.

Індивідуальний педагогічний супровід учнів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
207 3478
Скачать документ

Індивідуальний педагогічний супровід учнів

Ідея створення в гімназії ім. Тараса Шевченка системи індивідуального
педагогічного супроводу учнів та запровадження посади
вихователя-наставника як носія якісно нової педагогічної позиції в
освітньому просторі гімназії виникла не на “голому місці”

Ідейні засади

Тьюторство є оксфордсько-кембриджським феноменом, який утвердився ще у
двох славетних університетах середньовічної Англії. У Єлисаветградській
гімназії, як і у всіх інших гімназіях Російської імперії, була посада
наставника, який згідно з інструкцією 1871 року повинен був досконало
вивчати свого вихованця, його характер, нахили, здібності й недоліки,
здійснювати над ним «неусыпное попечение», знати його домашню
обстановку, а також оточення, в якому він знаходиться.

Криза традиційної моделі організації радянської школи спонукала до
пошуку шляхів утвердження модернових варіантів індивідуалізації освіти.
Так, зокрема, педагогічна громадськість України активно обговорювала
досвід російських колег, які у 1989 році в Московській області розпочали
експеримент з проблеми «Система роботи звільненого класного керівника».
Його організатори з лабораторії, яку очолив О. С. Газман (1934-1996),
запропонували розробки змісту діяльності «звільнених» класних керівників
та шляхи організації їх навчання. У процесі експеримента і народилося
поняття «педагогічна підтримка», яку мав здійснювати класний вихователь
(тьютор). У 1990 році були розроблені «Концептуальні основи діяльності
класного вихователя». Першими слухачами навчальних курсів стали
представники семи регіонів Росії. Вони занурилися в особливу педагогічну
структуру, що моделювала діяльність тьютора, роль якого виконував
керівник групи. Такий підхід чітко окреслював головну функцію тьютора –
надання захисту і допомоги дитині в процесі отримання освіти.

Для того, щоб зміна педагогічної позиції випускників навчальних курсів
не наштовхувалася на опір з боку їхніх колег, з 1992 року на курси
почали запрошувати разом з класними вихователями і вчителів-предметників
та керівників шкіл. Таким чином були створені передумови для утвердження
нової моделі індивідуальної педагогічної підтримки школи, де виникає
новий культурно-педагогічний простір з умовами для саморозвитку кожного
із членів цієї педагогічної системи.

Згодом деякі російські вищі навчальні заклади, зокрема Красноярський
державний університет, запровадили програми зі спеціалізації
«тьютор-спеціаліст психолого-педагогічної підтримки», де навчання
відбувається паралельно з основними спеціальностями. Як указано в
анотації до програми, «…спеціалізація тьютор – це особлива
психолого-педагогічна освіта, що супроводжує основну спеціальність, і на
ній базується. Вона є відмінною за цілями, завданнями і змістом від
традиційної вищої педагогічної освіти шкільного вчителя…».

Сьогодні в Росії існує досить розгалуджена мережа шкіл, у яких є класні
вихователі-тьютори: школа № 17 (м. Орел), школа № 8 (м. Сургут), школа
сел. Нягань (Тюменська обл.), школа № 1101 (м. Москва), школа сел.
Кондінскоє (Ханти-Мансійський автономн. округ), школа № 20 (м. Таганрог)
та інші.

У школі-гімназії № 1 міста Саратова класні тьютори проводять дослідження
щодо культурного самовизначення підлітків. Також кожний клас має
тьютора-вихователя і в школі «Евріка» міста Томська. Усі вчителі та
тьютори згаданих шкіл працюють як педагоги-дослідники. Ця позиція
дозволяє надавати учням допомогу при побудові індивідуальної освітньої
траекторії та життєвих планів.

Звільнені класні кервники працюють і в гімназії № 1 міста Ульяновська.
За їхнім визначенням, класний вихователь – це педагог, основна
діяльність якого спрямована на допомогу школярам для особистісного
розвитку.

Функції класного вихователя були досить чітко визначені в наказі № 405
від 11 листопада 1992 року Міністерства Освіти Росії («Вестник
образования», 1992). У цьому документі підкреслюється, що «успіх роботи
з окремо взятою особистістю школяра… – це і є те головне, що може дати
справжній результат, потрібний і батькам, і школі, і кожному
вихованцеві». Класний вихователь може мати невелике навчальне
навантаження (не більше дев’яти годин на тиждень), але основний акцент
його діяльності – індивідуальна робота з учнями, надання їм допомоги у
вирішенні особистих проблем, що виникають у шкільні роки.

