Національне виховання, або матерія без руху
Сучасні інтерпретації національного виховання, хоча й згадують про
“глобальний простір”, у який українцям треба інтегруватися, насправді
змушують українське суспільство до життя в замкнутому світі
Усвідомлення змінності всього є визначальною ознакою історичного
мислення. Якщо під таким кутом зору подивитися на теперішнє українське
суспільство, то в ньому зауважимо сегменти, у яких час ніби зупинився.
Нові технології поєднуються з культивуванням (навіть на державному
рівні) архаїчних типів мислення, давно віджилих способів передачі
суспільно-історичного досвіду. Особливо це помітно, коли йдеться про ту
частину соціальної пам’яті, яка актуалізується через навчальні заклади й
пов’язана зі ставленням українців до себе і світу. Постійна
спрямованість навчально-виховних програм на «відродження» (замість
створення нового) дедалі більше гальмує розвиток суспільства. Воно
втрачає відчуття руху, опиняється у «світі без історії», бо в ньому
історія, замість залишатися минулим, набуває теперішніх значень.
У ситуації, коли українське суспільство захопив споживацький егоїзм,
часто поєднаний із агресивним непрофесіоналізмом, різко зросла кількість
охочих «поговорити» про історію. На будь-які теми, була б тільки нагода.
Фахові історики змушені або виправдовуватись, або мовчати, розуміючи, що
їхні дослідження мало кого цікавлять. У площину історії вторглися й
почали господарювати новочасні варвари, які замість навчитися розуміти
природу історичного знання, щораз більше намагаються диктувати історикам
свої умови. З усього різноманіття функцій, які здатна виконувати
історія, вони виокремили, по суті, тільки одну – виховну. Невміло
топчуться по цьому полю, підміняють поняття, стираючи межу між
вихованням і маніпуляцією, а самі кажуть, що борються. За розмовами про
великі ідеї, коріння яких сягає ХІХ сторіччя, чимало сучасних
«любителів» історії не можуть (або ж не хочуть) розгледіти вагомості
малих, конкретних справ.
Головною темою цих розмірковувань є національне виховання. А що воно
асоціюється зазвичай з роботою історика (учителя/викладача історії), то
шукатиму між ними зв’язків. Моя ідея дуже проста – те, що стоїть за
поняттям «національного виховання», вимагає у нинішній Україні важкої,
щоденної та чесної праці кожного на своєму місці. Сьогодні замало тільки
говорити про «виховання любові до рідної землі, її історії, відновлення
і збереження історичної пам’яті». Ці високі слова треба врешті-решт
перевести у площину практичних кроків. Бо що таке національне виховання?
Це складний (часто повний суперечностей і розчарувань) шлях молодої
людини до того місця, на якому вона зможе принести найбільше користі для
свого народу, не розриваючи з тим народом зв’язку, але й водночас
відчуваючи з його боку (в особі громадських чи державних інститутів)
повагу й турботу про себе як особистість.
Прикладна роль історії
Практична, прикладна роль історії була відкрита не відразу. Щойно у
XVIII сторіччі, у творах філософа-просвітника Вольтера з’явилося
переконання, що історія (у значенні найширшого спектру знань і уявлень
про минуле) – це не тільки сукупність фактів, що інформують про минуле,
а передусім чинник впливу на людський інтелект, що змушує людину діяти
динамічно. У перспективі таке світоглядне відкриття мало двоякий
наслідок: з одного боку, дало поштовх для розвитку історії як науки, бо
сприяло відмежуванню міфу, а з іншого – перетворило історію на своєрідне
поле ідеологічної битви, а історика на об’єкт прискіпливого й
небезкорисливого інтересу з боку влади чи її опонентів. Розуміння того,
що історик, конструюючи минуле, в певному сенсі є її творцем, привчало
владу жорстко контролювати тематику історичних досліджень.
У ХІХ сторіччі, що увійшло в історичну пам’ять як період «національного
відродження», уповні виявилася націотворча функція історії та істориків.
Тоді в Центрально-Східній Європі, поділеній між Російською та
Австрійською імперіями, розгорнулося змагання між двома концепціями
організації соціального простору – імперсько-державною і мовно-етнічною.
Якщо в руках імперських ідеологів історичні знання спрямовувалися на
обґрунтування легітимності правлячої династії та її територіальних
надбань, то лідери національних рухів почали використовувати історію як
засіб формування національної ідентичності й мобілізації мас на захист
національних прав. В обох випадках історичні факти залучали вибірково, і
це можна порівняти хіба що з прискіпливим добором будівельного матеріалу
для власного помешкання.
У суперництві імперської та національної версій історії перемога
виявилася на боці національного принципу організації суспільств. На
початку ХХ сторіччя вже мало хто сумнівався, що в ближчій чи дальшій
перспективі на руїнах імперій виникнуть національні суверенні держави.
