.

2001 – Культурологiя (книга)

Язык:
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 17572
Скачать документ

2001 – Культурологiя

Тема 1. Культурологія як наука і навчальна дисципліна  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-42.html” 1.1.
Культурологія як навчальна дисципліна: її філософський сенс  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-43.html” 1.2.
Сутність культури та основні культурологічні парадигми  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-44.html” 1.3.
Основні функції культури  

Тема 2. Генеза культури та її сутність  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-46.html” 2.1.
Сучасний погляд на проблему антропосоціогенезу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-47.html” 2.2.
Сутність культурної еволюції та її відмінність від біологічної  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-48.html” 2.3.
Генезис та етапи культурної еволюції  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-49.html” 2.4.
Виникнення мистецтва як унікального механізму культурної еволюції  

Тема 3. Культура як знаково-семіотична система  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-51.html” 3.1.
Інформаційно-семіотичне розуміння культури  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-52.html” 3.2. Види
знаків та символів  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-53.html” 3.3.
Структуралізм  

Тема 4. Соціокультурна динаміка. Цивілізація і культура  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-55.html” 4.1.
Поняття соціокультурної динаміки  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-56.html” 4.2.
Циклічна парадигма розвитку культури  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-57.html” 4.3.
Еволюціоністська парадигма щодо розвитку культури  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-58.html” 4.4.
Культура і цивілізація  

Тема 5. Типологія культури  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-60.html” 5.1. Типи
соціокультурних світів  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-61.html” 5.2.
Типологія культури як наукова проблема  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-62.html” 5.3.
Історична типологія культури  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-63.html” 5.4.
Регіональна типологія культури  

Тема 6. Культура і соціотехносфера в системі глобальних проблем
сучасності  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-65.html” 6.1.
Глобальні проблеми сучасності та їх детермінанти  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-66.html” 6.2.
Соціотехносфера: особливості розвитку  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-67.html” 6.3.
Культура як необхідна і достатня умова розв’язання глобальних проблем  

Тема 7. Художня культура  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-69.html” 7.1.
Зміст поняття “художня культура”. Мистецтво як форма художньо-образної
інтерпретації дійсного та уявного  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-70.html” 7.2.
Основні види мистецтва  

Тема 8. Провідні тенденції розвитку світової культури  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-72.html” 8.1.
Загальна характеристика сучасної культури  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-73.html” 8.2.
Субкультурна диференціація і роль молоді  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-74.html” 8.3.
Кризові явища в культурі  

Тема 9. Модернізаційні і постмодернізаційні процеси в сучасній культурі
 

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-76.html” 9.1.
Модерністська модель світу у західній та українській інтерпретаціях  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-77.html” 9.2.
Постмодерністська модель світу в українській і світовій інтерпретаціях
 

Тема 10. Феномен української культури. Тенденції розвитку сучасної
української культури  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-79.html” 10.1.
Українська мова – основа культури українського народу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-80.html” 10.2.
Формування нової соціокультурної реальності та її риси  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-81.html” 10.3.
Культура України в умовах зростання національно-культурної ідентичності

Тема 1. Культурологія як наука і навчальна дисципліна

1.1. Культурологія як навчальна дисципліна: її філософський сенс

У сучасній культурі домінуючими стають процеси загальної інтеграції. В
інтелектуальній діяльності це виявилось у взаємодії донедавна далеких
одна від одної наук і виникнення на їхньому перетині нових: біохімії,
генної інженерії, біофізики тощо.

Культурологія є також інтегративною сферою знання, народженою в широкому
багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології,
мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та
мистецтвознавства. Базисом культурологічного знання виступають окремі
науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури.
Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча
активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи
дослідження в соціальній сфері.

Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в
орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних
феноменів.

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та
розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим
завданням теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення
законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Основні завдання культурології:

1. аналіз культури як системи культурних феноменів;

2. виявлення ментального змісту культури;

3. дослідження типології культури;

4. розв’язання проблем соціокультурної динаміки;

5. вивчення культурних кодів та комунікацій.

Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як
феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки,
свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя (культура
праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також
як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Без
світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому
відноситься широкий діапазон людських почуттів і думок від пошуку смислу
життя до естетики.

Вже у давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної
історії людства. В легендах і міфах кожного народу є легендарні герої,
які вчать людей оволодінню культурними досягненнями. Наприклад, Прометей
навчив людей користуватися вогнем. Гермес — виготовляти знаряддя,
опрацьовувати метали. Характерно, що доля культурного міфологічного
героя майже завжди складалась трагічно. Прометей порушив волю богів та
видав їх секрети людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на
страшні муки.

Еволюція природи та людини, як особливого виду в природі, є вихідним
моментом культурної історії людства. Той чи інший досягнутий рівень
культури людства визначає кожен раз заново «окультурення» кожної
народженої людини, в результаті чого врешті решт відбувається
окультурення людської природи.

Елементи людської природи представляють собою єдність природного і
соціального, або природного і окультуреного. Наприклад, фізичне тіло
людини представляє собою не тільки природне утворення, а ще і наслідок
багатовікової трудової, тобто культурної діяльності. Навіть не дивлячись
на те, що фізичне тіло людини з часом практично не змінилося, рука
сучасної людини істотно відрізняється своїми вміннями від руки первісної
людини.

Потрібні були століття розвитку культури, щоб рука сучасної людини
змогла навчитися виготовляти складну техніку, створювати високодосконалі
твори скульптури, твори живопису чи музики, найвищі досягнення які
відтворюються, за словами Енгельса «в картинах Рафаеля, статуях
Торвальдсена, музиці Паганіні».

Ще більше це стосується духовного світу людини, який формується під
впливом культурної діяльності і в процесі здійснення культурних зв’язків
та відношень між людьми.

Проблема полягає в тому, що кожна народжена людина повинна стати
повноцінною, бо вона повинна не просто успадкувати природні задатки
своїх батьків, а і самостійно засвоїти все багатство культурних
цінностей.

Одним із істотних моментів культурної історії людства є потреби, які на
відміну від потреб тварин здатні зростати. Зростання потреб і було
першим історичним актом, що визначив суперечливу культурну історію
людства.

Одвічно людина і людство не мали інших потреб, окрім тих, які
започаткувала в нас природа. Це, перш за все, потреба до самозбереження
роду «людина» та окремого індивіда. Але щоб зберегти себе як вид в
природі, людина свої вітальні потреби може задовольнити лише способами
принципово відмінними від тих, за допомогою яких зберігають себе
тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, житло, одяг. Тому
перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів,
необхідних для задоволення цих потреб, на виробництво власне
матеріального життя, або другої природи.

Отже, акти людської діяльності відповідно слугували задоволенню
природних потреб людського суспільства, хоча в цілому здійснювались у
формі культурної творчості окремих індивідів, що реалізувалась в
постійно здійснюваних актах спілкування людей один з одним.

Культурна творчість людей, таким чином, проявляється відразу в якості
подвійного відношення — природного і суспільного.

Природне відношення підказано людській діяльності самою природою. Воно
полягає у тому, що людині потрібно вирішити питання, що їй робити, щоб
вижити в природі.

Суспільне життя народжувалось у процесі спілкування індивідуумів і
завжди зводилося до того, щоб загальними зусиллями визначити, як
здійснити ту чи іншу діяльність. Відповісти на це питання індивід мав
сам, бо природа з приводу цього нічого не підказала.

Таким чином, суспільна потреба в праці та індивідуальна потреба в
спілкуванні зумовили початок культурної історії людства й органічно
поєднують людських індивідуумів в суспільне ціле Саме в цьому полягає
філософський сенс культури. Потреба в праці та спілкуванні — це потреба
культурної історії людства, пов’язаної з появою повсякденного завдання,
викликаного необхідністю й можливістю самому обирати свій образ життя,
створювати самого себе і власний світ культури — державу, мораль, право,
науку, мистецтво; створювати уявлення про добро й справедливість,
совість і честь, які народжувались лише у процесі спілкування.

1.2. Сутність культури та основні культурологічні парадигми

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності
духовного життя. Інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише
ідеологію, яка повинна обслуговувати сферу виробництва. Деякі
культурологи вважають, що сьогодні існують понад 500 визначень культури.
Це пояснюється багатогранністю феномена та широким вживанням терміна
«культура» в конкретних дисциплінах.

Термін «культура» у початковому його тлумаченні не позначав якогось
особливого предмета, стану або змісту. Він був пов’язаний з уявленнями
про дію, зусилля, спрямовані на дію чогось, і тому вживався з певним
доповненням, позначаючих завжди культуру чогось: культуру духу, культуру
розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як «людяність», що виділяє
людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою, що відрізняє
римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від
неприродного (штучного).

Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити
синтезуюче ядро, що об’єднує різні точки зору. Таким ядром виступає
слово «культура» (лат. cultura —- обробіток, вирощування, догляд).
Первісне це стосувалось землеробської праці. В переносному значенні
культура — це догляд, покращання, ушляхетнення тілесно-душевно-духовних
нахилів та здібностей людини; відповідно існує культура тіла, душі і
духовна культура (в цьому смислі Цицерон говорить уже про cultura animi)
— культуру душі.

Отже, культура — є сукупність матеріальних і духовних цінностей, які
відображують активну творчу діяльність людей в освоєнні світу, в ході
історичного розвитку суспільства.

Специфіка культури як якісної характеристики духовно-практичного
освоєння людиною світу (зовнішнього та власного, внутрішнього)
відбивається у тому, що вона (культура) свідчить, в якій мірі людина
стала для себе та інших людиною, як вона відчуває та усвідомлює себе
такою. Культура відповідно, в такій же мірі, як і праця, робить людину
людиною. Але якщо праця — це єдина соціальна субстанція, що створює
людину та розвиває її сутнісні сили, то культура є єдиною соціальною
мірою, демонструючи, в якій мірі людина стала людиною. Інакше кажучи,
культура є якісна характеристика розвитку суспільства.

Американський філософ Мемфорд вважав, що культурна робота була для
розвитку людини важливішою аніж фізична праця. Важливіше, аніж обробіток
землі, було створення тотемних стовбів, молитвенних дощечок, ритуальних
танців і пісень, виконання обрядів, тобто здійснення чисто людських дій,
що формували душу людини.

Аналіз сутності культури, її місця, ролі в суспільстві дозволяє виділити
основні взаємопов’язані сторони, аспекти культури:

1. культура — народжене суспільством, властиве суспільству соціальне
явище, що відбиває його якісну характеристику та збагачує духовне життя
людини;

2. культура — процес творчої діяльності людини, спрямованої на пізнання
оточуючого світу і самої людини у цьому світі, на от-римання об’єктивної
і достовірної інформації про світ, де головну роль грає наука і
мистецтво;

3. культура покликана допомогти людині не тільки пізнати світ й саму
себе, але й визначити своє місце в світі, світоглядні уста-новки;

4. культура включає в себе сутність досягнутих людиною у процесі
освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а також відповідних
ціннісних орієнтацій людини в світі;

5. культура, створюючи необхідні для орієнтації людини у світі норми
поведінки та оцінки, забезпечує регулювання соціальних відносин людей;

6. культура виступає як потужній фактор формування людських сутнісних
сил, формування людини в людині, перетворення її природних захоплень,
потреб, емоцій в справжні людські. Саме цьому полягає її гуманістичний
зміст.

Культурологія порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери
гуманітарного знання сягає Нового часу і пов’язане з філософськими
концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля.

Більшість культурологів сходяться на тому, що у розвитку культурології
можна виділити кілька основних теоретичних концепцій або парадигм як
більш менш відрефлексованих теоретичних і методичних положень, на які
спираються культурологічні дослідження.

Основні теоретичні концепції або парадигми:

1. циклічна концепція (або концепція циклічних круговоротів);

2. еволюціоністська;

3. антропологічна;

4. філософська;

5. революційно-демократична.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури вва-жається
італійський філософ Дж. Віко (1668-1740). Кожний народ, на думку
вченого, проходить цикл в своєму розвитку, який включає три епохи:
дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям;
юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям;
зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та
усвідомленням свого обов’язку. Формою правління в цей період є монархія
або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеню розвитку, люди
знову падають на нижчий. Епоху середньовіччя Віко, наприклад, трактує як
«друге варварство».

Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку у працях
М.Данилевського (1882-1885), О. Шпенглера (1880-1936), А. Тойнбі
(1889-1975) та інших вчених.

Еволюціоністська теорія культури представлена в працях аме-риканського
вченого Л. Моргана (1818-1881) і англійського історика Е. Тейлора
(1832-1917) та інших дослідників. Сутність цієї концепції культури
полягає у тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності
людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні
культури.

Аналізуючи культуру первісного суспільства, Е. Тейлор зробив висновок,
що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від
простого до складного. Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі
основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. Провідна ідея
еволюціонізму — це прямолінійність культурного прогресу та обов’язкова
вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку. Сучасний
неоеволюціонізм у розумінні культури (Ю. Стюард, Дж. Мйорок). Релігійний
еволюціонізм П. Тейяра де Шардена; рефлексія як імпульс виникнення і
розвитку культури. Меметика як спрямованість сучасної нееволюційної
думки.

Антропологічна або функціональна концепція культури представлена в
працях видатного англійського етнографа і соціолога Б.К.Малиновського
(1884-1942), французького етнолога і соціолога К.Леві — Строса
(1908-1991), американського етнографа А.Кребера (1876-1960) та інших.
Сутність цієї концепції полягає у тому, що виникнення і розвиток
культури пов’язується з потребами людства. Б.К.Малиновський ділить
потреби, що обумовили виникнення культури, на первинні, похідні та
інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і
забезпечення його життєдіяльності, їм відповідає розвиток знань, освіти,
житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення та
вдосконалення знарядь праці, їм відповідає розвиток економіки і культури
господарювання. Інтегративні потреби проявляються у необхідності
згуртування і об’єднання людей, у потребі авторитету. Задоволенню цих
потреб відповідає політична організація суспільства. Відмінність між
культурами обумовлена різними способами задоволення потреб.

Засновниками революційно-демократичної або марксистської концепції
культури були К.Маркс (1818-1883) та Ф.Енгельс (1820-1895). Вона
ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку
культури є матеріально – перетворююча суспільна діяльність людей, яка
спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на
формування висококультурної людини як суспільного суб’єкта діяльності.

1.3. Основні функції культури

Звичайно, що у реальному житті суспільства вище названі аспекти
взаємодоповнюються, переплітаються. Аналіз цих взаємопов’язаних сторін
культури дозволяє з’ясувати, у чому полягають її основні функції.

Основні функції культури:

1. адаптаційна

2. пізнавальна

3. аксіологічна (ціннісна)

4. інформаційна

5. комунікативна (діалог культур)

6. нормативна

7. гуманістична

8. людинотворча (соціалізація особистості)

9. виховна

10. світоглядна

Насамперед, слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає
можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування
і розвитку прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм
поведінки.

Наступною за значимістю є пізнавальна функція культури, суть якої
полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для «володіння
силами природи І пізнання соціальних явищ, для визначення у
відповідності з цим ціннісного відношення до світу

Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини,
коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві. Оцінка
творів духовної й матеріальної культури розглядається у ній як артефакти
у їх інформаційно-семіотичному значенні.

Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й
суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє
інформацію. Разом з цим вона є також пристроєм, що запам’ятовує цю
інформацію. Якщо порівнювати людське суспільство з комп’ютером, то роль
культури в суспільстві аналогічна ролі математичного забезпечення в
комп’ютері: вона вміщує у собі мову, пам’ять, програми дій.

Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх
засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме
спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і. д.,
які входять в скарбницю культурних цінностей.

В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і
поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у
відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й
ціннісні орієнтації, способи поведінки.

Слід відмітити гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М.
Хотдеггер, розглядаючи культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом
культивування людської гідності.

Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування
сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і
ушляхетнення.

Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує
людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й
виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Кожного
конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як
продукт власної культурної творчості. Остання полягає у невпинному
процесі розвитку і задоволенні матеріальних і духовних потреб,
різноманітних людських здібностей, продукуванні та здійсненні мрій та
бажань, постановкою перед собою і досягненні певних життєвих цілей,
програм. Тому кожний новий етап у культурному поступі можна справедливо
вважати новим кроком в напрямку розширення горизонтів людської свободи.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в
цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу —
пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Світогляд
забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і
розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в
соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що світоглядне мислення
і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у
міфології, релігії, науковому пізнанні, тобто в таких формах суспільної
свідомості, що включають зміст культури. Основним напрямком культурного
впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в
різні сфери соціокультурної регуляції.

Тема 2. Генеза культури та її сутність

2.1. Сучасний погляд на проблему антропосоціогенезу

Питання про виникнення людини хвилює людство здавна. У XIX ст. склалося
два погляди на дану проблему: релігійний і близькі до нього (наприклад,
життя занесене на Землю інопланетянами), суть яких в тому, що життя і
людина є неземного походження; та еволюційний, який, виходячи із
сучасних наукових знань, пояснює виникнення людини поступовим розвитком
і ускладненням форм матерії. Перший погляд не вимагає доказів, а
приймається, як правило, на віру. Ми будемо виходити з другого погляду.

В еволюційній теорії на сьогоднішній день аксіомою є твердження, що
людина — це підсумок космічної, біологічної та культурної еволюції.
Всесвіт виник приблизно 20 млрд. років тому в результаті Великого
вибуху, згідно з уявленнями сучасної космології, і життя людства
залежить від організації космосу, від процесів, які протікають у ньому.

Близько 3—4 млрд. років тому в результаті космічної еволюції створились
сприятливі умови для виникнення життя. Дальший розвиток життя хоч і
залежав, безперечно, від космічної еволюції, та більшою мірою визначався
еволюцією біологічною: 3,5—4 млрд. років тому починається процес
антропосоціогенезу. Матеріально-енергетичний вплив ближнього космосу як
частини Всесвіту і протікання на Землі процесу антропосоціогенезу
здійснювалися по двох каналах: через зміну неорганічної природи
(клімату, ландшафтів тощо) і через зміну органічної природи (мутації,
природний добір). Залежність зміни клімату, ландшафту і біологічних
процесів, що відбуваються на Землі, від характеру й ступеня сонячної
активності доведені багатьма вченими. Зокрема, радянський вчений А.Л.
Чижевський ще в 30-ті роки переконливо довів, що періодичні й епізодичні
коливання магнітного поля Сонця безпосередньо впливають на нервову
систему, особливо на центр блукаючого нерва, що регулює серцеву
діяльність.

Наука нагромадила великий матеріал про вплив космічних факторів на
еволюцію живих істот, людини. Наприклад, періодична зміна магнітних
полюсів Землі приводить до послаблення електромагнітного поля, що
захищає біосферу від космічної радіації. У результаті різко зростала
іонізуюча радіація космічного походження, що принаймні вдвоє збільшувало
частоту мутацій в зародкових клітинах гомінід. Геолог Г.Н. Матюшин
робить спробу довести збіг часу магнітних інверсій з часом змін фізичної
будови людини. Найбільш відчувають космічну радіацію в процесі цих
коливань екваторіальні області Африки. Багато дослідників вважають
південно-східну Африку прабатьківщиною людства.

Вітчизняні вчені підтримують гіпотезу, згідно з якою австралопітек як
новий біологічний вид — попередник людини (Homo sapiens) — виник в
результаті мутацій людиноподібних мавп (горил, шимпанзе, орангутангів)
під впливом зміни радіаційної обстановки. Справа в тому, що 4—3 млн.
років тому у південно-східній Африці починається активний рух земної
кори, землетруси, вихід на поверхню землі магми, уранових руд, що також
сприяло підвищенню радіаційного фону та зміні генофонду людиноподібних
мавп (вищі мавпи — 48 хромосом, австралопітек — 46 хромосом).
Італійським генетиком Бруно Кіареллі висловлена гіпотеза про злиття у
далекого предка людини двох пар хромосом, в результаті чого “зміцніли”
саме ті, які визначають розвиток мозку і нервової системи.

Як наслідок мутації виникли мавпи-потвори, що мали спрямлений хребет,
слабке волосяне покриття, досить розвинений мозок (450 г) і пересувалися
на двох ногах — вони були названі австралопітеками. Таким чином перехід
до прямоходіння відбувався близько 4 млн. років тому без допомоги
знарядь праці. Навпаки, прямоходіння сприяло тому, що австралопітек все
частіше використовував природні знаряддя праці (палицю, каміння) для
захисту від хижаків і полювання. Це положення є нині загальноприйнятим у
світовій науці. Щоправда, прямоходіння і появу австралопітека багато
зарубіжних вчених пояснюють не стільки факторами, пов’язаними з
космічною еволюцією (хоча й не заперечують їх), скільки факторами
біологічної еволюції.

Американський вчений Оуен Лавджой пов’язує появу прямоходіння з
розмноженням. Розмноження — основа буття. У біологічному світі існують
дві стратегії розмноження:

Ч-стратегія, коли тварина відкладає багато яєць і у подальшому не
піклується про своє потомство (крайнім прикладом Ч-стратегії е поведінка
устриці, яка відкладає 500 млн. яєць на рік);

К-стратегія, коли у тварини невелике потомство, але вона ретельно
доглядає його. З появою хребетних, розвитком мозку посилюється
К-стратегія: зменшується кількість нащадків, але поліпшується турбота
про них. У зайців на рік буває 12 дитинчат, у лева — 2.

К-стратегія знаходить свій найвищий вираз у людиноподібних мавп, які
мають одне мавпеня за п’ять-шість років. Між тим, у природі часто
трапляються непередбачені зміни, епідемії і просто нещасливі випадки, в
результаті яких потомство може загинути, а вид припинить своє існування.
Таким чином, біологічна еволюція поставила людиноподібних мавп на межу
вимирання. Щоб вижити, слід було змінити стратегію розмноження,
адаптуватись до навколишнього середовища. Змінився спосіб пересування,
з’явилося прямоходіння, яке сприяло більшому збереженню енергії. Менша
рухливість — вже адаптація. У результаті зміни способу життя самка
людиноподібних мавп могла тривалий час доглядати двох-трьох дитинчат.
Причому виживало потомство тієї особини, яка забезпечувала кращий
догляд. Ретельна турбота прищепити потомству навички й поведінку,
не-обхідні для життя, приводили до подальшого розвитку нервової системи,
мозку як самки, так і її дітей. По цій лінії йшов природний добір.

Виникає питання: хто ж має годувати самку та її потомство, якщо освоєна
нею територія і спосіб пересування обмежені? Біологічний світ не знає
прикладів, коли самець довгий час годує самку та потомство. Вперше це
виникає в австралопітеків, стаючи основою зародження сім’ї. “Шлюбні
пари” у зграї австралопітеків виникають в результаті біологічної
еволюції, зникнення еструса — стану сексуальної сприйнятливості, який
триває у мавп кілька днів. У зграї передлюдей, як стверджують вчені,
було набагато менше самок, що пов’язане з ускладненнями пологів при
переході до прямоходіння і це могло б — при збереженні еструса —
викликати жорстокі конфлікти і привести зграю до самознищення. Така
перебудова організму закріпилася у генотипі. Вчені розглядають це як
вкрай важливий момент розвитку від тварини до людини. На основі
сексуальних симпатій у стаді австралопітеків складаються “шлюбні пари”,
які існують певний час, розпадаються, далі виникають нові. Маргарет Мід,
один з провідних етнографів світу, вважає “інститут батьківства” тією
біологічною основою, на якій грунтується культурна, соціальна еволюція.

Що ж відрізняє передлюдину (австралопітека) від людини? Відколи можна
говорити про людське суспільство, що формується? У чому його відмінність
від зграї? Можна таким критерієм вважати використання і навіть
виготовлення знарядь праці, чи тільки становлення мислення, волі, мови
означає зародження суспільства?

Сучасні дослідники показали, що людиноподібні мавпи здатні
використовувати знаряддя праці. Первісна виробнича діяльність існувала в
рефлекторній формі у австралопітеків (зробити край каменя гострішим або
в окремих випадках навіть надати йому зручнішу форму). Виготовлення
знарядь праці окремими індивідами епізодично зустрічалось і у Homo
habilis, і все ж навіть їх більшість антропологів не вважає людьми, бо
вони не мали стандартизованих знарядь праці. У стандартизованому
знарядді праці втілена ідея, яка виходить за межі не лише кожного
індивідуального моменту, але й кожного окремого індивіда, зайнятого
конкретним відтворенням цього знаряддя. Одним словом, це поняття
соціальне. Відтворити зразок — значить знати його, а це знання
зберігається і передається суспільством.

Поява стандартизованого знаряддя пов’язується з початком становлення
мислення, волі, мови, отже — з початком становлення суспільства.
Стандартизовані знаряддя праці з’являються 1 млн. років тому у Homo
erectus (пітекантропів), і їх безперечно відносять вже до людей, хоча
поки ще не готових, а таких, що формуються. Процес становлення людини і
суспільства завершився 40—35 тис. років тому.

Останнім часом серед зарубіжних антропологів отримав поширення погляд,
згідно з яким всі гомініди, які стоять за рівнем розвитку вище Homo
habilis, утворюють один вид – Homo sapiens. Люди сучасного фізичного
типу входять до цього виду як підвид Homo sapiens. Існував й інший
підвид: Homo sapiens neanderthalensis, який з незрозумілих причин зник
40—35 тис. років тому.

2.2. Сутність культурної еволюції та її відмінність від біологічної

Культурна еволюція — це еволюція поведінки і здібностей людини. Щоб
зрозуміти специфіку розвитку людства, оцінити його можливості, необхідно
збагнути особливості як біологічної, так і культурної еволюції.

Біологічна еволюція, будучи саморозвитком органічних форм — що
визнається нині більшістю вчених, грунтується на мутаційній мінливості,
на боротьбі за існування і на природному доборі. Біологічна наступність
при цьому забезпечується майже повною незмінністю спадкових ознак
(генетичною пам’яттю) біологічних видів. Тільки мутація приносить зміни
в генетичну інформацію, оскільки є єдиним джерелом нових організмів у
біосфері. Природний добір закріплює лише ті зміни, які збільшують
здатність живої істоти до здобування їжі, самозахисту, розмноження,
тобто спрямовані на підвищення її шансів на виживання, пристосування до
життя.

Біологічна еволюція людини — також результат мутацій, що виявилися у
зміні діяльності центральної нервової системи, розвитку мозку. В основі
біологічної еволюції лежить зміна інформації, а не організмів як таких.

Культурна еволюція багато в чому схожа на біологічну — інформація
передається наступним поколінням, але не через розмноження з допомогою
ДНК, а шляхом наслідування, навчання і оволодіння знаннями і навичками.

Еволюція культурна пов’язана із здатністю зберігати всю нагро-маджену
інформацію і передавати її наступному поколінню.

Культурна еволюція не залежить повністю від випадковості — людина здатна
активно шукати нову інформацію, свідомо обираючи напрямок своїх пошуків.
Вона може також одержати її шляхом роздумів, відкриваючи нові факти,
взаємозв’язки, форми поведінки методом дедукції. У культурній еволюції
для усунення шкідливої інформації не потрібна загибель індивідів. Людина
здатна свідомо від неї відмовитись. У біологічній еволюції нові
властивості можуть набуватись лише ціною втрати колишніх. Наприклад,
мутація, завдяки якій у птаха з’являється дзьоб, може позбавити його
здібності розколювати зерна або вловлювати комах. Навпаки, набуття нової
інформації в ході культурної еволюції звичайно не позначається негативно
на колишніх здібностях індивіда. Тим-то культурна еволюція може
відбуватись значно швидше: адже нові властивості не витісняють існуючі,
а лише доповнюють їх. Вона має кумулятивний характер, і її темпи з
плином часу зростають.

З допомогою культурної еволюції людина виробила таку поведінку, яка
постійно підвищує пристосованість до життя. За дуже короткий термін
людство освоїло і вдосконалило більшість специфічних навичок, якими інші
організми оволодівали протягом всієї біологічної еволюції: ми літаємо
вище птахів і пересуваємося по воді швидше за будь-яку рибу.

Людина — єдина жива істота, специфічною особливістю якої є культурна
еволюція як засіб виживання і пристосування до оточуючого середовища. За
допомогою культурної еволюції людина постійно підвищує свою
пристосованість до життя шляхом удосконалення своєї поведінки, свого
ставлення до оточуючої дійсності.

Таким чином, особливості культурної еволюції та її відмінність від
біологічної полягають, по-перше, у способах передавання інформації — у
наслідуванні (показі, прикладі), навчанні, оволодінні знаннями і
навичками у процесі спілкування з допомогою мови та інших знакових
систем. По-друге, в характері, змісті і оформленні, закріпленні
інформації — нагромадженні знань, оформленні їх у науку: мистецтво,
моральні норми, матеріальні об’єкти тощо. Знання стало найпершим і
невичерпним джерелом засобів виживання людства. Людина постійно
помічала, відкривала і засвоювала із користю для себе все нові й нові
взаємозв’язки і закономірності типу “якщо-то”, що дало їй можливість
перетворювати оточуючий світ відповідно до своїх потреб. По-третє, в
результатах її — особливостях організації людської життєдіяльності,
становленні соціальних взаємин, суспільства. Коли виник ХС, всі
екологічні ніші на Землі були зайняті іншими біологічними видами. І
тільки завдяки виникненню нової форми життєдіяльності – суспільства,
людство змогло вижити, розселитися по всій планеті і стати домінуючим
біологічним видом.

2.3. Генезис та етапи культурної еволюції

Для того, щоб краще зрозуміти сутність культурної еволюції як процесу
формування поведінки людини, звернемось до її генезису.

У тваринному світі є також позагенетичний спосіб передавання досвіду від
однієї особини до іншої. Наприклад, досліди з вищими мавпами свідчать
про те, що їх можна навчити використовувати знаряддя праці і навіть
користуватись примітивною мовою глухонімих. Мавпа, яка знає мову
глухонімих, може навчити її інших особин. Це дало підставу деяким
авторам говорити про існування у тварин елементарної культури чи
пракультури. Тварини мають елементарний засіб передавання досвіду, однак
тут відсутні позагенетичні засоби, закріплення цього досвіду всередині
виду чи популяції. У людини з виникненням виробничої діяльності
з’явились й інші, крім статевих клітин, матеріальні структури, в яких
фіксувався і з якими, разом з тим, передався від покоління до покоління
попередній досвід. Такими матеріальними структурами були виготовлені
знаряддя. З початком фіксування у засобах виробничого досвіду кожне нове
покоління, вступаючи у життя, одержало у своє розпорядження
матеріалізований досвід попередніх поколінь, збагачувало його і
передавало далі. Виникнення нового засобу фіксування і передавання
досвіду мало своїм наслідком появу особливого матеріального процесу —
еволюції знарядь. Врешті-решт розвиток знарядь праці приходив у
суперечність з морфологічною будовою організму людини і починав вимагати
приведення його у відповідність з потребами дальшого прогресу. І ця
суперечність долалась з допомогою грегарно-індивідуального добору.
Термін “грегарний” запропонував Ю.І. Семенов. Грегарний — від слова
“грег” — зграя. Прикметник “стадний”, на його думку, не зовсім
милозвучний, а поняття “соціальний”, “суспільний” на цьому етапі
становлення людства поки що вживати рано, оскільки суспільство ще тільки
сформувалось.

Про природний індивідуальний добір не може йти мови, бо здатність до
виробничої діяльності не давала ніяких біологічних переваг індивіду, та
наявність їх в об’єднанні людей робила всіх членів колективу, разом
взятих, більш здатними до пристосування. Специфіка цього добору була в
тому, що його спрямування визначалося не особливостями середовища, а
особливостями процесу еволюції знарядь. Відтоді, як виникла еволюція
знарядь праці, головний напрям розвитку організму пішов по лінії не
прямого пристосування до середовища, а пристосування його до виробничої
діяльності і тільки тим самим до середовища. У силу всього цього даний
добір можна характеризувати як виробничий. Особливостями виробництва
визначалось те, що добір був не індивідуальним, тобто та зграя
передлюдей краще пристосувалась до середовища і виживала, яка мала
досконаліші знаряддя праці. Виробничий грегарно-індивідуальний добір був
особливою формою, якісно відмінною від форм природного добору. І спроби
поставити його в один ряд з добором, що призвів до пристосування одного
виду тварин до життя у норах, іншого — до життя на деревах, не мають під
собою ґрунту.

