Зміст сучасної шкільної освіти
Сучасна освіта розглядається в усьому світі як важливий чинник
становлення й розвитку особистості, як невід’ємна частина
соціокультурного середовища, в якому живе людина
Для того щоб стати повноцінним членом суспільства, їй необхідно, з
одного боку, засвоїти його цінності, а з іншого – активно створювати для
себе потрібні умови для входження в суспільство відповідно до своїх
індивідуальних особливостей, світоглядних цінностей та особистої
спрямованості.
Як прогнозують учені, ХХІ століття буде століттям розвинених
інформаційних технологій, глобальної комп’ютеризації виробництва. Життя
вимагає інтелектуально розвиненої особистості і разом із цим
толерантної, відкритої до демократичного спілкування й розвитку в
національному та міжнародному вимірі. Провідна роль у формуванні такої
особистості належить освіті.
Світовими тенденціями сучасного етапу розвитку загальної середньої
освіти є такі:
урахування інтересів і потреб окремого учня та суспільства в цілому;
максимальний розвиток здібностей дитини, незалежно від
соціально-економічного та суспільного статусу її сім’ї, статі,
національності, віросповідання;
виховання громадянина, формування системи цінностей та відношень, які
відповідають багатонаціональному суспільству;
особистісно зорієнтований освітній процес, котрий враховує й розвиває
індивідуальні здібності учнів, формує загальнонавчальні вміння та
навички;
адаптація молоді до умов життя суспільства;
відкритість освіти, доступність знань та інформації для широких верств
населення.
З цих позицій освіта в сучасних наукових дослідженнях трактується як
складний соціокультурний феномен, міра залучення особистості до
культури, як засіб створення людиною власного образу, неповторної
індивідуальності. Освіта – це моральний вигляд людини, який складається
під впливом моральних і духовних цінностей, що є здобутком її
культурного кола, а також процес виховання, самовиховання, шліфування,
тобто процес формування вигляду людини.
Основними рисами сучасної людини є освіченість, вихованість. Освіченість
розуміють не тільки як сукупність необхідних для життя й успішної
діяльності знань і вмінь, але і як внутрішнє спонукання до їх
застосування на основ вироблених особистістю моральних установок,
індивідуально значущих цінностей, особистісних смислів, як загальна
функціональна грамотність і компетентність у певних сферах. Вихованість
– це відповідність поведінки людини моральним нормам конкретного соціуму
та загальнолюдським моральним принципам.
Відбуваються зміни в цінностях самої освіти. Провідними стають не
засвоєння формальних знань і навичок, а гуманність стосунків, свобода
самовиявлення, культивація індивідуальності, творча самореалізація
особистості. Основними функціями сучасної освіти визначаються такі, як:
функція соціалізації – такий розвиток, навчання та виховання дитини, у
результаті яких вона буде підготовлена до активного, самостійного життя
в суспільстві; людиностворююча – збереження й відтворення екології
людини, її тілесного та духовного здоров’я, особистої свободи, сенсу
життя, створення умов для її розвитку й самореалізації; культуротворча –
збереження та передача, відтворення й розвиток культури, сприяння
національній та загальнолюдській культурній ідентифікації.
Для реалізації цих функцій у змісті освіти, на думку вчених, мають бути
закладені механізми адаптації, життєтворчості, рефлексії, виживання,
збереження індивідуальності особистості (О. Бондаревська, В. Лазарєв, В.
Луговий, С. Подмазін, О. Савченко, О. Сухомлинська та ін.). Якщо метою і
результатом освітнього процесу є особистість, пристосована до життя в
умовах сучасного суспільства, то змістом цього процесу, за твердженням
дослідників, є становлення особистості як суб’єкта діяльності та
соціальних відносин, її інтелектуальний, духовний
(ціннісно-орієнтаційний) та фізичний розвиток. За сучасними
визначеннями, зміст освіти – це не тільки сукупність навчальної
інформації. Він стосується тих особистісних і професійних якостей
людини, які повинні сформуватися в неї внаслідок засвоєння певної
інформації, набуття певного досвіду.
