.

Особистісно зорієнтований підхід – важливий чинник виховання дітей (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
213 2760
Скачать документ

Особистісно зорієнтований підхід – важливий чинник виховання дітей

В умовах, що складаються об’єктивно, підліток із проблемної сім’ї
залишається ізольованим об’єктом впливу різних чинників соціального
оточення: неорганізованих, випадкових, асоціальних. Він практично не є
суб’єктом спеціального виховного впливу і з боку навчально-виховного
закладу

Виникає необхідність посилення практичної спрямованості процесу
виховання, зорієнтованого на особистісні потреби підлітка з проблемної
сім’ї. Виховний процес має здійснюватись як гуманітарна практика, ядро
якої – педагогічна допомога, підтримка, психологічний супровід у
складних процесах самобудівництва особистості. Виховний процес сучасної
школи розглядається як внутрішньо детермінований рух особистості до
своєї індивідуальної цілісності, самобутності.

У контексті нашого дослідження це означає особистісно зорієнтований
підхід до виховання підлітка з проблемної сім’ї, оснований на
гуманістичній теорії, ідеї єдності виховання і розвитку особистості,
яскравим прибічником якої був В. Сухомлинський, філософсько-педагогічні
погляди якого помітно відрізнялись від загальноприйнятих і не співпадали
з тогочасною офіційною доктриною формування особистості.

Значний внесок щодо обґрунтування особистісно гуманного підходу до
виховання дітей і підлітків вніс Ш. Амонашвілі, чий багаторічний досвід
науково-педагогічної діяльності призвів до переконання, що для вирішення
виховних завдань є два підходи – імперативний і гуманістичний.
Імперативного характеру виховання набуває, коли вибудовується без
врахування особистісних особливостей і потреб дітей. Педагог у цьому
випадку впевнений, що дитина обов’язково буде чинити опір виховним діям,
а отже необхідно її примусити суворими вимогами, імперативами.

Гуманістичний підхід полягає в тому, що вихователь оптимістично мислить
про дітей, ставиться до них як до самостійних суб’єктів, здатних діяти
за власним вибором, бажаннями, переконаннями. Інакше кажучи, педагог
виходить із того, що у кожної дитини в її вчинках є особистісний зміст і
особистісна значущість, на які необхідно спиратись у виховному процесі.
А якщо такий особистісний смисл відсутній, слід допомогти дитині його
знайти. На думку Ш. Амонашвілі, виховувати дитину гуманно, це, по-перше,
створювати найкращі умови для її цілеспрямованого особистісного,
соціального і педагогічно значущого розвитку, виховання, збагачення
знаннями і досвідом, по-друге, керувати цим процесом у злагоді з
потребами міцніючих внутрішніх сил, враховуючи позиції самої дитини, її
інтересів.

Аналіз здобутків сучасної наукової психолого-педагогічної науки свідчить
про все більший за нових часів, відхід у вихованні від
об’єкт-суб’єктного підходу до суб’єкт-суб’єктного, коли відповідно до
першого, дитина розглядається як об’єкт цілеспрямованих, педагогічних
впливів середовища, умов і засобів виховання, мета якого визначається
державою, виходячи з економічних, ідеологічних, соціальних та інших
потреб. Виходячи з цього, визначається модель особистості з бажаними
якостями, формуються основні напрямки і зміст виховання, чітко
регламентуються його кінцеві результати, а виховання дитини за цих умов
набуває жорстко нормативного, закритого характеру. Учасники виховного
процесу засвоюють і відтворюють вже готовий життєвий досвід, а
можливості їх власної життєтворчості обмежені.

