.

Суб\’єкт-суб\’єктні взаємини як цінності виховання (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
207 3692
Скачать документ

Суб’єкт-суб’єктні взаємини як цінності виховання

Відносини в загальноосвітній школі – це спеціально організована під
керівництвом учителя творча, морально-естетична взаємодія суб’єктів
педагогічного процесу, спрямована на досягнення мети виховання. Отже,
виховуючі відносини ми розглядаємо адекватно педагогічно доцільній
взаємодії

Розбудова України як демократичної правової держави потребує формування
в дітей справжніх ціннісних орієнтацій, створення з цією метою
педагогічно доцільних, суб’єкт-суб’єктних, морально-естетичних, гуманних
відносин педагогів і школярів.

Педагогічні відносини як соціальне явище, інтегрований феномен уміщують
філософські та психологічні знання. У філософії вивчається об’єктивний,
соціальний аспект цього феномена, у психології – суб’єктивний.
Педагогіка як комплексна наука об’єднує їх, бо досліджує відносини
принаймні двох суб’єктів на широкому національно-культурному,
економічному, соціально-історичному тлі. Ми обґрунтовуємо відносини як
педагогічну категорію, якою поповнюється поняттєво-термінологічний
апарат науки, що розвивається, як і сама педагогіка.

Школа функціонує на основі відносин. Переступивши поріг навчального
закладу, дитина включається в систему відносин, або взаємодію з учителем
та однокласниками, через призму цих стосунків вона довго, а можливо, і
все життя сприймає світ і людей. Бажано, щоб відбувалося обережне,
виховуюче, відповідальне доторкання вчителя до чужого розуму та
почуттів. Отже, навчання і виховання здійснюється на ґрунті виховуючих
відносин насамперед двох головних дійових осіб школи – учителя, який
передає досвід попередніх поколінь, і учня, який засвоює його. Як
неповторна унікальність, дитина потребує не дише професійних, а й певних
особистісних, щирих і спрямовуючих ставлень саме до неї. Вони виступають
регулятором шкільного життя. У цьому передусім їх цінність.

Цілком природно, що сьогодні ми засвоюємо нову філософію освіти, на
сторінках педагогічної літератури ведеться мова про гуманітаризацію
освіти, її інтеграцію, нові навчальні технології тощо. Однак разом із
цим слід, на наш погляд, вести активніші пошуки в напрямі філософії
виховання, інноваційних підходів у ньому з метою формування системи
справжніх цінностей у дітей та молоді. Це потребує поряд із суспільними
перетвореннями нової парадигми виховання.

Нова парадигма виховання – складова ідеології та культури суспільства,
що будується в Україні, зразок нового порівняно із традиційним
розумінням сутності виховання в сучасних умовах державотворення.
Демократичній державі мусить відповідати гуманістична, суб’єкт-суб’єктна
парадигма виховання. Вона покликана навчати дітей демократичним
цінностям.

Нова парадигма виховання як об’єктивне явище суспільного розвитку мусить
увібрати все краще, що досягнуто вітчизняною практикою, і збагачуватися
позитивним світовим досвідом. Її реалізація потребує ґрунтовних
спеціальних і загальнокультурних знань, високого професіоналізму,
педагогічно доцільних, гуманно спрямованих поведінки та
емоційно-вольової сфери вчителя. Вона є складовою сучасного
культурологічного процесу і водночас його критерієм.

Сутнісною основою виховання, а відтак і нової парадигми, виступають
особистість дитини, визнання її найвищою цінністю, орієнтація педагога
на гуманні, демократичні принципи спільної з дитиною життєдіяльності,
отже, генерація стратегії суб’єкт-суб’єктної освіти та виховання в усіх
типах сучасних навчально-виховних закладів. Таким чином, нова парадигма
виховання полягає в розумінні дитини як суб’єкта і мети виховання,
усвідомлення виховання як соціально-особистісного феномена, досягнення
єдності у формуванні особистості природного й соціального факторів,
організація її «саморуху» від нижчих до вищих ступенів розвитку та
життєдіяльності.

