується у процесі суспільного життя, діяльності і
спілкування людей та організацій, з таких об’єктивних показників, як
вчинки, погляди та інші явища суспільного життя.

Отже, відповідно до цивільно-правової доктрини честь – об’єктивна оцінка
особистості, яка визначає відношення суспільства до громадянина або
юридичної особи, це соціальна оцінка моральних та інших якостей
особистості.

Гідність – внутрішня самооцінка особистості, усвідомлення нею своїх
особистих якостей, можливостей, світогляду, виконаного довгу і свого
суспільного значення. Самооцінка повинна базуватися на
соціально-значимих критеріях оцінки моральних і інших якостей
особистості. Гідність визначає суб’єктивну оцінку особистості.

Категорія честі і гідності визначає відношення до людини як вищої
суспільної діяльності.

Ще в Стародавній Греції і древньому Римі поняття честі і гідності
співвідносились з мораллю і правом, з повагою до особистості. Честь
відігравала помітну роль в етиці багатьох великих мислителів, політиків,
філософів різних епох і народів, характеризуючи їх суспільні погляди і
напрями діяльності.

Поняття честі і гідності мають і визначену моральність. Їх об’єктом
являється передусім людина або група людей, або колектив, або в більш
широкому плані говорять про честь нації.

Почуття честі і гідності не тільки переживаються, але і усвідомлюються,
тому при тлумаченні поняття честі розмежовують почуття честі від
усвідомлення власної гідності. У людини свідомість і почуття честі і
гідності якби органічно злиті воєдино, але їх не можна ототожнювати.

При визначенні поняття честі розрізняють два аспекти – об’єктивний і
суб’єктивний, особистий. Честь – це і суспільна оцінка суспільного
визнання і прагнення підтримати свою репутацію. Її зміст являється
соціальним, тобто який не залежить від індивідуальної людини, а належить
до моральних принципів. Честь передусім виступає як оціночна категорія,
спрямована від суспільства до особистості.

Що стосується суб’єктивної, особистої сторони честі, то вона полягає в
можливості людини оцінювати свої поступки, подавляти в себе егоїстичні,
безморальні спрямування і наміри, здійснення контролю в даному
суспільстві, розцінювалося би як безчестя, і в його здібності діяти у
відповідності з прийнятими в цьому суспільстві моральними нормами,
правилами.

Особиста сторона честі завжди нерозривна з соціальною, підпорядковується
і обумовлюється останньою, так як людина не може “відхилитися” від
суджень оточуючих її людей, які оцінюють її поступки, від суспільної
думки.

Роль суспільної думки дуже велика, в силу тої або іншої суспільної думки
приходять і уходять політичні партії і рухи, політичні і державні діячі
самих різних рівнів. Під її впливом можуть проходити зміни в будь-якій
життєво важливій сфері суспільної життєдіяльності.

Кожній людині, таким чином, приходиться волею-неволею миритися з тим, що
інші люди судять про їхні поступки по-своєму. Позитивна оцінка
діяльності і поведінки особи з боку суспільства піднімає його в очах
оточуючих, добре впливають на почуття особистої гідності, придають йому
сили для подальшого морального удосконалення. Різні наслідки для тої чи
іншої особи може викликати її негативна оцінка. В одних випадках вона
заставляє людину прагнути до виправлення своїх недоліків, в інших –
посилює їх. Тому суспільна оцінка повинна бути об’єктивною.

Честь являє собою історичну категорію, тому що вона виникла з появою
людського суспільства, тому ні це суспільство, ні особистість не в стані
відмінити цю моральну категорію. Як наслідок, поки існує людський
колектив, його окремі члени будуть підлягати певній оцінці з боку
оточуючих осіб.

В основі уявлення про честь лежить визначений критерій моральності. В
силу цього проявляється об’єктивний характер категорії честі. Але не
можна заперечувати можливості формування неправильної суспільної оцінки
по відношенню до кого-небудь. Таким чином, честь являється категорією,
яка відображає гідність індивіда в пізнанні інших людей, його суспільна
оцінка, позитивна репутація людини.

Разом з честю, яка розуміється в суспільстві як визначена соціальна
оцінка, знаходиться категорія гідності. Гідність – це самооцінка
особистості, заснована на її оцінці суспільством. В силу цієї суспільної
оцінки у свідомості людини складається уявлення про себе як члена
визначеного колективу, суспільства, про своє місце і значення для
колективу і суспільства в цілому.

Гідність тої чи іншої людини полягає в духовних і фізичних якостях,
цінних з точки зору потреб суспільства. Ці особисті якості і складають
те, що прийнято називати особистою гідністю.

Гідність, як і честь має в собі і соціальну, і індивідуальну сторони. Її
соціальний характер проявляється в тому, що як моральна цінність і
суспільно-значима якість особистості гідність визначається існуючими
суспільними відношеннями і нерідко не залежить від людини. Але дана
категорія виступає ще і як свідомість і почуття особистої гідності. Ці
суб’єктивні сторони гідності представляють собою переживання людиною
своєї моральної цінності і суспільної значимості, вони обумовлюються
суспільними відношеннями і залежать від них.

Визнана суспільством гідності особистості означає визначену оцінку всіх
моральних якостей, якими вона наділена. Все, що є аморальним в людині,
засуджується суспільством.

Честь і гідність між собою мають безперервний зв’язок в силу того, що в
їх основі лежить єдиний критерій моральності. Між тим, не дивлячись на
безперервний зв’язок, який існує між суспільною оцінкою особи і її
самооцінкою, між честю і гідністю існують і відмінності. Вони полягають
в тому, що честь – об’єктивна суспільна властивість, а в гідності на
першому плані – суб’єктивний момент, самооцінка. Звідси можна зробити
висновок, що гідність людини знаходиться у визначеній залежності від
його виховання, від внутрішнього духовного світу, особливостей його
психічного складу.

В загальному вигляді гідність представляє собою сукупність позитивних
якостей індивіда, його моральну цінність. Вона може розглядатись як
соціальна значимість тої чи іншої особи, визначена його суспільно
корисними властивостями. Категорії честь і гідність втікають одна з
одної. Вони єдині, але не тотожні.

Нерозривно з честю і гідністю стоїть і таке поняття як репутація.
Репутація людини залежить від неї самої, так як формується на основі її
поведінки. Але наскільки людина дорожить своєю репутацією судять по її
поступкам. Репутація може бути позитивною або негативною і мати рухомий
характер в залежності від того, на якій інформації вона базується.
Репутація завойовується справами, звідси, напевно, було введено таке
поняття як ділова репутація.

На мій погляд потрібно виявити відмінності понять честь і гідність від
поняття ділова репутація. Можна виділити три відмінності:

це суб’єктивний склад правовідносин. Носієм ділової репутації може бути
тільки суб’єкт – виробник матеріальних благ (товарів, робіт, послуг).
Носієм честі і гідності може бути будь-яка особа.

ділова репутація не являється особистим, але лише пов’язаним з особою
благом. Честь – це оцінка особистості суспільством, гідність – внутрішня
самооцінка особистості. Вони з’являються з виникненням суб’єкта, який
автоматично їх набуває.

що це за порушення і куди направлене. Порушення ділової репутації
повинно будуватися на елементах нематеріального складу господарських
суб’єктів, які являються предметом його репутації в конкретній області і
в конкретний момент діяльності.

Ділова репутація представляє собою приватний випадок репутації взагалі і
являє собою думку, яка склалася, про якості (достоїнствах і недоліках)
колективу, організації, підприємства, конкретної фізичної особи в сфері
ділового підприємництва. Носієм ділової репутації може бути будь-який
індивідуально-визначений суб’єкт:

громадянин-підприємець;

громадянин, який працює по договору.

В даному випадку немає значення те, наскільки систематична така праця і
яку роль грають для громадянина доходи від такої діяльності(останні
можуть бути мінімальними).

громадянин, який працює по контракту;

юридична особа.

Нематеріальні блага (права) громадяни і юридичні особи набувають в силу
народження або в силу закону. Так, життя, здоров’я, гідність
особистості, честь і добре ім’я – це ті блага, які людина набуває при
народженні. А ось правами на недоторканість житла, свободу пересування і
вибору місця проживання і інше громадянин набуває в силу закону. До
юридичних осіб, в силу їх створення виникають такі нематеріальні блага,
як ділова репутація, а в силу закону – право на фірму, товарний знак.

Для того, щоб розкрити поняття і склад права на честь, гідність і ділову
репутацію, необхідно виясниш, які дію може здійснювати суб’єкт цього
права, якою повинна бути його поведінка.

Цивільне право до моменту порушення честі і гідності, або ділової
репутації особистості або іншого об’єкту охороняє її особисті немайнові
відносини шляхом загального обов’язку утримуватись від їх порушення.
Тільки з моменту їх порушення норми цивільного права можуть регулювати
ці відносини.

Право на честь і гідність слід розглядати як особливе суб’єктивне право,
тому що його сутність полягає в праві кожного громадянина на
недоторканість його честі і гідності, а також в можливості вимаганні від
всіх інших фізичних і юридичних осіб утримуватись від порушення цього
права.

Честь і гідність – особисті права людини, які існують постійно,
незалежно від того, чи будуть вони порушені. В момент порушення виникає
лише необхідність захисту цього права, а не само право.

Між тим, право на честь, гідність і ділову репутацію являється
абсолютним суб’єктивним правом зважаючи на те, що суб’єктивному праву
правомочної особи кореспондує обов’язок невизначеного кола осіб. Суть
цього обов’язку полягає в утриманні від посягання на честь, гідність та
ділову репутацію індивіда, трудового колективу або організації.

Україна охороняє честь, гідність і ділову репутацію громадян і
організацій встановленням всезагального обов’язку утримуватись від
посягань на ці особисті блага і наданням судового захисту у випадках їх
порушення. Право України виходить з того, що для кожного суб’єкта
важливим є його добре ім’я, престиж, повага оточуючих.

Норми закону, які встановлюють правила поведінки власника суб’єктивного
права на честь, гідність і ділову репутацію, які діють на інших осіб. Ці
норми виконують не тільки регулюючу і охоронну функцію, але і мають
велике виховне значення. Ці норми виконуються громадянами добровільно, в
силу перевиконання і усвідомлення обов’язків перед суспільством.

Виникнення конфліктних правовідносин, пов’язаних з правом на честь,
гідність і ділову репутацію, виникає лише у випадках порушення норм, які
встановлені цим правом.

Наділяючи ту або іншу фізичну або юридичну особу певними правами,
держава забезпечує необхідну систему гарантій здійснення прав і їх
захисту. У відповідності з цими гарантіями кожен громадянин має право на
поновлення порушених прав.

Закон передбачає, що громадянин або організація мають право вимагати від
суду спростування відомостей, які порочать їх честь, гідність і ділову
репутацію від осіб, що їх поширили, тим самим законом визначаються
учасники цього відношення. У даному випадку право однієї особи
кореспондує обов’язок інших осіб.

Особисті потреби громадян можуть бути досить ефективно задоволені не
тільки самостійно, але і безпосередньо різними групами, об’єднаннями,
колективами. Таким чином можна виділити певну групу прав, які носять
колективний характер. При одних обставинах основною для виникнення
колективних прав являється життєва необхідність, при інших – колективні
права і свободи являються наслідком того чи іншого державного або
суспільного об’єднання.

Правомочність по володінню характеризується можливістю володіти честю,
гідністю, діловою репутацією незалежно від третіх осіб і вимагати від
будь-якої фізичної або юридичної особи не порушувати ці блага.

Норма про право на честь, гідність і ділову репутацію, крім заборони
зобов’язаним особам посягати на конкретну фізичну або юридичну особу,
дозволяє тій або іншій особі користуватися всією сукупністю суб’єктивних
прав, які складають її честь, гідність, ділову репутацію. Суб’єкти права
отримали впевненість в тому, що їх поведінка і діяльність будуть
належним чином правильно оцінені, що вони не будуть зачеплені
розповсюдженням у відношенні до них брехливих відомостей, вони мають
можливість вимагати, щоб суспільна оцінка їх поведінки і діяльності
відповідала тому, як вони дійсно виконують вимоги закону, моралі, правил
поведінки в суспільстві.

Право на честь, гідність, ділову репутацію являються невідчужуваним
правом будь-якої фізичної особи, трудового колективу або організації.
Його порушення причиняє досить велику моральну шкоду, шкоду в свободі
дій і в суспільному становищі, негативно впливаючи на оточуючих. Тому
держава повинна захищати це особисте немайнове право.

1.2. Поняття особистих немайнових відносин

не зв’язаних з майновими

Цивільне законодавство відповідно до ст. 1 цивільного кодексу України
(далі ЦК України) регулює майнові і зв’язані з ними особисті немайнові
відносини, а також інші особисті немайнові відносини у випадках
спеціально передбачених законодавством. Особисті немайнові відносини
регулюються цивільним правом лише у винятковому випадку. Сьогодні
духовні якості індивідів набувають вирішального значення, підвищується
цінність духовної основи.

Особистим немайновим відносинам, незалежно від їхнього зв’язку з
майновими, притаманні такі ознаки:

а) утворення у духовній сфері життя суспільства і не мають майнового
економічного змісту. У них відсутній безпосередній зв’язок з майновими
відносинами, тобто вони не мають фактичного чи правового зв’язку;

б) мають особистий характер, оскільки складаються з приводу особливої
категорії об’єктів немайнових благ (честі, гідності, імені, ділової
репутації, особистої недоторканості та інше), які неможливо відокремити
від конкретної особи;

в) мають абсолютний характер.

Відповідно до ознак цих відносин їх можна визначити як безпосередньо не
зв’язані з майновими відносинами, що виникають з приводу невіддільних
від конкретної особи немайнових благ, з яких здійснюється
індивідуалізація особистості.

Особисті немайнові відносини регулюються різними підрозділами цивільного
права. Відносини зв’язані з майновими регулюються авторським, патентним
та іншими правовими інститутами.

У процесі цивільно-правового регулювання особистості немайнові відносини
набувають правової форми. Правові зв’язки складаються між суб’єктами з
приводу духовних благ, що належать особистості.

Змістом особистих абсолютних правовідносин є суб’єктивні особисті права
на ім’я, честь, гідність, ділову репутацію, таємницю особистого життя,
інші особисті права. Цим правом зумовлена обов’язкова відповідальність
інших осіб поважати (не порушувати) ці права.

Особисте немайнове право – це суб’єктивне право, яке надає правомочній
особі юридично забезпечену можливість вимагати від оточуючих
утримуватися від будь-яких дій, що заважають вірно оцінювати її
індивідуальні особливості.

Чинне цивільне законодавство містить незначну кількість правових норм,
що регулюють особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими. В
ньому ще немає єдиної системи особистих немайнових прав, хоч у доктрині
цивільного права є багато підходів до їхньої класифікації.

Невіддільність особистих благ від їх носія, створення положення, при
якому розпорядчі угоди з приводу особистих прав неможливі. До того часу,
поки особисті права не порушені правовий характер відносин, пов”язаних з
їх здійсненням, не виявляється. Цим і пояснюється, що говорять про
охорону особистих немайнових прав, правове регулювання особистих
немайнових відносин. Захист особистих прав повинен полягати у наданні
потерпілому права вимагати: визнання за ним особистого права, якщо
останнє порушене; припинення дій, що порушують закон; вчинення дій,
спрямованих на усуснення наслідків порушення, що забезпечує поновлення
порушеного права.

1.3. Конституційний та інший правовий захист честі і гідності громадян
і організацій

Неповне регулювання особистих немайнових, не зв’язаних з майновими,
відносин стоїть на заваді охорони особистих інтересів і прав громадян. У
цих питаннях цивільне законодавство відстає від конституційного, яке
проголошує такі особисті немайнові права, як право на недоторканість
особи; право на таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних
повідомлень; право на недоторканість особистого життя; право на охорону
життя та здоров’я; право на повагу до гідності і т. п.

Право людини на повагу до її гідності (ст.28 Конституції України) має
універсальний характер у тому розумінні, що воно діє ще до народження
дитини, а також після смерті людини. Повага до гідності людини є
обов’язок держави. Справи, що виникають із цього приводу, вирішуються у
судовому порядку. Суд повинен зобов’язати порушників спростувати
відомості, що принижують гідність людини, компенсувати їй не тільки
упущену вигоду, а й моральну шкоду. Надійне гарантування правового
захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є важливою
ознакою справді демократичного правового характеру держави, високої
моральності суспільства.

Право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29 Конституції України)
є однією з реальних гарантій свободи людини це право як загальний
принцип встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть
переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання
особи, яка вчинила злочин, здійснення примусового лікування за
визначених законом обставин). Цим зумовлюється, що лише суд своїм
умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може
дати дозвіл на арешт людини і її утримання під вартою.

Конституція України проголошуючи права людини і громадянина, виходить із
системи прав і свобод, що визначаються теорією конституційного права.
Особисті права і свободи людини безпосередньо пов’язані із самою
сутністю людини як фізичної особи, виходячи з того, кожну конкретну
людину, хоча вона може мати багато істотних недоліків, необхідно
розглядати як особистість, правда, повністю чи неповністю сформовану.

Конституція України дозволяє кожному громадянину будь-якими, не
забороненими законом, засобами захищати свої права і свободи від
порушень і протиправних посягань. Тобто йдеться про активні захисні дії
кожного, чиї права незаконно порушуються (ст. 55 Конституції).

Стаття 56 Конституції України передбачає право на відшкодування
матеріальної і моральної шкоди у випадках, коли шкода завдається
посадовими особами органів державної влади чи місцевого самоврядування
при здійсненні ними своїх повноважень. Вона може бути матеріальною та
моральною і завдаватися прийняттям незаконних рішень, здійсненням
незаконних дій, або бездіяльністю зазначених осіб. Загальне врегулювання
за таких ситуацій здійснюється цивільним законодавством. Крім того
відповідні положення щодо окремих випадків відшкодування матеріальної та
моральної шкоди є в адміністративному законодавстві. Іноді матеріальне
відшкодування здійснюють відповідні державні органи, наприклад, при
незаконному арешті.

У разі виникнення спору щодо відшкодування, справу вирішує за позовом
потерпілого суд.

Захист честі, гідності і ділової репутації громадян і організацій може
бути визначено не лише цивільним і конституційним правом, а й
кримінальним правопорушенням, тобто злочином. Якщо такі дії мають ознаки
злочинів, передбачені ст. 125 1 ст. 126 КК України, то потерпілий має
право звернутися до суду із заявою про притягнення винного до
кримінальної відповідальності або вчинити позов про захист честі й
гідності у порядку цивільного судочинства.

Притягнення громадян до кримінальної відповідальності, винесення що до
нього вироку та відмова у порушенні кримінальної справи або винесення
виправданого вироку не включає можливості вчинення потерпілим позову до
суду на підставі ст. 7 ЦК України, оскільки вимоги про спростування
відомостей що ганьблять його честь і гідність, підлягають до задоволення
і в разі їх помилковості.

Разом з тим виправдання підсудного за відсутністю події злочину або
поширення відомостей у порядку цивільного судочинства в зв’язку з тим,
що у вироку дано оцінку зазначеним обставинам.

Кримінальна відповідальність за образу та наклеп наступає за навмисні
дії винного. У цивільному праві захист честі і гідності не залежить від
вини особи, яка поширила відомості, що порочать честь і гідність.

Під наклепом, передбаченим ст. 125 КК України, слід розуміти
повідомлення винним невизначеній кількості осіб або хоча б одній людині
завідомо неправдивих вигадок про начебто вчинений потерпілим
протиправний чи аморальний вчинок або інших відомостей, що ганьблять
потерпілого. Завідомою неправдивістю визначається очевидний для винного
факт невідповідності відомостей дійсності.

Не є наклепом поширення дійсних відомостей, хоча вони і ганьблять
потерпілого, а також самопоширення відомостей внаслідок сумлінної
помилки особи в їх достовірності (наприклад, при одержанні з офіційних
джерел). Не визначається наклепом і повідомлення неправдивих відомостей
тільки потерпілому. В такому разі винний може нести відповідальність за
образу при наявності ознак цього злочину.

На відміну від наклепу при образі винний принижує честь і гідність
потерпілого шляхом висловлювання нецензурних чи брутальних слів,
вчинення непристойних або насильницьких дій, або дає непристойну оцінку
особистим якостям чи поведінці потерпілого в формі яка різко суперечить
прийнятому стикуванні між людьми.

Одночасне поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять
потерпілого та принижують його людську гідність непристойними висловами
чи діями утворюють сукупність злочинів і має кваліфікацію за ст. 125 і
126 КК України.

Слід відмежувати наклеп від завідомо неправдивого доносу, при якому дії
винного полягають у повідомленні судді, прокурору, слідчому або органу
дізнання завідомо неправдивих відомостей про начебто вчинений або
підготовлюваний злочин з метою незаконного притягнення громадянина до
кримінальної відповідальності.

При розгляді справ даної категорії не повинно бути допущено
безпідставної відмови в порушенні кримінальної справи за наявності
достатніх даних, що вказують на ознаки наклепу або образи в діях особи,
на яку подано скаргу, а так само порушення справ при відсутності
законних підстав.

За ознаками ч.2 чи ч.3 ст. 125 КК України суддя або суд мають право
порушити кримінальну справу і без скарги потерпілого. Порушену справу за
ч.1 цєї статті, а також щодо неповнолітнього за ст. 126 КК слід
надіслати прокурору для проведення попереднього слідства.

При вирішенні питань про порушення чи відмову в порушенні справи за ст.
125 КК України не може бути наперед оцінені докази і відмовлено в
порушенні кримінальної справи за мотивами, що поширені відомості
відповідають дійсності або не ганьблять потерпілого, або є наслідком
помилки особи в їх достовірності, оскільки таку оцінку може зробити суд
тільки після дослідження доказів у судовому засіданні.

До порушення кримінальної справи суддя або суд згідно з ч.2 ст. 95 КПК
України зобов’язані попередити скаржника про відповідальність за
неправдивий донос та взяти з нього відповідну підписку.

Згідно з законом суддя має право відмовити в порушенні кримінальної
справи, а суд чи суддя одноособово – закрити провадження в справі та
передати матеріали на розгляд товариського суду, якщо в діях особи є
ознаки наклепу або образи, що не являє великої суспільної небезпеки, і
ця особа може бути відправлена за допомогою заходів громадського впливу.
Матеріали що до осіб, які неодноразово вчинили значні правопорушення, як
правило, не повинні передаватися на розгляд товариського суду.

До прийняття такого рішення відповідно до ст. 71, 81 12 КПК України
повинно бути з’ясовано, чи не заперечує проти передачі матеріалу до
товариського суду особа, на яку подано скаргу, а також думку потерпілого
з даного питання і в разі прийняття такого рішення повідомити про це
потерпілого. Недодержання даних вимог є істотним порушенням прав
вказаних осіб і підставою для скасування постанови судді про відмову в
порушенні кримінальної справи або ухвали суду (постанову судді) про
закриття справи.

Вирішуючи питання про вид та міру покарання особі, визнаній винною у
наклепі або образі необхідно дотримуватися вимог ст. 39 КК України та
Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 року №6
“Про практику призначення судами України мір кримінального покарання”.