Із позиції суб’єкт-суб’єктного підходу, сформульованого у працях І.
Беха, О. Бондаревської, О. Кононко, Є. Степанова, Т. Фролової, Н.
Шуркової та інших, дитина є активним учасником виховного процесу,
здатним істотно впливати на нього, перебудовувати його відповідно до
потреб своєї особистості, інтересів саморозвитку. Дитина – не засіб
досягнення цілей держави і суспільства, вона самоцінна. Тому якості
особистості не “закладаються” педагогом відповідно до нормативів, а
“затребуються”, оскільки якості особистості первісно закладені природою
в дитині як потенціал її особистісного саморозвитку. Виходячи з цього,
виховання здійснюється як процес суб’єкт-суб’єктної взаємодії,
заснований на діалозі, обміні змістами, співробітництві її учасників.
Зміст спільної діяльності не регламентується, має відкритий характер і
стає особистісно зорієнтованим. Дитина приймає активну участь в
конструюванні змісту виховання, потрібного їй для самобудівництва
власної долі, включається у життєтворчість.

Отже, на основі узагальнення думок і положень, сформульованих авторами
суб’єкт-суб’єктного підходу, доходимо висновку про мету особистісно
зорієнтованого виховання, що вбачається не в формуванні, а необхідності
знайти, підтримати, розвинути людину в людині і закласти в підліткові
механізми самореалізації, саморозвитку, адаптації, самозахисту,
самовиховання, культурно-моральної саморегуляції поведінки, необхідні
для становлення самобутнього особистісного образу і діалогічної та
безпечної взаємодії з оточуючими людьми, природою, культурою,
цивілізацією.

Особистісно зорієнтоване виховання тісно пов’язане з сучасними
психологічними теоріями особистості, особливо гуманістичною, праці
представників якої – Роджерса К., Маслоу А., Фромма Е. багато в чому
складають теоретичні підвалини нової парадигми виховання. Філософія
подає термін “парадигма” як сукупність теоретичних і методологічних
передумов, які визначають конкретне наукове дослідження, що втілюється в
науковій практиці на даному етапі. Парадигма являє собою модель, яку
використовують для вирішення не тільки дослідницьких, а й практичних
завдань у певній галузі діяльності. Необхідність у парадигмі виникає
внаслідок переходу до нових типів мислення і новими засобами
перетворюючої дійсності.

Спробуємо стисло й узагальнено дати сутнісну характеристику цих ідей.
Теорії розвитку особистості, які розробляються в руслі гуманістичної
традиції, можна віднести до розряду психодинамічних і водночас
інтеракціоністських (у різних авторів по-різному), неекспериментальних,
структурно-динамічних, що охоплюють весь період життя людини та описують
її як особистість, термінами, що характеризують внутрішні якості та
особливості або суто поведінкові. Прибічників гуманістичних теорій
розвитку особистості перш за все цікавить, як людина сприймає, розуміє і
пояснює реальні події у власному житті. Вони віддають перевагу опису
феноменології особистості, а не шукають її пояснення; тому теорії даного
типу іноді називають феноменологічними. Самі описи особистості і подій у
житті людини загалом зосереджені на сучасному досвіді, а не на минулому
або майбутньому, даються у висловах “сенс життя”, “цінності”, “життєві
цілі” і т. ін. Основна увага в теоріях цього типу (їх декілька і вони
певним чином відрізняються одна від одної) зосереджена на описі побудови
та розвитку внутрішнього досвіду людини у вигляді, в якому він
репрезентований самою людиною в самосвідомості та мисленні.

Так, створюючи власну теорію розвитку особистості, К. Роджерс виходив із
того, що кожна людина має устремління і здібність до особистісного
самовизначення. Будучи істотою, наділеною свідомістю, вона сама визначає
сенс життя, його цілі та цінності, стає вищим експертом і верховним
суддею. Центральним поняттям для теорії Роджерса стало поняття
“Я”-образу, яке включає в себе уявлення, ідеї, цілі і цінності, через
які людина характеризує сама себе та намічає перспективи, які вона
ставить і повинна вирішувати.

“Я”-образ, який складається в результаті особистого життєвого досвіду, в
першу чергу впливає на сприйняття даною людиною світу, інших людей, на
оцінки, які дає людина власній поведінці. “Я”-концепція може бути
позитивною, амбівалентною (суперечливою), негативною. Індивід з
позитивною “Я”-концепцією бачить світ інакше, ніж людина з амбівалентною
або негативною. “Я”-концепція, в свою чергу, може невірно відображати
реальність, бути вигаданою і викривленою. Те, що не погоджується з
“Я”-концепцією людини, може бути витіснено з її свідомості, відкинуто,
хоча насправді вона є істинною. Ступінь задоволеності людини життям,
міра щастя, яку вона відчуває, безпосередньо залежать від того, якою
мірою її досвід, її реальне та ідеальне “Я” погоджуються між собою.

