Стратегія й тактика виховання
Після охолодження інтересу до проблеми виховання сьогодні педагогічне
співтовариство знову звернуло на неї увагу. І це не випадково
Виховання хоча й є головною складовою освіти людини, усе-таки має свою
специфіку та право претендувати на самостійне існування як найважливіша
категорія педагогіки. Людина виховується із самого народження та
практично до самої смерті.
Сила виховного впливу, природно, змінюється в залежності від віку,
соціального стану та статусу.
Де собака заритий?
У різні історичні періоди суспільство характеризувало виховання,
виходячи зі своїх соціальних установок та актуальних задач, при цьому
частіше воно піклувалось про свою власну стабільність, ніж про розвиток
потенціалу людини. Напевно, цим можна пояснити різноманіття підходів до
розуміння сутності виховання, багатоаспектного тлумачення характерних
ознак цього педагогічного явища. Але разом з тим є й те загальне, що
відбивається практично в усіх визначеннях, що даються поняттю виховання
різними авторами.
По-перше, виховання визначається як процес, тобто як динамічне явище, що
припускає визначені якісні й кількісні зміни, що відбуваються в людях, з
якими взаємодіє вихователь.
По-друге, такою ознакою є цілеспрямованість впливу на вихованця.
По-третє – гуманістична спрямованість визначає вектор впливу на
вихованців. Не всякий вплив виховує гуманістичні якості. Безсумнівно,
існує й «антивиховання», коли вплив оточуючих формує негативні
антигуманні риси.
По-четверте, як найважливішу ознаку виховання більшість дослідників
називають взаємодію вихователя й вихованця. Саме ця ознака підкреслює
активність самого вихованця у процесі виховання, визначає його суб’єктну
позицію.
Таким чином, у найбільш загальному вигляді виховання можна визначити як
цілеспрямований процес формування гуманістичних якостей особистості,
заснований на взаємодії вихователя й вихованця.
Дане визначення характеризує лише абрис поняття, тобто його найбільш
загальні обриси. Щоб зрозуміти більш глибоко суть явища, треба
розібратися з цілями виховання.
Суперечка про цілі виховання має досить давню історію. Кожна епоха,
кожна держава ставили свої задачі перед освітніми установами. Мета
визначалась, виходячи з домінуючих ідеологічних поглядів, і
формулювалась у формі соціального замовлення. Держава й суспільство
завжди розглядали мету педагогічної діяльності як аргументовану турботу
про своє майбутнє. Тому формулювання мети найчастіше вбирало в себе
постулати, що, на думку правлячої еліти, забезпечували б збереження
існуючого ладу та системи соціальних відносин. У той же час як основний
аргумент висувалась турбота про майбутнє підростаючого покоління.
Мети виховання – це очікувані зміни в людині, що відбуваються під
впливом цілеспрямованих впливів суб’єктів виховання.
Необхідно відразу відзначити, що реальні цілі можуть бути спрямовані
тільки на зміни в конкретній людині. Саме вони відповідають на
запитання, що повинно змінитись у конкретному індивідуумі у визначений
період. Але ці цілі повинні виходити з ідеальних цілей, тобто з тих
цілей, які суспільство розглядає як свій ідеал, і саме вони відбивають
домінуючі цінності суспільства. Вони відповідають на запитання, якою
повинна бути людина майбутнього. Усякі ідеальні цілі відбиваються також
у процесуальних цілях, що відповідають на запитання, що треба робити,
щоб досягти очікуваного результату.
Праворуч підеш…
Можна виділити чотири основні стратегії виховання відповідно до
поставлених домінуючих цілей.
Перша стратегія, що сьогодні надзвичайно поширена у
психолого-педагогічній теорії й істотно впливає на розуміння
соціально-психологічної сутності соціалізуючого виховання.
Виховання в даному аспекті можна розглядати як компонент процесу
соціалізації (контрольовану соціалізацію), що припускає визначені дії,
спрямовані на інтеграцію людини в суспільство, на освоєння нею комплексу
соціальних ролей. Створення таких умов здійснюється через включення
дитини в різні види соціальних відносин у навчанні, спілкуванні, грі,
практичній діяльності.
Другу стратегію виховання можна умовно назвати акмеологічною. Від слова
«акме» – вершина, вища точка, світанок. Цей аспект виховання припускає,
що процес повинен бути спрямований на розвиток людини, надання їй
максимальної допомоги в реалізації потенційних можливостей, сприяти
тому, щоб вона досягла власної вершини.