Виховання – категорія загальна, постійна і вічна. Воно виникло з появою
людини і буде існувати, поки будуть люди на Землі, поки буде існувати
потреба передавати досвід від одного покоління до іншого.

Освіта ж стала можливою лише з розвитком цивілізації. Першооснову
виховання розуміли наші предки. Зокрема земляки, полтавці, відомі
просвітителі Г. С. Сковорода, Я. П. Ковельський, П. М. Юркевич, а
пізніше Г. Г. Ващенко попереджали, що «знанням передує виховання серця
благородного і вдячного». Ми не протиставляємо ці головні категорії
педагогіки – навчання і виховання, а лише наголошуємо, що виховання в
його повному розумінні інтегрує і власне виховання, і навчання, і
освіту.

Виховання здійснюється не лише школою. Особистість – продукт свого
суспільства: від сім’ї – до засобів масової інформації, від дитячого
садка – до ВНЗ і виробництва. Сьогодні ми спостерігаємо необдумані дії з
метою замінити виховання гуманітаризацією освіти (але ж вона є умовою і
засобом виховання), прагнення втиснути цей процес у навчальні програми і
цим обмежити його. Розгляд виховання як структурної одиниці освіти
принижує його роль, не відповідає нашим традиціям і реаліям соціальної
практики.

Виховання відтворює внутрішню, головну сутність і навчання, і освіти.
Вони його складові. Про це свідчить досвід найвідоміших у світі
педагогів, наших сучасників В. О. Сухомлинського та А. С. Макаренка. В.
О. Сухомлинський далеко не випадково розглядав навчання та виховання не
як просту передачу знань, не як механізм засвоєння соціального досвіду,
а як світ складних людських взаємин.

Вони мусять бути педагогічно доцільними, морально-естетичними,
виховувати розуміння демократичних цінностей. Нерідко в українському
фольклорі «виховання» трактується як процес оборони від зла, отже,
«виховати» означає заховати від зла. У цьому полягають велике
гуманістичне значення і цінність даного процесу.

Виховуючі відносини втілюють стратегію суб’єкт-суб’єктного, гуманного
виховання, навчають демократичним цінностям. Гуманність – іманентно
характерна риса нашого народу, притаманна українській ментальності
загалом. В Остромировому Євангелії (1047 р.) значиться, що у східних
слов’ян у значенні виховання вживається слово «пестунство». «Пестун» –
досвідчена, розумна людина, яка займається вихованням. Гуманні
суб’єкт-суб’єктні відносини вчителів та учнів ми відносимо до моральних
цінностей. Вони є традиційно та соціально схваленою нормою
функціонування школи в Україні.

Нині, у період соціальної та економічної нестабільності, гуманна школа,
суб’єкт-суб’єктна взаємодія з розумним і добрим учителем – це рятівний
круг для дитини. Доведено, що фактор відносин має явні переваги
порівняно зі змістом і методами діяльності педагога. Високий рівень
взаємин, співробітництва і співтворчості педагогів та учнів забезпечує
реальні можливості успішного інтелектуального й психічного становлення
особистості кожної дитини, а також виявлення всього багатства ресурсів
педагогічної майстерності вчителя, арсеналу його педагогічних засобів та
особистісних якостей.

Наше дослідження показує, що на відміну від виховних відносин, які
об’єктивно складаються між особистістю, що формується, і всіма явищами
та процесами навколишньої дійсності, виховуючі відносини, котрі свідомо
формуються під керівництвом педагога і спрямовані на досягнення мети
виховання, є справжніми цінностями. Ще у 20-ті роки А. С. Макаренко
дійшов безперечно правильного філософсько-педагогічного висновку про
відносини як істинний об’єкт педагогічної роботи.

