Моральні цінності сучасної школи
Якщо в наш час ми скорочували в щоденниках літературу до «літ-ра», то
сьогодні нашим дітям викладають “півлітри”
Лихослів’ю й зневазі до моральних цінностей підростаюче покоління
навчать учителі?
Що посієш, те й пожнеш
«Українські старшокласники – хто вони?» Дослідження під такою назвою
громадська організація “Спільна справа” нещодавно провела разом із
провідними психологами й педагогами країни. Учасниками анкетування стали
482 учня 11-х класів із дванадцяти українських шкіл – сучасна молодь у
віці 16-17 років. Саме цим людям завтра доведеться будувати наше
суспільство, розсудили експерти й… спантеличилися висновками, до яких
дійшли, обробивши анкетні відповіді.
Читання, наприклад, як улюблений вид відпочинку відзначили лише 13 %
опитаних, а улюбленими літературними героями більшість назвала Майстра й
Маргариту або Гаррі Поттера. Будучи фанатами комп’ютера й західних
кіноблокбастерів, підлітки навіть імен улюблених кіногероїв не знають –
замість них назвали акторів Джонні Деппа та Бреда Пітта.
Світогляд школярів у родинах формують, як виявилося, мами та бабусі
(більшість підлітків оцінили їхній авторитет вище батьківського), а жити
з безпомічними старими батьками збираються лише 5 % опитаних. Тільки 2,7
% написали, що заберуть батьків до себе, й 2 % – що куплять для них
житло. Двоє з опитаних школярів написали, що ні в чому не будуть
допомагати своїм батькам.
До чого це? А до того – що посієш, те й пожнеш. Чи не час батькам
заглянути до своїх чад у підручники?
Бабка, жени “бабки”!
Після того, як Міністерство освіти і науки включило в шкільну програму
для восьмих класів переписані на сучасний лад казки, нова історія про
Червону Шапочку від українського письменника Євгена Дударя стала
літературним бестселером. Такого інтересу до шкільної програми в
дорослих ще не було. І від прочитаного у шкільному підручнику навіть у
депутатів волосся сторчма встало. Червона ж Шапочка з нового підручника
– однолітка тих, для кого він призначений, а дурний приклад у період
дорослішання особливо заразливий.
Неповнолітню героїню оплаченого з державного бюджету шкільного твору
мати чомусь відправила провідати хвору бабусю з… пляшкою вина.
Розпусна сучасна Шапочка пляшку розпила по дорозі, «закусивши» пирогом
і… сигаретою. Вовка героїня казки на новий лад не злякалася, а
“сплюнула через густо напомаджену губу» й «дихнула тютюново-винним
перегаром”: “Пішов геть, шкет нещасний! Ще не таких бачила”. Коли потім
бабуся поцікавилася, звідки в таку рань її дитинка, що приїхала верхи на
Вовку, взялася, Шапочка відрізала: “Ша! Якщо маман запитуватиме, де я
була, скажеш, у тебе ночувала”. Читали далі? “Дай щось похавати!” –
“Немає, дитинко, адже я хворіла”. – “Жени бабло. Пошлю Вовка, щось
принесе”. Коли бабусиної пенсії Шапочці здалося замало, улюблена онучка
гаркнула: “Тоді я тебе з’їм!” Бідну бабусю хотів було захистити
мисливець, що проходив мимо, так розпусна Шапочка й на нього управу
знайшла: “От напишу на тебе скаргу, що ти вбив Вовка, обікрав бабусю й
приставав до мене. Тоді закукурікаєш…”
Після того, як у Міносвіти полетіли обурені листи від батьків, чиновники
рекомендували винести цю «казку» на позакласне читання. Вилучити
літературну «порнографію» зі шкільних підручників зажадали й депутати,
назвавши її «прикладом чергового розтління підростаючого покоління». Але
якщо вимагати: «Автора!», то не горе-сатирика за таке «хуліганство»
пороти треба, а тих, хто включає подібні «шедеври» у шкільну програму.
Своїх “героїв” Україна має знати в обличчя: керівником проекту був
національно стурбований академік Микола Жулинський, а укладачами –
співробітники Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.
