.

Професійність учителя у спадщині вітчизняних педагогів ХХ ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
150 1863
Скачать документ

Професійність учителя у спадщині вітчизняних педагогів ХХ ст.

На початку ХХ ст. в умовах загострення суспільно-політичних проблем
активізується національно-демократичний освітній рух, поширюються ідеї
вільного виховання, експериментальної педагогіки і відповідно до цього
оновлюються погляди на педагогічну працю

У системі Вентцеля К. М. «Будинок вільної дитини» основним методом
роботи вчителя пропонується метод «звільнення творчих сил дитини»,
«пробудження і підтримки в дитині духу шукання», а Вахтьоров В. П.
уперше чітко формулює проблему педагогічної творчості в діяльності
вчителя. Розвиваючи тезу про навчання як найвище з мистецтв, він
порівнює школу з художньою студією і висуває вимоги про надання простору
і свободи вчительській творчості. Для С. Русової (1856-1940) – яскравого
представника національно-демократичного напрямку освітньо-громадянського
руху української педагогіки – проблема вчителя є «широкою, об’ємною,
багатогранною». У руслі власної концепції національної системи освіти С.
Русова сформулювала вимоги до вчителя нової школи, який «тепер не сміє
бути якимсь ремісником, а апостолом правди і науки». Учена ставила
надзвичайно високі вимоги до вчителя, вони охоплювали такі риси
характеру, як чуйність, доброта, скромність, наполегливість, витримка,
терплячість, щирість, приємна зовнішність, широке усвідомлення свого
патріотичного обов’язку, знання національної культури, добру педагогічну
підготовку. С. Русова вважала особу вчителя найважливішим чинником у
«всякому шкільному вихованні», а провідним у підготовці вчителя – його
національне самовиховання. Проблема професійної праці вчителя
розроблялась у роботах галицьких педагогів і широко обговорювалась на
Першому українському педагогічному конгресі в 1914 р. В. Пачовський
уважав учителів «жрецями обнови і воскресіння», «хребетним стрижнем
школи», він вимагав від них творити через своїх вихованців громадянство,
націю безперервно самовдосконалюватися. Ю. Дзерович прикметами
вчителя-майстра називав педагогічний хист, педагогічний досвід,
сформованість педагогічних якостей, а О. Макарушка серед ознак «гарного
вчителя» називав високу моральність, терплячість, любов до вітчизни,
правдиву релігійність, скромність, справедливість і лагідність, совість
і працелюбність, здоровий організм, добру пам’ять, силу волі,
педагогічну та методичну освіченість. Під впливом цих ідей збагатилися
уявлення про педагогічну працю, підвищилися й ускладнилися вимоги до
особистості вчителя, відбулися позитивні зміни в системі підготовки
вчителів народних шкіл Галичини.

Початковий період розвитку радянської педагогіки при всіх його
суперечностях і драматичних моментах характеризується злетом
педагогічної думки, пошуком і впровадженням оригінальних ідей створення
нової школи і нового вчителя. Цьому прияла активна діяльність плеяди
передових педагогів, добре освічених носіїв кращих традицій світової
педагогіки, зусиллями яких було дано теоретико-методологічне
обґрунтування нових підходів до організації виховання й освіти, у тому
числі і вчителя, а також запропоновані різноманітні шляхи для їхньої
реалізації.

Видатний теоретик вітчизняної педагогіки і психології П. П. Блонський
(1884-1941) розглядав нову школу з позицій ідей гуманізму, перетворення
дитини в центр педагогічного процесу і прагнув втілити свої ідеї в
науковій формі. Він закликав учителя «бути людиною», «любити життя, жити
зі школою і дітьми спільним життям», «залишати глибокий слід у їхніх
душах», «не ховаючи серця». З точки зору П. П. Блонського, істинного
авторитетного вчителя, який поєднує в собі функції виховання і навчання,
характеризує не тільки освіченість, а й творчий потенціал, і тому він
має бути «не всезнайкою, не енциклопедичним словником, а Сократом», який
може захопити дитину розповіддю, поезією, мистецтвом, фантазією. При
цьому величезну роль Блонський надавав самоосвіті та самовдосконаленню
вчителя, шукав шляхи пробудження в учителі цього прагнення. З цих
позицій Блонський розробляв основи педагогічної освіти, що
реалізовувалися в діяльності керованої ним Академії соціального
виховання. Пропонувалася поетапність підготовки вчителя, що включала
спочатку загальне виховання й освіту, потім педагогічне і тільки потім
спеціальне вивчення предмета і методики його викладання. Підкреслювалося
значення психологічних знань для вчителя, педагогічної практики, а також
використання дослідницьких, дискусійних форм навчання студентів,
виховання в них готовності до професійного самовдосконалення.