Вивчаючи систему педагогічної підтримки, що існує у школах країн
Прибалтики, можна виділити чотири основні моделі.

Модель «експерт» – діти, які мають проблеми, направляються
вчителями-предметниками до фахівців, наприклад, психолога, консультанта
із конфіденційних питань, учителя-лікаря.

Модель «тьютор» – кожен учень протягом навчання в школі має свого
особистого опікуна. Тьютор не обов’язково викладає в класі, де вчиться
дитина, він опікає кілька десятків учнів з різних класів.

Модель «класний тьютор» – кожен клас має свого тьютора, який відповідає
як за весь клас, так і за кожну дитину окремо. Класний тьютор проводить
уроки у своєму класі, регулярно проводить бесіди, працює з батьками та
вчителями.

Модель «секційно-групова» – класи отримують підтримку від групи
вчителів. Навчання та педагогічна підтримка інтегровані в навчальний
процес, а всі вчителі несуть відповідальність за вирішення особистісних
проблем школярів.

У західноєвропейській школі існують різні моделі діяльності педагогів у
системі індивідуальної педагогічної підтримки учнів: тьютор, куратор,
координатор, радник, педагоги з кар’єри тощо. За різними назвами
проглядається єдина сутність діяльності цих фахівців, що полягає в
наданні допомоги дитині при складанні індивідуального плану навчання,
консультацій щодо її реальних можливостей і здібностей, рекомендацій для
самостійного вирішення складних проблем тощо.

Аналіз системи педагогічної підтримки в країнах Західної Європи,
Прибалтики та Росії свідчить про те, що й на українському ґрунті
доцільно використовувати такі моделі.

Можна навести чимало конкретних прикладів розвитку тьюторства в нашій
країні.

Так, педагоги-куратори Луцької гімназії № 14 працюють під девізом:
«Життя кожної людини – шлях до себе». Як педагогів-кураторів їх хвилює
рівень культури, проблеми моралі й духовності сучасного школяра.

У Севастополі в кількох школах запроваджено посади
кураторів-вихователів. Вони відзначають, що мета і зміст роботи класних
керівників та кураторів-вихователів однакові, а їхні функціональні
обов’язки різні, бо останні мають більше можливостей і часу для
індивідуальної й поглибленої роботи з кожним учнем.

Із 1994 року в Севастопольській школі-гімназії № 17 працюють куратори.
Одним із головних завдань їх роботи є створення умов для розвитку
індивідуальних схильностей кожної дитини, формування в неї потреб до
саморозвитку та самореалізації. Саме куратор допомогає учням увійти в
соціальне життя суспільства та адаптуватися до сучасних умов.

Куратори-вихователі ліцею № 35 міста Севастополя працюють за принципом:
«Іти до дітей не зі своїми проблемами, а допомагати вирішувати їх
проблеми». У цьому навчальному закладі розроблений спеціальний регламент
роботи куратора-вихователя.

Із метою координації зусиль педколективу й підвищення ефективності
роботи в Українському гуманітарному ліцеї Київського університету ім.
Тараса Шевченка запроваджено розподіл функцій між учителями та
педагогами-кураторами. Учитель несе відповідальність за зміст та
організацію навчання, забезпечує розвиток пізнавальних і творчих
інтересів, керує процесом самоосвіти учнів. Педагог-куратор здійснює
виховання з урахуванням мети навчального закладу, організує учнівський
колектив і створює в ньому атмосферу взаємоповаги, доброзичливості та
творчості. Він також створює в колективі такі умови і стосунки, що
сприяють інтелектуальному, творчому, фізичному розвитку й саморозвитку
учнів. Педагогічний колектив делегує кураторові повноваження наставника
й помічника учнів для їх особистого і професійного самовизнання. Він є
виразником, представником інтересів учнів перед усіма суб’єктами
навчально-виховного процесу та забезпечує поєднання педагогічного і
батьківського впливу.

В свою чергу ініціатори відродження Єлисаветградської гімназії
усвідомлювали, що трансформувати традиційне освітнє середовище колишньої
Кіровоградської школи № 5 можна лише шляхом ініціювання процесів
інноваційного розвитку. Побудова системи індивідуального педагогічного
супроводу є основою інноваційного освітнього проекту «Гімназія – 2000».