У справах про злочини, передбачені ч.1 ст. 125 та ст. 126 КК України,
потерпілому належить право підтримувати обвинувачення та подавати
необхідні докази. У скарзі на ім’я суду потерпілий повинен викласти
прохання про порушення справи щодо конкретної особи, вказати час, місце
і спосіб поширення завідомо неправдивих вигадок або нанесення образи,
навести докази, що підтверджують вчинення злочину.

При підготовці цивільної чи кримінальної справи до судового розгляду
необхідно ширше використовувати можливості сторін, потерпілого,
підсудного у збиранні й поданні необхідних для розгляду справи доказів.
При недостатності доказів суд може вимагати від цих осіб подати
додаткові докази або витребувати їх за клопотанням останніх (ст.30 ЦПК
України) або власною ініціативою (ст. 66 КПК України).

До вирішення питання про порушення кримінальної справи про наклеп або
образу суддя у відповідності за ст. 27 КПК України повинен роз’яснити
потерпілому його право на помирення з особою, на яку подано скаргу. В
разі коли примирення досягнуто, суддя має винести постанову про відмову
в порушенні кримінальної справи, а суд (чи суддя одноособово) – винести
ухвалу (постанову) про закриття справи за п.6 ст. 6 КПК України. Проте,
слід мати на увазі, що не може бути закрита за примиренням потерпілого з
обвинуваченим справи про наклеп або образу, порушена прокурором, а також
у випадках передбачених ч.4 1 ч. 5 ст. 27 КПК України.

Законодавством України про адміністративні правопорушення передбачено
завдання охорони суспільного ладу, державного і громадського порядку, а
також охорону особистих прав і свобод громадян, поваги до прав, честі і
гідності громадян і організацій та інші права передбачені ст. 1 КУпАП.

Відповідно до ст. 5 “Загальної Декларації прав людини” від 10 грудня
1948 року ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстоких, нелюдських,
або таких, що принижують його гідність поводження і покарання. Згідно із
ст. 12 цієїж Декларації ніхто не може зазнавати безпідставного втручання
у його особисте і сімейне життя, тайну його кореспонденції або його
честь і репутацію, кожна людина має право на захист закону від такого
втручання або таких посягань.

Стаття 19 Декларації передбачає, що кожна людина має право на свободу
переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу
безперешкодного дотримання своїх переконань та свободу шукати,
одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь якими засобами і
незалежно від державних кордонів.

Людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на
здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного
розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за
допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та
відповідно до структури і ресурсів кожної держави.

Кожна людина має право і обов’язок перед суспільством, у якому тільки й
можливий вільний і повний розвиток її особи.

При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки
таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення
належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення
належного визнання справедливих вимог моралі, суспільного порядку і
загального добробуту в демократичному суспільстві.

Питання прав та свобод людини і громадянина є найважливішою проблемою
внутрішньої і зовнішньої політики усіх держав світової співдружності.
Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної
реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного
розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Честь і гідність – важливі духовні нематеріальні блага, втілені у самій
особистості (громадянина або організації). Вони визначають добре ім’я
людини та позитивну репутацію організації. Право на честь і гідність
громадянина є конституційним. У межах охорони правовідносин здійснюється
правове регулювання відповідно до ст. 7 ЦК України, яка так і
називається “Захист честі і гідності та ділової репутації”.

Законодавство не роз’яснює термінів “честь” і “гідність”. Честь у науці
цивільного права визначається, як певна соціальна оцінка особистості, що
формується у процесі суспільного життя, діяльності і спілкування людей
та організацій з таких об’єктивних показників, як вчинки, погляди та
інші явища суспільного життя. Умовно можна визначити, що честь – це
морально-політична поведінка особи в даному суспільстві.

Гідність – це певна самооцінка особистості своїх ділових, моральних та
інших соціальних якостей, оскільки вона гарантується на її соціальній
оцінці, то і честь, і гідність розглядаються у зв’язку між собою. Якщо
людина адекватно оцінює свою поведінку, то вона є завжди гідною людиною.

Ділова репутація – це певний імідж особи.

Змістом права громадян і організацій на честь і гідність є їхня юридично
забезпечена можливість вимагати від оточуючих осіб утримання від
будь-яких дій, які порочать їх честь і гідність. В цьому випадку
посягання заключається в розповсюдженні відомостей, які принижують
честь, гідність, ділову репутацію громадянина або організації в
громадській думці чи думці окремих громадян з точки зору додержання
законів, загально визнаних правил співжиття та принципів людської
моралі.

Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту
їхнього порушення. Вказані відносини формуються і розвиваються у
нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб’єктів
відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися
не просто правом на захист честі і гідності, а правом на честь і
гідність. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не
визначено права і обов’язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує
дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх
правову охорону. Право на захист – це лише одна з правомочностей
суб’єктивного цивільного права.

Закон надає потерпілому можливість захищати свою честь і гідність шляхом
пред’явлення цивільного позову. Це буде позов про визнання й заборону. В
цьому випадку позивач просить про поширених відомостей такими, що не
відповідають дійсності та про заборону дальшого поширення цих
відомостей, а також про те, щоб зобов’язати порушника виконати певні дії
для спростування відомостей, що порочать честь і гідність.

Такий позов може бути пред’явлений у суді в тих випадках, коли немає
підстав для притягання порушника до кримінальної відповідальності
(вигадки порушуються ненавмисно). Але і в тих випадках, коли є склад
злочину і (наклепник) порушник притягнений до кримінальної
відповідальності, потерпілий може пред’явити цивільний позов у
кримінальній справі й вимагати його реабілітації.

Захист трудової честі гарантується нормами трудового права, зокрема
шляхом скасування незаконного формування звільнення чи незаконних
дисциплінарних стягнень та інше.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦК України громадянин або організація вправі
вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності
або неправильно, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або
завдають шкоди інтересам, якщо той, хто порушив такі відомості, не
доведе, що вони відповідають дійсності.

При розгляді цивільної справи, порушеної у порядку ст. 7 ЦК України
повинно бути з’ясовані поширені відомості, про спростування яких подано
позов, що ганьблять честь, гідність або ділову репутацію громадянина або
організації, а також встановлено чи відповідають вони дійсності.

Під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі,
передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової
інформації, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих
іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також у іншій формі
невизначеному колу осіб або хоча б одній людині. Форма поширення
відомостей може бути будь-яка, закон її не регламентує. Суттєвим є лише
факт поширення вказаних відомостей.

Поширення відомостей є також вивішування (демонстрація) у громадських
місцях плакатів, лозунгів, інших творів, а також розповсюдження серед
людей листівок, що за своїм змістом або формою гноблять честь, гідність
або ділову репутацію громадянина чи організації.

Але повідомлення таких відомостей лише особі, якої вони стосуються, не
вважається їх поширенням. Остання має право ставити питання про
притягнення винного до кримінальної відповідальності за образу та
наклеп, якщо для цього є підстави або подати заяву до товариського суду.
Вимоги про спростування названих відомостей можуть бути заявлені у суді
незалежно від того, коли їх було поширено, оскільки їх не стосується
позовна давність, за винятком позовів до органів масової інформації.

До відомостей, що ганьблять особу, слід розуміти і відносити ті з них,
які принижують честь, гідність та ділову репутацію громадянина чи
організації в громадській думці або думці окремих громадян з точки зору
додержання законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів
людської моралі (наприклад: відомості щодо негідної поведінки в побуті).
Відомості, що містять критику існуючих недоліків у роботі, поведінці в
колективі, побуті, не вважаються такими, що порочать честь і гідність.

Відомості, які порочать честь і гідність, повинні мати такі ознаки:

а) містити інформацію щодо конкретних фактів поведінки певної особи або
конкретних обставин її життя;

б) містити загальну оцінку поведінки особи або конкретних обставин
такої поведінки;

в) стосуватися певної сфери життя чи діяльності громадянина або
організації (професійна діяльність, інтимна сфера та інше).

В порядку нагляду, передбаченому ст. 7 ЦК України, не можуть
розглядатися позови про спростування відомостей, які містяться у вироках
та інших судових рішеннях, постановах слідчих та інших відповідних
органів для оскарження яких законом встановлено інший порядок.

Відповідно до ст. 42 Закону “Про радіо і телебачення” від 21.12.1993
року особа, в якої беруть інтерв’ю або особа, яка надала інформацію для
телерадіоорганізації, має право вимагати у письмовій формі перегляду чи
прослуховування готового матеріалу з передачі. А також ст. 43 цього ж
Закону передбачає, що телерадіоорганізація зобов’язана надавати
громадянам чи організаціям (їх представникам), інтересам яких заподіяно
шкоди розповсюдженою інформацією, можливість відповіді, спростуванні чи
власного тлумачення обставин справи. В разі розповсюдження і
радіопередачі даних, які принижують честь і гідність громадян або не
відповідають дійсності, вони повинні бути на прохання зацікавлених осіб
в місячний строк спростовані телерадіоорганізацією, яка розповсюдила ці
відомості. Зміст і час спростування визначається за угодою зацікавлених
осіб.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 5 цивільно-процесуального кодексу кожен має право
вимагати в судовому порядку спростування недостовірної інформації, що
порочить честь і гідність членів його сім’ї, це положення закріплено
також в ч. 4 ст. 32 Конституції України.

Відповідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 цивільно-процесуального кодексу України
позов спростування відомостей, що ганьблять честь і гідність, може бути
пред’явлено особою, про яку поширені такі відомості, а також близькими
родичами цієї особи, коли відомості прямо чи посередньо їх порочать.
Заінтересована особа має право на судовий захист у зазначеному порядку
також у разі поширення таких відомостей щодо члена її родини або іншого
родича, який помер.

Позов про спростування відомостей, які порочать честь і гідність
неповнолітньої особи або особи, визнаної недіздатною, може бути
пред’явлено законним представником, який не є членом їх сім’ї (батьками,
усиновителями, опікунами, піклувальниками), а також прокурором у порядку
ст. 118 ЦПК України.

У випадку поширення відомостей, що принижують репутацію організації,
остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з
вимогами про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною
чи юридичною) поширено ці відомості.

Правомочними суб’єктами даних правовідносин, а у багатьох випадках і
позивачами у суді у справі по захисту честі і гідності виступає
громадянин або організація – юридична особа, відносно яких були поширені
неправдиві відомості, які порочать їх честь і гідність. Якщо ці
відомості поширені щодо неповнолітнього або осіб, визнаних судом
недієздатними, позов про захист їхньої честі і гідності мають право
вчинити батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники або прокурор.

На практиці трапляються випадки, коли громадяни домагаються у суді
спростування відомостей, поширених не щодо нього, а щодо члена його
родини. Якщо ці відомості торкаються його інтересів, то кожна
заінтересована особа має прав звертатися до суду за захистом.

Заінтересована особа має право на судовий захист честі і гідності й у
разі, коли відомості, які поширені порочать померлого члена сім’ї чи
іншого родича. У цьому випадку так само предметом захисту є інтерес
близьких до померлого осіб, якими можуть бути не тільки родичі, а й
заінтересовані особи (спадкоємці, співавтори) або прокурор.

Зобов’язаними суб’єктами (або відповідачами даних правовідносин) може
бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що ганьблять
позивача.

Якщо такі відомості поширені у пресі, або іншими засобами масової
інформації (по радіо, телебаченню), як відповідачі притягуються автор та
відповідний орган масової інформації (редакція, агентство, інший орган,
що здійснив випуск інформації), і має право відповідно до ч. 2 ст. 7 ЦК
України, покласти на них обов’язки спростувати відомості, визнані
такими, що не відповідають дійсності і порочать позивача.

Якщо автор використав у публікації відомості, одержані з офіційного
джерела, до участі у справі, як відповідача має бути притягнуто
організацію або посадову особу, які надали оспорюванні позивачем
відомості.

Якщо відомості опубліковано під умовним ім’ям або без позначення імені,
то відповідачем у справі буде відповідний орган масової інформації, як
було сказано вище. Якщо автор дасть згоду на розкриття свого імені, він
притягується до участі у справі, співвідповідач.

При опублікуванні вказаних відомостей у стінній або багатотиражній
газеті відповідачами у справі стають автори матеріалу і організація, що
користується правом юридичної особи, органом якої є стінна або
багатотиражна газета і здійснила випуск масової інформації.

У позовах про спростування відомостей, викладених у характеристиках,
довідках та інших документах, відповідачами визнаються особи, які їх
підписали, та підприємства, установи і організації, від котрих видано
документ.

Правдивість поширених відомостей доводить відповідач. Позивач повинен
довести лише сам факт поширення про нього неправдивих відомостей особою,
проти якої пред’явлено позов. Він має право подати докази про
невідповідність дійсності розповсюджених відомостей, що принижують його
честь і гідність. На цю категорію справ позовна давність поширюється
терміном в 1 рік.

Підставою (юридичним фактом) розглядуваних правовідносин є протиправна
дія: поширення відомостей, які порочать честь і гідність громадян або
організацій і не відповідають дійсності.

Підставою (юридичним фактом) вказаних правовідносин є також
безпідставність поширених відомостей, які порочать честь і гідність,
тобто, коли факт чи обставини, зазначені у відомостях, ніколи не мали
місце, були не такими або відображені спотворено. Вимоги про
спростування відомостей судом не задовольняються, оскільки у цьому
випадку честь і гідність принижують не їх поширення, а поведінка особи,
відображена у цих відомостях.

Засобом захисту честі й гідності є спростування відомостей, які порочать
честь і гідність людини або організації. Порядок спростування
відомостей, які порочать позивача, встановлюються законом або судом. У
ч. 2-3 ст.7 ЦК України вказано: якщо відомості які порочать честь і
гідність, поширено в засобах масової інформації, то й спростовані вони
мають бути також через них. Вимога громадянина або організації про
публікацію спростування чи відповіді розглядаються судом, коли орган
масової інформації відмовив у такій публікації або протягом місяця не
здійснив її. Згідно ч. 2 ст. 124 Конституції України вимоги громадянина
або організації про спростування опублікованих засобами масової
інформації відомостей, що не відповідають дійсності й порочать честь і
гідність особи, розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа
попередньо не зверталася до органів масової інформації про спростування
зазначених відомостей. Якщо такі відомості містять документ, що
відходить від організації, він підлягає вилученню та заміні. Порядок
спростування в інших випадках встановлюється судом.

Суд при задоволенні позову повинен в резолютивній частині рішення
зазначити, які саме відомості визнано такими, що не відповідають
дійсності та ганблять честь і гідність позивача вказати на спосіб
спростування й визначити строк, протягом якого воно має бути здійснене.
В необхідних випадках суд може викласти текст спростування відомостей.

Залежно від обставин справи суди встановлюють такі конкретні засоби
захисту: принесення позивачем публічного вибачення; направлення
письмових спростувань в організацію в яку були повідомлені названі
відомості; спростування у відповідному колективі відомостей, поширених
на зборах та ін.

У рішенні повинно бути вказано не тільки засіб спростування відомостей,
а й (при необхідності) викладено текст такого спростування у
відповідному порядку та визначено строк, коли воно має відбутися. Інколи
суди визначають неправильні засоби спростування, зобов’язавши
відповідача вибачитись перед позивачем у присутності судовиконавця. Таке
рішення не відповідає поняттю публічного перепрошення.

Відповідно до ст. 37 Закону “Про друковані засоби масової інформації
(пресу) в Україні” від 16 листопада 1992 р. та іншого законодавства
редакцію (видавництво) може бути зобов’язано опублікувати спростування в
спеціальній рубриці або на тому самому рядку і тим самим шрифтом, що й
спростоване повідомлення: в газеті – не пізніше місяця з дня набрання
рішення законної сили, в інших періодичних виданнях – у черговому
підготовлюваному випуску.

При спростуванні відомостей по радіо чи телебаченню суд може зажадати
від органу масової інформації, щоб резолютивна частина рішення була
зачитана диктором в тій самій програмі або циклі передач, в той самий
час – не пізніше місяця з дня набрання рішення законної сили. Вільне
редагування органом масової інформації тексту рішення або коментар до
нього, які за змістом є оспорюванням рішення, недопустимі.

Заяви у цивільній справі про захист честі і гідності судами слід більше
уваги звертати на їх відповідність вимогам ст. 137
цивільно-процесуального кодексу України. Така заява має зокрема містити
в собі дані про те, які саме відомості, що ганьблять особу, поширені
відповідачем, з зазначенням часу, способу й осіб, яким такі відомості
повідомлені, посилання на докази, що стверджують зазначені обставини, а
також прохання про спростування відомостей. Згідно з п. 10 ст. 65 ЦПК
України ціна позову, яка складається з кількох самостійних вимог,
визначається загальною сумою цих вимог, за винятком вимог про
відшкодування моральної немайнової шкоди. Тому вимоги про відшкодування
моральної шкоди заявлені у справі за позовом про захист честі, гідності
і ділової репутації, а також вимоги, заявлені самостійно, оплачуються
державним митом за ставками, встановленими для позовів немайнового
характеру. Невиконання зазначених вимог тягне наслідки, передбачені ст.
139 цього кодексу.

Особа, стосовно якої поширено відомості, що порочать її честь, гідність
або ділову репутацію, має право поряд із спростуванням таких відомостей
вимагати відшкодування збитків та моральної шкоди у повному обсязі,
заподіяних їх поширенням (ст. 7 ч. 3 ЦК України). Законодавець розширив
права потерпілого, надавши йому можливість вимагати матеріальної і
моральної шкоди. Суд вирішує такі вимоги відповідно до ст.440 і ст. 441
ЦК України, виходячи з принципу відшкодування винним шкоди у повному
обсязі.

За ст.440 ЦК України і ст. 49 Закону “Про інформацію” повинна
відшкодовуватись також моральна шкода, завдана громадянинові внаслідок
поширення відомостей, які не відповідають дійсності і ганьблять честь та
гідність громадянина. Під моральною слід розуміти шкоду пов’язану з
моральними і психічними стражданнями, яких зазнав громадянин.

Моральна шкода відшкодовується засобом масової інформації, іншою
юридичною особою, посадовою особою чи громадянином за рішенням суду в
грошовій або іншій матеріальній формі. Розмір відшкодування у таких
випадках визначається з урахуванням характеру діяння особи, яка
заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, інших
негативних наслідків, але має бути не менше 5 мінімальних розмірів
заробітної плати, відносно відповідачів – фізичні особі може бути
враховано їх майновий та сімейний стан.

Організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників
під час виконання ними своїх трудових (посадових) обов’язків.

Статтею 47 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” від 21
грудня 1993 р. моральна шкода, заподіяна громадянинові в результаті
розповсюдження організацією даних, що не відповідають дійсності,
принижують честь і гідність громадянина або завдають йому іншої
немайнової шкоди, компенсується за рішенням суду цією
телерадіоорганізацією, а також винними особами і громадянами.

Відповідно до ст. 7 ЦК щодо вимог про спростування відомостей, які
принижують честь, гідність чи ділову репутацію та про відшкодування
моральної шкоди встановлюється строк позовної давності в 2 рік, який в
разі його пропуску з поважних причин може бути поновлено судом.

Редакції, засновники, розповсюджувачі, державні органи, організації та
громадські об’єднання несуть відповідальність за порушення передбачені
Законом України “Про друковані засоби інформації (пресу) України” від 16
листопада 1992 року.

До відповідальності за зловживання свободою діяльності друкованих
засобів масової інформації нарівні з авторами інформаційних матеріалів,
що порушують цей закон, притягуються журналіст редакції, її редактор
)головний редактор) або інші особи, з дозволу яких ці матеріали були
поширені.

Редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей,
які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і
організацій, порушують права і інтереси громадян або являють собою
зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і
правами журналіста, якщо:

1) ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника;

2) вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до
офіційних документів і запит щодо доступу, і надання письмової чи усної
інформації, наданої відповідно до чинного Закону України “Про
інформацію”;

3) вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових або
державних органів, організацій або громадських об’єднань;

4) вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншими
друкованими засобами масової інформації з посиланням на нього;

5) в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом,
проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом (ст.
34 Закону “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”.

Телерадіоорганізація та телерадіопрацівники звільняються від
відповідальності за розповсюдження по телебаченню і радіо даних, що не
відповідають дійсності у випадках:

а) якщо ці дані містились в офіційних повідомленнях;

б) якщо ці дані одержано від інформаційних агенств або прес-служб
державних органів та органів об”єднань громадян;

в) якщо вони є дослівним цитуванням виступів народного депутата, а
також офіційних виступів посадових осіб державних органів;

г) якщо вони містились у авторських виступах, які передаються в ефірі
без попереднього запису.

Професійний журналіст редауції при виконанні посадових обов”язків
перебуває перед її правовим і соціальним захистом. Честь, гідність,
недоторканість журналіста охороняються згідно з чинним законодавством.

При розгляданні справи про захист честі і гідності повинна бути
використана можливість в підвищенні культури спілкування між людьми,
глибше з”ясовано причини поширення неправдивих вигадок та приниження
людської гідності образою, реаговано окремими ухвалами на непристойну
поведінку громадян, а також на умови, що виникли і викликали між ними
конфлікт.

Виконання рішення та вироків повинно бути законне, якісне, чітке,
обгрунтоване, повне і своєчасне. Не можна вважати рішення виконаним,
якщо засіб масової інформації, зобов”язаний спростувати відомості,
шляхом опублікування оспорює судове рішення, яке набрало законної сили.

Якщо відомості, які ганблять особу, не будуть спростовані відповідачем,
то за вимогою позивача суд видає виконавчий лист і вживає заходів до
виконання рішення. При невиконанні або неналежному виконанні у
встановлений строк рішенням про спростування таких відомостей суд може
накласти на порушника штраф у порядку і розмірі, передбаченому ст. 417
ЦПК України. Штраф стягується в дохід держави. Сплата штрафу не звільняє
від обов’язку виконати передбачену судовим рішенням дію.

Загальним засобом захисту всіх особистих немайнових прав буде припинення
дій, які порушують ці права, а також здійснення правопорушником дій,
спрямованих на відновлення порушеного права.

Сьогодні у зв’язку з неурегульованістю цивільного права багатьох
особистих немайнових прав, не зв’язаних з майновими, у законодавстві
відсутні санкції, які були б спрямовані, як на запобігання
правопорушенням, так і на ефективний захист порушених прав.

1.4. Процедури захисту честі, гідності та ділової репутації

Гарантією нормального здійснення фізичними особами особистих немайнових
прав виступає їх належний цивільно-правовий захист (ст. 275 ЦК України).
Право на захист особистих немайнових прав — це регламентоване правове
регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення
загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом
права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:

— вимагати не порушення цих прав;

— вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;

— вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх
порушення.

Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні
способи захисту прав (ст. 280 ЦК України) та інші (спеціальні) способи —
відповідно до змісту цих прав, способу їх порушення та наслідків,
спричинених цим порушенням. До таких спеціальних способів захисту
особистих немайнових прав законодавець відносить:

— поновлення порушеного особистого немайнового права (ст. 276 ЦК
України);

— спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту (ст.
277 ЦК України);

— заборону поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові
права.

Гарантією своєчасного та ефективного захисту особистих немайнових прав є
передбачена ст. 279 ЦК України можливість накласти на особу штраф, у
випадку невиконання покладеного рішенням суду зобов’язання вчинити
відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права або ж
у випадку ухилення від виконання судового рішення. При цьому сплата
штрафу не звільняє особу від обов’язку виконати рішення суду.

