.

Концепція інноваційного розвитку освіти регіону (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
167 2618
Скачать документ

Концепція інноваційного розвитку освіти регіону

Входження України в інтеграційні світові процеси з їх динамічними
змінами на всіх напрямах життєдіяльності людини поставили нові вимоги до
формування конкурентоспроможної особистості, яка здатна до самоосвіти та
постійного оновлення знань, володіє навичками програмування власного
професійного та життєвого шляху

Завдання підготовки молоді до соціальної інтеграції, успішної реалізації
життєвих планів і програм належить системі загальної середньої освіти.

Ось чому сучасна школа повинна враховувати процеси, що несуть у собі
інноваційні зміни. До таких насамперед віднесено:

децентралізацію освіти, що активізує розвиток регіональних систем,
забезпечує їм право самостійного визначення шляхів організації навчання
та виховання школярів;

демократичні зміни в діяльності загальноосвітніх навчальних закладів і
педагогічних колективів, які формують сучасне освітнє середовище на
засадах освітніх альтернатив, суб’єкт-суб’єктної взаємодії, гуманізації
шкільного життя, підвищеного попиту на рівень шкільної освіти;

необхідність оновлення системи професійної підготовки педагогів з
урахуванням інноваційних перетворень і на основі запровадження
альтернативних форм підготовки;

необхідність приведення соціально-педагогічних ініціатив (педагогічних
новацій різного рівня, походження, типу тощо) у відповідність до науково
обґрунтованої системи управління інноваційними процесами;

потребу збереження освітніх традицій та пошуків механізмів їх
трансформації в новому соціально-технологічному середовищі;

приведення освіти у відповідність до інформаційно-технологічних змін,
зокрема впровадження дистанційних форм, віртуальних моделей навчання
тощо;

урахування нових навчальних технологій, що сформувалися в інших галузях
науково-практичного знання – психології, соціології, нейролінгвістиці,
кібернетиці, медицині та ін.;

упровадження моніторингу як засобу діагностичного вивчення ефективності
функціонування й розвитку навчального закладу, педагогічних процесів,
навчальних досягнень і результатів розвитку учнів, учителів тощо.

Натомість суттєвими проблемами залишаються: відсутність регіональної
системи управління інноваційними процесами як цілісної інфраструктури;
цільового фінансування інноваційного напряму діяльності з боку органів
державної влади; збереження централізованого характеру організації
шкільного навчання щодо змісту, режиму роботи, що в результаті стримує
інноваційні пошуки в цих важливих сферах; недостатня підготовка
освітян-практиків до підходів у реалізації інноваційних процесів тощо.
Означені проблеми не лише негативно впливають на інноваційні
трансформації сучасної освіти, а й гальмують реформи галузі.

Інтеграція України в європейський (загальносвітовий) простір неможлива
без синхронізації дій, які відбуваються в контексті тенденцій розвитку
шкільної освіти високорозвинених країн. Зокрема це стосується визнання
на державному рівні інноваційної політики в освіті, вироблення стратегії
та комплексу заходів щодо розвитку інноваційного середовища в освіті,
пошуку можливих механізмів фінансування інноваційних процесів, зміни
системи управління освітою на всіх рівнях вертикалі на основі створення
інфраструктури управління інноваційними процесами, приведення діючих
інноваційних педагогічних програм у відповідність до науково-теоретичних
вимог пошукової та практичної діяльності. Ефективність інноваційного
педагогічного продукту при цьому стане реальною можливістю переведення
односторонніх зв’язків із зарубіжними колегами в партнерські професійні
взаємозв’язки. Це прискорить процеси інтеграції української освіти в
європейський простір.

Економічно розвинені країни (Німеччина, Японія, США та ін.) забезпечили
собі світове лідерство насамперед на основі впровадження нововведень.
Останнє десятиріччя засвідчило, що за умов різних підходів до реалізації
нововведень та управління інноваційними процесами спільним залишається
визнання наукового прогресу, рушійною силою сучасного виробництва.
Значною мірою це стосується й освіти, яка повинна відповідати викликам
сьогодення.

