Позакласна робота та розвиток соціальних якостей
Соціально-педагогічна робота має глибокі історичні корені. Наша країна
завжди була багата прикладами благодійності, піклування, опікування
стражденними. Ці турботи брали на себе державні, громадські організації,
приватні особи
Соціально-педагогічний рух активно розвивався у 20-30-і рр. У 60-і рр.
з’явились працівники, спеціально орієнтовані на виховну діяльність у
соціумі (організатор позакласної та позашкільної виховної роботи,
працівники позашкільних установ, педагоги-організатори тощо).
На рубежі 70-80-х рр. суспільні потреби, досягнення практиків підняли
задачі соціальної роботи на якісно новий рівень. У позашкільних
установах, клубах за інтересами, різновікових загонах затверджувалась
ідея цілеспрямованої соціально-педагогічної роботи з дітьми. У
педагогічній науці багато дослідників звернулись до проблем соціальної
педагогіки, намагались осмислити її кращий досвід.
Однак прогрес у цій сфері стримувався слабким організаційним, кадровим,
матеріально-фінансовим, науково-педагогічним забезпеченням, а частіше і
зовсім відсутністю цього. Назріла необхідність заснувати інститут
соціальних педагогів – фахівців з виховної та соціальної роботи з дітьми
та їхніми батьками, дорослим населенням у сімейно-побутовому середовищі,
з підлітковими, молодіжними групами і об’єднаннями. У даний час у вищих
й середніх спеціальному навчальному закладах уведені спеціальності
«Соціальна педагогіка» та «Соціальна робота».
Взаємозалежність особистості, суспільства й історії, сила історії, що
олюднює, робить її невичерпним джерелом збагачення духовного життя
людей. Однак в історії є й руйнівні потенції; опановуючи особистість,
вони здійснюють досить небезпечну дію на неї та оточуючих. Свобода
вибору, добра чи зла, існує в усіх випадках, але вона сильно обмежена
вихованням людини, культурою, змістом її свідомості. Тому чим вища й
досконаліша культура, яку опанував індивідуум, тим більшу свободу (а не
свавілля!) він має.
Історичний процес підтримується двома засобами – спілкуванням і
наступністю, у свою чергу обумовленими вихованням, освітою. Поза цими
головними факторами неможливе взаєморозуміння людей, так само як і
культурне успадкування.
Будь-яка людина має соціальну приналежність, а отже, і соціальні якості.
Особистість як суб’єктивне начало одержує свою індивідуальну
визначеність тільки завдяки комбінації елементів культури, що
здобуваються нею в різних співтовариствах, а ці останні життєздатні
через культурну участь у них тих чи інших людей.
Успіхи людського співіснування створені спільними зусиллями всіх
культурних народів. Навіть у тих випадках, коли історичний розвиток на
якийсь проміжок часу переривався, узагалі він не припинявся ніколи.
Свідомість визначається переважно характером суспільства, до якого
належить особистість, а також самим її життям. Задача культури в тому і
складається, щоб гармонізувати інтереси та можливості соціальних груп із
запитами та схильностями особистостей, які до неї входять.
Нація – це ідея, що пронизує матеріальну й духовну культуру великого
співтовариства людей. Найбільш стабільне в етнічній історії – це дух
народу, що виявляється в любові до рідного як споконвічно даного, чи то
мова, чи вдача, звичаї, відносини, цінності. Усе рідне, що складається
на базі спілкування й виховання, має колосальне формуюче значення.
Таким чином, національне виховання варто розуміти як уведення індивіда в
духовну культуру, в історичну філіацію основних ідейних прагнень, що
виразились в етносі даного народу чи народів, якщо мова йде про
багатоетнічну націю, і як розвиток здібностей особистості до
прогресивного внеску у вірування, мову, життєві цілі й засоби їх
доброчинного досягнення, що служить на користь і даної нації, і людства
у цілому.
Займаючись щоденними справами, людина вільно чи мимоволі створює
історію. Мотиви дій особистості і є в кінцевому рахунку рушійною силою
історії, а виховання мотивів, що облагороджує їх, служить порятунку
людства. Серед них особливе місце займає розуміння сенсу життя –
уявлення про те, навіщо, з якою метою ми виявляємо життєву активність.