1.4.1. Поновлення порушеного права

Даний спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав, передбачений
ст. 276 ЦК України, полягає в тому, що орган державної влади, орган
влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування,
фізична або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких
порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов’язані вчинити
необхідні дії для його негайного поновлення. У випадку, якщо дії,
необхідні для негайного поновлення порушеного особистого немайнового
права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо
поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди,
завданої його порушенням.

Проте зрозуміло, що даний спеціальний спосіб захисту можна застосувати
не до всіх особистих немайнових прав. Так, наприклад, неможливим
видається відновлення порушення права на таємницю кореспонденції чи
права на таємницю особистого життя внаслідок того, що з моменту
розголошення відповідних відомостей зникає відповідне немайнове благо
(таємниця), яке є об’єктом цього права. У таких випадках слід
застосовувати інші, як загальні (наприклад, відшкодування моральної
шкоди), так і спеціальні способи захисту.

1.4.2. Спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок
поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має
право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (ч. 1 ст.
277 ЦК України).

Під правом на спростування слід розуміти право на визнання особою, яка
порушила особисте немайнове право інших осіб, неправомірності своїх
діянь та визнання цієї інформації неправдивою, яке вчиняється у такий
самий спосіб, у який була поширена неправдива інформація. У випадках,
коли спростування неможливо чи недоцільно провести у такий самий спосіб,
воно повинно проходити в адекватній (схожій, максимально наближеній)
формі з урахуванням того, що спростування має бути ефективне, тобто
охопити максимальну кількість реципієнтів, що сприйняли попереднє
поширення інформації. Так, наприклад, якщо спростування у тому самому
засобі масової інформації є неможливим внаслідок його припинення, то
воно повинно бути оприлюдненим в іншому засобі масової інформації за
рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Право на відповідь — це право на висвітлення власної точки зору щодо
поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права.
Принципова відмінність між відповіддю та спростуванням полягає у тому,
що:

— відповідь передбачає внесення пояснення щодо поширених відомостей,
тоді як спростування зводиться до визнання попередньо поширених
відомостей неправдивими;

— відповідь здійснюється особою, щодо якої були поширені відомості, або
членами її сім’ї, тоді як спростування — лише особою, яка поширила ці
неправдиві відомості. У випадках, коли поширювачем неправдивої
інформації є посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових
(службових) обов’язків, то спростовувати цю інформацію повинна юридична
особа, у якій вона працює.

Право на відповідь та право на спростування неправдивої інформації щодо
особи, яка померла, належить членам її сім’ї, близьким родичам, а також
іншим заінтересованим особам.

Підставою виникнення права на спростування та відповідь є юридичний факт
правопорушення, до змісту протиправної поведінки якого входять
поширення:

— відомостей, тобто доведення інформації до відома третьої особи
будь-яким способом за умови здатності сприйняття останньою її змісту.
При цьому не вважається поширенням відомостей повідомлення їх особі,
якої вона стосується;

— відомостей про особу, тобто з яких можна було б точно встановити, що
вони стосуються конкретної особи, чи, принаймні, ця особа входить до
кола осіб, яких дані відомості стосуються;

— відомостей неправдивих, тобто таких, що не відповідають дійсності чи
викладені неправдиво. При цьому негативна інформація, поширена про
особу, вважається неправдивою, якщо той, хто її поширив, не доведе
протилежного (презумпція добропорядності).

Подібним до права на відповідь та права на спростування є право на
визнання відомостей такими, що не відповідають дійсності. Застосування
цього способу захисту можливе у випадку, якщо особа, яка поширила
інформацію, невідома. Його реалізація можлива шляхом подання фізичною
особою, право якої порушено, заяви до суду про встановлення факту
неправдивості цієї інформації та її спростування.

1.4.3. Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті
немайнові права

Ще одним спеціальним способом захисту особистих немайнових прав є
заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові
права. Сутність цього способу захисту полягає в тому, що у випадку,
коли:

— особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі,
кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до випуску у світ, може
бути захищене завдяки тому, що суд може заборонити їх випуск у світ до
усунення порушення цього права;

— особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі,
кінофільмі, телепередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити
(припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо
усунення порушення неможливе — вилучити тираж газети, книги тощо з метою
його знищення.

При цьому суттєва відмінність певного спеціального способу захисту від
попереднього полягає в тому, що підставою його застосування є
правопорушення, яке іменується дифамацією, тобто поширення навіть
правдивої інформації, але за умови, що нею порушуються особисті
немайнові права, наприклад, право на особисте життя чи право на таємницю
про стан свого здоров’я.

Отже, в цивільному законодавстві України існують чіткі тенденції
розвитку правової бази щодо регулювання та охорони особистих немайнових
прав особи, які покликані забезпечити гармонійний розвиток людини як
особистості та гідного члена громадянського суспільства. Подальший
розвиток цивільно-правового регулювання особистих немайнових прав в
Україні має бути зорієнтований на світові стандарти в галузі прав
людини. Проте це не повинно бути необдуманою рецепцією відповідних
міжнародних норм права, а зваженим процесом, який має базуватися на
запозиченні світового досвіду, поєднаного з особливостями національного
світосприйняття, правотворення та праворозуміння. Також слід зауважити,
що навіть наявність наддосконалої правової системи — це лише передумова,
яка без належного поєднання із своєчасною, однозначною та повною
реалізацію і захистом особистих немайнових прав не зможе досягти
необхідного результату.

1.5. Право на відшкодування моральної шкоди

Відповідно до положень Конституції України, зокрема статей 32, 56, 62, і
чинного законодавства фізичні та юридичні особи мають право на
відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок
порушення їхніх прав і свобод та законних інтересів.

Відшкодування моральної шкоди є одним з найбільш дієвих способів захисту
особистих немайнових прав, що використовується для відновлення
порушеного права. При стягненні моральної шкоди фактично збігаються міри
захисту і відповідальності. Додаткові обтяження і застосування мір
відповідальності свідчать про те, що застосування лише мір захисту
(наприклад, спростування відомостей) виявилося неефективним. Незважаючи
на те, що відшкодування моральної шкоди може випливати не лише з
цивільно-правових, а й кримінально-правових, трудових,
адміністративно-правових правовідносин, воно все ж таки залишається
мірою цивільно-правової відповідальності. Розмір відшкодування
встановлюється судом і не може визначатися умовами договору.

Підставою для відшкодування моральної шкоди є факт заподіяння особі
фізичного болю та страждань або душевних страждань, або приниження
честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна (немайнова) шкода — це такі наслідки правопорушення, що не
мають економічного змісту і вартісної форми і можуть полягати:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку
з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з
протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких
родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку зі
знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або
юридичної особи.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати,
зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації,
моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні
права власності, права інтелектуальної власності, прав, наданих
споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням
під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через
неможливість продовження активного громадського життя, порушенні
стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати
немайнового характеру, що настали у зв’язку з приниженням її ділової
репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу
марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій,
спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Відповідно суб’єктами права вимоги за зобов’язаннями про відшкодування
моральної шкоди можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Обов’язок
відшкодування моральної шкоди може виникати також як у фізичних і
юридичних осіб, так і в держави.

Суб’єктами права вимоги щодо відшкодування моральної шкоди можуть бути
лише фізичні або юридичні особи, права яких були безпосередньо порушені
протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності
обов’язковому з’ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної
(немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність
діяння (бездії) її заподіювача, наявність причинного зв’язку між шкодою
і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Зокрема, має бути з’ясовано, чим підтверджується факт заподіяння
позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового
характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони
заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій іншій матеріальній формі
позивач вважає за необхідне відшкодувати йому шкоду та з чого він при
цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення
спору.

2. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ, НЕЗАКОНЕННЕ
УТРИМАННЯ ТА ВИКРАДАННЯ

2.1. Кримінально-правова характеристика незаконного позбавлення волі
(викрадення людини) та незаконного поміщення в психіатричний заклад

У розділі ІІІ Особливої частини Кримінального кодексу України, що має
назву “Злочини проти волі, честі та гідності особи” передбачено
кримінальну відповідальність за незаконне позбавлення волі або
викрадення людини, захоплення заручників, підміну дитини, торгівлю
людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини, експлуатацію
дітей, незаконне поміщення в психіатричний заклад. Безперечно, що ці
злочини у теперішній час для громадян України мають велику актуальність
і, особливо, серед них можна виділити ті злочини, навколо яких
розгортається все більше скандалів і, які за своїми розмірами змушують
нас привертати до них відповідну увагу – це торгівля людьми,
використання жінок та дітей у секс-індустрії.

У сучасному світі торгівля людьми є одним з найбільш брутальних та
масових порушень прав та свобод людини. Тому проблема запобігання
сучасним формам рабства та работоргівлі розглядається Уповноваженим з
прав людини з перших днів створення інституції як одне з пріоритетних
завдань сьогодення у сфері захисту прав та свобод людини.

Глобалізація у світовому масштабі, дедалі зростаюча взаємозалежність та
взаємопов’язаність між собою окремих країн та цілих регіонів спричинила
безпрецедентне поширення наприкінці XX ст. такого ганебного явища, як
работоргівля, особливо загрозливих форм та проявів набула торгівля
дітьми та жінками.

За неофіційними даними, в світі щороку близько 4 млн. осіб
переправляються через кордони держав для використання у підневільній
праці. В новітню работоргівлю втягуються все нові країни, вона набуває
небачених досі масштабів. Так, якщо протягом минулого століття з Азії та
Африки було вивезено 12 млн. рабів, то упродовж останніх 30 років лише
азіатських дівчат та жінок до Європи з метою використання у підневільній
праці було перенаправлено близько 13 млн. Цей добре організований
транснаціональний злочинний бізнес тісно пов’язаний з несанкціонованою
торгівлею наркотиками та зброєю, з використанням новітніх технологій, у
тому числі інформаційних, зокрема Інтернету.

Основною і першочерговою причиною работоргівлі є нерівномірність
соціально-економічного розвитку в окремих країнах та регіонах світу.
Високий рівень безробіття та значні соціально-економічні проблеми, що
призводять до зубожіння великої кількості населення, стають причиною
того, що більшість громадян цих країн стають потенційною групою ризику
для торгівців людьми. Особливо в цій ситуації потерпають жінки. Саме
вони насамперед стають першими безробітними, страждають від
дискримінації в галузі праці, домашнього насильства, браку соціальної
підтримки. Все це штовхає жінок до вимушеної міграції і, тим самим,
збільшує ризик потрапити до сучасних торгівців людьми. За неофіційними
даними, близько 40 мільйонів населення Східної Європи перебуває за межею
бідності, більшість з них – жінки.

Для України проблема торгівлі людьми в її сучасному вимірі постала після
падіння Берлінського муру та дезінтеграції СРСР. Зростання безробіття,
особливо жіночого (понад 80%), неухильне зниження життєвого рівня
населення, поступове втягнення країни до глобального ринку обміну
товарів та послуг – усе це створило умови для поширення цього виду
злочину і в Україні. До того ж специфіка географічного положення країни,
“прозорість” українських кордонів певною мірою сприяли тому, що Україна
опинилася на перехресті світових шляхів транспортування “живого товару”
і почала використовуватися злочинними міжнародними угрупованнями як
країна-транзит і країна-донор одночасно.

Стаття 146 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну
відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини.
Об’єктом цього злочину є особиста воля.

З об’єктивної сторони злочин може бути вчинений у двох формах: 1)
незаконне позбавлення волі людини; 2) викрадення людини.

Незаконним позбавлення волі є у всіх випадках, коли воно здійснюється не
відповідно до Конституції, законів України, а також чинних міжнародних
договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Жодна людина не може бути позбавлена волі інакше, ніж відповідно до
процедури, встановленої законом, зокрема у таких випадках, як:

а) законне ув’язнення людини після її засудження компетентним судом;

б) законний арешт або затримання людини для забезпечення виконання
будь-якого обов’язку, передбаченого законом;

в) законний арешт або затримання людини з метою забезпечення її
присутності перед компетентним державним органом на підставі
обґрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обґрунтовано
визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину чи зникненню її
після його вчинення;

г) затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження
з метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з
метою забезпечення її присутності перед компетентним державним органом;

д) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою запобігання
її незаконному в’їзду до країни, або людини, стосовно якої вживаються
заходи з метою депортації або екстрадиції.

Позбавлення волі може полягати у триманні особи в місці, де вона взагалі
не бажає або більше не бажає перебувати, або в поміщенні її в місце, яке
вона не має змоги вільно залишити, хоча бажає цього. Відтак,
обов’язковою ознакою складу злочину у його першій формі є місце. Ним
можуть бути як приміщення (кімната, камера, погріб тощо) чи комплекси
приміщень (підвал багатоповерхового будинку, лікарня), так і інші місця
(дах багатоповерхового будинку, транспортний засіб) чи місцевості
(скала, острів тощо).

Відповідальність за незаконне позбавлення волі виключається, коли особі,
наприклад, забороняється покидати межі населеного пункту або відвідувати
певні місцевості тощо. У цих випадках може йтися про самоправство (ст.
356).

Способами незаконного позбавлення волі можуть бути будь-які — обман,
зловживання довір’ям, відібрання засобів пересування, ключів чи інших
необхідних засобів тощо. Захоплення або тримання особи як заручника і
торгівля людьми відображають спеціальні способи незаконного позбавлення
волі і кваліфікуються за ст. ст. 147 та 149.

Незаконне позбавлення волі є триваючим злочином. Тому дії по утриманню
потерпілого у стані позбавлення волі, до яких винний приєднався після
початку злочину і до його закінчення, є співвиконавством у цьому
злочині.

Викрадення людини передбачає:

а) відкрите заволодіння нею (коли остання або інші» треті особи, у
присутності яких здійснюється викрадення, завідомо для винного розуміють
значення вчинюваних ним злочинних дій. Таке заволодіння може відбутися,
скажімо, шляхом грабежу чи розбійного нападу);

б) таємне заволодіння (вчинене за відсутності інших осіб щодо людини,
яка не розуміє значення вчинюваних з нею дій у зв’язку з малоліттям,
знаходженням у безпорадному стані тощо);

в) заволодіння людиною, вчинене шляхом обману чи зловживання довірою
(скажімо, винна особа забирає людину із притулку для старих на підставі
підроблених документів);

г) заволодіння людиною в результаті вимушено-добровільної передачі її
винному під погрозою насильства над її батьком, усиновителем, опікуном,
піклувальником, вихователем тощо, або під погрозою насильства над
особами, близькими для останніх, або розголошення відомостей, що їх
ганьблять, пошкодження чи знищення їхнього майна.

Такий спосіб є близьким до вимагання (ст. 189).

Закінченим злочином викрадення людини є з моменту заволодіння нею і
фактичного початку обмеження її волі.

Заволодіння такою, що заблукала і загубилася, дитиною чи іншою особою,
не здатною розуміти значення вчинюваних щодо неї і дій, в результаті її
знаходження, пов’язане з наступним її утриманням, за наявності певних
обставин кваліфікується за ст. 146 як незаконне позбавлення волі, або за
ст. 147 як тримання особи як заручника, або за ст. ст. 14 і 149 як
готування до здійснення щодо неї незаконної угоди тощо.

Суб’єкт злочину загальний. Проте суб’єктом цього злочину не можуть бути
особи, які відповідно до закону мають право тримати особу в місці, де
вона не бажає перебувати, або поміщати її в місце, яке вона не має змоги
вільно залишити, але тільки з мотивів піклування про фізичне і психічне
здоров’я підопічного чи з інших суспільне корисних мотивів (батьки,
усиновителі, прийомні батьки стосовно своїх рідних, усиновлених чи
прийомних дітей, опікуни і піклувальники стосовно осіб, які перебувають
у них під опікою і піклуванням, педагогічні та науково-педагогічні
працівники стосовно піднаглядних дітей тощо). Крім того, правовий
обов’язок піклуватися про особу і право з цією метою обмежувати її волю
можуть бути покладеш на особу договором перевезення, морського круїзу,
договором про надання послуг із забезпечення особистої безпеки особи і
т. ін. Але тривала заборона дитині її батьками протягом відносно
тривалого строку (кількох тижнів чи місяців) залишати квартиру,
вчинювана як виховний примусовий захід, дає підстави для кваліфікації
діяння за ст. 146.

Завідомо незаконні кримінально-процесуальне затримання, привід, арешт і
тримання під вартою, вчинені працівниками органів дізнання, слідчими та
прокурорами, а так само винесення суддею (суддями) завідомо
неправосудного вироку про позбавлення волі, ухвали (постанови) про
направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи
для дітей і підлітків, рішення про адміністративний арешт тощо є
злочинами проти правосуддя, передбаченими відповідно ст. ст. 371 і 375.

У деяких інших випадках незаконне позбавлення волі. вчинене службовою
особою, має кваліфікуватися за ст. 365 (або 424) як перевищення влади чи
службових повноважень. Зокрема це стосується завідомо незаконного
здійснення працівниками органів внутрішніх справ, прикордонних військ,
управління державної охорони та іншими службовими особами, спеціально
уповноваженими на це:

а) адміністративного затримання та наступного тримання особи протягом
певного часу;

б) приводу особи, яка входить до групи ризику захворювання на СНІД,
хворої на венеричне захворювання, хронічний алкоголізм, наркомана, який
вводить наркотичні засоби шляхом ін’єкцій, громадянина, який ухиляється
від призову на військову службу, тощо;

в) дисциплінарного арешту військовослужбовця;

г) затримання неповнолітнього віком до 16 років, який залишився без
опікування, з триманням його у приймальнику-розподільнику. притулку для
неповнолітніх або центрі медико-соціальної реабілітації;

д) затримання та тримання у спеціальному розподільнику особи,
запідозреної у занятті бродяжництвом, або яка ухиляється від виконання
постанови суду про примусове лікування від хронічного алкоголізму або
наркоманії, має ознаки вираженого психічного розладу і створює у зв’язку
з цим реальну небезпеку для себе і оточуючих тощо;

е) поміщення у штрафний ізолятор особи, яка відбуває покарання у виді
позбавлення волі;

є) примусової госпіталізації (скажімо, госпіталізації хворих на
туберкульоз, венеричні захворювання, СНІД, лепру, карантинні
захворювання тощо).

Незаконне позбавлення волі, вчинене не службовими особами,
кваліфікуються за ст. 146. Це стосується і випадків, коли незаконна
примусова госпіталізація здійснюється лікарем, який не є службовою
особою (не головним лікарем, не завідуючим відділенням), або коли особа,
що не є службовою за змістом ст. 364, використовує для незаконного
позбавлення волі приміщення, до яких вона має доступ у зв’язку з
виконанням трудових обов’язків (бокс інфекційної лікарні, камера
ізолятора чи гауптвахти, сховище тощо).

Незаконне позбавлення волі, пов’язане з поміщенням завідомо психічно
здорової особи в психіатричний заклад, кваліфікується за ст. 151, а якщо
таке поміщення здійснюється не для обстеження стану психічного здоров’я
особи, діагностики, лікування і нагляду за нею, а виключно з метою
позбавити її волі, — за ст. 146.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом: особа
усвідомлює, що за законом вона не має права позбавляти волі іншу особу,
але бажає це зробити. Мотиви незаконного позбавлення волі можуть бути
різні, крім суспільне корисних. Ставлення особи до тяжких наслідків
незаконного позбавлення волі може бути умисним або необережним.

Кваліфікованими видами незаконного позбавлення волі або викрадення
людини є вчинення їх:

1) щодо малолітнього;

2) із корисливих мотивів;

3) щодо двох або більше осіб;

4) за попередньою змовою групою осіб;

5) способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого;

6) пов’язане із заподіянням потерпілому фізичних страждань;

7) із застосуванням зброї; 8) протягом тривалого часу.

Під способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого слід
розуміти такий спосіб незаконного позбавлення волі або викрадення, при
якому створюється реальна загроза загибелі потерпілого або заподіяння
йому тілесного ушкодження.

До фізичних страждань треба відносити біль, що виникає під час
мордування, катування, інших видів фізичного впливу на людський
організм, або внаслідок жорстоких умов утримання у місці позбавлення
волі (утримання особи в умовах, які позбавляють її зору, слуху,
просторової або часової орієнтації, утримання в холодному та сирому
приміщенні, у приміщенні з постійним та голосним звуком або у підвалі,
де на особу нападають щури, позбавлення сну, харчування і води тощо).
Оскільки незаконне позбавлення волі є триваючим злочином, фізичні
страждання потерпілому можуть бути заподіяні у будь-який час його
здійснення.

Застосування зброї означає фактичне використання її для фізичного впливу
на потерпілого, коли цими діями створювалась реальна загроза його
здоров’ю або життю (здійснення прицільного пострілу або інший спосіб
використання її бойових властивостей), або для психічного впливу
(демонстрування оголеної вогнепальної зброї, приведення її в бойове
положення, прицілювання, поєднане зі словесною погрозою, тощо). Фактичні
наслідки застосування зброї у вигляді заподіяння потерпілому тілесних
ушкоджень або смерті вимагають кваліфікації діяння за сукупністю
злочинів, передбачених ч. ч. 2 або 3 ст. 146 і відповідною статтею
розділу II Особливої частини КК.

Тривалий час є оціночною ознакою, наявність чи відсутність якої має
визначатися судом з урахуванням конкретного астрономічного строку,
протягом якого особа була позбавлена волі, місця, де вона трималась,
способу її утримання, інших конкретних обставин справи та особи
потерпілого. Оскільки викрадення людини є одноактною дією, ця ознака не
стосується другої форми розглядуваного злочину.

Особливо кваліфікованими видами розглядуваного злочину є: 1) вчинення
його організованою групою; 2) спричинення ним тяжких наслідків.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 146 — обмеження волі на строк до трьох
років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 146 —
обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий
строк; за ч. 3 ст. 146 — позбавлення волі на строк від п’яти до десяти
років.

Незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151).

Об’єктом злочину є свобода і здоров’я людини. Добровільна згода
дієздатної особи (або прохання чи згода опікуна особи, визнаної у
встановленому законом порядку недієздатною) на її поміщення в
психіатричний заклад виключає застосування ст. 151, адже посягання на її
волю за таких обставин відсутнє.

Потерпілим від цього злочину є тільки психічно здорова особа. Цей факт,
що випливає із конструкції ст. 151, вимагає обов’язкового
ретроспективного встановлення відсутності підстав для поміщення
відповідної особи в психіатричний заклад. Не обов’язково, щоб особа була
цілком психічно здоровою, тим більше, що межа між окремими
психіатричними і неврологічними захворюваннями (скажімо, такими як
органічне і епілептичне слабоумство, корсаковський і епілептичний
психоз) є надто тонкою. Головне, щоб стан особи не вимагав поміщення її
в психіатричний заклад. У разі незаконного поміщення особи в інший, не
психіатричний, заклад закритого типу відповідальність може настати за
ст. 146 як за незаконне позбавлення волі.

З об’єктивної сторони злочин полягає в суспільне небезпечних діях —
незаконному поміщенні в психіатричний заклад завідомо психічно здорової
людини. Способами вчинення можуть бути насильство, погрози, обман,
фальсифікація документів тощо.