Під впливом виробничої діяльності змінювалась і сама організація
передлюдей — від зграї (біологічної) до суспільства (соціальної).

Взаємини у зграї будуються, як правило, на принципі домінування сили.
Виготовлення знарядь праці передбачає ускладнення центральної нервової
системи, передусім головного мозку, здатність до тонших і точніших
рухів, але аж ніяк не розвиток м’язів. Взаємини, що існують у зграї на
основі сили, з певного моменту зробили фактично неможливим розвиток
виробничої діяльності. Треба було або відмовитись від удосконалення
знарядь праці, а отже, від адаптації до оточуючого середовища (що
означало б припинення еволюції виду і його деградацію), чи обирати інший
шлях — вийти за межі біологічної організації до соціальної, де
провідними відносинами стають виробничі, які й визначають особливості
поведінки людей, передусім рівний доступ до їжі.

Поступово формуються комуналістичні відносини, тобто рівноправний доступ
всіх членів колективу до існуючої власності: їжі, знарядь праці, одягу
тощо, які зустрічаються у народів, що перебувають у першій фазі
первісного суспільства. Велику роль у нейтралізації біологічного
індивідуалізму і формуванні суспільних відносин (спочатку як відносин
рівноправ’я) відіграли табу. Табу становили собою норми поведінки, що
виражались у забороні якоїсь дії. Ця норма начебто із зовні
нав’язувалась суспільству якоюсь сторонньою силою, з якою не можна було
не рахуватись. Так виражала себе громадська воля. Об’єднання, в яких
табу порушувалося, зникало з не-минучістю. Суспільні відносини остаточно
утвердились, коли вимоги колективу до індивіда стали внутрішньою
потребою кожного члена, причому сильнішою за його біологічні інстинкти.
Це трапилося десь 40—35 тис. років тому. З цього часу культурна еволюція
почала визначати розвиток людства, який пішов швидшими темпами,
збільшилося число альтернативних форм поведінки людини у
взаємовідносинах з навколишнім середовищем.

Відзначаючи особливості культурної еволюції, ми підкреслювали, що вона
ґрунтується на збереженні знань, надбанні нових і передаванні їх
наступним поколінням. Щоб зберегти і розвинути всю свою нову суспільну
сутність, соціалізувати в належному напрямку кожного індивіда, людству
треба було передати йому всю сукупність свого соціального життя —
виробничі здібності, принципи взаємин (табу), а також духовний світ, що
почав формуватись: думки, почуття, стани людей. У верхньому палеоліті
(35 тис. років тому) виникла ситуація, за якої значна частина суспільної
життєдіяльності не могла бути закодована, втілена і передана існуючими
засобами. Які ж засоби мала в наявності культурна еволюція на
вищезгаданий момент?

1. Передусім, як вже зазначалось, розвиток знарядь праці, передавання
виробничого досвіду в процесі навчання молодших старшими.

2. Існувала мова як засіб спілкування, щоправда, вкрай примітивна,
нерозвинена.

3. Певні моральні уявлення вже регулювали поведінку людей, визначали їх
ставлення один до одного, до колективу, до осіб іншої статі, оточуючого
світу. Цьому навчали з дитинства.

4. Міфологія через одухотворення природи намагалась дати зв’язану і
загальну картину світу, хоча і в не усвідомленому, а швидше у
змодельованому, “картинному”, образному вигляді.

5. Передмагія служила засобом практичного впливу на світ і давала людині
впевненість в успіхові передбачуваної справи, передавала досвід у різних
сферах життєдіяльності. Зокрема, дуже ймовірно, що у первісних людей
полюванню передувала його репетиція. Ускладнення мисливської діяльності
неминуче вимагало на певному етапі попереднього вироблення плану дій.
Через крайню конкретність мислення первісної людини вироблення плану
полювання і розподіл ролей могли відбуватися лише у вигляді інсценізації
полювання, яка початково не носила магічного характеру, але надалі
неодмінно мала перетворитись на обряд, — так виникає магія.

2.4. Виникнення мистецтва як унікального механізму культурної еволюції

Всі засоби, про які йшлося вище, зберігали наявні соціальні відносини і
духовний світ людей. Обмеженість їх була в тому, що кожен із цих засобів
мав вузьке поле застосування у соціальному житті (знаряддя праці —
економіку, табу — моральне життя тощо). Вони були факторами зовнішньої
взаємодії людини і світу. У первісному суспільстві, напевне, досить
часто траплялися сплески індивідуалізму, що виявляли себе в різних
антигромадських проявах, отже, необхідний був засіб, який, відтворюючи
суспільні цінності і “необхідну модель життя”, безпосередньо й
непримусово впливав на світовідчуття людини, регулюючи її поведінку.
Духовний світ особистості, що ускладнювався, ніякою мірою не в силі був
відобразити і зберегти жоден із названих засобів.

Ці завдання могли бути розв’язані тільки з появою на світ мистецтва.
Мистецтво здатне увібрати і передати всі можливі ситуації взаємодії
людини і світу, всі ситуації взаємин людей, без будь-якого локального
обмеження. Відображенню мистецтвом доступні як матеріальні, так і
духовні сторони суспільного життя. Мистецтво цілісно відтворює
дійсність: може у відбитому вигляді зберегти матеріальну сторону життя і
ті людські стани, ті види людського реагування на дійсність, які з ними
пов’язані. При художньому сприйнятті вся життєдіяльність, відображена в
мистецтві, “оживає” навіть для людини, яка не має в особистому досвіді
чогось подібного. Завдяки цьому індивід виявляється здатним воскрешати,
а отже, зберігати і передавати досвід, думки, почуття громади. Мистецтво
є найдоступнішою формою засвоєння знань, оскільки воно сприймається в
конкретній формі справжньої життєдіяльності.

Величезна роль мистецтва у розвитку людства полягала в тому, що воно
сприяло розвиткові творчих засад в індивіді. Справа в тому, що первісний
лад був консервативним, вимагалося чітке додержання табу, ніяких
індивідуальних тлумачень не дозволялося, що заважало виявленню
ініціативи, свободі особистості. Мистецтво ж — за самою своєю природою і
характером впливу на сприймача вимагає від людей творчості (добудова
відкритої моделі, співвіднесення досвіду того, хто передає і того, хто
сприймає; вплив думок і почуттів, закон уподібнення, розкріпачення при
сприйнятті). Мистецтво, завдяки ефектові передаваної інформації у тому,
хто сприймає, не консервувало життєдіяльність, а робило її “справжньою”
реальністю, життям, відродженим у думці, почутті, стані, спонуканнях.
Таким чином, мистецтво виявилось і засобом, здатним найкращим чином
передавати суспільне необхідну життєдіяльність за допомогою воскресіння
її в індивіді, і засобом, що сприяє нейтралізації, або навіть певною
мірою зняттю зоологічного індивідуалізму в поведінці. Мистецтво не
створює копію, зліпок світу (дійсності) — в такому варіанті воно було б
непотрібне індивіду. Предметом його є цінність людського буття, те, що
розвиває в індивіді його людську сутність.

Культурна еволюція з виникненням мистецтва2 — цього універсального
механізму збереження і передавання соціальної інформації від покоління
до покоління — набула незворотного і прискореного характеру. Ми
розглядаємо проблему походження мистецтва в межах культурної еволюції
людства і не ставимо завдання аналізувати різні її концепції, виходячи з
його природи. Ґрунтовний аналіз теорій походження мистецтва: біологічний
(Ч. Дарвін); із гри (К. Брюхер, К. Гросс); як вияв надлишкової енергії
людини (Г. Спенсер); трудової (Г. Плеханов, “Письма без адреса” //
Плеханов Г, Избр. филос. произведения. — Т. 5).

Мистецтво — це самосвідомість культури. Універсальність мистецтва як
засобу збереження життєдіяльності з віками не тільки не втратилась, а
навпаки, зросла, тому що в ньому з’явились нові види і жанри. Стали
різноманітнішими художньо-виражальні засоби, а це

призвело до того, що життя суспільства, людини стало можливо втілити у
мистецтві багатогранніше й досконаліше.

Таким чином, культурна еволюція в той період, коли повністю сформувалися
суспільство і людина, була представлена такими інформаційними каналами:
еволюція знарядь праці, мова, моральні норми, міфологія, мистецтво,
релігія (її перша форма — магія), зміст яких визначала, “фіксувала”
своєрідність поведінки, світовідчуття людини в епоху верхнього
палеоліту.

Які ж основні етапи культурної еволюції людства? Загальноприйнятим у
культурології є поділ людської історії на три великих етапи: дикість,
варварство, цивілізацію, запропоновані ще в кінці XVIII ст. шотландським
філософом Анрі Фергюссоном. У XIX ст. американський етнограф Л. Морган,
а потім Ф.Енгельс пов’язували виділення кожної з цих епох з певним
рівнем матеріальної культури, з конкретними формами розвитку
господарства. Епосі дикості відповідають такі господарства, що
“привласнюють” (збирання, полювання і рибальство), епосі варварства —
ті, що виробляють (раннє землеробство і скотарство), епосі цивілізації —
розвинена аграрна культура, промислова і науково-технічна культури.

Таким чином, ми бачимо, що основним критерієм етапів культурної еволюції
є розвиток виробничих сил і поява нових ідей, які врешті-решт визначають
і своєрідність культурно-історичних епох. З культурною еволюцією —
еволюцією людського духу — ідеальні фактори в свою чергу істотно
впливають на матеріальну культуру суспільства.

Тема 3. Культура як знаково-семіотична система

3.1. Інформаційно-семіотичне розуміння культури

Формування культурології як самостійної наукової дисципліни в XX ст.
було у значній мірі намаганням подолати різноманітність уявлень про
культуру і побудувати її загальну теорію. Розробка цих теоретичних
поглядів відбувалася у двох основних напрямках:

• адаптаціонизм;

• ідеаціонизм

Адаптаціонизм —- розглядає культуру як специфічно людський спосіб
взаємодії з оточуючим середовищем. Центральне місце в поясненні
культурних явищ відводиться тут діяльності. В руслі цього напрямку
розвивається функціональна концепція культури, що веде початок від
Б.Малиновського, який розглядав культуру як породжену суспільством
систему способів задоволення потреб. До цього напрямку відноситься і
марксистська теорія культури.

Ідеаціонизм пояснює культуру як галузь ідеального, яка містить наслідки
духовної творчості людини. Визначаючим началом тут є лише окрема
обмежена сфера духовної творчості — головним чином наука і мистецтво
(так звана «висока культура»). Саме тут створюються символи, ідеї,
цінності, в контексті яких люди сприймають і розуміють дійсність,
будують своє буття у світі.

Позиції адаптаціонизму та ідеаціонізму на протязі останнього часу
поступово зближуються. Основою, на якій відбувається це зближення, є
інформаційно — семіотична концепція культури.

Вихідним моментом інформаційно-семіотичного підходу до культури є
адаптаціоністська теза про способи та наслідки людської діяльності.

Семіотика – загальна теорія знакових систем.

Діяльність — це спосіб існування людини. Специфіка людського образу
життя, яку покликано фіксувати поняття культури, пов’язана насамперед з
особливостями людської діяльності. Проте не всі дії людини є людською,
розумною діяльністю. Коли ми дихаємо, приймаємо їжу або реагуємо на
полум’я, то наші дії нічим не відрізняються від дій тварин.
Особливостями людської діяльності є: по-перше, свідома постановка мети;
по-друге, ціле покладання діяльності. Таким чином, людина колись
навчилась діяти, щоб жити, тепер вона живе, щоб діяти.

Постійне формування все нових і нових завдань і засобів діяльності
призводить до того, що люди поступово занурюються в штучно створений
ними світ. В цьому відношенні культура протистоїть «натурі» — природі.
«Культурне» — означає штучно створене, відмінне від того, що дане
природою, утворилось природним шляхом, без втручання людини.

Створюючи культуру, люди відділяються від природи і створюють нове
позаприродне середовище буття (іграшки та книги, одяг і меблі, скло і
бетон, звуки музики та електричне світло). Сліди людського впливу має
навіть те, що ми їмо та п’ємо, навіть повітря, яким ми дихаємо. Людство
живе ніби на межі двох світів – існуючого незалежно від нього світу
природи та світу матеріальної культури.

АРТЕФАКТИ (від лат. arte — штучний, factus – виконаний) – це продукти та
наслідки людської діяльності. Артефакти – це штучно створені людиною
предмети і явища, виготовлені людиною речі, народжені нею думки,
винайдені та використані нею засоби та способи дії. Артефакти — це
феномени культури.

Культура включає в себе не тільки те, що знаходиться поза людиною, але й
зміни, які вона виконує в самій собі, в своїм тілі, в своїй душі, у
власній фізичній та духовній зовнішності.

Отже, культура є світ людської діяльності або світ артефактів.

Це її найперша, але недостатня для розуміння її сутності характеристика.

Культура являє собою світ смислів. Людина — творіння природи і всі її
закони зберігають свою силу у її діяльності так само, як і у будь-яких
природних явищах і процесах. Ніхто не може відмінити їх або порушити.
Все, що створює людина, виникає у відповідності з об’єктивними законами
розвитку природи. У чому ж тоді різниця між предметами культури і
творіннями природи?

Явища природи розглядаються у їх власному, незалежному від людини бутті,
і мають якусь об’єктивну, властиву їм характеристику і окрім неї ніякої
іншої визначеності вони не мають.

Артефакти — предмети культури, на відміну від явищ природи мають
подвійну визначеність. З одного боку, у них, як і у природних явищ,
також є об’єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як
реальність, яка існує сама по собі, окремо від людини. Але з іншого
боку, артефакти мають ще й іншу суб’єктивну визначеність. У них втілено
те, що називають «смислом», «значеням».

Ця об’єктивна визначеність виникає у них тому, що людина опредмечує у
них світ уявлення, цілі, бажання, художній смак, ідеали тощо. Людина
олюднює продукти своєї діяльності. Отже, предмети культури є наслідком
духовно-творчої активності людини (теза ідеаціонізму).

Найбільш очевидна здатність людини наділяти свої творіння смислом
проявляється у мові. А сенсозмістовну сутність має також все, що людина
створює і що складає культурне середовище її буття: твори мистецтва й
правила етикету, релігійні обряди і наукові дослідження, навчання і
спорт тощо. Смисл будь-якого предмету відбивається у його призначенні,
ролі.

Потрібно відмітити, що взяті відокремлено, поза їх відношення до людини,
предмети, ніякого смислу не мають (наприклад, смисл Піраміди існує не у
ній, тобто фізичних параметрах, а у культурі, творінням якої вона є.
Смисл речей існує не у них, а у культурі, яка породила їх, і у тих, хто
цю культуру вивчив). Із культури люди черпають можливість наділяти
смислом не тільки слова і речі, але і всю поведінку і все життя в
цілому. Без знання культури минулого не можливо зрозуміти наших нащадків
(іл.4).

Отже, культура є не просто сукупність продуктів людської діяльності,
артефактів. Культура — це і світ смислів, які людина вкладає у свої
творіння і дії. І такими видами смислів виступають знання, цінності і
регулятиви.

Смисли утворюються у голові людини, коли вона у відповідності зі своїми
потребами пізнає, оцінює та регулює оточуючі її явища і процеси і ті, що
відбуваються у ній самій. Відповідно цьому знання (те, що дається
пізнанням), цінності (те, що встановлюється за допомогою оцінки) і
регулятиви (те, чим регулюються дії) представляють собою три основних
види смислів.

Знання (когнітивний смисл) лат, cognitio — знання, пізнання — це
інформація про властивості об’єкту. Може здатися, що таке визначення є
тривіальним. Проте, насправді його простота недостатня. Визначення
знання — одне із складних філософських питань, з приводу якого існує
багато різних думок:

– інформація є завжди інформація про щось, а тому в будь-якій інформації
міститься якесь знання (відомості про деякий об’єкт). Але інформація і
знання — все ж таки поняття не тотожні. Знання є зміст інформації, що
характеризує її об’єкт, а інформація тут співвідноситься тільки з
об’єктом, виноситься за дужки;

– знання завжди є деяке ствердження, у вигляді стверджуючого, або
заперечуючого вислову. Різниця тут лише у тому, що у першому випадку
знання є ствердженням про наявність, а в іншому — про відсутність у
об’єкта будь-яких властивостей. Навіть відомий вислів Сократа «Я. знаю,
що нічого не знаю» представляє собою ствердження. Об’єктом цього
ствердження є його автор, а стверджує він таке – вибирайте самі, що вам
більше подобається, чи наявність у цього об’єкта здатності «нічого не
знати» чи відсутність у нього здатності «знати бодай щось»;

– знання об’єктивне, тобто визначається виключно властивостями об’єкта,
а не суб’єктивними особливостями. Коли людина каже «Я знаю…», вона
робить зразу подвійне ствердження: перше, що у неї є знання про
властивості деякого об’єкта, а інше – що це знання є об’єктивним. Проте,
незважаючи на це передбачення (презумпція об’єктивності, яка завжди
супроводжує знання), насправді воно досить часто носить суб’єктивний
характер. У ньому завжди присутній слід людини, яка ці знання створює.
Можна сказати, що знання завжди на себе одягає «маску» об’єктивності і
ходить у ній так, що зовнішності не можна довіряти і при зустрічі з ним
кожного разу приходиться думати про те, що на цей раз приховується під
цією «маскою»;

– знання може бути як істинним так і помилковим. Невірне, помилкове
твердження — це також знання, тільки недостовірні, якщо враховувати, що
у знаннях є елемент суб’єктивності і що істинність їх — відносна;

– об’єктом знання може бути все, що завгодно — фізичні тіла й людські
думки, реальні явища і нездійснені мрії, те, що існує, існувало і буде
існувати, або ніколи не існувало і не буде існувати. Це означає, що у
зміст знань входять не тільки обґрунтовані і доказові ствердження, але й
не підтверджені судження, вірування і вимисли.

Таким чином, знання — важлива частина культури. Воно посідає важливе
місце у її змісті. З розвитком культури обсяг знань, які є у
суспільстві, постійно зростає. Проте не всі знання накопичені у культурі
є істинними. У кожній епосі є знання, які колись в минулому вважались
без сумніву істинними, але потім виявилося, що вони були помилкові
(наприклад, язичеські вірування). Є і такі знання, які в одних культурах
визнаються істинами, тоді як в інших культурах вони оцінюються як
помилкові.

Цінність (ціннісний смисл) — фіксована в людській свідомості
характеристика відношення об’єкта до людини і відповідно людини до
об’єкта. Об’єкт має цінність, якщо людина бачить засіб задоволення
якої-небудь своєї потреби.

Цінність є не об’єкт сам по собі, а його властивості, здатність
задовольняти людські потреби. Об’єкт виступає як носій цінності.
Цінності можуть мати як матеріальні речі й процеси, так і духовні явища
(знання, уявлення, ідеї тощо). Поняття цінність в культурології не
потрібно уподібнювати з вартістю в економічному її розумінні. Вартість є
лише грошовим відбиттям цінності і при цьому величина вартості зовсім
необов’язково відповідає цінності об’єкта. Цінності взагалі не завжди
мають грошовий вираз. Для людини може представляти велику цінність
який-небудь грошовий пам’ятний сувенір чи стара фотографія, хоч їх
грошова вартість рівна нулю. Цінностями можуть бути спогади, почуття,
радість творчості тощо, їх не можна ні продати, ні купити за будь-які
гроші.

Щоб об’єкт мав цінність, необхідно, щоб людина усвідомлювала наявність у
ньому певних властивостей (наприклад, земля, тяжіння, повітря, вітаміни,
спілкування з іншими людьми необхідні людині, вона без них не може
існувати), але якщо вона не усвідомлює цього, то вони для неї цінності
не мають.

Таким чином, цінність пов’язана зі знанням, але не зводиться до нього:
знання лише констатують властивості об’єкта, у тому числі якусь особливу
його «властивість», здатність задовольняти будь-яку потребу людини,
тобто цінність, проте остання не є знання, а є відношення між людиною і
об’єктом

Цінності поділяються на матеріальні і духовні. До перших відносяться
«матеріальні блага» (житло, одяг, продукти харчування і т. д.), а до
других — «духовні блага» (художні, наукові, філософські ідеї). Слід,
проте мати на увазі, що всі цінності мають духовну природу, оскільки
представляють собою різновид смислів; «матеріальними» й «духовними»
називають в дійсності не самі цінності, а об’єкти (блага), які служать
їх носіями.

Здатність оцінювати об’єкти, тобто встановлювати їх цінність, пов’язана
з утворенням у свідомості людини ціннісних уявлень. Це уявлення про те,
якими предмети мають бути, щоб задовольняти людські потреби. У
формуванні ціннісних уявлень велику роль відіграє уява. За її допомогою
люди створюють уявні зразки об’єктів, які б максимально повно і
досконально відповідали їх потребам. Такі зразки називають ідеалами.
Вони відповідають еталонам цінностей. Цінності реально існуючих
матеріальних і духовних благ оцінюються у порівнянні з ними. Вони тим
вищі, чим більше наближаються до ідеалу.

Існуючи в дійсності, об’єкти ніколи не співпадають з ідеалами
(наприклад, ідеали свободи і справедливості не є описанням тієї свободи
і тієї справедливості, які існували чи існують зараз в якому-небудь
реальному суспільстві). Ніколи і ніде не було суспільства в якому б
повністю були реалізовані в життя ці ідеали. Хто думає, що для того, щоб
взнати, що таке ідеальна справедливість, потрібно спочатку побачити її
«в натурі», той ніколи нічого не взнає. Ідеальну справедливість потрібно
вигадати, уявити. Іншого шляху до неї немає.

Кожна особистість унікальна і неповторна, і у кожної виникає свій,
унікальний та неповторний комплекс цінностей та ідеалів. Це, що для
однієї людини є цінністю, може не мати ніякої цінності для іншої.
Філософию — просвітники XVIII ст. вважали найвищою цінністю освіту, а
для фонвізінської пані Простакової вона цінності не мала.

Проте було б невірно думати, що будь-який індивід абсолютно вільний у
побудові цього комплексу і довільно вирішує, які мають бути його ідеали
цінності. Насправді він запозичує їх із поля вибору, що надає йому
культура. У цьому полі віднаходить він цінності та ідеали різних
поколінь і епох. Національні, професійні, вікові, сімейні тощо. В
наслідок історичного розвитку і взаємодії різних культур поступово
відбувається формування загальнолюдських ідеалів, складається єдина
загальнолюдська система цінностей, що містить у собі все краще, що
накопичено в культурах різних епох і народів. Із всіх цінностей та
ідеалів кожна особистість відбирає те, що відповідає її уподобанням,
вихованню, освіті, особистому життєвому досвіду. Проте культура не є
лише системою цінностей і ідеалів, але вміщує в себе і антицінності та
антиідеали (тобто те, що протиставляється цінностям і ідеалам, є їх
запереченням). У ній є і такі культурні феномени, які не мають
ціннісного смислу. Ось чому аксіологічний погляд на культуру виявляється
дуже вузьким і не охвачує всього його змісту.

Регулятив (регулятивний смисл) — це правило або вимога, у відповідності
з якою люди будують свою поведінку та діяльність.

Наявні в культурі регулятиви визначають прийняті в даній культурі норми
поведінки і діяльності, тобто вказують, якими шляхами та засобами
досягнення мети допустиме «нормальне», і навпаки.

На відміну від тварин люди не можуть жити на основі природжених,
генетично заданих зразків поведінки. Складним видам людської діяльності,
не запрограмованих у генах, їм потрібно навчатися. Культура несе в собі
позагенетичні програми діяльності, які відіграють у житті людей таку ж
роль, як генетичні програми поведінки у тварин. Дії людей регулюються
нормами та правилами, які вони для себе встановлюють (наприклад, норма і
правила гри, етикету, судового виробництва, дорожнього руху т і). Людина
може за власним бажанням дотримуватись чи не дотримуватись їх, діяти «за
правилами» чи «проти правил», але прийнявши їх, вона сама себе
зобов’язує на їх дотримання і виконання. Введення відповідних норм, які
регулюють дії людей — специфічна риса людського образу життя, яка
закріплена у культурі.

Культурні норми досить різноманітні. Вони у більшій чи меншій мірі
регламентують все, з чим пов’язане людське життя — їжу, одяг, відношення
між чоловіками та жінками, розваги і працю.

Народжуючись і виховуючись у відповідному культурному середовищі, кожна
людина засвоює встановлені у ньому регулятиви. Як наслідок її дії стають
у значній мірі зумовлені ними. Вона реалізує у своїх вчинках і життєвому
шляху передбачені ними культурні програми поведінки, інколи навіть не
усвідомлюючи цього. І рівень нашого оволодіння культурою визначається
тим, наскільки добре ми засвоїли наявну в різноманітних предметах
культури інформацію і дотримуємося пов’язаних з нею програм поведінки.

Не слід думати, що програмування людської поведінки культурою в принципі
не дає особистості свободи вибору дій. Розвинута багата культура несе в
собі безмежну кількість самих різноманітних програм і пропонує кожному
великий вибір можливостей. Культура відкрита для творчого створення
нових програм. Питання полягає у тому, наскільки людина здатна до
вільного вибору і творчості.

3.2. Види знаків та символів

Культура виступає також як світ знаків. Виступаючи в якості носіїв
смислу, «оброблені» (фізично і духовно) людиною речі, процеси, явища
стають знаками.

Знак — предмет (явище, дія), що виступає в якості носія інформації про
інші предмети і використовується для її отримання, зберігання,
опрацювання та передачі.

Знаки і системи знаків досліджуються спеціальною наукою — семіотикою.
Поняття знакової системи в семіотиці охвачує дуже широкий обсяг
об’єктів. Знаковими системами є природні (розмовні) мови (російська,
українська, англійська та інші), а також різні штучні мови — мова
математики, хімічна символіка.

До знакових систем відносяться різноманітні системи сигналізації, мови,
образотворчих мистецтв, театру, кіно, музики, правила етикету, релігійні
символи і ритуали, геральдичні знаки та взагалі багато предметів, які
можуть служити засобами для відображення якогось змісту.

Ми живемо не тільки в світі речей, але і в світі знаків. Це третя
найважливіша характеристика культури.

Явища культури — це знаки і сукупності знаків (тексти), в яких
зашифрована соціальна інформація, тобто започаткований у них людьми
зміст.

Зрозуміти будь-яке явище культури це означає побачити в ньому не просто
чуттєве, відчути річ, але її «невидимий» суб’єктивний смисл. Саме тому,
що явище виступає в якості знака, символу, тексту, який потрібно не
тільки спостерігати, але і усвідомлювати, вона стає фактом культури
(іл.5).

Коли будь-які предмети (наприклад, знаряддя праці) використовуються лише
з утилітарною метою, їх знакова функція відступає на другий план, а на
перший план виступають фізико-хімічні властивості. Але в даному випадку
ми їх не сприймаємо як предмети культури. Та все міняється, як тільки ми
маємо на увазі їх знаковий характер: тут вони уже виступають як предмети
культури. Для археолога золоті прикраси, віднайдені під час розкопок
стають предметами давньої культури: вони цікавлять його найперше як
носіїв соціальної інформації, а для злочинця, це лише засіб наживи — їх
значення, культурна функція йому не важливі. Меч — зброя, і тому, коли
вона застосовується для захисту або нападу, він використовується як
предмет, а не як знак. Але одночасно меч, прикріплений до пояса стає
символом того, що його володар — воїн, лицар, людина шляхетного
походження. Дворяни ХУІІ-ХУІІІ ст. замість меча носили шпагу. Маленька
парадна шпага практично уже не була зброєю — вона лише знак, символ
символів, вона символізує меч, який означав належність до дворянського
стану. В «Скупом рьщаре» Пушкіна син барона Альбер мріє отримати скарби
батька, щоб надати їм «істинне», тобто практичне застосування. Але для
самого барона золото — не засіб, що забезпечує можливість розкішне жити,
а символ могутності і влади надлюдьми. Макар Дєвушкін в «Бідних людях»
Достоєвського соромиться дірявих підошв чобіт і вигадує особливу ходу,
щоб не було їх видно. Дірява підошва як реальна річ може причинити
багато неприємностей: за винятком промочених ніг, охолодження організму,
простуди. Але Макар Дєвушкін страждає не від цього, а від того, що йому
соромно. Для нього страшніше всього є те, що дірка у підошві – це знак
бідності. Сором його викликаний не фізичними, а знаковими властивостями
його чобіт.

Про те, як здавалося б, окремо взяті буденні предмети набувають
характеру знаків, наповнених великим, символічним змістом, прекрасно
сказано у вірші Є. Вінокурова «Речі»:

Я глубоко уверен в том, что вещи

Красноречивей всяческих речей…

Вот колокол. Он собирал на вече

Лудильщиков, кожевников, ткачей.

Вот горн. Им якобинцы возвестили,

Что кончилась на свете эра зла…

Вот кочерга, которою в Освенциме

Помешивалась белая зола

Слід відмітити, що знакову природу, а відповідно й спроможність бути
культурними феноменам, набувають не тільки творіння РУК людини, але й
природні явища, коли вони стають предметами її духовної діяльності.
Задіюючи їх у свій духовний світ, люди наділяють їх «людським»
(моральним, естетичним, релігійним) змістом. Такими стають образи хитрої
лисиці, чи боязливого зайця у народних казках, постійні описування
веселки чи заходу сонця, містичні інтерпретації затемнень, комет тощо.
Виверження вулкана — природне явище, і як таке воно лежить поза сферою
культури. Але коли воно усвідомлюється як прояв гніву богів або як
трагедія людського безсилля перед загрозливою стихією («Останній день
Помпеї» К.П. Брюлова), то стає знаком, символом, у якому люди
усвідомлюють особливий «позаприродний смисл». І це надає йому значення
явища культури.

Символами, носіями особливого смислу стають і самі люди. Коли вони
виступають один для одного не просто як живі істоти, а як кінозірки,
письменники, політичні діячі, представниками тієї чи іншої професії,
гуру тощо, тоді це є не що інше ж культурний феномен (наприклад
хвороблива людина, яка проголошена монархом чи папою, стає могутньою і
священною «величністю» чи святістю. Якщо ж вона повалена, вона втрачає
свою соціокультурну цінність і її могутність, функції, соціальний стан і
особистість докорінно міняються. Із величності чи святості вона може
стати презирливою чи ненависною людиною).

Якщо огляд культури як світу людської діяльності розкриває головним
чином її матеріальні прояви, як смислів — її духовний зміст, то культура
як світ знаків постає перед нами у єдності матеріального і духовного.

Насправді знак — це матеріальний предмет, що чуттєво сприймається, а
його значення (зміст, інформація) є продукт духовної діяльності людей.
Знаки постають своєрідними «матеріальними оболонками» людських думок,
почуттів, бажань. Для того щоб наслідки людської діяльності людини
збереглись у культурі, щоб вони передавались і сприймались іншими
людьми, вони мають бути закодовані у цій знаковій оболонці. Зв’язок
значення і знаку (або інакше кажучи інформації та коду, в жому вона
фіксується і транслюються) визначає нерозривність духовного і
матеріального аспектів культури.

Культура представляє собою особливий тип інформаційного процесу, якого
не знає природа. У тварин інформація кодується хромосомними структурами
клітин і нейродинамічними системами мозку. Отже, носієм її є саме тіло
тварини. Передача інформації від одного покоління до іншого відбувається
генетичним шляхом, а також у якійсь мірі, через безпосереднє
спостереження за поведінкою тварин і наслідування їм (у вищих тварин).
При цьому досвід, накопичений окремою істотою на протязі життя не
успадковується її нащадками. Кожне нове покоління розпочинає
накопичувати досвід «з нуля». Тому обсяг інформації, що мається в
розпорядженні роду, від покоління до покоління не збільшується.