Зміст – основна складова освітньої системи. У ньому в узагальненій формі
відображається досягнутий суспільством рівень культури, соціальний
досвід, який передається наступному поколінню для його збереження й
подальшого розвитку. Соціально-економічні відносини, рівень розвитку
науки, виробництва, техніки – основні чинники, які вносять певні
корективи у зміст освіти, який має відповідати соціальному замовленню.
Провідну роль у визначенні змісту освіти відіграють мета та завдання,
які ставить суспільство перед школою.
Міжнародна комісія з питань освіти для ХХІ століття (1993 р.) розробила
загальну стратегію держави в галузі освіти, яку розуміють як постійний
процес збагачення особистості знаннями та вміннями і, у значній мірі, як
процес створення особистості та стосунків між окремими людьми, групами
та народами. Комісія відмітила, що завдання освіти полягає в тому, щоб
надати можливість усім без винятку проявити свої таланти та творчий
потенціал. Основоположними принципами освіти ХХІ століття визнано такі:
навчитися жити разом, розвиваючи знання про інших, про їхню історію,
традиції та спосіб мислення; володіти культурою спілкування; сприяти
здійсненню сумісних проектів;
навчитися набувати знання. Необхідним є поєднання широких
загальнокультурних знань із можливістю глибокого опанування певної
кількості спеціальних дисциплін. Загальний культурний рівень – це
своєрідна перепустка до неперервної освіти, основа, необхідна для того,
щоб навчатися протягом усього життя;
навчитися працювати. Удосконалюватись у своїй професії – набувати
компетентності, яка дає можливість справлятися з різними ситуаціями;
навчити жити. ХХІ століття вимагає більшої самостійності та здатності до
оцінювання, які поєднуються з посиленням особистої відповідальності в
рамках реалізації колективних проектів.
Ці ідеї та принципи покладені в основу розробки змісту 12-річної
загальної середньої освіти в Україні.
ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ЗМІСТУ СУЧАСНОЇ ШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ
Розробка змісту сучасної шкільної освіти ґрунтується на загальних
тенденціях його розвитку, визначених у педагогічній теорії та практиці.
Основоположними принципами його конструювання є гуманізація та
гуманітаризація.
Гуманізація – це відображення в освіті тенденцій гуманізації сучасного
суспільства, коли людська особистість визначається найвищою цінністю, а
ствердження блага людини – найважливішим критерієм суспільних відносин.
Сутністю освітнього процесу стає цілеспрямоване перетворення соціального
досвіду в досвід особистий, залучення людини до всього багатства
культури. Гуманізація освіти визначається як орієнтування її цілей,
змісту, форм і методів на особистість учня, гармонізацію його розвитку,
передбачає визнання унікальності дитини, її активності, внутрішньої
свободи, духовності.
Унікальність – це ціннісне ставлення до людської індивідуальності.
Активність означає визнання людини як творчої, діяльнісної, самостійної
у своїх учинках. Внутрішня свобода розглядається як поважне ставлення до
особистості, в основі якого – визнання її споконвічного права – свободи
вибору (освітнього закладу, навчальної програми, точки зору, варіантів
розв’язання навчальної задачі тощо). Духовність – моральні, світоглядні,
інтелектуальні цінності – розуміють як головний орієнтир у розвитку
особистості, у вихованні її основних значущих якостей.
Основним засобом гуманізації змісту освіти є його гуманітаризація, яка
означає, що у фундамент формування особистості мають бути покладені
знання про людину й людяність, знання, які використовуються на її благо.
Ознаками гуманітаризації змісту освіти є: фундаментальність –
забезпечення глибоких і міцних знань; розвиток особистісних якостей учня
– здібностей, інтересів, мислення, мовлення, естетичного смаку,
збагачення знань, умінь і навичок ціннісним смислом; діалогічність –
взаємодія, партнерські стосунки між учасниками освітнього процесу, що
вимагає свідомої й активної пізнавальної діяльності; інтегративність –
формування цілісного уявлення про оточуючий світ; екзистенціальність –
розвиток інтуїції, творчої уяви, емоцій, почуттів.