Основна потреба людини згідно гуманістичних теорій особистості – це
самоактуалізація, устремління до самовдосконалення і самовираз. Визнання
провідної ролі за самоактуалізацією ріднить між собою всіх представників
гуманістичної теорії, не дивлячись на значні розходження в наукових
поглядах.

Вперше термін “самоактуалізація” було введено К. Гольштейном для
визначення активності біологічного процесу, притаманного будь-якому
живому організму. А. Маслоу, найбільш відомий як автор концепції
самоактуалізації, використав це поняття в контексті вивчення людини як
унікальної цілісної відкритої системи, яка саморозвивається. К. Роджерс
розглядав самоактуалізацію як організмічну тенденцію розкрити всі свої
можливості і вважав, що людина від природи наділена необхідними для
цього якостями. У своїх дослідженнях він особливу увагу приділяв умовам,
що сприяють становленню “повноцінно функціонуючої” людини, якій
притаманне безумовне прийняття себе та інших, конгруентність, емпатія, а
також важливим якісним характеристикам самоактуалізації: усвідомленню,
адекватності, активності. А.Маслоу намагався розширити екзистенційний
вимір людини і додавав виховний вимір шляхом прийняття рішень, що
сприяли б особистісному зростанню. К. Роджерс розглядав пра-гнення до
самоактуалізації як субстрат усього, що можна назвати словом
“мотивація”, він підносив самоактуалізацію в ранг мета-потреб, тобто
духовних потреб як цінностей вищого порядку.

Високо оцінюючи наукові здобутки засновників і творців гуманістичної
теорії особистості, зауважимо, що поділяючи думки І. Беха та Б.
Зейгарника, все ж вони недооцінювали важливість соціальних чинників
розвитку особистості, а альтруїстичну спрямованість особистості
розглядали як “вроджену”.

Серед вітчизняних вчених, прибічників гуманістичної теорії особистості,
найбільш відомими є Л. Божович і О. Леонтьєв – представники наукової
школи Л. Виготського.