З виникненням культури у людей виникає особлива, «надбіологічна форма
збереження і передачі інформації. Це принципово новий і незрівнянно
більш багатий за своїми можливостями тип інформаційного процесу. У
культурі інформація кодується зовнішніми по відношенню до тіла людини
структурами. Виражаючи свої думки та уявлення у створених людьми
знакових системах, індивід об’єктивує їх. Це означає, що вони ніби
відділяються від нього, набувають самостійного, позаособистого
існування. Вони стають соціальною інформацією, носієм якої стає не один
даний індивід, а суспільна культура. Соціальна інформація, відображена в
знакових системах, має позагенетичний характер. На відміну від
біологічної, вона не зникає зі смертю індивіда. Культура утворює
специфічно людський, позагенетичний «механізм» її наслідування —
соціальну спадковість. Завдяки культурі у суспільстві стає можливим те,
що не можливе в світі тварин, — історичне накопичення і примноження
інформації, що зна-ходиться у розпорядженні людини як родової істоти.

За висловом Ю.М. Лотмана і Б.А. Успенського, «культура є пристрій, що
виробляє інформацію». Разом з ним вона є також і пристрій, що
запам’ятовує цю інформацію. Можна сказати, що культура в людському
суспільстві — це те ж, що інформаційне забезпечення в комп’ютері.
Останнє, як відомо, включає в себе машинну мову, пам’ять, програми,
опрацювання інформації. Аналогічні компоненти характеризують і культуру.
Вона дає суспільству мови — знакові системи, її необхідним елементом є
соціальна пам’ять, у якій зберігаються духовні досягнення людства. У ній
містяться програми людської поведінки, відображаючих досвід багатьох
поколінь людей. Виходячи з цього, можна сказати, що культура виступає
своєрідним інформаційним забезпеченням суспільства.

Таким чином, з інформаційно — семіотичної точки зору, світ культури
постає у трьох основних аспектах:

1. світ артефактів,

2. світ смислів,

3. світ знаків.

Феномени культури — будь-які артефакти (штучно створені людьми предмети
і явища.), які несуть в собі смисли, тобто постають як знаки, що мають
значення. Сукупність знаків утворює тексти, у яких міститься соціальна
інформація (див. рис. 1).

Виходячи з вище сказаного, можна сформувати коротке
(інформаційно-семіотичне) визначення культури:

Культура — це соціальна інформація, яка зберігається і накопичується у
суспільстві за допомогою створюваних людьми знакових засобів.

Рис. 1. Інформаційно-семіотична структура культури

3.3. Структуралізм

Структуралізм як напрям виник у зв’язку з переходом гуманітарних наук
від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного методу дослідження:
моделювання, формалізації і математизації досягнутих результатів. Суть
методу пізнання структуралістів зводиться до такого:

1) Виділення певної множини об’єктів (масиву), «корпусу» текстів, у яких
можна передбачити наявність єдиної структури, інваріанта.

2) Розкладання текстів на елементарні частинки, в яких типові відношення
зв’язують однорідні пари елементів.

3) Систематизація відносин і побудова абстрактної структури шляхом
моделювання.

4) Виділення із структури всіх теоретично можливих наслідків і перевірка
їх на практиці.

Тема 4. Соціокультурна динаміка. Цивілізація і культура

4.1. Поняття соціокультурної динаміки

Динаміка культури характеризує трансформаційні процеси всередині
культури й у взаємодіях культур, які специфічні цілісністю,
закономірністю, спрямованістю і впорядкованістю провідних тенденцій. Для
динаміки культури характерною є усталеність взаємодії компонентів,
періодичність і стадіальність, що відрізняє її від культурних змін як
довільних трансформацій соціокультурного процесу. Динаміка культури є
відображенням здатності складних соціальних організмів адаптуватись до
мінливих зовнішніх і внутрішніх умов існування.

Елементи культури, що перебувають у стійкій рівновазі, закріплюються в
культурній традиції. Накопичення протиріч у культурній системі
призводить до її розбалансування і створення кризової ситуації, яка
знаходить своє вирішення в оновленні культурного досвіду, в культурних
інноваціях. Динаміка культури може вести до збагачення ціннісних смислів
культури, тобто носити прогресивний характер. Проте можливі такі
динамічні процеси, що спрощують культурне життя суспільства, ведуть до
його занепаду і деградації. Регресивні зміни викликають кризу культури.
Особливим станом культури є її застій як стан довготривалої стагнації
культурних цінностей.

У культурології існують різнопланові підходи до побудови моделей
соціокультурної динаміки.

4.2. Циклічна парадигма розвитку культури

Циклічна модель культурної динаміки – одна з найдавніших.
Повторюваність, зворотність є характерною рисою існування всього живого.
Мислителі здавна простежували аналогії між соціокультурними процесами і
зміною природних сезонів, рухом сонця по небосхилу, життєвими циклами.
Так, Дж. Віко вважав, що культура рухається від “віку богів”
(міфологічні культури) через “вік героїв” (культури героїчного епосу) до
“віку людей” (осмислення світу історією). Циклічним є рух
культурно-історичних типів у концепції російського соціолога
М.Даниленського. Культурні організми в дослідженні О. Шпенглера
проходять цикл від “дитинства” (“весни”), “юності” (“літа”), “зрілості”
(“осінь”) до “старості” (“зими”), від накопичення сил, їх реалізації до
занепаду і загибелі культури. Локальні цивілізації А. Тойнбі
підкоряються у своєму розвитку моделі циклічного руху від виникнення,
росту до надлому і загибелі. Згідно з його концепцією, культурна
динаміка породжена наявним викликом (з боку природного чи людського
середовища): сприятливі умови розвитку цивілізації, як зовнішні, так і
внутрішні, є передумовою культурної стагнації.

У концепції російського історика Л. Гумільова процес етногенезу
становить цикл, що містить фази виникнення, підйому, занепаду і загибелі
етносу. Головним джерелом появи етносів є результати формотворної
діяльності природного середовища. Поштовхом до розвитку стає імпульс
пасіонарності як прагнення і здатність змінювати середовище існування,
вкорінені в підсвідомості людини. Умови для посилення пасіонарності на
рівні суспільства і людини створюють вибухи у Всесвіті (пасіонарні
поштовхи).

4.3. Еволюціоністська парадигма щодо розвитку культури

Лінійна модель культурної динаміки представлена еволюціонізмом.
Еволюціоністи спираються на концепцію англійського соціолога Г.
Спенсера, який розглядав соціокультурну динаміку як частину незворотного
процесу еволюції, що проявляється в ускладненні, диференціації та
вдосконаленні первісно примітивних культурних систем. Однолінійна модель
соціокультурної еволюції передбачає поступовий рух від дикунства,
варварства до цивілізації. Е. Тейлор і Дж. Фрезер сповідували ідею того,
що нові, більш ускладнені культурні елементи заперечують існування
попередніх і забезпечують удосконалення життя людського суспільства.
Класичним зразком лінійного еволюціонізму є марксистська модель формацій
— первісної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної,
комуністичної, що монофакторно зумовлені розвитком виробничих сил
суспільства. Полілінійна модель еволюції визнає множинність векторів
соціокультурної динаміки та поліфакторну визначеність її причин.

Хвильова модель соціокультурної динаміки найґрунтовніше розроблена в
економічних науках. Російський соціолог М. Кондратьєв сформулював теорію
довгих економічних хвиль з періодом 48—55 років, що визначають циклічну
динаміку господарчо-економічної системи. Американському соціологу П.
Сорокіну належить теорія хвилеподібної соціокультурної динаміки. Кожен
елемент культурної системи, за його концепцією, проходить три фази
єдиного циклу: на першій відбувається накопичення і кристалізація
соціальне значущих смислів, на гребені хвилі вони фіксуються у вигляді
культурних норм і цінностей, потім вони вступають у протиріччя з
наявними потенціями розвитку. Після проходження всього циклу він
поновлюється.

Функціональний підхід до культурної динаміки, представлений, зокрема, в
дослідженнях Т. Парсонса, полягає у виявленні зв’язку між
соціокультурними змінами та процесами обміну інформацією і енергією між
культурними системами. Джерелом культурних змін, на думку
функціоналістів, може стати надлишок або недостача інформації чи енергії
при обміні ними між культурними системами.

Постмодерністська парадигма соціокультурної динаміки ґрунтується на ідеї
невпорядкованого розповсюдження культурних процесів, позбавленого
напрямку і регулярності, своєрідного “руху бажання”. Таку модель
постмодерністи називають “ризомою”.

Синергетичний підхід до соціокультурної динаміки базується на принципово
новому розумінні хаотичних процесів як потенції впорядкування,
готовності культурної системи до самоорганізації. Ці тенденції
реалізуються в точках біфуркації як свого роду порогах усталеності
культурної системи, в яких закладаються тенденції її зміни. Поблизу
моментів біфуркації, Що несуть у собі поліваріантність розвитку
культурної системи, провідну роль відіграє випадковість, окремі малі
флуктуації (випадкові відхилення). Тобто культурна динаміка є
результатом процесів саморозвитку культурної системи.

Російський культуролог Ю. Лотман у своїй книзі “Культура і вибух”
обґрунтовує концепцію непередбачуваних динамічних процесів, що
реалізуються у вигляді вибуху. Культурний вибух, за категоріями
синергетики, є точкою біфуркації, різкої інтенсифікації змін культурних
елементів з набором декількох різноймовірних альтернатив майбутнього, з
яких лише одна стає культурною реальністю. Вибухова зміна вектора
культурного розвитку, за Ю.М.Лотманом, співіснує з поступовими
соціокультурними процесами. Вибухові й поступові зміни перебувають в
діалектичній взаємодії одне з одним.

Складність і неочевидність процесів соціокультурної динаміки провокує
появу нових і різних підходів до її вивчення. Сучасний методологічний
плюралізм і міждисциплінарна інтеграція вимагає визнання як значимості
лінійних змін у соціокультурній динаміці, так і циклічних, маятникових і
хвильових процесів, можливості поступового руху і культурних вибухів.
Усі зазначені підходи є однаково ймовірними і взаємодоповнюючими, які
лише в їх діалектичній взаємодії розкривають сутність процесів динаміки
культури.

4.4. Культура і цивілізація

В теорії культури поняття “цивілізація” дуже зблизилося з по-няттям
культури. Нам важливо визначити сутність цих понять. Як зазначалося
вище, поняття “цивілізація” було введено у науку як назва певного етапу
в культурній еволюції людства, що починається з 3500 року до н.е. і
триває по сьогоднішній день. В ході дискусії щодо древніх міст, яка
відбувалася 1958 року в Чикаго, вчені запропонува-ли три ознаки
цивілізації:

1. монументальна архітектура,

2. писемність,

3. міста.

Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу саме як
культурний комплекс, тоді як соціально-економічну сутність даного явища
становлять поява класового суспільства і держави. Пам’ятки архітектури
показові з точки зору виробничого потенціалу суспільства, що їх
створило.

Поява писемності характеризує відділення розумової праці від фізичної,
що дозволило зосередити зусилля окремих груп людей на розвиткові
мистецтва і різних форм позитивного знання. Міста ви-конували специфічні
функції у суспільній системі: були центрами сільськогосподарської
округи, центрами ремесел і торгівлі та свого роду ідеологічними
центрами. Саме в пору перших цивілізацій ідео-логічна сфера,
систематизована і централізована, стала справді вели-чезною силою.

Отже, цивілізація сформувалася лише на певному етапі розвитку людства,
являючи собою якісну межу на еволюційному шляху. Ви¬діляють різні типи,
етапи, рівні цивілізації. Принциповою позицією вчених радянського
періоду було виділення формаційних типів ци¬вілізації (рабовласницький
тип, феодальний тип і т.д.). Такий підхід відрізнявся від поглядів
багатьох західних вчених, які в основному спираються на концепцію
Арнольда Тойнбі. У ЗО—50-ті роки нашо¬го століття в роботах “Цивілізація
перед випробуванням” та “Дослі¬дження історії” А. Тойнбі зробив спробу
пояснити одночасно хід роз¬витку всіх людських культур, застосувавши
поняття “цивілізація” до особливостей розвитку народів і культур різних
регіонів і країн. В результаті всесвітня історія мала вигляд мозаїчного
панно, складе¬ного багатолінійним розвитком суверенних культур, які
розташовані поруч і співіснують. Однак А. Тойнбі довів: при всій
відмінності і несхожості культур різних народів всі вони належать до
єдиної цивілізації і в своєму розвиткові рано чи пізно проходять
ідентичні етапи, які характеризуються однаковими ідеями, і хоча мають
свої особливості, та сутність їх єдина. Наприклад, основні ідеї
Просвіт¬ництва, без яких сьогодні неможливо уявити сучасну цивілізацію:
всі люди від природи рівні, кожна людина — неповторна особистість,
людина — мета розвитку суспільства, а не засіб, та інші — це доро¬бок
європейської культури XVIII ст. Трохи пізніше під знаком за¬своєних
європейських ідей починає розвиватись східнослов’янська культура. Ці
ідеї живили творчість українських, російських та біло¬руських
просвітителів. І тільки з кінця XIX — поч. XX ст. ці ідеї починають
панувати в культурах далекосхідних держав (Індії, Китаю, Японії та ін.),
відбиваючи своєрідність цих народів. Парламент — феномен розвитку
англійського генія культури, але поширившись як невід’ємний елемент
демократії на всі країни, він є фактором сучас¬ної цивілізації. Таким
чином, поняття “культура” підкреслює не¬повторність, а в окремих
випадках і тупикове відгалуження розвит¬ку етносів, країн. Поняття ж
“цивілізація” означає безперервність, єдність, загальність
культурно-історичного процесу для всіх народів. Коли окремі ідеї
культури стають в силу умов, що склалися, стерео¬типами поведінки
великих груп людей, визначають особливості їх світобачення, тоді можна
говорити про певний етап розвитку ци¬вілізації.

Сьогодні більше ніж будь-коли вчені прагнуть осмислити спеці-альні
галузі наукового знання (як гуманітарного, так і природничо-наукового) в
контексті культурної епохи. Такий підхід у науці дістав назву
цивілізаційного. Він грунтується на загальнолюдських цін-ностях. Не
відсуваючи в бік реальну конфліктність історії, ця концепція історії
дозволяє зрозуміти її реальну безперервність, розкри¬ти механізми дій
людей, витоки і зміст загальнолюдських цінностей. Моральні переваги
цивілізаційного підходу очевидні: стимулюючи практику, ідеї, настрої
мирно-цивілізаційної взаємодії людей, він відкриває тим самим великий
простір творчим тенденціям історії.

Співвідношення культури та цивілізації

Особливе місце в культурологічних дослідженнях посідає проблема
співвідношення культури і цивілізації. Якщо поняття “культура” є
складним для розуміння на науковому рівні і добре окреслюється іншими
поняттями на буденному рівні, то поняття “цивілізація” в науковому плані
і на рівні буденного сприйняття є найбільш неоднозначним із усього
понятійного апарату культурології.

Увага. Діалектична взаємодія понять “культура ” і “цивілізація “,
філософський аналіз сутністних зв’язків, наукове прогнозування розвитку
“цієї пари” на сьогодні виявились найменш дослідженими. В той же час
увага до їх співвідношення є чи не найбільшою, ніж до усіх питань
культурології разом узятих.

Звичними для нас стали поняття: цивілізація майя, інків, ацтеків,
Антична, Візантійська, Західна цивілізація. Що ж це таке? Який зміст ми
вкладаємо у термін “сучасна цивілізація”? На початку XXI ст. важко
відшукати вченого, який міг би дати відповідь на усі ці питання.

Термінологічний словник дає таке означення цього поняття. Цивілізація
(лат. Civilis – громадянський, державний):

1. форма існування істот, наділених розумом;

2. синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень
суспільства;

3. ступінь розвитку матеріальної і духовної культури;

4. процес становлення громадянського суспільства;

5. відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване у
просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні.

Автори термінологічного словника справедливо зазначають, що однозначного
трактування цивілізації не існує. Спочатку термін використовувався для
означення епохи, якій передували дикунство і варварство.

„Цивілізація – остання ступінь розвитку людства після дикунства і
варварства” /Л.Морган/

На побутовому рівні під терміном “цивілізація” розуміється найвищий
ступінь у розвитку певної спільноти. У згаданому вже науковому
дослідженні “Занепад Заходу” О.Шпенглер, заперечуючи існування
загальнолюдської культури, доводить, що кожна відома нам культура – це є
певний “живий організм” з тривалістю життя близько 1000 років. Потім
наступає “смерть” і залишається форма – цівілізація. Такий підхід щодо
попередніх соціально-культурних утворень цілком виправданий.

Однак, коли ми говоримо про сучасну цивілізацію, О.Шпенглер вважав, що з
початком нового тисячоліття закінчиться “фаустівський вік культури” і
залишиться лише європейська цивілізація. Аналізуючи розвиток
західноєвропейських спільнот, автор “Занепаду Заходу” розглядає
імперіалізм як чисту цивілізацію, а на основі аналізу його формування
робить висновок, що перехід до нової форми цивілізації означає
добровільну відмову від демократичних принципів.

Означене теоретичне протиріччя було в певній мірі подолане в
дослідженнях А. Тойнбі. У своїй 12-ти томній роботі “Дослідження
історії” автор структурує історію людства на локальні цивілізації. У
своєму розвитку вони вписуються в концепцію коловороту, а в основі їх
структуризації визначальним чинником виступає релігійна приналежність,
якій підпорядковані такі сфери буття, як політика і економіка.

Погляди О. Шпенгера і А. Тойнбі на співвідношення культури і цивілізації
поділяли М. Вебер, П. Сорокін, М. Бердяєв, більшість релігійних
філософів-культурологів, протиставляючи культуру поняттю “цивілізація”.

М.Бердяєв: „Будь-яка культура неминуче переходить в цивілізацію.
Цивілізація є доля, рок культури. Цивілізація завершується смертю. Вона
вже є початком смерті, виснаження творчих сил культури…Цивілізація є
прагненням до світової могутності, до перебудови поверхні Земної кулі.
Культура – національна, цивілізація – інтернаціональна…”

Посилений інтерес до проблеми співвідношення цивілізації і культури був
пов’язаний із початком науково-технічної революції. У другій половині XX
ст. досліджуються:

1. питання рушійних сил цивілізації;

2. способи взаємодії різних цивілізацій;

3. засади формування загальнолюдської цивілізації.

Дослідження французького етнолога і соціолога Леві-Строса (1908-1991),
американського етнографа А.Кребера (1876-1960) сприяли чіткому
формуванню ідеї про те, що фундаментальні форми, притаманні кожній
культурі, проявляються у стилі цивілізації.

Увага! Стиль в культурі – це, насамперед, спосіб життя, система
світобачення, дотримання певних неписаних норм і правил творення і
співжиття.

Стиль цивілізації – це системне явище, тому що у своєму розвитку
цивілізація може охопити декілька культурно-історичних стилів.

Зокрема, Візантія виникає в період романського стилю, а занепадає в
період розквіту готичного. Дати означення стилів таких цивілізацій, як
Єгипетська, Стародавньо-Грецька, ацтеків чи інків – досить складно.

Приймаючи або відкидаючи ті або інші існуючі погляди на поняття
“цивілізація” і “культура”, важливо бачити очевидну їх відмінність.

Відмінності понять „культура” і „цивілізація”:

1. поняття “культура” семантична ширше, ніж поняття “цивілізація”, воно
застосовується як до невеликого племені (наприклад, культура ірокезів),
так і до цілих континентів (наприклад, “культура Європи “);

2. поняття “культура ” включає в себе як НТП, так і духовно-гуманістичну
спадковість між племенами, а в понятті “цивілізація” явно відчуваються
матеріально-виробничі пріоритети;

3. поняття “культура ” тісно пов’язане з расовою і національною
специфікою людських груп, в той час як поняття “цивілізація” тяжіє до
загальнолюдських глобальних масштабів;

4. поняття “культура” обов’язково передбачає наявність в ній
цементуючого релігійного начала, без якого неможлива будь-яка
духовність-пружина будь-якої культури. Цивілізація – безрелігійна.
“Культура має душу, цивілізація ж має тільки методи і знаряддя” (М.
Бердяєв).

Дослідження останньої чверті XX ст. дещо розширили наукові уявлення про
цивілізацію. Сьогодні можна сказати, що полівимірна культура
європейських народів зустрілася з новим системним утворенням – це
сучасна західна цивілізація. Цінності цього системного утворення є
ширшими, ніж цінності окремих спільнот. Деякі із них зачіпають
етнічнородові особливості народів, національні інтереси.

Національні культури західноєвропейських країн самореалізуються вже не
стільки у власному соціокультурному полі, скільки в полі культури
об’єднаної Європи. Питання співвідношення власних культурних детермінант
окремих народів (територія, спосіб світобачення, релігія тощо) із
загальнообов’язковими детермінантами спільного європейського дому — уже
не стільки питання культурології, скільки політики, міжнародного права
тощо.

Малодослідженим залишається співвідношення благ сучасної цивілізації і
культури. Ряд вчених вважає, що сучасні блага цивілізації в майбутньому
можуть обернутися катастрофою для усієї культури. Окремі “блага
цивілізації” (нова система моральних норм, правила поведінки тощо) різко
протирічать традиціям національних культур народів, що сповідують іслам.
Не все гаразд з цього приводу і у європейському домі. Зрозуміло, що
дотримання традицій не означає їх консервацію. Однак низка тенденцій у
розвитку сучасної західноєвропейської цивілізації зачіпає етнічно-родові
Особливості народів, стирає межу між національним і
загально-цивілізаційним елементами у розвитку культури. Це викликає
від’ємну соціальну реакцію у великих мас населення (антиглобалістський
рух).

Культурно-історичні епохи

Етап цивілізації має свої культурно-історичні епохи. Критерій виділення
культурно-історичних епох може бути різним, в залежності від позиції та
інтересів дослідника. Раніше в радянській науці пере-важав формаційний
підхід. Він базувався на розумінні культури як сукупності матеріальних і
моральних благ. У свій час цінність цієї концепції була в тому, що вона
протистояла вузькому тлумаченню культури як лише сфери духовного життя
суспільства. Недолік цієї концепції в тому, що з поняття “культура”
фактично виключалось діяльнісне начало, думка концентрувалась не на
самій діяльності людини як рушійній силі розвитку культури, а на
кінцевих, ціннісних результатах цієї діяльності. Виділялись такі
культурно-історичні епо-хи, як первісна, рабовласницька, феодальна,
капіталістична та со-ціалістична культури. При цьому підході не
враховувалось, що про-тягом однієї формації може змінюватись духовна
атмосфера в су-спільстві та існувати декілька культурно-історичних епох.
Наприк¬лад, протягом первісно-общинної формації існувало два типи
куль¬тури: 1) культура збиральництва і мисливства і 2) культура раннього
землеробства і скотарства. Протягом феодальної формації існувала
культура середньовіччя, культура Відродження, культура бароко і рококо.

При семіотичному підході до культури за критерій виділення
культурно-історичних епох береться розвиток мови. Різні сторони культури
можуть бути представлені як своєрідні системи знаків, що моделюють
дійсність. Авторами концепцій, згідно з якими культура детермінована
мовою, є В. Гумбольдт і О.О. Потебня. В залежності від етнічного
розвитку, існуючого укладу життя, частково детермінованого кліматичними
і географічними факторами, формувалися особливості мови. Існують мови з
переважно дієслівним (динамічним) зображен¬ням дійсності, але й існують
мови з переважанням іменного (стати¬стичного) визначення понять. Мовні
відмінності накладають знач¬ний відбиток на культуру народів у цілому.
Суттєво відрізняються культури алфавітного типу від культур
ієрогліфічного типу, де пере¬важають неперервність, статичність,
споглядальність. Для лінгвістики такий підхід є досить правомірним.

Ми ж будемо базуватися на найзагальнішому, філософському під¬ході до
культури. Слід зазначити, що в філософії на сьогоднішній день існує
близько трьохсот визначень культури і загальним у них є те, що так чи
інакше в них пов’язуються поняття особистості, суспільства, діяльності.
Тільки через діяльність особистість може об’єктувати свої духовні
цінності, створюючи матеріальні та духовні блага, і тим са¬мим сприяти
розвитку суспільства та історії; і лише через діяльність особистість
може засвоювати ті цінності, які були накопичені су¬спільством, і тим
самим розвиватися. При філософському підході до визначення культури
особистісний фактор може бути покладений в основу періодизації
культурно-історичного процесу. З розвитком історії змінюється
особистість, її світобачення, світовідчуття, виника¬ють нові форми
людського пізнання, народжуються, розквітають та гинуть ідеї, які
наповнюють живу свідомість людства і втілюються в мистецтві, культурі,
практичній діяльності. Духовний світ особистості, що ускладнюється,
потребує для свого вираження нових видів, жанрів мистецтва, нових
художніх засобів. М. Мамардашвілі якось зазначив, що європейська
цивілізація — це сукупність емпірично намацаних механізмів реалізації
людської особистості. М. Бердяєв вважав, що про прогрес в культурі
говорити взагалі аморально, бо в цьому ви¬падку особистість, яка живе в
певну епоху, відчуває себе і свою діяль¬ність як основу, сходинку для
наступних поколінь, і це не дає їй можливості відчути свою самоцінність,
неповторність. У той же час, недооцінюється своєрідність, непересічне
значення для людства кож¬ної сходинки в історії культури. Багато
видатних істориків культу¬ри вважають, що культури переживають періоди
розвитку, розквіту, потім вмирання і падіння. Вони думають, що в
стародавньому світі були такі великі культури, в порівнянні з якими
наступні часи є лише поверненням до минулого. Наприклад, стародавня
культура Вавилону, Стародавньої Греції були настільки досконалими, що в
багатьох від¬ношеннях не поступаються нашій культурі XX століття. І,
звичайно, перемога буржуазної цивілізації над епохою поетичного
варварства не є абсолютним прогресом.

Якщо ми будемо розглядати культурно-історичний прогрес з по¬гляду
наповнення його особистісним началом, пов’язувати його роз-виток з
удосконаленням самої людини як представника роду, з еволю-цією
внутрішнього світу особистості в напрямку більшої витонченості душевних
порухів, більшої сприйнятливості, рефлексії, усвідомлення своєї
особливості, відповідальності і пошуку нових ідей, художніх та
естетичних засобів вираження духовного світу особистості — то в цьому
випадку можна говорити про поступальний розвиток в
куль-турно-історичному процесі, не забуваючи, а навпаки, підкреслюючи
самобутню цінність кожної сходинки і кожного народу в історії культури.
Ніщо в культурі не вмирає, все по крихтах вливається в потік вічності.

Тема 5. Типологія культури

5.1. Типи соціокультурних світів

З другої половини XX ст. проблеми аналізу та синтезу культурного
розвитку людства, взаємодії народів, національностей, націй
досліджуються багатьма науками. Історичні науки вивчають процеси
становлення і розвитку конкретних народів в їх безпосередній реальності,
в хронологічній послідовності подій, вказуючи на конкретні форми
міжрегіональної взаємодії. Політичні науки вивчають нації, як правило,
як суб’єкти політичних відносин. Для економічних наук міжрегіональні
зв’язки є цікавими з точки зору специфіки організації матеріального
виробництва, міжнародного розподілу праці. Етична теорія та естетика
вивчають регіональні особливості моральних норм та художнього сприйняття
світу.

Культурологія, провівши аналіз великого масиву соціокультурних
складових, групує їх за певними ознаками і на основі синтезу типологізує
культурний розвиток за наперед вибраними критеріями. Іншими словами,
культурологічний аналіз є найбільш повним, що дозволяє людській
спільноті коригувати розвиток певних культурних регіонів.

Після вивчення матеріалу теми Ви зможете:

1. обґрунтувати сучасні теоретичні засади наукових досліджень культурних
регіонів;

2. виділити систему критеріїв аналізу культурних явищ;

3. застосувати набуті знання при опануванні інших гуманітарних наук;

4. зробити кваліфікований аналіз існуючих на сьогодні систем
регіональної типології культури.

Соціокультурним світом ми називаємо суспільство, характерною ознакою
якого є особливий, специфічний для нього тип культури. Будь-який
соціокультурний світ відрізняється не тільки своєрідністю культури, але
й звичаями життя у ньому. Культура забезпечує цілісність
соціокультурного світу, бо вона утворює загальне інформаційно-семіотичне
середовище, у якому відбувається життєдіяльність її членів. Це
середовище об’єднує їх і дає можливість взаємодіяти між собою.

Соціокультурні світи можуть бути замкнуті у сферу якої-небудь окремої
етнічної культури (наприклад, світ Стародавнього Єгипту чи світ інків).
Але на відміну від національних культур, вони не обов’язково виникають
на основі етнічної спільності і можуть охоплювати різні народи і країни
(наприклад, світ європейського середньовіччя, світ арабської культури).

Для соціокультурних світів характерна відносна відокремленість від
зовнішнього оточення. Вплив інших культур на них незначний і не
відбивається якось істотно ні на змісті їх життя, ні на історичній
еволюції (якщо вона не припиняється насильно завойовниками). Кожен
соціокультурний світ — це своєрідний окремий острів чи материк
архіпелагу людської культури, що існує відносно незалежно від інших її
островів. Всі острови цього архіпелагу «живуть під загальним сонцем» —
їх об’єднує загальна природа людства. Можливо, що коли-небудь в
майбутньому вони зіллються в одне ціле, але до сих пір людська культура
розвивалась і продовжує розвиватись в умовах існування соціокультурних
світів.

Соціокультурні світи поділяються на типи, які не взаємовиключають один
одного.

Історичні типи культури — це епохи у розвитку суспільства, які змінюють
одна одну (наприклад античний світ);

Регіональні культури — це надетнічні культурні спільноти, які
утворюються у відповідному географічному ареалі і на протязі довгого
історичного часу зберігають свою специфіку (наприклад, культура
Латинської Америки);

Цивілізації — соціокультурні світи різноманітного вигляду, які виникають
на відповідному етапі історії і виступають як особливі форми
суспільства. Вони істотно розрізняються за ознаками: за змістом
духовного життя, рівню розвитку техніки і економіки, особливостями
соціально-політичної системи, панівної релігії та інше (наприклад,
шумерська цивілізація).

5.2. Типологія культури як наукова проблема

Культура як стабільна система складається з безлічі складних підсистем,
елементи яких взаємодіють між собою, створюючи складний живий організм.
В цілому кожний елемент системи є необхідною, але не достатньою умовою
функціонування культури. Виключенням з цього правила є homo sapiens –
творець культури, який виконує функції як необхідності, так і
достатності. Зрозуміло, що вивчення складної системи передбачає
застосування таких методів, які, не порушуючи фундаментальних
взаємозв’язків, дозволяють вичленити окремі простіші блоки і виділити в
них їх сутністні ознаки.

Увага! Типологізація в культурології виступає певним методологічним
прийомом (методом) її вивчення та аналізу.

Під типологією в сучасній науці розуміють процес, шляхом якого система
поділяється на відносно простіші підсистеми (елементи), що пізніше
чергуються за певними ознаками.

Процес групування за певними ознаками, як зазначається у науковій
літературі, проводиться за допомогою певної узагальненої ідеалізованої
моделі. Слово “модель” італійського походження і означає “взірець – те,
з чим порівнюють”. Модель – умовно створена абстрактна копія суспільного
процесу, явища, події. Абстрактна копія є не що інше як вихідна
гіпотеза, яка пізніше підтверджується або спростовується реальним
функціонуванням системи. Як зазначається в словниках, явище може бути
описане як модель, якщо цей опис дає ствердні відповіді на запитання:

1. Яка мета створення моделі Вивчення конкретного

культурного явища

2. Що конкретно моделюється Моделюється реальний

культурний процес

Отже, типологізація культури вимагає системних знань про структуру її
елементів, зв’язки, функції, відносини, рівні організації, систему
пріоритетних векторів її висхідного розвитку, які і визначають
особливості виділених об’єктів, а їх порівняльне дослідження дозволяє
спрогнозувати наступні стадії розвитку.