Виконання поставлених перед освітою завдань, реалізація її основних
функцій – соціалізації, людиностворюючої, культуротворчої, принципів
гуманізації та гуманітаризації визначили такі основні напрями розвитку
змісту сучасної шкільної освіти:
Оновлення фундаментальної складової неперервної освіти, забезпечення її
універсальності.
Посилення практичної спрямованості, формування загальнокультурних,
загальнонавчальних умінь і навичок, що забезпечуватимуть функціональну
грамотність учнів, сприятимуть їхньому розвитку, орієнтуватимуть на
творчу діяльність, на поповнення своїх знань, набуття досвіду впродовж
усього життя.
Розробка духовно-моральних основ і патріотичного виховання дітей та
молоді в контексті загальнолюдських і національних цінностей.
Кожен з цих напрямів має свої аспекти.
Так, знання, залишаючись однією з основних складових змісту освіти,
визнаються потрібними не самі по собі, а для розв’язання важливих
життєвих проблем. Засвоєння знань і вмінь пов’язується зі здатністю
школяра використовувати їх у свідомій діяльності. У зв’язку з цим
необхідним виявляється формування «відрефлексованого» (П. Третьяков)
змісту освіти: тобто у процесі засвоєння знань учень повинен ставати
об’єктом власного спостереження – аналізувати, усвідомлювати, оцінювати
свій стан, планувати, прогнозувати та оцінювати результати своєї
діяльності. приймати самостійні рішення, будувати стосунки з іншими.
Через рефлексію виявляється суб’єктний досвід школяра – досвід
життєдіяльності, якого він набуває в конкретних умовах соціокультурного
оточення, у процесі сприйняття й розуміння ним світу людей та речей (І.
Якиманська). Суб’єктний досвід учня узгоджується у процесі навчання зі
змістом освіти, який задає соціокультурні зразки у вигляді понять,
законів, правил, прийомів дії, поведінки, обов’язкових для всіх. Тому
при розробці змісту шкільної освіти треба враховувати індивідуальні
особливості учнів – як основні чинники формування суб’єктного досвіду, –
це вимагає додержання принципу диференціації змісту освіти. Учень може
вибрати один із його варіантів.
Суттєвих змін зазнає сама «інформаційно-знаннєва» парадигма освіти. Це
пов’язано із характером наукового пізнання, способів його будови та
використання. Сутність цих змін зводиться до такого:
Основною методу засвоєння змісту освіти визнається не накопичення
готових знань, а самостійне оволодіння ними через опанування учнем
прийомів, способів одержання цих знань.
З’являється новий тип соціокультурного успадкування, основою якого є
оволодіння метазнаннями – методами наукового пізнання (аналіз, синтез,
абстрагування, аналогія та ін.).
Розробляється нова наукова картина світу як системи найзагальніших
уявлень про навколишнє середовище, в основі якої – уява про біосферу
Землі як єдине ціле і ставлення до людини як до елемента цієї
екосистеми, з її самобутністю та самоцінністю. Цим фіксується розуміння
пізнання не як відображення (споглядання) зовнішнього світу, а як
активна діяльність суб’єкта пізнання.
Визнається необхідним вивчати будь-який об’єкт пізнання не ізольовано, а
в системі, шляхом інтеграції знань, що забезпечує розкриття його
цілісності, дозволяє виявляти зв’язки з іншими об’єктами, зводити їх у
єдину картину і на цій основі одержувати знання про цілісний світ.
Об’єкт пізнання має моделюватися на основі використання різноманітних
знаків, їх перекодування, що пов’язано з розвитком глобальних
інформаційних систем, збільшенням інформаційних потоків, різноманітністю
засобів передачі інформації.
Основні напрямки розвиту наук: їхня інтеграція, системність тощо, тобто
оновлення під впливом науково-технічного прогресу, – відбиваються на
характері знань, які опановують учні. Для оволодіння ними:
відбираються базові (інваріантні) знання, які фіксують основні
закономірності розвитку природи та суспільства;
застосовується системний принцип під час їх будови, що знаходить своє
відображення у створенні інтегрованих навчальних курсів;
вводяться різні модифікації предметного змісту – базисний, регіональний,
етнокультурний компоненти.