Психіатричний заклад — це психоневрологічний, наркологічний чи інший
спеціалізований заклад, центр, відділення тощо будь-якої форми
власності, діяльність яких пов’язана з наданням психіатричної допомоги.
Поміщення в психіатричний заклад означає поміщення у відповідний
стаціонар такого закладу для здійснення обстеження стану психічного
здоров’я особи, діагностики, лікування і нагляду за нею.

Примусове освідування чи лікування особи у лікаря-психіатра в
амбулаторних умовах за наявності відповідних ознак може бути
кваліфіковане як службове зловживання чи самоправство. Давання
експертом-психіатром під час провадження дізнання, досудового слідства
або в суді завідомо неправдивого висновку, на підставі якого особа
поміщена в психіатричний заклад, кваліфікується за ст. 384.

Ст. 151 передбачає відповідальність не за утримання особи у
психіатричному закладі (наприклад, стосовно якої відпали підстави для її
подальшого знаходження у ньому), а лише за поміщення її туди. Злочин є
закінченим з моменту такого поміщення.

Жодна людина не може бути поміщена в психіатричний заклад інакше ніж
відповідно до процедури, встановленої законом, у таких випадках, як: за
рішенням суду в порядку виконання примусового заходу медичного характеру
або для примусового лікування (ст. ст. 92-96), за рішенням суду для
лікування особи, визнаної хворою на наркоманію, яка ухиляється від
добровільного лікування або продовжує після лікування вживати наркотичні
засоби без призначення лікаря, та поведінка якої є небезпечною; за
висновком медико-експертної комісії для лікування у центрі
медико-соціальної реабілітації неповнолітніх віком від 11 років, які
вживають алкоголь чи наркотики; для визначення психічного стану
обвинуваченого (підозрюваного) за наявності у справі даних, які
викликають сумніви щодо його осудності; в порядку примусової
госпіталізації осіб, хворих на психічні захворювання. В інших випадках
поміщення людини в психіатричний заклад є незаконним.

Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути тільки лікар, який відповідно
до встановленого законодавством України порядку приймає рішення про
поміщення особи у психіатричний заклад. Службова особа, яка не є
лікарем, якщо вона дала вказівку помістити психічно здорову людину в
психіатричний заклад, повинна нести відповідальність за такі дії за ст.
364, а суддя, якщо він виніс завідомо неправосудну постанову про
направлення особи на примусове лікування, — за ст. 375.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. При цьому
ставлення винного до тяжких наслідків може характеризуватися прямим чи
непрямим умислом або необережністю.

Кваліфікованим видом розглядуваного злочину є поміщення у психіатричний
заклад завідомо психічно здорової особи, що спричинило тяжкі наслідки.
До тяжких наслідків у ч. 2 ст. 151 слід відносити самогубство чи
самопокалічення особи, спричинення їй середньої тяжкості чи тяжкого
тілесного ушкодження тощо.

Умисне або вчинене через необережність вбивство потерпілого, умисне
заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження, доведення до самогубства
потерпілого, який є неповнолітнім, умисне заподіяння середньої тяжкості
тілесного ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого або його
родичів чи примусу їх до певних дій, потребують кваліфікації за
сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 151 і, відповідно, ч. ч. 1
або 2 ст. 115, ч. ч. 1 або 2 ст. 119, ч. 3 ст. 120, ч. 2 ст. 1221.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 151 — арешт на строк від трьох до шести
місяців або обмеження волі на строк до двох років, або позбавлення волі
на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 151 —
позбавлення волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох
років.

2.2. Кримінальна відповідальність

за захоплення заручників

Об’єктом злочину є особиста воля, а об’єктивна сторона його
характеризується суспільне небезпечними діями у двох можливих формах: 1)
захоплення особи як заручника; 2) тримання особи як заручника.

Заручником є особа, яку захоплює або утримує інша особа, погрожуючи при
цьому її вбити, спричинити тілесні ушкодження, вчинити інші насильницькі
дії або продовжувати утримувати далі.

Під захопленням особи треба розуміти напад, пов’язаний з й затриманням
із наступним істотним обмеженням вільного руху, пересування чи поведінки
особи. Грішоння особи передбачає насильницьку заборону особі залишати
певне місце чи унеможливлення це зробити.

Захоплення може бути таємним або відкритим, із застосуванням фізичного
насильства або з погрозою його застосування. Так само фізичним чи
психічним насильством може супроводжуватися і тримання особи. Проте
захоплення або тримання, поєднані з погрозою вбивства заручника, є
кваліфікованим видом злочину, а тому межі погрози, що застосовується при
вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 147, не можуть бути вищими за
погрозу спричинення тяжкого тілесного ушкодження.

Злочин може полягати в захопленні особи з наступним її триманням або
тільки у триманні особи. Закінченим він є з моменту, коли свобода особи
була фактично обмежена. Тривалість тримання особи як заручника значення
для кваліфікації не має і враховується при призначенні покарання.

Захоплення заручників із числа осіб, що відбувають покарання у виправній
установі і наступна злісна непокора вимогам адміністрації виправної
установи про їх звільнення, за наявності інших необхідних ознак злочину,
передбаченого ст. 391, утворюють сукупність злочинів і підлягають
кваліфікації за ст. ст. 147 і 391.

Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Ставлення особи до
тяжких наслідків цього злочину може бути умисним або необережним.

Оскільки захоплення і тримання особи фактично означають позбавлення її
волі, від злочину, передбаченого ст. 146, розглядуваний злочин
відрізняється переважно за спеціальною метою. Тут вона може мати
альтернативний характер — спонукати родичів затриманого, державну або
іншу установу, підприємство чи організацію, фізичну або службову особу
до:

а) вчинення будь-якої дії (передати зброю, наркотичні засоби, інші речі,
транспортні засоби чи гроші, звільнити якогось заарештованого чи
ув’язненого, забезпечити безперешкодний виліт за межі країни тощо);

б) утримання від учинення будь-якої дії (неприйняття певної особи на ту
чи іншу посаду, відмова від укладення угоди тощо).

Вчинення чи не вчинення певних дій адресатом вимоги є умовою звільнення
заручника.

Адресатом вимоги можуть бути такі суб’єкти: 1) державна або інша
установа, підприємство чи організація (установа виконання покарань,
орган виконавчої влади, суд, господарське товариство, банк тощо), у т.ч.
іноземні або міжнародні; 2) родичі затриманого або інші фізичні особи
(скажімо, його близькі, знайомі); 3) службові особи.

Кваліфікованими видами розглядуваного злочину є:

1) вчинення його щодо неповнолітнього;

2) вчинення його організованою групою;

3) захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою
знищення людей;

4) спричинення ним тяжких наслідків.

Поняттям тяжкі наслідки у складі цього злочину охоплюються заподіяння
тяжких тілесних ушкоджень, у т.ч. таке, що спричинило смерть
потерпілого, настання великої матеріальної шкоди, суттєве загострення
міждержавних чи міжнаціональних стосунків, серйозне порушення діяльності
установ, організацій і підприємств тощо. Умисне вбивство потерпілого за
обтяжуючих обставин кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених
ч. 2 ст. 147 і ч. 2 ст. 1151.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 147 — позбавлення волі на строк від
п’яти до восьми років; за ч. 2 ст. 147 — позбавлення волі на строк від
семи до п’ятнадцяти років.

Тепер кілька слів про те, як охороняє КК найдорожче, що в нас є, чи,
точніше, тих, хто обходиться нам найдорожче. Стаття 349 — захоплення
представника влади чи правоохоронного органу як заручника — передбачає
позбавлення волі терміном від 8 до 15 років. Що стосується простих
смертних, то їхнє захоплення в заручники карається позбавленням волі
терміном від 5 до 8 років. Важко сперечатися з винятковими мірами,
покликаними захистити представників правоохоронних органів, хоча різниця
в санкціях вражає. Але що стосується люфту між санкцією, передбаченою за
захоплення звичайного громадянина і представника влади, то він дуже
символічний. Там, де верхня планка для першого, для другого — лише перша
сходинка2.

2.3. Проблема торгівлі людьми в Україні

Торгівля жінками та дітьми набула на початку ХХ століття таких розмірів
і розповсюдження, що міжнародна громадськість повинна була звернути
особливу увагу на створення спеціальної міжнародно-правової бази для
регулювання таких суспільних відносин, щоб упорядкувати організацію
боротьби з цим злом, спрямованим проти людства.

Ганебне для людства явище – торгівля людьми – існує з давніх часів.
Рабовласники продавали, обмінювали жінок разом із дітьми, дарували їх,
розлучали дітей з матерями. Ринки невільниць були звичайним явищем,
особливо в країнах Африки та Східної Азії. Певною мірою таке становище
збереглося аж до ХХ століття. Істотним є той факт, що у цивілізованих
держав виникла потреба розпочати цілеспрямовану боротьбу з цим
антигуманним явищем на базі міжнародно-правових актів.

На двосторонній основі міжнародно-правова боротьба з торгівлею жінками
та дітьми була започаткована ще в минулому столітті. Численні факти
їхнього продажу змусили держави укладати угоди, метою яких було
попередити негативне явище. Як приклад можна навести угоди: між
Німеччиною та Нідерландами від 15 листопада 1889 р., Німеччиною та
Бельгією від 4 вересня 1890 р., Голландією та Австрією від 30 листопада
1888 р. тощо.

Таким чином, серед найболючіших порушень прав людини в сучасному світі
актуальним є злочин, який має багато назв та облич – “біле рабство”,
“торгівля людьми”, “контрабанда людей”. Цей злочин має довге історичне
коріння, але наприкінці XX століття з ним зіткнулася і незалежна
Україна.

Україна – країна, з якої здійснюється експорт жінок на світові ринки
інтимного бізнесу – в Туреччину, Італію, Іспанію, Німеччину, країни
колишньої Югославії, Угорщину, Чехію, Грецію, Росію, Об’єднані Арабські
Емірати, Ізраїль, Сполучені Штати Америки та інші країни. В міжнародній
системі Україна ідентифікована як країна-постачальниця жінок на ці
ринки. Саме громадяни України зараз складають значну частину “живого
товару” на відкритих та таємних ринках Європи та Азії.

Боротьба з цим злочином, видом рабства, порушенням прав людини та
проявом дискримінації жінки в сучасному світі вимагає об’єднання зусиль
міжнародної спільноти та громадськості кожної країни. На міжнародному
рівні протягом XX століття була прийнята ціла низка конвенцій,
спрямованих на боротьбу та запобігання цьому явищу. В останні роки
відбулися представницькі конференції, прийняті декларації та комюніке,
започатковане формування міжнаціональних та національних програм
боротьби з цим явищем.

Визначення, яке дається в українському законодавстві, ширше, порівняно з
визначенням, яке наводиться в Гаазькій Декларації. Головна його відміна
полягає в тому, що феномен торгівлі жінками розглядається в контексті
торгівлі людьми взагалі. Це, з одного боку, розширює це поняття, даючи
можливість вивчити більш широкий спектр явища, а з іншого – перешкоджає
виявленню його особливостей. Наприклад, ознаки такого злочину, як
торгівля жінками з метою сексуальної експлуатації, його мотивація та
складові частини відрізняються від торгівлі дітьми з метою усиновлення.
Тому необхідне проведення досліджень щодо уточнення цього визначення,
виявлення його головних характеристик та ознак.

Ознакою торгівлі жінками є такі ситуації, коли жінка не знала про те, що
вона буде працювати в проституції або була ошукана щодо знання обставин,
в яких їй доведеться працювати; коли жінка не вільна прийняти особисте
рішення про те, чи бажає вона взагалі працювати в проституції; коли
жінку примушують віддавати зароблені нею гроші іншим особам; коли жінка
пов’язана з боргами, з якими вона спочатку повинна розплатитись, перш
ніж вона сама зможе розпоряджатися своїми власними прибутками, стане
вільно вирішувати, чи може вона припинити роботу або перш ніж вона
отримає назад свій паспорт; коли жінку постійно тримають під контролем
інші особи; коли жінку обмежують у вільному пересуванні або в
можливостях спілкування з іншими людьми; коли жінка не вільна відмовити
окремим клієнтам або протестувати проти окремих видів сексуального
контакту.

Аналіз історій осіб, потерпілих від торгівлі людьми, які звернулися до
Міжнародного жіночого правозахисного центру “Ла Страда – Україна”,
свідчать, що ситуація, в яку вони потрапили за кордоном, була
здебільшого невідома та неочікувана ними вдома, що саме про своє реальне
становище за кордоном вони отримали уявлення вже після перетину
держаного кордону України. Засоби вербування жінок до такої “праці” є
різноманітними і водночас традиційними для цієї сфери.

Перш за все – це оголошення про працевлаштування за кордоном. Вони
друкуються в усіх газетах, які пропонують роботу для громадян України.
При проведенні аналізу окремих газет було виявлено, що в кожному номері
друкується в середньому від 5 до 20 “слизьких” оголошень з запрошеннями
для молодих та симпатичних жінок. Ось найбільш типові приклади, які
дають інформацію для роздумів: “Високооплачувана робота в нічному клубі
по контракту для молодих симпатичних дівчат. Проживання, апартаменти,
повний пансіон. Наявність закордонного паспорта. Оплата від 2.000
німецьких марок.” І далі – адреса місця, де проходить співбесіда з
кандидатками. Або таке оголошення: “Запрошується танцювальний колектив
для праці за кордоном” – і телефон.

Ті фірми, які займаються працевлаштуванням українських громадян за
кордоном, повинні отримати ліцензію Міністерства праці та соціальної
політики, що з існуючим рівнем бюрократії зробити непросто. Але на думку
фахівців міністерства, як раз такі фірми не йдуть на “кримінальні”
справи. Тобто оголошення в газетах дають поодинокі посередники та
фіктивні, ніким не зареєстровані фірми. Перевірити чесність намірів цих
роботодавців зусиллями тільки української сторони дуже важко, і навіть
ми не маємо в Україні законів, на основі яких це можливо зробити.

І все ж таки за оголошеннями фірм про працевлаштування за кордон
від’їжджає менше 20 відсотків жінок, які потім стають жертвами торгівлі.
Інтерв’ю з жінками, що потерпіли від торгівлі людьми, свідчення
експертів (працівників українських посольств за кордоном та працівників
правоохоронних органів) показують, що велика група їде за запрошенням
випадкових “знайомих”, іншими словами – через мережі посередників та
постачальників, які не оформлені в легальні фірми (це другий шлях).
Скажімо, за одну дівчину “торговець” отримує за кордоном від 200 до
5.000 доларів (сума залежить від країни, рівня посередника, умов угоди
та “якості товару”).

Посередниками в цьому страшному кримінальному бізнесі є не тільки
чоловіки, але й жінки. Про участь жінок в організації цього бізнесу
свідчать дані органів внутрішніх справ України, неурядових організацій
(зокрема Всесвітньої Мережі за Виживання, США), а також аналіз історій
потерпілих, які звернулися до Міжнародного жіночого правозахисного
центру “Ла Страда – Україна”.

Третім шляхом “вивозу” українських жінок за кордон є шлюбні оголошення
та контракти. Існує практика запрошення жінок і дівчат через шлюбні
агенції начебто для одруження. На відміну від фірм, які займаються
працевлаштуванням за кордоном, ці агенції взагалі не повинні отримувати
ніяких ліцензій та не проходять перевірок. І тому ніхто не може
спрогнозувати, яка доля чекає на наших співвітчизниць – золоті гори
щастя чи рабська праця.

Інтерв’ю з однією з таких потерпілих показало, що жінка була обманута
київською “свахою” Клієнт попереджав фірму, що одружуватися він не буде,
бо вже тричі був одружений, що йому потрібна жінка для ліжка і для
домашніх господарських робіт. Фірма ж повідомила своїй клієнтці інше: з
нею хоче одружитися французький мільйонер, і вона за таку гарну партію
мусить заплатити 500 доларів, що та і зробила.

Є випадки (це четвертий шлях) потрапляння до сексуального рабства навіть
через Інтернет – всесвітню “мережу наречених”.

Багато жінок “купується” на розповіді знайомих: кому ж вірити, як не
друзям, подругам, однокласникам? Але коли дівчина приїздить за кордон,
їй одразу виставляється великий рахунок, який вона мусить “відробити”. І
одна із умов його погашення – вербування інших дівчат. А в практиці
жіночого правозахисного центру “Ла – Страда Україна”, члена міжнародної
програми по запобіганню торгівлі людьми “Ла Страда”, є навіть такий
випадок, коли тітка продала в рабство власну племінницю. І ще й порадила
навербувати подруг…

Ще один шлях – це система au pair. В світі ця система існує з 1960 року,
але для українських громадян стала доступною лише кілька років тому.
Програми au pair були розроблені з метою культурного обміну молоді
(основні вимоги до претендентів – вік від 18 до 24 років, відсутність
власної сім’ї та дітей) та передбачають проживання в сім’ї, допомогу по
догляду за дитиною і виконання поточних господарських справ. Сьогодні в
Україні існує багато агенцій, які займаються влаштуванням молоді по цій
системі. Але ми не маємо необхідної, правдивої інформації про можливості
та обмеження цієї системи у виїзді за кордон.

Згідно з даними експертних оцінок, інтерв’ю з жінками, що потерпіли від
торгівлі людьми, аналізу матеріалів “гарячої лінії” програми “Ла Страда
– Україна”, а також даних неурядових організацій Європи, які працюють в
напрямку запобігання торгівлі жінками в Україні, пріоритетними країнами
вивозу українських жінок є такі: Туреччина, Греція, Кіпр, Італія,
Іспанія, Югославія, Боснія і Герцеговина, Угорщина, Чехія, Хорватія,
Німеччина, Об’єднані Арабські Емірати, Сирія, Китай, Нідерланди, Канада,
Японія (вказані приблизно в порядку значущості).

В той же час, за даними опитування під час проведення фокус-груп
(дослідження Міжнародної Організації з Міграції) було з’ясовано, що
основними країнами, в яких хотіли б працювати жінки, є США і Канада
(54%), Італія, Іспанія, Швейцарія, Франція (50%) та Німеччина,
Нідерланди (36%). І це природно, тому що жінки обрали більш розвинуті в
економічному плані та привабливі країни. В той же час, це країни, в яких
практично неможливо для українських громадян знайти легальну роботу.

Як бачимо, бажання дівчат формуються не на основі реальних знань про
можливості та умови праці за кордоном, а більше під впливом сторонніх
знань та бажань потрапити до розвинутих та заможних країн. В той же час
реальна ситуація з країнами вивозу українських жінок, про яку можна
говорити на основі опитування експертів та інтерв’ювання жінок, які
стали жертвами примусової проституції та торгівлі жінками в інших
країнах, зовсім інша. Якраз саме непривабливі, на їх думку, країни
(Туреччина, Сербія, Боснія і Герцеговина) стають основними країнами
вивозу українських жінок за кордон. Крім цього, країни, до яких дівчата
виявляють бажання їхати працювати, мають досить жорсткі закони та
обмеження на використання праці іноземних громадян. Це дуже серйозна
розбіжність між бажаннями та реаліями. Значні соціальні та психологічні
проблеми виникають у жінок внаслідок того, що вони опиняються в країнах,
з законами, традиціями і мовою яких не обізнані. Українські жінки
висловлюють практично нездійсненні бажання, що свідчить про низький
ступінь обізнаності про реальні умови життя за кордоном і необхідність
розповсюдження інформації з цієї проблеми.

Згідно з даними, отриманими від експертів і жінок, які повернулися з
інших країн, контрабанда жінок до інших країн може поширюватися при
умові подальшого кризового економічного стану в Україні.

Окремі жінки, які в перший раз потрапили до такого “бізнесу” за кордоном
обманним шляхом, адаптувалися до нової “роботи” і часто повертаються на
Україну зі зміненою психологією, вважаючи, що така робота – єдина
можливість заробляти гроші. Перебуваючи певний час за кордоном, вони вже
знають, як пристосуватися до життя в даній країні, і в якому барі чи
клубі можна працювати, отримуючи непогані гроші.

Жахає нова тенденція, яку умовно можна назвати “другою хвилею” – ті
жінки, які були вивезені за кордон обманним шляхом, тепер самі стають
звідницями. “Я вже вчетверте поїду до Німеччини. Одна моя подруга зі
мною точно поїде, друга ще не вирішила… Я їм чесно кажу, що
офіціантками вони працювати не будуть, а будуть обслуговувати клієнтів.
Я їм допоможу оформити документи, а вони мені потім повернуть по 500
німецьких марок”.

Ще одна тенденція, яка простежується з поглиблених інтерв’ю: якщо жінки
привезли гроші, навіть невеликі, після роботи в “бізнесі”, куди були
втягнуті обманом, то вони не вважають себе жертвами, навіть незважаючи
на жахливі умови, в яких вони перебували за кордоном. Дівчата та жінки,
які тікають з секс-клубів та борделів, нерідко шукають іншої можливості
заробити гроші, щоб мати змогу повернутися додому не з порожніми
кишенями.

Інтерв’ю з жінками, які вже були за кордоном або збираються їхати,
показали, що, незважаючи на всі страждання і приниження, які багато кому
довелось пережити, бажання виїхати в іншу країну знову є у 14 з 20
опитуваних.

Стійке бажання українських жінок працювати за кордоном пов’язане не
тільки з більшою платнею, яку вони сподіваються отримати там, але і з
кращими, ніж в Україні, умовами життя. Жінки з колишніх промислових
центрів, підприємства яких нині не працюють, мають великі проблеми з
працевлаштуванням і найбільш підпадають під вплив брехливих оголошень та
одиноких звідників. Це – Донецька, Луганська, Харківська, Чернівецька,
Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська та Миколаївська області.

Оголошення про роботу за кордоном зникають з центральних і місцевих
газет великих міст, вони переміщуються в маленькі міста, районні центри.
Тим паче, що там молодь більш наївна і отримує менше достовірної
інформації.

?

?

O

\^uethV

?

O

??

^thV

?????????????????????$? ?????????????$? ?????$

????????????????&?

2

4

?

?

S4TbWYoooooooooooooooooooooooooooo

¦“A•?—Oe™@?O?„?~?‚ .c~Foooooooooooooooooooooooooooo

iUUEiU?UUUUUUUU?iUUUUU

. P ¦ ? 3/4 O ”

?

? ”

??$???їнських жінок в Україну, то їх можна розділити на самостійне та
примусове повернення (депортацію).

Депортує дівчат поліція іноземних країн за порушення правил перебування
за кордоном, зайняття проституцією або відсутність паспорта.
Депортуються також ті, хто був затриманий з фальшивими паспортами. А
наявність фальшивого паспорта у вивезених дівчат – не рідкість.
Українські паспорти не дають права безвізового подорожування Європою. І
тому в країнах безвізового для українських громадян в’їзду дівчатам
виготовляють фальшиві паспорти цих країн, щоб пересуватися по Західній
Європі. Депортація відбувається за рахунок іноземної держави.

Щодо самостійного повернення до України, то воно відбувається різними
шляхами. Коли відсутні гроші і паспорт, жінки іноді звертаються до
українського посольства за отриманням довідки на повернення до України.
В рідкісних випадках вони можуть бути транспортовані на українському
транспортному судні.

Повертаються, відпрацювавши той термін, який був виставлений господарем
як умова покриття боргу.