Сарай замість храму
E E oe o ‚
„
$ E o „
gd)$ss чительки до професора університету, не може не хвилювати
жалюгідний стан вивчення красного письменства в сучасній школі, у
багатьох випадках недоречність, а то й художня вбогість добутків,
пропонованих для текстуального вивчення на уроках рідної літератури”.
Почавши з того, що “кількість навчальних годин на українську літературу
в школі катастрофічно зменшено, а обсяг матеріалу для вивчення
непропорційно збільшений”, професор стверджує, що “два уроки української
літератури на тиждень зводять нанівець усі зусилля вчителів та учнів”.
Але ще при минулому міністрі освіти українську мову й літературу
ухвалили вивчати до 12-го класу включно, а час викладання цих предметів
збільшили за рахунок скорочення часу на вивчення світової літератури
(куди входить і російська, котру нинішнє покоління українців вивчає в
спільному предметі лише одну годину на тиждень!). Відрізавши від нас
частину нашого духовного тіла (російська культура належить українцям так
само, як і росіянам), сьогоднішні поводирі просто не знають, чим цю
порожнечу заповнити з “українських ресурсів”. Автор підручника О.
Слоньовська привселюдно заявила: “Нинішній курс української літератури в
школі за своїм змістом мені все більше нагадує захаращений сарай. Тут є
все, та немає головного – користі й порядку. Тут легко зачепитися й
розбити коліно, зламати руку або з гуркотом звалити на голову цілу
полицю, що навіть увігнулася від різних речей, але не знайти те, за чим
прийшов, для чого з такими зусиллями відмикав заржавілий замок”.
Класик школяреві не товариш?
Заради чого “відмикати замок” літературного сховища, професор
Слоньовська вказала (її виступ принагідно публікувала газета “Дзеркало
тижня” – замість художньої третьосортиці школі потрібні “цікаві,
актуальні, часом безцінні, кращі із кращих, націєтворчі й консолідуючі”
добутки. Але вони в шкільній програмі вже були – на кращих зразках
української, російської й світовій літератури підростаюче покоління
виховувалося в ті часи, котрі сучасний професор із сільських учительок
називає “совдепівськими”. При цьому навіть вона відзначає, що за
Брежнєва в загальноосвітніх школах було аж чотири обов’язкових програми
української літератури, у той час як у нинішній Україні – лише одна.
Сьогодні деякі вчені голови всерйоз заявляють, що «класик дітям не
товариш», і всіляких там “Волів…” (дуже актуальний і сьогодні твір
Нечуя-Левицького “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”) і “Кайдашеву сім’ю”
(хіба зараз українці не б’ються за межу?) настав час замінити на “живих
авторів”. Навіть шкільними творами підкріплюють – от як учень про
класика, мовляв, написав: “Для мене цей твір – як бомба, що розірвалася
десь далеко. Чуєш, що голосно, розумієш, що сильно, знаєш, що страшно,
але не боїшся…”
Для “безпечного позакласного читання в школах” український письменник,
що непогано заробляє на російськомовній прозі, Андрій Курков рекомендує
романи Юрія Андруховича про ностальгію за Австро-Угорською імперією. А
шкільні підручники з російської мови (для того ж 8-го класу) рясніють
лайками, блатним жаргоном та кримінальною “феньою”. Другий рік поспіль
Міністерство освіти пропонує підліткам вправлятися у вживанні таких
«перлин» красного письменства як «чувиха, отпад, общак, стрілка,
розборка» тощо). На цьому тлі сучасна “альтернатива” класикам у вигляді
Дереша, Жадана, Андруховича, Матіос, Забужко, братів Капранових і Карпи
з їх багатими на вульгарності та суржик сюжетами здається цілком у дусі
часу.
Щоб потрапити до підручника, сьогодні треба бути скоріш русофобом – для
правлячих політиків за патріота зійдеш. А “Патріотичне виховання учнів у
процесі вивчення української літератури в старших класах
загальноосвітньої школи” – найпопулярніша тема в авторів педагогічних
методик на здобуття вчених ступенів. От тільки яку націю створить
обслуговуюча політичне замовлення “націєтворча” макулатура? З якими
“людьми майбутнього” нам доведеться мати справу, опитування школярів уже
показали…
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
