Управління якістю освіти: книжкові новинки
Першочерговими проблемами реформування освітньої галузі стали створення
нормативно-правової бази освіти, оптимізація мережі закладів освіти,
трансформація гуманітарної освіти, створення системи контролю якості
освітньої діяльності, перехід до ступеневого принципу підготовки
фахівців
Зрозуміло, що інтеграційним стрижнем, основою та принципом становлення
національної системи освіти є її якість. Якість освіти – це категорія,
яка за своєю суттю відображає різні аспекти освітянського процесу –
філософські, соціальні, педагогічні, політичні, економічні та ін. Вона
практикується як суспільний ідеал освіченості людини, результат її
навчальної діяльності, процес організації навчання та виховання,
критерії функціонування освітньої системи. Якість освіти є складним
поняттям, що традиційно пов’язується зі змістом і формою навчального
процесу, котрий, як правило, базується на кваліфікації й досвіді
викладачів. Але швидкоплинність змін у світі змушує переглянути усталені
погляди та не залишатися осторонь процесу змін у навчальному процесі.
Управління якістю освіти в широкому розумінні є управлінням власною
життєдіяльністю, способом життя, який базується на знаннях, інформації,
досвіді. У вузькому розумінні – це управління системою освіти, її
розвитком з позицій наукових уявлень.
Треба зазначити, що дослідженню цієї проблеми в нашій літературі
приділялася недостатня увага. Можна назвати лише декілька видань
українських авторів, наприклад, праці В. Андрущенка, М. Гончаренка, Л.
Горбунової, І. Зязюна, М. Култаєвої, В. Лутая, М. Михальченка, С.
Сисоєвої, О. Савченко, де ця проблема набула більш-менш яскравого
трактування. Тому поява кожної нової книги з питань якості освіти
привертає до себе велику увагу.
Вікторов В. Г. Управління якістю освіти: (соціально-філософський
аналіз): Монографія / В. Г. Вікторов; Ін-т вищ. освіти. – Д.: Пороги,
2005. – 286 [2] с. – Бібліогр.: с. 265-278.
У монографії аналізується комплекс складових якості освіти та управління
цим складним процесом. Автор зосереджується на розгляді моделей
модернізації системи в руслі Болонських домовленостей; аналізує
показники та критерії якості освіти; розглядає управлінське рішення в
освіті, зокрема громадсько-державну модель управління якістю освіти;
аналізує принципи новітньої освітньої політики.
Монографія складається із трьох розділів. У першому розділі –
«Теоретико-методологічні підходи до визначення поняття «якість освіти» в
сучасній «філософії освіти» йдеться про певні узагальнені
характеристики, притаманні різним системам освіти в підходах до
розуміння її якості. Впливові міжнародні організації: Світовий банк,
Організація економічного співробітництва та розвитку, Інститут
відкритого суспільства та ін.), що працюють у напрямі освітньої політики
у світовому масштабі, тісно пов’язують дану категорію не тільки з
навчальними досягненнями, майстерністю вчителя, якістю підручників, а й
з якістю роботи всієї системи освіти.
Найважливішою умовою обґрунтування та актуалізації поняття якості освіти
для держави є створення державних стандартів освіти та визначення
індикаторів якості. Тому в широкому сенсі якість освіти розуміють як
збалансовану відповідність процесу, результату та самої освітянської
системи цілям, потребам і соціальним нормам (стандартам) освіти.
Другий розділ монографії має назву «Актуальні проблеми управління
розвитком сучасної освіти». Технології менеджменту в освітянській сфері
є важливою частиною державного управління як такого, оскільки розвиток
цієї галузі забезпечує майбутнє всієї країни. Слід зазначити, що
управлінське рішення – це результат аналізу проблем освіти,
прогнозування, оптимізації, економічного та ресурсного обґрунтування.
Коли приймається те чи інше управлінське рішення, освітянські менеджери
сподіваються отримати певний результат, який підвищує якість освіти, її
ефективність. Оцінюючи систему освіти в цілому, можна виокремити кілька
основних процесів:
навчання;
виховання;
наукові дослідження;
управління.