Аналізуючи сучасні наукові дослідження, можна виділити чотири підходи до
типологізації культури.

Сучасні підходи до типологізації культури:

І. Світоглядний;

II. Формаційний;

III. Локальний;

IV. Перехідних епох.

В розвитку людства виділяють безкласове, класове і сучасне демократичне
суспільства.

Увага! Сучасне індустріальне суспільство уже не вписується в свою
класичну модель. Суспільні відносини, організація виробництва,
перерозподіл накопиченого багатства дає підстави охарактеризувати його
як суспільство сучасних демократій.

І. Світоглядний підхід. Кожному суспільству притаманний свій світогляд:
міфологічний, релігійний, науковий. Цьому поділу відповідають типи
культур: міфологічна, релігійна, “наукова”.

Наукова культура має свої етапи розвитку: першої наукової, першої
технічної, науково-технічної, інформаційної революцій.

Відповідно до марксистського погляду, людство у своєму розвиткові
пройшло через ряд суспільно-економічних формацій. У спеціальній
літературі, на жаль, все ще досить незначній, формаційний підхід із-за
його відірваності від власне культурологічних критеріїв піддається
зростаючій критиці.

В основі кожної з них лежать, як правило, певні продуктивні сили і
економічні відносини, а в якості рушійної енергії в більшості з них
виступають класова боротьба і революції.

ІІ. Формаційний підхід

1. соціалістичне, а в перспективі комуністичне суспільство;

2. буржуазне суспільство;

3. феодальне суспільство;

4. рабовласницьке суспільство;

5. первісне суспільство.

Кожній з цих формацій притаманний і свій тип культури, а саме: культура
первісного, рабовласницького, феодального, буржуазного суспільств,
соціалістичного (комуністичного) суспільства.

Недолік формаційної типології історії світової культури виявляється у
двоякому відношенні: по-перше, вона знімає питання про специфіку
культурних епох на відміну від епох громадянської історії людства, і,
по-друге, позбавляє можливості пояснення схожих процесів у культурі в
різних суспільно-економічних формаціях (з книг „Культура человека и
картина мира”, М., 1987).

ІІІ. Локальний підхід актуальний тоді, коли культуру будь-якої
суспільної спільноти розглядають обособлено, як самостійне детерміноване
явище. Слід зазначити, що серед науковців існують різні точки зору на
те, чи локальні культури у своєму розвитку є цілком автономними чи ні.
Зокрема, чи правомірно говорити про культуру Китаю як локальну, хоч
Китай – це одна із небагатьох спільнот, яка протягом тисячоліть проживає
на одній території?

Локальний підхід до аналізу культурного розвитку народів світу найбільш
системно і обгрунтовано був здійснений А.Тойнбі (1889-1975). В людській
історії А.Тойнбі виділяє локальні цивілізації, кожна з яких є монадою і
у своєму розвитку проходить чотири етапи: виникнення, росту, надлому,
розпаду, після чого настає загибель. На її уламках формується інша
цивілізація.

Увага. Якщо в перших працях А. Тойнбі окреслено 21 локальну цивілізацію,
то в 70-х роках XX ст. він виділяє їх 13, а сучасні науковці вважають,
що на сьогодні діючими до нашого часу є п’ять цивілізацій.

IV. Найбільші теоретичні дискусії притаманні підходові, що впровадив
поняття епохи перехідних типів культур. Між кожною з епох є проміжок
часу, протягом якого змінюється тип культури, спосіб виробництва,
світобачення. З цієї точки зору весь розвиток людства – це розвиток
культур перехідних епох.

Перехідність типу культури насамперед визначає її значущість у
відношенні до культурно-історичного процесу як такого, зумовлює її
важливість для людини незалежно від приналежності останньої до певного
типу суспільства.

5.3. Історична типологія культури

Як зазначалось вище, культура – це друга природа, все, що створила і
створює людина в процесі своєї життєдіяльності. Якщо цей процес
розгорнути в часі і просторі, виявиться, що в ньому існують тривалі
історичні проміжки часу, протягом яких культура перебуває у відносно
спокійному стані. Назвемо його агрегатним. У цьому агрегатному стані не
відбувається глибоких змістовних змін. Тут напрошується аналогія з
явищами фізики. Зокрема, вода в певних межах температур перебуває в
твердому, рідкому і газоподібному агрегатному станах. Так і культура:
минають віки, тисячоліття, змінюються покоління, зникають цілі народи і
цивілізації, а з точки зору історичного розвитку – ніяких змін. Але
настає момент, “щось” відбувається і розвиток культури переходить на
тривалий період в інший агрегатний стан. І знову все повторюється. Такі
агрегатні стани і визначають історичні типи культури, характерними
ознаками яких є певний усталений спосіб створення матеріальних
цінностей, відношення до природи, неписані правила поведінки,
самоусвідомлення і самоідентифікація, світогляд, сприйняття інших
народів, суспільна форма організації індивідів тощо.

Характерні риси історичного типу культури:

1. Спосіб створення матеріальних цінностей;

2. Відношення до природи

3. Неписані правила поведінки;

4. Самоусвідомлення і само ідентифікація;

5. Світогляд;

6. Сприйняття інших народів;

7. Суспільна форма організації індивідів.

Зазначимо, що в процесі історичного розвитку окремі риси, що визначають
тип культури, або їх групи можуть видозмінюватися. Це засвідчує те, що
певні історичні типи культур існують в межах ще більш узагальненого
історичного поділу. Якщо в основі історичного поділу культури покласти
такі три визначальні її детермінанти, як:

1. спосіб освоєння світу,

2. світобачення,

3. форми соціальної організації, то історичний розвиток світової
культури буде поділятися на культуру первісного, ранньокласового
(давнього), середньовічного (феодального), буржуазного (Новий час)
суспільства і соціалістичного суспільства.

Однак первісна, ранньокласова, феодальна культури мали одну суттєву
спільну рису – це були аграрні культури. Змінювались епохи, засоби
виробництва, але суть залишалася попередньою. Існувала “пара”: фізична
сила людини – природа. Навколо генезис цієї взаємодоповнюючої “пари” і
розгорталися в тривалому часі і дуже великому просторі усі історичні
події. Але в самій “парі” проходили процеси накопичення інформації про
світ і саму людину, що переводили аграрну культуру з одного рівня на
інший, її сходження було пов’язане з переходом до більш продуктивних
засобів виробництва. На основі їх класифікації К. Томпсон ввів поняття
трьох віків: кам’яного, бронзового, залізного. Зазначимо, що вперше ця
ідея зустрічається в поемі “Про природу речей” римського філософа, поета
К.Лукреція.

З першою спробою цілеспрямованого вирощування сільськогоспо-дарських
культур розпочинається найбільш довготривалий історичний етап – етап
аграрної культури. Радіовуглецевий аналіз предметів із стоянок первісних
людей (залишків матеріальної культури) свідчить, що це сталося більш як
сім тисяч років тому. В 30-ті роки XX ст. англійський археолог Гордон
Чайлд запропонував назвати перехід людської спільноти до землеробства і
скотарства неолітичною революцією.

Увага. Час зародження аграрної культури і культури взагалі хронологічно
не співпадають. Культура як така виникає там, де вперше людина
користується річчю, створеною не природою, а самим індивідом із
природнього матеріалу.

Питання про час виникнення локальної різниці в таких предметах сучасна
наука повністю не розв’язала і орієнтовно датує його середнім
палеолітом.

Перехід до землеробства поклав початок суспільному багатству, осідлому
способу життя. Ранньоземлеробські спільноти стали соціальною базою
перших цивілізацій. Більшість науковців вважає, що ранньоземлеробська
(аграрна) культура зародилася на Близькому Сході в період докерамічного
неоліту Ієрихона (Ієрихон – місто, згадується в Біблії, розташоване в
долині р.Йордан на пагорбі Тель-ес-Султан). Однак сучасні археологічні
дослідження свідчать, що ранньоземлеробські культури Європи такі ж
давні, як і культури Близького Сходу. Чи була самобутньою найдавніша в
Європі землеробська культура Балкан, чи вона привнесена з Малої Азії –
однозначної відповіді немає. Але пам’ятки цього географічного району (VI
тис. до Р.Х.) свідчать про високий рівень аграрної культури.

Наступний етап у розвитку аграрної культури пов’язаний з формуванням
перших ранньокласових держав. Найдавніша світова цивілізація Єгипту
зародилась в Північно-Східній Африці. “Даром Нілу” називали Єгипет у
сиву давнину, так його називав і Геродот. У третьому тисячолітті до Р.Х.
в долині Нілу уже існує єдина держава. В період Давнього Царства
(2800-2300 рр. до Р.Х.) Єгипет розповсюдив свій вплив на території
Сінайського півострова, Південну Палестину і Нубію. Зокрема, похід в
Нубію (2800 р. до Р.Х.) дав Єгипту 7 тисяч полонених, 200 тисяч голів
худоби. В цей період розвивається садівництво, городництво,
виноградарство, окультурюється бджільництво. Зерно (ячмінь, пшениця) –
головне багатство аграрної культури Єгипту. При правлінні III царської
династії швидко поширюється кам’яне будівництво із застосуванням
предметів праці з міді. В період Середнього Царства (2200-1800 рр. до
Р.Х.) використовуються предмети із бронзи, розробляються поклади міді на
Сінаї, золота – в Північній Нубії. В епоху Нового Царства (1580-1085 рр.
до Р.Х.) Єгипет займає провідне становище в Східному Середземномор’ї. В
країну ввозиться велика кількість сировини, худоби, золота, полонених. В
VII – VI ст. до Р.Х. повсюдно застосовуються предмети праці, виготовлені
із заліза. На цей час припадає винайдення шадуфа (важіль, журавель біля
криниці), способів муміфікації, вироблення скла. Раби стають основною
продуктивною силою (за 30 років Рамзес ІІІ подарував храмам 100 тисяч
полонених і понад 200 тисяч га родючих земель). Із завоюванням Єгипту
Олександром Македонським (322 р. до Р.Х.) закінчилась епоха фараонів,
розпочався період Елінізму.

Увага! До сьогодні вчені світу ведуть дискусії щодо джерел Єгипетської
культури. Знайдена в кінці XIX ст. доісторична культура на території
Верхнього Єгипту, котра не була схожою на культуру Царських династій,
породила теорії позаземного походження Єгипетської цивілізації.

Пізніше виникають культури давніх цивілізацій Африки, Південної Аравії,
Месопотамії, Малої Азії, Ірану, Закавказзя, скіфів, Середньої Азії та
інші. Вони існували в період з III тисячоліття до Р.Х. до IV ст. нашого
часу. Несхожі між собою, рознесені в часі і просторі, але всі вони мали
єдину спільну рису – це були цивілізації аграрних культур.

У IV ст. нашого часу колись могутня Римська імперія розпадається на
західну і східну частини. На сході, де в кінці III ст. утвердилося
християнство, виникає нова імперія, що пізніше дістала назву
Візантійської. На заході протягом декількох століть продовжувався процес
формування держав, що пізніше склали західноєвропейську середньовічну
спільноту. Період культурного розвитку Західної Європи (V-ХІV ст.)
поділяють на три частини: раннє, класичне, пізнє середньовіччя.

Виникнення візантійської і західноєвропейської культур мало об’єктивні
причини. Розвиток міст, поява нових, більш продуктивних, засобів
виробництва в аграрному секторі стримувалися існуючою суспільною
організацією, політеїстичним світоглядом, низьким рівнем продуктивності
праці. Нові форми співжиття утворилися ще в період стихійного зародження
феодальних відносин всередині рабовласницьких. Указом імператора
Каракалли (212 р.) все населення, яке проживало на землях міст,
здобувало право римського громадянства. Це привело до перерозподілу і
концентрації земельної власності, створило умови для закріпачення
частини населення. Починає ігноруватися визначальний принцип римського
права – рівність всіх громадян перед законом. Спочатку це була відносно
безболісна форма вирішення гострих соціальних проблем. Ідейні засади
цього процесу були започатковані розповсюдженням християнства на початку
І ст. Після жорстокого протистояння з язичництвом у ІІІ-ІУ ст.
християнство отримує імператорське визнання. Загальний розпад
рабовласництва і початок інформування феодальних відносин у Візантії
припадає на середину IV-VІІ ст., У Західній Європі – на століття
пізніше. Як бачимо, середньовічна культура, як і первісна та
ранньокласова, за своєю формою була аграрною.

Зародження буржуазних відносин в італійських містах в першій половині XV
ст., наукова революція XVII ст., переростання ремесла у мануфактуру
започаткували глибинні зміни в житті тогочасного суспільства. “Пара”
людина – природа трансформувалась в нове, надзвичайно складне, системне,
утворення – трикутник: людина – природа – машина. Відбувся перехід від
аграрної культури до технічної.

Поклавши в основу типології культури суспільно-економічні формації,
можна виділити чотири її історичні типи. Однак бурхливий розвиток
машинного виробництва, освоєння нових видів енергії, революція в засобах
комунікації внесли в цю структуру свої корективи. Нова економічна
формація, що остаточно перемогла в XVII ст. і започаткувала “Золотий
вік” буржуазних відносин (XVIII ст.), виявилася настільки динамічною, що
не лише науковець, а й пересічний громадянин протягом життя свого
покоління фіксує глибокі структурні і змістовні зміни в культурі. Тому
ряд наукових шкіл Заходу, керуючись соціально-економічними критеріями
періодизації, виділяє нові структурно-хронологічні межі у розвитку
культури.

Структуризація (групування) відбувається не за типом і значущістю
продукту (аграрна культура, технічна культура), а за способом
привласнення та виробництва (виробництво як технічний термін: машини та
їх види за енергетичними параметрами).

Як видно із структурної схеми, егалітарне суспільство відповідає
зрівняльному типу розподілу продукту і тотожне первісному.
Диференційоване суспільство (або стратифіковане, ранжувальне,
ієрархічне) тотожне ранньокласовому, феодальному і сучасному
суспільству.

Увага! Наукові дослідження культури, що розпочалися в епоху Відродження
і продовжувалися в епоху Нового часу, в основу яких покладений розподіл
матеріальних благ, носили пошуково-гіпотезний характер. Зокрема,
Ж.Кондорсе, розглядаючи генезурівнів господарської діяльності, виділяв
культуру полювання, рибальства, землеробства. А.Фергюсон ділить весь
історично-культурний період на дикість – варварство -цивілізацію.

У вивченні еволюційного розвитку Землі на основі археологічних
досліджень використовують геологічну періодизацію.

людини припадає на кайнозойську еру. Дослідження цього періоду дозволяє
виділити визначальні детермінанти, що забезпечили подальший розвиток
такого унікального явища природи, як людина та її культура.

Нові знання в галузі фундаментальних наук кінця XX ст. стимулювали увагу
дослідників до проблеми культурно-історичної періодизації за рівнем
духовного сприйняття світу. Науковий пошук тут в основному зосереджений
на культурних закономірностях переходу соціальних спільнот від однієї
системи світосприйняття до іншої. Однак автори досліджень не враховують
однієї важливої особливості проблеми. Перехід до монотеїстичного
світогляду відбувся в межах окремих народів, регіонів, а не всього
людства. Політеїстичний світогляд трансформувався в монотеїстичний як за
змістом, так і за формою на рівні уявлень конкретного індивіда, групи.
На рівні всієї людської спільноти монотеїзм Проявляється лише в одному –
визнанні Творця. Сьогодні людська спільнота Землі сповідує сотні різних
релігій і є такою ж “язичницькою”, як і дві тисячі років тому.

3 одного боку формування загальнолюдських цінностей вимагає
монотеїстичного світосприйняття (в широкому розумінні), а з іншого
-соціально-історичні протиріччя уже між сучасними “племенами” (читай
державами) не адекватні рівню загальнолюдських потреб. Отже,
періодизація культурно-історичного процесу, що ґрунтується на хронології
духовних начал, може бути найбільш плідною при вивченні окремих галузей
людської культури, особливостей її змісту і форми, розповсюдження серед
народів – сусідів тощо.

Як зазначалось вище, визначальним елементом культури є людина, яка
одночасно виступає її суб’єктом і об’єктом. Зрозуміло, що сукупність
Створеного людиною (матеріальні і духовні цінності) в різні історичні
часи була різною як за формою, так і за змістом. Суспільні науки,
враховуючи цю обставину, виділили певні особливості розвитку
соціокультурного поля в різні історичні періоди.

Насамперед, з поступальним розвитком людства формувався певний
культурно-історичний тип людини, якому був притаманний свій тип
культури. Слід звернути увагу на те, що питання первинності чи
вторинності в системі людина – культура є некоректним. Первинними є
одночасно і культура, і людина. Культура існує постільки, поскільки
існує людина, а людина самореалізується в полі культури. Самореалізація
людини протягом тривалого історичного періоду веде до формування певного
стилю як форми цієї самореалізації. Тому історична типологія культури
через її основні стилі (романський, готичний, бароко, класицизм)
дозволяє прослідкувати і зафіксувати культурно-історичні періоди на
рівні їх прогресивного значення в історії людства.

5.4. Регіональна типологія культури

Не применшуючи значимість окреслених вище підходів до типологізації
культури, слід зазначити, що на сьогодні найбільш плідною в науковому
відношенні стала регіональна типологізація культури. Вона в тій чи іншій
мірі поєднує усі попередні підходи, вичленовуючи визначальну
детермінанту – культурний регіон. Регіональна типологізація культури
найбільш корелює із фундаментальне розробленими проблемами локальних
культур А. Тойнбі.

Регіональний підхід до культурного розвитку людства дає системне бачення
людської культури взагалі, розкриває культурну самобутність регіону,
показує взаємозв’язки і взаємовпливи культур різних народів.

Під культурним регіоном розуміють певну єдність етнічно-родових,
національних, духовних характеристик, що проявляються у схожості таких
складових соціуму, як: традиції, релігія, культурні зв’язки
етико-естетичні норми, світоглядні принципи. Щодо класифікації
культурних регіонів, то усталений погляд науковців на дане питання в
80-90-х роках XX ст. дещо змінився. До 80-х років було окреслено 6
культурних регіонів. А саме: арабо-мусульманський, африканський,
далекосхідний, європейський, індійський, латиноамериканський. З цієї
класифікації випадала Північна Америка, культура якої розглядалася як
європейська, що в силу історичних причин закріпилася на цьому
континенті. Тому закономірно, що ряд авторів оперував поняттям не
“європейського, а “європейсько-північноамериканського” регіону.

Справедливим є твердження авторів Київської школи регіональної типології
про те, що “традиційний погляд на північноамериканський регіон як на
“новий світ”, котрий “віддзеркалює” європейські надбання, вичерпав
себе”.

Дійсно, сьогодні культура північноамериканського регіону справляє на
світовий розвиток вплив співмірний з впливом культур таких регіонів, як
європейський чи арабо-мусульманський та інші. Автори означеної вище
нової школи окремо виділили культуру слов’ян, розглядаючи культуру
українського народу в контексті культурно-історичних доль слов’янства.

Наукові засади такого погляду цілком явні, значимість дослідження
дозволяє зробити ряд фундаментальних висновків, що дають зрозуміти
особливості культурно-історичного розвитку України.

Арабо-мусульманський культурний регіон

На початку VIII ст. народи, які досить суттєво були рознесені в
просторі, об’єднуються у велике державне утворення – Арабський халіфат,
після розпаду якого новоутворені держави (крім Іспанії) сповідують
іслам. Іслам, як і інші світові релігії (іудаїзм, християнство тощо)
виник початку у невеликому географічному регіоні, серед народів, духовне
_ життя яких було взаємокорельованим в Аравії (VII ст.), і як духовна
течія синтезував попередні надбання духовного життя усіх етнічно
близьких народів регіону. Іслам був вірою низів і верхів одночасно. Він
не мав духовної ієрархії, давав відповіді на усі питання буденного життя
– від обміну товарів до важливості загальнолюдських норм і цінностей.

Увага. Іслам як і інші релігії не уникнув поділу на течії і секти
(суніти, шиїти тощо), однак це не призвело до ворожнечі між
мусульманами.

В процесі історичного розвитку іслам перетворився із віри, що регулює
норми співжиття, в особливий символ ісламського світу із своїми
релігійно-культурними цінностями, які посилено культивуються як найбільш
значущі для всієї людської спільноти.

Під впливом ісламу формувались суспільно-філософські системи, мистецтво,
архітектура (мечеті, мінарети, ханаки, медресе) тощо.

Основні положення ісламу викладені в Корані (араб. – читання) священній
книзі мусульман. Вчені вважають, що Коран сформувався під час переходу
від родоплемінної до класової організації народів стародавньої Аравії.
Коран суттєво відрізняється від усіх літературних пам’яток духовного
характеру. Він не має якоїсь цільної обґрунтованої структури як за
формою, так і за змістом. Зміст носить стихійний характер і містить
пророчі одкровення, проповіді, виступи, заклинання, побутові, обрядові
та етико-правові норми. Коран як світова пам’ятка культури є цінним тим,
що це найдавніший прозовий твір, написаний арабською мовою, який
відображає складний і соціальне болючий процес переходу до нової епохи,
принципово нових норм співжиття, суспільної організації індивідів.

Завойовуючи землі на заході і сході, араби знайомляться з новими для них
культурою, природничими та гуманітарними науками. Мистецтво арабського
світу було регламентоване Кораном, який забороняв зображати сферу
божественного. Зате набуває розквіту лірична поезія, складаються
поетичні школи, каліграфія із форми знаків переходить у форми орнаменту,
що склали систему релігійної символіки.

Як зазначають сучасні дослідники арабської культури, в ХІV-ХVІ ст.
найбільшого розвитку досягає мистецтво книжкової мініатюри відомих
живописних шкіл Іраку, Афганістану, Азербайджану. Портретні та побутові
зображення з’являються з XV ст. і пов’язані з іменем художника
Кемаледіна Бехзада.

Культура арабсько-мусульманського регіону, базуючись на Корані, швидше
була культурою формування світського життя за нормами “Священної книги”.
Розвиток матеріальної культури був більше детермінований зовнішніми, ніж
внутрішніми факторами. Араби досить плідна використовували досягнення
природничих наук, набуті в інших країнах світу.

Африканський культурний регіон

Методологічними засадами виділення регіону стали географічні чинники
(материк, що за величиною поступається лише Євразії), заселення
негроїдною расою та особливості культурного розвитку, притаманні лише
цьому соціокультурному утворенню. Науковці, які досліджують
культурно-історичний розвиток африканських країн, відзначають дві його
особливості:

1. – поширення зв’язків з народами інших регіонів та взаємопроникнення
локальних культур народів Африки;

2. – строкатість культурних особливостей різних народів, які проживають
на цій території, не гальмувала, а, навпаки, сприяла їх розвитку,
оскільки межові зв’язки з іншими народами стимулювали проникнення нової
для африканців культури в центр континенту.

Аналіз історично-культурного розвитку регіону через призму системного
підходу дозволяє виділити в ньому рад відносно самостійних
культурно-історичних підсистем. На сьогодні наукові школи з проблем
розвитку Африки використовують різні критерії виділення
історико-культурних областей (зон). Зокрема, коли в цілому Африку
поділяють на шість зон, у так званій Чорній Африці виділяється чотири
культурні зони. Сучасні знання про різноманітну за формою і глибоку за
змістом культуру африканського континенту обмежені історичними
документами країн, що межували з Африкою. Це, насамперед, Єгипет,
Фінікія, Антична Європа, пізніше арабські країни. Однак ряд науковців
вважають що на території Африки відбулося виникнення первісної людської
культури (2,5млн.р.), яка пізніше розповсюдилась по усій Азії та Європі.
Дослідження Природничих наук кінця XX ст. свідчать про інше. Зон, де
виникла первісна Людина Homo habilis (людина вміла), а отже, і первісна
культура, є декілька і, насамперед, це не були зони із сприятливим
кліматом.

Структура культурно-історичних зон

1. Північ тропічної Африки – Судан

2. Басейн річки Конго – 3аїр, ЦАР, Камерун Гвінея, Габон, Конго

3. Східна Африка – Ефіопія, Джибутті, Сомалі, Кенія, Уганда, Руанда,
Бурунді, Танзанія, Замбія, Малаві

4. Південна Африка – Ангола, Мозамбік (південь), Зімбабве, Ботсвана,
Намібія, ПАР, Свазіленд, Лесото

У класичному розумінні в III тис. до Р.Х. під Африкою розуміли землі
Лівії та Ефіопії, з якими Єгипет уже в той час мав зв’язки, а єгипетські
Мореплавці (УІ-У ст. до Р.Х.) плавали навколо цього континенту. Єгиптяни
не обмежувалися лише знайомством з побережжям Африки, а проникали вглиб
її території. В У-ІІІ ст. до Р.Х. народи усіх культурних зон Африки мали
міцні торговельні зв’язки зі своїми сусідами і в першу чергу з Єгиптом.
Аналізуючи вплив африканської культури на розвиток Єгипту,
африканознавці виділяють найбільш розвинену частину африканського
континенту і розглядають її як зону формування цього культурного
регіону.

Наявність різних культурних зон утруднює можливості системного аналізу
цього регіону, тому що одні і ті ж явища культури тут суттєво рознесені
в часі і просторі. Зокрема, якщо перші державні утворення в Західній
Африці виникають у III ст.. після Р.Х., то в Центральній Африці -з X
ст., у Східній та Південній Африці – з IV ст. Це саме можна сказати про
релігію, мистецтво, художні ремесла тощо.

Як і в більшості народів світу, уявлення африканців про світобудову
носили релігійно-міфологічний характер. В них тісно переплелись
надприродне та природне начала. Надприродне: головне божество є
першопричиною усіх божеств, котрі опікуються землею, лісами, водою,
предками тощо. Предки забезпечують взаємозв’язок надприродного (їх душі)
і природного. Включення в релігійне життя все нових і нових членів
відбувалося природнім шляхом через цілу низку релігійних обрядів.

Археологічні дослідження африканського культурного регіону в XX ст.
стали переконливим доказом наявності високої художньої культури.
Вуглецевий аналіз віку знахідок засвідчує, що вже понад 10 тисяч років у
цих народів існували петрогліфи та наскальний живопис, багатий як
жанрами, так і використанням різних технік та фарб.

Далекосхідний культурний регіон

При аналізі цього регіону, як правило, розглядають народи Китаю і
Японії. Однак ряд дослідників, беручи до уваги, що тут присутні три
основні групи населення монголоїдної раси: північна (Сибір і
північно-східний Китай); східна (Монголія, північ Китаю); змішана
(південь Китаю, Індонезія), – розширює межі культурного аналізу.
Спільною ознакою цього регіону є не тільки географічні межі, раса, але й
особливі релігійні, соціально-філософські системи, такі як: синтоїзм,
даосизм, буддизм, конфуціанство, легізм тощо. Культура цього регіону
особлива й тим, що тут самоусвідомлення спрямоване у внутрішній духовний
світ людини, тоді як у більшості народів – на природне оточення
індивіда, матеріальний світ.

Культура Китаю є найдавнішою, містить лише їй властиві елементи.
Зокрема, населення Китаю тисячоліттями проживало і проживає в одному
чітко окресленому географічному регіоні, протягом тривалого часу було
духовно відокремлене від культур інших народів. У другій половині XX ст.
вчені світу визнали, що територія нинішнього Китаю була одним із районів
формування первісної людини. Перші державні об’єднання на території
нинішнього Китаю датуються другим тисячоліттям до Р.Х. Вони пройшли
складний шлях розвитку, занепаду та відродження і сприяли формуванню
таких китайських імперій, як Цінь, Хань, пізніше царств Вей, У, Шу. Лише
у VI ст. завершується болючий процес боротьби династій і країна
об’єднується династією Суп, яка змінюється династіями Тан, Сун, Мін,
Цін. Остання зазнала поразки у 1911-1913 р.р. під час Сіньхайської
революції. Міжусобні війни, боротьба за владу між різними родоплемінними
групами заважали розвиткові Китаю, тому не випадково, що у У-ІУ ст. до
Р.Х. з’являється вчення Конфуція, основним змістом якого були соціальна
гармонія, гуманізм. Слід зазначити, що уже на цей час Китай освоїв
культуру зрошуваного землеробства, будівництва каналів, володів знаннями
з астрономії, математики, мореплавства, медицини.

Конфуціанство позитивно вплинуло на розвиток усіх видів мистецтва.
Практично до X ст. в Китаї складаються основні жанри живопису,
заявляються наукові праці про мистецтво, розвиваються література,
мистецтво забудови, започатковується театральне мистецтво.

Японія для європейців стала відомою в період класичного Середньовіччя як
країна незнаних до того часу форм спілкування, співжиття, особливої
соціальної організації. Японія – острівна країна, тому не дивно, що
історичні відомості про неї належать самим японцям. Поява племінних
панівних союзів припадає на НІ – IV ст. Використання праці рабів у цей
період не набуло загальносуспільного характеру і не стало домінуючим
фактором у формуванні японської культури. Запозичення буддизму від свого
сусіда Китаю стимулювало культурний розвиток Японії. Феодальний кодекс
Тайхорьо (початок VIII ст.) зафіксував Створення ранньофеодальної
жорстко централізованої держави.

Європейський культурний регіон

Основні характеристики Європейський культурний регіон:

1. швидкі темпи зміни суспільно-економічних епох;

2. формування основних культурних стилів;

3. динамічне освоєння природного середовища;

4. створення машинного виробництва;

5. лідерство у світовому культурному розвиткові.

Європейський культурний регіон – це не стільки територія, скільки
особливий спосіб співжиття соціумів, система цінностей, прогрес у всіх
сферах буття.

У давнину територія сучасної Європи була етнічно неоднорідною. Греки,
етруски, ромеї, кельти, лігури, іберійці, іллірійці, фракійці, скіфи
склали за історично короткий проміжок часу основні нації сучасної
Європи. Як вважає більшість науковців, основи європейської культурної
спільноти започатковані в ранньому Середньовіччі (V-ХІ ст.). В цей час
різні етноси, що проживали на цій території, та прийшлі племена з
півночі через болючий процес формування та розпаду нових державних
утворень складають основи західноєвропейського Середньовіччя.

Однак європейський культурний регіон – це не тільки середньовічна Європа
другого тисячоліття, але й насамперед висхідний розвиток від античності,
християнської культури середніх віків, Відродження, Реформації,
Просвітництва до Новітнього часу XX ст. Європейський культурний регіон
багатий типами культур, які, видозмінюючи одна одну, забезпечили йому
соціально-економічний, духовний прогрес. Людина античного світу не
виділяла себе із природи, не вважала себе єдиною у всьому чуттєво
усвідомленому космосі. За своїм образом і подобою вона населяла його
божествами, з якими жила на рівних. Люди жили як боги, а боги – як люди.

Античності Європа завдячує появою перших архітектурних ордерів,
філософських шкіл, розвитком літератури, скульптури, живопису, театру,
музики. Слід зазначити, що у Стародавній Греції та Римі практично
відбувся перший поділ на гуманітарні та природничі науки, на предмети
науки. Антична культура лягла в основу більш пізніх соціальних систем.

Увага. Антична Європа, будучи рабовласницькою, не пройшовши етапу
феодального розвитку, в управлінні на тисячоліття випередила
соціально-економічний розвиток Європи, започаткувавши такі типові для
буржуазного суспільства форми демократії, як поліс, сенат, виборність.

У своєму розвитку західно-європейське Середньовіччя не було однорідним
як за складом населення, так і за способом становлення тих чи інших
державних утворень. Однак, в його основі загальними рисами є аграризація
населення, соціальна диференціація, християнство. Останнє і як певна
культурологічна концепція давало відповіді на “усі” питання. В
літературі другої половини XX ст. можна зустріти визначення
Середньовіччя як етапу інквізиції, догматизму тощо. Але це радше
політичні терміни, ніж науково обґрунтовані теореми. Середні віки були
прогресивним явищем у зміні суспільно-економічних формацій. У цей період
широкого поширення набуває освіта, зароджується латинська міська та
сільська література, лицарська поезія, поезія трубадурів та вагантів,
готичний стиль в архітектурі, університетська освіта. Домінуючим стає
сакральне мистецтво.

