Українська козацька педагогіка
Чи відомо вам, що слово “козак” у перекладі з тюркської означає “вільна
людина”?
Одним із перших на Русі цим словом назвав себе Ілля Муромець,
підкреслюючи волю свого вибору православного служіння Батьківщині. В
історичних пам’ятниках згадування про козаків належать до ХІІ століття,
і лише із середини XVI століття українське козацтво сформувалось як
могутня сила в Запорізькій Січі на острові Хортиця. Козацтво то не є
тільки воєнізованим угрупованням. Козацтву притаманні ознаки сильної
держави, колоритного побуту, самобутньої культури та родинної
педагогіки.
Називаючи себе лицарями Православ’я, козаки вважали за велику честь
постраждати за віру в боротьбі проти єретиків та язичників, тому вони
мужньо приймали на себе мученицький вінок. Умирали козаки гідно,
показуючи своїм мучителям повне презирство до катувань. Коли з них
заживо здирали шкіру, вони говорили, що це схоже на укуси комарів або
взагалі називали такий біль сміховинним, що нагадує мурашки по тілу;
коли їх саджали на кіл, вони просили люльку, щоби перед смертю потішити
себе тютюном, деякі відмовлялись від шибениці, уважаючи її легкою
смертю, і просили дати можливість умерти потомственою стовповою смертю,
як батьки й діди. Козацьке життя було школою духовного виховання.
Обираючи шлях чернечого служіння, козаки відрікались від земних благ,
від рідних і близьких заради Христа. Їхня віра в Бога була непохитною.
Життя в Січі будувалося за принципом монастирського. Запорізьке військо
мало чітку ієрархічну структуру, на чолі якої стояв кошовий отаман.
Запорожці розділялись на січових і зимових. Січовики – це кістяк
війська, «лицарі» або «товариство», безшлюбні або які порвали пута
шлюбу, козаки здебільшого слов’янського походження, що відрізнялись
хоробрістю й відвагою в бою. Зимовики – сімейні козаки, яким
заборонялося жити в Січі. Вони селились у степу, були ремісниками та
хліборобами.
Оскільки головною метою свого життя запорожці вважали встановлення
православної віри, вони, улаштовуючись на новому місці, відразу ж
підшукували мальовниче місце для спорудження церкви. Козаки спорудили
чотирнадцять церков у різних місцях, у тому числі й один чоловічий
монастир. У Січі було прийнято, особливо серед старшин і курінних
отаманів, щоденну присутність у церкві на заутрені, літургії та вечері.
Будь-яке порушення канонів православної церкви козаками рішуче
відкидалось. У Січ приїжджали люди всіх національностей. Кожен, хто
прибув, повинен був сповідати символ віри запорожців, що складався з
п’яти пунктів: 1) православне віросповідання; 2) присяга на вірність
православному государю; 3) спілкування українською мовою; 4)
безшлюбність; 5) проходження курсу військового навчання протягом семи
років. Крім цих пунктів існували іспити на придатність до козацького
служіння. Звичайно, ці іспити були штучно створеними козаками стресовими
ситуаціями та найбільш зручними для прояву духовно-моральних якостей
новачка. У козацтві не приживались люди слабохарактерні, нездатні мужньо
переносити тяготи козацької служби, а також марнолюбні, чванливі. Вік не
мав ніякого значення між козаками. Новачка називали «синком», а він
навіть більш молодого козака – «батьком».
Родиною запорожця вважався його курінь – будинок, у якому вільно
розміщалися 60 осіб. Уздовж стін куреня були зроблені настили, що
служили постіллю.
Спали козаки на твердому, поклавши під голову повстяний валик. У
червоному куті куреня висіли ікони. Єдиною прикрасою була зброя, що
висіла на стінах. Козаки, як і ченці, сприймали постіль як труну. Тому,
коли новоприбулий вступав у число воїнства, йому, указуючи на місце в
курені, говорили: «От тобі труна, а коли вмреш, зробимо ще коротше».
Залишатись у козацтві наймоторніші й тямущі. Подібно тому, як у
монастирі ченцям давали нове ім’я, так і їм давали інше прізвище,
намагаючись відбити в ньому основну якість, що переважає в особистості.