Таким чином, система взаємин у загальноосвітній школі може бути як
стихійною трансформацією суспільних відносин, так і педагогічною їх
інтерпретацією, що свідомо регулюється з виховною метою. В останньому
випадку ми одержуємо феномен суб’єкт-суб’єктних відносин, що є
неперехідними цінностями у вихованні дітей та молоді.

Це дає нам підставу трактувати виховання й навчання не як спільну
діяльність, не як вплив учителя на школяра чи колективу дітей на учня з
метою формування якостей особистості або засвоєння знань, умінь і
навичок, а як цілеспрямовану, суб’єкт-суб’єктну, педагогічно доцільну
морально-естетичну взаємодію двох рівних партнерів, що ведуть
захоплюючий діалог. С. Л. Рубінштейн писав, що в стосунках суб’єктів
немає переваги у мого певного «Я», їх взаємини зворотні. Тому
суб’єкт-суб’єктні відносини вимагають відповідальності, свідомої
дисципліни та високої організованості як школярів, так і їх вчителів.

Таким чином, система педагогічних відносин у загальноосвітній школі є
складним інтегруючим феноменом. Як складова частина всієї сукупності
суспільних відносин (економічних, правових, культурологічних та ін.) у
період демократичних перетворень система виховуючих відносин потребує
актуалізації та реалізації свого гуманістичного суб’єкт-суб’єктного
ціннісного значення. Отже, нетрадиційна гуманістична парадигма виховання
ґрунтується у своїй сутності на справжніх цінностях – педагогічно
доцільних, гуманних суб’єкт-суб’єктних виховуючих відносинах педагогів і
школярів.

Основою суб’єкт-суб’єктних відносин як цінностей є цілеспрямована
добросовісна педагогічна діяльність, яка може бути забезпечена тільки на
основі глибоких спеціальних, психолого-педагогічних, професійних знань,
умінь і навичок, багатства методів і прийомів, їх конкретної
інструментовки. Знання не можна замінити нічим. Отже, виховуючі
відносини формуються в компетентній педагогічній діяльності, улюбленій
праці, на основі глибоких професійних знань, які активно впливають на
цей процес.

-ти відтінків у фразі «йди сюди», а Л. М. Толстой – понад 90 виразів
обличчя і зокрема очей людини. Звідси стає зрозумілою вимога організації
характеру педагога, виховання його поведінки. А. С. Макаренко мріяв, щоб
у колективі були люди різного віку, красиві і некрасиві, але обов’язково
охайно й естетично одягнені.

Зрозуміло, що, займаючись навчально-виховною діяльністю, учитель
керується нормами професійної поведінки. Однак у вихованні та викладанні
кожен учитель має індивідуальні риси, свою манеру діяти, володіє тільки
йому властивими прийомами, тобто є неповторною людською
індивідуальністю. Ці розходження специфічні, але, як правило,
відповідають етичним нормам професії педагога. Отже, поведінка вчителя є
складовою частиною педагогічної взаємодії та вираження її форми. Таким
чином, якщо першим структурним елементом педагогічної взаємодії є дії
вчителя та учня, то другим виступає їх поведінка.

Водночас не можна не враховувати, що поведінка вчителя значною мірою
залежить від типу його нервової системи, структури і спрямованості
психіки, професійної підготовки та культури, на неї впливає
невлаштованість побуту, низький матеріальний рівень життя,
незатребуваність знань. Тому трапляються випадки, коли вчитель поводить
себе не в повній відповідності до своїх переконань і професійних вимог.
У цьому зв’язку виникає завдання формування емоційної регуляції і
саморегуляції поведінки педагогів, яка повинна бути гуманістично
спрямованою. Про недостатню підготовленість до саморегуляції своєї
поведінки свідчать факти підвищення вчителями тону, погрози учням,
прагнення до розправи над дитиною, порушення такту, випадки їдкого
сарказму, жорстокі покарання тощо.