Зміцнення середньовічних міст, поступове переростання ремесла в
мануфактуру, накопичення багатства у міської знаті вимагали появи
вільної робочої сили, а отже, створили передумови формування нової
культурної епохи, яка дістала назву Відродження (XIII – перша чверть
XVII ст.). Відродження найбільш рельєфно проявилося вперше в італійських
містах. Епоха Відродження започаткувала фундаментальні відкриття в
природничих науках, гуманізм в суспільних відносинах (Раннє
Відродження), а в період свого занепаду і переходу в Реформацію – зміну
наукової парадигми.

Епоха Відродження була не просто відродженням чогось вже досягнутого
античним світом чи формуванням нових відносин, – вона була своєрідним
способом життя, мислення, світобачення.

Становлення і перемога буржуазних відносин в Європі у XVIII ст., перша
технічна революція лежали в основі наступної епохи – епохи
Просвітництва, коли знання стає загальносуспільною цінністю, а розвиток
світової спільноти – суспільно зпрогнозованим, з передбачуваними етапами
в майбутньому.

Індійський культурний регіон

В основі виділення цього регіону лежать два фактори: географічний
територія і місце) та культурно-історичний (своєрідність розвитку). За
етнічно-родовим походженням тут проживають араби, афганці, бхіли, греки,
гуни, кушуни, тюрки та інші. В довідниках зазначено, що понад 72%
складають індоарії. Населення Індії розмовляє 834-а мовами і діалектами
і налічує близько 80-и етносів. Індія пройшла складний шлях свого
розвитку. Як цілісне утворення вона перебувала дуже короткі періоди,
весь час потрапляючи під поневолення іншими народами. Незважаючи на це
культура Індійського регіону зберегла свій специфічний характер і
своєрідність. Вона почала складатися у IV тисячолітті до Р.Х. і уже в
III тисячолітті панувала на території близько 2 млн. квадратних
кілометрів. Незважаючи на наявність писемності і значну писемну
спадщину, уявлення про культуру цього періоду детерміновані залишками
матеріальної культури (письмові джерела повністю не розшифровані).
Загально прийнято вважати, що в цей період уже панував культ богів,
храму. Сутністні елементи культури цього періоду прослідковуються в
культурі наступних тисячоліть, що дає підставу вважати цей період
визначальним у всьому подальшому культурному розвитку. У другому
тисячолітті до Р.Х. відбувається розселення арійських племен, формування
нової культурної єдності – індійської культури.

Початок першого тисячоліття заклав підвалини системного релігійного
світобачення, викладеного у Ведах (священне знання), що стали основою
веданти – філософської системи. Жорстка кастова система, не підлягаючий
сумніву авторитет брахманів, невдоволеність населення своїм соціальним
станом сприяли формуванню буддизму і джайнізму з їх чотирма істинами:
існування страждань, причини страждань, звільнення від страждань, шлях
до звільнення. Звільнення від страждань можливе шляхом медитації.

Джайнізм і буддизм приживались на реальному соціальному ґрунті і
поступово наповнились положеннями брахманізму, сформувавши такий
релігійний напрямок як індуїзм, що став духовним світоглядом сучасної
Індії.

Світоглядні релігійно-філософські системи індійського регіону суттєво
вплинули на зміст і форму його мистецтва. До наших часів збереглися такі
сакральні пам’ятки архітектури, як релікварії, колони, храми, монастирі.
Пам’ятки світської архітектури практично не збереглися і відомі з
історичних описів. Література, скульптура, живопис в основному носили
релігійний характер, часто були пов’язані з етнічно-родовим сприйняттям
світу, є художньо канонізованими, що сприяло збереженню і трансформації
в сьогодення тогочасного світосприйняття.

Латиноамериканський культурний регіон

Особливість цього регіону в тому, що його культурні засади слід
розглядати в двох історичних площинах: до відкриття Америки і після
відкриття Америки. В доколумбовий період цей регіон був заселений
індіанськими племенами, вихідцями із Азії. Сучасна наука доводить, що це
сталося ще 70-25 тис. рр. до Р.Х. В період з III по IX ст. тут явно
виділяються дві культурні зони: Мезоамерика та Андська область. Сьогодні
ці зони пов’язані з такими колись високорозвинутими цивілізаціями, як
майя, ацтеки та інки.

Сучасні дослідження не дають однозначного пояснення всіх особливостей
культури цих цивілізацій, причин освоєння ними природничих наук,
призначення багатьох залишків матеріальної культури (канали, дороги,
величезних розмірів загадкові геометричні знаки тощо). Археологічні
розкопки свідчать, що до інків, майя, ацтеків тут тривалий час існували
такі культури, як Ламбайеке, Чавін, Мочіка, Чіму, Тіауанако та інші.
Культура людей стародавньої Америки вражає і сьогодні. Вони мали добрі
знання з математики, астрономії, медицини, мореплавства; розвивали
багатогалузеве ремесло, освоїли такі землеробські види культур як
кукурудза, картопля, помідори, соняшник та інші; винайшли письмо,
відкрили каучук, створили багатожанрову літературу, міфологічний та
історичний епос, філософську і любовну лірику, казки, пісні, були
добрими архітекторами – створили храмову архітектуру культу Сонця,
володіли мистецтвом настінного живопису.

Кінець XV ст. поклав початок занепаду цієї самобутньої багатовікової
культури. Європейці з’явилися тут як завойовники, африканці – як їх
раби. Виникають нові расово-етнічні утворення: метиси, самбо, мулати.
Практично з початку XVI ст. в цьому регіоні починає формуватись нова
людина, культурно-етнічна самоідентифікація якої стала не просто
складною, а в більшості випадків неможливою.

У XIX – першій чверті XX ст. прибуття в Латинську Америку вихідців із
Близького Сходу та Європи призвело до такого багатоетнічного змішування
рас, якого до того людство не знало. В культурно-історичному плані цей
процес не був однорідним.

Відносна ізоляція від культури Старого Світу зберегла в лоні народної
культури (фольклор, міфологія, ритуали) здобутки корінних народів
Латинської Америки, а пізніше, проникаючи у культуру Старого Світу,
створила нові інтегративні цінності.

Висновки

Жодна теоретична концепція не може охопити всієї сукупності
національно-культурних явищ, відносин, які існували в минулому і
притаманні сьогоденню. Життя сотень давніх народів, які в первісному
суспільстві перебували у формі родових і племінних спільнот, в умовах
Античності і Середньовіччя у формі народностей різних рівнів
згуртованості та і інтеграції, містить надзвичайно широкий спектр
відмінностей, що не завжди дозволяють згрупувати їх навколо якоїсь
однієї визначальної ознаки. Тому закономірною є палітра наукових
досліджень, шкіл, що по різному Описують і визначають критерії
регіональної типології культури. Однак, при всій розбіжності поглядів у
80-х роках минулого століття, поступово складається усталений, науково
обгрунтований погляд на проблему типологізації культури.

Тема 6. Культура і соціотехносфера в системі глобальних проблем
сучасності

6.1. Глобальні проблеми сучасності та їх детермінанти

Наша епоха – це епоха техніки, різної за призначенням, складністю,
впливом на оточуюче середовище. Людство настільки звикло до світу
сучасних машин і механізмів, що не задається питанням, що нового внесли
машини в наше життя. Однак зростання кількості проблем, пов’язаних з
появою машинного світу, примусило його замислитись над перспективою
розвитку машинної “цивілізації”, її впливам на людську спільноту
планети. Перша машина з’явилася 11 серпня 1807 року. Це був пароплав
Фултона “Клермонт”, що плив по річці Гудзон в Нью-Йорку. З появою машин
заявляються і противники їх розповсюдження. Руссо був першим, хто
передбачив їх майбутній не тільки позитивний, а й негативний вплив на
таку складну систему, як людина-природа. Однак, весь наступний розвиток
людства виявився розвитком соціотехносфери – особливого симбіозу людини
і машини.

Кінець XX – початок XXI ст. у порівнянні з попередніми періодами
характеризується небаченим прискоренням розвитку усіх сфер суспільного
життя. Насамперед це стосується сучасного машинного виробництва і самої
людини. За останні 100 років усі соціально-економічні показники в
декілька разів перевищили досягнення людства за всю його попередню
історію. Зокрема, чисельність населення зросла більш як у тричі з 1,4
млрд. до понад 5 млрд. Тільки у одному Китаї щорічно народжується біля
15 млн. людей. Зазначимо, що за попередні 19 століть цей приріст склав
лише 1,2 млрд. У XX ст. світове промислове виробництво зросло майже у 20
разів. Тут відбувся не просто кількісний ріст. Принципово змінилася його
якість. За цей період людство оволоділо електричною та атомною енергією,
принципово іншими стали предмети праці і умови виробництва, набагато
зросли можливості передачі інформації. В кінці XX ст. народи усвідомили
свою залежність один від одного і від загального розвитку людської
спільноти.

Сукупність означених вище причин призвела до виникнення невідомих досі
проблем, що зачіпають життєві інтереси всього людства. Вони отримали
назву глобальних.

Термін “глобальні проблеми ” був уведений у наукову літературу і отримав
широке розповсюдження завдяки діяльності Римського клубу.

„Римський клуб” (РК) – міжнародна неурядова суспільна організація,
створена з метою «поглиблювати розуміння особливостей розвитку людства в
епоху науково-технічної революції». РК заснований у 1968 р. З ініціативи
італійського громадського діяча економіста Ауреліо Печчеї. Включає біля
ста вчених, суспільств, діячів, бізнесменів з більш ніж 30 країн,
переважно розвитих капіталістичних держав. Основні напрямки діяльності:
обговорення і стимулювання досліджень глобальних проблем, сприяння
формуванню світової суспільної думки у відношенні цих проблем, діалог з
керівниками держав. Основні форми роботи — заохочення спеціальних
дослідницьких проектів, збори, на яких обговорюються проекти відповідних
наукових досліджень, приймаються рішення про публікації їхніх
результатів тощо. РК не фінансує проекти, а лише рекомендує їх урядовим
установам, а також корпораціям Заходу, для яких такі асигнування служать
рекламою.

З 1968 р. за підтримки РК були проведені дослідження: «Межі росту» [«The
limits to growth», 1972, під кер. Д. Медоуса (США), на основі концепції,
викладеної в кн. Дж. Форрестера (США) «Світова динаміка», 1971, рос.
пер. 1978]; «Людство на поворотному пункті» [«Mankind at the turning
point», 1974, під кер. М. Месаровича (США) і Е. Пестеля (ФРН)];
«Перегляд міжнародного порядку» [1976, під кер. Я. Тинбергена
(Нідерланди), рос. пер. 1980]; «Цілі людства» [«Goals for mankind»,
1977, під кер. Э. Ласло (США)]; «За межами століття марнотратства»
[«Beyond the age of waste», 1978, під кер. Д. Габора (Великобританія) і
У. Коломбо (Італія)]; «Немає меж навчанню: звуження розриву в рівні
освіти людей» [«No limits to learning: bridging the human gap», 1979,
під кер. М. Малиці (Румунія), Дж. Боткіна (США) і М. Ельманджри
(Марокко)], «Діалог про багатство і добробут» [«Dialogue on welth and
welfare: an alternative view of world capital formation», 1980, під кер.
О. Джаріні (Італія)]; «Путівники в майбутнє: до більш ефективних
суспільств» [«Road maps to the future — towards more effective
societies», 1981, під керівництвом Б. Гаврилишина (Швейцарія)], і ін.
Члени РК провели також кілька зустрічей з державними діячами ряду країн.
У 1989 р. створена радянська національна асоціація сприяння РК.

Доповіді РК, особливо перший, викликали сенсацію, тому що автори робили
висновок: при збереженні існуючих тенденцій науково-технічного прогресу
і глобального економічного розвитку протягом 1-ї половини 21 століття
очікується глобальна катастрофа. Вони рекомендували перейти до
«нульового росту», а пізніше — до «органічного росту» (див. «Меж росту»
теорія). Ця робота зазнала критики за ігнорування розходжень окремих
регіонів світу і недостатню увагу до нормативного прогнозування,
здатному виявити шляхи рішення назріваючих проблем при екстраполяції
тенденцій, що спостерігаються, у майбутнє. Тому в двох наступних роботах
був прийнятий регіональний підхід і посилені нормативні розробки, але
висновки вийшли не набагато більш оптимістичними. Подальші роботи в
основному стосуються нормативних аспектів і спрямовані на виявлення
шляхів рішення конкретних глобальних проблем. Вони також викликали
полеміку в середовищі світової громадськості і загострили боротьбу течій
у сучасній західній філософії, політекономії, соціології і футурології.
Політична програма РК носить характер ліберального реформізму. У своїй
діяльності РК орієнтується на багатонаціональні фінансово-промислові
корпорації (ТНК), інтелектуальну «еліту», науково-технічну інтелігенцію.

Дослідження РК привернули увагу до гострих проблем сучасності, у них
поставлені назрілі питання глобального економічного й екологічного
характеру. Представники РК виступають проти гонки озброєнь, за розрядку
міжнародної напруженості, за подолання хижацьких рис неоколоніалізму,
посилення допомоги країнам, що розвиваються тощо. В останніх доповідях
РК спостерігається прагнення зберегти висунуті концепції, роблячи акцент
уже не на «зовнішні» (фізичні) «межі росту», а на «внутрішні»
(соціальні, психологічні, культурні, політичні й ін.). За політичною
спрямованістю діяльність РК в цілому являє собою ліберально-буржуазний
реформізм. Більшість економічних, екологічних., політичних проблем
розв’язуються шляхом еклектичного поєднання концепцій неомальтузіанства,
неокейнсіанства, технологічних теорій тощо.

Глобальні проблеми сучасності – це ціла низка проблем, які зачіпають
життя всього людства, а їх розв’язання можливе лише зусиллями всіх
народів, які населяють Землю. Причому, глибина проникнення глобальних
проблем у суспільне життя зростає з часом у геометричній прогресії. В
процесі історичної еволюції людство уже підійшло до межі, коли його
існування у науково-технічному, соціокультурному і природному
середовищах без фундаментальних перетворень вихідних принципів співжиття
може призвести до загибелі людської цивілізації.

Глобальність нових проблем, що постали перед світом, не лише в тому, що
вони повсюдні чи пов’язані з особливою “біосоціальною” природою людини,
а ще і в тому, що інтернаціоналізація суспільного життя створила такі
якісно нові форми взаємодії, які суттєво вплинули на взаємозалежність
прогресивного розвитку кожної країни зокрема.

Весь комплекс глобальних проблем можна згрупувати навколо трьох
фундаментальних напрямків розвитку, що описують спосіб існування
індивідів у світі. Це взаємозв’язки:

1. “людина – техніка”,

2. “людина -культура”,

3. “людина – природа”.

В кожній із цих систем по-своєму проявляється загроза людству. Зокрема,
в системі “людина – техніка” загроза виникає з боку використання таких
видів енергії, як атомна, термоядерна тощо. Зовсім невідомі для людини
наслідки роботи машин, що працюють на принципах самовдосконалення і
самонавчання.

Система “людина – культура” зачіпає сутнісні риси людського буття. Як
зазначають культурологи, скорочення культурного поля людини загрожує
всім. Зокрема, Річард Пек, американський письменник, вважає, що існує
тенденція втрати національних культур. Гвінейський поет Елдор Проенс
стверджує, що припинилось наслідування культур. Більш однозначно з цього
приводу висловився А.Вознесенський: “Рівній небезпеці піддається як
зовнішня, так і внутрішня духовність: із крахом однієї з них загине і
друга”.

Система “людина – природа” складалась тисячоліттями. На початку людської
історії в ній діяли табу, ритуали, культи, що досить адекватно часу
забезпечували єдність природного і штучно створеного. Людина мислила
синкретично, не виділяючи себе із природного середовища.
Матеріалістичний погляд на світ не тільки сприяв появі нових машин і
механізмів, а й відділив людину від першооснов буття. Екологічна
проблема віддзеркалює обмеженість сучасної стадії прогресу людства і
реалізується в процесах, що загрожують глибинним засадам людського
буття. Протягом всього історичного розвитку людства індивід вбачав у
природі, навіть у прояві її всемогутності, невід’ємний елемент свого
існування. На сучасному етапі, внаслідок нерозумного втручання людини в
природу, остання все більше починає проявляти себе як могутня “кимось
керована” сила, що зможе знищити все людство.

В останні двадцять років різко погіршилась екологічна ситуація, біосфера
почала втрачати життєпридатність для людини, впливи зовнішнього світу
почали накопичуватись в спадковості людей. Є дані про те, що “відплата”
природи за порушення її законів на 30 відсотків вплинула на здоров’я
людини. Сьогодні природні катаклізми забирають із життя десятки тисяч
людей. Зростає частота їх проявів. Техногенні катастрофи стають нормою
життя людської спільноти.

Становлення сучасної глобальної проблематики примусило дослідників
зайнятися її типологізацією. Насамперед, якими мають бути критерії
виділення глобальних проблем, яка їх ієрархія? Від правильної відповіді
на ці питання залежить не тільки вибір рішень, а й долі багатьох народів
світу. Сьогодні можна виділити декілька наукових шкіл із своїми
підходами до типологізації окреслених вище проблем. Зокрема, Р.
Хейлбронер, Р. Дюмон, О. Тоффлер та інші зводять всю палітру проблем до
перенаселення планети, втрати нею ресурсів, порушення екологічної
рівноваги. Я. Тінберген, В. Леонтьєв, М. Месарович та інші вбачають
загрозу в економічному відставанні ряду країн. А. Печчеї, Е. Ласло
висунули проблему “ідентичності” людини, її адаптації до умов
середовища. Г. Кан, Дж. Фелпс, на відміну від інших, уже виділили 19
проблем. Дев’ять із них отримали в їх дослідженнях статус головних.

Аналіз та наступний синтез напрацьованого матеріалу дає підставу
поділити глобальні проблеми на дві групи. До першої слід віднести ті,
без вирішення яких неможливо розв’язати усі інші. Просто їх не буде кому
розв’язувати. Людство зникне. До другої групи відносяться проблеми, від
вирішення яких залежить прогрес людської цивілізації, але, в свою чергу,
їх вирішення можливе тільки при концентрації зусиль усієї людської
спільноти.

Дві групи глобальні проблеми сучасності

Перша група – Проблеми, що загрожують існуванню всього людства:

1. Запобігання термоядерній війні;

2. Запобігання забрудненню оточуючого середовища;

3. Запобігання виникненню нових епідеміологічна небезпечних хвороб.

Друга група – Проблеми, вирішення яких забезпечує прогресивний розвиток
людства:

1. Непоновлюваність сировинних запасів;

2. Демографічний вибух;

3. Голод;

4. Використання ресурсів світового океану;

5. Подолання економічної відсталості країн;

6. Використання альтернативних джерел;

7. Освоєння космосу;

8. Перебудова міжнародних відносин.

Слід зазначити, що усі глобальні проблеми взаємозалежні,
взаємообумовлені. їх розв’язання не може бути ізольованим одне від
одного і розподіленим в якійсь хронологічній послідовності. Однак це не
означає, що принцип “ієрархії””, певної їх послідовності за своєю
значущістю не діє. Він визначає пріоритети. Зокрема, збереження миру
становить не тільки вищу соціальну цінність, а й попередню умову
успішного розв’язання інших глобальних проблем. Припинення накопичення
озброєнь вивільнило б величезні економічні ресурси, науково-технічний
потенціал для практичного розв’язання інших проблем.

Остання чверть XX ст. характеризувалася різким погіршенням якості
оточуючого людину природнього середовища: забрудненням рік, озер,
повітря, видовим збідненням флори і фауни тощо. Це свідчить про те, що
протиріччя між суспільством і природою перемістилось у фазу
взаємознищення. Суть сучасних екологічних протиріч – конфлікт між
гігантськими темпами природоперетворюючої діяльності людської спільноти
і процесами рівноваги в екосфері. Цей конфлікт створює реальну загрозу
появи незворотних змін в природних системах, порушення основних
механізмів життєзабезпечення людини.

Серед найбільш вживаних понять кінця XX ст. як в науці, так і в побуті
виявилось поняття “екологія”, що походить від грецького слова oikos –
житло, місце перебування. Термін був уведений у науковий обіг німецьким
зоологом Ернстом Геккелем в XIX ст. Спочатку цей термін мав означати
науку, яка вивчала б взаємовідносини живих організмів з навколишнім
середовищем.

Науковий аналіз екологічної проблеми можливий, якщо її розглядати не як
простий кількісний приріст екологічних порушень, що мали місце і в
минулому. Якщо раніше несприятливі наслідки людської діяльності
проявлялися локально, діяли самостійно і не викликали своєрідної
“ланцюгової реакції”, множинності впливу, то сьогодні аварія одного
танкера з нафтою обертається не тільки екологічною, а й соціальною
катастрофою для населення узбережжя. Створення нової техніки і
застосування нових технологій в промисловому виробництві це такий
соціотехнологічний монстр, до якого природа виявилася не готовою.

Екологічний діагноз стану планети свідчить про появу ще однієї важливої
складової взаємовідносин людини і природи, а саме: зміни, що вносить
людство у природу, набули глобального характеру. Природоперетворююча
діяльність людей перетнула бар’єр дозволеного і стала впливати на
біогеофізичну ситуацію на планеті. Прямим наслідком цього стало
перетворення проблеми “людина – природа” в загальнолюдську, що
безпосередньо зачіпає людину, її здоров’я, благополуччя. Проблема
охорони природи переросла в проблему охорони оточуючого людину
середовища.

В останній чверті XX ст. виникли питання в галузі охорони здоров’я,
відтворення повноцінних індивідів тощо, на які наука не змогла дати
однозначну відповідь. Зафіксовано значні зміни у генетичному матеріалі,
з’явились хвороби, яких людство не знало і не виробило до них імунітету.
Різко скоротився відсоток розумовоповноцінних людей. Складається
ситуація, коли для народження дитини обов’язково необхідна сучасна
лікарня, що є протиприродним явищем. В останні роки зростає число
вроджених вад, в ряді країн скорочується середня тривалість життя.
Смертність суттєво “помолоділа”. Щодо можливих перспектив означених
тенденцій, то думки вчених розділились. Одні вважають достатнім для
прогресивного розвитку планети 20-25 відсотків розумово повноцінної
еліти, інші – що при такому показнику суспільство деградує уже в
четвертому поколінні.

Друга група проблем різниться від першої критеріями систематизації, але
аж ніяк не часом свого вирішення. Ряд із них частково вирішується на
локальних рівнях національними спільнотами. Це, зокрема, демографічний
вибух, голод, подолання економічного відставання. Інші – вирішуються у
великих міжнародних програмах освоєння космосу, використання ресурсів
світового океану та альтернативних джерел енергії. Перші роки нового
тисячоліття започаткували процеси перебудови системи міжнародних
відносин на інших ціннісних критеріях та створення великих регіональних
утворень (Об’єднана Європа тощо), здатних більш ефективно відстежувати
складні процеси в системі “людина – суспільство – природа”.

Розв’язання глобальних проблем у кожному конкретному випадку має свою
специфіку. Однак означені проблеми містять прикметник глобальні, а отже
і причинно-наслідкові зв’язки, що дозволяють виробити певні узагальнені
підходи, проекти, програми, зробити прогнози на майбутнє. У 80-ті роки
глобальні проблеми, що накопичувалися десятиріччями, застали людство
зненацька. Це стало причиною формування песимістичних і реалістичних
прогнозів розвитку людства. Зокрема, Дж. Форрестер, Д. Медоуза висунули
ідею, що світ уже досяг верхньої межі народонаселення, виробництва і
споживання невідновлюваних ресурсів, а людство опинилося перед загальною
катастрофою. Група вчених із Голландії, Японії, Англії (Х. Лінненман, Й.
Кайа, Й. Судзукі, Я. Тінберген, Е. Ласло, Д. Габора та інші) довели, що
обмеженість джерел енергії, продуктів, мінералів тощо не абсолютна, а
відносна і є наслідком структурних диспропорцій. В дослідженнях, що
проводились в межах ОЕСР (“До повної зайнятості і стабільності цін”) та
проекту “Інтерфючерс” відзначено, що у недалекій перспективі не буде
існувати фізичних меж економічного зростання. До цих висновків прийшли й
експерти ООН.

У розв’язанні проблем голоду (за межею бідності перебуває понад 1 млрд.
людей) дослідники з групи Д. Габора висунули чотири фундаментальні
взаємозалежні підходи:

1. стримування попиту на продукти харчування шляхом посилення контролю
за темпами приросту населення;

2. збільшення виробництва усіх видів продуктів;

3. перерозподіл прибутків на користь країн, що розвиваються;

4. зменшення втрат продуктів на всіх технологічних рівнях їх
виготовлення.

Проблема використання природних ресурсів, забезпечення людства сировиною
і енергією сьогодні трансформувалась в проблему їх ефективного
використання, іншими словами, оптимального включення у виробничий
процес. Тут, насамперед, пропонується широке використання альтернативних
джерел енергії, безвідходні технології, стовідсоткова переробка
сировини, екологічно чиста утилізація відходів з наступним виробництвом
з них промислової продукції. Однак на перше місце тут слід поставити
завдання перспективного використання невідновлюваних сировинних запасів
та науковий пошук їх замінників.

На сьогодні немає дефіциту у футурологічних моделях розвитку людства, їх
систематизація дозволяє звести останні до чотирьох найбільш розроблених
і теоретично обґрунтованих прогнозів:

1. реалістично-пошукового,

2. аналітичного,

3. нормативного,

4. прогнозу-застереження.

Тематика засідань Римського клубу та більшості міжнародних наукових
конференцій з цього приводу свідчить, що певна перевага надається
нормативному прогнозу та прогнозу-застереженню. Як зазначається у
публіцистичних коментарях, нормативний прогноз покликаний “зваблювати
майбутнім” і бути оптимістичним, а прогноз-застереження – повинен
“залякувати майбутнім” і виглядати песимістичним. Іншими словами,
сучасні наукові футурологічні концепції і викладені в них ідеї ще не
стали програмою дій для усього людства і виступають як ефективний засіб
формування певних поглядів на означені проблеми, усвідомленої суспільної
потреби в їх вирішенні.

6.2. Соціотехносфера: особливості розвитку

Сучасний етап в розвитку науки і техніки, на думку багатьох авторів
поставив людство перед вирішальним поворотом в його історії,
порівняльним з переходом від варварства до цивілізації. Початок
науково-технічної революції припав на 50-ті роки XX ст. Однак її
передумови були закладені набагато раніше – на початку XX ст.
фундаментальними відкриттями в природничих науках. В середині XX ст.
прояснюються зміст досягнутого наукового потенціалу, його можливості у
створенні принципово нової техніки.

Основними характеристиками розвитку промислового потенціалу стали:

1. автоматизація виробництва,

2. впровадження обчислювальної техніки,

3. розвиток хімії,

4. використання досягнень фізики (напівпровідники, лазери, нові
матеріали тощо),

5. освоєння космічного простору.

Однак, суть НТР була не в кількісних показниках нових машин і навіть не
в різкому зростанні продуктивності праці, що забезпечило відчутний
суспільний прогрес. Суть цього явища полягала в тому, що відбулося
якісне перетворення усієї системи суспільної праці і буття. З одного
боку, система машинного виробництва сформувалася як наслідок історичного
становлення нової соціальної спільноти, а з іншого – людина виявилася
елементом в системі машинного виробництва. Склалася ситуація, коли в
полі культури з’явилася нова підсистема, до якої ні природа, ні людина
не були готові. Ця підсистема не керувалася одним індивідом чи їх
групою, вона ніби жила своїм “власним життям”, бо відтворювалась усією
соціальною спільнотою. З 60-х років елементи цієї системи за їх
функціональним впливом почали “розмножуватись” в геометричній прогресії
і практично стали співмірними (за своїм енергетичним впливом) із силами
природи. Якщо до XIX ст. зв’язок “людина – природа” був прямим, то в
кінці 70-х – на початку 80-х років з’явився потужний посередник –
машинне виробництво. Людство і до сьогодні заклопотане проблемою
харчування і не усвідомило, що створений ним посередник вимагає
енергетичного харчування в тисячі разів більшого, ніж людина. Мало того,
цей посередник захоплює території і ресурси, необхідні людині (вода,
кисень, родючі землі тощо). Створена людиною система “соціальна
спільнота – сукупність машин, техніка, технологія – природне середовище”
у 80-х роках окреслюється одним поняттям – соціотехносфера.

Соціотехносфера – це складний живий організм, який має свої закони
функціонування, розвитку, містить в собі важкопередбачувані наслідки
своєї самореалізації і вимагає системного наукового аналізу і контролю.
Уже сьогодні вчені відзначають наявність у цьому організмі неявно
виражених загрозливих для людства тенденцій.

З формуванням соціотехносфери завершується великий етап історичного
розвитку. Змінюється не тільки рівень виробничих сил, але і характер
взаємозв’язків індивідів, зміст людської праці і сама людина. Адже
сучасне машинне виробництво досягла такої досконалості, що на перший
погляд важко визначити “хто у кого” на службі: машина у людини, чи
людина у машини.

Прискорення прогресу у системі “людина-техніка-природа” – це не просто
стрімке зростання кількісних характеристик. З точки зору логіки
екстенсивного мислення у XIX ст. так і уявлявся розвиток суспільства.
Однак сьогодні стало зрозуміло, що розширення кількісних параметрів
“технологічної” цивілізації не розв’язує проблему її перспективного
розвитку, а сам виробничо-некоеволюційний спосіб взаємодії суспільства і
природи слід змінити не в майбутньому, а тепер. Крім того, такий
традиційний підхід не відслідковує зворотного зв’язку впливу накопиченої
техніки та її технології на саме людство і окремого індивіда зокрема.
Природа планети не може бути пасивною до появи нового “суб’єкта” не
стільки її перетворення і використання, скільки знищення. Тільки тепер
людство усвідомило, що природа – це щось складніше, ніж проста сума
земної тверді, рослинного та тваринного світу. Це щось набагато
складніше, здатне до самозахисту. Усвідомлення нової ситуації,
пов’язаної зі створенням технологічного суспільства і його переходом в
інформаційне, вимагає коеволюції суспільства, природи, ноосфери.

Коеволюція – це подальший прогресивний розвиток суспільства з сучасною
соціотехносферою в біосферосумісній формі. Коеволюція – це входження
людини в нове соціокультурне поле на принципах сумісності, взаємності,
співучасті.

$

^

`

f

h

?

1/4

3/4

8: c??¬&

(

®

b

f

gdCh f

h

?

1/4

???

?

®

°

?

?

h

h

h

h

???G??Ukd?

gdChUkd

gdChUkdue

U??

h

h

U??

p pOe?nNnPn?

?

o

ікація цього процесу пов’язана із свідомим, необхідним включенням
техносфери в максимально природоохоронній формі. При такій умові
розвиток окремо техносфери буде відбуватися у найбільш оптимальній
формі, бо остання враховує не тільки інтереси і потреби соціальної форми
матерії, а й сфокусований через соціум розвиток природи. Мова йде про
принципово нову екофільну стратегію людської діяльності, в якій
техногенні зміни не можуть випереджувати усвідомлення їх наслідків.