Моральних заповідей, що були записані у Святому Писанні, запорожці свято
дотримувались, їх порушення спричиняло суворе покарання. Так, смертю
каралися злодійство, приховування краденого, зв’язок із жінкою та
содомські гріхи, насильство у християнських селищах, самовільна
відлучка, пияцтво під час походу, зухвала поведінка з начальством. У Січ
заборонялось приводити жінок, окрім матерів і сестер. Той, хто порушував
цей закон, мав бути страчений. За розбій і злодійство приковували до
ганебного стовпа, а потім забивали каменями й ціпками. За образу
начальства приковували ланцюгом до гармати, пізніше цей вид страти був
замінений засланням у Сибір. Братовбивцю закопували живого в одній труні
з убитим їм товаришем.
За великі розкрадання покладалася шибениця, від якої можна було
позбутись тільки в тому випадку, якщо яка-небудь дівчина виявить бажання
вийти заміж за провиненого козака. Відомі випадки, коли козаки віддавали
перевагу страті. Звідси й пішла приказка: як мати таку дзюбу, краще на
шибениці дати дубу.
Духовне життя козацтва визначалось кодексом честі, що включає основні
якості особистості: любов до Бога та ближнього, яка виражалась у
боротьбі за встановлення православної віри, проти язичества, католицизму
й уніатства; у пожертвуванні коштів на будівництво й утримування церков
і монастирів; у відстоюванні волі та незалежності народу, збереженні
його вікових традицій, культури та мистецтва; у вірності дружбі, любові,
товариству, побратимству; у допомозі всім стражденним і знедоленим; у
турботі про молоде підростаюче покоління.
Козацька система виховання – це синтез монастирської та народної
педагогіки, метою якої є духовний розвиток особистості майбутнього
лицаря рідної землі, воїна Христова. Відповідно до мети формулюються
завдання: закласти міцні основи православної віри; дати майбутньому
воїну добру фізичну підготовку; виробити непримиренне ставлення до
пороку в усіх його формах і різновидах; виховати високі людські якості,
засновані на любові до Бога та ближнього; сформувати готовність до
самопожертви заради головної життєвої мети християнства – досягнення
Царства Небесного.
-патріотична підготовка в Запорізькій Січі.
Релігійне виховання козака починалося з колиски. На восьмий день після
народження його хрестили й давали ім’я тільки за святцями. Як тільки в
дитини з’являлись перші зуби, його верхи на коні везли в церкву на
молебень святому Іоаннові воїну, щоб ріс хоробрим козаком, відданим
православній Церкві. Кожному козаку з дитинства вселяли заповідь
«Почитай отца твого и матерь твою, як повелел тебе Господь, Бог твой,
чтобы продлились дни твои» (Втор. 5, 16). Батько – голова родини,
захисник її духовно-матеріальних підвалин. У козацькому фольклорі батько
символізує непохитний авторитет у відносинах з людьми, зразок мужності й
відваги. Козаки так виховували дітей, щоб вони почували наступність в
історії й «золоту нитку». Молодий козак, який вступив у зрілий період
свого життя, завжди відчував поруч із собою батька як символ предків. Цю
наступність поколінь розкриває М. Гоголь у своєму доробку «Тарас
Бульба», коли Остап у передсмертну годину звертається до свого батька і
з народної юрби чує бажану відповідь.
Фізичне виховання в козацькій педагогіці мало важливе значення. У
трирічному віці козачок самостійно їздив на коні по дворі, а у п’ять
років уже вільно роз’їжджав по селу, граючи з козачками у війну. Із семи
років дітей навчали фехтування та стріляння з лука. Син від батька
засвоював мистецтво верхової їзди, володіння шаблею, стріляння. Він
учився боротись у рукопашній схватці, стріляти при швидкій верховій
їзді, піднімати із землі монету, рубати полум’я свічі. Разом з батьком
він ходив з рогатиною на ведмедя, полював на буйволів і сніжних барсів,
що жили раніше на берегах Дніпра, об’їжджав диких коней. Юнаків, яких
готували до військових походів, привчали спати під відкритим небом,
купатись у холодній воді, харчуватись простою грубою їжею.
Слід зазначити, що й дівчата-козачки не відставали від своїх братів у
засвоєнні ратної справи, а за деякими показниками, усім на диво, навіть
перевершували їх. Саме ці унікальні жіночі якості знайшли вираження в
народному епосі. Це Настасія Микулична – дружина Добрині Микитича,
Настасія-королівна – дружина богатиря Дунаю, Маруся – козацька дочка.