Нормативно-правовою базою інноваційної політики є ряд документів
міжнародного, державного та регіонального рівня. На міжнародному рівні
базовим документом, що захищає права дітей, є Конвенція про права дитини
(ратифікована в Україні 1991 р.), де держави-сторони вживають усіх
необхідних законодавчих, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту
дитину від усіх форм фізичного та психологічного насильства (ст. 19, п.
1), щоб шкільна наука була забезпечена методами, що ґрунтуються на
повазі до людської гідності дитини (ст. 28, п. 2). Згідно з положеннями
даного документу впровадження будь-яких новацій не повинно загрожувати
психічному та фізичному здоров’ю дитини.

На загальнодержавному рівні інноваційні процеси в системі загальної
середньої освіти регулюються Конституцією України (1996 р.), законами
України «Про загальну середню освіту»(1999 р.), «Про охорону дитинства»
(2001 р.). Так, у цих документах, зокрема, затверджується право дитини
на отримання якісної освіти та вибір навчального закладу. Це свідчить
про розуміння державою необхідності розвитку індивідуальних потреб
кожної дитини, що, у свою чергу, вимагає від системи освіти створення
такої мережі загальноосвітніх навчальних закладів, яка здатна
забезпечити різноманітні освітні потреби школярів.

Активізуючим чинником змін у системі освіти України стало визнання
інноваційного розвитку освіти в Україні одним із пріоритетних напрямів
(В. Кремень, О. Савченко, О. Сухомлинська та ін.). Це знайшло
відображення в Національній доктрині розвитку освіти (2002 р.);
нормативно-правовими документами прямої дії є Положення Міністерства
освіти і науки України «Про інноваційну педагогічну діяльність» (2000
р.) та «Про експериментальні педагогічні площадки» (2001 р.). На рівні
регіону інноваційні процеси регулюються Положенням Головного управління
освіти Київської міської державної адміністрації «Про порядок
організації та проведення педагогічного експерименту» (1997 р.).

Окремі питання педагогічної інноватики стали предметом наукових
досліджень педагогів і психологів: І. Богданової, Н. Клокар, О.
Козлової, Л. Даниленко, Л. Карамушки, Н. Максимової, Н. Побірченко, О.
Попової та ін.

Дієвих результатів набувають пошуки, які здійснюють громадські
інституції в Україні спільно із зарубіжними фахівцями, зокрема АКУШ
(Асоціація керівників шкіл України) та асоціація керівників шкіл у
Нідерландах, у питанні підготовки сучасного директора школи як
освітнього менеджера (О. Онаць, І. Козіна та ін.); фонд «Крок за кроком»
(Україна) спільно з Інститутом дефектології АПН України та навчальними
закладами міста в реалізації ідеї залучення дітей з особливими потребами
в культурно-освітнє середовище сучасної школи тощо.

Однак формування інноваційного середовища в освіті, становлення цілісної
системи управління інноваційними процесами в сучасних умовах, насамперед
на регіональному рівні, не знайшли достатнього висвітлення в наукових
дослідженнях і не реалізовані у практиці шкільної освіти.

Натомість інноваційний розвиток освіти впливає на формування
інноваційної політики в регіоні; забезпечує ефективність розгортання
інноваційних процесів; оновлює систему професійної підготовки педагогів;
забезпечує підтримку інноваційного педагогічного руху.

Інноваційний розвиток загальної середньої освіти активізує професійну
ініціативу педагогів, дозволяє подолати межу у сприйнятті нового, у
стереотипах професійного мислення. Оскільки джерелом інноваційного
розвитку є інноваційні процеси, то освітнє середовище регіону загалом
збагачується поліваріантністю. Для практичної педагогіки це дає
можливість вибирати, трансформувати існуючий інноваційний досвід, а
також продукувати, алгоритмізувати власні педагогічні ідеї.