Сутність цього проекту визначалась баченням таких основних засад
розвитку:

освіта сьогодні – це перш за все створення умов для виявлення й
природних задатків та схильностей учнів;

гімназія – це освітній простір для руху учня за індивідуальним
маршрутом, взаємного обміну ідеями з такими ж унікальними і неповторними
особистостями, тільки так може з’явитись «живе знання» – те, що набуто в
процесі власної діяльності і спілкування;

головним результатом сучасної гімназійної освіти має бути повноцінно
прожите дитинство і юність, радість пізнання, розвинуті розумові
(інтелектуальні), творчі (креативні) та комунікативні здібності,
емоційний інтелект…

У посттоталітарній Україні школа стала ареною протистояння різноманітних
освітніх парадигм, конкуруючих між собою точок зору щодо мети й змісту
освіти, ефективності застосування різних технологій навчання,
професіоналізм педагога.

Процес відродження гімназії, який розпочався на хвилі становлення освіти
кінця 80-х – початку 90-х років, був практичним надбанням ентузиастів.
Заявлені принципи гуманізації і демократизації освіти призвели до певних
зрушень в громадсько-педагогічній свідомості, появи союзників нової
педагогіки, проте не змінили системи освіти. На жаль, досі ні
педагогічна наука, ні система управління освітою не змогли розробити
механізм практичної реалізації нової освітньої ідеології. Школам
доводиться самотужки напрацьовувати інструментально-технологічні аспекти
індивідуально-центрованої системи навчання.ю щоби уникнути використання
в практичній діяльності критеріїв, організаційних форм, школи оцінювання
і таке інше, які дістались у спадщину від принципово відмінної освітньої
системи минулих років.

В Україні було прийнято загальне «Положення про класного керівника
навчального закладу системи загальної середньої освіти», затверджене
наказом Міністерства освіти і науки України № 434 від 6 вересня 2004
року. У ньому робиться акцент на ролі класного керівника як організатора
класного колективу, який «сприяє забезпеченню умов для засвоєння учнями
(вихованцями) рівня та обсягу освіти, а також розвитку їх здібностей»
(п. 2.4). Як бачимо, завдання розвитку індивідуальності відсуваються на
задній план.

Проте цей документ надає деякі можливості тим педагогічним колективам,
які прагнуть трансформувати традиційну роль класного керівника; у п. 2.3
Положення говориться: «Функціональні обов’язки класного керівника
розробляються відповідно до цього положення з урахуванням типу закладу
та завдань навчально-виховного процесу і затверджуються директором
навчального закладу».

Вихователь-наставник (тьютор) – якісно нова педагогічна позиція в
освітньому просторі гімназії

О. В. Плахотник схиляються до позиції тьютора як «дійсно нової фігури в
педагогічному просторі, котра відноситься до освіти всіх ступенів». Він
стверджує: «Серед педагогічних позицій можна виділити такі, до яких
людина надсилає «запити» до змісту освіти, і ті, що формують у людини
потреби створення цих самих «запитів». Інакше кажучи, тьютора можна
визначити як проблематизатора, який ставить проблему перед учнем, і той,
унаслідок її розв’язання, набуває критеріїв «запитів» до всіх
педагогічних позицій. Позиція тьютора вирізняється серед усіх інших тим,
що людина взаємодіє з нею, виходячи з власного самовизначення, тоді як з
усіма іншими педагогічними позиціями вона взаємодіє згідно зі своєю
освітньою програмою. І якщо самовизначення можна сформулювати як момент,
що виникає на стику культурного та індивідуального просторів, то буде
цілком логічно припустити, що тьютор – це точка, яка з’єднує ці два
простори. Позиція тьютора має відношення до індивідуально орієнтованої
педагогіки.

Її особливість полягає в тому, що немає чітко розробленої освітньої
програми для людини, зміст якої від неї не залежить, а є лише сама
особистість, і якою вона зробить свою освіту, такою вона і буде».

Розуміння саме такого тлумачення тьюторства викладене В. А. Конєвим:
«Учитель-тьютор – це не предметник, це Педагог, або Вчитель у власному
значенні цього слова і з великої літери, який працює не зі
значенням-інформацією, а з культурною ситуацією, при якій в учня
народжується знання-думка…»

Нагальною вимогою сьогодення є перехід від традиційної монологічної
школи, яка є ретранслятором заздалегідь визначених «готових» знань, до
школи, головною цінністю якої стає діалог людей (і учнів, і педагогів, і
батьків), які здійснюють спільну освітню подорож. Доктор психологічних
наук, керівник проекту «Вероятностное образование» Олександр Лобок
стверджує: «У діалозі людина сама є ініціатором свого освітнього руху і
сама є автором тієї траекторії, яку вона вибудовує всередині тієї чи
іншої культурної реальності».

