.

Культурно виховуюче середовище (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
145 1896
Скачать документ

Культурно виховуюче середовище

Так склалось історично, що в усі часи доросле покоління прагне бачити у
своїх нащадках гідне продовження. Так само склалось, що доросла частина
населення завжди незадоволена тим, як розвивається молодше покоління, як
ставиться до оточуючих, як проводить вільний час і будує власне майбутнє

І це звичайна річ. Адже батьки надзвичайно зацікавлені в тому, щоб їхніх
дітей спіткала щаслива доля.

Наша епоха в цьому не відрізняється від інших: сьогоднішніх педагогів і
батьків надзвичайно турбує проблема навчання й виховання дітей. І
сьогодні, у період неоднозначного політичного й економічного стану нашої
країни, ця проблема не стала простішою. Навпаки, вона ще більше
ускладнюється тим, що школа (у широкому значенні цього слова) уже давно
не встигає за наукою. І нашу освіту як суму, сукупність знань, які ми
отримуємо – чи даємо – протягом 10-12-ти шкільних і 5-6-ти років
навчання у ВНЗ, сьогодні не можна вважати справжньою освітою, якщо ми не
навчилися самостійно знаходити ті знання, які знадобляться в будь-якій
життєвій ситуації. Саме цьому вчили у своїх школах Сократ, Платон та
Аристотель. Вони вчили учнів самостійно шукати істину, тобто знання. У
кожного з них були свої – на той час модернізовані – методи та форми
спілкування, за допомогою яких учням відкривалася жадана істина. І на
сучасному етапі успішною буде та школа, де педагоги не тільки самостійно
вибирають найкращі з відомих технологій, а й самостійно визначають зміст
і засоби навчання. І щасливим буде той педагог, який виконуватиме пораду
Ж.-Ж. Руссо: «Нехай учень отримує знання не через вас, а через самого
себе, нехай він не зазубрює науку, а видумує її сам». А успішним буде
той учень, до якого вчитель приходить із запитаннями, а не з
відповідями.

Украй необхідно, щоб у пошуках ефективних педагогічних технологій
учителі не забували слів Яна Амоса Коменського, що були девізом
видатного педагога: «Ніякого насилля над людиною!».

Крім того, сьогодні – як ніколи гостро – стоїть питання про необхідність
об’єднати два вектори навчально-виховного процесу: навчання та
виховання. Давній філософ Аристотель колись казав: «Піклуючись лише про
розумовий розвиток дитини, забуваючи про розвиток її почуттів, ми йдемо
назад, а не вперед». Майже через два тисячоліття Д. Менделєєв продовжив
цю думку: «Знання без виховання – це меч у руках божевільного».

Про освітянські та шкільні проблеми можна говорити ще багато, але
хочеться поділитися зернятками цікавого досвіду, який у достатній мірі
наявний у скарбничці української та зарубіжної педагогіки. «Школою
радості» став і для дітей, і для батьків навчальний заклад, який створив
Василь Олександрович Сухомлинський. Позитивних результатів досягли у
своїй роботі педагоги-новатори В. Шаталов, С. Лисенкова, І. Волков, Є.
Ільїн, Т. Гончарова, М. Гузик, М. Щетінін та інші. Глибоко розглядають
різноманітні освітянські проблеми В. Бутенко, О. Виговська, О.
Вишневський, Г. Іванюк, Б. Козак, Л. Макарова, В. Оржеховська, П.
Осухова, Е. Парамонов, В. Петрович, Г. Пустовіт, С. Рудаківська, А.
Сиротенко, О. Сухомлинська, О. Столяренко, І. Тараненко, Л. Ткачук і
багато інших.

Аргументовано доводять нагальну необхідність реалізації особистісно
зорієнтованого навчання та виховання І. Бех, В. Білоусова, С.
Гончаренко, Ю. Мальований, О. Савченко, І. Якиманська. Цій проблемі
присвячено значну частину робіт Ш. Амонашвілі.