Третім умовним структурним елементом взаємодії є особливості
емоційно-вольової сфери вчителя. Емоції як одна із форм вияву почуттів і
оцінних суджень завжди мають місце в діяльності та поведінці педагогів і
дітей. Багато значать для школярів усі оцінні судження вчителя, їх
форма, інтонація, відтінки. Тому поведінка й емоційно-вольова сфера
вчителя мусять бути педагогічно доцільними та гуманістично спрямованими.
Вони є виявом ціннісної основи суб’єкт-суб’єктних взаємин.

Оновлена парадигма виховання містить, принаймні, три науково
обґрунтованих позиції, що виступають її ціннісними складовими.

Перша. Сприйняття педагогом дитини як суб’єкта і мети виховання.

Дитина буде розумітися як суб’єкт і мета виховання лише за умови
досягнення у взаємодії педагога й учня співробітництва та співтворчості.
Це – високий і вищий рівні взаємодії. У масовій школі, як свідчить
проведений аналіз інтеракції, лише 23 % учителів на цьому рівні; 68 % –
на елементарному рівні співпідпорядкування, що за метою та змістом не є
в повному розумінні виховуючим; 9 % педагогів не досягають і цього
елементарного рівня.

Незадоволені взаєминами з дорослими й учні шкіл нового типу. У більшості
цих начальних закладів авторитарна, виснажлива й болюча взаємодія, яка в
умовах дестабілізації суспільного життя поглиблюється та призводить до
того, що діти не бачать перспективи, утрачають пізнавальні інтереси і не
бажають відвідувати школу, від 4 % до 6 % ненавидять її.

Забезпечення гуманної взаємодії на рівні співробітництва та
співтворчості як цінності вимагає від учителя безперервної педагогічної
освіти, ґрунтовних педагогічних знань, оволодіння методикою, широких
умінь інструментовки педагогічних засобів, а також педагогічно доцільних
професійної поведінки, емоційно-вольової сфери, уміння її саморегуляції.

Отже, нова парадигма вимагає перебудови навчально-виховного процесу від
принципів до методики, гармонії знань, усього арсеналу педагогічних
засобів та особистісних якостей педагога, що означає передусім рішучий
поворот усього навчально-виховного процесу до особистості школяра як
творчого суб’єкта власного розвитку. Це необхідно, щоби створити умови
для повного самовираження, самоутвердження та самореалізації кожної юної
особистості спочатку в стінах школи, потім у майбутньому суспільстві й
особистому житті. Творча особистість – наше національне багатство. Вона
формується в постійній взаємодії вчителя, учня, а також сім’ї, у
взаєминах з дорослими, на кожному віковому етапі розвитку. Завдання
суспільства – створити для цього найбільш сприятливі умови.

Друга. Усвідомлення виховання як соціально-особистісного феномена.

Авторитаризм і застій у духовному житті суспільства призвели до
неправильного висновку вчених, а звідси – хибної орієнтації практики на
вирішальне значення соціального фактора у вихованні.

Формуючись як особистість, людина не перестає бути природною істотою.
Отже, сукупність суспільних відносин не вичерпує сутності людини.
Виховання зумовлене оптимальною єдністю індивідуального й соціального,
тому визначається нами як соціально-особистісний феномен. Бо все в
людині одночасно зумовлене і її природою, і суспільною сутністю.

Мі свідки того, як абсолютизація соціального призводила до штампування
«середньої людини», її нівелювання як особистості. Перебільшена увага до
індивідуального викликає загрозу формування відірваної від соціуму,
нежиттєздатної людини.

Формування педагогічних, людинотворчих взаємин на рівні співробітництва
та співтворчості спочатку є функціями педагога, а потім він використовує
їх як засоби виховання. Далі завдання вчителя полягає в перетворенні їх
у якості особистості. Не випадково в педагогіці ставлення людини до
дійсності нерідко ототожнюється з якостями особистості, наприклад,
ставлення до праці – з працелюбством чи навпаки. Отже, формуючи та
використовуючи високий і вищий рівні відносин як функції, засоби і,
зрештою, якості особистості, педагог спрямовує свої зусилля на розвиток
процесів освіти та виховання до самоосвіти, самовиховання,
самовизначення і самореалізації людської особистості. Його роль полягає
в організації «саморуху» школяра від нижчих до вищих ступенів розвитку й
життєдіяльності.