Потреба в осмисленні життя означає появу самоповаги, а в подальшому – і
соціальної повноцінності. Потреби (пристрасті, інтереси), що рухають
людиною, тісно пов’язані з уявленнями про цінності. Нерідко потреби
залежать від них. Так, потреба в матеріальних благах може розростатись
чи звужуватись унаслідок прийняття особистістю споживчих чи, навпаки,
творчих цінностей.
Соціальний прогрес полягає в тому, що формуються нові потреби, а разом з
ними й нові цінності, серед яких наукове знання та спосіб мислення
займають значне місце. Для поступального руху людської історії дуже
необхідно, щоб людські потреби все далі виходили за рамки насущного.
Відповідно, пристосування людей до умов життя, що змінюються, неможливе
без засвоєння ними нової системи цінностей. Однак варто пам’ятати, що й
поза наступністю культури немислимий будь-який прогрес.
У соціологічному плані виховання означає формування й розвиток
особистості під впливом усієї сукупності об’єктивних і суб’єктивних
факторів, з якими індивід знаходиться в контакті. У соціології має бути
розробка фундаментальних питань виховання, проведення великомасштабних
досліджень, що розкривають основні риси й особливості нових економічних
і соціально-культурних процесів, які відбуваються в нашому суспільстві,
тому що вони пов’язані з формуванням особистості, переорієнтацією
суспільної й індивідуальної свідомості.
Сучасна школа повинна керувати виховним процесом, а не плестись у
хвості, особливо в умовах великого міста. Керувати виховним процесом –
значить не тільки розвивати й удосконалювати закладене в людині
природою, коректувати намічені небажані соціальні відхилення в її
поведінці та свідомості, а формувати в неї потребу в постійному
саморозвитку, самореалізації фізичних і духовних сил, тому що кожна
людина виховує себе насамперед сама. Однак у практиці виховання міцно
вкоренилась думка, що вихованець завжди є тільки об’єктом виховного
впливу, і його відповідна реакція на цей вплив не враховується.
Виховувати, як колись, «огулом» легше, але результат незадовільний. Таке
виховання діє однозначно негативно: пригнічує свободу й ініціативу,
заохочує пристосовництво, відбиває смак до самовиховання, тому що для
цього потрібні самостійна робота, творчі зусилля, а про їх розвиток
школа піклується менше за все. Догматична система виховання зжила себе й
не у змозі сприяти рішенню зазначених задач. Мова повинна йти не просто
про вдосконалення окремих ланок виховання, про розробку нової, єдиної
комплексної системи виховання, фундаментом якої повинні стати
загальнолюдські досягнення науки, прогрес педагогічної думки, що
покликана орієнтуватись не тільки на потреби сучасної соціальної
практики, а й на майбутнє. Проблема впливу на виховання процесів,
пов’язаних з урбанізацією, розуміється як поширення міського стандарту
життя в результаті росту міст, розвитку промисловості. Головні серед
ознак міського стандарту життя – підвищення щільності населення,
ослаблення ефективності системи безпосереднього візуального контролю над
поведінкою приналежних до даної території спільнот людей. Ця тенденція
здійснює найбільш сильний вплив на свідомість і поведінку людей.
Розвиток самосвідомості особистості як головної опори соціального
контролю в умовах урбанізації уможливлює його поступове переростання в
самоконтроль. Недостатня зрілість самосвідомості й самоконтроль у
людини, яка живе в місті, особливо у великому місті, спричиняє посилення
в поведінці різного роду імпульсів, тому заміна традиційної системи
соціального контролю новими, відповідними умовам сучасного міста,
повинна бути забезпечена інтенсивним зростанням моральної культури
населення, самосвідомості, відповідальності людей. Якщо це не
відбувається, урбанізація стає фактором росту аморальності та
злочинності. Неформальні групи, що відіграють у великих містах куди
більшу роль, ніж у малих селищах, стають у позаробочий час майже
монопольним мікросередовищем. Нерідко вони бувають джерелом
антисоціальних явищ, злочинної поведінки.