Як зазначено вище, техносфера сьогодні споживає енергії набагато більше,
ніж весь соціум. Наука не дає однозначної відповіді, де межа кількісного
розширення техносфери. Скільки машин, механізмів можуть співіснувати із
сучасним соціумом, взаємодоповнювати одне одного. Техносфера не тільки
вимагає енергії, вона сотнями тисяч забирає людські життя. Щорічно лише
в автомобільних аваріях у світі гине понад 1 млн. людей. Якщо до цього
додати техногенні катастрофи, захворювання, пов’язані з виробничою
діяльністю, опосередковані наслідки сучасного машинного виробництва, то
ця цифра перевищуватиме 10 млн. чоловік. Аналіз кількісних показників
свідчить, що людство вичерпало ліміт екстенсивного розвитку техносфери.
Потрібні принципово нові теоретично обґрунтовані підходи як до проблеми
кількісного обмеження нових виробництв (розробки родовищ, всезростаючого
насичення машинного парку тощо), так і до суб’єкта їх вирішення –
людини. Шлях розв’язання проблеми – створення машин нового покоління,
сумісних з людьми, високопродуктивних, із на порядок меншим рівнем
споживання енергії на одиницю часу чи одиницю виробленої продукції.
Розв’язання проблем XXI ст. сьогодні безпосередньо пов’язане з істотними
змінами у соціотехносфері.

6.3. Культура як необхідна і достатня умова розв’язання глобальних
проблем

Оскільки глобальні проблеми визначають майбутнє людства, то
методологічно правильно буде вияснити, що собою являє індивід в новому
соціокультурному полі початку XXI ст. Вивченням сутності людини
займалися різні науки. Ще в епосі про Гільгамеша людина наділена
духовним (душа) і матеріальним (тіло) началами. З того часу минули
десятки віків, а людина і до сьогодні залишилася загадкою.

На кожному новому витку історії людина пізнає про себе щось нове
постільки, поскільки змінюється сам індивід. Освоєння нею матеріального
світу, його законів – це тріумф інтелекту. Але цей тріумф, як у свій час
зазначив один із видатних фізиків XX ст. М. Борн, є одночасно і
трагічною помилкою здорового глузду. Людське усвідомлення суттєвих змін
буття часто відстає від реально отриманих практичних результатів.
Класичний приклад. Значення наслідків використання атомної зброї людство
усвідомило лише після її застосування, а використання “мирного атому” –
після Чорнобильської катастрофи. Отже, не лише окремим індивідам, але й
цілим людським спільнотам притаманно помилятися в прийнятті далекосяжних
рішень.

Однак, перш ніж відповісти на питання про роль культури у структурі
сучасних глобальних проблем, слід уяснити концептуальні засади самого
питання.

А. Насамперед, глобальні проблеми не породжені природою – вони продукт
діяльності людини.

В. Культура як феномен буття і самореалізації індивідів сприяла
поступовому формуванню глобальних проблем.

С. Без людини культура мертва, а її матеріальні цінності стають
елементами ландшафту обезлюдненої планети.

В той же час чим швидше розвивається історія, чим більше соціальне
значущих змін відбувається в одиницю часу, тим помітнішими є відмінності
між поколіннями, тим складнішими стають механізми трансформації культури
від одних поколінь до інших, тим вибірковішим є ставлення нових поколінь
до культурних надбань попередніх.

Усвідомлення значущості глобальних проблем сьогодні не забезпечує
вирішення їх завтра. Отже, чи дійсно культура може стати як необхідною,
так і достатньою умовою оптимального розвитку соціотехносфери? Ця
гіпотеза близька за формою (але не за змістом) до тези “Краса спасе
світ”. Однак історія XX ст. свідчить про протилежне. Світ системно
знищує залишки “краси”. Насамперед, культура – це все, що створено
людством протягом усієї своєї історії. Цим ми окреслюємо її структуру, а
не зміст. Терміни “культурна людина”, “культурна держава” чи “соціальна
спільнота” фіксують статичні параметри оволодіння цих суб’єктів
надбаннями культури. Однак це не значить, що надбання культури (такі, як
гуманізм, миролюбність, збереження пам’яток культури тощо) оволоділи
свідомістю суб’єктів.

Тоді і тільки тоді, коли культура оволодіє свідомістю людей, а
культурність стане нормою співжиття індивідів, вона стане як необхідною,
так і достатньою умовою розв’язання глобальних проблем.

Культура – це насамперед прогресивний розвиток людства. Глобальні
проблеми є наслідком культурного розвитку і одночасно виступають його
гальмом. Культурний процес як самодостатній самооптимізується через
систему зворотних зв’язків, які виконує індивід чи індивіди. Останні
саморегулюються в планетарному соціокультурному полі. З точки зору
теорії систем таке утворення самодостатнє для кореляції тих чи інших
флуктуацій, якими є глобальні проблеми ХХ-ХХІ ст. Однак академік В.І.
Вернадський не випадково зазначав, що людство з його прискореним темпом
розвитку – це “нова небувала геологічна сила”. Людина – суб’єкт її
лідерства і бере на себе не лише моральну, а й правову відповідальність
як по відношенню до власного життя, так і до всього сущого на планеті
Земля. Сьогодні постає питання, чи відповідає призначення людини її
екологічній, загальнолюдській культурі, чи здатна вона спрогнозувати
наслідки своєї діяльності?

Рональд Хіггінс – один із керівників лондонської школи економічних
досліджень, філософ, соціолог, дипломат в 1978 р. видав книжку “Сьомий
ворог”. В праці Р. Хіггінса зроблений прогноз на 20 років.

„Зростання конфронтацій між Півднем і Північчю…У великих містах
Півночі (в тому числі і радянських) потужна терористична організація, що
виступає від імені народів Півдня, проводить постійні атаки на найбільш
вразливі ділянки північних міст – системи комунікацій, транспорт,
водозабезпечення” /Рональд Хіггінс/.

Це було написане у 1978 р.! Слід зазначити, що передбачення Хіггінса, на
жаль, справдилися. Отже, сучасний рівень наукового пізнання світу, нових
тенденцій в його розвитку може бути не тільки прогнозований, а й
скоригований у напрямку, необхідному усій людській спільноті.

В умовах глобалізації усього суспільного життя потрібні не тільки знання
про людину, які дає наука, а й знання самої людини. Людина поступово
повертається до інтуїтивного сприйняття сутності. В її діях
утверджується провіденціальне. Це відношення живого до живого, що
формується мистецтвом, людським братством, спільністю людини і природи.

На сучасному етапі свого розвитку людство як єдине ціле зіткнулося із
завданням всесвітньо-історичного виміру – знайти і відпрацювати
соціально-політичну, економічну тощо “технологію” вирішення глобальних
проблем, усунути можливі негативні наслідки у функціонуванні
соціотехносфери, що уже діють сьогодні. Завдання складне, тому, що поряд
з прогресивними тенденціями у розвитку людської спільноти існують, а
часто і посилюються, негативні прояви цього процесу. Людська спільнота
неоднорідна. Вона насичена різними етносами, які сповідують різні
цінності і по-різному бачать своє майбутнє. Втіхою тут може бути думка,
що понад двадцять століть людство живе в умовах постійних катаклізмів і
надій. Як говорив Еліот: “Де та мудрість, яку ми втратили в знанні? Де
ті знання, що ми втратили в інформації?”

Висновок

Протягом останніх двох десятиріч глобальні проблеми світового розвитку
перебувають у центрі уваги науковців і політиків. Вони обговорюються на
міждержавних рівнях, в міжнародних організаціях. Шкала поглядів на їх
розв’язання охоплює все, що можна розмістити між крайніми межами –
оптимізмом і песимізмом. Не оминають цю проблему і засоби масової
інформації, часто подаючи її складові як певну сенсацію, яка не має
нічого спільного з науковим аналізом майбутнього розвитку людства. Крім
того існує побутовий рівень усвідомлення глобальних проблем, який
асоціюється з якоюсь вселенською катастрофою.

Специфіка глобальних проблем полягає в тому, що вони, маючи всезагальний
характер, проявляються спочатку на якомусь локальному і навіть
індивідуальному рівні. В доповіді Римському клубові його президент А.
Печчеі (1980 р.) зазначив, що світ став більш складним і менш стійким,
володіє меншими сировинними запасами і енергетичними ресурсами. Понад 1
млрд. населення перебуває за межею бідності. Потреба об’єднання всіх
народів для вирішення спільних проблем є необхідною умовою прогресу
людства. Сьогодні слід відмовитись від національного егоїзму та
розвивати почуття єдиної людської спільноти.

Тема 7. Художня культура

7.1. Зміст поняття “художня культура”. Мистецтво як форма
художньо-образної інтерпретації дійсного та уявного

Художня культура виступає одним з найважливіших компонентів духовної
культури. Разом з пізнавальною, релігійною, моральною, політичною
культурою вона покликана формувати внутрішній світ людини, сприяти
розвитку людини як творця культурних цінностей. Ядром художньої культури
є мистецтво як форма художньо-образної інтерпретації дійсного і уявного.
Види мистецтва – література, театр, живопис, скульптура, архітектура,
музика тощо завдяки використанню різноманітних засобів виразності
освоюють дійсність у формі неповторно-індивідуального художнього образу.
Ці форми можуть бути різними – від метафоричної до реалістичної, та вони
завжди відображають долю людей і народів, ідеї і проблеми свого часу.

Одним із найважливіших компонентів культури як сукупності створених
людством цінностей є художня культура.

Художня культура – це складне, багатошарове утворення, яке об’єднує всі
види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати і
систему заходів по створенню, збереженню і розповсюдженню художніх
цінностей, вихованню творчих кадрів і глядацької аудиторії.

Розуміючи культуру як “другу природу”, як сукупність цінностей
матеріальних та духовних, як розвиток сутнісних сил людини, спосіб
відтворення людиною самої себе як істоти духовної, ми розглядаємо
художню культуру як найбільш стабільний гуманістичний регіон культури.
Адже серед розгалуженої системи історично вироблених і закріплених
традицією духовних цінностей – релігійних, філософських, моральних саме
художні, естетичні цінності, зберігаючи величні досягнення людського
генію у творах мистецтва, стоять на сторожі цілісності культури і
життєвого досвіду, зібраного людством протягом тисячоліть.

Ядром художньої культури, її системоутворюючим чинником виступає
мистецтво як художньо-образне відтворення дійсного і уявного.

„О, не покину, музи, я олтар ваш! Правдивого життя не буде без
мистецтва” (Еврипід). Актуальність цих слів, проголошених великим
давньогрецьким драматургом Еврипідом більше двох тисяч років тому,
підтверджується кожною миттю нашого буремного життя. Мистецтво було і
залишається одним із найважливіших чинників духовного життя людства.
Воно стимулює творчу діяльність, освячує і збагачує життя людини
емоційними переживаннями та роздумами.

Чи можна навчитися розуміти мистецтво? Можливо, комусь видасться це
питання дивним, адже вважається, що це доступно кожному. Але разом з
тим, ми знаємо, що на різних людей один і той же твір справляє різне
враження. Хтось послухав музику, подивився скульптуру і забув про почуте
й побачене, а в іншого цей твір викликав безліч почуттів та думок.

Перший не зрозумів, про що розповів митець своїм твором, тому й лишився
байдужим. Ми відчуваємо відмінність між мовою художніх творів та тією,
якою користуються в побуті. І оволодіти цією мовою “особливою мовою”
мистецтво – необхідно кожному, хто прагне вдосконалення внутрішнього
світу.

Протягом багатьох століть людство із захватом обговорює проблеми,
пов’язані з процесом творення мистецьких цінностей і їх сприйняттям.
Але, не дивлячись на це, ми відчуємо помітні ускладнення, якщо захочемо
віднайти остаточне визначення поняття “мистецтво”. Найчастіше у роздумах
про мистецтво люди відтворюють свої емоційні переживання, пов’язані з
цим унікальним феноменом. Ще в давнину утвердилася думка, що мистецтво,
розважаючи, повчає. Великий французький романіст Оноре де Бальзак
говорив, що все, починаючи з фрески і скульптури і закінчуючи
карикатурою, є живою історією, символом часу, мовою народів і, зрештою,
могутньою силою. Англійський художник Джошуа Рейнольдс був переконаний у
тому, що мета мистецтва – доповнити природну недостатність речей і
задовольнити потребу у втіленні того, що є в уяві людини. Ще сміливіше
висловився у передмові до свого знаменитого роману “Портрет Доріана
Грея” англійський письменник Оскар Уайльд, говорячи, що мистецтво – це
дзеркало з відбитком того, хто дивиться у нього, а зовсім не життя. І
хоча всі ці вислови (як і багато інших) є, без сумніву, цікавими для
подальшого обговорення, та все ж-таки науковими їх не назвеш.

В давні часи мистецтвом називали вміння, навички, які були необхідні для
того, щоб виготовити будь-який виріб. До деякої міри це значення слова
зберігається і до сьогодні. Адже будь-яку діяльність, що сягає рівня
найвищої майстерності, ми називаємо “мистецтвом”.

У стародавніх греків такого значення набувало слово “techne”, від якого
походять слова “техніка”, “технологія”. Латинське слово “аrt”, добре
відоме нам, було більше зорієнтоване на гуманітарні знання і в перекладі
теж означало “ремесло, заняття”.

У Стародавній Греції та Стародавньому Римі було унормоване розмежування
між мистецтвами “високими” і так званими “сервільними” (від лат. – бути
рабом, служити). Вільні громадяни не займалися тяжкою фізичною працею
або обслуговуванням. Всі їх зусилля були спрямовані на відвідування
театрів, музеїв, участь у філософських диспутах, поетичних змаганнях
тощо. Для цього потрібні були такі мистецтва, як логіка, астрономія,
музика та інші. Недарма прекрасний бог Аполлон, покровитель мистецтв, на
горі Парнас був оточений Музами, дочками Зевса та Мнемосіни, богинями
наук та мистецтв, кожна з яких відповідала за свій вид мистецтва:
Евтерпа — за ліричну поезію, Кліо – за історію, Талія – за комедію,
Мельпомена – за трагедію, Терпсихора – за танець, Ерато – за любовну
поезію, Полігімнія – за гімни, Уранія – за астрономію, Калліопа – за
епос. А ремеслом – будівельним, сільськогосподарським, шевським тощо –
займалися раби та бідняки. До ремесел або сервільних мистецтв відносили
колись живопис і скульптуру.

Ця традиція до деякої міри зберігалася і в добу Середньовіччя.
Університетський курс наук, в який входили граматика, риторика, логіка,
арифметика, геометрія, астрономія і музика, називали “вільними
мистецтвами”, а праця художників вважалася лише відповіддю на заклик
Божественної сили.

А от в епоху Відродження , коли з новою силою зазвучали ідеї про
достоїнство людини, мистецтво стало об’єктом дослідження в його
орієнтації на реальну дійсність.

Наукове вивчення мистецтва, закономірностей його розвитку розпочалося у
XVIII ст. Це, перш за все, було пов’язане з виділенням самостійного
розділу філософії, окремої галузі філософського знання про красу і
закони її відтворення у творах мистецтва, яка дістала назву “естетика”
(від давньогрецького “aisthesis” – чуттєве сприйняття).

Увага! В науковий обіг термін “естетика ” був уведений німецьким
філософом Олександром Готлібом Баумгартеном, який назвав свою двотомну
працю, що вийшла друком у період з 1750 по 1758 рік, “Акроматична
естетика”. Естетику вчений розглядав як “теорію чуттєвого пізнання “, а
мистецтво – як втілення краси.

Нову сторінку у дослідженнях природи мистецтва відкрили твори Вольтера,
Дідро, Лессінга, Вінкельмана, представників німецької класичної
філософії Канта і Гегеля. їх ідеї заклали основи сучасної естетичної
науки. Хоча треба визнати, що у деяких випадках висновки вчених того
часу були досить несподіваними. Так, у роботі французького абата
Ж.Б.Дюбо “Критичні роздуми про поезію та живопис (1719 р.) зміни у
мистецтві пояснювалися змінами у температурі повітря. Через 50 років
німецький філософ Йоганн Гердер уточнював: мистецтво змінює свою форму
під впливом клімату, залежить від національного характеру.

Для Гегеля мистецтво виступало результатом глобального розвитку світу.
Причина руху художнього процесу і зміни його стадій (символічна,
класична, романтична) пояснюються поступовим розвитком Абсолютної ідеї.

На сьогоднішній день естетика, пройшовши довгий шлях становлення і
розвитку, є однією з найважливіших філософсько-культурологічних
дисциплін.

Естетика – система законів, понять та категорій, що відображають
естетичні якості дійсності та процес її освоєння за законами краси,
особливості функціонування мистецтва, його сприйняття і розуміння його
результатів.

Займаючись вивченням загальних закономірностей розвитку мистецтва,
естетика виступає загальною теоретичною основою по відношенню до
спеціальних наук, які здебільшого мають прикладний характер
(літературознавство, театрознавство, музикознавство, теорія
образотворчого мистецтва та ін.).

Мистецтвознавство – це сукупність таких спеціалізованих наук, які
покликані вивчити походження і соціально-естетичну суть мистецтва, його
конкретні форми, характер функціонування тощо.

Існує досить багато визначень поняття “мистецтво”, кожне з яких,
опрацьовуючи багатовіковий досвід вчених – дослідників мистецтва,
-по-своєму висвітлює його призначення і сутнісні риси. Одним із них є
наступне:

Мистецтво – це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за
законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно
виступає у художньо-образній формі.

Особливості впливу мистецтва на людину:

1. за його допомогою людина здатна сприймати оточуючий її світ у
цілісності;

2. воно може проникати в найпотаємніші куточки людської душі, хвилювати
і роботи людину величною;

3. безпосередньо контактує з емоційною сферою особистості, найбільш
рухливою і пластичною сферою людської психіки;

4. за допомогою мистецтва ідея втілюється в такій формі, яка збуджує
емоції, активізує уяву, викликає особливі переживання, які називають
естетичними, або художніми.

Художні емоції виникають лише при зустрічі з соціально-історичним,
вагомим, важливим для багатьох. Вони є наслідком не механічного,
пасивного, а неодмінно творчого сприймання, яке підносить людину,
розвиває її уяву та інтелект. Взаємодія почуттєвої та інтелектуальної
сфер під час сприймання художнього твору надає враженню особливої сили.
Недарма російський психолог Л.С.Виготський, визначаючи мистецтво як
“сукупність естетичних знаків, що спрямовані на збудження в людині
емоцій”, назвав ці емоції “розумними”. Вони несумісні з сухим
раціоналізмом, насичені вищими духовними прагненнями, і перш за все
прагненням до прекрасного. Напрочуд точне визначення. До речі,
виникнення таких “розумних” емоцій можна вважати і головним критерієм
для розпізнавання твору мистецтва у потоці об’єктів масової культури,
псевдомистецтва.

Вагу емоційного впливу твору мистецтва підкреслював у далекому минулому
Аристотель, великий давньогрецький філософ. Поняття “катарсис” (дослівно
– очищення) було базовим у його теорії прекрасного. Результатом
естетичного впливу мистецтва на людину він вважав особливий стан
психіки, коли виникають сильні почуття (жалю, гніву, захоплення), від
яких, за словами Аристотеля, виникає очищення і полегшення, пов’язане із
задоволенням. Філософські твори Аристотеля – вершина розвитку естетичної
думки античності.

Мистецтво посідає унікальне місце у духовному житті суспільства завдяки
своїй поліфункціональності. Майже кожна з функцій мистецтва являється
“дублером” тої чи іншої форми практичної діяльності людини: існує наука,
призначення якої – вивчення і пізнання оточуючого світу, але і мистецтво
– пізнання, є педагогіка, але і мистецтво – засіб виховання, існують
мова та сучасні засоби комунікації, а мистецтво – особлива мова і засіб
інформації.

Різноманітні види діяльності людини не підміняють мистецтво, або
мистецтво не заміщає ні одну з форм діяльності людини, а навпаки, воно
специфічно відтворює, моделює кожну з них. В цьому і полягає основна
особливість мистецької діяльності в її всезагальній формі.

Функції мистецтва:

1. суспільно-перетворююча;

2. пізнавально-евристична;

3. художньо-концептуальна;

4. передбачення;

5. інформаційна та комунікативна;

6. виховна;

7. навіювання;

8. естетична;

9. гедоністична.

1. Суспільно-перетворююча функція (мистецтво як діяльність). Виявляється
у тому, що художній твір здійснює ідейно – естетичний вплив на людей,
включає їх у цілісно спрямовану діяльність і тим самим бере участь у
переоформленні суспільства. Крім того, сам процес творчості – це
перетворення за допомогою уяви вражень, фактів з реального життя.
Зрештою, будь-який матеріал, з яким працює художник, теж підлягає
переробці, в результаті якої з’являється нова якість. Деякі наукові
школи заперечують або применшують можливість участі мистецтва у
перетворенні існуючого світу. Вони зводять значущість мистецтва до
виконання компенсаторної функції – мистецтво у сфері Духу допомагає
відновити втрачену гармонію. Така дія притаманна мистецтву, але ідеї
талановитого митця рано чи пізно “будять” свідомість аудиторії,
примушують її по-новому сприйняти звичне явище.

2. Пізнавально-евристична (мистецтво як знання та просвіта). Не
дивлячись на те, що найвидатніші філософи світу Платан та Регель вважали
мистецтво нижчою формою пізнання істини, яка не може вступати у
суперництво ні з філософією, ні з релігією, все ж таки треба визнати, що
пізнавальні можливості мистецтва величезні. Мистецтво здатне дослідити
ті сторони життя, які недоступні науці. У формулі води Н2О схоплено
закон існування явища. Та картина талановитого художника-мариніста
здатна передати могутність стихії. Мистецтво освоює багатство
предметно-чуттєвого світу, відкриває нове у вже відомих речах, в
звичайному -незвичайне.

3. Художньо-концептуальна (мистецтво як аналіз стану світу). Мистецтво
прагне глобального мислення, розв’язання загальносвітових проблем,
осмислення стану світу. Художника цікавить і доля його героїв, і людства
в цілому, він мислить у масштабах Всесвіту та історії, з ними узгоджує
свою творчість. Історія мистец¬тва може надати величезну кількість таких
прикладів. Хоча не завжди ця функція очевидна. У сучасній науці сильна і
антиінтелектуальна течія, що йде від інтуїтивізму Анрі Бергсона, в
психології – від Зігмунда Фрейда, в мистецтві – це течія сюрреалізму,
яка визнає “автоматичне письмо”, “епідемію сну”, “відключення розуму”.
Але і в такому випадку ми отримуємо своєрідну картину світу, що
будується на спалахах інтуїції.

4. Функція передбачення (“кассандрівське начало”). І у даному випадку
мова йде про використання інтуїції. Якщо вчений робить висновок
індуктивним шляхом, то художник здатний образно уявити собі майбутнє.
Художник, опираючись на інтуїцію, може достовірно передбачити майбутнє
шляхом екстраполяції – вірогідного продовження лінії розвитку вже
існуючого. І тут ми маємо на увазі не лише фантастику, хоча це і є
найбільш зручний приклад.

5. Інформаційна та комунікативна (мистецтво як повідомлення і
спілкування). Аналіз саме цієї функції мистецтва лежить в основі
сучасних естетичних теорій, що розробляються ^семіотикою,
^компаративістикою та ін. Мистецтво розглядається як своєрідний канал
зв’язку, як знакова система, що несе інформацію. При цьому інформаційні
можливості художньої мови виявляються значно ширшими, мова мистецтва
більш зрозуміла, метафорична, емоційно сильніша, ніж розмовна.

6. Виховна (“формування цілісної особистості). Виховне значення
філософії полягає у впливі на формування світогляду, політики – на
політичні погляди, а от мистецтво впливає комплексно і на розум, і на
душу людини, формує цілісну особистість. Та вплив мистецтва не
дидактичний, не моралізаторський. Мистецтво впливає на особистість через
естетичний ідеал, який виявляється як в позитивних, так і в негативних
образах. Мистецтво дозволяє людині пережити інші життя як свої,
збагатитися чужим досвідом. Цей досвід виступає як художньо
організований, узагальнений, осмислений художником. Крім цього,
особливості сучасного життя роблять чи не найважливішою ще одну
здатність мистецтва – контакт із твором мистецтва дає можливість
розрядити внутрішню напругу, хвилювання, що породжується реальним
життям, хоча б частково компенсувати монотонність буденності.

7. Функція навіювання (сугестивна). Мистецтво здатне навіювати спосіб
мислення, почуття, майже гіпнотичне впливає на людську психіку. Особливо
ця його здатність виявляється у складні періоди історії. Без сумніву,
художник повинен усвідомлювати значення цієї функції і відповідально
ставитися до своєї діяльності.

8. Естетична (“формування ціннісних орієнтацій). Під впливом мистецтва
формуються естетичні смаки, пробуджується творче начало особистості, її
бажання творити за законами краси. Це зовсім не означає, що кожна
особистість повинна демонструвати своє бажання брати участь у художній
самодіяльності. Але все, що робить людина, повинно узгоджуватися з
уявленнями про красу і міру, а уявлення про суть мистецтва, критерії
оцінки творів мистецтва повинні бути сформованими.

9. Гедоністична (“функція насолоди). Ця функція пов’язана з тим, що
існує ігровий аспект художньої діяльності. Гра як вияв свободи приносить
естетичну насолоду, радість, духовне натхнення.

Такими є найважливіші функції мистецтва, хоча їх перелік не обмежується
названими. Не зважаючи на відсутність прямої прагматичної доцільності,
існування людей без мистецтва неможливе. Мистецтво формує особистість
всебічно, формує моральні принципи, естетичні смаки, розширює кругозір,
знання, уяву, фантазію. Всезагальна потреба в мистецтві випливає, за
словами великого німецького філософа Г.Гегеля, з розумного прагнення
людини духовно освоїти внутрішній і зовнішній світи, уявивши їх як
предмет, в якому вона впізнає власне “Я”.

Специфіка художнього образу

Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа
будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу –
головний критерій приналежності до різних видів мистецтва. Образи
виникають у свідомості людей під впливом реальної дійсності, сприйнятої
за допомогою органів чуттів. Вони є копіями, відбитками дійсності.
Образи зберігаються в пам’яті і можуть бути відтворені уявою. На основі
образів пам’яті художник створює нову реальність – художній образ, який
в свою чергу викликає у свідомості людей (слухачів, глядачів) низку
уявних образів.

Художній образ – це таке порівняння, співставлення різних елементів
реального або придуманого світу, в результаті якого з’являється новий
образ.

Художній образ наділений своєю логікою, він розвивається за своїми
внутрішніми законами. Життєвий матеріал, що лежить в основі твору, веде
за собою, і художник іноді приходить зовсім не до того результату, якого
прагнув. По великому рахунку, художній образ будується парадоксально,
часто непередбачувано, незбагненне. Що спільного у долі талановитої
дівчини і житті чайки? А саме цей художній образ використовує А. Чехов у
своїй безсмертній драмі. В образі через зіткнення далеких одне від
одного явищ розкриваються незвідані сторони і відношення реальності.

Мистецтво як одна з найважливіших складових культури проявляє себе в
різноманітті конкретних видів художньої творчості, кількість і
складність яких неухильно зростає відповідно до вимог часу.

Вид мистецтва – це реальні форми художньо-творчої діяльності, що
різняться, перш за все, способом втілення художнього змісту, специфікою
творення художнього образу.

Так, наприклад, якщо слово виступає вихідним матеріалом для творення
художнього образу в літературі, то у музиці художній образ формується
через звук, у образотворчому мистецтві – об’ємно-пластичними формами.
Питання про джерело багатоманітності видів мистецтва – одне з
традиційних для естетичної теорії. Кант вважав, що таким джерелом
виступає багатство здібностей самого суб’єкта, Гегель шукав його у
внутрішній диференціації абсолютної ідеї, французькі матеріалісти – у
особливостях матеріалу, яким користуються митці. На сьогоднішній день не
можна вважати цю проблему повністю вирішеною. Зрозуміло одне: критеріями
визначення виду мистецтва не можуть виступати лише засоби виразності або
зміст. Ці критерії пов’язані з характеристикою художньої діяльності в
цілому: предмет зображення, зміст, засоби виразності, форми втілення,
вплив.

Отже, маючи спільне походження та спільні засади, види мистецтва істотно
відрізняються один від одного. Відрізняються матеріалом, з якого
творяться певні художні образи, більшою чи меншою подібністю цих образів
до реальної дійсності, способом передачі образу тощо.

Увага! Художній розвиток людства йшов від первісного синкретизму до
виділення окремих видів мистецтв (від злитого в єдине ціле художнього
мислення у давнину відокремились танець, музика, театр, література і
т.д.). У подальшому здійснюється зворотній рух — від окремих мистецтв до
їх синтезу (архітектура вступає в синтез з живописом, кіно об’єднує ряд
мистецтв).

Співвідношення між видами мистецтва, їх більша чи менша залежність один
від одного має історичні корені. Кожна історична епоха вибудовує свою
систему класифікації видів мистецтва.

Аристотель стверджував, що у всіх видів мистецтв є спільна основа -це
мімезіс (наслідування дійсності). Різниця між ними у тому, з якої
причини і якими засобами це наслідування відбувається. В епоху
Відродження різницю між мистецтвами вбачали у тому, який матеріал
використовується, відповідно, який орган чуття активізується при
сприйнятті твору мистецтва. Подібний підхід втримався досить довго. Лише
у німецькій класичній естетиці виникли нові ідеї. Зокрема, Регель
стверджував, що види мистецтв розвиваються як система, що народжується
“духовним кліматом епохи”.

Система міняється, в ній виділяється той вид мистецтва, який найбільше
відповідає історичній своєрідності епохи:

Перша стадія розвитку мистецтв – символічна. Ідея шукає адекватного їй
чуттєвого прояву, у матеріалі виявляється натяком, тут необхідна повна
відповідність між змістом і формою (як, наприклад, у архітектурі
Стародавнього Єгипту).

Друга стадія – класична. Прикладом може виступити скульптура Давньої
Греції – домінанта всього античного мистецтва, що утверджує гармонійну
єдність людини і світу.

Третя – романтична. За словами Гегеля, головна ознака цієї стадії у
тому, що ідеї прагнуть переваги над зовнішнім, це призводить до
невідповідності змісту і форми. У ролі ведучих видів мистецтва свого
часу Гегель визначав музику, поезію, живопис.

У XIX ст. процес формування основних видів мистецтва був практично
завершений. Запропонована у той час класифікація мистецтв акцентувала
художнє значення простору або часу у видах мистецтва, їх впливі на
органи чуття. Виробилась і стала традиційною вищенаведена схема.

Зрозуміло, що запропоновані принципи класифікації творів мистецтва не
можна вважати остаточними, вони носять лише загальний характер і
потребують подальшого уточнення, тим більше, що з розвитком технічних
засобів, появою нових виражальних можливостей можна очікувати виникнення
нових видів мистецтва. Крім того, розширюється простір для
взаємовпливів, синтезу мистецтв.

Синтез мистецтв – це союз рівноправних видів мистецтва, що скеровані до
однієї мети і у результаті дають нову художню якість.

Наприклад, поєднання музики і театру призводить до появи музичного
театру у різноманітних його формах. Архітектурний простір обумовлює
характер оздоблення. Синтез образотворчого мистецтва і архітектури
породжує монументальний живопис. Не менш важливим є і безпосередній
зв’язок, який здійснюється між видами мистецтва, коли під впливом одного
твору мистецтва народжується інший. Під впливом вражень від живописних
творів народжується музичний твір (наприклад, “Картинки з виставки”
Модеста Мусоргського), або літературний твір вимагає образотворчого
доповнення (згадаймо геніальну “Катерину” Тараса Григоровича Шевченка).

Стиль у мистецтві

Ще одним ґрунтовним поняттям, необхідним для повноцінного аналізу твору
мистецтва виступає поняття “стиль”. Саме слово має давньогрецьке
походження, в давнину означало назву палички для письма. Поступово
значення слова змінювалося, хоча в основі залишилося уявлення про ті
риси, які можуть бути зовнішньо виявлені.

Стиль у мистецтві – це структурна єдність образної системи, зовнішньо
виявлених прийомів художньої виразності, що застосовуються у мистецтві.