С. Т. Шацький (1878-1934) у своїх підходах до «нового педагогічного
мистецтва» указував на роль творчості як перетворюючої функції
педагогічної діяльності, котра, «як і діти, повинна бути живою,
діяльною, рухливою, пошуковою». Педагогічну творчість він також
пов’язував з обов’язком учителя бути «спостерігачем і дослідником тих
явищ, які перед ним відбуваються». Уважаючи творчість невід’ємним
елементом педагогічної праці, Шацький пояснював це тим, що «педагогічний
інстинкт притаманний усім», хоча «він часто дрімає або спрямований
неправильно». Тому велике значення в педагогічній майстерності
надавалось професійній техніці вчителя. «Не відкладаючи питання про
творчість, …ми повинні говорити про вміння цю роботу робити».
Виділяючи в підготовці вчителів навчальну, дослідницьку і практичну
сторони, Шацький представляв педагогічні навчальні заклади комплексними
центрами, де переважали активні форми навчання студентів, набувалися
вміння осмислювати практичний досвід, оцінювати в ньому головну ідею.

gdOcYе не грати і не може допускати, щоб його «нерви та сердечні муки»
були інструментом професійної діяльності. Між тим А. С. Макаренко
заперечував проти зовнішньої гри і рекомендував шукати «якийсь пас»,
який би поєднував гру з «прекрасною особистістю вихователя». Без
професійної техніки А. С. Макаренко вважав педагогічну майстерність
«зовсім пустим ділом», яку можна назвати «кустарною». Як бачимо,
педагогічну майстерність новатор трактував дещо звужено, обмежуючи її в
основному технікою.

А. С. Макаренко займав достатньо чітку позицію щодо формування
педагогічної майстерності. Він заперечував думку про вирішальне значення
таланту в педагогічній професії («талант діло рідкісне, а державі
потрібні мільйони вчителів»). «Майстерність вихователя не є якимось
особливим мистецтвом, що вимагає таланту, але це спеціальність, якої
треба навчатися» (там же) і на власному прикладі він доводив таку
позицію. Він не бачив у собі ні талановитості, ні хисту, ні покликання,
хоча ставши майстром завдяки навчанню, «…майстром може стати кожний,
якщо йому допоможуть і якщо він сам працюватиме». З цих позицій А. С.
Макаренко підходив і до проблеми підготовки вчителя та організації
педагогічної освіти. Він відмічав, що, на жаль, у сучасних йому
педагогічних вузах і не знають, що таке педагогічна майстерність, «цією
майстерністю там і не пахне», і був переконаний, що в майбутньому в
педагогічних навчальних закладах будуть викладатися основи педагогічної
техніки, майстерності у спеціальному курсі. А. С. Макаренко пропонував
переглянути програми підготовки вчителів як до викладання, так і до
виховної роботи та наголошував на необхідності широкої освіти вчителя
незалежно від профілю, відповідно до «духу часу», а також підкреслював
важливість отримання майбутніми вчителями не тільки спеціальної освіти,
а й спеціального виховання – бути організованими, підтягнутими,
увічливими, культурними. «Таке виховання полягає в організації характеру
майбутнього педагога, його поведінки, а вже потім вироблення необхідних
умінь і навичок».