Повертаються під тиском батьків або родичів, які загрожують трафікеру в
Україні зверненням до міліції і який сприяє тому, щоб його іноземні
“партнери” відпустили дівчат. Ці випадки свідчать про велику роль, яку
можуть відіграти батьки, родичі, знайомі в рятуванні та поверненні
дівчат.

Повертаються після того, як хтось із знайомих їх викупив з борделю. З
інтерв’ю з жінкою, яка була продана до Хорватії: “Мене викупив
російський солдат з контингенту російських військ ООН в Сербії. Він
заплатив за мене 2.000 доларів США. 1.000 доларів у нього було, він
віддав відразу, а потім ще збирав 1.000 у інших хлопців. Тим часом хазяї
тримали мене в кімнаті, нікуди не випускали, але їсти давали і мене не
торкалися. Цей хлопець мене просто пожалів”.

Скільки б не звинувачувалась Україна як країна-постачальниця жінок на
міжнародні ринки, потрібно пам’ятати, що основні прибутки від існування
цього нелегального кримінального бізнесу отримують закордонні
кримінальні угрупування. А це означає, що вони об’єктивно зацікавлені в
збереженні такої ситуації, і не в їх інтересах як поліпшення стану
українських жінок, так і загальної економічної ситуації в Україні в
цілому. Масштаби цього нелегального бізнесу, щомісячні та річні великі
обороти, зростання з частиною працівників владних структур (перш за все,
правоохоронних) в країнах Центральної та Східної Європи роблять його
небезпечним для загальної національної безпеки в цілому1.

В Україні створено притулок для тих хто втік з рабства. Цей заклад
старанно ховають від очей не тільки всюдисущих журналістів, але й
«професійно незацікавлених» допитливих. У суворій таємниці його
співробітники тримають як імена і прізвища своїх клієнток, так, про всяк
випадок, і свої власні. Це — перший в Україні реабілітаційний центр для
жінок, що стали жертвами торгівлі людьми за кордоном. Він відкрився в
Києві всього кілька місяців тому. За цей короткий термін його послугами
скористалися понад сорок українок.

Співробітники Міжнародної організації з міграції й раніше допомагали
дівчатам, що стали за кордоном товаром, — зустрічали в Києві, надавали
житло на одну ніч і допомагали дістатися додому. Подальша турбота про
колишніх рабинь (якщо, звісно, вони цього бажають) покладалася на
місцеві громадські організації. Але з появою центру дівчата можуть не
лише зупинитися в Києві на триваліший термін, але й отримати медичну,
психологічну, а спочатку навіть і матеріальну підтримку.

У цьому притулку, розрахованому на 14 осіб, ніщо не нагадує його
мешканкам про страшне минуле. В усіх затишних кімнатах є телевізори і
предмети першої необхідності. Є й невеличка бібліотека. По приїзді кожна
з дівчат підписує контракт, один з пунктів якого — найсуворіша заборона
на вживання алкоголю. На це є вагома причина. У закордонному рабстві,
крім надання інтимних послуг, більшість з них змушені були споювати
клієнтів. З ними дівчата вживають спиртне охоче — у п’яному чаду легше
переносити наругу. Через рік-півтора такого життя вони вже не можуть
уявити собі й дня без пляшки…

У центрі кожну з них обов’язково обстежать гінеколог і терапевт. У
особливо важких випадках запрошують й інших фахівців. Жахливі цифри: у
90% дівчат виявляють захворювання, що передаються статевим шляхом, у 8%
— СНІД. За словами психолога центру, заражених цією хворобою приїздить у
нашу країну набагато більше — ВІЛ-інфекція може «ховатися» у людському
організмі до півроку. Тому незалежно від результатів аналізів, усіх
колишніх невільниць морально готують до того, що вони не застраховані
від страшної хвороби.

Але яким би гарним не було лікування, найбільша проблема тих, що
повернулися із секс-рабства, — моральна спустошеність. Щоб допомогти їм
хоч трохи подолати душевний біль, у центрі працює психолог. Завдяки йому
дівчата визначаються і з планами на майбутнє. Можуть вибрати собі курси
(іноземних мов, медсестер, офіс-менеджерів), а після повернення в рідне
місто безкоштовно їх відвідувати. Допомагають їм і працевлаштуватися.

Сьогодні в борделях світу найбільше спостерігається молдаванок, на
другому місці — румунки, «почесне» третє посідають наші співвітчизниці.
І все ж, на думку співробітників Міжнародної організації з міграції,
ситуацію в Україні ще можна взяти під контроль. У нашій країні живе 48
мільйонів громадян, а в лідируючій Молдові — усього чотири з
половиною…

За прибутком торгівля живим товаром може конкурувати хіба що з продажем
зброї і наркотиків. За словами Сергія Нетецького, який чотири роки
пропрацював у Національному центральному бюро Інтерполу в Україні,
секс-бізнес приносить работоргівцям від 7 до 12 мільярдів доларів на
рік.

Найжахливішого насильства зазнають дівчата, що повернулися з країн
колишньої Югославії. Причому, чим ближче до албанського кордону, тим
жорстокішими виявляються їхні мучителі. У багатьох солдатів, що бачили
на війні не одну криваву бойню, — надламана психіка. Мабуть, тому засоби
задоволення їхніх пристрастей уражають садизмом. Їхні жертви
повертаються додому моральними і фізичними каліками — з ножовими ранами,
відбитими внутрішніми органами, без зубів.

У колишню Югославію вербувальники заманюють дівчат під знадливим
приводом — оскільки там велика кількість миротворців, з’явилося багато
ресторанів і барів, для яких потрібні офіціантки. Але мало хто знає, що
саме в цих країнах найбільша у світі кількість борделів, що теж постійно
мають потребу в «свіжому товарі». Багато їхніх власників сплачують
місцевій поліції за те, що вона не буде «турбувати» їх рейдами, а в разі
втечі рабині поверне її назад власнику.

По всій Україні працюють організації, що борються з тим, щоб наші
дівчата більше не поповнювали кубла світу. Було знято кілька фільмів:
«Жертви мовчання», «Куплені і продані», «Якщо я не повернуся», «Замки на
піску». Всі вони пройшли українськими телеканалами. Два роки тому при
МВС України було організовано відділ з боротьби зі злочинами,
пов’язаними з торгівлею людьми. Поки що в ньому налічується приблизно
170 офіцерів міліції. Ці бійці мали можливість запозичити досвід роботи
в агентів ФБР, інспектора Скотленд-Ярда Пола Голмса (Англія), начальника
карної поліції Болоньї Сільвіо Торі (Італія). А нещодавно Кабмін України
затвердив програму з протидії торгівлі людьми на найближчі три роки. Її
координатором призначений Держкомітет зі справ сім’ї та молоді.

Чи стануть до 2005 року наші дівчата мудріші, покаже час. А поки частина
з тих, кого виходили в Київському реабілітаційному центрі, пакують
валізи знову за кордон. «У моєму селищі був один завод, та й той
занепав, — розповідає дівчина, якій чудом удалося втекти з італійського
борделю. — Роботи і вдень зі свічкою не знайдеш. Кусня хліба немає за що
купити. Нещодавно колишня односельчанка зателефонувала з Греції.
Сказала, що непогано там улаштувалася продавцем на лотку. Може, і мені
поталанить?»1.

Український уряд ухвалив програму протидії торгівлі людьми, яка має на
меті запобігти вивезенню громадян України за кордон з метою економічної
і статевої експлуатації. Але, як повідомила голова комітету з питань
сім’ї та молоді, Валентина Довженко, уряд не має точної статистики щодо
кількості жертв торгівлі людьми і наразі лише намагається з’ясувати хоча
б приблизні цифри.

Пані Довженко сказала, що з Ізраїлю за останні півтора року було
депортовано півтори тисячі українок, які були повіями. Також, сказала
пані Довженко: “У Греції, за даними посольства України в Афінах,
перебуває три тисячі українок, які займаються легальною і нелегальною
проституцією.” Разом із тим, за словами пані Довженко, останнім часом
зростає кількість чоловіків, яких вивозять з метою економічної
експлуатації на нелегальних брудних виробництвах.

2.4. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми

або іншу незаконну угоду щодо передачі людини

Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини (ст. 149)
— злочин досить поширений, особливо щодо молодих жінок і дівчат, які
вербуються для роботи за кордоном і там використовуються злочинцями в
своїх корисливих інтересах.

Крім волі людини — основного безпосереднього об’єкта — додатковим
безпосереднім об’єктом цього злочину, залежно від мети використання
потерпілого, можуть виступати різні його блага: статева недоторканність,
честь і гідність, трудові та інші права громадянина.

З об’єктивної сторони — це продаж людини (що передбачає її купівлю),
інша сплатна передача (наприклад, передача людини в рахунок боргу) або
здійснення щодо людини будь-якої іншої незаконної угоди (наприклад,
угоди про вербування або інше залучення жінок для подальшого
використання в порнобізнесі та ін.). До того ж ці дії мають обов’язково
пов’язуватись із законним або незаконним переміщенням потерпілого через
державний кордон України. Згода або, навпаки, її відсутність з боку
потерпілого на таке переміщення, значення для кваліфікації злочину не
має. Продаж, Інша сплатна передача людини, вчинена щодо неї інша
операція, проводяться для подальшого продажу або іншої передачі
потерпілого іншій особі або особам.

Суб’єктивна сторона цього злочину — тільки прямий умисел, що пов’язаний
з певною метою. Ця мета, виходячи з тексту ст. 149, може бути найближчою
і віддаленою (первинною і кінцевою). Найближчою метою винного є продаж
потерпілого, інша оплатна передача його іншій особі або особам.
Вочевидь, що така мета пов’язана з корисливими мотивами, прагненням
отримати злочинний прибуток від операції. Однак для складу злочину слід
встановити і віддалену (кінцеву) мету. Перелік різних цілей вичерпно
визначений у ст. 149. Це — використання потерпілого з метою сексуальної
експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну
діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в
комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатація
праці потерпілого. Для складу злочину досить встановити хоча б одну з
цих цілей.

Важливо зазначити, що закон не вимагає, щоб конкретна кінцева мета була
досягнута. Для складу злочину досить, якщо винний переслідував цю мету.
Тому злочин вважається закінченим вже з моменту продажу потерпілого,
його іншої сплатної передачі, або іншої угоди щодо людини, пов’язаної з
переміщенням потерпілого через державний кордон України.

Суб’єкт цього злочину — будь-яка особа, причому відповідальності
підлягають всі учасники злочинної операції, звичайно, крім потерпілого.
Це покупець і продавець, посередники операцій і будь-яка інша особа, яка
бере участь в здійсненні дій, вказаних у ст. 149.

У частині 2 ст. 149 вказані кваліфікуючі ознаки цього злочину:
здійснення злочину щодо неповнолітнього, кількох осіб (хоч би двох),
повторно, за попередньою змовою групою осіб, з використанням суб’єктом
свого службового становища або особою, від якої потерпілий був у
матеріальній або іншій залежності (в цих випадках злочин здійснюється
спеціальними суб’єктами). Частина 3 ст. 149 передбачає особливо
кваліфікований вид цього злочину. Це вчинення його організованою групою
або якщо він пов’язаний з незаконним вивезенням дітей за кордон чи
неповерненням Їх в Україну, або з метою вилучення у потерпілого органів
чи тканин для трансплантації чи насильницького донорства, або якщо такі
дії спричинили тяжкі наслідки (наприклад, самогубство, тяжку хворобу
потерпілого, залишення потерпілого після використання напризволяще
тощо)1.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 149 — позбавлення волі на строк від
трьох до восьми років; за ч. 2 ст. 149 — позбавлення волі на строк від
п’яти до дванадцяти років з конфіскацією майна або без такої; за ч. 3
ст. 149 — позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років з
конфіскацією майна.

2.5. Кримінальна відповідальність за підміну дитини

та експлуатацію дітей

Підміна дитини (ст. 148). З об’єктивної сторони цей злочин полягає в
підміні чужої дитини, тобто в заміні одного новонародженого або грудного
немовляти іншим.

Підміна — це звичайно заміна однієї дитини, яка щойно народилася в
пологовому будинку, на іншу, або заміна одного немовляти на інше у
будинку дитини. Цей злочин становить не тільки підміна чужої дитини на
іншу чужу, а й підміна чужої дитини на свою (це може бути пов’язано,
скажімо, зі станом здоров’я своєї дитини)1.

З суб’єктивної сторони злочин може бути вчинений лише з прямим умислом.
Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є корисливі або інші особисті
мотиви.

Суб’єктом злочину є будь-яка особа, яка досягла 16-ти років. Підміна
новонародженого, що мала місце через необережність, наприклад, няні або
сестер пологового будинку, може потягти за собою відповідальність за ст.
140 за наявності всіх інших ознак складу злочину.

Покарання за злочин: за ст. 148 — обмеження волі на строк до п’яти років
або позбавлення волі на той самий строк.

Експлуатація дітей (ст. 150). З об’єктивної сторони цей злочин полягає в
експлуатації дітей або підлітків, які не досягли віку, з якого
дозволяється працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою
отримання прибутку. Це, наприклад, використання праці підлітків
підприємцем в своїй майстерні без належної оплати або використання
особою групи підлітків для миття автомашин, що знаходяться на стоянці, з
вилученням у них повністю або в більшій частині отриманої від клієнтів
винагороди.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел, пов’язаний з корисливою
метою — отримання від праці потерпілих прибутку.

Суб’єкт злочину — будь-яка особа, в тому числі службова.

Частина 2 ст. 150 передбачає кваліфікований склад цього злочину, коли
він вчинюється щодо кількох дітей або якщо він спричинює істотну шкоду
для здоров’я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини, або
поєднаний з використанням дитячої праці в шкідливому виробництві2.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 150 — арешт на строк до шести місяців
або обмеження волі на строк до трьох років, з позбавленням права
обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох
років; за ч. 2 ст. 150 — позбавлення волі на строк від двох до п’яти
років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років.

3. ПРО СУДОВУ ПРАКТИКУ В СПРАВАХ

ПРО ВІДШКОДУВАННЯ МОРАЛЬНОЇ (НЕМАЙНОВОЇ) ШКОДИ

Відповідно до положень Конституції України, зокрема статей 32, 56, 62 і
чинного законодавства, фізичні та юридичні особи мають право на
відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок
порушення їх прав і свобод та законних інтересів.

Як свідчить судова практика, суди в основному правильно застосовують
норми законодавства, які регулюють зазначені питання. Поряд із цим в
окремих випадках припускаються помилок, рідко застосовують чинні
міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України, неповно з’ясовують наявність підстав для відшкодування
моральної шкоди, недостатньо обгрунтовують її розмір, допускають
порушення процесуальних норм.

Відповідно до ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства України. Зокрема, до них належить
ратифікована Верховною Радою України Конвенція про захист прав людини та
основних свобод, яка, як і інші міжнародні договори, підлягає
застосуванню при розгляді справ судами.

Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної
(немайнової) шкоди розглядаються, зокрема:

– коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами
Конституції або випливає з її положень;

– у випадках, передбачених статтями 7, 4401 Цивільного кодексу
Української РСР (далі – ЦК) та іншим законодавством, яке встановлює
відповідальність за заподіяння моральної шкоди (наприклад, ст. 49 Закону
“Про інформацію”, ст. 44 Закону “Про авторське право і суміжні права”);

– при порушенні зобов’язань, які підпадають під дію Закону “Про захист
прав споживачів” чи інших законів, що регулюють такі зобов’язання і
передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру
внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ,
заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або
бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати,
зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації,
моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні
права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих
споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням
під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через
неможливість продовження активного громадського життя, порушенні
стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати
немайнового характеру, що настали у зв’язку з приниженням її ділової
репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу
марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій,
спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Відповідно до ст. 137 ЦПК у позовній заяві про відшкодування моральної
(немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими
неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких
міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це
підтверджується.

При недотриманні позивачем зазначених вимог настають наслідки,
передбачені ст. 139 ЦПК.

Оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими
актами, введеними у дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі
з’ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати якими
правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство
відшкодування моральної шкоди при даному виді правовідносин, коли набрав
чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування
моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими
заподіяно цю шкоду.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності
обов’язковому з’ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної
(немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність
діяння її заподіювача, наявність причинного зв’язку між шкодою і
протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Суд, зокрема, повинен з’ясувати, чим підтверджується факт заподіяння
позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового
характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони
заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач
оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також
інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по
відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її
вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у
випадках, спеціально передбачених законодавством.

При застосуванні норм Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП)
щодо порядку розгляду трудових спорів у справах про відшкодування
моральної шкоди, заподіяної працівникові у зв’язку з виконанням трудових
обов’язків, суди повинні виходити з того, що за змістом ст. 124
Конституції потерпілий має право звернутися з такими вимогами до суду
безпосередньо.

Суддя не вправі відмовити особі у прийнятті заяви з такими вимогами лише
з тієї підстави, що вона не розглядалася комісією по трудових спорах.

За змістом ст. 4401 ЦК та інших норм законодавства, що регулюють ці
правовідносини, заподіяна моральна (немайнова) шкода відшкодовується тій
фізичній чи юридичній особі, права якої були безпосередньо порушені
протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб.

За моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання
трудових обов’язків, відповідальність несе організація з якою цей
працівник перебуває у трудових відносинах, а останній відповідає перед
нею в порядку регресу, якщо спеціальною нормою закону не встановлено
іншого (наприклад, ст. 47 Закону України “Про телебачення і
радіомовлення”).

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно
від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо),
яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості,
можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема,
враховуються стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його
життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової
репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану,
добровільне – за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого
спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому
суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у
кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи
неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього
питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду
справи.

Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд
повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

Судам слід мати на увазі, що у разі заподіяння особі моральної шкоди
неправомірно вчиненими діями кількох осіб, розмір відшкодування
визначається з урахуванням ступеня вини кожної з них.

На осіб, які заподіяли моральну шкоду спільно (взаємопов’язаними,
сукупними діями або діями з єдиним наміром), відповідно до статей 174,
451 ЦК покладається солідарна відповідальність по її відшкодуванню.

При заподіянні особі моральної шкоди, обов’язок по її відшкодуванню
покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна
потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

Відповідно до ст. 454 ЦК розмір відшкодування моральної шкоди може бути
зменшений судом з урахуванням ступеня вини заподіювача і потерпілого та
майнового стану відповідача (громадянина).

При розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на
підставі ст. 56 Конституції судам слід мати на увазі, що при
встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями
чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх
посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона
підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого
самоврядування. Дія цієї норми не поширюється на випадки заподіяння
моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів,
їх посадових чи службових осіб. Така шкода за наявності необхідних
підстав може бути відшкодована на підставі ст. 4401 ЦК чи іншого
законодавства.

При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної
громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу
державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід
виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій
справі, якщо це передбачено відповідним законом (наприклад, ст. 9 Закону
“Про оперативно-розшукову діяльність”). Якщо ж відповідним законом чи
іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що
шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із
відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача
відповідний орган Державного казначейства України.

При вирішенні спорів про відшкодування моральної шкоди, заподіяної особі
поширенням відомостей, які не відповідають дійсності і порочать її
честь, гідність та ділову репутацію, необхідно враховувати роз’яснення,
які дав Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 вересня 1990
року N 7 “Про застосування судами законодавства, що регулює захист
честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” (зі
змінами, внесеними постановами Пленуму від 4 червня 1993 р. N 3, від 31
березня 1995 р. N 4, від 25 грудня 1996 р. N 14 та від 3 грудня 1997 р.
N 12).

Зокрема, судам слід мати на увазі, що у справах про спростування
відомостей, поширених засобами масової інформації (в пресі, по радіо і
телебаченню), як відповідачі до участі притягаються автор, орган засобу
масової інформації, що їх поширив, а у передбачених законом випадках, і
відповідна службова особа цього органу, які й несуть обов’язок по
відшкодуванню заподіяної моральної шкоди відповідно до ступеня вини
кожного з них. Якщо позивач не бажає притягати когось з них до
відповідальності, на решту заподіювачів моральної шкоди покладається
обов’язок по відшкодуванню тієї її частини, яка відповідає ступеню їх
вини. В разі, коли орган масової інформації не називає автора, суд
виходить з того, що вину за поширення зазначених відомостей цей орган
взяв на себе.

На відповідача може бути покладено обов’язок по відшкодуванню заподіяної
моральної шкоди, не тільки тоді, коли суд задовольнив вимоги позивача
про спростування поширених відомостей, а й тоді, коли відповідач
спростував їх добровільно. Відповідно до ст. 42 Закону України “Про
друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” і ст. 48 Закону
України “Про телебачення і радіомовлення”, на органи масової інформації,
їх працівників і автора не може бути покладено обов’язок по
відшкодуванню моральної шкоди за публікацію чи поширення відомостей, які
не відповідають дійсності, якщо вони містились в офіційних повідомленнях
чи були одержані від інформаційних агентств чи прес-служб державних
органів та органів об’єднань громадян або є дослівним відтворенням
матеріалів, опублікованих іншим засобом інформації (з посиланням на
нього), офіційних виступів посадових осіб державних органів, виступів
народних депутатів, або містилися у авторських виступах, які передаються
в ефір без попереднього запису.

Критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження, критичні
рецензії творів не можуть бути підставою для задоволення вимог про
відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак якщо при цьому
допускаються образа чи порушення інших захищених законом прав особи
(розголошення без її згоди конфіденційної інформації, втручання в
приватне життя тощо), то це може тягти за собою відшкодування моральної
шкоди.

Звернути увагу судів на те, що ст. 17 Закону “Про державну підтримку
засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” передбачено
певні особливості їх відповідальності за заподіяну моральну (немайнову)
шкоду.

При вирішенні спорів про відшкодування моральної (немайнової) шкоди за
позовами органів державної влади, місцевого самоврядування, офіційних
осіб (наприклад, зареєстрований кандидат у депутати) чи посадових осіб
до засобів масової інформації судам слід мати на увазі, що за змістом ч.
4 ст. 17 зазначеного Закону з’ясуванню підлягають наявність злого умислу
журналіста або засобу масової інформації, а також наслідки використання
потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування
неправдивих відомостей, відстоювання його честі й гідності та
врегулювання конфлікту в цілому.

Під злим умислом журналіста чи засобу масової інформації необхідно
розуміти такі їх дії, коли вони перед поширенням інформації
усвідомлювали її неправдивість (недостовірність) або неправомірність
інших дій (поширення конфіденційної інформації щодо особи без згоди
останньої тощо).

Вирішуючи питання про можливість покладення на журналіста і засіб
масової інформації солідарної відповідальності та міру вини кожного, суд
має виходити із загальних засад ЦК.

Звернути увагу судів на те, що положення ст. 24 Закону України “Про
захист прав споживачів” щодо одночасного вирішення судом вимог споживача
про захист його прав і відшкодування моральної шкоди не виключають
можливості пред’явлення окремого позову про відшкодування цієї шкоди
(наприклад, коли вимоги були задоволені без судового розгляду, але
допущена тяганина).

Згідно з тим же законом ці справи можуть бути підсудні за вибором
споживача районному (міському) суду за місцем проживання споживача, за
місцем знаходження відповідача, за місцем заподіяння шкоди або за місцем
виконання договору.