Уведення метазнань у зміст освіти посилюватиме, на думку вчених, його
розвивальну функцію, тобто орієнтацію на створення освітнього
середовища, необхідного для розкриття й розвитку інтересів і здібностей
кожного учня відповідно до його природних задатків. За умови
застосування метазнань накопичені знання, уміння та навички
обертатимуться з мети навчання в засіб розвитку у школяра здатності бути
суб’єктом пізнання, а ця здатність трансформуватиметься в засіб бути
суб’єктом пізнання, а ця здатність трансформуватиметься в засіб
актуалізації (самореалізації) пізнавальних, творчих можливостей учнів
(В. Лебедєва, Г. Орлова, В. Панов, В. Рубцов та ін.).
Як підкреслюють учені, ХХІ століття має стати унікальним з точки зору
практичної реалізації людських цінностей. Формування ціннісних
орієнтацій особистості в результаті засвоєння змісту освіти набуває,
таким чином, важливого значення (О. Бондаревська, Т. Бутківська, В.
Лазарєв, В. Лисенко, О. Лещинський, С. Подмазін, О. Сухомлинська та
ін.). Як записано в Державній національній програмі «Освіта. Україна ХХІ
століття», новий зміст нової української школи покликаний формувати в
дітей почуття патріотизму, громадянськості, гуманності, співчуття,
розуміння, толерантності, совісті, честі, любові, дружби як ціннісних
орієнтацій, що мають бути втілені в життя, у норми поведінки
особистості.
Проблема побудови ціннісно зорієнтованого змісту освіти висувається на
перший план за таких причин:
система цінностей – це та ланка, яка пов’язує суспільство з індивідом,
включає його в суспільні відносини;
цінності (соціальні, економічні, моральні) лежать в основі вибору цілей,
засобів та умов діяльності;
цінності – системоутворююче ядро програми задуму діяльності та
внутрішнього духовного життя людини (А. Здравомислов).
?
O
’ O
ретворення людини у придаток, інструмент матеріального виробництва,
зведення її до рівня машинної чи біологічної системи.
Необхідність формування ціннісних орієнтацій, особистісного смислу
змісту для певного учня ставиться на перше місце під час його
конструювання, що передбачає засвоєння наукових і культурних понять
через розвиток певних життєвих уявлень дитини та піднесеннях до рівня
загальнокультурних проблем і цінностей.
Побудова змісту освіти на таких засадах сприятиме, як стверджують
дослідники, розв’язанню таких проблем, як:
досягнення точного смислу понять, що засвоюються;
надання науковим і культурним поняттям життєвої конкретності;
створення сприятливих умов для розвитку мотиваційної сфери, потреб та
інтересів учнів.
Розгляд конструювання змісту освіти, проведеного з ціннісних позицій,
визначає необхідність створення таких навчальних предметів (або блоків
існуючих предметів), основна мета яких – формування позитивних мотивів,
оптимальної структури навчальної діяльності. Інший ціннісний аспект
побудови змісту освіти полягає в тому, що у змісті навчального предмета
враховується відображення науки не тільки з раціонального, а й з
особистісного боку. Адже наука, людський пошук уміщують такі цінності,
як благоговіння перед світом, здивування, жадобу пізнання, які не можуть
бути передані у змісті як поняття.
Ціннісну інтеграцію наукового знання й особистісної цінності сфери вчені
розглядають як засіб створення інтегрованих навчальних курсів. У цих
курсах передбачається, що з науковими поняттями, законами, теоріями учні
знайомляться не безпосередньо, а через особистість ученого, образ якого
олюднює процес наукового пошуку та пов’язані з ним факти, поняття,
теорії. Адже науки в широкому руслі культури поєднуються не тільки за
допомогою спільних понять, а і крізь особистісні зв’язки конкретного
вченого, котрий живе та діє в контексті певної культури та історії. Саме
через такий зміст, що проходить крізь інтереси, почуття, досвід учня,
здійснюється інтеграція чужого і власного ціннісного досвіду.