Серед українських і зарубіжних освітян також широко відоме ім’я
Олександра Антоновича Захаренка, директора авторської школи села
Сахнівка Корсунь-Шевченківського району Черкаської області. Він ще в
60-ті роки минулого століття почав створювати школу, яку й сьогодні
називають школою майбутнього. І коли говорять про Сахнівську школу як
про школу, що надзвичайно випередила у своєму розвитку час, то мають на
увазі не лише зовнішні атрибути, такі як величезний дендропарк із
«Криницею совісті», оранжерея, планетарій з обсерваторією, шкільний
музей, центр здоров’я з плавальним басейном, хореографічним і спортивним
залами, фонтан «Колосок» – результат титанічної праці великої кількості
людей. Але це не головне. Вірніше, не це – головне! «Головне в житті
дитини відбувається все-таки поза уроками. І особливо – у вихованні», –
цю думку Олександр Антонович висловив майже півстоліття тому. І сенс
цієї фрази простий, зрозумілий, але викликає багато запитань: що саме
відбувається з дитиною поза уроками? Як це впливає на дитину? Чому
позаурочна діяльність має більший виховний вплив на дитину? І як бути
учням у тих навчальних закладах, де їхня присутність обмежується рамками
шести-восьми 45-хвилинних уроків, а внутрішнє відчуття від шкільного
життя має буквальне значення «відсидів від дзвінка до дзвінка»? Що
робити тим школярам, чиї вчителі не поділяють думки іншого педагога, В.
Сухомлинського, про те, що, «коли бачиш учня тільки із-за свого стола у
класі, коли він іде до тебе тільки на виклик, коли вся його розмова з
тобою – тільки відповіді на твої запитання, ніякі знання психології не
допоможуть»? Яким чином у такому разі підлітки можуть задовольнити
обов’язкову потребу спілкування з дорослими й отримання від них життєво
необхідного досвіду? І як задовольнити потребу у творчій діяльності, що
сприяє підвищенню самооцінки особистості?

У Сахніській школі, наприклад, найбільш цінним і визначальним був сам
процес створення грандіозних шкільних шедеврів. На кожному етапі цього
безперервного процесу у школярів виникала можливість для творчості,
саморозвитку й самовдосконалення. Ще в 1983 році «Учительская газета»,
розповідаючи про цю звичайну сільську школу та її незвичайні справи,
дійшла висновку: «Створювалось усе це (будівництво обсерваторії,
планетарію, теплиці) не заради примхи або чисто зовнішнього ефекту – а
від необхідності зайняти дітей взимку і влітку, у дощ і у спеку цікавою,
корисною справою. Зайняти так, щоб у них виросли крила, засяяли очі від
бажання здійснити мрію, а потім – подарувати її людям. У цьому і вбачає
педагогічний колектив основне завдання у трудовому вихованні та
підготовці дітей до життя. Цей маленький «БАМ» став школою мужності, де
діти щоденно пізнавали радість творчого суперництва, радість рекорду».
Таким чином, навіть поверховий ретроспективний аналіз виявляє головну
відмінність Сахнівської школи 60-х років від інших навчальних закладів
того часу. Вона полягала у визначенні основної мети навчально-виховного
процесу. Як правило, в узагальненому вигляді мета навчання передбачала
передачу знань, навичок від учителя учневі; мета виховання – формування
особистості школяра шляхом впливу на нього оточуючих. Але при всьому
благородстві вищеназваної мети – формування особистості – насправді вона
фактично виправдовувала авторитаризм педагога по відношенню до учня.
Саме в ті часи серед педагогів було дуже популярним висловлювання, що
дитина – це чистий аркуш паперу або пустий сосуд, який необхідно
наповнити. А якщо цей «сосуд» не бажає наповнюватись? Або інакше бачить
зміст свого внутрішнього духовного наповнення? І якщо брати до уваги
наше повсякденне життя, то кожна господиня, намагаючись створити
кулінарний шедевр, знає, яка велика кількість факторів впливає на
результат її праці: сорт борошна, кількість води, якість дріжджів,
температура випікання та й навіть власний настрій. Так само й у
виховному процесі: не враховуючи всіх факторів, які так чи інакше
впливають на дитину, не можна очікувати, що найкорисніша виховна
«начинка» прийдеться до смаку вихованцеві та спрацює ефективно.