Судам необхідно враховувати, що відповідно до ст. 2371 КЗпП (набрала
чинності 13 січня 2000 р.) за наявності порушення прав працівника у
сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення,
невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для
життя і здоров’я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань,
втрати нормальних життєвих зв’язків чи вимагає від нього додаткових
зусиль для організації свого життя, обов’язок по відшкодуванню моральної
(немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган
незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Умови відшкодування моральної (немайнової) шкоди, передбачені укладеним
сторонами контрактом, які погіршують становище працівника порівняно з
положеннями ст. 2371 КЗпП чи іншим законодавством, згідно зі ст. 9 КЗпП
є недійсними.

Відповідно до ст. 13 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди,
завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього
слідства, прокуратури і суду” питання про відшкодування моральної шкоди
у зазначених випадках та її розмір вирішується за заявою громадянина
ухвалою суду першої інстанції, який розглядав кримінальну справу або
якому вона мала бути підсудна.

Розмір моральної шкоди в цих випадках визначається з урахуванням
обставин справи, але за час незаконного перебування громадянина під
слідством чи судом він має бути не меншим однієї мінімальної заробітної
плати за кожен місяць перебування під слідством або судом. Відшкодування
моральної шкоди в цих випадках провадиться за рахунок коштів державного
бюджету, незалежно від вини посадових осіб органів дізнання,
попереднього слідства, прокуратури і суду.

Судам слід мати на увазі, що на правовідносини, які виникли до набрання
чинності відповідним законодавчим актом про відшкодування моральної
шкоди, обов’язок по її відшкодуванню не поширюється, в тому числі й на
ті випадки, коли позивач після набрання чинності цим актом ще зазнає
моральних чи фізичних страждань від раніше вчинених неправомірних дій.
Однак моральна шкода підлягає відшкодуванню, якщо неправомірні дії
(бездіяльність) відповідача, що завдають позивачеві моральних або
фізичних страждань, почалися до набрання законної сили актом
законодавства, яким встановлена відповідальність за заподіяння такої
шкоди, і продовжуються після набрання цим актом чинності.

До вимог про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням
відомостей, що не відповідають дійсності і порочать честь, гідність чи
ділову репутацію фізичної або юридичної особи, згідно з ч. 3 ст. 7 ЦК
застосовується строк позовної давності в один рік. До вимог про
відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених трудовим
законодавством, – тримісячний строк (ст. 233 КЗпП). До інших вимог про
відшкодування моральної шкоди, як вимог, що випливають з порушення
особистих немайнових прав, строки позовної давності відповідно до ст. 83
ЦК не застосовуються.

Відповідно до ст. 24 ЦПК спори про відшкодування моральної (немайнової)
шкоди підвідомчі суду, якщо хоча б однією зі сторін у них є громадянин
(фізична особа).

Суду підвідомчі також спори між юридичними особами про відшкодування
моральної (немайнової) шкоди, якщо ці вимоги взаємопов’язані з іншими
вимогами, вирішення яких віднесено до відання суду загальної юрисдикції
(наприклад, про спростування поширеної інформації та відшкодування у
зв’язку з цим заподіяної моральної шкоди).

Підсудність справ даної категорії визначається за правилами ст. 125 ЦПК,
тобто за місцем знаходження відповідача, крім випадків, коли позивачеві
надано законом право вибору підсудності.

З метою забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи, суддя
повинен провести ретельну підготовку її до розгляду. Зокрема, в строки
встановлені ст. 146 ЦПК, вчинити всі необхідні підготовчі дії,
передбачені ст. 143 цього ж Кодексу, залежно від конкретних обставин
справи, витребувати від позивача подання доказів про порушення його
законних прав і заподіяну моральну шкоду, надіслати відповідачу копії
позовної заяви та доданих до неї документів і зажадати від нього
письмових пояснень щодо заявленого позову, а за наявності заперечень
проти нього – подання доказів, що їх підтверджують.

Виходячи з правил статей 4, 5 ЦПК і статей 28, 49, 50
Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК) потерпілий,
тобто особа, якій злочином заподіяно моральну шкоду (внаслідок посягання
на здоров’я, честь, гідність, знищення майна, позбавлення годувальника
тощо), має право пред’явити позов про її відшкодування у кримінальному
процесі або в порядку цивільного судочинства.

У кримінальній справі вимоги про відшкодування моральної шкоди
розглядаються і вирішуються судом за умови, що особу, якій її заподіяно,
визнано в установленому законом порядку потерпілим та цивільним
позивачем і що у справі є письмова заява, яка за змістом відповідає ст.
137 ЦПК. У тих кримінальних справах, які відповідно до ст. 27 КПК
порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, вимоги про
відшкодування моральної шкоди можуть бути викладені у скарзі про
порушення кримінальної справи.

У разі, коли до надходження кримінальної справи до суду особа не була
визнана потерпілим і цивільним позивачем, ці питання мають бути вирішені
у стадії віддання обвинуваченого до суду або відповідно до вимог ст. 296
КПК у підготовчій частині судового засідання.

При розгляді справ про відшкодування моральної шкоди суди мають виявляти
і всебічно з’ясовувати причини й умови, що призводять до порушення прав
фізичних і юридичних осіб та заподіяння їм моральної шкоди, і реагувати
на них окремими ухвалами.

4. ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВА, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ БІЖЕНЦІВ І ОСІБ, ЯКІ
ШУКАЮТЬ ПРИТУЛОК В УКРАЇНІ

Після розвалу соціалістичного табору Україна зіткнулась з новою
проблемою – масовим напливом біженців. Це пояснюється відкритістю
кордонів, можливістю вільного виїзду за кордон, активною
зовнішньополітичною діяльністю, економічним, науково-технічним,
культурним співробітництвом України з іноземними державами.

На територію нашої держави прибувають біженці з пострадянських держав,
які постраждали від міжетнічних конфліктів і громадянських війн. Окрім
цих осіб у державі з’явилася численна група вихідців з Африки, Азії,
Ближнього і Середнього Сходу, які заявляють про себе як про біженців, а
також групи осіб, які проживають на території України з часу існування
СРСР. Ці особи прибули в державу на законних для того часу підставах,
які не мають можливості повернутися до себе на батьківщину з різних
причин і продовжують проживати без визначеного правового статусу. Це
в’єтнамці, курди, сомалійці, ангольці та інші африканці.

Зростанню кількості іноземців на території України сприяє також значне
розширення та збагачення міжнародних зв’язків. Ці стосунки приймають
різні форми: зв’язки окремих трудових колективів, туристичні поїздки,
поїздки за особистим запрошенням і т.ін.

Є всі підстави вважати, що кількість осіб, які заявляють про себе як про
біженців, буде зростати. Цьому сприяє законодавство України. У ст. 26
Конституції України закріплено, що іноземці та особи без громадянства,
які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими
самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і
громадяни України.

На думку правозахисників, міграція є найбільш характерним символом
нового тисячоліття. Всього у світі, за даними ООН, нараховується близько
90 млн іммігрантів. Разом з цим зростає й кількість проблем, пов’язаних
із цією категорією осіб: правових, економічних, соціальних,
етнокультурних, релігійних, психологічних.

Ці проблеми не тільки не вирішуються, а й практично не вивчаються. Серед
великої кількості проблем, пов’язаних із біженцями, слід особливо
виділити додержання прав людини, захисту її честі та гідності. Вона
включає в себе питання, що пов’язані з найважливішими сторонами життя
людини. Біженці перебувають у такому стані, що навіть ці основні права
часто не дотримуюються.

Вивчаючи практику дотримання прав людини, захисту її честі та гідності
відносно до біженців і осіб, які шукають притулок, у першу чергу
необхідно розглянути закони України, в яких закладено правові норми, що
мають відношення до цієї категорії осіб. Це дозволить з’ясувати
сукупність прав і обов’язків, що передбачено українським законодавством
для цієї категорії осіб. Права біженців, їх честь та гідність
захищаються і міжнародними документами. Центральним міжнародним
документом, що спрямовано на захист прав біженців і осіб, які шукають
притулок, є Конвенція про статус біженців, прийнята у 1951 році.

Окрім цієї Конвенції міжнародне товариство в рамках ООН видало низку
документів (декларації, пакети, договори), які містять у собі норми, що
стосуються захисту прав біженців. Першим із цих документів є Загальна
декларація прав людини, що була затверджена та проголошена Генеральною
Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. В преамбулі до Декларації зазначено:

“Беручи до уваги, що визнання гідності, яка властива всім членам
людської сім’ї, і, рівних та невід’ємних прав їх є основою свободи,
справедливості та загального миру; і, беручи до уваги, що зневажання і
нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють
совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати
свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди,
проголошене як високе прагнення людей; і, беручи до уваги, що народи
Об’єднаних Націй підтвердили в Статуті свою віру в основні права людини,
в гідність і цінність людської особи і в рівноправність чоловіків і
жінок та вирішили сприяти соціальному прогресові і поліпшенню умов життя
при більшій свободі; і, беручи до уваги, що загальне розуміння характеру
цих прав і свобод має величезне значення для повного виконання цього
зобов’язання”.

У подальшому приймалися інші документи і, насамперед, Міжнародний пакт
про громадські та політичні права, Європейська конвенція прав людини та
інші, де сформульовано широкий комплекс норм по забезпеченню і захисту
прав людини, її основних свобод, що грунтуються на положеннях Загальної
декларації прав людини.

Поява цих документів була зумовлена необхідністю міжнародного контролю
захисту прав і свобод у масштабах усього суспільства і знаменувала
визнання пріоритету загальних норм міжнародного права над нормами
внутрішнього державного права.

Україна не підписала жодного міжнародного документа, що стосувався б
проблем біженців. До такого країну спонукав тяжкий економічний стан.
Разом з тим, основні принципи Конвенції про статус біженців увійшли до
національного законодавства і таким чином присутні у правовому полі
України.

У новій Конституції України закладені принципи основних прав біженців,
які, очевидно, будуть розвинуті та конкретизовані у відповідних законах.
Це важливо зробити найближчим часом, тому що правове поле відносно
регулювання різних аспектів поведінки іноземців і осіб без громадянства
в Україні на багатьох ділянках ще не заповнене.

Необхідно звернути увагу на положення, викладені в пп. 1 і 2 частини 1
ст. 92 Конституції України, в якій говориться, що виключно законами
України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих
прав і свобод; основні обов’язки громадянина, а також громадянство,
правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства.

В Конституції України передбачено також положення про введення посади
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Тоді будь-яка
людина, а значить і біженці, і особи, які шукають притулок, можуть
звернутися до нього по допомогу з питань захисту своїх прав, честі та
гідності тому, що посягання на честь та гідність особи розглядається як
складне і багатопланове явище, яке зазіхає різними способами на
різноманітні блага і суспільні відносини, що охороняються законом.

У Законі України “Про біженців” відображено правові економічні та
організаційні гарантії прав людей, які вимушено залишили державу свого
громадянства або державу свого постійного місця проживання.

Завдяки прийняттю цього Закону стало можливим створення органів
міграційної служби в Україні. 22 червня 1994 року Кабінет Міністрів
України прийняв Постанову “Про створення органів міграційної служби в
Україні” № 428.

Крім того, в Законі України “Про біженців” визначено правовий статус
біженців в Україні, їх права та обов’язки. Біженцям надаються достатньо
широкі права: вони мають право на трудову діяльність, на отримання у
власність майна, на медичну та грошову допомогу, пенсії, на навчання і
т. п.

Важливим правовим актом у сфері міграційних процесів є Закон України
“Про правовий статус іноземців”, прийнятий у лютому 1994 року. У ньому
закріплено права, свободи і обов’язки іноземців, які проживають або
тимчасово знаходяться в Україні, вони є рівними з громадянами України в
правах й обов’язках, за виключенням участі в роботі політичних партій,
участі в референдумах, не можуть бути вибраними до органів державної
влади і місцевого самоврядування, на них не розповсюджується загальна
військова повинність.

Таким чином, в українському законодавстві є певна кількість нормативних
документів, що регламентують права й обов’язки біженців і осіб, які
шукають притулок. Разом з тим, практика їх реалізації пов’язана з
великими труднощами, що обумовлені рядом причин: по-перше, відсутністю
матеріальних можливостей для реалізації прав біженців, передбачених
законом. Неспроможність держави захистити права біженців та осіб, які
шукають притулок, їх честь та гідність викликає вкрай негативні
наслідки, оскільки вона паралізує законослухняність населення держави,
включаючи і біженців, і осіб, які шукають притулок. До сьогодні не
вирішене питання про створення хоча би одного на всю Україну пункту
тимчасового розташування біженців. Створюється замкнене коло: держава не
надає біженцям місць законного проживання, але вимагає виконання закону
про біженців.

Іншою причиною труднощів реалізації українського законодавства відносно
біженців і осіб, які шукають притулок, є відсутність досвіду роботи
державних органів з такою категорією населення. Це призводить до надто
повільної, багатомісячної, а іноді й багаторічної підготовки підзаконних
актів. Відсутність же таких документів створює обстановку правової
невизначеності, а це означає, що створюється середовище, яке сприяє
порушенню прав людини.

Третьою причиною зазначених проблем є невисокий рівень правової культури
державних службовців, у тому числі й працівників правоохоронних органів.

Виходячи з цього та враховуючи, що Україна як суб’єкт міжнародних
відносин зобов’язана дотримуватись норм міжнародного права, Декларації
прав і свобод людини та інших міжнародно-правових актів, необхідно:

визначити концепцію національної політики відносно біженців та осіб, які
шукають притулок на території України;

створити загальноукраїнську мережу правових консультаційних пунктів для
біженців та осіб, які шукають притулок;

інформувати всіх іноземців, які прибувають на територію України, про
правила та місця їх реєстрації в нашій країні, а також про правила
перебування іноземців і осіб без громадянства в нашій державі. Цю
інформацію можна підготувати у вигляді пам’яток;

врегулювати нормативно процедуру вилучення та знищення незаконних
документів, що посвідчують особу, у біженців і осіб, які шукають
притулок. Ця процедура має носити цивілізований, не принижуючий людську
гідність характер;

органам виконавчої влади організувати роз’яснювальну і правову
просвітницьку роботу з керівниками ЗАГСів, управлінь просвіти різних
рівнів, дитячих дошкільних закладів, шкіл, медичних закладів з питань
прав біженців та осіб, які шукають притулок;

налагодити просвітницьку і виховну роботу з державними службовцями, які
працюють з іноземцями, спрямовану на недопущення порушень прав людини,
приниження честі та гідності особистості;

налагодити тісну співпрацю з міжнародним співтовариством з метою
залучення коштів міжнародних організацій та країн-донорів для вирішення
цієї проблеми.

Від розв’язання цих завдань залежить авторитет нашої молодої держави, що
прагне стати цивілізованою демократичною країною.

5. ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ВІД ДИФАМАЦІЇ

(ГАНЬБЛЕННЯ ІНФОРМАЦІЄЮ)

З розвитком телекомунікацій та засобів масової інформації остання все
більше стає небезпечним товаром. Адже від її неточності, неправдивості
або навіть правдивості можна отримати травми, яких не кожен інший товар
може завдати. I якщо безпеку звичайних товарів і послуг підтверджують
сертифікати, то інформація, навіть від компетентних органів, такого
документа не має і може зашкодити. А коли таке вже сталося, то єдиним
шляхом залишиться спростування – добровільне або через суд. Кажуть, що
це і непоганий вид бізнесу.

Дифамація – це ганьблення інформацією

Дифамація (лат. diffamo – порочу, ганьблю) – це поширення відомостей,
які порочать, ганьблять особу: як тих, що не відповідають дійсності, так
і тих, що відповідають дійсності; як тих, що виражені в прийнятній
формі, так і тих, що виражені не в прийнятній формі (ст. 126 КК України
– образа); як тих, що поширені ненавмисно або особою, яка не знала, що
поширює неправдиві відомості, так і тих, що кваліфікуються за ст. 125 КК
України (поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу
– наклеп).

Порочити, ганьбити особу означає поширювати відомості, “які порочать її
честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди її інтересам”.

Гідність – це поняття моральної свідомості, яка виражає уявлення про
цінність всякої людини як моральної особистості, а також категорія
етики, яка означає особливе моральне відношення людини до самої себе і
ставлення до неї з боку суспільства, в якому визнається цінність
особистості.

Честь – це поняття моральної свідомості і категорія етики, пов’язана та,
переважно, подібна до категорії гідності. Подібно до гідності, поняття
честі розкриває ставлення людини до самої себе і ставлення до неї
суспільства. Але, на відміну від поняття гідності, моральна цінність
людини в понятті честі пов’язується з конкретним суспільним становищем
людини, родом її діяльності та моральними якостями, що за нею
визнаються. Якщо уявлення про гідність людини виходить із принципу
рівності всіх людей у моральному відношенні, то поняття честі, навпаки,
диференційовано оцінює людей, що знаходить відображення в їх репутації.

Репутація – це оцінка діяльності суб’єкта підприємницької діяльності або
громадянина, яка ґрунтується на думці оточуючих про моральне обличчя
тієї чи іншої людини, установи, організації на підставі їх попередньої
поведінки і яка виражається у визнанні їх здобутків, авторитету, в тому,
що від неї чекають у подальшому, яка міра відповідальності на неї
покладається і як оцінюються її вчинки.

Ділова репутація – це категорія, яка стосується лише підприємця,
підприємницької структури, організації, що здійснює підприємницьку
діяльність.

Юридична особа не має честі і гідності

Закон (ст. 7 ЦК України) не захищає “честі і гідності” організації
(юридичної особи), а лише її ділову репутацію і захищені законом
інтереси (право на ім’я, авторське право, інші особисті немайнові
права).

Цей “постулат”, як на нашу ментальність, дещо незвичний і тому потребує
детальнішого викладення. Як важко говорити про честь і гідність
підприємства й установи (уявіть собі честь і гідність Міністерства
вугільної промисловості або іншого міністерства чи управління), також
важко не говорити про честь і гідність політичної партії (пригадаємо:
“Партія – розум, честь і совість нашої епохи”). Разом з тим, не тільки
не звучить, а навіть ображає: “ділова репутація політичної партії” (в
Законі “Про об’єднання громадян” (частина третя ст. 1) зазначено, що
його дія не поширюється на об’єднання громадян, які мають основною метою
одержання прибутку).

Тому смію твердити, що державна установа не може вимагати через суд
захисту своєї честі, гідності і ділової репутації, – вона може вимагати
лише спростування неправдивої інформації, яка не відповідає дійсності, в
порядку, встановленому ст. 37 Закону “Про друковані засоби масової
інформації (пресу) в Україні”, а також у порядку, передбаченому частиною
другою ст. 7 ЦК України, якщо відомості, які не відповідають дійсності,
завдають шкоди інтересам цієї державної установи або держави, від імені
якої вони діють.

Закон не захищає честі, гідності та ділової репутації громадянина й
організації від поширення відомостей, що відповідають дійсності або
викладені правдиво (але не в образливій формі!).

I цей “постулат” потребує детальнішого викладення. Iснує достатньо
нормативних актів, які забороняють поширення правдивої інформації про
громадянина, організацію і навіть про певні факти і події. Так,
відповідно до ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я
медичні працівники не мають права розголошувати відомості про хворобу,
медичне обстеження, інтимну і сімейну сторону життя громадянина. Закон
“Про інформацію” в ст. 46 про недопустимість зловживання правом на
інформацію передбачає:

“Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або іншу
передбачену законодавством таємницю.

Не підлягають розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці,
грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення
(удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень,
крім випадків, передбачених законом”.

Порядок спростування – встановлює суд

Захист честі, гідності та ділової репутації здійснюється судом шляхом
спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені
неправдиво, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію громадянина
або організації чи завдають шкоди їх інтересам (частина перша статті 7
ЦК України). Стаття 32, частина третя, Конституції України розширює
права громадянина на судовий захист щодо спростування недостовірної
інформації.

Вона передбачає не тільки право громадянина на спростування
недостовірної інформації щодо нього самого, а ще й щодо членів його
сім’ї. Вона передбачає не тільки право на спростування недостовірної
інформації, а ще й право на вилучення будь-якої інформації. У судовій
практиці право на спростування ще більш розширене: зацікавлена особа має
право на судовий захист також у разі поширення недостовірної інформації
щодо члена її родини або іншого родича, який помер (п. 5 постанови
Пленуму Верховного суду України №7 від 28.09.90 р. зі змінами, внесеними
постановами №3 від 04.06.93 р., №4 від 31.03.95 р., №14 від 25.12.96
р.).

Порядок спростування встановлюється судом виходячи з основних положень,
що містяться в частині другій статті 7 ЦК та в роз’ясненнях Пленуму
Верховного суду України (п.п. 6, 7 і, особливо, п.п. 8, 9 згаданої вище
постанови Пленуму). Щодо друкованих засобів масової інформації, то
порядок спростування інформації чітко визначений у ст. 37 Закону України
“Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”:

“Громадяни, юридичні особи і державні органи, а також їх законні
представники мають право вимагати від редакції друкованого засобу
масової інформації опублікування ним спростування поширених про них
відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь та
гідність.

Якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості
відповідають дійсності, вона зобов’язана на вимогу заявника опублікувати
спростування їх у запланованому найближчому випуску друкованого засобу
масової інформації або опублікувати його за власною ініціативою.

Спростування повинно бути набрано тим же шрифтом і розміщено під
заголовком “Спростування” на тому ж місці шпальти, де містилося
повідомлення, яке спростовується.

Обсяг спростування не може більш ніж удвічі перевищувати обсяг
спростовуваного фрагмента опублікованого повідомлення або матеріалу.
Забороняється вимагати, щоб спростування було меншим, ніж половина
стандартної сторінки машинописного тексту.

Спростування може бути підготовлене у формі відповіді, обсяг якої не
перевищує спростовуваного матеріалу.

Скорочення чи інші зміни в тексті спростування заявника без його згоди
не допускаються.

Редакція відмовляє в публікації спростування, якщо спростування:

1) порушує положення статті 3 цього закону;

2) суперечить рішенню або вироку суду, які набрали чинності;

3) є анонімним.

Редакція може відмовити в публікації спростування, якщо спростування:

1) стосується відомостей, які нею вже спростовані;

2) надійшло з вимогою заявника опублікувати його пізніше ніж через рік з
дня публікації відомостей, що спростовуються.

Редакція зобов’язана в строк, що не перевищує одного місяця з дня
надходження вимоги, опублікувати спростування і письмово повідомити
заявника про строк і час публікації спростування у разі затримки або про
відмову в його публікації, зазначивши підстави відмови.

Заявник має право оскаржити відмову в публікації спростування або
порушення порядку його публікації до суду, який приймає скаргу до
розгляду протягом року з дня публікації спростовуваних відомостей”.

Верховний суд України тлумачить останній абзац дещо “демократичніше”,
ніж він записаний у законі. Так, Верховний суд вважає, що коли
зацікавлена особа попередньо не зверталася до органів масової інформації
про спростування оприлюднених відомостей, то й у цьому разі вимоги
громадян або організації розглядаються судом згідно з ч . 2 ст. 124
Конституції (п. 7 згаданої постанови Пленуму).