Формування вихованої, розвиненої особистості безпосередньо пов’язано зі
становленням системи її духовних цінностей. Вихованою, розвиненою
вважається особистість, яка досягла вищого рівня духовного освоєння
навколишнього світу – сповна володіє культурно-духовним надбанням як
регулятором своєї життєдіяльності. Рівень сформованості ціннісних
орієнтацій визнається показником міри соціалізації особистості – як
результат її готовності до життя в сучасному суспільстві.
Проте цінностей не навчають, їх особисто знаходять (за В. Франклом) у
процесі спілкування. М. Бахтін, говорячи про важливе значення
спілкування в житті людини, назвав її «суб’єктом звертання». Тільки у
спілкуванні, зазначав учений, у взаємодії людини з людиною розкривається
«людина в людині», як для інших, так і для себе самої.
Навички спілкування визнаються необхідними кожному майбутньому
спеціалісту як показник рівня його соціальної комунікації – здатності до
співробітництва й співтворчості та розглядаються як важлива складова
змісту сучасної шкільної освіти.
Спілкування здійснюється у формі діалогу – взаємозв’язку між індивідами,
як суб’єкт-суб’єктна взаємодія. Діалог привернув до себе увагу
дослідників дуже давно, проте передумови для його цілеспрямованого
використання в життєдіяльності суспільства створені лише сучасною
соціокультурною ситуацією, тенденціями перебудови соціально-економічної
та політичної системи, яка стверджує плюралізм думок, опозиційність
засобів масової інформації, практику всенародного обговорення найбільш
дискусійних проблем тощо.
Діалог виникає тоді, коли люди обмінюються інформацією. висловлюють свою
позицію з приводу якогось об’єкта, значущого для них, і на основі цього
вступають у стосунки один з одним. У процесі спілкування відбувається
обмін культурними цінностями, що стали надбанням кожного, – «діалог
культур» (за М. Бахтіним і С. Біблером). Діяльність суб’єктів освітнього
процесу – учителя й учня – визначається як їхня послідовна діалогічна
позиція й діалогічна активність. Спілкування організується як обмін
досвідом пізнання – суб’єктним досвідом. Досягти засвоєння
загальноприйнятого змісту, носієм якого виступає вчитель, – це значить,
за М. Бахтіним, оволодіти внутрішньою людиною; побачити і зрозуміти учня
не можна, роблячи його об’єктом нейтрального аналізу, до нього можна
підійти і його можна розкрити, точніше, змусити його самого розкритися
лише шляхом спілкування з ним.
Одна з тенденцій розвитку змісту сучасної освіти – розробка його
багатокомпонентної структури.
В основу сучасних концепцій змісту шкільної освіти покладений
культурологічний підхід до його будови. Зміст освіти розглядається як
педагогічно адаптований соціальний досвід людства, який є тотожним за
структурою людській культурі. Багато вчених дотримуються концепції
змісту освіти, розробленої В. Краєвським та І. Лернером, за якою зміст
містить такі чотири структурні елементи:
досвід пізнавальної діяльності, який фіксується у формі її результатів –
знань;
досвід здійснення відомих способів діяльності – у формі вмінь діяти за
зразком;
досвід творчої діяльності;
досвід здійснення емоційно-ціннісних відношень – у формі особистісних
орієнтацій.
Актуальним на сучасному етапі реформування змісту шкільної освіти є те,
що в ньому, відповідно до визначених напрямів, «відроджуються,
урівнюються у правах його компоненти» (В. Луговий).
О. Бондаревська у змісті освіти виділяє такі компоненти: аксіологічний –
уведення учнів у світ цінностей та надання допомоги у виборі
особистісно-значущої системи цінностей; когнітивний – забезпечення
оволодіння науковими знаннями про людину, культуру, історію, природу,
ноосферу як основою для духовного розвитку учня; діяльнісно-творчий –
формування й розвиток різноманітних способів діяльності, творчих
здібностей, потрібних для самореалізації особистості у праці та різних
видах діяльності; особистісний – самопізнання, розвиток рефлексивної
здатності, опанування способів саморегуляції, самовдосконалення та
самоактуалізації.