??Спираючись на поняття про провідну діяльність і соціальну ситуацію розвитку, введені в науковий обіг Л. Виготським, вони показали, як у динаміці взаємодії діяльності та міжособистісного спілкування дитини в різні періоди її життя формується певний погляд на світ, що отримав назву "внутрішня позиція". Ця позиція і є однією з головних характеристик особистості, передумова її розвитку, яка розуміється як сукупність провідних мотивів діяльності. Іншим важливим поняттям його теорії є "особистісний зміст", який виражає відношення цілей діяльності людини, тобто того, на що вона у даний момент безпосередньо спрямована, до її мотивів, спонукань. Чим ширші, різноманітніші види діяльності, в які особистість включається, чим вони більш розвинені та впорядковані (ієрархізовані), тим багатша сама особистість. Вивчення праць класиків гуманістичної теорії особистості та їхня інтерпретація, яку дав О. Леонтьєв, дозволяють побачити в понятті "самоактуалізація" ту частку самореалізації, яка виражає інтелектуальну, емоційну і вольову готовність (устремління) реалізувати себе найбільш повно відповідно до своїх можливостей. Під самоактуалізацією в наш час розуміється підготовка себе до переходу зі стану можливості у стан діяльності, що передбачає виявлення наявних потенцій розвитку особистості. Важливо виокремити особливу позицію щодо питання про особистісний розвиток, яка належить Е. Фромму. Вважається, що він дав найбільш вірне трактування цілей і завдань особистісного розвитку людини в умовах сучасного демократичного суспільства. Демократія, писав він, - це система, яка не на словах, а на ділі створює економічні, політичні та культурні умови для повноцінного розвитку індивіда як особистості. Розвиток особистості - це визнання і реалізація унікальних можливостей, які є в кожній людині. Люди, вважав автор, народжуються рівними, але різними. Із цих позицій повага до самобутності людини, культивування її унікальності, що відповідає її природі та високим моральним, духовним цінностям, вільний розвиток особистості, який на практиці означає непідвладність будь-якій вищій силі або меті, крім самовдосконалення особистості складають сутність і мету гуманістичного особистісно орієнтованого виховання. Саме з цих позицій розробляється сучасна теорія особистісно орієнтованого виховання, в основу якої покладено провідні ідеї зарубіжної гуманістичної теорії, вітчизняні положення особистісно зорієнтованого підходу (Бех І.); організації індивідуально-творчої, ціннісно-смислової діяльності, що надає свободу вибору засобів життєдіяльності (Бондаревська О.); ідеї ціннісно-змістовної рівності дорослих і дітей, творчого підходу до виховання (Колеснікова І., Сафронова О.); теза щодо того, що специфічна функція виховання полягає у педагогічній допомозі (Газман О.) і підтримці (Серіков В.), психологічному супроводі (Бех І.) особистісно-моральної сфери вихованця. Отже, доходимо висновку, що гуманістичне особистісно зорієнтоване виховання підлітків з проблемної сім'ї - це педагогічно керований процес культурної ідентифікації, соціальної адаптації та самореалізації особистості, в ході якого відбувається входження підлітка в культуру, життя соціуму, розвиток усіх його творчих здібностей і можливостей. Основним механізмом цього процесу є власна активність особистості, включення у виховний процес в якості суб'єкта і його співавтора. Головна увага спрямовується на розвиток у підлітків суб'єктних якостей особистості: внутрішньої незалежності; самостійності, самодисципліни, самоконтролю, самоуправління, саморегуляції, рефлексії, самоактуалізації - здатності до самовдосконалення і самовираження. На цьому тлі актуалізується пошук шляхів виховання підлітка з проблемної сім'ї в дусі гуманізму, людяності, милосердя, на основі засад особистісно зорієнтованого підходу, концептуальних в аспекті досліджуваної проблеми. Філософські словники, енциклопедії трактують такий підхід як орієнтацію людини в пізнавальній або перетворювальній діяльності. Звідси особистісно зорієнтований підхід у виховній педагогічній діяльності розуміється як методологічна орієнтація в педагогічній діяльності, що дозволяє, опираючись на систему взаємопов'язаних понять, ідей та способів, забезпечити і підтримати процеси самопізнання, самобудівництва й самореалізації особистості дитини, розвиток її неповторної індивідуальності. Серед основних понять особистісно зорієнтованого підходу фігурують такі, як "суб'єкт", "індивідуальність", "особистість", "Я-образ", "самоактуалізація", "самовираження", "самовизначення", "саморозвиток", "самоствердження", "вибір", "педагогічна допомога", "педагогічна підтримка", "психологічний супровід". До головних ідей та принципів особистісно зорієнтованого підходу відносять: принцип самоактуалізації - в кожній дитині існує потреба в актуалізації своїх інтелектуальних, комунікативних, художніх і фізичних здібностей. Важливо пробудити