L

N

N

розвинені особистості? Які методи та форми виховного впливу
використовували педагоги? Як навчити дитину досконало грати на
будь-якому музичному інструменті та створювати художні шедеври, якщо
вона прагне займатися спортом і абсолютно не виявляє хисту до мистецтва?
Чи багато серед педагогів таких, які самі є всебічно високорозвиненими
особистостями? А якщо таких педагогів небагато, то чи можна всерйоз
очікувати реалізації такої благородної мети від фахівців з вузькою
спеціалізацією? Відомий педагог початку ХХ століття П. Блонський
висловлював думку, що для педагогів «має бути аксіомою, що виховання
повинно бути не обробкою, не відшліфуванням, а внутрішнім стимулюванням
розвитку дитини. Будь-яке інше виховання буде тільки спотворюванням
дитини й організованим насиллям над нею».

Що стосується Сахнівської школи, то фактично основною метою її
діяльності було не формування особистості взагалі та будь-яких якостей
характеру дитини зокрема, а створення сприятливих умов для розвитку цієї
особистості з урахуванням її можливостей та вподобань. Кожна справа – і
грандіозна, і дрібна – у певній мірі сприяла досягненню цієї мети.
Педагоги школи уважно прислухались до бажань своїх учнів, поділяючи
думку О. Захаренка: «Дитячий розум найгостріший, діти мислять
неординарно, вони здатні на відкриття, які могли б сколихнути планету».

Утілення незвичайних, навіть фантастичних ідей у реальні проекти,
будівництво власними силами всіх шкільних споруд підтверджувало думку С.
Шацького про те, що центром, основою педагогічної роботи є дитячий труд,
який істотно відрізняється від дорослого тим, що має бути
загальноосвітнім.

Саме таким чином сахнівські школярі вивчали математику, фізику й
астрономію, запускаючи в небо над рідним селом повітряну кулю та
багатоступінчасті ракети; осягали ази інформатики, придумуючи та
конструюючи електронно-обчислювальну машину «Ромашка»; здобували навички
технічної праці як каменярі, муляри, столярі та слюсарі, коли
проектували та будували фонтан «Колосок» й одночасно поглиблювали знання
з багатьох предметів. А потім були будівництво шкільного музею й
паралельно з цим глибокі дослідження з історії рідного краю, перші
спроби учнів виступати в ролі екскурсоводів. І так у кожній справі:
реалізація поставленої мети допомагала комплексному вирішенню буквально
всіх виховних завдань, одночасно поглиблюючи знання учнів із багатьох
навчальних предметів і формуючи навички технічної та обслуговуючої
праці. Тобто в Сахнівський школі словосполучення «навчально-виховний
процес» використовувалось не у значенні наявності й навчального процесу,
і виховного, а у значенні єдиного, нерозривного, розвивального процесу,
в якому слова «труд» і «радість», «навчання» та «творчість» були
словами-синонімами.

Олександр Антонович Захаренко часто говорив про значення трудового
виховання, яке непомітними узами пов’язане з усіма іншими напрямами
діяльності Сахнівської школи. В «Енциклопедії шкільного роду» він писав,
звертаючись до всіх своїх учнів і колег: «Чи пам’ятаєте ви, що ми з вами
весь час мріяли, фантазували. Колись одна з газет нас назвала «Мрійники
з Сахнівки». То істинна правда. Навчались і мріяли, завжди щось
будували: то інтернат, то теплицю, то музей з обсерваторією та
планетарієм, то спортивний комплекс, то літній, то зимовий басейн.
Проводили радіолінійки, телепередачі. І мрійниками ми були, і
реалістами: доводили задуману справу до завершення. Задумана мрія несла
всіх на крилах упродовж усього навчального процесу, нанизуючи курси та
предмети на єдиний стовбур, який називається «Знаннями».

Мудрий педагог розумів, що сам по собі труд далеко не завжди надихає на
творчість і забезпечує розвиток – він має бути одухотворений високою та
благородною метою. На це у свій час указував і Антон Семенович
Макаренко, наголошуючи, що «труд «узагалі» не є виховним засобом. Тільки
його певна організація, що переслідує певну мету, перетворює його на
виховний засіб». І глибоко помиляються ті педагоги та батьки, які,
пам’ятаючи шаблонну фразу, що праця перетворила мавпу на людину,
завантажують дітей безглуздими дорученнями, назавжди відбиваючи охоту до
творчої праці.