Проблема профорієнтації молоді в захід науково-технічного прогресу
далеко виходить за рамки економіки й отримує виховне значення, тому що
робота, виконувати яку людина не здатна, до якої в неї немає покликання,
якою би престижною вона не була, завжди повернена до неї не творчою, а
примусово-механічною стороною. А оскільки проблема збереження й розвитку
творчої активності дитини не стала у шкільних програмах основною метою
виховання, ми маємо підставу говорити про недосконалість сучасної
системи виховання, про малу ефективність виховного впливу родини та
школи. Істотною стороною діяльності педагогічного колективу школи є
організація й керівництво позакласною виховною роботою. Значну частину
цієї роботи планують і здійснюють класні керівники (моральне виховання,
стимулювання навчальної діяльності, організація суспільно-корисної
праці). Велике місце в організації позакласної роботи займають
загальношкільні заходи (вечори, дискотеки), які проводяться керівництвом
школи. При організації позакласної виховної роботи необхідно спрямувати
зусилля педагогічного колективу й керівництва на:
Різнобічність її змісту та суспільну спрямованість. Необхідно, щоб вона
охоплювала моральне, естетичне, фізичне, трудове виховання.
Важливою стороною цієї роботи є використання її масових форм, як для
виховання школярів, так і для розумної організації їх вільного часу.
Педагогічному колективу варто піклуватись, щоби позакласна робота
охоплювала всіх учнів.
Позакласна робота повинна сприяти розвитку суспільних інтересів,
активності й самостійності учнів.
З урахуванням цих положень педагогічний колектив розробляє систему
позакласної та позашкільної роботи, а керівництво школи надає методичну
допомогу і здійснює контроль проведення та якості цієї роботи.
сля уроків. Важливо, щоби будь-який вид занять, в який включаються учні,
мав суспільну спрямованість, щоб вони бачили, що та справа, якою вони
займаються, потрібна й корисна суспільству. Дуже важлива опора на
ініціативу та самодіяльність, особливо в умовах організації справ у
школі, де вчителі багато чого роблять за дітей. Якщо цей принцип
правильно реалізується, то будь-яка справа сприймається школярами так,
начебто вона виникла з їх ініціативи.
Успіху позаурочної виховної роботи сприяє чітка організація. Здійснення
комплексного підходу до виховання вимагає, щоби при організації всіх
заходів вирішувалась не тільки одна профільна задача, важливо, щоб
кожний захід вирішував максимум виховних задач. При виборі змісту,
організації форм завжди необхідно дотримуватись принципу врахування
вікових та індивідуальних особливостей учнів. Важливою умовою дієвості
всіх видів виховної роботи є забезпечення їх єдності, наступності та
взаємодії.
Найбільш поширений такий розподіл форм позакласної роботи:
індивідуальні, гурткові, об’єднуючі та масові.
Індивідуальна робота – це самостійна діяльність окремих учнів,
спрямована на самовиховання. Наприклад, підготовка доповідей, номерів
художньої самодіяльності, підготовка ілюстрованих альбомів тощо. Це
дозволяє кожному знайти своє місце в загальній справі. Ця діяльність
вимагає від вихователів знання індивідуальних особливостей учнів шляхом
бесід, анкетування, вивчення їх інтересів. Гурткова позакласна робота
сприяє виявленню й розвитку інтересів і творчих здібностей у певній
галузі науки, мистецтва, спорту. Найбільш поширені такі її форми, як
гуртки та секції (предметні, технічні, спортивні, художні). У гуртках
проводяться заняття різного типу: це доповіді, обговорення творів
літератури, екскурсії, виготовлення наочного приладдя, лабораторні
заняття, зустрічі з цікавими людьми й ін. Звіт про роботу гуртка за рік
проводиться у вигляді вечора, конференції, виставки, огляду.
