Глобальні зміни світу і людини
Евристичне навчання — оригінальна науково-педагогічна концепція, яка
пропонує учням самостійно «відкривати знання», порівнюючи їх із
культурно-історичними аналогами, вибудовуючи при цьому індивідуальну
траєкторію власної освіти.
Олександр Хуторськой синтезував науково-дослідницькі дані (продовження.
Див. початок у № 1, 2008) з описом практичних сторін евристичних методів
у навчанні, що робить матеріали цінними для школи. Освіта як політика.
Аналіз досліджень у галузі соціології та філософії освіти показує, що в
останнє десятиліття вчені приділяли значну увагу концептуальним питанням
освіти. Сучасна педагогічна наука інтенсивно розробляла проблему
цінностей і цілей освіти, дефіцит розуміння яких — специфіка нинішньої
ситуації.
Філософія освіти отримує практичні функції для вибудовування освітньої
політики держави, прогнозування соціальних та освітніх змін у
майбутньому. У результаті позитивним фактором, що свідчить про
підвищення уваги держави до проблем освіти, стало прийняття
нормативно-правових документів. Ці процеси — досить знакові для країни,
що давно потребує визнання пріоритетної ролі освіти.
У той же час розуміння місії шкільної освіти як середовища для розвитку
особистісної сутності учня та його творчої самореалізації на благо себе
й суспільства поки що не відповідає реальному стану справ. Необхідне
приведення загальної середньої освіти у відповідність із новим
соціальним, політичним та економічним статусом суспільного устрою
держави, зі світовими тенденціями в освіті.
Суспільство, що зіштовхується зі зростаючою кількістю невирішених
проблем, прямо й побічно спонукає свої інститути шукати способи їх
розв‘язання через розкриття резервів творчого людського потенціалу. За
кордоном про це говориться давно. Американський психолог К. Роджерс
уважає, що «розплатою за відсутність творчості будуть не тільки погане
пристосування індивіда та групова напруженість, а й повне знищення всіх
народів». Сьогодні потрібна освіта, орієнтована не стільки на
ретрансляцію минулого, скільки на конструювання прогресивного
майбутнього, на природо- та культуровідповідний розвиток усіх сфер
людської діяльності. Зміна доктрини «освіта—викладання» на доктрину
«освіта—творіння» — закономірна евристична особливість сучасних
глобальних змін в освіті.
«Мати» чи «бути» в освіті? «Мати» чи «бути» — ці дві протилежні ціннісні
орієнтації, позначені Е. Фроммом, покладено в основу двох відповідних
освітніх парадигм. Орієнтація «мати» характеризує спрямованість навчання
на придбання учнем деякої суми інформації, спочатку відчуженої від
нього, але необхідної йому для одержання визначеного соціального
статусу, отримання атестату зрілості. Мета подібного типу освіти —
забезпечити входження учня в соціум у якості адекватного йому члена. У
даному випадку освіта є трансляцією та наступною інтеріоризацією
індивідові культурно-історичних цінностей, норм і традицій, передача
йому того змісту й форм освіти, що відібрані соціальними державними
інститутами.
Орієнтація «бути» означає інший тип освіти, коли діяльність учня
заснована на реалізації його особистісного потенціалу та приводить до
створення ним освітніх продуктів, адекватних пізнаваним галузям. Такий
тип освіти приводить до зміни (освіти) внутрішньої субстанції самого
учня та появи його власного знання. Навчання у стилі «бути» має
евристичний характер. Учень виступає суб’єктом своєї освіти, який має
можливість вибудовувати індивідуальну освітню траєкторію, ставити власні
освітні цілі, відбирати зміст і форми навчання.
Обидві освітні парадигми на практиці можуть переходити одна в іншу, що
супроводжується, як правило, глобальними соціальними змінами. Причини
цих змін потенційно закладені в кожному типі освіти. Збільшення «ступеня
дозволу» суб’єктів освіти рано чи пізно призводить до актуалізації
зовнішніх норм та обмежень, що задаються державою. З’являються спочатку
орієнтири, а потім й обов’язкові освітні стандарти, що мають за мету
підтримувати певний рівень заданості державної освіти. Між свободою та
заданістю в освіті безупинно відбувається боротьба за зони впливу, що
призводить на визначених етапах до зміни домінуючих освітніх парадигм.
Зміна однієї парадигми на іншу означає зміну різних фаз
соціально-освітніх змін, що періодично змінюють місцями «старе» й
«нове». Як приклад глобальних змін, що відбуваються сьогодні у
протифазах, можна навести сучасні освітні тенденції в Росії та США.
Відродження ідей гуманістичної педагогіки в колишній авторитарній
освітній системі Росії прямо протилежне відмічуваному фахівцями
відродженню у США класичної освіти, що не збігається з традиціями
американської свободи.
ue
th
hd3
hd3
th
Однією з цілей освіти, таким чином, є знаходження способів виявлення
суспільних змін і співвіднесення з ними діючих освітніх орієнтирів,
установок і процесів.