Розвиток інноваційного освітнього середовища в регіоні має значний вплив
на всі структурні компоненти системи. Його цементуючим ядром є проблема
генерування педагогічних новацій, отримання оптимальних результатів на
основі пошуку, започаткування нових педагогічних концепцій, технологій
тощо. Інноваційне середовище формує прогностичне майбутнє регіональної
освіти.

Становлення й розвиток інноваційного середовища в сучасних умовах освіти
регіону відбуваються на основі науково обґрунтованого управління
інноваційними процесами суб’єктів, які здійснюють інноваційну
діяльність, організацію їх підготовки до оволодіння механізмами
інноваційної діяльності. Як сучасне соціально-педагогічне утворення
інноваційне середовище регіону є важливим чинником соціального розвитку
суспільства, визначає дієві механізми управління, засобами якого держава
регулює соціально-економічні реформи в Україні.

Управління інноваційними процесами в системі загальної середньої освіти
регіону розглядається нами як такий вид управлінської діяльності, що
забезпечує нормативно-регулятивні, науково-методичні й організаційні
умови для підтримки та реалізації соціально-педагогічних ініціатив
педагогів, зміни керованого об’єкту. Основним результатом управління
інноваційними процесами є виявлення перспективних напрямів розвитку
освіти, формування нового педагогічного досвіду, руйнування стереотипів
професійного мислення.

Основою управління інноваційними процесами в освіті регіону є: зміна
засобів і технологій виробництва, що вимагають високого рівня знання;
зростання потреб різних класів суспільства в освітньому рівні; розвиток
духовної сфери (найперше науки) у пізнанні законів і закономірностей
навколишнього світу та засобів їх використання в інтересах людини й
суспільства. Спільно це зумовлює необхідність постійного нарощення та
оновлення знань і навичок, що передаються від покоління до покоління.

Теоретико-методологічний аналіз основ управління інноваційними процесами
в системі загальної середньої освіти регіону дозволяє обґрунтувати
концептуальні положення цього дослідження.

Перше положення полягає в тому, що інноваційний розвиток шкільної освіти
у столиці відбувається на основі впровадження інноваційних процесів,
урахування регіональної специфіки, соціально-економічного,
технологічного та наукового потенціалу.

Друге положення виявляється в необхідності управління інноваційними
процесами регіональної освіти, тобто створення керованої системи
освітніх новацій, забезпечення умов для науково-методичного та
організаційного супроводу.

Третє положення полягає в необхідності запровадження
контрольно-оцінювальної функції управління як основної для досягнення
ефективності розгортання інноваційного процесу.

Четверте положення свідчить про доцільність добору практичних форм і
методів організації інноваційних процесів в освітньому регіоні, які
відповідають викликам сьогодення щодо змісту й технологій.

П’яте положення передбачає підготовку суб’єктів освіти до інноваційного
пошуку, забезпечення їх знаннями в галузі педагогічної інноватики,
уміннями та навичками пошукового характеру. Така система підготовки
потребує розширення традиційних форм післядипломної освіти за рахунок
створення альтернативних центрів на основі інноваційних проектів і
програм, ЗНЗ інноваційного типу розвитку.

В основу регіональної системи управління інноваційними процесами
покладено програмно-проектній підхід як сукупність та ієрархію
політико-управлінських дій (внутрішніх і зовнішніх), вивірених у своїй
послідовності та прогнозованих за наслідками (Л. Курнєшова). Визначений
підхід реалізується через такі функції:

орієнтує суб’єктів інноваційного пошуку щодо мети та механізмів її
реалізації;

формує в соціальному середовищі погляд на освіту як таку, що здатна до
перманентних змін;

здійснює розробку системи ефективності результатів інноваційного процесу
через аналіз, оцінювання, прогнозування стану функціонування та розвитку
галузі в регіоні;

утверджує інноваційну політику в системі освіти регіону на основі
результатів ефективності інноваційного пошуку.