До об’єднуючих форм роботи відносяться дитячі клуби, шкільні музеї,
спілки. Значне поширення одержують клуби дружби, вихідного дня, цікавих
зустрічей. Діють вони на засадах самоврядування, мають свої назви,
статути. Робота клубів будується по секціях. Так, інтернаціональні клуби
можуть мати секції: кореспондентську, вивчення історії, географії,
економіки, культури країни, з якою дружать діти; профільні клуби
(літературні, юного фізика, хіміка, математика). Метою політичних клубів
може стати вивчення молодіжного руху за кордоном, вивчення історії
політичних навчань та ін. Розповсюдженою формою є шкільні музеї. За
профілем вони можуть бути краєзнавчими, історичними,
історико-літературними, природознавчими, художніми. Основна робота у
шкільних музеях пов’язана зі збором матеріалів. Для цього проводяться
походи, експедиції, зустрічі з цікавими людьми, ведеться широке
листування, робота в архіві. Матеріали музею повинні використовуватись
на уроках, для просвітительської діяльності серед дорослого населення.
Необхідно, щоб робота шкільного музею проходила в контакті з державним,
який повинен надавати їм наукову та методичну допомогу.
Форми масової роботи належать до числа найбільш розповсюджених у школі.
Вони розраховані на одночасне охоплення багатьох учнів, їм властиві
барвистість, урочистість, яскравість, великий емоційний вплив на дітей.
Масова робота містить у собі великі можливості активізації учнів. Так,
конкурс, олімпіада, змагання, гра вимагають безпосередньої активності
кожного. При проведенні ж бесід, вечорів, ранків лише частина школярів
виступає як організатори й виконавці. У таких заходах, як відвідування
спектаклів, зустрічі з цікавими людьми, усі учасники стають глядачами.
Співпереживання, що виникло під впливом участі в загальній справі,
служить важливим засобом згуртування колективу. Традиційною формою
масової роботи є шкільні свята. Вони присвячуються датам календаря,
ювілеям письменників, діячів культури. Протягом навчального року можливе
проведення 4-5-ти свят. Вони розширюють світогляд, викликають відчуття
залучення до життя країни. Широко використовуються конкурси, олімпіади,
огляди. Вони стимулюють дитячу активність, розвивають ініціативу. У
зв’язку з конкурсами зазвичай улаштовуються виставки, що відбивають
творчість школярів: малюнки, твори, вироби. Шкільні олімпіади
організуються по навчальних предметах. Участь у них приймають учні з
початкових класів. Їх мета – залучити всіх дітей із відбором найбільш
талановитих. Огляди – найбільш загальна змагальна форма масової роботи.
Їх задача – підбиття підсумків і поширення кращого досвіду, посилення
діяльності із профорієнтації, організація гуртків, клубів, виховання
прагнення до загального пошуку. Формою масової роботи з дітьми є класні
години. Вони проводяться в рамках відведеного часу і є складовою
частиною виховної діяльності. Будь-яка форма позакласної роботи повинна
бути наповнена корисним змістом. Характерною рисою позакласної роботи є
те, що в ній найбільш повно реалізується принцип взаємного навчання,
коли старші, більш досвідчені учні передають свій досвід молодшим. У
цьому складається один з ефективних способів реалізації виховних функцій
колективу.
Школа є першим організовано-діючим середовищем, яке тривалий час впливає
на дитину в період, коли вона проходить три найважливіших етапи розвитку
– дитинство, отроцтво, юність. Школа акумулює всі впливи середовища в
цілому. Перетворення соціальної позиції підлітка розглядається в
органічному взаємозв’язку з перетвореннями соціального середовища.
Соціальні функції школи полягають у тому, щоб забезпечувати прилучення
підростаючих поколінь до цінностей, створених цивілізацією, та
озброювати їх способами освоєння та збільшення її багатств. Джерело
соціальної активності, що формує потреби, знаходиться в
суспільно-політичному й культурному середовищі життя, яке впливає на
школу. Соціальна позиція містить у собі систему відносин, цілей і
цінностей, установок і мотивів, формування соціально активної позиції
молодої людини на виробництві, випереджає ставлення до дійсності молодих
людей у період їх навчання у школі. У Конвенції про права дитини,
прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у листопаді 1989 р., зафіксовані три
основних права дитини: на виживання, розвиток і захист. Це важливий
орієнтир для Росії, в якій сьогодні інтенсивно «розмивається» соціальна
інфраструктура дитинства у сфері здоров’я, освіти, культури, спорту.