Капкан для людства. Філософи все частіше звертаються до проблем освіти,
убачаючи в них як джерело глобальних загальнолюдських проблем, так і
засіб їх рішення. Аналізуючи кризу освіти, М. Пахомов пише: «Можливо, що
саме школа є найбільш небезпечним місцем, найбільш хворою зоною сучасної
цивілізації, представляючи собою свого роду капкан, виставлений людством
на своєму власному історичному шляху… Нинішня школа, скоріше, здійснює
тотальне пригнічення культури, вона підносить розчавлені знання».
Більшість навчальних програм роблять упор на розвиток конвергентного, а
не дивергентного мислення, націлюють на відшукування єдиної відповіді, а
не привчають дітей до їх множинності. «Виховуючи
всезнайку-енциклопедиста, можна втратити творця, тому що програма
навчання, орієнтована тільки на засвоєння, виховує споживача, який
починає обурюватись, коли від нього вимагають творчого походу до
задачі».
Ситуація стрімкого зростання загальнолюдських знань вимагає не тільки
переходу до діяльнісної освітньої парадигми, а й особливого підходу до
конструювання змісту освіти. Філософ В. Розін пропонує «переходити до
принципово інших типів змісту й інших цілей освіти. Необхідно всі
навчальні знання та дисципліни рефлексивно згортати». Якщо додати до
рефлексивно згорнутого змісту освіти результати власної рефлексії учня
стосовно його особистого пізнання, отримаємо ситуацію співставлення двох
типів рефлексій: учнівської та наукової. Даний підхід являє собою
евристичний тип освіти, що забезпечує взаємодію двох фундаментальних
процесів — філогенезу й онтогенезу. Взаємодія учня із загальнокультурним
надбанням людства на рефлексивно-діяльнісній основі є, на наш погляд,
істотно більш ємною й ощадливою в часі в порівнянні з традиційним
підходом «вивчення знань».
Два типи освіти. Поняття «тип освіти» відноситься до фундаментального
філософського й педагогічного поняття. У його дефініції зазвичай
указується домінуюча ознака, що відбиває домінуючі соціальні орієнтири.
У педагогіці є традиція обмеження впливу соціуму на особистість учня та
його майбутнє на користь розвитку внутрішніх якостей дитини. У 1917 р.
П. Блонський писав: «Ми не повинні бажати заздалегідь визначити
прийдешнє життя дитини: це й незаконне бажання стосовно чужого життя, це
й нездійсненно, тому що всяка жива істота розвивається за своїми
внутрішніми законами зі своїх зачатків. Тож, нарешті, хто ми самі з
нашим виродливим, зламаним життям! Ми повинні замість цього виховувати
людину, здатну створювати своє власне життя, здатну до самовизначення.
Виховуватись — означає самовизначатись, і виховання майбутнього творця
нового людського життя є лише раціональною організацією його
самовиховання».
Відмінність двох різних типів освіти виражається в позиції педагога:
«При формуючій (езопової) позиції педагог «вчитує», «уписує» себе в
учня, при особистісно зорієнтованій (ексцентричній) — «вичитує» з учня
та приймає його в себе».
Евристичний тип освіти є різновидом особистісно зорієнтованої освіти.
Його відмітною ознакою є не тільки розвиток учня на основі його
індивідуальних особливостей, а й орієнтація на освіту як творення учнем
освітньої продукції та творчий саморозвиток, що відбувається на цій
основі, й особистісне зростання.
Евристична освіта або освіта евристичного типу є процесом і результатом
індивідуальної самореалізації (освіти) людини, що відбуває в ході її
евристичної діяльності, результатами якої є створення зовнішніх
(об’єктивних) і внутрішніх (суб’єктивних) освітніх продуктів. Зовнішні
продукти учня на вершині його діяльності утворять соціальні та культурні
форми буття, одночасно визначаючи й забезпечуючи його внутрішнє якісне
збільшення та самореалізацію.
Закладені в основу системи освіти принципи визначають її зміст і цілі.
Наприклад, від того, яку структуру освіти прийняла держава, залежать
плановані результати.
У структурі вітчизняної загальної освіти тривалий час був тільки один
компонент — державний, потім з’явився регіональний. У 2000 р. введено
учнівський компонент, що, безумовно, є досягненням на шляху до
особистісної орієнтації освіти. Однак у наступних документах про освіту
учнівський компонент освіти знову зникає під приводом «такого, що
порозумівається сам собою». До чого призводить вилучення учня з науки та
нормативної практики, неважко здогадатись, — до відчуження учня від його
освіти.
Із погляду системності у структурі загальної середньої освіти не
вистачає ще одного компонента — загальнолюдського (загальнокультурного,
світового). Державний компонент не може бути верхнім рівнем освіти, для
сучасного учня оточуючий його світ повинен бути відкритим і простягатись
за рамки держави, громадянином якої він є. У той же час не можна
втрачати національну опору такої відкритості, потрібний вітчизняний
базис, що допомагає молодій людині освоювати зовнішній світ. Таким
підґрунтям, на наш погляд, є педагогічні ідеї вітчизняної філософії, що
мають яскраво виражену загальнолюдську спрямованість і національну
своєрідність.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