Велика роль у духовному розвитку особистості приділяється моральному
вихованню, заснованому на любові до рідної землі, рідного краю («За
рідний край – хоч помирай»), ствердженню правди («По правді роби –
доброго кінця сподівайся», «Хліб-сіль їж, а правду ріж»), миролюбства й
гостинності («Яку дружбу заведеш, таке й життя поведеш», «Друга шукай, а
найдеш – тримай», «Друзі пізнаються в біді», «Приятелева вода краща
ворожого меду», «Не той друг, що лащиться, а той, що печалиться», «З
добрим дружи, а лихих стережись».
Відповідно до козацької педагогіки вчинки людини визначають її сутність
(«Гідність людини визначають її вчинки»), тому велика увага приділяється
викриттю пороків. Поняття «гріх» як порушення релігійних моральних норм
дитина засвоює із самого раннього дитинства. Грішити – означає вести
порочний спосіб життя. «Лихий чоловік – як хвороба: все запакостить»,
«Не копай другому яму, бо сам у неї впадеш». Одним з основних критеріїв
оцінки моральності особистості є здатність до праці («Будеш трудитися –
будеш кормитися», «Землю прикрашає сонце, а людину – праця»). Існує
безліч прислів’їв і приказок, у яких містяться коротко сформульовані
правила духовного формування особистості: «Нових друзів наживай, старих
не забувай», «Не пнись бути найвищим, а вчись бути корисним»,
«Зобов’язався слова – закріпи ділом».
Як релігійне, моральне, розумове, фізичне, так і естетичне виховання
козацтва було перейняте християнським духом. Цінувались насамперед
духовна краса у сполученні з тілесною, світлий погляд і чиста душа.
Запорожці, висловлюючи своє презирство до зовнішнього вигляду, одягалися
завжди просто й навіть як жебраки. Існувала приказка: «Козак – душа
правдива – сорочки не має». Узимку вдягали все, що під руку потрапить:
взуття без підошов, або яке було не до пари, ганчірку на голову,
який-небудь плащ. Часто бачили, як ходить козак у такому одіянні,
наспівуючи: «Одна нога в постолі, а друга – у сап’яні. Подивися, Ганно,
який постіл гарний» Опис літнього козачого одягу дає розкольник Й.
Лук’янов, який зустрів по дорозі в Єрусалим козаків полковника Палія:
«Голы, что бубны, без рубах, нагие, страшно зело… У нас в Москве и на
Петровском кружале не скоро сыщешь такова хочь одного». Далі він
продовжує, що бачив і таких козаків, які щось одягли, але цей одяг вони
носили «до сносу, никогда не переменяя – пока сами не спадут с плеч».
Лише у XVIII столітті козаки, збагатившись за рахунок походів на турок,
придбали собі парадний одяг, щоби покрасуватись у селах з метою
залучення молодих козаків. У побуті ж вони воліли вдягатися скромно.
Волелюбні, сильні духом козаки, готові віддати своє життя за
Батьківщину, були прикладом для наслідування й викликали замилування.
Збираючись на війну, вони не влаштовували театралізованих вистав, не
співали воєнних гімнів і не наймали сопілкарів, як в інших військах, а
довго молились Богу, в ім’я Якого і за славу Якого боролися, звертаючись
до Нього через свою старанну Заступницю Богородицю, під покровом якої
знаходиться Запорізька земля, розраховуючи на її участь та одержуючи від
неї допомогу. «І постановило козацтво: віру святу обороняти і визволяти
ближніх своїх з неволі. Тим-то гетьман Свирговський ходив обороняти
Волощину, і не взяли козаки миси з червонцями, яку ї давали за послуги,
не взяли тим, що кров проливали за віру та за ближніх і служили Богу, а
не ідолу золотому. А Сагайдачний ходив Кафу руйнувати і визволив
кільканадцять тисяч невільників з вічної підземної таємниці. І багато
лицарів таке робили, що не записано й у книгах світу сього, а записано
на небі, бо за їх молились перед Богом ті, кого визволили з неволі».
Ідея національного служіння Батьківщині – ідея самобутня, якої не було в
давніх імперіях, що не відрізнялись особливим національним покликанням
народу, і навіть у візантійській Церкві. Суть цієї ідеї про вивчення св.
отців полягає в тому, що небесна слава здобувається за допомогою
жертвування своїм життям за християнський народ і за Батьківщину,
розглянуті в нерозривній єдності. Піднявши патріотизм, поставивши його
на рівень чесноти, що веде до святості через акт жертовної любові,
козаки, з’єднуючи військову доблесть із мучеництвом за віру, здійснювали
заповідь Христа про любов до ближнього.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