Коли це врешті-решт ставалося, то сама ситуація змушувала народи змінити
підхід до національного виховання – перевести його у творче, позитивне
русло. Одні держави, у складі яких опинилися великі національні меншини
(як-от Польща), починали будувати свою систему освіти й виховання за
взірцем колишніх імперій; інші, мононаціональні, розглядали національне
виховання в контексті державницьких завдань, переважно йшлося про
формування в суспільстві настроїв відповідальності за майбутнє держави.
Але ті й ті однаково рішуче раціоналізували процес виховання, відкидали
зі своїх освітньо-виховних програм усе, що могло нагадувати про колишнє
підневільне становище й гальмувати творчу енергію суспільства.
Національне виховання: українські дилеми
У стані бездержавності новочасна українська педагогіка ґрунтувалася на
ідеях Костянтина Ушинського та Григорія Ващенка. Обидва вважали основою
виховного ідеалу принцип «народності», який розуміли як збереження
національної самобутності через підтримку навчання рідною мовою,
культивування народних традицій. Послідовне дотримання цього принципу
мало допомогти зберегти народ, підкреслити його своєрідність, зумовлену
історичним розвитком, природними умовами. Згідно з цією логікою,
щоправда уникаючи понять «народна педагогіка» чи «національне
виховання», намагалися діяти й чимало вчителів у радянський період. У
підсумку все залежало від людини – шкільного вчителя. Тому-то й були в
радянський період у Львові школи, де Шевченківські вечори відбувалися
завжди, і школи, де такі вечори не проводили ніколи. В умовах
бездержавності дотримання принципу «народності» (де відкрито, а де
завуальовано) було рівнозначне праці на користь майбутнього українського
народу.
Перехід українців від нації без держави до державницької нації, на жаль,
не був підкріплений змінами у філософії освіти й виховання. Українська
педагогіка спромоглася хіба що на відновлення термінів, але не змогла
наповнити їх новим змістом. А що сучасного розуміння національного
виховання не було, то довелося реанімувати старі уявлення. От і вийшло,
що «саме народність є тією силою, яка рухає стержневу основу виховання,
бо народне – це кришталево чисте, правдиве, високоморальне, глибоко
гуманне, вічне і завжди сучасне» (Карпенчук С. Г. Теорія і методика
виховання: Навч. посібник. К.: Вища шк., 1997. С. 12). Такий підхід,
замість орієнтувати на майбутні завдання, однозначно спрямовував
суспільство на збереження вже нібито досягнутого ідеалу. І справді,
навіщо докладати зусиль задля створення нових конкурентноздатних
продуктів (інтелектуальних чи матеріальних), якщо вже маємо «вічне й
завжди сучасне».
??”?аїни 1990-х років минуле було сприйняте мало не як золотий скарб,
яким можна без великих зусиль забезпечити собі майбутнє. Пошуки
«скарбів» у минулому закінчилися тим, чим і мали закінчитися, – нічим.
Але цього вистачило, аби дискредитувати виховний потенціал історичного
знання. Зосередженість української історичної дидактики на подієвій
історії, на «героях», а також перетворення держави і державної влади
одночасно в об’єкт і суб’єкт історичного опису (за тою логікою, що саме
влада є джерелом щастя) привели до того, що навчання історії
спричинилося до формування пасивних настроїв, до переконання про
неможливість і безсенсовність будь-яких ініціатив.
«Розум, який не має певної мети, втрачається; бути скрізь – означає бути
ніде», – цей вислів французького філософа XVI сторіччя Мішеля Монтеня
влучно характеризує стан освіти й виховання в сучасній Україні. За
безконечним набором правильних фраз і високих цілей, які циркулюють в
освітньому відомстві на рівні нормативних документів, навчальної
літератури та усної риторики, втрачено, здається, головне – розуміння
того, чого ми прагнемо. Освіта й виховання набули статичного,
закостенілого вигляду, тоді як у сучасному світі першорядною вартістю
стала гнучкість, рухомість розуму. Цю гнучкість не можна сформувати,
якщо орієнтуватись тільки на відомі взірці з минулого. Патріотизм
сьогодні – це не тільки моральна категорія, не тільки різновид
переживання, значно більшою мірою це здатність і вміння діяти у
суперечливому світі, зберігаючи при тому свою ідентичність та гідність.
Сучасні інтерпретації національного виховання, хоча й згадують про
«глобальний простір», у який українцям треба інтегруватися, насправді
змушують українське суспільство до життя у замкнутому світі. У них
дивовижно поєднуються захисний «етнографічний» націоналізм з намаганнями
мислити геополітичними категоріями. Жодна з концепцій національного
виховання – від Державної національної програми «Освіта» («Україна ХХІ
сторіччя») 1993 року до «Концепції національного виховання студентської
молоді» 2009 року – не бачить проблеми зв’язку між Україною та зовнішнім
світом. За логікою цих документів, це мало би відбутись якось само
собою, без жодних зусиль. Причому Україна позиціюється щодо світу як
щось унікальне й неодмінно видатне. Але як, скажімо, «виховати повагу до
культури та історії рідного народу», якщо цю історію розглядати тільки
як досконалу річ у собі, у відриві від історії інших народів. А що тоді
робити з історіями сусідніх народів, котрі, як стверджується в
навчальних курсах, «українські землі» «загарбували» й «гнобили»? Ці
історії треба поважати чи зневажати?