У Концепції враховано досвід управління інноваційними процесами в
окремих регіонах України, Росії, Бєларусі та в зарубіжних системах
освіти (Франція, Бельгія, США та ін.), а також практику впровадження
нововведень в регіональній системі освіти м. Києва.

Мета Концепції інноваційного розвитку шкільної освіти у столичному
регіоні полягає у створенні інноваційного освітнього середовища як
дієвої системи підтримки та взаємодії всіх учасників інноваційного
циклу, які забезпечують розвиток наукового та професійного потенціалу
освіти міста.

Реалізація мети передбачає вирішення завдань далекої та близької
перспективи. До завдань далекої перспективи віднесені:

формування інноваційної освітньої політики в регіоні;

створення саморегульованої системи управління інноваційними процесами в
регіоні;

організація відповідної інфраструктури, функціональними обов’язками якої
є організація інноваційних процесів на всіх рівнях управлінської
вертикалі;

створення атмосфери суспільної значущості освітніх нововведень,
забезпечення інформаційного доступу широких кіл громадськості, батьків
до змін, що відбуваються у шкільній освіті регіону;

формування нової якості взаємозв’язків у методах системи «освіта-наука»;

формування регіональної освіти як відкритої системи.

До завдань близької перспективи належать:

організація незалежної експертної ради з метою визначення доцільності
впровадження інноваційних програм і проектів, оцінювання ефективності
діючих та їх результатів, а також виявлення перспектив розвитку освіти
регіону;

забезпечення на всіх рівнях управлінської вертикалі режиму сприяння
інноваційного пошуку шляхом підтримки соціально-педагогічних ініціатив,
організації науково-методичного супроводу інноваційних процесів під час
їх реалізації;

?

o

o

ня освітян-практиків до різноманітних форм дослідно-пошукової роботи
(науково-практичних конференцій, семінарів-презентацій діючих програм і
проектів, «круглих столів» з актуальних проблем освіти, видання
матеріалів за результатами апробації педагогічних новацій тощо);

створення тимчасових науково-дослідницьких творчих груп, які об’єднані
навколо реалізації окремої педагогічної ідеї;

організація базових навчальних закладів для апробації перспективних
напрямів розвитку шкільної освіти регіону;

розробка системи оцінювання та контролю на основі запровадження
моніторингу інноваційних процесів і видів діяльності;

створення системи професійної підготовки освітян-практиків (директорів,
заступників директорів, учителів, методистів районних науково-методичних
центрів) для інноваційного пошуку;

координація інноваційних процесів у системі шкільної освіти регіону;

здійснення стратегічного прогнозування.

Основними принципами управління інноваційними процесами в регіональній
системі освіти визначені загальні та організаційно-технологічні. До
загальних принципів віднесені ті, що діють у цілісній системі освіти та
теорії управління:

принцип демократизації та гуманізації;

принцип єдності розвитку освіти та науки, який передбачає використання
об’єктивних закономірностей функціонування й розвитку системи освіти.
Управління інноваційними освітніми процесами відбувається на науковій
основі, що забезпечує можливості реалізації прогресивних тенденцій для
розвитку шкільної освіти столичного регіону;

принцип системності, реалізація якого досягається цілеспрямованою,
упорядкованою та послідовною діяльністю;

принцип самоуправління та самоорганізації;

принцип взаємодії управлінської вертикали на основі загальнодержавних
умов функціонування галузі, сучасної специфіки розвиту регіональної та
суспільних викликів.