Для доясгнення поставлених цілей у змісті особистісно зорієнтованої
освіти, за концепцією С. Подмазіна, виділяються світоглядна та
праксеологічна складові. Світоглядна складова – це система інтеграція
знань, цінностей, які забезпечуватимуть формування цілісного світогляду
особистості. Праксеологічна складова вводить школяра в культуру
життєдіяльності в основних сферах буття людини: у природі, культурі,
соціумі, матеріальному виробництві, у сім’ї, забезпечує необхідний
рівень компетентності особистості (оволодіння знаннями, досвідом) для
життєвого самовизначення й життєтворчості. Відповідно у змісті освіти
визначаються такі компоненти: аксіологічний; телеологічний – уведення
учня у світ значущих цілей освіти; когнітивний – опанування основ наук і
праксеологічна освіченість; діяльнісний – сприяння формуванню й розвитку
учня як суб’єкта діяльності та соціальних відносин; рефлексивний –
розвиток самопізнання, здатності до рефлексії, оволодіння способами
самовдосконалення, морального самовизначення, формування життєвої
позиції як системи особистісних цінностей та ставлення до життя.
В. Лазарєв виділяє когнітивний, ціннісний компоненти, компонент
психічного розвитку (новоутворень в інтелектуальній, емоційній, вольовій
сферах); розвитку креативності – творчих здібностей; оздоровчий
компонент.
В. Луговий уважає, що зміст освіти має охоплювати:
значущі складові життєвого досвіду особистості – уміння, знання,
цінності, міжсуб’єктну взаємодію, художнє освоєння світу;
головні сфери духовно-психічного життя – уяву, мислення, емоційність,
товариськість, художній талант;
відповідні потреби та здібності учня.
Сучасні пріоритети та цінності освіти зумовлюють перегляд усталених
підходів до розробки змісту освіти в педагогічній практиці – таких, коли
він звужується до знань, умінь і навичок, а необхідність формування
ціннісних орієнтацій, творчих здібностей, самосвідомості учнів тільки
проголошується.
На думку вчителів масової школи, виконання завдань, поставлених перед
сучасною освітою, вимагає пильної уваги до її основного компонента –
змісту освіти, що передбачає посилення його соціальної та практичної
спрямованості, орієнтацію його на розвиток, формування позитивної
мотивації, самостійності учнів, включення у зміст освіти оволодіння
методами наукового пізнання. Проте більшість учителів основною методу
освіти визнають формування інформаційних компетенцій школярів. Тобто
знання залишаються для більшості педагогів основним компонентом змісту
освіти. Іншим відводиться другорядна роль.
У той же час педагоги-новатори намагаються добирати зміст навчального
матеріалу відповідно до основних тенденцій його розвитку. Ось деякі
приклади.
Багаторічний досвід учителя-методиста середньої школи № 4 м.
Новоград-Волинський Ж. Василенка переконав його, що на кожному уроці
необхідно розвивати духовно-емоційну сферу школярів. Він намагається так
викладати математику, щоб діти, сприймаючи його предмет як засіб
пізнання практичного досвіду людини, його впорядкування, бачили в ній
«найвищу філософську науку», яка захопила б їхню уяву силою людського
розуму, дала пізнати насолоду відкриттів, пробудила бажання знати,
творити. Учитель так організує навчання, щоб на заняттях працювали не
тільки думка та пам’ять, а й емоції, виникало натхнення. До кожної теми
добираються епіграф і запитання, висловлювання видатних людей і вірші –
це спонукає до роздумів, створює емоційний тон. Наприклад, вивчення теми
«Рівняння» починається зі слів сучасного польського математика С.
Коваля: «Рівняння – це золотий ключик, який відкриває всі математичні
сезами». Учитель пояснює, що, розкривши таємницю цього «ключика», учні
навчаються відкривати «сезами» не тільки математичні, а й інших наук.
У всіх класах діти привчаються бачити в абстрактних математичних явищах
предмети, процеси реального світу. А коли йдеться про своєрідність
методів пізнання в математиці, використовуючи пораду математика та
педагога Д. Пойа, учитель «постає перед класом трохи поетом» – читає
вірші.
Розв’язуючи геометрії проблеми,
Всі перебрав ти теореми, леми.
Здається – потрапляєш у безвихідь.
Стривай! Є запасний ще вихід!
Відношення складні геометричні
Перетворить у формули аналітичні.