Кожний із зазначених процесів має свою специфіку відносно управління та
визначення критеріїв ефективності кінцевого продукту. Щодо питання
контролю знань, то навчальні заклади лише частково забезпечують функцію
управління якістю освіти, оскільки вони обмежені суб’єктивністю
виставленої педагогом оцінки та можливою її упередженістю. У вищій школі
застосовується комп’ютерне тестування, що максимально задовольняє таку
вимогу контролю, як об’єктивність. А стандартизований контроль, стрижнем
якого є тестування за допомогою персонального комп’ютера, становить
ключовий компонент інноваційних освітніх технологій.
«Сучасні засоби оцінки якості освіти» – назва третього розділу
монографії. Згідно із чинним законодавством усі навчальні заклади
України незалежно від їх відомчого підпорядкування й форм власності
можуть здійснювати свою освітню діяльність чи надавати окремі види в
напрямі послуг для одержання загальної середньої та професійної освіти
тільки після отримання ліцензії.
Якість освіти покращується за допомогою моніторингу. Поняття
«моніторинг» (від латинського monitor – попереджувальний) сягає своїм
корінням таких сфер, як техніка, екологія та соціологія. При трактуванні
поняття моніторингу в освітній сфері такі основні його характеристики,
як «постійне відстеження», «установлення показників та їх порівняння»,
«виявлення відповідності здобутих даних установленим нормам»,
«попередження небажаних відхилень», «прогноз», зберігаються. Велике
значення для оцінювання знань має стандартизоване тестування, яке є
одним з найбільш вагомих та ефективних засобів управління освітою,
інструментом здобуття інформації про якість освіти.
Видання розраховане на науковців, педагогів, організаторів освіти,
фахівців державного управління, а також буде корисним усім тим, хто
цікавиться питаннями реформування освітньої галузі України.
Велике значення для поліпшення якості освіти має впровадження нового
напряму наукового педагогічного знання – педагогічної інноватики. Цим
питанням і присвячена монографія.
Ващенко Л. М. Управління інноваційними процесами в загальній середній
освіті регіону: Монографія / Л. М. Ващенко. – К.: ВПЦ «Тираж», 2005. –
379 [І] с. – Бібліогр.: с. 332-365.
Людмила Ващенко – проректор КМПУ ім. Б. Д. Грінченка, завідувач
науково-методичного центру експериментальної педагогіки, кандидат
педагогічних наук. Вона є автором багатьох праць із питань педагогічного
експерименту в системі новітніх стратегій та інноваційних процесів
загальної середньої освіти, зокрема таких, як: «Педагогічний експеримент
в системі новітніх стратегій столичної освіти» // Директор школи, ліцею,
гімназії: науково-практичний журнал. – № 1-2. – С. 53-57; «Інноваційна
політика як динамічна система управління освітою» // Педагогічні новації
столичної освіти: теорія і практика: науково-методичний щорічник. – К.,
2001. – 348 с. – С. 277-289 та ін.
Слово «інновація» вперше почали використовувати у XVIII ст. на рівні
побутового мовлення для означення чогось нового, що випереджало час.
Пізніше, у ХІХ ст., його вводять до понятійної системи наукового знання.
У педагогіці поняття «інновації» набуває поширення у ХХ ст., однак це не
сприяло виробленню однозначного погляду на суть і природу категорії.
Дослідивши точку зору багатьох педагогів щодо поняття «педагогічна
новація», Л. М. Ващенко доходить логічного висновку, «що педагогічні
новації треба розглядати як нові ідеї, засоби, технології, зорієнтовані
на нові зміни різних структурних систем і компонентів освіти.
Педагогічні інновації – це впровадження у практику освітніх ідей,
засобів, педагогічних технологій, у результаті чого підвищуються
показники (рівні) досягнень педагогічних систем і структурних
компонентів освіти. Дане поняття має сумарний характер і складається із
двох форм: власне ідеї та самого процесу впровадження «педагогічної
новації».