Основи нової парадигми гуманістичної педагогіки були закладені видатним
павлишським учителем В. О. Сухомлинським, який уважав людинознавство
головним шкільним предметом. Створюючи і реалізуючи
індивідуально-спрямовану педагогіку, найвищою цінністю якої виступає
людина, В. О. Сухомлинський істотно поглибив підходи до розуміння
особливостей педагогічної професії, значення в ній майстерності,
творчості, культури, професіоналізму. «Праця педагога – це насамперед
напружена праця серця… й творчість розуму…, немає у світі важчої,
виснажливішої для серця праці…» – писав він. Учителі, за думкою В. О.
Сухомлинського, – це «творці людських душ», «сіячі істинно людського»,
«світочі інтелектуального життя школярів», які повинні бути «взірцем
людської досконалості». Тому передумовою успіху в педагогічній професії
він уважав «талант любові до людини і безмежну любов до своєї праці і
насамперед до дітей…». У роботах видатного педагога розкривається
ідеальна модель гарного вчителя високого рівня педагогічної культури,
якому властиві гуманізм, духовність, громадянськість, загальна культура,
інтелект, якості дослідника, творчий підхід до справи, здатність до
самовдосконалення, і подається всебічна характеристика складових
педагогічної культури, показується їхнє переплетіння і взаємозв’язок. За
думкою сучасних дослідників, проблеми педагогічної майстерності у
творчості В. О. Сухомлинського розглядаються як єдність особистісних
якостей педагога, його освіченості і володіння педагогічною технікою, а
структура збагачується такими компонентами, як педагогічний оптимізм,
характер духовного спілкування, широта емоційного діапазону вчителя,
інш. Головний критерій оцінки культури праці вчителя великий педагог
бачить в умінні пробудити в дітях інтелектуальні почуття, радість
пізнання і визначає ряд умов для їх розвитку. Досить чітку позицію
займає В. О. Сухомлинський у питанні про функції виховання і викладання
в педагогічній діяльності. Розрізняючи специфіку майстерності навчання і
виховання, він вважає неприпустимою популярну думку, що «учити – одне, а
виховувати – щось інше». Мистецтво виховання, за В. О. Сухомлинським, є
основою майстерності навчання, і кожний учитель зобов’язаний бути
насамперед вихователем, у процесі навчання спрямовувати розвиток
особистості учнів, управляти їхньою психікою, мати глибокий
психологічний (вплив?) педагогічної культури.

У спадщині В. О. Сухомлинського всебічно обґрунтовується та
розкривається теза про творчу природу педагогічної праці, а також про
зміст і структуру педагогічної культури вчителя: «Питання, що запалює
іскру творчості, виникає тоді, коли ти хочеш бачити свою справу, свою
працю, результати своєї праці кращими, ніж вони є зараз, коли тобі не
дає спокою думка: чому твої зусилля не приводять до того, до чого вони,
здавалося б, повинні привести?». Підкреслюючи, що школі потрібен творчий
учитель, В. О. Сухомлинський у той же час називав педагогічну творчість
«однією з ділянок педагогічної цілини» та вказував на те, що досягти
педагогічної творчості вчитель може лише самостійно, займаючись
професійним та особистим самовдосконаленням і дослідницькою діяльністю:
«Якщо ви хочете, щоби педагогічна робота приносила вчителеві радість,
щоби проведення уроків не перетворювалося в нудну, одноманітну
повинність, ведіть кожного вчителя на щасливу стежину дослідження…
Стає майстром педагогічної праці звичайно той, хто відчув себе
дослідником». Формування педагогічної майстерності, педагогічної
творчості, на думку В. О. Сухомлинського, слід розпочинати в
педагогічних навчальних закладах і продовжувати у практичній діяльності
в процесі ознайомлення з роботою педагогів-майстрів за допомогою
осмислення їх досвіду, творчого використання колективної творчості
школи.

Ретроспективний огляд проблематики професійної праці вчителя і його
підготовки в історії передової вітчизняної педагогічної думки показав,
що їхні якісні характеристики описувалися переважно за допомогою
термінів педагогічного мистецтва, майстерності, творчості, культури,
досконалості без їх чіткої диференціації. Поняття професіоналізму
вчителя-вихователя в класичній педагогічній літературі ще не одержало
термінологічного оформлення, проте воно мається на увазі в якості
найважливішого принципу педагогічної праці і професійної підготовки
вчителя.

У ході генезису розвитку науково-педагогічних уявлень про ці феномени у
працях педагогів-класиків було накопичено цінні ідеї та підходи для
їхнього наукового осмислення, а також визначилися кардинальні питання,
що вимагають теоретичної інтерпретації. До них можна віднести проблеми
співвідношення в педагогічній професії мистецтва і науки, природних
даних і набутих якостей вчителя, внутрішніх світоглядних позицій і
зовнішньої професійної техніки, сполучення в педагогічній праці функцій
учителя і вихователя, у професійній підготовці – загального і
спеціального аспектів, теоретичного і практичного організованого
навчання і самовдосконалення тощо. Крім того, урахування фундаментальних
класичних положень сприяє виявленню внутрішніх смислових зв’язків із
сучасними теоретичними концепціями й обґрунтованому визначенню сутності,
структури, шляхів формування основ майстерності, творчості,
професіоналізму в майбутніх учителів.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020