Проблему розв’яжи аналогічно –
І відповідь знайдеш геометричну.
Фізика – наука природнича, тому вчитель Піщанської середньої школи
(Харківська область) К. Ламбріаніді турбується про те, щоб кожна дитина
усвідомили цілісність світу, природи. Через фізику – складний предмет –
учитель, за його словами, просто, делікатно, без примусу виховує смак до
життя, до прекрасного, неповторного. Для цього він використовує елементи
інтеграції знань і зацікавлює таким чином тих учнів, кому до вподоби
інші предмети – біологія, математика, географія, література. Так, під
час вивчення теми «Тиск рідин і газів» школярі відповідають на запитання
«Чим відрізняється рух птахів і тварин?», «Від чого залежить тиск рідини
на дно посудини?». Потім пригадують «Казку про царя Салтана» О. Пушкіна
і пояснюють, чому тримається лебідь на поверхні води, не тоне. Далі
перелічують, які різновиди лебедів живуть на території нашої країни,
розв’язують обчислювальні задачі.
Щоб знання не залишалися для учнів мертвим капіталом, їх, на думку
вчителя, необхідно перетворити в переконання, тобто у творчу впевненість
у своїй правоті, істинності. Формування переконань означає, що здобуті
знання забезпечують постійну спрямованість мислення, оцінок, дій дитини
згідно з її потребами та інтересами.
Учитель географії Мізецької середньої школи (Рівненська область) С.
Пальчевський своє завдання бачить у тому, щоб навчити дитину бути
щасливою, допомагати їй знайти шлях до самовираження та реалізації себе
в житті, відчути повноту його в переливах найтонших відтінків людських
почуттів. Його викладання передбачає щільний зв’язок предмета географії
з людиною, з її духовною сферою.
Матеріал до кожного уроку добирається, таким чином, щоб він неодмінно
проходив через емоційну сферу школяра – це поетичні твори, музичні
фрагменти, репродукції відомих картин. Більшість методичних розробок
педагога містять необхідну наукову інформацію з виходом на чуттєву сферу
дитини – вимагають її осмислення. навчальний матеріал об’єднується в
системі причинно-наслідкових зв’язків – школярі оволодівають методами
наукового пізнання: аналізом, синтезом тощо.
Часто зміст навчання стосується певних «шматочків життя», виражається в
діалогах або ілюструється ними. Це може бути обмін думками, наприклад,
про свій населений пункт. Викладач уважає: не можна обмежитися тим, щоб
викласти необхідну інформацію, – це ціла гама почуттів, емоцій. Учитель
залучає учнів до бесіди, читає вірші.
С. Пальчевський застосовує на своїх заняттях елементи сугестивної
педагогіки (пов’язані з навіюванням). Виходячи з того, що світ і самих
себе можна пізнати не лише через наукові поняття, поезію, живопис, а й
через запахи, учитель використовує їх для збудження емоційної сфери
учнів – викликає відповідні асоціації, спогади. На уроці, наприклад,
згадується, що американські індіанці мали звичай у дні торжеств
обкурювати свої житла ароматними смолами, а потім щось ховати у свій
патронташ. І щоби пригадати якусь визначну подію свого життя, власнику
патронташа досить було витягти з нього шматочок обгорілої соломи та
понюхати. Запахи – то цілий світ, прекрасний і таємничий, і як добре,
коли в класі відчувається запах моря, або стиглої пшениці, або троянд
тощо.
Ми розглянули основні тенденції розвитку змісту сучасної освіти в
педагогічній теорії та практиці. Зміна її стратегічних пріоритетів,
цілей, функцій та принципів визначає подальший розвиток змісту освіти за
такими основними напрямами: оновлення фундаментальної складової;
посилення уваги до формування загальнокультурних, загальнонавчальних
умінь і навичок; виявлення ціннісних аспектів наукових понять, життєвих
уявлень, правил, норм, які опановує учень, і відображення їх у змісті
освіти; розробка складу та структури змісту освіти як складного
соціокультурного утворення. Вони були покладені в основу розробки
дидактичних підходів до оновлення змісту сучасної шкільної освіти.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