Право отримання інформації – проти права розповсюдження інформації

Між правом на захист від розповсюдження інформації, небажаної для особи,
якої вона стосується, і правом громадян на інформацію (ст. 9 та ст. 10
Закону України “Про інформацію”) існує певна колізія – і суспільна, і
правова. Ця колізія повинна розв’язуватися відповідно до вимог ст. 47
вищезгаданого закону, а саме:

“Відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть
особи, винні у вчиненні таких порушень, як:

необгрунтована відмова від надання відповідної інформації;

надання інформації, що не відповідає дійсності;

несвоєчасне надання інформації або навмисне приховування інформації;

поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і
гідність особи;

використання і поширення інформації стосовно особистого життя
громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної
інформації внаслідок виконання своїх службових обов’язків;

розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом,
особою, яка повинна охороняти цю таємницю;

порушення порядку зберігання інформації або навмисне знищення
інформації;

необгрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії
відомостей з обмеженим доступом”,

Ця колізія повинна розв’язуватися і відповідно до ст. 32 Конституції,
яка передбачає, що не допускається збирання, зберігання та поширення
конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків,
визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки,
економічного добробуту та прав людини. Отже, захист юридичної особи від
збирання, зберігання та поширення конфіденційної інформації
передбачається іншими нормативними актами, зокрема про захист
комерційної таємниці.

Позови до засобів інформації за визначенням є засобом захисту честі та
гідності, ділової репутації осіб, зокрема і юридичних, а також – права
людина на приватне життя.

Закон передбачає для кожного, хто звертається до суду з позовом про
захист честі, гідності та ділової репутації, необхідність разом з
вимогами про спростування поєднувати вимоги про стягнення моральних
збитків, спричинених розповсюдженням неправдивих відомостей.

Ці позови у країнах усталеної демократії є лише одним з елементів
системи “балансів та рівноваг”, і покликані застерігати можливі
зловживання (непрофесійність) з боку ЗМІ. Той факт, що ця демократична
(за змістом) інституція використовується в Україні як засіб пригнічення
свободи слова, свідчить про те, що, з одного боку, ЗМІ та репортери з
оглядачами частенько припускаються прикрих помилок, просто–таки
підставляючись під такого роду позови. З іншого боку, задоволення
позовів про стягнення зі ЗМІ карколомних грошових сум моральних збитків
стали можливим завдяки можливості позапроцесуального впливу на судові
органи з боку позивачів.

Базовою нормою права для таких позовів до ЗМІ є ст.7 Цивільного кодексу
України, якою передбачено:

“Громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування
відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які
порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх
інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони
відповідають дійсності.

Якщо відомості, зазначені в частині першій цієї статті, були поширені
через засоби масової інформації (друкованої або аудіовізуальної), вони
повинні бути спростовані у тому ж друкованому виданні, аналогічній
радіо- чи телепередачі або іншим адекватним способом. Якщо відомості,
які не відповідають дійсності і завдають шкоди інтересам, честі,
гідності або діловій репутації громадянина чи організації, містить
документ, що виходить від організації, такий документ підлягає заміні
або відкликається.

Громадянин або організація, відносно яких поширені відомості, що не
відповідають дійсності і завдають шкоди їх інтересам, честі, гідності
або діловій репутації, вправі поряд із спростуванням таких відомостей
вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої
їх поширенням. Щодо вимог про спростування цих відомостей та компенсацію
моральної шкоди встановлюється строк позовної давності в один рік.”
Важливим є положення про те, що тягар доведення в частині правдивості
розповсюджених відомостей Закон покладає на розповсюджувача таких
відомостей, тобто на ЗМІ та на авторів публікацій.

При цьому варто пам’ятати, що заявник позову при цьому зобов’язаний
довести в суді те, що саме відповідач (саме ЗМІ, до якого пред’явлений
позов) розповсюдив спірні відомості про заявника.

Якщо в позові про захист честі, гідності та ділової репутації разом з
вимогою спростування міститься вимога про стягнення моральних та/або
матеріальних збитків, вже позивач повинний надавати суду докази щодо
наявності таких збитків, а також надавати докази в обгрунтування розміру
своїх вимог.

В кожному випадку позов направляється до місцевого суду загальної
компетенції за місцем знаходження відповідача. Якщо відповідачів
декілька і вони мають різні адреси, позивач на власний вибір має право
направити позов до місцевого суд за адресою одного з відповідачів.

Позовна заява повинна в собі містити:

– назву суду, до якого подається заява;

– точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або
знаходження, а також назву представника позивача, коли позовна заява
подається представником;

– зміст позовних вимог;

– виклад обставин, якими позивач обгрунтовує свої вимоги;

– зазначення доказів, що стверджують позов;

– зазначення ціни позову;

– підпис позивача або його представника з зазначенням часу подання
заяви.

До позовної заяви додаються письмові докази, а якщо позовна заява
подається представником позивача – також довіреність чи інший документ,
що стверджує повноваження представника.

Позивач повинен подати позовну заяву з копіями відповідно до кількості
відповідачів.

Отже, якщо в позові міститься вимога про стягнення моральних збитків, в
тексті позову повинне міститися обгрунтування цих вимог, а до самого
позову повинні прикладатися докази спричинення цих збитків. (Перелік
вимог закону до змісту та форми позову міститься в ст. ст. 137 138
Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК)

Закон передбачає спеціальну умову щодо позовів про захист честі,
гідності та ділової репутації, які пред’являються до ЗМІ з боку органів
державної влади, місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів.
Ця вимога викладена в ч.4 ст. 17 Закону України “Про державну підтримку
засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” і виписана
вона буквальна так: “У разі конфлікту щодо завданої моральної
(немайнової) шкоди між журналістом і засобом масової інформації, з
одного боку та органом державної влади або місцевого самоврядування чи
офіційною, посадовою особою (офіційними, посадовими особами) – з іншого
суд визначається щодо наявності злого умислу журналіста чи засобу, а
також враховує наслідки використання потерпілим можливостей позасудового
(досудового) спростування неправдивих відомостей, відстоювання його
честі і гідності та врегулювання конфлікту в цілому. (виділене мною,
В.Н.).

На практиці це зобов’язує кожного автора такого позову зазначити в
тексті позову в чому, на його думку, полягає цей злий умисел, як також
зазначати, у який спосіб цей “потерпілий” від публікації використав
можливості “позасудового (досудового) спростування”.

В іншому випадку у суду не буде можливості визначитися щодо злого
умислу, а також врахувати наслідки використання потерпілим можливостей
позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей.

До позову повинні прикладатися докази сплати позивачем держмита.

Суд, отримавши позов, повинний перевірити відповідність оформлення
позову до вимог чинного законодавства і, якщо позов відповідає вимогам
законодавства, прийняти позов до розгляду. Якщо позов не відповідає
вимогам законодавства, суддя або відмовляє у його прийнятті, або,
залишивши позов на певний час без руху, зобов’язує позивача усунути
недоліки позову. В кожному випадку у відповідності до вимог ст. ст. 136,
232 ЦПК рішення судді щодо руху позову повинне оформлятися відповідною
ухвалою.

Ухвала, прийнята у відповідності до ст.136 ЦПК, може бути оскаржена до
апеляційного суду окремо від остаточного рішення суду по справі.

Після цього суд здійснює підготовку цивільної справи до судового
розгляду. В цій стадії, як правило, суддя викликає сторони для
співбесіди. Під час такої співбесіди суддя, як правило, вручає
відповідачеві (в даному випадку ЗМІ) копію позовної заяви, а по
закінченні співбесіди виносить ухвалу про призначення справи до слухання
в суді і вручає сторонам повістки (виклики) на день слухання..

Якщо такої співбесіди не проводилося, або відповідач з якоїсь причини не
з’явився на співбесіду, суд направляє копію ухвали про призначення
справи разом з повісткою та копією позову відповідачеві (відповідачам.)
При цьому суд повинний дотриматись вимоги про вручення повістки та копії
позову не пізніше, ніж за п’ять днів до судового засідання. В іншому
випадку у відповідача виникає право повідомити суд про необхідність
перенести слухання у зв’язку з недостатністю часу підготовки до справи.

Якщо копія позову вручається відповідачеві під час співбесіди і суд при
цьому вимагає якихось пояснень чи заперечень, треба пам’ятати, що в
кожній стадії цивільного процесу надання пояснень є не обов’язком, а
правом сторін. На практиці це означає, що відповідач (в даному випадку –
ЗМІ) може утриматись від дачі пояснень в стадії підготовки справи (під
час співбесіди) без жодної шкоди для своїх процесуальних позицій.
Насправді я раджу це і робити, оскільки кожне пояснення без належного
вивчення позову не може принести жодної користі відповідачеві. (Порядок
підготовки цивільних справ до судового розгляду визначений у гл. 18
ЦПК).

Для відповідача (ЗМІ) підготовка до справи повинна починатися з
ретельного вивчення того:

чи дотримався позивач всіх вимог закону щодо форми, змісту та порядку
подання позову;

чи дотримався суд всіх вимог закону щодо порядку прийняття позову,
досудової підготовки та порядку призначення справи до розгляду.

Це варто зробити, оскільки дуже часто позивачі надсилають до суду
позови, оформлені без дотримання належних вимог, не рідко й судді
прикривають на це очі.

В кожному випадку таке вивчення дасть вам інформацію, необхідну для
формування тактики і стратегії захисту проти конкретного позову, зокрема
дозволить вам прийняти рішення з приводу того, чи:

є у вас законні підстави та тактична необхідність оскаржувати до
апеляційного суду ухвалу судді про прийняття позову, не чекаючи початку
розгляду позову по суті;

чи є у вас законні підстави та тактична необхідність заявляти до суду
клопотання про усунення недоліків позову, не чекаючи початку розгляду
позову по суті;

чи є у вас законні підстави та тактична необхідність у пред’явленні до
суду зустрічного позову до вашого опонента, не чекаючи початку розгляду
позову по суті.

Коли я вживаю вислів “тактична необхідність”, я маю на увазі міркування
з приводу того, якими засобами ви збираєтесь вирішити свою стратегічне
завдання – виграти справу (або принаймні не допустити прийняття та
виконання рішення, яке знищить ЗМІ або позбавить засобів до існування
автора).

Інколи, скажімо, тактично вигідно допустити швидкий розгляд справи з
численними порушеннями з боку позивача та суду першої інстанції, за
певного переконання, що апеляційний суд обов’язково скасує таке рішення.
Інколи, ж, навпаки, треба зробити все, щоб не допустити швидкого
розгляду справи, сподіваючись, скажімо, на те, що адміністративні
можливості впливу на суд з боку вашого опонента з часом послабнуть.

В одному випадку варто продемонструвати свою процедурну обізнаність і
жорстку процесуальну поведінку перед суддею (часом навіть подати на дії
судді скаргу до Вищої Ради юстиції або дисциплінарної колегії суддів). В
іншому – продемонструвати певну толерантність і прикрити очі на дрібні
порушення процедури, відчуваючи, наприклад, що суд не демонструє
сервільної поведінки перед вашим опонентом і не “прагне вашою крові”.
Часом, спіймавши вашого опонента на слові (зафіксованому в у його ж
позові чи в іншому судовому документі, ви отримуєте можливість подати
зустрічний позов до нього, а це дозволяє вам вести мову про певний
взаємозалік його вимог з вашими й у будь-якому випадку надає вам
додаткових процесуальних важелів.

Повторно наголошую на тому, що у позовах про стягнення моральних
збитків, спричинених публікаціями, позивач повинний “зазначити докази,
що стверджують позов”, а самі письмові докази (якщо вони є) прикласти до
позову (ст. 137 ЦПК). Якщо стягнути моральні збитки прагне орган
державної влади, місцевого самоврядування та/або їхні посадові особи, –
вони повинні ще зазначати та надавати докази наявності в діях ЗМІ “злого
умислу” та які способи досудового врегулювання позивач вжив.

Як правило, позивачі нехтують цими вимогами, а судді (навіть
неупереджені) призначають такі позови до розгляду. В таких випадках
важливо до початку слухання справи по суті заявити клопотання про
усунення недоліків позову і наполягати, щоби позивач письмово зазначив
вичерпний перелік доказів, якими він обгрунтовує позовні вимоги. Якщо
суд задовольнить таке ваше клопотання, у вас буде можливість краще
підготувати свої заперечення, окрім того, у вас буде повна уява про
арсенал доказів позивача, а у вашого опонента зменшується поле для
маневру. Якщо суд відмовить у задоволенні вашого клопотання про усунення
недоліків позову в частині обгрунтування позивачем вимог про стягнення
моральних збитків, ви зможете повторно заявити таке клопотання під час
слухання справи по суті. І вже на момент відмови у вас будуть підстави
стверджувати про порушення судом принципу рівності сторін, оскільки суд
протизаконно в стадії підготовки справи до слухання надасть переваги
позивачеві, послабивши його законні обов’язки в частині надання доказів.

Така поведінка судді ще в стадії досудової підготовки, з одного боку,
допоможе вам правильно обрати тактику, з іншого – дасть вам перший
аргумент для оскарження остаточного рішення суду, якщо воно буде не на
вашу користь.

Трапляються випадки, коли приймають та розглядають позови, які
пред’явлені після закінчення однорічного терміну позовної давності, що
її передбачено для даного роду позовів. Треба мати на увазі, що суд не
має права залишити без розгляду позов на тій підставі, що позивачем
пропущений термін позивної давності. В таких випадках суд, розглядаючи
позов по суті, перевіряє докази позивача стосовно причин пропуску ним
позовної давності. Отже, в стадії досудової підготовки треба мати на
увазі, що суд може задовольнити позов тільки за тієї умови, якщо позивач
надасть докази про причини пропуску позивачем терміну позовної давності
, а суд визнає причини пропуску поважними.

В одному з питань читачів „Телекритики” наводиться випадок, коли суд
поновив термін позовної давності позивачеві, який подав позов після двох
років зо дня публікації спірного матеріалу в газеті. При цьому суд
задовольнився поясненнями позивача про те, що він (позивач), мовляв,
газету не читав, але почув про спірний матеріал в одній з телепрограм. В
даному випадку суддя не міг не знати вимог закону (ст. 76 Цивільного
кодексу (ЦК) про те, що: “Перебіг строку позовної давності починається з
дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа
дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права”. Про
порушення своїх прав зазначений вище позивач повинний був дізнатися в
день оприлюднення публікації, оскільки газета в цей день вільно
розповсюджувалася. Існує декілька рішень Верховного суду України по
конкретних цивільних справах, відповідно до котрих момент публікації
визнається беззастережним моментом початку перебігу терміну позовної
давності. Отже, той факт, що позивач не читав публікації за умови того,
що не існувало жодної перешкоди для ознайомлення позивача з публікацією,
не може вважатися поважною причиною, яка дає підстави суду поновити
термін позовної давності і задовольнити таким чином позов. В наведеному
прикладі йдеться не тільки про порушення процесуального та матеріального
законодавства з боку судді, але й про порушення згаданим суддею своєї
присяги. Я раджу ЗМІ, яке постраждало від подібної суддівської
творчості, не тільки оскаржувати саме рішення, але й вимагати
притягнення порушника присяги до дисциплінарної відповідальності.

На що треба звернути увагу при вивченні змісту позовних вимог.

Підготовка заперечень повинна починатись з детального вивчення змісту
вимог позивача. Ці вимоги, як правило, складаються з: а) вимог про
спростування відомостей; б) вимог про відшкодування моральних збитків.

Логічно було б і вивчення вимог в частині спростування робити окремо від
вивчення вимог про відшкодування моральних збитків.

Отже, а) позовні вимоги про спростування відомостей.

За українським законом, спростованими можуть бути тільки ті відомості,
які не відповідають дійсності (або неправдиво викладені) й водночас
порочать честь, гідність та ділову репутацію позивача (ст.7 Цивільного
Кодексу).

При цьому треба пам’ятати, що спростованими можуть бути тільки відомості
про факти, але в жодному випадку не може бути спростованим те, що,
відповідно до чинних норм, кваліфікується як оціночне судження.

Термін “оціночне судження” завдячує своїм виникненням діяльності
Європейського Суду з прав людини, зокрема рішенню Суду у справі “Лінгенс
проти Австрії” від 8 липня 1986 р. (№ 103) 8 E. H. R.R.

Це рішення посилює арсенал судового захисту права на свободу слова
настільки, що знання про цю справу та знання про можливості використання
рішення Європейського Суду у цій справі в українському судочинстві
заслуговують стати відомими кожному українському журналісту .

Пан Лінгенс – австрійський журналіст, редактор віденського журналу
“Профіль”.

Після виборів 1975 р. у Австрії Президент Єврейського центру
документації Симон Візенталь оприлюднив відомості про те, що голова
ліберальної партії Австрії Фрідрік Петер служив у першій піхотній
бригаді СС під час другої світової війни. На захист Петера активно
виступив тодішній канцлер Австрії Бруно Крайський, який звинуватив
Візенталя у застосуванні “мафіозних методів”.

14 жовтня 1975 р. “Профіль” оприлюднив статтю “Справа Петера”. В цій
статті з приводу наведеного вище висловлювання канцлера було зроблене
наступне зауваження: “якби їх зробив хтось інший, то це, мабуть, було б
охарактеризовано як опортунізм низького гатунку”.

В другій статті 21 жовтня 1975 “Примирення з нацистами” було сказано:
“Правду кажучи, поведінку пана Крайського можна критикувати не з
раціональних позицій, але з нераціональних: вона аморальна, позбавлена
гідності”.

За приватними позовами п. Крайського австрійськими судами п. Лінгенса
було визнано винним у наклепі за те, що він вжив певні вирази, як то
“опортунізм низького гатунку”, “ аморальний, “позбавлений гідності”.

В рішенні Європейського суду по цій справі, серед іншого, міститься
таке: ”46… [Австрійські суди] зробили висновок щодо суті справи, згідно
з яким існували різні способи оцінити поведінку пана Крайського і
логічно не можна було довести, що одне тлумачення було правильним і
виключало інші; відповідно вони визнали заявника винним у наклепі.

На думку Суду, слід уважно розрізняти факти і оціночні судження.
Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не
можна. У цьому зв’язку суд зауважує, що факти, на яких Лінгенс грунтував
свої оціночні судження, були незаперечними, як і його сумлінність.

Згідно з п.3 статті 112 Кримінального кодексу [Австрії], взятої разом з
п.2, журналіст у справі такій, як ця, не може не уникнути засудження,
якщо не доведе правдивості своїх заяв.

Що ж стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати і вона є
порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права,
гарантованого статтею 10 конвенції….

47. З різних викладених вище міркувань випливає, що втручання у
здійснення паном Лінгенсом свободи вираження поглядів не було необхідне
у демократичному суспільстві… для захисту репутації…”інших осіб”, воно
не відповідало поставленій законній меті….”

В практичній площині це означає, що кожне судове рішення, яке зобов’язує
спростовувати не факти, але оціночне судження (в українській
інтерпретації це може бути “критична оцінка фактів”) повинне
трактуватися як порушення вимог ст. 10 Конвенції про захист прав та
основних свобод. При цьому для кожного автора оціночного судження
важливим буде довести лише те, що таке судження грунтується на правдивих
фактах, тобто зроблене сумлінно.

ВИСНОВКИ

В даній роботі було розглянуто наступні питання:

-поняття особистих немайнових відносин, незв”язаних з майновими;

-поняття та цивільно-правовий захист честі і гідності громадян і
організацій;

-конституційний та інший правовий захист честі і гідності громадян і
організацій.

Проаналізувавши ці питання можна зробити слідуючі висновки:

-особисті немайнові відносини регулюються цивільним правом лише у
винятковому випадку;

-змістом немайнових відносин є суб”єктивні особисті права на ім”я,
честь, гідність, ділову репутацію, таємницю особистого життя тощо.

Виходячи із усього написаного можна зробити такі висновки.

Українська держава охороняє честь, гідність і ділову репутацію громадян
і організацій у випадку їх порушення, забезпечує необхідну систему
гарантій здійснення прав і їх захист.

Закон (ст. 7 ЦК України) захищає честь, гідність громадянина, ділову
репутацію організації та громадянина, а також захищені законом інтереси
громадянина й організації, якщо: 1) відомості, які їх порочать, “не
відповідають дійсності або викладені неправдиво”; 2) “той, хто поширив
такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності”; 3) редакція,
журналіст не доведуть обставин, зазначених у ст. 42 Закону України “Про
друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, а саме:

“Редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію
відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність
громадян і організацій, порушують права й законні інтереси громадян або
є зловживанням свободою діяльності друкованих засобів масової інформації
і правами журналіста, якщо:

1) ці відомості одержано від інформаційних агентств або від засновника
(співзасновника);

2) вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до
офіційних документів і запит щодо надання письмової або усної
інформації, наданої відповідно до вимог Закону України “Про інформацію”;

3) вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб
державних органів, організацій і об’єднань громадян;

4) вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим
друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього;

5) у них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом,
проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом”.

У відповідності з цими гарантіями кожен громадянин має право на
поновлення порушених прав, кожен вправі захищати свої права, законні
інтереси всіма засобами, які не суперечать закону.

якщо говорити про відшкодування моральної шкоди заподіяної поширенням
відомостей, які порочать честь, гідність і ділову репутацію, то доцільно
було б запропонувати певний порядок вирішення проблеми визначення
розміру компенсації за немайнову шкоду, який має полягати у наступному.

Будь-яке обмеження мінімальних чи максимальних рівнів компенсації
моральної (немайнової) шкоди не може бути обґрунтованим. Позовні заяви
мають прийматися судом до розгляду незалежно від того, які розміри
позовних вимог у них зазначені. Встановивши наявність моральної
(немайнової) шкода, суд має оцінювати їх за конкретними критеріями.

Слід зазначити, що останнім часом в Україні намітились певні позитивні
зрушення у відношенні до проблеми злочинності у сфері волі, честі і
гідності особи. Не маловажну роль у цьому відіграло прийняття нового
Кримінального кодексу України, а також все більш ширше використання
міжнародного співробітництва на основі укладених і ратифікованих
міжнародно-правових документів.

У громадській свідомості українців починає формуватися розуміння
глобальних проблем, які спричиняють злочини проти волі, честі та
гідності особи, з новою силою постають питання про запобігання торгівлі
людьми як пересічних громадян, так і представників владних структур,
щодо необхідності вжиття рішучих заходів у боротьбі з усіма формами
рабства і работоргівлі. В Україні створено правову базу для боротьби з
торгівлею людьми: прийнято закон, що встановлює кримінальну
відповідальність за цей вид злочину, розроблено урядову програму щодо
запобігання торгівлі жінками та дітьми, активізувалась діяльність
правоохоронних органів. Водночас масштаби работоргівлі в нашій країні
продовжують залишатися загрозливими. Однією з причин цього є вкрай
складна соціально-економічна ситуація в країні.

Отже, суспільство повинно визнати існування такого явища і вести
боротьбу не стільки з ним, а насамперед з тим, щоб воно не стало
об’єктом корисної злочинної діяльності деяких третіх осіб, особливо
організованих злочинних угруповань. Ми також вважаємо за доцільне
розробити та прийняти спеціальну міжнародну Конвенцію про боротьбу з
транснаціональними злочинами, які вчинюють міжнародні організовані
групи, де особливим розділом передбачити злочини, пов’язані з
відповідальністю за участь у торгівлі жінками та дітьми. Це надасть
можливість міжнародній спільноті окреслити коло таких злочинів, а також
посилити та конкретизувати боротьбу з цим злом з боку окремих держав на
міжнародно-правовій основі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Нормативно-правові акти

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. —
Ст. 141.