Такими ж були позиції школи в питаннях організації навчального процесу.
Один із принципів педагогічного колективу – учити всіх, але
диференційовано, і для цього введена трьохрівнева система оцінювання
навчальних досягнень учнів. Система ця гнучка, але безкомпромісна:
Олександр Антонович дотримувався думки, що вчитель має перш за все
цінувати старанність учня, адже трійка старанного учня інколи важить
набагато більше, ніж четвірка здібного ледаря. І це можна вважати другим
визначальним принципом сахнівських педагогів: «Усі діти мають право на
однакові стартові умови та можливість переходу до вищого рівня, що
залежить лише від старанності та наполегливості учня».

Ще один дуже важливий принцип, що однаково стосувався й навчання, і
виховання учнів, Олександр Антонович сформулював так: «Стимул – це шлях
до успіху!» Стимулювання передбачалось і матеріальне (стипендії, призи
тощо), і моральне (інформація по шкільному ТБ про успіхи учнів,
відзначення перед колективом, введення спеціального табеля успішності та
вихованості, повідомлення у шкільній багатотиражці та ін.). Усі ці
нововведення були викликані розумінням того, що випускники сільських
шкіл часто виявляються неконкурентоспроможними при вступі до вищих
навчальних закладів у порівнянні з випускниками престижних міських шкіл.
Саме тому роздуми О. Захаренка про можливість підвищення рівня знань
його учнів завжди ґрунтувались на розумінні психологічних особливостей
дитини: допитливість і цікавість до всього невідомого; прагнення до
самостійності; бажання бути дорослим; відчуття себе часткою колективу й
одночасно прагнення бути унікальною особистістю; бажання досягти успіху
в будь-якій справі тощо. Ці питання завжди були в центрі уваги
педагогічного колективу, і на порядку денному педради або методичного
об’єднання класних керівників розглядались, наприклад, такі питання:
«Вивчення й аналіз мотивів діяльності та психічного стану вихованців»;
«Засоби педагогічного впливу, що базуються на почуттях і потребах
вихованців»; «Методика ведення психолого-педагогічних спостережень у
процесі вивчення індивідуальних особливостей дітей». Звідси й лаконічні,
але глибокі думки Олександра Антоновича:

«Основна учителева ідея: до знань – не з примусу, а через цікавість».

«Людина збагачується наукою. Як і взагалі – роботою».

«Учитель повинен мати дітей за помічників, жити життям класу, не
забуваючи, звичайно, що він у тому колективі – вихователь, основна
фігура».

«До проведення уроків залучаю учнів, у яких угадую можливих учителів.
Адже підбір і підготовку майбутніх вихователів школа має можливість
починати у своїх стінах. А з другого боку, вони починають по-іншому
оцінювати роль учителя у школі, свідомо сприяти педагогам у їх непростій
роботі».

«Гуртки допомагають навчанню. Якщо урок уважати теорією предмета, то
гурток – його практика, матеріалізація».

«Я за те, щоб і вчителі приймали клятву Гіппократа, користуючись
постулатом: ні за яких обставин не нашкодити здоров’ю дітей».

«А взагалі треба вміти самого себе правильно оцінювати. І не тільки в
законах математики».

«Бажання бути першим, кращим генетично закладено в дитині, бо колись
такими були батьки, діди та прадіди».

«Усе наше життя, уся наша робота – це спілкування з живою людиною –
дитиною, яка хоче бути особливою, чекає поваги в колективі
однокласників, хоче вдячних слів від старших».

Отже, директор Сахнівської школи Олександр Антонович Захаренко й
очолюваний ним колектив на практиці продемонстрували можливості та
перспективи розвитку творчих здібностей особистості школяра за умови
реалізації принципу співпраці, співдружності та співтворчості
дитячо-учительсько-батьківської громади. Для сучасних педагогів
авторська школа О. Захаренка є прикладом і зразком для наслідування. І
хоча сьогодні ведеться багато розмов про шляхи впровадження ідей творчої
спадщини академіка Олександра Антоновича Захаренка, навряд чи хто зможе
з упевненістю конкретно їх назвати. Але можна стверджувати, що шляхи ці,
безсумнівно, проходять через небайдужі серця наших освітян, а компасом
їм служить бажання забезпечити щасливе майбутнє сьогоднішніх школярів.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020