Поняття “стиль” використовується для характеристики етапу у розвитку
мистецтва різних художніх напрямків, індивідуальної манери художника. У
цьому випадку поняття “напрям”, “течія” можна вважати синонімами стилю.
Передумовами виникнення стилю виступають особливості історичного
моменту, який переживає суспільство. До деякої міри, можна вважати стиль
у мистецтві своєрідним віддзеркаленням епохи, її “візитною карткою”.

7.2. Основні види мистецтва

Багатоманітність видів мистецтва дає можливість естетично освоювати світ
у всій його складності і багатстві. Нема головних і другорядних видів
мистецтва, кожний з них має свої особливості та переваги. Зупинимось на
короткій характеристиці деяких з них.

Література. Назва походить від латинського слова “буква”.

Література – це вид мистецтва, який естетично освоює світ у художньому
слові.

Література має унікальні пізнавальні можливості, адже за допомогою слова
дійсність досліджується комплексно, у всій багатогранності – не тільки
чуттєво, але й через умовивід. Слово – ось матеріал літературного
образу. Образність в самій основі мови, яка створюється людьми, вбирає
їх досвід і стає формою мислення. В процесі формування усного мовлення
відбувалося перенесення подібних рис від явища до явища, збагачення
асоціативними переходами. Це і стало основою здатності до художнього
відображення дійсності у слові. Гегель назвав слово найпластичнішим
матеріалом, який безпосередньо належить Духу.

У доісторичні часи література існувала лише в усному вигляді. При
виникненні писемності починається новий етап розвитку літератури, хоча
фольклор не втрачає свого значення як основа літератури і по сьогодні.

Література існує у трьох видах художнього тексту: епос (дослівно –
розповідь), лірика (дослівно – те, що виконується під ліру), драма
(дослівно – дія). Відрізняється один різновид від іншого способом
формування художнього образу. Наприклад, драма об’єднує твори, що
призначені для виконання на сцені, її жанрові підрозділи: трагедія,
комедія, Ядрами, мелодрама, фарс. Лірика ж найчастіше безсюжетна,
вирізняється високою емоційністю, суб’єктивністю, насиченістю художнього
образу. Призначення епосу – викласти поступову оповідь про ряд подій. В
письмовій літературі епічними жанрами вважаються роман, повість, новела,
доповідання, нарис. Характеристика кожного з названих жанрів теж вимагає
уточнень. Так, наприклад, історичні перекази давнини склали основу для
середньовічних рицарського та комічного роману, а потім розвинулись у
побутовий, історичний, пригодницький, любовний та інші романи.

Ніщо, ніякі інші художні враження не можуть замінити художнє читання, бо
це основна форма художньої комунікації. Цей статус літератури
пояснюється її опорою на природне мовлення, в якому сконцентровано
досвід людства, її орієнтацією на співтворче сприйняття, на роботу уяви,
фантазії, на постійне обов’язкове вловлювання надсмислу (підтексту).

Танець (від німецького слова “рух”). Це вид мистецтва, матеріалом якого
є поетично осмислені, організовані у часі і просторі рухи і пози
людського тіла. Танець і може бути пов’язаний безпосередньо з музикою,
тоді він називається “хореографія”.

В основі танцю, як окремого виду мистецтва, лежать первісні ритуали,
ритмізовані рухи, які мали, очевидно, магічний вплив на оточуючих.
Танець існував одночасно і як виконавське, як творче мистецтво, тобто
автор одночасно виступав і виконавцем. Особливого статусу танець набув у
Стародавній Індії, де і сьогодні залишається важливим компонентом
культури. У Стародавній Греції танець виступав частиною культу. В епоху
Відродження з’являються нові, світські форми танцю (швидкі та повільні).
У 1661 р. у Франції створюється Королівська Академія танцю, що розробила
систему класичної хореографії. Це зіграло велику роль у розвитку
балетного мистецтва, адже тоді й було визначено основні нормативні
правила балету: виворотність ніг, відповідні положення рук, встановлено
перелік основних позицій і переміщень. Поступово танцювальна техніка
ускладнювалась, з’являлися нові рухи і прийоми. Поряд з дійовим танцем,
де були сюжетні мотиви, розвивались і форми “чистого” танцю. А в
романтичному балеті з 30-х років XIX ст. у танці вже на “пуантах”
(спеціальному взутті) танець отримав образне осмислення.

Існують різноманітні форми так званого побутового танцю -народного,
бального. В цих танцях яскраво виявляються національні особливості. А
сценічні варіанти цих форм танцю широко відомі у всьому світі, це один з
найпопулярніших видів мистецтва.

Музика. Назва походить від грецького виразу, що перекладається як
“мистецтво муз”.

Музика – це вид мистецтва, який відображає реальну дійсність в емоційних
переживаннях і наповнених почуттям ідеях, що виражаються через звуки
особливого роду, в основі яких – узагальнені інтонації людської мови.

Музика виникає ще на зорі існування людства. Спочатку вона виконувала
ритуальну функцію, повторюючи ритм трудових рухів, полегшувала виконання
роботи та сприяла цьому. Музика створює особливі звуки, які не існують в
природі і які не існують поза музикою. Але в основі своїй музичний звук
має подібність до інтонацій людини, ці інтонації завжди емоційно
насичені, сплетені з людських почуттів. Музика говорить з людиною
“безпосередньою мовою душі”, хвилює людину, викликає багато емоцій.

Увага. Музика – це не відображення предметного світу, а відображення
людських почуттів та думок.

Засобами виразності у музиці виступають мелодія, поліфонія, ритм,
композиція. Музика має яскраво виражені національні риси, що виявляються
у інтонаційному, мелодійному, ритмічному строї. Як правило, лише з
декількох звуків ми можемо впізнати, якому народові належить твір і у
який час його написано.

В залежності від того, як виконується музичний твір, розрізняють
вокальну, інструментальну та вокально-інструментальну музику.
Найголовніші види музики: симфонічна, камерна, оперна. А жанри –
симфонія, соната, ораторія, сюїта, пісня, папера (героїчна, комічна,
лірико-побутова) та інші. Музика по своїй природі динамічна, це потік
звуків, що живе у часі. Це один з найдійовіших видів мистецтва.

Театр.

Театр – це вид мистецтва, в якому образне відтворення дійсності
відбувається у формі драматичної дії, сценічної гри, що здійснюється
акторами перед глядачами

Театр займає особливе місце серед інших форм мистецтва, бо належить до
так званих синтетичних видів мистецтва, тобто об’єднує у собі різні види
мистецтва. Основа театру – драматургія. Жанри драматургії: трагедія,
комедія, драма. Елементи процесу створення вистави: режисерський задум,
сценографія, музика, костюми, грим, освітлення, реквізит, бутафорія,
декорації.

Існують різні форми театрального мистецтва: театр драматичний, музичний,
ляльковий. Надзвичайно важливим є вплив на формування театру як виду
мистецтва національних традицій і психологічних особливостей буття
народу. Загальновідомо, що театр Китаю, Індії, Японії з особливим
ритуалом використання масок, гримом, системою символів дуже
відрізняється від європейського театру.

Кіномистецтво – це вид художньої творчості, що увійшов в систему
синтетичних видів мистецтва у XX ст. Особливість кіномистецтва у тому,
що воно дає можливість безпосереднього відображення дійсності у її
просторово-часовій єдності, зображає дійсність рухомою, динамічною.

Загальноприйнято, що у сферу мистецтва входять:

1. документалістика (від інформаційно-хронікальних кінострічок до
художньої публіцистики і документально-поетичних фільмів);

2. науково-популярне кіно (з документальними, мультиплікаційними й
ігровими кадрами та епізодами);

3. рекламні фільми, яким властиві специфічні художні особливості;

4. експериментальні фільми, що поєднують у собі всі названі види.

Архітектура. Образотворче мистецтво

Ці види мистецтва відносяться до так званих просторових. Об’єднує їх те,
що їх твори найбільш довговічні, зберігаються у віках. Можна сказати, що
пам’ятники архітектури, шедеври живопису втілюють мрію гетівського
Фауста: “Зупинись, мить, бо ти прекрасна”. Образи всіх просторових
мистецтв створюються художниками з мертвої матерії, їм надається форма,
яка відповідає уявному зоровому образу, що виник у свідомості художника
під безпосереднім враженням від дійсності чи створений його фантазією на
підставі образів, збережених пам’яттю. Тому ці мистецтва ще можна було б
назвати формотворчими. Але у широкий вжиток увійшли терміни
“образотворчімистецтва”, “пластичнімистецтва” від грецького слова –
ліпити, створювати форми.

Архітектура (лат. architectura, від грец. architektekthon – будівничий)
– мистецтво проектувати і будувати будинки та інші споруди (також їх
комплекси), що створюють матеріально організоване середовище, необхідне
людям для їхнього життя і діяльності, відповідно до призначення,
технічних можливостей і естетичних переконань суспільства.

Мета цього виду мистецтва – формування дійсності за законами краси при
спорудженні будівель, що задовольняють потреби людини. Архітектура
створює утилітарно-художній світ, відмежований від природи, такий, що
протистоїть стихіям і дозволяє людям викорис¬товувати цей “олюднений
простір” у відповідності з їх потребами і можливостями.

Образи архітектури принципово відмінні від образів інших видів
мистецтва. Головне, що справляє враження в архітектурному творі, це його
пропорції, ритміка об’ємних мас, які і роблять одну споруду величною, а
іншу – примхливо-грайливою чи похмурою. У цьому розумінні архітектуру
називають “застиглою музикою”.

Живопис, або малярство. Немає сюжетів і тем, які б були недоступні
живописному втіленню. Саме цю унікальну властивість підкреслює слово,
яке використовується у назві цього виду мистецтва. Якщо намагатися дати
визначення цього виду мистецтва на підставі технічних харак¬теристик,
воно може бути досить смішним – це нанесення в певній послідовності на
ту чи іншу поверхню плям різного кольору. Але важливо те, що ці плями
здатні впливати на уяву людини.

Живопис – це зображення на площині картин реального світу, які
переформовуються у творчій уяві художника.

Перші живописні роботи можна віднайти вже у пору первісності, хоча метою
“‘художника” тоді було бажання передати не стільки реальне зображення,
скільки смисл побаченого. Довершені зразки живопису залишили культури
Стародавнього Єгипту, Греції, доби Середньовіччя. Але переломним етапом
у розвитку живопису стала епоха Відродження, коли повною мірою виявилися
найголовніші переваги живопису у вивченні та фіксації живого людського
образу у багатоманітності його проявів.

Сьогодні живопис у своєму арсеналі має безліч засобів для відтворення
творчої фантазії художника. Використовується живопис:

1. монохромний (одноколірним тоном чи відтінками одного тону) і система
взаємозалежних колірних тонів (барвиста гама);

2. незмінний локальний колір і зміни кольору (півтони, переходи,
відтінки), що показують розходження у висвітленні предметів і в їхньому
положенні в просторі;

3. рефлекси, що показують взаємодію фарб;

4. загальний тон дозволяє зобразити предмети в єдності з навколишнім
середовищем, вальори утворять найтонші градації тону;

5. на безпосередньому вивченні натури засноване відтворення природного
висвітлення і повітряного середовища (пленер).

Виразність живопису визначається і характером мазка, обробкою барвистої
поверхні (фактура). Передача обсягу і простору зв’язана з лінійною і
повітряною перспективою, світлотіньовим моделюванням, використанням
тональних градацій і просторових якостей теплих і холодних кольорів.
Живопис може бути одношаровим (Алла прима) і багатошаровим, що має
підмальовок і лесіровки.

Основою живопису, як і інших образотворчих мистецтв, є рисунок (лінія).
Але вже у XIX ст. остаточно відбулося розмежування живопису і графіки.
Живопис, залишивши рисунок помічним компонентом, узаконив перелік
основних виражальних засобів. Ось вони:

1. колорит – гармонійне поєднання кольорів, їх спільне звучання;

2. композиція – поєднання всіх елементів картини у єдине ціле;

3. світлотінь;

4. фактура, спосіб накладання фарб.

Скульптура.

Назва цього виду мистецтва походить від латинського слова, що означає
“висікаю”, “вирізаю”.

Скульптура – це вид мистецтва, в якому образи дійсності відтворюються в
пластичних, об’ємно-просторових формах при використанні різних
матеріалів.

У скульптури як мистецтва є свої особливості, своє коло сюжетів. Це
пов’язано, перш за все, з можливостями, якостями того матеріалу, з якого
робиться скульптурний твір. Відтак, можемо виявити декілька
найголовніших способів творення скульптури: висікання (якщо
використовуються тверді матеріали: мармур, граніт), вирізання (дерево),
ліпка (глина та інші м’які матеріали), лиття (метал, пластмаса). У наш
час кількість матеріалів, які можуть використовувати скульптори, значно
розширилась, і це дозволяє урізноманітнити виражальні засоби цього виду
мистецтва.

Види скульптури розрізняють за її призначенням. Скульптура поділяється
на монументальну (включаючи монументально-пам’ятникову та
монументально-декоративну), станкову (камерну) і так звану скульптуру
малих форм. Монументальна скульптура буває, як правило, великих
розмірів, вона розрахована на складну взаємодію з архітектурою або
ландшафтом. Це пам’ятник, монумент, інтер’єрні оздоби. Якщо скульптор
робить фігуру у повний зріст – це статуя, до стегон – напівфігура, торс,
зображення до пояса – бюст, від плечей – скульптурна голова (якщо із
стесаними плечима – герма). Скульптурними групами називають композицію,
де є фігури декількох людей.

Склалися два основні різновиди скульптури: кругла — якщо є можливість
розглядати скульптуру з різних точок зору, рельєф – об’ємне зображення,
розташоване на деякій площині.

Скульптура малих форм – це скульптурні твори, орнаменти та деталі, які
прикрашають предмети побуту. Це різні статуетки, підстаканники,
попільнички, настільні лампи, все, що знаходиться посередині між
станковою скульптурою і декоративно-прикладним мистецтвом. Сюди ж
відносяться медальєрне мистецтво, гліптика (різьба по каменю) та ін.

Графіка.

Це вид мистецтва, назва якого походить від грецького слова, що в
перекладі означає “пишу, дряпаю, малюю”. Графіку можна вважати основою
всіх образотворчих мистецтв. Адже основним засобом створення художнього
образу у графіці виступає найбільш простий для людини спосіб відтворення
побаченого – лінія, штрих, які творять контур предмету або фігури.
Малюнок – це найбільш давній вид графіки, з нього і починається
зародження образотворчого мистецтва. Витоки малюнку можна знайти у
наскельному живописі неоліту, у античному вазописі, середньовічній
мініатюрі. З епохи Відродження малюнок набуває самостійного значення у
формі ескізів, альбомних замальовок, етюдів, які виконуються із
застосуванням багатьох засобів: олівця, вугілля, крейди, сангіни, пера,
~ ,-, ,„ пензликів і різних сортів чорнил, туші, акварелі.

Інший різновид графіки – гравюра або естамп (станкова графіка). Це вид
графіки, в якому зображення є друкованим відбитком рельєфного малюнку,
який виконується художником на тому чи іншому матеріалі. Існує дуже
багато різновидів гравюри. Це гравюра на дереві та лінолеумі
(ксилографія та ліногравюра), гравюра на металі (акватинта,
меццо-тінто), пунктирна манера, м’який лак, суха голка, офорт,
літографія.

Найдавніший вид естампу – ксилографія, гравюра на дереві. Це так званий
високий друк.

Літографія – вид плоского друку. Друкована форма у ній не має рельєфу.
Тому, в строгому смислі, це не є гравюра.

Наприкінці XIX ст. почалися розвиток і утвердження нового способу друку,
фотомеханічного, набагато ефективнішого і дешевшого, ніж всі інші
графічні техніки. Це викликало до життя новий різновид графіки, так
звану друковану графіку — книжкову, журнально-газетну,
художньо-виробничу. Та при цьому своєї привабливості не загубили і
традиційні способи гравірування. Цьому сприяють особливі характеристики
графіки як виду мистецтва – високий ступінь умовності зображення,
лаконізм, загостреність образів, сконцентрованість засобів виразності,
імпровізація, ефект незакінченості, який примушує глядача довершити
процес творення художнього образу у своїй уяві.

Резюме

Художня культура – складне, багатошарове утворення, яке об’єднує всі
види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати і
систему заходів по створенню, збереженню і розповсюдженню художніх
цінностей, вихованню творчих кадрів і глядацької аудиторії.

Мистецтво – це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за
законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно
виступає у художньо-образної формі. Формою мислення у мистецтві виступає
художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення
художнього образу – головний критерій приналежності до різних видів
мистецтва.

Мистецтво як одна з найважливіших складових культури проявляє себе в
різноманітті конкретних видів художньої творчості,, кількість і
складність яких неухильно зростає відповідно до вимог часу.

Вид мистецтва – це реальні форми художньо-творчої діяльності, що
різняться, перш за все, способом втілення художнього змісту, специфікою
творення художнього образу.

Значення художньої культури у сучасному світі неухильно зростає,
оскільки протистояти явищам бездуховності, зневаги до мистецьких надбань
людства можна лише шляхом вдосконалення творчих потенцій суспільства,
усвідомлення пріоритету загальнолюдських цінностей і розуміння
перспективи гуманітарного розвою культури.

Тема 8. Провідні тенденції розвитку світової культури

8.1. Загальна характеристика сучасної культури

У XX ст. європейський тип культури поширився далеко за межі Європи,
охопивши інші континенти — Америку, Австралію і ввійшов у тій чи іншій
мірі у життя азіатських і африканських країн — таких як Японія,
Сінгапур, ПАР. Культура європейського типу вже не є характерною лише для
Європи, її тепер називають «західною культурою». Відтепер можна говорити
про наявність загальних рис, типових для західної культури в цілому які
в своєрідному вигляді виявляються і в культурах інших країн.

Сучасна західна культура виключно динамічна. Практицизм, індивідуалізм,
погоня за матеріальними благами, специфічне відношення до часу («час —
гроші») багато в чому руйнують усталені в попередні епохи ідеали
людської поведінки, людських взаємовідношень. Це культура заснована, на
підприємництві, бізнесі, діловитості, її головні герої – люди що, вміють
заробляти гроші. У ній ціняться активність, раціональність,
професіоналізм.

Сучасна західна культура досить живуча і продовжує існувати, незважаючи
на інші голоси філософів, письменників, художників про її загибель, її
вдалось вистояти в двох світових війнах, у боротьбі з фашистськими і
комуністичними режимами, які проголошували себе носіями нової і більш
досконалої, аніж вона, культури. Мало того, творчі можливості західної
культури не тільки вичерпались, але ще більше зросли, її досягнення у XX
столітті стали настільки значними, що відозмінили умови життя всього
людства і земної кулі.

Великий вплив на змістовну наповненість сучасної західної культури
справили усі ті досягнення, що відбулись у різних формах матеріальної і
духовної культури; винаходи в галузі електронних і комп’ютерних засобів
зв’язку, освіти, побутової техніки, відкриттів в галузі генної
інженерії, поглиблення у мікросвіт і космос, створення нових хімічних
матеріалів з незвичайними властивостями тощо. Всі ці революційні зміни
позначали перехід до нового типу суспільства (яке називають
«постіндустріальним», «електронним», «інформаційним» тощо. Американський
публіцист футуролог, автор одного із варіантів концепції
постіндустріального суспільство Тоффлер, вбачає пряму залежність між
розвитком техніки і способом життя, її цінностями. У роботі «Футурошок»
Тоффлер стверджує, що прискорення соціальних і технологічних змін
створює багато всезростаючих труднощів, що викликають шок як у окремого
індивіда, так і суспільства в цілому. В подібних соціокультурних умовах
основним принципом у всіх сферах суспільного життя стає плюралізм.

Подібний плюралізм, появу множинності нових ідей ми помічаємо і у
сучасному західному мистецтві. В ньому виникли різні течії і напрямки
(експресіонізм, кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм, неореалізм,
гіперреалізм та ін.). виникли нові форми і жанри мистецтва, зв’язані з
використанням техніки (художня фотографія, електронна музика,
комп’ютерна графіка, тощо), набули популярність масові художні видовища,
отримала розвиток тенденція до синтезу різних мистецтв, спорт став
«мистецтвом».

Одночасно з цим критики західної культури говорять про те, що вона
одночасно носить кризовий характер і якщо проти цього не приймати ніяких
мір, то це загрожує втраті усіх її досягнень.

Приведемо думки видатних мислителів XX ст., які не вичерпують західної
культури, початок яких було покладено ще в XIX ст.

У західній цивілізації відбувається заміна творчості працею, духовності
— інтелектом, різноманітності природного середовища — похмурою
одноманітністю міських будівель, високого мистецтва —примітними
розвагами, глибоких відчуттів — швидкоминучими емоціями. (О. Шпенглер).

Сучасна західна культура наскрізь проникнути чуттєвим началом,
намаганням до чуттєвих задоволень і насолод; вона втратила духовність і
тому приречена на руйнацію, яка завершиться лише тоді, коли сформується
нова духовність, що несе нові моральні і соціальні ідеали. (П. Сорокін).

В XX ст. відбулося «повстання мас», які вороже відносяться до
нерозумілої і недоступної для них елітарної культури; відбувається
«дегуманізація» мистецтва, примітивне і стандартизоване масове мистецтво
поглинає суспільство, і культура його занепадає. (X. Ортега-і-Гассет).

Сучасне західне суспільство все більше перетворюється в «мегамашину» —
до країв раціоналізований і бюрократичний механізм, який придушує
особистість і перетворює її у бездушну деталь, виконуючу відповідні їй
обов’язки; особистісні зв’язки людей підміняються технологічними
відношеннями, гуманізм і справедливість стають жертвами бездушної
організації суспільства. (Л. Мамфорд).

Існування західної цивілізації поставлено під загрозу зі сторони
наростаючого націоналізму економічно відсталих країн Азії і Африки;
послаблений внутрішніми протиріччями Захід може бути невзмозі
протистояти руйнівним імпульсам, що витікають з цих країн, і загинути в
нових війнах, розв’язаних фанатиками з ядерними бомбами в руках. (С.
Хантігтон).

Очевидно, деякі з цих висловлювань носять дискусійний характер, інші хоч
і справедливі проте всі вони можуть бути переборені засобами,
віднайденими західною цивілізацією у ході свого подальшого розвитку.
Можна виділити декілька аспектів, у яких конфліктна ситуація сучасної
західної культури виявляється.

Свобода і насильство. З узагальненого погляду на культурологічні і
суспільні процеси західного світу в XX ст. можна помітити з одного боку,
відбуваються грандіозні масштаби і разюче прискорення соціального і
технологічного вдосконалення життя, а з іншої — необмежений розмах
насилля і знущання над людиною, край¬нім виявленням якого є гітлеровські
злодіяння проти людства, в страхіттях Освенціма, в казармених утопіях
тоталітарних держав та ін. В минуле століття насилля було буденним
явищем, воно складало необхідну умову існування і функціювання
суспільної системи (так, без рабства не могло бути античності, а без
кріпацтва — середньовіччя). В сучасній західній культурі, саме в
наслідок пережитих спільнотою у XX ст. змін насилля сприймається як
порушення норм людського буття. Створення умов для збільшення свободи
людини — одне із найбільших досягнень сучасної західної цивілізації. До
цих умов відносяться:

– соціальна мобільність — відкритість шляхів для зміни соціального
статусу людини, переміщення її із одних прошарків суспільства в інші і
покращення свого матеріального стану (завдяки освіті, індивідуальним
здібностям, успішній кар’єрі тощо);

– розширення можливостей вибору місця життя, професії, праці,
сексуального партнера, чоловіка чи дружини;

– зростання часу для дозвілля і можливостей його індивідуального
використання (хобі, спілкування тощо);

– збільшення різноманітності і доступності джерел інформації, а значить,
і свободи у визначенні своєї інтелектуальної позиції;

– зростання соціологічної захищеності особистості;

– збільшення тривалості життя, а значить, і можливостей для
самореалізації особистості, для досягнення повноти життя;

– зміна стилів поведінки і мислення у межах одного життя, закріплююча
ідею розвитку, змін, діалогу поколінь.

Отже, культура зорієнтована на розвиток людської свободи, несумісна з
насиллям над особистістю.

Елітарність і масовість. Відносне розшарування культури на «культуру
усіх» і «культуру обраних» існувало завжди. Навіть в первісні часи
шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими
пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою
писемності виникло розрізнення між елітарною культурою «грамотних» людей
і фольклорною (народ¬ною, етнічною культурою). В XX столітті це
розрізнення отримало форму елітарної й масової культури.

Елітарна культура, зорієнтована на думку її творців, на сприйняття
елітою як кращої частини суспільства, яка має особливу сприйнятливість:
форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу,
музику і призначена для вищих прошарків суспільства.

Об’єм інформації, що міститься у сучасних наукових виданнях, надзвичайно
важкий зміст сучасного мистецтва малозрозумілі, важкі для сприйняття і
вимагають для свого розуміння певних розумових зусиль і відповідного
рівня знань.

Не маючи ніяких знань в галузі історії мистецтва, естетики,
літературознавства, культурології тощо, важко уловній мірі оцінити
багато видатних шедеврів літератури (наприклад, Джойса, Гессена,
Боргеса, Хаколі — поетів-символістів; музики — Стравінського, Малера,
Шнітке. Дебюсі; живопису — кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму; кіно —
Тарковського чи Сакурова). Висока культура стала спеціалізованою. Час
ен¬циклопедичне освічених універсалів, відчуваючих себе як вдома у всіх
сферах культури пройшов. У кожній сфері куль¬тури тепер є своя,
порівняльна небагато чисельна еліта.

Для масової культури характерним є загальнодоступність, легкість
сприйняття, спрощенність, розважальність. Її світ багатоликий:
пригодницька і детективна література, любовна лірика, кінематографія з
бійками, вампірами, вбивцями, еротикою, поп-музика рок, реп, реггі,
популярні очерки про наукові, навколонаукові і псевдонаукові справи,
зразки техніки, магазини, сенсаційні новини, реклама, спорт, містика…
Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів — навпаки,
під її впливом вона деградує, бо її знання спираються на безпосередні
емоційні реакції. Тому не дивно, що вона звертається до древніх міфів з
їх іраціонально-емоційним настроєм і створення нових міфів, що
сприймаються також безпосередньо — «не розумом, а серцем» (чаклунство,
астрологія, гадання, віра в чудеса, расистські, націонал-соціалістичні,
більшовистські утопії).

У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на
примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів (секс,
агресія), і у своєму крайньому відображенні породжує контркультуру і
антикультуру войовничо-вульгарну і ворожу до існуючих у світі порядків
взагалі; інша з урахуванням властивого простим людям бажання підвищити
свій соціальний статус і освітній рівень (популяризація науки, комікси з
коротким викладенням сюжетів творів класичної літератури тощо). До кінця
XX ст. друга тенденція помітно посилилася і культурологи стали казати
про зростання мідкультури — культури середнього рівня. Проте розрізнення
між масовою та елітарною культурою так само залишається гострою
проблемою.

Плюралізм та уніфікація. Сучасна культура плюралістична (від лат.
рluralis — множинний): ніколи раніше не було такої різноманітності
культурних систем і підсистем, поглядів, напрямків як тепер. З одного й
того ж питання можна зустріти багато різних точок зору б наукової,
філософської, художньої, релігійної, етичної, юридичної, політичної…
При цьому визнається їх відносна незалежність. Плюралізм виявляється і у
середині кожної системи чи підсистеми: існує множинність релігій,
філософських концепцій, математичних й природничо-наукових теорій,
художніх стилів, шкіл в мистецтвознавстві, медичних вчень, теорій
особливості. Таке протиріччя між цілісністю культури та її оволодінням
суб’єктом через множину мінливих областей знань призводить до того, що
замість цілісної картини світу людина отримує осколки розбитого
«дзеркала», які вона зібрати сама не взмозі.

Культура в цілому «надлишкова» — в тому плані, що породжує надлишкову
множинність можливих підходів до будь-якої проблеми, яка у ній виникає.
Проте не всі із них ефективні, але це створює культурний фон, на основі
якого зароджу-ються нові ідеї. Одночасно ця надлишковість є не тільки
результат, але й джерело творчо¬го розвитку культури.

Але механізми масової культури діють і в зворотньому напрямку — в
сторону уніфікації, шаблонізації культурного життя, її принцип —
тиражування і поширення в суспільстві одних і тих же матеріальних і
духовних цінностей. Сотні мільйонів людей в різних країнах одночасно
можуть отримувати один і той же комплект Ейфелєва вежа у Парижі
сьогоденних новин, дивитися одні й ті ж фільми і спортивні змагання,
слухати одних і тих же співаків чи політичних діячів. Масова культура
стандартизує все — від умов побуту, харчування й одежі до бажань, думок
й ідеалів. І все це завдяки ЗМК (засоби масової комунікації), які
нав’язують індивідам, що належать до різних соціальних прошарків,
однакові соціальні стереотипи. В масовій культурі здійснюється «побіг
від свободи»: особистість звільнюється від вибору власної позиції,
перегляду множинності можливих варіантів, із яких потрібно вибрати,
взявши на себе відповідальність за вибір. Право вибору передається
іншому — авторитету, лідеру, телеведучому, священику чи просто владі.
Уніфікація, шаблонізація смаків, поглядів, ідеалів поєднується з
конформізмом, втратою самостійності автономності особистості (я — «як
всі»), неприйняттям інших ідей, не співпадаючих з «загальною думкою»:
«надлишковість» культури на цьому рівні зникає. Формується вузьке,
одноманітне, примітивне бачення світу, характерне його сприйняттю для
більшості з низьким рівнем освіти. Примітивізм і неосвіченість тут у
якійсь мірі навіть вносять свій внесок у плюралізм сучасної культури:
вони зрівнюють науку з міфом, логіку з містичними одкровеннями, а це
призводить до формування у суспільній думці «норм», що мають право а
існування у такій же мірі як й високі зразки творчого розуму.

Технізація. Загальновідомий факт — проникнення техніки у галузі буття
тим більший, чим далі просунулась країна на шляху цивілізації західного
типу. Технізація життя є невід’ємною стороною сучасної західної
культури, засобом і результатом її розвитку. За блага, які несе людям
технічний прогрес, приходиться розраховуватися: зростання продуктивності
праці — призводить до безробіття; досягнення життєвого комфорту —
збільшенням відірваності людини від людини; автомобілізація населення
підвищує його мобільність і посилює забруднення атмосфери, губиться
природа. Людина перетворюється в раба техніки. Панування техніки над
людиною призводить до того, що вона сама набуває рис машини, стає
автоматом, що функціонує у відповідності з вимогами технічного
середовища, в якому воно знаходиться. Таким чином у цих умовах
зав’язується боротьба між двома протилежними установками: технізацією та
антитехніцизмом. Цим двом тенденціям і уявленням відповідають два
протилежні погляди на науку: сциєнтизм і антисциєнтизм (англ. science —
наука). Сциєнтизм відображується в переконанні, що наука є головною
рушійною силою соціального прогресу і розвиток її дає засоби для
відображення для вирішення усіх постаючих перед нею проблем. Наука
дійсно стала лідером культури. Це підтверджується небувалим зростанням
кількості людей, зайнятих у галузі науки. Досить відмітити, що кількість
сучасних вчених сягає більш, ніж 90% усіх вчених, що жили до цього на
Землі.

Інший напрямок — антисциєнтизм — виступає з негативною оцінкою досягнень
науки. Потрібно визнати, що багато успіхів науки (ядерна фізика,
технічні науки, генетика й інші) несуть в собі загрозу для самого
існування людства. Антисциєнтисти звинувачують науку в тому, що вона
збила людство з вірного шляху, змістивши його увагу з осягнення Бога і
душі, внутрішнього духовного вдосконалення людини на пізнання і
перетворення зовнішнього середовища.

8.2. Субкультурна диференціація і роль молоді

Природа субкультурного феномену в сучасних умовах. Складність визначення
терміну “субкультура” з того часу, як його в 30-ті рр. XX ст. ввів
американський соціолог Т. Роззак, полягає у багатоманітності і досі
недостатній визначеності поняття культура. З великого загалу літератури
виділимо визначення американського дослідника Н. Смелзера, який
обґрунтовує поняття субкультури як означення будь-якої системи норм і
цінностей, яка виділяє групу з великого співтовариства.