Класне керівництво є типовим для радянської педагогіки, опорою якої є
колективістський підхід і форми роботи: батьківські збори замість
індивідуальних консультацій, зосередженість на показових «класних»
заходах замість «невидимої» індивідуальної роботи з учнями. Для
вихователя головним завданням була і є організація позаурочної
активності учнів як колективної форми проведення часу.

Перехід до тьюторства викликаний об’єктивною потребою переходу до
індивідуально орієнтованої системи навчання. Це робота не з колективом
учнів, а перш за все – з індивідом.

Трансформація традиційних ролей класного керівника і вихователя групи
подовженого дня у принципово нову педагогічну позицію тьютора зумовлена
переходом:

від репродуктивного і пристосувального характеру освіти до продуктивного
і розвиваючого, що дозволить учневі не тільки «вписатись» у зміни, але й
творити, реалізувати ці зміни;

від домінування авторитарних форм взаємин між учителями та учнями до
школи співробітництва, свободи вибору й самовизначення;

від державно-бюрократичного керівництва, побудованого на диктаті зверху
і спроб тотальної регламентації діяльності гімназії до
громадсько-державних демократичних засад управління гімназією, що є
моделлю громадянського суспільства, демократичного самоврядування;

від уніфікованих програм до гімназії як відкритої системи, що пропонує
різноманітні освітні «меню»;

від індивідуалізації як пристосування учня до визначених «зверху»
програм до особистісно зорієнтованого навчання, щодозволить кожному
учневі рухатись за індивідуальною освітньою траєкторією;

від орієнтації на отримання і відтворення знань до дієвої й
полікультурної освіти, розрахованої на різноманітну й багатовимірну
інтелектуальну, художню, духовну, практичну діяльність;

атичного й ефективного (реалістична математика тощо).

На думку директора школи «Эврика-развитие» (м. Томськ) Людмили Долгової,
«тьютор впливає на устрій школи, типи взаємодії на заняттях,
організаційні форми школи як соціокультурного інституту, тобто на її
найбільш рухливі частини». Тож, у цій школі тьютор є людиною, яка
впливає на освітню політику, виконує роль «агента» інноваційних змін.
Впроваджуючи різноматні проекти, він доводить нові форми взаємодії до
норм і традицій, фактично створює новий уклад школи. Прикладом такого
проекту, що висвітлює норми і правила життя підлітків у школі
«Эврика-развитие», є тьюторський проект підліткової школи.

Вихователям-наставникам належить провідна роль і в процесі
самоорганізації дитячо-дорослої громади гімназії, залученні учнів у
самоорганізацію навчального процесу шляхом самостійного вибору рівня
вивчення того чи іншого предмету, факультативних курсів, об’єднань за
інтересами, творчих робіт, конкурсів та проектів тощо.

Вихователь-наставник (тьютор) уважно вивчає соціокультурні очікування
батьків щодо освіти дітей, «дооформлює» їх до рівня потреб і створює на
цьому матеріалі програму подальшого розвитку школи, у якій
відображаються запити батьків.

Таким чином, однією із функцій тьютора є організація спілкування з
батьками щодо оформлення їх соціального замовлення на школу, де б
віддзеркалювалися освітні потреби. Тьютор допомагає батькам відстежити
динаміку індивідуального руху учнів в процесі вивчення того чи іншого
предмету, переконує їх у тому, що для реалізації їх побажань слід
використати той чи інший проект, разом із батьками робить пропозиції
щодо варіантів участі дитини в цьому проекті.

Тьюторська педагогіка є педагогікою «знаків питання», адже викликати в
учня питання: «Навіщо я це роблю?» – є найважливішим завданням
тьютора-професіонала.

Тьюторський ефект полягає в тому, що учні не тільки ставлять собі
усвідомлені запитання про сенс власних дій, а й, зрештою, знаходять
внутрішні стимули для навчання. Вони відкривають для себе, що,
наприклад, вивчення історії Тетяні потрібне з однієї причини, Саші – з
іншої. Таким чином, тьютор допомагає учневі стати суб’єктом власної
діяльності, освіти.