Кримінальний кодекс України, прийнятий сьомою сесією Верховної Ради
України від 5 квітня 2001 року.

Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року.

Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників від 17
грудня 1979 р. Ратифікована УРСР 8 травня 1987 р.

Конвенція ООН про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією
проституції третіми особами від 21 березня 1949 р. УРСР приєдналася до
Конвенції 15 листопада 1954 р.

Декларація ООН про захист усіх осіб від насильницького зникнення від 18
грудня 1992 р.

Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р. Ратифікована
Україною 27 лютого 1991 р.

Конвенція про рабство від 25 вересня 1926 р. УРСР приєдналася до
Конвенції 29 серпня 1956 р.

Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950
р., Ратифікована Україною 17липня 1997 р.

Протокол до конвенції про рабство від 23 жовтня 1953 р. УРСР приєдналася
до Протоколу 30 квітня 1957 р.

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18
грудня 1979 р. Ратифікована СРСР 19 грудня 1980 р.

Конвенція про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для
проведення примусового лікування від 28 березня 1997 р. Ратифікована
Україною 11 січня 2000 р.

Конвенція Міжнародної організації праці про примусову чи обов’язкову
працю від 28 червня 1930 р. Ратифікована УРСР 9 червня 1956 р.

Конвенція МОП № 105 про скасування примусової праці від 25 червня 1957
р. Ратифікована Україною 5 жовтня 2000 р.

Конвенція МОП № 182 про заборону та негайні заходи щодо ліквідації
найгірших форм дитячої праці від 17 червня 1999 р. Ратифікована Украшою
5 жовтня 2000 р.

Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення
громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за
умовами їх проживания у сім’яхусиновителів. Затверджений постановою КМ №
775 від 20 липня 1996 р.

Перелік важких робип і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці,
на яких забороняється застосування праці неповнолітніх. Затверджений
наказом МОЗ № 46 від 31 березня 1994 р.

Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці,
на яких забороняється застосування праці жінок. Затверджений наказом МОЗ
№ 256 від 29 грудня 1993 р.

Закон України “Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 р.

Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р.

Закон України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних
матеріалів людини” від 16 липня 1999 р.

Закон України “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян
України” від 21 січня 1994 р.

Монографічна, наукова та інша література

Галенская Л.Н. Международная борьба с преступностью. – М.:
Между-народные отношения, 1972.

Горбунова О. Торгівля жінками – порушення прав людини // Заграница. –
2000. – №34(49). – декабрь.

Городецкая И.К. Международная защита прав и интересов детей. – М.:
Международ. отношения, 1975.

Зимин В. “Жрицы любви” в криминальном аспекте // Советская милиция. –
1991. – № 7. – С. 1-6.

Зобов’язальне право: теорія і практика / За ред. О. В. Дзери. – К.,
1999.

Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. – К.,
Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001.

Косовська Л. Таємний притулок для тих, хто втік з рабства. // Дзеркало
тижня. – № 27 (402). – Субота. – 20 – 26 Липня 2002 року.

Кримінальне право України: Особлива частина / За ред. професорів М. І.
Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком
Інтер—Право, 2001.

Мамин Н.С. О моральном вреде // Государство и право. – 1993. – №2.

Мамина М.Н. Защита чести, достоинства, деловой репутации предпринимателя
// Законодательство и єкономика. –1990. – №23.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001.

Примаченко О. Ми будемо жити тепер по-новому // Дзеркало тижня. –
№ 15 (339). –  Субота. – 14 – 20 Квiтня 2001 року.

Палиюк В. П. Моральний (неимущественньш) вред. — К.: Право, 1999.

Петренко В. Деякі питання компенсації моральної (немайнової) шкоди //
Право України. – 1995. – №5-6.

Плаксін В. Відшкодування моральної шкоди за трудовим правом // Право
України. – 1995. – №2.

Цивільне право України: Академічний курс: У двох томах / За заг. ред Я
М. Шевченко. — Т.І. Загальна частина. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін
Юре» 2003.

Чанишев Г., Фадєєнко А. Судова практика у справах за позовами про
захист, честі, гідності, ділової репутації // Юридичний вісник. – 1998.
– №4.

Шимон С.І. Про розмір відшкодування моральної шкоди // Право України. –
1998. – №12.

Шимон С.І. Цивільно-правові способи захисгу конституційних прав людини
// Конститупля України – основа подальшого розвитку законодавства:
збірник наукових праць. – К., 1997.

ДОДАТКИ

Приклади розгляду справи стосовно захисту честі та гідності фізичної
особи

Приклад 1

До Конституційного Суду звернувся громадянин В.Сердюк, який у своєму
конституційному поданні зазначив, що його заява стосовно неправомірних
дій інспектора державної податкової інспекції м. Полтави, Жовтневий
районний суд м. Полтави визнав розповсюдженням відомостей, що не
відповідають дійсності, порочать честь, гідність та ділову репутацію
працівника державної податкової інспекції. Практичну необхідність в
офіційному тлумаченні В.Сердюк обґрунтовує неоднозначним застосуванням
цього положення судами України, що на думку автора подання порушило його
конституційні права. Редакція бюлетеню «ПЛ» вважає, що це рішення
Конституційного Суду є надзвичайно важливим, враховує не тільки
законодавство України , а й рішення Європейського Суду, і може бути
використане у практиці правозахисту громадян.

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним
зверненням громадянина Сердюка Валерія Анатолійовича про офіційне
тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу
Української РСР (справа про поширення відомостей)

м. Київ Справа N 1-9/2003 10 квітня 2003 року N 8-рп/2003

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:

Селівона Миколи Федосовича – головуючий, Євграфова Павла Борисовича,
Костицького Михайла Васильовича – суддя-доповідач, Малинникової Людмили
Федорівни, Мироненка Олександра Миколайовича, Пшеничного Валерія
Григоровича, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича,
Скоморохи Віктора Єгоровича, Тимченка Івана Артемовича, Тихого
Володимира Павловича, Ткачука Павла Миколайовича, Чубар Людмили
Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича, розглянув на пленарному
засіданні справу про офіційне тлумачення положення частини першої статті
7 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) «поширив такі відомості».

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 42, 43 Закону України
«Про Конституційний Суд України» (422/96-ВР) стало конституційне
звернення громадянина Сердюка Валерія Анатолійовича.

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 94 Закону України
«Про Конституційний Суд України» (422/96-ВР) є наявність неоднозначного
застосування судами України частини першої статті 7 Цивільного кодексу
Української РСР (1540-06) з питання, порушеного у конституційному
зверненні.

Заслухавши суддю-доповідача Костицького М.В. та дослідивши матеріали
справи, Конституційний Суд України у с т а н о в и в:

1. Громадянин Сердюк Валерій Анатолійович звернувся до Конституційного
Суду України з клопотанням про офіційне тлумачення положення частини
першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) (далі –
Цивільний кодекс) «поширив такі відомості». Практичну необхідність в
офіційному тлумаченні заявник обґрунтовує наявністю неоднозначного
застосування цього положення судами України, що, на думку Сердюка В.А.,
призвело до порушення його конституційних прав.

Суб’єкт права на конституційне звернення зазначає, що його заяву щодо
неправомірних дій інспектора державної податкової інспекції м. Полтави
до Державної податкової адміністрації у Полтавській області Октябрський
районний суд м. Полтави визнав такою, що поширює відомості, які не
відповідають дійсності, порочать честь, гідність та ділову репутацію
працівника державної податкової інспекції. Своїм рішенням суд зобов’язав
Сердюка В.А. спростувати заявлені відомості шляхом направлення заяви до
відповідного відділу зазначеної адміністрації, а також відшкодувати
збитки за заподіяну моральну шкоду цій службовій особі.

Судова колегія в цивільних справах Полтавського обласного суду та
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Верховного Суду
України відмовили у задоволенні касаційної скарги Сердюка В.А. на
рішення районного суду м. Полтави.

Заявник долучив до звернення також витяги з постанови Пленуму Верховного
Суду України від 26 грудня 1997 року (n0024700-97) за позовом подружжя
Б. до громадянина Л. про захист честі, гідності, ділової репутації та
відшкодування моральної шкоди і з постанови президії Житомирського
обласного суду від 2 червня 2000 року за позовом громадянина С. до
громадянина М. про захист честі, гідності та відшкодування моральної
шкоди, які було вирішено з іншими правовими наслідками.

2. У відповіді на запит Конституційного Суду України Голова Верховного
Суду України підкреслює, що звернення особи до правоохоронного органу зі
скаргою на неправомірні дії його працівника, пов’язані із здійсненням
ним владних повноважень чи виконанням службових обов’язків, є поширенням
відомостей про цього працівника. Однак таке звернення не може бути
підставою цивільно-правової відповідальності заявника за статтею 7
Цивільного кодексу (1540-06) (навіть якщо такі відомості не відповідають
дійсності). Повідомлення правоохоронному органу про дії його працівника,
що стосуються виконання ним службових обов’язків, але не пов’язані з
реалізацією владних повноважень, є повідомленням про поведінку цього
працівника, а тому не є поширенням відомостей у розумінні статті 7
Цивільного кодексу (1540-06) незалежно від того, чи правдиві вони.
Підставою для відповідальності заявника за статтею 7 Цивільного кодексу
(1540-06) можуть бути лише відомості, які стосуються поведінки (дій чи
бездіяльності) працівника правоохоронного органу, оцінки його
особистості (особистих якостей), за наявності всіх передбачених цією
статтею обставин.

До того ж у згаданій вище постанові Пленуму Верховного Суду України від
26 грудня 1997 року (n0024700-97) зазначається, що за змістом статті 7
Цивільного кодексу (1540-06) «звернення громадянина до правоохоронних
органів про захист своїх прав від неправомірних дій інших осіб, у тому
числі показання свідка під час попереднього слідства, не може вважатись
поширенням неправдивих відомостей».

Державна податкова адміністрація України вважає, що в контексті статті 7
Цивільного кодексу (1540-06) звернення громадянина у порядку,
передбаченому Законом України «Про звернення громадян» (393/96-ВР), до
правоохоронного органу зі скаргою на неправомірні дії його працівника не
є поширенням відомостей про цього працівника і не може бути підставою
для цивільно-правової відповідальності громадянина.

Подібні висновки містяться також і у відповідях, наданих інститутом
держави і права ім. В.М. Корецького, інститутом філософії ім. Г.
Сковороди, Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень
Національної академії наук України.

3. Частина перша статті 7 Цивільного кодексу (1540-06) встановлює, що
«громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування
відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які
порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх
інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони
відповідають дійсності».

Відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) усі мають право
направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто
звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування
та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути
звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк
(стаття 40); кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій
чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55).

Питання практичної реалізації громадянами цих прав регулюються, зокрема,
Законом України «Про звернення громадян» (393/96-ВР), який забезпечує їм
можливість брати участь в управлінні державними і громадськими справами,
впливати на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого
самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм
власності, відстоювати свої права і законні інтереси та поновлювати їх у
разі порушення шляхом викладення в письмовій або усній формі пропозицій
(зауважень), заяв (клопотань) і скарг.

Згідно з частиною п’ятою статті 55 Конституції України (254к/96-ВР)
«кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати
свої права і свободи від порушень і протиправних посягань», а статтею 4
Закону України «Про звернення громадян» (393/96-ВР) передбачено
підстави, які дають громадянам право оскаржувати рішення, дії
(бездіяльність) у сфері управлінської діяльності, у тому числі органів
державної податкової служби та їх посадових осіб, що, зокрема,
встановлено і Законом України «Про державну податкову службу в Україні»
(509-12).

З огляду на викладене Конституційний Суд України вважає, що звернення
громадян до правоохоронного органу, що містять певні відомості про
недодержання законів посадовими або службовими особами, передаються чи
повідомляються не з метою доведення таких відомостей до громадськості чи
окремих громадян, а з метою їх перевірки уповноваженими на це законом
іншими посадовими особами. Тому такі звернення за змістом частини першої
статті 7 Цивільного кодексу (1540-06) не можуть вважатися поширенням
відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію або
завдають шкоди інтересам посадової чи службової особи правоохоронного
органу.

Проблеми, пов’язані з особливостями реалізації права громадян на свободу
вираження поглядів і критику стосовно дій (бездіяльності) посадових та
службових осіб, неодноразово були предметом розгляду Європейського суду
з прав людини. Застосовуючи положення статті 10 Конвенції про захист
прав людини та основних свобод (995_004) в рішеннях у справах «Нікула
проти Фінляндії» (980_042), «Яновський проти Польщі» та інших, Суд
підкреслює, що межі допустимої інформації щодо посадових та службових
осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо
звичайних громадян. Тому, якщо посадові чи службові особи діють без
правових підстав, то мають бути готовими до критичного реагування з боку
суспільства.

Водночас наявність у зверненнях до правоохоронного органу завідомо
неправдивих відомостей тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову,
адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством
України.

Зокрема, статті 173-1, 212-1 Кодексу України про адміністративні
правопорушення (80731-10) передбачають адміністративну відповідальність
за поширювання неправдивих чуток, що можуть викликати паніку серед
населення або порушення громадського порядку, та за повідомлення
завідомо неправдивих відомостей органам реєстрації актів громадянського
стану.

Кримінальний кодекс України (2341-14) встановлює кримінальну
відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про підготовку
вибуху, підпалу або інших дій, які загрожують загибеллю людей чи іншими
тяжкими наслідками (стаття 259), завідомо неправдиве повідомлення суду,
прокурору, слідчому або органу дізнання про вчинення злочину (стаття
383) тощо.

До того ж стаття 27 Закону України «Про звернення громадян» (393/96-ВР)
передбачає відшкодування особою за рішенням суду витрат у зв’язку з
перевіркою звернень, які містять завідомо неправдиві відомості.

Підставою цивільно-правової відповідальності заявника, передбаченої
статтею 7 Цивільного кодексу (1540-06), може бути поширення
недостовірної інформації стосовно особистого (сімейного) життя посадової
чи службової особи правоохоронного органу як людини і громадянина.

Виходячи з наведеного та керуючись статтями 147, 150 Конституції України
(254к/96-ВР), статтями 51, 94, 95 Закону України «Про Конституційний Суд
України» (422/96-ВР), Конституційний Суд України

в и р і ш и в:

1. Положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР
(1540-06) «поширив такі відомості» в аспекті конституційного звернення
треба розуміти так, що викладення у листах, заявах, скаргах до
правоохоронного органу відомостей особою, на думку якої посадовими чи
службовими особами цього органу при виконанні функціональних обов’язків
порушено її право, не може вважатись поширенням відомостей, які порочать
честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам цих
осіб.

Викладення у листах, заявах, скаргах до правоохоронного органу завідомо
неправдивих відомостей тягне за собою відповідальність, передбачену
чинним законодавством України.

2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на
території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у «Віснику
Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України.

Приклад 2

1-2001. Суд визнав опубліковані автором у друкованому засобі масової
інформації відомості — в тій їх частині, в якій відповідачі не довели,
що вони відповідають дійсності, — такими, що викладені неправдиво,
принижують честь, гідність і ділову репутацію позивача перед
громадськістю, знайомими, родиною з точки зору додержання законів,
принципів людської моралі та спричинили йому моральні страждання, а
також, що моральна шкода, заподіяна при цьому позивачеві, становить 200
грн.

Ухвала судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України

від: 02/23/2000

У травні 1997 р. М. пред’явив до редакції газети «Піщанські вісті» і П.
позов про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування
моральної шкоди, вважаючи, що відомості, які містяться в опублікованій
12 липня 1996 р. газетою статті П. «Подвійна мораль», не відповідають
дійсності, принижують його честь і гідність, чим йому заподіяно моральну
шкоду.

В серпні того ж року М. пред’явив позов до Піщанської районної державної
адміністрації (далі — райдержадміністрація) та її голови С. з тих
підстав, що відповідачі публічно підтримали цю статтю зі звинуваченнями
його в незаконному використанні коштів Пенсійного фонду, і просив
зобов’язати відповідачів спростувати відомості, наведені в статті, та
відшкодувати моральну шкоду в сумі по 10 тис. грн. з кожного.

Райдержадміністрація в травні 1998 р. пред’явила до М. зустрічний позов
про захист честі, гідності, ділової репутації і відшкодування моральної
шкоди в сумі 600 тис. грн., яку було заподіяно неправильним
використанням М. коштів Пенсійного фонду.

Позови об’єднані в одне провадження.

Рішенням Вінницького обласного суду від 8 грудня 1999 р. позовні вимоги
М. до редакції зазначеної газети і П. задоволено частково, окремі
відомості, які містяться в статті, визнано такими, що не відповідають
дійсності, та стягнуто з кожного по 100 грн. на відшкодування моральної
шкоди.

В решті позовних вимог М. та в зустрічному позові райдержадміністрації
відмовлено.

М., а також П. та редакція газети в касаційних скаргах просили рішення
скасувати, а справу направити на новий розгляд.

М. вважає, що рішення суду в частині відмови в позові до С. і
райдержадміністрації є необгрунтованим, а розмір стягнутого з редакції
газети та П. відшкодування моральної шкоди визначено неправильно.

Редакція газети і П. мотивували скаргу тим, що висновок суду про
невідповідність дійсності окремих фактів у газетній публікації і
заподіяння моральної шкоди позивачеві є безпідставним.

Заслухавши доповідача, а також пояснення М., перевіривши матеріали
справи, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України
визнала, що касаційні скарги задоволенню не підлягають з таких підстав.

У судовому засіданні встановлено і підтверджено матеріалами справи, що
ряд фактів, наведених у статті П. «Подвійна мораль», опублікованій
газетою «Піщанські вісті» 12 липня 1996 р., не відповідають дійсності і
викладені в стилі, що принижує гідність М. Такими, як визнано судом, є
посилання на те, що М. дав розпорядження в лютому 1996 р. на
використання коштів Пенсійного фонду не за цільовим призначенням, що він
як директор вузла зв’язку виявив безрозсудність та жадобу до чужих
грошей, «стер у порошок двох листонош» і що прокуратурою проти нього
нібито порушено дисциплінарне провадження.

У матеріалах справи немає доказів, які свідчили б про видачу позивачем
такого розпорядження, про незаконне звільнення листонош, порушення
прокуратурою дисциплінарного провадження та про те, що причиною
допущених порушень у використанні коштів Пенсійного фонду були жадоба М.
до чужих грошей чи виявлена ним безрозсудність.

Відповідно до ст. 7 ЦК громадянин вправі вимагати по суду спростування
відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які
порочать честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їхнім
інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони
відповідають дійсності.

Суд правильно визнав, що поширені відомості не відповідають дійсності,
принижують честь, гідність і ділову репутацію М. перед громадськістю,
знайомими, родиною з точки зору додержання законів, принципів людської
моралі, чим спричинили йому моральні страждання.

Наведені в касаційній скарзі редакції та П. доводи цього висновку суду
не спростовують.

Вимоги М. про спростування інших відомостей, наведених у статті
«Подвійна мораль», суд обгрунтовано відхилив, оскільки вони відповідають
дійсності, що підтверджено дослідженими судом поясненнями сторін,
змістом статті, актом державної контрольно-ревізійної служби від 30
травня 1996 р., матеріалами, наявними в кримінальній справі щодо Т.,
наказами про звільнення листонош, наказом об’єднання «Вінницяпошта» від
21 травня 1996 р. № 157 та наказом про звільнення позивача № 53-к від 11
вересня того ж року, яким суд дав правильну оцінку.

Наведені М. у касаційній скарзі доводи про те, що суд, стягнувши з
редакції та П. по 100 грн. на відшкодування моральної шкоди, порушив цим
вимоги ч. 2 ст. 4401 ЦК, не грунтуються на законі, оскільки на час
публікації статті і заподіяння шкоди мінімальна заробітна плата
становила 15 грн., а сума стягнення перевищує її п’ятикратний розмір.

Визначаючи розмір стягнення, суд урахував суть позовних вимог, характер
дій, якими позивачеві було заподіяно моральну шкоду та страждання, а
також те, що ряд наведених у статті фактів мали місце і поширення
неправдивих відомостей не мало істотних негативних наслідків для
позивача.

Доводи М., а також редакції газети та П. про неповноту з’ясування
дійсних обставин справи, неправильну оцінку змісту публікації,
невідповідність покладених в основу рішення висновків суду фактичним
обставинам справи позбавлені правового обгрунтування і не були
підтверджені при розгляді справи. Відомості, які суд визнав
неправдивими, знаходяться за межами встановлених перевірками порушень у
роботі М.

Суд з достатньою повнотою з’ясував дійсні обставини справи, перевірив
доводи і заперечення сторін, дослідив докази, яким дав правильну оцінку,
та постановив законне й обгрунтоване рішення відповідно до вимог ст. 202
ЦПК.

Установивши, що райдержадміністрація та С. непричетні до публікації в
газеті, суд обгрунтовано відмовив у позові до них за недоведеністю
підстав, на які посилався позивач.

Висновок суду про безпідставність позовних вимог райдержадміністрації до
М. також відповідає фактичним обставинам справи.

Враховуючи наведене, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду
України касаційні скарги М., редакції газети та П. залишила без
задоволення, а рішення Вінницького обласного суду — без зміни.

Кримінальний Кодекс України. – Ст. 125.

Кримінальний Кодекс України. – Ст. 177.

Цивільний Кодекс України. – Ст. 278.

Цивільний Кодекс України. – Ч. 2 ст. 277.

Цивільний Кодекс України. – Ч. 4 ст. 277.

Цивільний Кодекс України. – Ст. 278 .

Цивільний Кодекс України. – Ст. 23.

Цивільний Кодекс України. – Ст. 23.

1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001. –
С. 340-358.

1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001. –
С. 340-358.

2 Примаченко О. Ми будемо жити тепер по-новому // Дзеркало тижня. –
№ 15 (339). –  Субота. – 14 – 20 Квiтня 2001 року.

1 Горбунова О. Торгівля жінками – порушення прав людини // Заграница. –
2000. – №34(49). – декабрь.

1 Косовська Л. Таємний притулок для тих, хто втік з рабства. // Дзеркало
тижня. – № 27 (402). – Субота. – 20 – 26 Липня 2002 року.

1 Кримінальне право України: Особлива частина / М. І. Бажанов, Ю. В.
Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В.
Сташиса, В. Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком Інтер—Право, 2001. – С.
74-80.

1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001. –
С. 347.

2 Кримінальне право України: Особлива частина / М. І. Бажанов, Ю. В.
Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В.
Сташиса, В. Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком Інтер—Право, 2001. – С.
74-80.

Кодексу законів про працю України. – Статті 130, 132 – 134.

Конституція України. – К., 1998. – C. 26, 92.

Вечерние вести. – 2000. – 24 нояб. – С. 3.

Преамбула Загальної декларації прав людини. Права людини і професійні
стандарти для юристів. – К., 1996. – С. 6.

Конституція України. – К., 1996. – Ст. 85 п. 17

Цивільний Кодекс України. – Ч.І., ст.7.

ЦК. – Ст.7.

PAGE

PAGE 4

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020