U
Ue
Ue
??~?ином залежить від ступеня освоєння нею культури. Культурологічна
парадигма в більшому ступені орієнтує не на знання, а на освоєння
елементів культури. При цьому акцент робиться на особливості того
співтовариства, в якому відбувається процес виховання людини, на
формування етнічної ідентичності.
У результаті інкультурації людина здобуває здатність вільно
орієнтуватись в оточуючому її етнічному середовищі, користуватись
більшістю предметів культури, створених попередніми поколіннями,
обмінюватись результатами фізичної та розумової праці, знаходити
взаєморозуміння з іншими народами.
І, нарешті, четверту стратегію виховання можна умовно назвати
екзистенціальною. Суть цієї стратегії – представити процес виховання
бінарним, що поєднує в собі педагогічний вплив і його рефлексивне
суб’єктне переломлення в самовихованні людини.
Основною ідеєю в контексті даної стратегії є формування людини, яка вміє
прожити своє життя на основі зробленого нею екзистенціального вибору,
яка усвідомлює її зміст і реалізує себе відповідно до цього вибору. При
цьому виховання повинно бути спрямоване не тільки на розвиток
особистісних якостей людини, а й на розвиток її індивідуальності.
Звичайно, чотирма стратегіями все не обмежується, але вони відбивають
сучасний стан психологічної і педагогічної науки і є теоріями, що
оформилися, що знайшли застосування у практичній діяльності. На них
сьогодні будуються різноманітні моделі організації виховного процесу.
Насамперед, необхідно сказати про ті моделі, що розвиваються в рамках
наукової школи академіка Л. Новикової. Основною ідеєю, що реалізується в
цих моделях, стало створення виховної системи.
Виховна система, на думку Новикової, впливає на школярів не тільки як
педагогічний фактор (через учителів, уроки, підручники, домашні
завдання, класний годинник), а й як фактор соціальний (через включеність
у навколишнє середовище; через стосунки між дітьми, педагогами,
батьками, шефами; через психологічний клімат у рамках даного конкретного
закладу). Виховна система школи – соціально-педагогічний об’єкт,
упорядкований не тільки щодо власне педагогічних цілей, пов’язаних з
вихованням дитини, а і щодо цілей самої дитини, пов’язаних із
задоволенням актуальних потреб особистості.
Значне поширення даного підходу у країні не випадкове. Ця концепція
привертає тим, що вона орієнтує педагогів на творчість, пропонуючи їм
розробити ту систему, яка була би властива тільки даному колективу
освітньої установи.
Інша модель виховання, що сьогодні все більше й більше привертає
педагогів, – це модель педагогічного супроводу дитини. Вона припускає
бінарність процесу виховання, що поєднує в собі педагогічний вплив і
його суб’єктне переломлення в самовихованні людини. Дана модель стала
розроблятись на початку 90-х років. Саме тоді почали використовувати
терміни «педагогічна підтримка» (О. Газман), «індивідуальна допомога»
(А. Мудрик), «подійна педагогіка» (Д. Григор’єв). Велике значення мала
розробка педагогіки індивідуальності (О. Гребенюк). В останні роки дана
модель розробляється в ярославській науковій школі (М. Рижков, Л.
Байбородова, Т. Машарова, М. Ковальчук).
Насамперед, тут мова йде про педагогічний супровід дитини в подіях її
життя. Цей процес, що містить комплекс цілеспрямованих послідовних
педагогічних дій, забезпечує включеність дитини в дану подію та стимулює
її саморозвиток на основі рефлексії, що відбуває. Педагогічний супровід
у даному випадку повинен ураховувати подійний ряд, що відбувся з дитиною
до факту цього впливу. Необхідно також розуміти, що сама взаємодія
педагога й учня є визначеною подією та викликає в дитини позитивні або
негативні емоції.
Пошук нових підходів до виховання як у теорії, так і у практиці
педагогічної роботи сьогодні продовжується. У той же час накопичується
безліч проблем, що вимагають негайного рішення. І найбільш складною з
них сьогодні є недостатня підготовленість педагогів до рішення виховних
задач, відсутність необхідної матеріальної бази для діяльності
громадських дитячих об’єднань та організації вільного часу школярів,
відсутність достатніх засобів для спеціальної роботи зі школярами з
профілактики їхньої антисоціальної поведінки.
Хочеться з більшим оптимізмом дивитись на ці проблеми, але їх рішення
вимагає пильної уваги політиків, організаторів освіти, учених.
Підростаюче покоління живе й мислить по-іншому, ніж їхні попередники, і
більш самостійне у своєму життєвому виборі. Хочеться вірити, що вибір,
зроблений молодими людьми, буде сприяти вдосконаленню кожної людини, а
отже, й суспільства в цілому.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