Інтереси дітей, яких у РФ 28,5 % від чисельності населення, зачіпають
усе суспільство. Спосіб життя дітей, рівень їх розвитку служать
найважливішим індикатором благополуччя країни. Соціальне виховання дітей
об’єктивно служить державним інструментом стабілізації суспільства.
Соціальне виховання повинно досягати двох цілей: успішності соціалізації
підростаючих поколінь у сучасних умовах і саморозвитку людини як
суб’єкта діяльності та як особистості.
Соціальне виховання підростаючого покоління – задача всього суспільства,
а не тільки того чи іншого освітнього відомства. Соціологи дійшли
висновку: величезна армія професійних вихователів працює малоефективно.
Найважливішою умовою успішної діяльності в цій сфері є збіг цілей і
задач соціального виховання зі стратегією розвитку суспільства. У
соціальному вихованні провідна роль належить родині та школі. Школа
сьогодні відвикла працювати з родиною в єдиній системі, не має чіткої
позиції стосовно своєї ролі в соціумі, не здійснює істотного впливу на
процес і результати виховання. Стосовно сучасної Росії, увергнутої в
соціально-економічний переділ, стрімкий розвиток соціально-педагогічних
служб – це процес об’єктивно необхідний. Соціальна педагогіка або
педагогіка відносин у соціумі розглядається як базова інтегративна
основа в системі служб соціальної допомоги. Її мета – педагогічно
доцільно впливати на відносини в соціумі. Соціальна служба – це
структура, створена для допомоги людям, які мають проблеми у сфері
суспільних відносин і у своєму особистому житті, проблема в невизначеній
діяльності зараз явно недооцінюється. Та школа, що не живе після уроків,
не може гарантувати правильного морального розвитку дітей. Хороша школа
– це цілий світ спільного накопичення морального досвіду, центр
організованого спілкування. Діти виховуються в діяльності. Головне –
спиратись на актуальні потреби дітей. Суспільству потрібна надійно
поставлена шкільна виховна служба.
Головне поняття педагогіки – виховання. У науковій педагогіці є тільки
одна основна категорія – виховання, вона виражає об’єктивний процес руху
відносин, діяльності в суспільстві, завдяки якому здійснюється
наступність між поколіннями. Виховання забезпечує входження
підростаючого покоління в життя суспільства, становлення його активними
суб’єктами. Виховання підсумовує досвід пізнання світу й досвід світової
суспільної практики.
Критерієм ефективності виховання є ступінь відповідності результатів
виховання потребам і запитам природи та суспільства, рівню готовності
індивіда, тобто відповідності його поведінки вимогам правових моральних
норм. Внутрішня мета педагогічної діяльності в тому, щоби поступово
перетворити підростаючу людину з істоти керованої на самостійну
особистість. Зовнішня мета педагогіки складається в розвитку сутнісних
сил індивіда, що полегшують його інтеграцію у громадське життя, щоб
забезпечити успішне включення у трудову, соціальну діяльність. Механізми
та форми прояву педагогічної діяльності спираються на діяльність,
відносини, спілкування. Цілісний педагогічний процес є матеріалізацією
загальної категорії виховання як суспільного явища. Структура цілісного
педагогічного процесу включає такі компоненти: основні категорії та
закони, мету й виховні цінності, систему «педагог-діти», зміст виховання
й навчання, навчально-виховні установи. У загальному вигляді критерії
ефективності виховного процесу можуть бути виражені у ступені
вихованості підростаючої людини, ступені її навчання, у ступені
мобільності її психічних процесів. Сама школа повільно й болісно змінює
свою педагогічну парадигму. Стихійний пошук додає нові проблеми. Однією
з найбільш гострих проблем залишається виховання.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