Організаційно-технологічними принципами визначені такі:

принцип єдності централізованого та децентралізованого характеру
управління, в межах якого організатори інноваційного пошуку у своїй
діяльності набувають значної автономності;

єдність науково-технічного прогресу та інноваційних трансформацій
шкільної освіти;

державної підтримки та стимулювання інноваційно-педагогічних ініціатив;

сприяння розвитку інноваційного освітнього середовища в регіоні;

прогностичної спрямованості інноваційного розвитку шкільної освіти на
основі науково-технологічного прогресу та суспільних запитів;

запровадження інноваційних змін у межах фінансово-економічних ресурсів,
затверджених чинним законодавством;

самореалізації професійних та особистісних якостей суб’єктів
інноваційного пошуку;

відкритості та компетентності у вирішенні проблем, пов’язаних з
інноваційними трансформаціями;

збереження загальнолюдських цінностей, фізичного та морального здоров’я
суб’єктів інноваційного процесу;

забезпечення рівного права освітян на професійну ініціативу та участь в
інноваційній перетворювальній діяльності;

опори на контроль та оцінювання інноваційних змін в системі шкільної
освіти регіону.

Система управління інноваційними процесами в регіоні спирається на
моделі, які утворились у практиці управління нововведеннями у сфері
економіки: євроамериканську (що передбачає організацію окремих
інноваційних центрів, технопарків, наукових парків, технополісів та ін.)
та японську (в основі якої лежить ідея включення цілого регіону як
єдиного інноваційного простору з комплексом ресурсного потенціалу та
єдиною інфраструктурою інноваційної діяльності).

В основі своїй інноваційний процес є поліструктурним і складається з
рівнів управління, концепції «життєвого циклу», змісту, форм
організації, видів діяльності та суб’єктів інноваційного пошуку.
Управління інноваційними освітніми процесами в регіоні спирається на
методику, яка була розроблена автором та апробована в системі загальної
середньої освіти столичного регіону.

Умови реалізації Концепції інноваційного розвитку шкільної освіти в
регіоні:

створення системи професійної підготовки освітян-практиків до
інноваційного пошуку;

організація науково-методичних центрів, у тому числі альтернативних, з
інноваційної діяльності;

створення регіонального науково-дослідницького центру як цілісної
комплексної системи реалізації інноваційної освітньої політики.

Поліструктурність управління інноваційними процесами

Специфіка досліджуваної нами проблеми зумовлена поліструктурністю
інноваційного процесу. Під поліструктурністю ми розуміємо
багатоаспектність, різноманітність, багатофункціональність феномена
нововведення.

У процесі структурування ми спирались на визначення А. Шегдою поняття
«структура управління» як такого, що віддзеркалює форму побудови
суб’єкта управління, спосіб його внутрішньої організації, зв’язки
елементів суб’єкта між собою (порядок розташування, підпорядкованість
окремих елементів управлінської системи), що разом дозволяє виконувати
необхідні функції управління. Структура управління забезпечує
стабільність, стійкість керуючої системи, у результаті чого зберігаються
всі якості системи при зовнішніх чи внутрішніх змінах. Структура
управління організацією відображає об’єктивні відношення в межах даної
виробничої системи. Керуючі системи мають ієрархічну структуру з
вертикальним розподілом функцій, обов’язків, прав і відповідальності.

Специфіка формування організаційних структур управління інноваційними
процесами передбачає урахування традиційних та органічних моделей.
Традиційні моделі використовуються тоді, коли є необхідність у міцному
розподілі управлінської діяльності за функціями, підрозділами та
посадами. Традиційні моделі засновані на застосуванні регламентуючих
документів і тому передбачають збереження ієрархічної субординації.

Натомість органічні моделі започатковані на змінах цілей, завдань, що
відображають постійно змінювану дійсність, тобто ті зміни, відгуками на
які є інноваційні процеси. Органічні моделі передбачають пріоритет
професійних здібностей та досвіду педагогів. Структура контролю, влади
та комунікації має сітьові та горизонтальні зв’язки, де підтримується
особиста ініціатива, а не регламентуючі накази та інструкції.