і підтримати намагання підлітків до прояву, розвитку своїх природних та соціально набутих можливостей; принцип індивідуальності - враховуючи індивідуальні і особистісні особливості підлітка, всіляко сприяти їх подальшому розвиткові; принцип суб'єктності -індивідуальність притаманна лише тій людині, яка реально володіє суб'єктними якостями та повноваженнями; вміло використовує їх при побудові діяльності, спілкування і взаємин. Необхідно допомагати підліткові стати справжнім суб'єктом життєдіяльності, сприяти формуванню і збагаченню його суб'єктного досвіду; принцип вибору - педагогічно доцільно, щоби підліток жив, учився і виховувався в умовах постійного вибору, володів суб'єктними повноваженнями під час вибору мети, змісту і засобів навчання, поведінки, мотивів; принцип творчості та успіху - досягнення успіху в тому чи іншому виді діяльності сприяє формуванню позитивного "Я"-образу особистості, стимулює процеси самовдосконалення і самобудівництва власного "Я"; принцип довіри та підтримки - віра у творчі потенції підлітка, довіра до нього, підтримка його намагань до самореалізацій та самоствердження замість надмірних вимогливості, контролю. Не зовнішні впливи, а внутрішня мотивація визначають успіх у вихованні підлітка. Проблемне вивчення наукової психолого-педагогічної літератури дає підстави стверджувати, що сьогодні відбувається розробка методичного арсеналу особистісно орієнтованого підходу до виховання підлітка з проблемної сім'ї, який включає форми, методи, прийоми, що відповідають таким вимогам, як діалогічність, діяльнісно-творчий характер, спрямованість на підтримку особистісного розвитку дитини, надання підліткам необхідного простору для прийняття самостійних рішень, для творчості. До методичного арсеналу входять запропоновані Е. Александровською, І. Бехом, О. Бондаревською, І. Дементьєвою, Н. Кокуркіною, Н. Куренковою, Л. Олі-фіренко, Т. Шульгою діалог, ігрові та рефлексивні методи і прийоми, а також засоби педагогічної допомоги і підтримки, психологічного супроводу особистості дитини в процесі її саморозвитку. Т. Фролова обгрунтовує необхідність застосування методів діагностики і самодіагностики у використанні особистісно зорієнтованого підходу. Є. Казакова і А. Тряпіцина справедливо вважають метод створення ситуації успіху важливішим засобом особистісно зорієнтованого підходу у вихованні дітей і підлітків. У контексті досліджуваної проблеми виховання підлітка з проблемної сім'ї на основі особистісно зорієнтованого підходу розгортається на грунті розуміння ситуації, ціннісного прийняття, адаптації учня, співробітництва з ним, діалогу, взаєморозуміння та інших гуманістичних проявів всіх учасників виховного процесу. У цьому випадку передбачається: включення підлітка в соціальні та внутрішньоколективні взаємини, в систему відповідальних залежностей між суспільством і колективом; інтенсивне залучення проблемного підлітка до соціальноцінної діяльності з урахуванням тих позитивних якостей, сил і здібностей, які йому притаманні; нормалізація та регуляція взаємин вихователів і вихованців; компенсація недостатньої вихованості підлітків в одній із сфер життєдіяльності за рахунок їх оптимального розвитку в інших галузях; використання всіх позитивний можливостей проблемної сім'ї та навчального закладу; створення єдиної педагогічної позиції стосовно підлітка з проблемної сім'ї; руйнування мотиваційної сфери негативної поведінки підлітка; формування об'єктивної самооцінки; навчання методиці самостимулювання позитивної поведінки (самонавіювання, самосхвалення, самозасудження). Підліток з проблемної сім'ї має бути впевнений у необхідності подолати погане в собі, намагатися позбутися його. Аби цей процес справді відбувся, необхідно його психологічно й педагогічно підтримати і супроводити, виділивши послідовність педагогічних дій, що вимагає уточнення відповідних понять. Педагогічна допомога передбачає спеціально організовану професійну діяльність педагогів у загальноосвітніх закладах, спрямовану на виявлення, визначення і вирішення проблем дитини з метою реалізації та захисту її прав на розвиток, освіту і виховання. Педагогічна підтримка - це реалізація системи заходів, яка спрямована на надання педагогічної допомоги вихованцям з боку педагогів. Психологічний супровід визначає психолого-педагогічні технології, призначенні для надання психологічної допомоги і підтримки дитині на певному етапі її особистісного розвитку, під час вирішення різного роду життєвих проблем або для їх попередження. Підсумовуючи, ще раз підкреслимо визначальну роль наукових засад (теоретичних основ) у вихованні підлітка з проблемної сім'ї. Оволодіння сукупністю понять, ідей, прийомів та засобів, що використовуються в процесі пізнання і виховного перетворення педагогічних об'єктів, стає важливою умовою збагачення й вдосконалення виховної практики.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020