Дуже не просто перекваліфікуватись із традиційного педагога, який завжди
оперує відповідями, у тьютора, який замість того, щоб пропонувати
відповіді, пробуджує бажання запитувати. Ще одна функція тьютора –
диспетчерська. Він, знаючи схильності учнів, має віднайти в освітньому
просторі гімназії (чи за її межами) місце, де їх можна розвивати.

Вихователь-наставник (тьютор) – особливий педагогічний фах, що слід
опановувати. Це не тільки інші педагогічні технології роботи з учнями, а
багато в чому інший світогляд. Адже в традиційній педагогіці досить
поширеним орієнтиром у визначенні змісту освіти було впровадження моделі
випускника школи, тобто прагнення формувати особистість із заздалегідь
визначеними типовими характеристиками.

Замість прагнення до уніфікації вихователь-наставник націлений на
збереження та культивування різноманітності, підтримку та розвиток
індивідуальності, вивчення індивідуального стилю навчально-пізнавальної
діяльності кожного учня та надання йому адресної допомоги в подоланні
тих чи інших проблем.

Так, підсумовуючи сказане, можна виділити три головні завдання тьютора,
пов’язані з входженням у технологію індивідуально орієнтованої освіти:

здійснювати індивідуальну педагогічну підтримку учнів;

надавати консультативну допомогу при побудові учнем власної
індивідуальної освітньої програми та визначенні індивідуального темпу її
опанування;

вести педагогічний супровід руху учня за індивідуальною освітньою
траєкторією.

Педагогічна підтримка в особистісно зорієнтованій освіті

«Під педагогічною підтримкою ми розуміємо процес спільного з дитиною
визначення її власних інтересів, цілей, можливостей, шляхів подолання
перепон і проблем, що заважають їй зберегти свою людську гідність і
самостійно досягнути бажаних результатів у навчанні, самовихованні,
спілкуванні, образі життя», – таке визначення дав автор концепції
«Педагогічна підтримка дитини в навчанні» О. С. Газман.

Головна мета педагогічної підтримки – розвиток самостійності дитини,
поступове і цілеспрямоване просування до здатності управляти власним
життям.

Відмінність педагогічної підтримки як особливої професійної діяльності
від звичайної людської підтримки полягає в тому, що педагог при
виникненні проблеми може її перетворити на освітню ситуацію, створюючи
умови для розвитку здібностей дитини.

Займаючи особливу педагогічну позицію, доросла людина може стати
«умовою» для освіти учня, допомогаючи переконструювати проблему в низку
завдань, зрозумілих й прийнятних для дитини. Але це стає можливим лише
тоді, коли сам педагог уявляє себе в якості цієї умови і визначає свою
позицію, яка, у свою чергу, зумовлює мету і завдання специфічної
професійної діяльності – індивідуальної педагогічної підтримки.

У цьому полягає суть його особистісно-професійного самовизначення як
тьютора.

Таким чином, професійне самовизначення педагога спрямоване на те, щоб
діяти в інтересах подальшої освіти дитини, тобто навчитися
використовувати будь-яку проблемну ситуацію як освітній ресурс.

Дитина, зіткнувшись із проблемою, яку її знання та досвід не дозволяють
успішно вирішити, опиняється не тільки в емоційно складній ситуації, а й
перед низкою загроз (особистих, соціальних, освітніх).

Особиста загроза полягає в тому, що проблема підштовхує дитину до
вимушених дій, що часто можуть бути неусвідомленими. Дитина може не
задумуватися, до яких наслідків можуть призвести такі дії. Тому цілком
можливо, що, прагнучи вирішити одну проблему, дитина породжує низку
інших. До того ж, невирішена проблема має тенденцію породжувати
психологічні комплекси. У дитини, до проблем якої було байдужим або
«сліпим» її оточення, часто формується спотворене уявлення про світ і
взаємини між людьми. Так з’являються передумови для асоціальної і
антисоціальної поведінки, якщо дитина не зможе розвинути свій життєвий
досвід у досвід людини, яка самостійно вибудовує свою діяльність. Якщо
дитина не навчиться управляти своїми проблемними життєвими ситуаціями,
вона стане залежною від них і, тим самим, втратить можливість бути
вільною.