До традиційних структур належать такі моделі управління, як лінійні,
функціональні та змішані. До органічних моделей відносять моделі
інтегративного та проектного типу, які забезпечують продуктивну
реалізацію інноваційних процесів у регіоні.

Оскільки інноваційні процеси складаються з таких структурних елементів,
як управління нововведеннями, зміст інноваційного процесу, діяльність,
суб’єкти та організація, система управління інноваційними процесами в
регіоні у своїй загальній поліструктурній основі передбачає сукупність
підсистем: управлінської вертикалі, змісту інноваційного процесу,
процесу управління нововведеннями, діяльнісну структуру, суб’єкти та
організаційну структури.

Структура управлінської вертикалі має три рівні управління:
інституційний (загальнодержавний) рівень, регіональний та шкільний.
Спираючись на концепцію Т. Парсонса (1996 р.), який звернув увагу на
залежність між рівнями управління та його функціональним складом, у
структурі нашого дослідження виявлено необхідні для реалізації
нововведень функції згідно з рівнями та суб’єктами управлінського
процесу.

Так, організаційними суб’єктами інституційного рівня управління
інноваційними процесами є: Міністерство освіти і науки України, Академія
педагогічних наук України, науково-дослідні інститути АПН України та
Центральний інститут підвищення професійної освіти. Основною метою
діяльності організаційних структур інституційного рівня є формування
інноваційної політики в галузі освіти шляхом реалізації таких функцій:

стратегічне управління інноваційними процесами;

нормативно-правове та методологічне забезпечення інноваційної політики
розвитку галузі;

поєднання децентралізованого та централізованого принципів управління;

надання регіональної автономності у прийнятті управлінських рішень з
упровадження освітніх нововведень.

Організаційними суб’єктами регіонального рівня є: Головне управління
освіти і науки виконавчого органу Київради (КМДА), Київський міський
педагогічний університет ім. Б. Грінченка, управління освіти в місті
Києві районних державних адміністрацій, районні науково-методичні
центри. Основними функціями регіонального рівня є:

утвердження інноваційної політики в освіті регіону та створення умов для
інноваційного розвитку;

науково-методичне та організаційне забезпечення інноваційних процесів;

координація та узгодження дій різних структурних підрозділів;

розробка стратегічно важливих інноваційних проектів і програм;

контроль та оцінювання результатів інноваційного пошуку;

поширення інноваційного продукту;

підготовка педагогів до роботи в інноваційному середовищі.

Шкільний рівень характеризується проведенням поточних операцій та дій,
спрямованих на отримання інноваційного продукту. Суб’єктами шкільного
рівня є загальноосвітні навчальні заклади різних типів і форм власності.
Основними функціями визначені такі:

безпосереднє управління всіма етапами інноваційного процесу;

продуктивне використання існуючих ресурсів;

технологізація процесів;

методичне та інформаційне забезпечення;

здійснення контролю та оцінювання етапів інноваційного процесу.

Зміст інноваційного процесу розглядається в дослідженні за об’єктом
впливу, за рівнем поширення та інноваційним потенціалом.

Отже, за об’єктом впливу виділяємо педагогічні, соціально-психологічні
та організаційно-управлінські нововведення. Передбачається, що
результатами педагогічних нововведень мають бути якісні зміни в навчанні
та вихованні школярів. Упровадження соціально-психологічних нововведень
сприятиме покращенню мікроклімату в освітньому середовищі, сформує
високий рівень культури взаємовідносин між суб’єктами
навчально-виховного процесу. Організаційно-управлінські нововведення
забезпечать умови впровадження сучасних форм і методів управління,
подолання стереотипів консервативного стилю керівництва, сформують нові
партнерські відносини.