Національне виховання: що робити?
Насамперед треба подолати величезний розрив між навчанням і вихованням.
Це головна проблема сучасної системи освіти в Україні, принаймні її
суспільствознавчої складової. З одного боку, в Україні чисельно зростає
середовище молодих людей, які культивують чистий інтелектуалізм,
зорієнтовані на глибоке наукове вивчення навколишнього світу та вміння
його перетворювати задля власної користі. Вони мислять категоріями
результату, а не процесу. З іншого боку, виховання часто сприймається
без контексту знань і вмінь, головними в ньому проголошуються чисті
бажання чи переконання. Навчання і виховання існують ніби паралельно, а
простір між ними заповнений словесною риторикою.
Частиною національного виховання має стати визначення не тільки
позитивних, а й негативних національних надбань. Суспільство не може
незміряно довго тягнути на собі в невідомість увесь тягар української
історії. Національне виховання, як будь-яка інша сфера культури,
неодмінно потребує використання раціональних структур мислення, в іншому
випадку воно стає джерелом поширення міфів. Передусім треба відмовитися
від тотальної пропаганди ідеї «відродження». Ті, хто сьогодні
намагаються спрямувати всю енергію суспільства на нібито «захист»
національних цінностей (часто міфологізованих) і домагаються вивчення
історії тільки під таким кутом зору, повинні знати, що забирають у того
ж таки суспільства частину майбутнього, стримують розвиток його творчого
потенціалу, що закладений у природі самого народу й часто не тільки не
потребує таких ревних «захисників», а й змушений від них усіляко
захищатися.
На часі ґрунтовна дискусія про взаємозв’язок між національним і
громадянським вихованням. Окремі її спалахи, хоча й зі значним
політичним підтекстом, були помітні в 1990-х роках. Тоді прихильники
«національного виховання», переважно з числа «етнографічних» патріотів,
позиціювали себе як захисники України від «комуно-російських реваншистів
і космополітів». Громадянське виховання вони бачили тільки як складову
частину національного виховання. Сьогоднішнє затишшя, треба думати,
ґрунтується на негласному компромісі: поняття «національного виховання»
вдалося відстояти в заголовках нормативних документів, але ці програми й
концепції, по суті, мало хто читає, а ще менше виконує.
В основу концепції «національного виховання», а в цьому контексті – й
історичної освіти, треба покласти увагу й повагу до особистісного світу
людини. Чи може національного виховання бути забагато? Може, якщо його
більше, ніж виховання людини. «В епоху недіючих законів і потоптуваних
моральних імперативів треба передусім рятувати людину. А вже потім
людину національну. Без порятунку першої неможливий порятунок другої», –
пише Володимир Базилевський в есеї «Отруєння міфом». Нав’язуючи молодій
людині віру в гасла, які розбиваються при першій зустрічі з реальністю,
ми цю людину не виховуємо, а принижуємо, зневажаємо, змушуємо вдаватися
до подвійних стандартів.
Розуміння завдань національного виховання не може бути досягнуте без
інтелектуальних зусиль з боку політичної еліти. Функція цієї еліти – не
відображати бажання абстрактного «народу», йдучи в руслі його
сьогоденних настроїв, а формувати суспільнозначущі цілі й послідовно
вести суспільство до їх реалізації. Соціологи (наприклад, Олександр
Вишняк) цілком переконливо стверджують, що в Україні треба припинити
безуспішні спроби сформувати єдину «національну ідею», натомість
зосередитися на усвідомленні й захисті «національних інтересів». Тому
концепції національного виховання не можуть будуватися на невідомих
значеннях, як-от «національна ідея».
Треба вжити заходів для відновлення не декларативного, а реального
національно-виховного потенціалу історії. Навряд чи це вдасться, доки в
навчальних курсах домінуватиме політична складова. Історична освіта, що
спирається тільки на подієву версію минулого, відсуває на далекий план
знання про умови життя суспільства, форми його організації, інтереси
різних соціальних груп, «стратегії життя» людини. Тільки історія
культури (у широкому розумінні) може дати знання, що здатні підтримати
суспільство авторитетом минулих поколінь.
Виховує не героїчна чи трагічна риторика, не безконечні розмови про
«боротьбу», та й саме історичне знання не матиме виховного навантаження,
доки його значущість не буде зрозумілою для конкретної людини.
Національне виховання засобами історії неможливе в сучасному світі без
усвідомлення «вигоди» від знання минулого. Іншими словами, знання
минулого має бути усвідомлене людиною як власний інтерес, і тільки після
того – як інтерес суспільний. Тому виховні програми треба спрямувати в
русло віднайдення зв’язку між інтересом особистим та інтересом
суспільним. А це означає відмову від тотального підходу до національного
виховання. Воно не може й не мусить стосуватися всіх, та ще й однаковою
мірою.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