Обґрунтовані нами рівні відносин (співпідпорядкування, співробітництво
та співтворчість), абстраговані моделі позитивної взаємодії («Талант»,
«Ерудит», «Об’єктивіст», «Душа» тощо) отримали схвалення вчителів і
впроваджуються у практику. У школах отримав підтримку також розроблений
процес формування виховуючих взаємин, що дає вчителеві змогу сприймати
суб’єкт-суб’єктне виховання, співробітництво та співтворчість не як нову
педагогіку, а як один з її прогресивних напрямів, високий і найвищий
рівень взаємин з учнями.

Відповідно до нової парадигми виховання педагог – організатор виховного
процесу, дитина – центральна його фігура. Учитель індивідуалізує
взаємодію аж до визнання дитини як неповторної та унікальної, що є метою
виховної роботи, і, як і педагог, виступає суб’єктом виховного процесу.
Це є ціннісною складовою нової парадигми виховання.

Третя позиція передбачає проектування і розвиток філософії виховання,
формування національної культури та полікультури, національного
менталітету громадянина України, гуманітаризацію освіти як умови і
засобу виховання, піднесення його результативності.

Суб’єкт-суб’єктні взаємини забезпечуються на основі усвідомлення того,
що людина є одночасно початком і кінцевою метою будь-якого проекту
соціального розвитку чи навіть суспільно-економічної формації. Тому в
навчальній взаємодії головним є не засвоєння певної суми знань, а їх
світоглядний аспект, тобто гуманітаризація освіти як засіб її
гуманізації та важлива умова її ціннісного характеру.

На зміну «уніфікованому вихованню» приходить виховання, яке у своїй
сутності є диференційованим і цілісним. Воно означає синтез наукового
гуманізму, усіх раціональних, емоційно-вольових і творчих здібностей
особистості. Це можливо передусім на основі зростання у змісті освіти
етнічного компонента, більш тісного зв’язку навчання та виховання з
національною полікультурою, досягнення діалогу культур, пошуків і
визначень пріоритетних ідеалів у вихованні, обґрунтування демократичних
цінностей, бо їх вакуум ускладнює діяльність школи як носія і передавача
культур.

У своєму розвитку до цілісності суб’єкт- суб’єктна взаємодія буде
успішною лише при зміні в педагогічних ситуаціях становища вчителя та
учня в «суб’єкт-об’єкт» і «об’єкт- суб’єкт». Однак ці відносини не є
самостійними і завершеними, а лише окремими моментами в цілісній
взаємодії.

Послідовні взаємні переходи з одного статусу до іншого визначаються
вчителем. Він здійснює постановку мети, вибір засобів для її досягнення
відбувається спільними зусиллями, кінцевий результат вимірюється
знаннями, вихованістю учнів, їх підготовленістю до життя. Учитель і
учень бувають у становищі і об’єктів і суб’єктів. Учитель – ведучий,
проте він завжди учень. Чим більше в педагогові виховання (становище
об’єкта), тим інтенсивніше відбувається процес розвитку взаємодії до
суб’єкт-суб’єктної, до співробітництва і співтворчості.

Лише на основі системи педагогічно доцільних, виховуючих взаємин можна
досягти реалій об’єднання навчання й виховання з національною та
світовою культурою, сформувати нові цінності, до яких передусім належать
солідарність і консолідація людей різних національностей та поколінь, і
водночас забезпечити формування національного менталітету громадянина
України, входження національної системи освіти у світовий освітній
простір. Нова парадигма виховання мусить увібрати все краще, що створено
національною культурою, проте не спуститися до плазування перед
зарубіжним досвідом, до некритичного «мавпування західних мод». Її
серцевиною й ціннісною основою виховання виступають суб’єкт-суб’єктні
взаємини дорослих і дітей.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020