Компетентність педагога з позиції педагогічної підтримки вимагає вміння:

реагувати на проблему (розпізнавати, діагностувати, прогнозувати);

трансформувати проблемну ситуацію (змінювати, коригувати);

управляти конфліктною ситуацією (регулювати, стримувати,
переорієнтовувати);

використовувати освітні ресурси гімназії в якості засобів, що створюють
умови для самостійного вирі-шення учнем власної проблеми;

будувати з учнем такі стосунки і спільну діяльність, що дозволяють
зберегти його гідність, розвивати самостійність.

Усе це вимагає не тільки певних професійних знань та вмінь, а й
спроможності займати відповідні позиції, здатності ефективно діяти.
Наприклад, коли педагог розпізнає, діагностує і прогнозує розвиток
проблеми, він займає позицію «дослідника»; коли приймає рішення, як
діяти, займає «управлінську позицію»; коли безпосередньо діє в даній
ситуації, позицію «виконавця прийнятого рішення».

Щоби надати проблемі освітню спрямованість, педагогу не достатньо
опанувати позиції, які дають можливість діяти в «ситуації проблеми».
Необхідно вирішити два основних завдання.

По-перше, створити учневі умови, що сприятимуть його включенню в
діяльність із розпізнавання, діагностування й прогнозування власних
проблем.

По-друге:

створити умови для входження дитини в суб’єктну позицію, що дозволяє
усвідомлено вчитися використовувати проблему для досягнення власної мети
(набувати досвід рефлексії та досвід аналізу ситуації у більш широкому
контексті свого життя);

аналізувати, обирати, змінювати і коригувати свої «хочу» і «можу» в
контексті проблемної ситуації;

учитися управляти собою (опановувати свої емоції, розвивати волю) і
оволодівати ситуацією (набувати й розвивати навички практичної
дільності);

домовлятися з іншими людьми, здатними допомогти в проблемній ситуації.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок: ми не можемо змінити
людей, вони повинні самі змінитися.

На думку Ніни Михайлової (Інститут педагогічних інновацій РАО),
особливість позиції педагогічної підтримки полягає в тому, що її може
опанувати людина, яка зі співчуттям й професійною відповідальністю
ставиться до дитини при виникненні проблемної ситуації. Предметом
професійної педагогічної діяльності з підтримки є умови, що спричиняють
проблемну ситуацію у житті дитини.

Індивідуальна освітня програма

Якщо раніше в центрі сфери освіти знаходився заклад освіти, то в другій
половині ХХ століття виникла інша зона освіти, ядром якої стала
індивідуальна освітня програма. Особливо активно процес демократизації
знань проходив в останнє десятиліття, завдячуючи колосальним темпам
розвитку Інтернету як глобального освітнього чинника.

Зміна освітньої реальності призвела до того, що друга зона освіти почала
диктувати умови першій: учні перетворилися на замовників освітніх послуг
закладів освіти.

Якщо заклади освіти залишатимуться на старих позиціях (нав’язування
учням уніфікованих навчальних курсів і таке інше), вони поступово
відійдуть на задній план. Завданням № 1 для них є: почати змінюватися та
йти назустріч змінам у світі й освітньої реальності. Перш за все, слід
погодитися з правом дитини на свій, унікальний і неповторний шлях у
житті, вільний розвиток свого особистого, суб’єктивного і нестандартного
знання. Л. Толстой у статті «Воспитание и образование» наголошував:
«Умышленное формирование людей по известным образцам – не плодотворно,
не законно и не возможно… Чем вы докажете право одного человека делать
из других людей таких, каких ему хочется?» (1862).

Варто також передбачити для учнів можливість користуватися послугами
кількох закладів освіти: реалізуючи індивідуальні освітні програми, в
одній школі, діти мали б пройти практику в іншому закладі.

Слід також шукати шляхи, що дали б можливість реалізувати на практиці
право учня обирати собі вчителя.

Одним із головних завдань нашого педагогічного колективу є створення
гнучкої моделі гуманітарного навчального закладу, яка б дозволяла
кожному учневі побудувати власну освітню програму. Таким чином, кожен
учень має змогу навчатись у власній єдиній і неповторній гімназії, що
змоделював він сам. Вислів «Гімназія – це я» наповнюється реальним
змістом у міру просування гімназиста від перших сходинок початкової
школи, що працює при гімназії до випускного класу.

Схематично це можна уявити за аналогією до системи громадського
харчування.

Гімназія разом із дитсадком та базовим вищим навчальним закладом формує
освітній простір, де навчання кожної дитини побудовано відповідно
наскрізним планам та програмам.