У процесі аналізу вітчизняної та зарубіжної літератури автор виявила, що
становлення й розвиток інноваційно-педагогічної сфери в системі шкільної
освіти України та зарубіжжя мають історичні корені, пов’язані з періодом
зародження експериментальної педагогіки другої половини ХІХ ст. (Розділ
І «Теоретико-методологічні засади інноваційних процесів у сфері
освіти»).
Із характеристикою рівнів управління інноваційними процесами в системі
загальної середньої освіти користувач ознайомиться у другому розділі
монографії. Установлено, що управління інноваційними процесами в
загальній середній освіті відбувається на трьох рівнях: інституційному,
регіональному та шкільному. Співвідношення між цими рівнями залежить від
нормативно-правової забезпеченості інноваційного розвитку освіти,
визначеної державної політики галузі, державних стандартів освіти, а
також соціально-педагогічних та організаційно-економічних умов для
варіативного навчання. Ефективна організація нововведень у школі
залежить від розвитку її інноваційного потенціалу; професійної
компетентності педагогічного колективу, готового до роботи в умовах
пошуку; створення науково-методичної та матеріально-технічної підтримки
інноваційних змін; залучення державно-громадських зв’язків.
Третій, четвертий і п’ятий розділи присвячені аналізу розвитку
столичного регіону.
У третьому розділі автор розкриває особливості розвитку інноваційних
процесів у шкільній освіті м. Києва. Вона проаналізувала результати
анкетування стосовно співпраці учнів, батьків, різних фахівців (медиків,
психологів, соціологів та ін.) у вирішенні питань планування та
організації нововведень. Інтерес до питань організації навчання
виявляють 44 % опитаних, змін у змісті освіти 2 %, запровадження нових
педагогічних технологій цікавить 11 % педагогів.
У четвертому розділі «Експериментальна модель інноваційного розвитку
загальної середньої освіти столичного регіону» мова йде про те, що
інтеграція України в європейський (загальноосвітній) простір неможлива
без синхронізації дій, які відбуваються в контексті тенденцій розвитку
шкільної освіти високорозвинутих країн. Зокрема це стосується визнання
на державному рівні інноваційної політики в освіті, вироблення стратегії
та комплексу заходів з розвитку інноваційного середовища в освіті. Треба
зазначити, що процеси інноваційного розвитку шкільної освіти столичного
регіону відбуваються за безпосередньої участі автора дослідження: від
1997 р. і донині як проректора з питань експериментальної педагогіки
Київського міського педагогічного університету ім. Б. Д. Грінченка та
завідувача Центру експериментальної педагогіки при головному управлінні
освіти і науки Київської міської державної адміністрації.
Теоретичне обґрунтування концептуальних положень регіонального
управління інноваційними процесами, розробки моделі, визначення
параметрів інноваційного середовища стало передумовою вибору методики
організації експериментального дослідження «Управління інноваційними
процесами в загальній середній освіті регіону».
Заключний п’ятий розділ «Рефлексивно-оцінний аналіз інноваційного
розвитку шкільної освіти столичного регіону в умовах експериментального
дослідження» містить результати педагогічного експерименту, що свідчать
про ефективність проведеної роботи. Рефлексивно-оцінний аналіз
інноваційних трансформацій шкільної освіти столичного регіону на основі
факторно-критеріальних параметрів показав динаміку змін його розвитку в
умовах експериментального дослідження. До напрямів подальшого наукового
та практичного пошуку можна віднести розробку законодавчої бази щодо
інноваційних змін в освіті; обґрунтування впровадження дієвої моделі
підготовки педагогів-дослідників; розробку системи мотиваційних заходів
стосовно інноваційної діяльності педагогів; упорядкування організаційних
структур регіонального, районного та шкільного рівнів з урахуванням
потреби у кваліфікованих фахівцях із питань педагогічної інноватики.
Монографія пропонується науковим працівникам, управлінцям освіти,
керівникам загальноосвітніх навчальних закладів, методистам міських
(районних) науково-методичних центрів, усім українським освітянам, які
визнають незворотність змін і прагнуть зробити внесок у реформування
освіти.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