Структурним компонентом змісту інноваційних процесів є рівень поширення
нововведень, який у дослідженні розглядається через
системно-методологічні та локально-технологічні новації. Характер
поширення перших передбачає впровадження новацій
системно-методологічного рівня, що охоплює значну частину освіти.
Локально-технологічний рівень новацій передбачає впровадження
особистісно зорієнтованих інноваційних методичних систем на окремих
об’єктах системи освіти.

За інноваційним потенціалом нового розглядаються радикальні,
модифікаційні та комбінаторні новації. Відповідно, вони пропонують:
радикально нові ідеї (скажімо, те нове, що впроваджується на основі
інформаційно-комп’ютерних технологій; педагогічних технологій,
побудованих на основі нейролінгвістичного програмування тощо);
удосконалені новації (до них віднесені зміни у змісті, формах, методах
навчання та організації освіти); осучаснені новації (адаптація традицій
до нового соціокультурного сучасного середовища).

Процес управління нововведеннями має циклічний, неперервний характер і
розгортається в часі та просторі. Залежно від часу розгортання
інноваційний процес може бути короткотривалим (лише кілька місяців),
середньотривалим (від одного до чотирьох років) і довготривалим (понад
чотири роки). Просторова специфіка процесу управління нововведеннями
залежить від широти об’єктів упровадження. Тобто інноваційний процес є
локальним, якщо він передбачає впровадження нової технології навчання в
одному класі (чи навчальному закладі). Натомість інноваційний процес,
який ставить за мету апробацію нової концепції, регіонального змісту
освіти, своїм об’єктом вибирає мережу навчальних закладів різних типів і
форм власності. Такий процес є регіональним. Об’єктами інституційного
рівня інноваційних процесів є загальноосвітні навчальні заклади різних
регіонів, де апробується новий зміст державних стандартів освіти. Отже,
управління інноваційними процесами у своєму русі характеризується двома
видами виміру – терміном протікання процесу та його просторовими межами.

Структура розгортання інноваційного процесу. Управління нововведеннями є
процесом впливу на навчальний заклад з метою його впорядкування,
збереження характерної для даного виду специфіки, удосконалення та
розвитку. Ефективність інноваційного продукту залежить від того,
наскільки кваліфіковано виконуються окремі етапи процесу. Тому
технологія розгортання процесу управління складається з чотирьох циклів:
інформаційного, логіко-операційного, організаційного та продуктивного,
кожний з яких має свої етапи.

Інформаційний цикл забезпечує такі етапи:

виявлення мети змін окремих елементів системи, організаційних структур,
змісту, технологій освіти тощо;

вивчення та аналіз стану функціонування об’єкта змін, а також ресурсних
можливостей його забезпечення;

формування проблеми інноваційного пошуку.

Отже, у період інформаційного циклу здійснюються збирання, обробка та
аналіз стану функціонування системи, процесів, діяльності, відбуваються
пошуки оптимальних шляхів зміни об’єкта.

Логіко-операційний цикл передбачає вироблення та прийняття управлінських
рішень на основі формалізації нововведення. Даний цикл реалізується
через такі етапи:

пошуки та виявлення альтернативи;

аналіз очікуваних результатів;

добір діагностичних методик.

Організаційний цикл забезпечує вплив на об’єкт управління з метою добору
та розстановки педагогічних кадрів, доведення завдань до безпосередніх
виконавців, координації інноваційного процесу на етапах його
впровадження, здійснення контролю та оцінювання. Основними етапами
організаційного циклу є:

апробація нововведення;

інформаційний супровід інноваційного процесу;

діагностування поточних і кінцевих результатів, що узгоджуються з метою
інноваційного пошуку.

Отримання інноваційного продукту не зупиняє процес, а переводить його у
площину поширення. Відтак, на продуктивному етапі результати
інноваційного пошуку водночас дають підстави для аналізу тенденцій
подальших змін і прогнозування. Усе це спільно підтверджує положення про
те, що нововведення є процесом циклічним, має здатність постійно
оновлюватись.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020