Уже в дитячому садку вихователь разом із лікарем та психологом складають
індивідуальну програму розвитку, за якою дитину готують до школи. У
початковій школі при гімназії «Гармонія» на базі здобутого розробляють
подальшу програму розвитку дитини з урахуванням здібностей і можливостей
дитини, зони найближчого розвитку і т. д.

За час навчання в гімназії об’єктивно визначають, який фах обрати і до
якого вищого навчального закладу йти далі навчатися (де знову
працюватимуть за індивідуальною програмою), що дає змогу розкрити
потенціал молодої людини (для дітей із педагогічними здібностями діє
«педагогічний інкубатор»).

Індивідуальна освітня траєкторія

Кінець минулого і початок ХХІ століття знаменує остаточний відхід від
застарілих уявлень про освіту індустріальної епохи. Настав час і в
Україні на практиці реалізувати принципово нову роль освіти, спрямовану
на розвиток здібностей саме заради людини.

Сьогодні стала очевидною неможливість створити універсальний образ
випускника школи, який має бути основою змісту освіти в гімназії.
Гуманітарна педагогіка націлює нас на сприйняття кожного учня як людини,
спроможної самостійно вирішити, які знання для неї важливі, а які – ні.
Звідси випливають основні завдання гімназії – допомогти учневі розкрити
здібності для самовизначення і саморозвитку.

Суть педагогіки завтрашнього дня полягає в тому, щоб допомогти сходженню
дитини до образу дорослої освіченої людини, розкритті й перетворенні
внутрішнього світу, що веде до якісних змін у його взаєминах: із самим
собою, з іншими людьми, зі своєю та чужими культурами…

Однією з істотних відмінностей гімназії від масової школи є те, що наш
учень – сам ініціатор свого освітнього просування і автор тієї
траєкторії, яка вибудовується всередині широкої освітньої реальності.

Індивідуальна освітня траєкторія окреслює:

напрямок руху учня (гімназія, як правило, відкриває шлях до здобуття
професій типу «людина – людина»);

місце в освітній системі гімназії, що забезпечує індивідуальне
просування (об’єднання за інтересами, проектні групи, шкільне наукове
товариство тощо);

засоби освоєння таких «місць» із максимальною користю для саморозвитку;

поле діяльності в освітньому просторі поза межами гімназії;

форми позаурочної активності та стимули до просування та самоствердження
в різних сферах творчої, науково-дослідної та громадсько-політичної
діяльності.

Означивши куди і як йти, учень та тьютор як суб’єкти освітньої
діяльності можуть вирушати в спільну освітню подорож. Навчання в
гімназії – це спільна творча робота без традиційного поділу на тих, хто
вчить і тих, хто вчиться.

Таким чином, технологія створення індивідуальної освітньої траєкторії
перетворює учня з пасивного реципієнта готових знань на партнера
педагогів у процесі власного розвитку.

Вимога брати активну участь у побудові освітньої траєкторії підіймає
дитину у власних очах, сприяє зростанню самоповаги, вивільняє потенціал
пошукової активності та інтелектуальної енергії. За час навчання в
гімназії має виробитися звичка обговорювати в школі, і вдома, як і за
якою освітній траєкторією рухатися, які потрібні ресурси для досягнення
успіху, які дії матимуть оптимальний результат тощо.

Гімназія, перш за все в особі тьюторів, бере на себе роль відстежувати
індивідуальні освітні траєкторії кожного випускника ще протягом
п’яти-десяти років після закінчення гімназії (щорічні анкети
випускників, традиційні зустрічі «Знову разом!» та ін.).

Запровадження нової педагогічної позиції тьютора – це спроба по-іншому
організувати просування учнів в освітньому просторі гімназії та поза
нею, спроба наблизитися до конкретного учня з його мріями, проблемами,
комплексами…

Вихователь-наставник (тьютор) поступово засвоює якісно відмінну від
попереднього досвіду роботи роль, що вимагає опанування технік
самоорганізації, здатності брати на себе ініціативу в ситуації
невизначеності, культивації парадоксального мислення тощо. Тьютор стає
безумовним зразком, демонструючи учням певні орієнтації й техніки, для
самовизначення й самовдосконалення.

Саме таким чином учень гімназії втрачає роль пасивного користувача
«готових знань» і перетворюється на активного реципієнта, партнера
вчителя в процесі власного розвитку і самостановлення.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020