Однак виділення попереднім автором лише цінностей і норм є недостатнім,
бо субкультура включає також, на нашу думку, специфічні соціальні і
духовні потреби, продукти творчості, способи залучення до духовних
цінностей, особливості їх освоєння, стиль та спосіб життя.

Субкультура – одне з базових понять культурології; система цінностей,
установок, способів поведінки і життєвих стилів певної соціальної групи,
яка відрізняється від пануючої, загальної, домінуючої в суспільстві
культури, хоча і пов’язана з нею.

Зростаюча соціальна диференціація, формування нових елементів соціальної
структури суспільства, зростання різномаїття проявів соціального та
культурного життя стає каталізатором виникнення все новіших
субкультурних угрупувань.

К. П. Соколов виділяє такі види носіїв субкультур:

1. статево-вікові спільноти (дитяча субкультура, молодіжна, чоловіча,
жіноча тощо);

2. соціально-професійні спільноти (субкультура робітників, інтелігенції,
еліти, злочинні субкультури та ін.);

3. релігійні спільноти.

Безумовно, коло субкультур є значно багатшим і включає диференціацію за
дозвіллєвими заняттями, національно-діалектними своєрідностями, за
стилем поведінки і способом життя.

На особливу увагу заслуговує такий субкультурний феномен як студентська
субкультура, яка поєднує вікові характеристики другого періоду юності,
синтез субкультур основних соціальних груп суспільства в особі вихідців
із них і нові їх соціокультурні ознаки як специфічної соціальної групи з
різновидами субкультури студентів гуманітарного і технічного профілю, з
субкультурними особливостями студентів Одеси, Києва, Львова і т. д.

Оскільки субкультури існують на межах і перехрестях соціальних відносин
і областей, то модернізаційні зміни в системі культури і перехід від
одного типу культури до іншого приводять в рух всю субкультурну
підсистему, все більше її диференціюють. Більше того, свобода
життєдіяльності, за свідченням дослідників, характеризується небувалим
злетом кількості та різноманіття субкультурних проявів суспільного життя
на всіх культурних рівнях і у різних сферах суспільства, що й знаходить
прояв на українських теренах, особливо інтенсивно у 80-90-х рр. XX ст.

Субкультури характеризуються оперативністю і динамічністю реагування на
широкий спектр змін соціально-культурного, політичного та економічного
життя, а тому є важливою підсистемою забезпечення розвитку культури в
умовах недостатньої визначеності її парадигм.

Суспільство зацікавлене задля і своєї стабільності в особливому
збалансуванні співвідношення консервативних субкультур як носіїв ядра
культури і інноваційних субкультур, і в разі потреби – у стимулюванні
розвитку інноваційних субкультур для підтримки нових сфер і напрямків
культурного життя, для випробування нових культурних моделей,
експерименту.

Виходячи із вищевикладеного загальнокультурні функції субкультур
очевидно полягають:

1) у забезпеченні цілісності культури;

2) у формуванні нових можливостей її розвитку;

3) у збагаченні загальнокультурного контексту, в тому числі соціального
семіозису, культурного фонду як джерела можливого відлагодження нових
культурних форм.

Щодо сфер, які вони охоплюють, субкультури виконують функції:

• забезпечення їх культурної аури,

• варіативності її існування,

• дифузії в пограничні області тощо.

Щодо особистостей визначальною є соціалізуюча функція, хоч за змістом
вона може бути і десоціалізуючою, тобто позитивно і негативно
соціалізуючою, а ускладнення соціального і інформаційного поля,
зростаюче соціальне відчуження, посилюване формуванням нових соціальних
відносин, все більше сприяють пошуку лагун усамітнення чи групової
солідарності.

Серед інших функцій, спільних для всіх субкультур слід виділити:

1. комунікативну, що забезпечує спілкування всередині групи,

2. компенсаторну, яка дозволяє забезпечити високу чи достатню ступінь
самооцінки члена угрупування,

3. охоронну, направлену на підтримку рівня ідентичності і захист своєї
специфічності,

4. солідаризаційну, яка забезпечує екзістенційну і соціальну підтримку
членів групи.

Увага. Кожна субкультура має свій специфічний профіль функцій, який
забезпечує характер її взаємозв’язку і взаємовідносин з іншими
субкультурами та базовою культурою, як і весь стрій її буття.

Впродовж свого життя, а в певні періоди – одночасно, людина включається
в декілька субкультур, що забезпечує їй культурну багатогранність
соціалізації.

Процеси субкультуризації збагачують й ускладнюють “тканину” культурного
поля, породжуючи одночасно не тільки позитивні культурні процеси, але й
негативні по відношенню до пануючої культури контркультурні процеси,
конфронтацію і конфлікти напруженості у системі соціально-культурних
відносин, особливо у міжконфесійних і міжнаціональних стосунках.

Отже, подальша модернізація українського суспільства дає поштовх
урізноманітненню культурного життя, диференціації культури, породжує
багаточисельні субкультурні прояви суспільного життя, субкультур
вцілому, збагачує спектр проявів традиційних субкультур, культурний
контекст суспільства як одну із передумов розвитку культури.

Субкультурна система, притаманна Україні і ще не досліджена в її
специфічних проявах, має бути врахована як важлива складова
соціокультурної трансформації.

Владна еліта як субкультура. Особливий і часто визначальний вплив на
культурно-трансформаційний процес має еліта суспільства і, особливо,
владна еліта (з її сучасним синонімом номенклатури). В сучасному
українському суспільстві постійною темою стає проблема визначального
впливу культурної і політичної еліти на крашу та її культуру, а сьогодні
все більш гостро в період стрімких модернізаційних змін ставиться
проблема необхідності формування підготовленої, ефективно правлячої
еліти, що має відкритий характер і контролюється суспільством.

Ця соціальна група є своєрідною соціальною структурою, що володіє
монополією на владу, на прийняття рішень, а також на здійснення
найважливіших функцій у суспільстві. Точніше сказати, еліта
(номенклатура) є такою соціальною стратою, сутність якої знаходить
вираження у її субкультурі, яка впливає на характер виконання нею її
соціальних функцій.

Не аналізуючи владної еліти чи таких понять, як ієрархічність, кар’єрна
спрямованість, корпоративність, відстороненість у спілкуванні та ін.,
зазначимо, що риси її субкультури виявились навіть стійкими, а можливо,
найбільш стійкими порівняно з іншими соціальними прошарками, це
спостерігалось навіть до модернізаційних процесів, у змінах в період
радянської влади, перебудови, державотворення, що властиво українській
владній еліті.

Суперечністю буття української владної еліти є її намагання зовнішньо
атрибутивне відповідати іміджу національно-культурного оновлення
суспільства і безвідповідальність щодо правового та
соціально-функціонального забезпечення пріоритетів розвитку національної
культури.

Кримінальна субкультура в культурно-трансформаційних процесах.

Необхідність розгляду поставленої проблеми викликається двома базовими
соціальними фактами:

по-перше, тим, що за одними даними 40%, а за іншими 60%
ринково-економічної і виробничої діяльності і прибутків перебуває в
Україні поза межами закону, “в тіні” (тіньова економіка, тіньовий сектор
економіки), отже, велика частина населення входить, або є дотичною до
кримінальної субкультури;

по-друге, за рівнем корупції і корисливих позазаконних відносин Україна
займає сьогодні, за даними міжнародних організацій, одне з перших місць
у світі, без врахування цих даних неможливо зрозуміти характер
соціокультурної трансформації в цілому в Україні.

Ця проблема особливо інтенсивно розробляється у вітчизняній науці
спочатку соціологами, а з часів перебудови і етнографами, а в західній
соціології ще Е. Дюркгейм доводив, що кримінальні субкультури є
невід’ємною складовою будь-якого суспільства і будуть існувати завжди.

Цей тип субкультури має: 1. ознаки екзотичного етносу, 2. своє особливе
світосприйняття, 3. етику, 4. мистецтво та естетику, 5. ритуали, 6.
традиції, 7. закони і 8. норми. Західні дослідники відносять сюди
кримінальну міфологію, привілеї для “еліти”, способи відпочинку, форми
стосунків.

Названий тип субкультури характеризується, очевидно, широкими межами,
неоднорідністю, диференційованістю на низку “підсубкультур” і широкою
зоною пограниччя, яке охоплює проникаючими її елементами значну частину
структури суспільства, тобто і групи, які ніякого прямого відношення до
криміналітету не мають.

Йдеться, власне, про значний ареал впливу цієї субкультури на частину
суспільства, субкультурну дифузію, кримінальну субкультуризацію
українського суспільства, яке в умовах “прихватизації, розграбування
державного майна виявилось до неї досить схильним, як зі сторони тих,
хто грабує, так і з боку ошуканих і знедолених, які поповнюють ряди
бомжів або криміналітету, знаходячи певну втіху в своєму надривному
безутішному фольклорі і співчуття у певних груп населення, які живуть за
межами бідності. Сприяє розвитку, кажучи точніше, не завжди
кримінальної, але девіантної субкультури, весь комплекс сучасних умов
перехідного суспільства, в якому відображена і глобалізація
суспільно-культурних процесів, і криза економіки, і суперечності
трансформаційних процесів у різних сферах суспільного життя, окремі
сегменти яких характеризуються морально-правовою девіантністю.

Таке всепроникнення цього девіантного за своїм характером процесу стає
певним супроводом, культурною негативною тінню соціокультурних
трансформаційних процесів.

Масштабність цього процесу є такою, оскільки сама кримінальна і
культурно криміналізована спільнота і її некримінальний, але
культурно-криміналізований супровід і “шлейф” близьких їм соціальних
підгруп характеризуються гнучкістю і аморфністю, здібністю
інкорпоруватись і інтегрувати себе майже в усі сфери суспільного життя.
Особливо ж небезпечним для суспільства і його культури є зростаюче
взаємопроникнення кримінальної еліти і владних структур, які взаємно
інтегруються і набувають не тільки легального характеру, але й
зростаючого впливу на державні справи і розвиток суспільства, що стає
можливим в умовах “переоцінки цінностей”, коли базові культурні і
моральні цінності минулого періоду перебувають у стані кризи, а нові ще
не сформувались.

Недослідженість даної субкультури в трансформаційному процесі не
дозволяє достатньо повно визначити її місце в сучасній культурі, хоч із
наявного матеріалу можна зробити висновок про зростання її ролі у
вульгаризації культури та її деморалізації, легалізації “низової”,
примітизованої гілки культури, хоча в сфері субкультурного міського
музичного фольклору засвідчено її позитивний вплив на пісенну культуру,
особливо побутового жанру.

Значне поширення кримінальної субкультури, характерне для перехідного
періоду модернізації культури, є результатом розлагодженості і кризи не
тільки цілісно-нормативних регулятивів сучасної української культури,
але й економічної і політичної кризи, супроводжуваної втратою чітких
орієнтирів розвитку суспільства.

Молодіжна культура і субкультура як фактор соціокультурної модернізації
і постмодернізації. Молодіжна субкультура в зв’язку з радикальними
змінами в суспільстві стає формою соціальної адаптації, своєрідним
буфером між традиційною культурою, загальноприйнятими цінностями та
елементами “опору” по відношенню до “старого” соціально-культурного
порядку і пануючої системи молодіжної культури. Молодіжні групи
перетворюються у самостійні функціонуючі підсуспільства.

Автори теорії субкультури молоді-основного напряму британської
соціології молоді – стверджують, що фундаментальну роль у
соціально-політичному визріванні молоді має стратифікаційна належність.

Особливого субкультурного виміру набуває молодь у період “постюності”
(К. Кенстоун) – в період третього десятиліття життя, коли вона
самостійна в соціальному, моральному, інтелектуальному, політичному, в
соціально-культурному плані, але не адаптована політичне і економічно,
шукає свій варіант найбільш вдалого соціального самовизначення. Це
стадія між юністю і дорослістю, період соціально-культурного
експериментування у визначенні життєвих перспектив, що є характерною
особливістю культурно-модернізаційних процесів.

Помітне обезцінювання робочої сили (що спостерігається останнім часом в
Україні), яке сприймається молоддю як доля покоління, викликає одночасно
психосоціальне та соціокультурне підвищення значущості стану юності,
акцентує увагу суспільства на ньому.

В умовах модернізації в Україні відбувається зниження соціального
контролю, послаблення традиційного впливу соціального середовища на
світогляд та поведінку молоді.

Зародившись ще в перших навчальних закладах Європи і набувши своєї
стійкої форми з середини 50-х років XX ст. під тиском сучасних
модернізаційних умов (рання фізична зрілість, розтягування часу
входження в соціально-професійний статус дорослих, розвиток засобів
масової комунікації і т. д.), зростає соціально-культурна автономія
молоді у світі дорослих, її диференціація, набуває жорстких, часто
соціальна організованих і навіть контркультурних форм традиційний
конфлікт поколінь, утворюється соціальна і ідеологічно нейтральний, все
ширший спектр молодіжних субкультур власне культурного і мистецького
спрямування, Сформується новий тип інформаційно-інтернетної молодіжної
субкультури, Значно зростає внесок молоді і характер її участі в
модернізаційних процесах, висуваючи молоде покоління в якості авангарду
в трансформаційному оновленні суспільства, а, можливо, і як основну
потугу змін в ньому. Як в свій час писав відомий поет В. Маяковський,
“молодь є те пальне, на якому працює суспільство”, хоч, на нашу думку,
молодь власне значною мірою і створює це пальне.

Увага! Кожна молодіжна субкультура має свою центральну ідею або систему
ідей, яка визначає п характер, принцип залучення і є тотожною меті її
існування. Вона характеризується, насамперед, специфічною
нормотворчістю, протиставленням своїх норм і цінностей зовнішнім,
набуваючи певних рис “мікросуспільства “, в якому трансформуються
традиційні погляди і формується “свій ” образ світу і способу буття в
ньому особистості.

Зазначена проблема реально склалась у формах андерграуду і відособлення
субкультур молоді в глибинних пластах культури періоду застою та
перебудови.

Субкультура визначається своїм соціальним змістом, сукупністю відносин,
стилем життя, визначальною складовою якого є поведінка.

Англійський соціолог М. Брейк виділяє такі субкультурні типи молоді, як
“нормальна” молодь, делінквентна молодь, культурні бунтарі, політично
активна молодь. Як і М. Брейк, ми виходимо з того, що “нормальна” молодь
теж має свої особливості і складає специфічну субкультуру.

Субкультура складається із сукупності знань та уявлень групи, на основі
яких вона формує свій цілісний образ соціального світу та визначає своє
місце в ньому як основу орієнтації в життєвому просторі. Виходячи з
цього, група формує специфічні цінності і норми свого соціального буття,
які мають свої особливості, що відрізняють їх від інших.

Хоч представники основних молодіжних субкультур не заперечують культури
суспільства в цілому, але значно відрізняються від неї, формуючи свій
світ і його особливу картину. Крім загальних молодіжно-генераційних
особливостей формування субкультур на їх зміст значно впливає:

1. криза українського суспільства і його основних інститутів;

2. криза інституту сім”і та сімейного виховання, порушення взаємин
поколінь;

3. комерціалізація засобів масової комунікації, які штучно формують
підвищену потребу в субкультурних ознаках;

4. зростаюча вестернізація і регіоналізація культури.

Слід очевидно погодитись з тим твердженням, що молодіжна субкультура є
викривленим дзеркалом дорослого світу речей, стосунків та цінностей.

В СРСР першими з молодіжних субкультур в кінці 60-х років XX ст.
з’явилися хіпі, практика яких в Україні носила декларативно-снобістський
характер і тривала короткий час у великих містах.

Другий період розвитку молодіжних субкультур (1983-87р.р.)
характеризується кризовою ситуацією і, в зв’язку з тотальною критикою
ЗМІ, зниженням активності.

Третій період припадає на 1987-1992 р.р., який характеризується
епатажним протестом панків, хіпі та інших угрупувань андерграундового
характеру і зростанням негативної реакції на них значної частини молоді,
як і диференціацією різних за своїм спрямуванням молодіжних утворень.

Дослідники вважають, що четвертий період (1992-1995 р.р.) пройшов під
знаком спаду активності андерграунду, зростання песимізму та помолодіння
складу, формування угрупувань, націлених на кар’єру і успіх, що означало
певне повернення до формального соціуму і визнання його. В цей же період
розвивається романтико-ескапістська молодіжна субкультура, пов’язана з
новою хвилею вестернізації українського суспільства.

З 1996 року починається п’ятий період розвитку молодіжних субкультур,
який продовжується до цього часу, і характеризується, з одного боку,
підвищенням інтелектуального рівня у середовищі “андергаунду”, а з
другого боку – прогресуючим помолодінням, відмовою від інтелектуального
росту, а також зростанням легітимізації неформального стилю життя.

Молодіжна субкультура в Україні не мала раніше і не має тепер характеру
жорсткої деформалізації і складання в ізольовані неформалітети, не
відзначається різкою опозиційністю і рідко набуває рис контркультури
такої активної на Заході. У 80-ті роки найбільш активно формувались рухи
рокерів, металістів, байкерів, а потім релігійно-культові та
східно-спортивні, часто ініційовані зацікавленими в них дорослими
верствами бізнесового і кримінального характеру. Тому в цілому
українські субкультури малодиференційовані, нетривкі і не займають
вагомого місця в культурному житті.

За мірою відношення до модернізаційних і постмодернізаційних процесів
молодіжні субкультури можуть бути систематизовані за ознаками
модернізаційності, закритості і соціальності, креативності таким чином:

1. авангардистські, конфронтаційні до усталеної культури
постмодернізаційного характеру, елітні;

2. модернізаційні і постмодернізаційні, толерантні у стосунках з
офіційними установами;

3. модернізаційні і постмодернізаційні, соціально-культурна нейтральні
(субкультура молодіжного комп’ютерного андеграунду та ін.);

4. модернізаційні, соціально-закритого типу, неконфронтаційні;

5. консервативні закритого типу;

6. консервативні відкритого типу;

7. контркультурні, творчого типу;

8. контркультурні, асоціальні, деструктивного типу, в тому числі
кримінальні.

Роль молодіжних субкультур виявляється в значенні межової, пограничної
зони культури, що накопичує, провокує позитивні і негативні
“відхилення”, які можуть мати культурно-творчий або деструктивний
характер, сприяючи пошуку необхідних новим соціальним змінам культурних
моделей. В той же час існує молодіжна культура соціальне і культурно
толерантної молоді, яка не замикається в межах особливого мікросвіту
субкультури, а ідентифікує себе з існуючою “зовнішньою” культурою
дорослих, і прагне за своїм віком до інновацій, інтенсивно освоює і
творить культуру.

8.3. Кризові явища в культурі

Однією з найважливіших сутностей духовно-енергетичного поля є віра
(релігія, соціальна справедливість, комунізм і т.п.). Будь-яка віра
сповідує свою мораль, переважно досить привабливу для індивідів.
Наріжним каменем більшості вір є альтруїзм як основна форма життя
індивідів у спільноті. Причому в генному коді-програмі закладено, що
шлях до такої спільноти повинен бути мирним і безкровним. І тільки
марксистсько-ленінський “шлях до всезагального щастя всипано трупами
інакомислячих і недругів, тому що матеріалізм виходить із-за відомо
помилкового твердження про те, що буття визначає свідомість. Але якщо
така аксіома правильна, то клас буржуазії, як клас з найбільш
забезпеченим буттям, повинен бути і найбільш свідомим. Всередині даного
класу повинен превалювати альтруїзм, а цього не спостерігається в
дійсності.

В дійсності саме буржуазний (класовий та індивідуальний) егоцентризм
забезпечує високі темпи матеріально-технічного розвитку спільноти. І
саме в цьому проявляється позитивізм егоцентризму. Однак слід пам’ятати,
що в даний час вже немає смертельної небезпеки перенаселення планети, і
темпи росту виробництва можуть бути знижені і скоректовані відповідно до
темпів приросту населення для того, щоб більшою мірою потурбуватись про
екологію, щоб не забруднювати повітряне, водне і навколоземне
середовище, ставлячи цим самим під загрозу існування людства. Якщо на
певній стадії егоцентризм врятував людство від “голодної смерті”, за що
людство повинне бути вдячне йому, то в даний час егоцентризм
проявляється як негативна сутність в матеріальному вираженні. Що ж
стосується його негативізму в духовному аспекті, то він був, є і буде
негативною сутністю. І його позитивні матеріальні прояви жодним чином не
змінюють його негативну сутність. Такі його прояви обумовлені
необхідністю реалізації внутрішнього розвитку через єдність і боротьбу
протилежностей. Тобто протягом цього періоду розвитку егоцентризм був
дещо “виправданий” альтруїзмом. Неусвідомленим, але все ж альтруїзмом.

Флуктуації духовно-енергетичного поля, що викликають у фізичному полі
видимі зміни, що сприймаються нами як кризові явища в культурі, можуть
викликатися різними причинами, що проявляються у фізичному полі. На
першому місці серед цих причин стоять спроби примусових якісних і
кількісних змін духовно-енергетичних сутностей у віртуальному полі, що
виражаються у фізичному просторі у вигляді революцій, війн, бунтів і
повстань, пов’язаних з кровопролиттям, смертю, з хворобами і руйнацією.
Але швидка, стрибкоподібна зміна духовно-енергетичних сутностей
неможлива без “хірургічної” зміни генної духовної програми. А така зміна
можлива тільки в певному стані під дією “гіпнозу”, що має обмежений
строк дії. Тому будь-які спроби зміни духовно-енергетичного поля можуть
призвести не тільки до “разових” його флуктуацій, але й до зміни гена
розвитку людства, котра може у фізичному полі призвести до “переходу” на
дорогу, що веде у прірву.

Так, Велика Жовтнева Соціалістична революція, переслідуючи добрі цілі,
примусово змінила матеріально-соціальні відносини, але не змогла змінити
духовно-енергетичної сутності, а тільки здійснила флуктуації в
духовно-енергетичному полі. Але внутрішні сили, що керуються
геном-програмою розвитку спільноти в духовно-енергетичному полі,
прагнуть погасити флуктуації, повернути систему до початкового стану. І,
як результат, у фізичному полі “першої у світі соціалістичної держави”
протягом всього часу її існування відбувається опір “ворожих класів”,
включаючи проповідників релігійної моралі, а пізніше – представників
усіх дисидентських течій.

Неможливість примусово, революційне змінити сутність
духовно-енергетичного поля призвела до спотвореної подвійної моралі:
державної, висловлюваної вголос на різноманітних зібраннях (мітинги,
святкові паради і т.п.), і побутової, використовуваної в усіх інших
випадках. Причому з плином часу така подвійна мораль охоплювала все
ширші верстви не тільки населення, але і правлячої верхівки. Це
результат “заспокоєння флуктуацій” духовно-енергетичного поля. Іншими
словами, можна сказати: свідомість спільноти (радянської держави)
“намагалась повернутись на вихідні позиції”.

Революційна флуктуація духовно-енергетичного поля Російської Імперії
перш за все відобразилась на культурі, оскільки культура – це і є стан
духовно-енергетичного поля спільноти. І якщо в цьому полі відбувається
флуктуація, то у фізичному полі настає криза. Флуктуації
духовно-енергетичного поля:

1. зменшують глибину духовно-енергетичної ями, всередині якої перебуває
змістовний духовний потенціал спільноти;

2. знижують захисний духовний бар’єр, що виявляє себе у фізичному полі у
вигляді моралі.

Захисний духовно-енергетичний бар’єр стає настільки низьким, що вбивство
собі подібних ідеологічних противників не тільки дозволяється, але й
спонукається законами (державною мораллю). Це також одна з причин, чому
релігія зі своєю миролюбною мораллю представляла антагонізм радянській
владі, чому релігію разом з її апологетами “випалювали каленим залізом”.

Весь період радянської влади в Російській імперії керівництво країни
намагалося силою змінити сутності духовно-енергетичного поля,
перебудувати свідомість спільноти на соціалістичний лад, але не всі
закони “підвладні комуністам”. А згідно з законами росту духовних сил
сутності духовно-енергетичного поля розвиваються у відповідності до
програм, що містяться в духовному гені розвитку. Кризові явища
радянського періоду проявились не тільки у подвійній спотвореній моралі,
але і в інших сферах. Таких, як, наприклад, -образотворче мистецтво
(різноманітні модерністські течії), література (формалістські течії,
соціалістичний реалізм), возвеличення керівників, -поклоніння
“авторитетам”, кар’єризм, наклепи та інші аморальні явища, одним словом
-пролеткульт.

Але, як зазначалось вище, духовно-енергетичний програмний генний код, на
відміну від морганівського спадкового генного коду, може змінюватись під
впливом духовно-енергетичних сил, якщо ця зміна направлена на підвищення
позитивної духовної енергії. Під дією цих сил може змінюватися програма
розвитку спільноти. А оскільки комуністична програма розвитку спільноти
містила головну позитивну духовно-енергетичну сутність – альтруїзм, то в
значної частини соціалістичної спільноти енергетичний потенціал
альтруїзму дійсно зріс.

В значної частини спільноти змінився програмний духовно-енергетичний ген
(прискорився духовний розвиток індивіда). Але духовно-енергетичний ген
спільноти продовжував опиратись, і настав момент, коли коливання,
обумовлені революційною флуктуацією, майже заспокоїлись, і
духовно-енергетичне поле спробувало повернутись до початкової рівноваги.
Але, на відміну від фізичних систем, котрі релаксують до початкового
стану (основного, що мало місце до флуктуації), збудження (флуктуація)
духовно-енергетичного поля переводить його (поле) до нового основного
стану, до якого духовно-енергетичне поле “повертається” після релаксації
флуктуації. Це обумовлено тим, що після-флуктуаційні коливання
духовно-енергетичного поля викликають сутності-резонанси, котрі можуть
бути як позитивними, так і негативними, стабільними і нестабільними. Ці
духовні сутності-резонанси змінюють структуру основного стану
духовно-енергетичного поля.

Увага. Духовно-енергетичне поле спільноти після флуктуації не може
“повернутись” до початкового стану, оскільки воно розвивається, але й не
може увійти в стан, визначений геном розвитку на момент релаксації
флуктуації:

Релаксація (можливо не повна) флуктуації, що обумовила революцію 1917
року, призвела духовно-енергетичне поле спільноти СРСР до стану, що
відобразився у фізичному полі як “перебудова” М.С.Горбачова. Але
оскільки ця перебудова знову пішла за революційним сценарієм, то в
духовно-енергетичному полі виникли нові флуктуації, а у фізичному полі –
нові кризові явища. Одним з найбільш значущих проявів кризи
багатонаціональної пролетарської культури Радянського Союзу стало її
зникнення. Семидесятилітнє духовно-енергетичне багатонаціональне поле
розпалось на складові. І це цілком закономірно, оскільки програми
духовно-енергетичних генів національних спільнот дуже стійкі, бо не
існує таких духовно-енергетичних сил, котрі можуть їх змінити в напрямі
розвитку. Це сприяє підвищенню позитивної духовної енергії національної
спільноти.

Будь-які духовно-енергетичні сили, що впливають на духовні гени
національної спільноти, зменшують такі позитивні духовні сутності, як
націоналізм, національний патріотизм, фольклор і побут, практично всю
позитивну духовну енергію. Тому національні духовно-енергетичні поля і
їх відображення у фізичних полях – національні культури, як вже
зазначалось вище, є найбільш стійкими, найбільш консервативними.
Протягом вікового пригнічення Російською імперією, а потім Радянською
державою національні духовно-енергетичні поля, зберігаючи свій відносний
“суверенітет”, намагались позбутися тих спотворень, що привносились
ззовні, і повернутись на шляхи розвитку відповідно до генних програм
національного розвитку. І нова революційна флуктуація
духовно-енергетичного поля багатонаціональної спільноти настільки
знизила захисний бар’єр цього поля, що національні духовно-енергетичні
поля змогли подолати цей бар’єр і організувати власні поля у
віртуальному просторі.

Духовно-енергетичне поле у віртуальному просторі єдине для усього
Всесвіту, але кожна спільнота та індивід займають в ньому певний об’єм з
відповідним набором генів розвитку. Причому з розвитком спільноти
(індивіда) “об’єм” змінюється якісно і кількісно, а також змінюється
його “місцезнаходження”. Як вже зазначалось, існують гени розвитку
всього людства, націй, що формують держави, а також націй всередині
держав, релігійних общин, професійних спілок, ідеологічних спільнот,
спільнот по крові (родичів), включаючи сім’ю та окремих індивідів. Ми не
вказали таку спільноту як “клас” (буржуазія, робітники і т.п.). І не
вказали ми його тому, що “класовий” духовно-енергетичний ген є
нестабільним і має малий “час життя”, оскільки класи не поділяються в
духовно-енергетичному аспекті. Вони розрізняються тільки відносинами
власності, а це більшою мірою фізичний стан, ніж духовний. Тому
“класовий” ген “зітканий” з генів окремих індивідів.

Генів-програм розвитку спільноти типу “багатонаціональна держава” не
існує взагалі. Багатонаціональні утворення можливі тільки як абсолютно
рівноправні тимчасові союзи різних національних спільнот. Союзи,
утворені для виконання певних завдань, досягнення певних цілей. Причому
якісні і кількісні сутнісні структури духовно-енергетичних генів
національних спільнот, що входять в такий тимчасовий союз, повинні бути
близькими, щоб стало можливим тимчасове утворення складного
“багатонаціонального” гену. Такий ген є нестабільним і час його життя
обмежений. Тому будь-які багатонаціональні об’єднання і союзи
нестабільні. Всередині таких союзів постійно відчувається міжнаціональна
напруга, що створює конфліктні ситуації.

В різних “об’ємах” духовно-енергетичного поля людства (цивілізації
Землі) практично постійно виникають і затихають флуктуації, наслідком (в
деяких випадках причиною) чого є різноманітні конфлікти (війни,
перевороти, тероризм і т.п.), і реакція екосфери на негативні дії
цивілізації (отруєння і забруднення оточуючого середовища, знищення
флори і фауни, штучні землетруси при вибухах ядерних і термоядерних
засобів і т.п.). Найчастіше ці “об’єми” відповідають державним
утворенням (спільнотам). Крім флуктуації розпаду Радянського Союзу, в
якості прикладу можна привести флуктуації “зруйнованих хмарочосів”,
військові втручання в балканському регіоні, в арабському світі та багато
інших. Реакція екосфери: збільшення кількості і сили повеней і
землетрусів, засух, торнадо і цунамі в різних куточках Землі, підвищення
середньорічної температури нашої планети, щораз нові інфекційні
(вірусні) захворювання, що викликають епідемії і т.д.

Тема 9. Модернізаційні і постмодернізаційні процеси в сучасній культурі

9.1. Модерністська модель світу у західній та українській інтерпретаціях

XX ст., теоретично сформульоване в теорії відносності А.Ейнштейна, явило
цілісну, динамічну, взаємопов’язану структуру світу. Глобальні
катастрофи, світові війни, прорив у космос утвердили планетарний погляд
на оточення. Світ як глобальна цілісність постав у його найвідоміших
філософських моделях: у ноосфері В.Вернадського, антропокосмізмі
Холодного і Тейяра де Шардена, в теорії спільної справи М.Федорова,
космічних ідеях К.Ціолковського.

Відкриття закону взаємозв’язку між масою й енергією, квантова механіка з
уявленням про електрон як про корпускулярно-хвильове утворення означили
ситуацію єдності простору і часу, матеріального й ідеального.
Релятивістська механіка, співвідношення невизначеностей Гейзенберга,
принцип додатковості зняли питання про абсолют з порядку денного. Все це
зумовило формування плюралістичної нелінійної картини світу,
діаметрально протилежної позитивістській ідеї емпіричного пізнання та
лінійного історичного розвитку.

Принцип контрапункту як поєднання кількох відносно автономних і
паралельно існуючих у часі ліній є характерним для художньої
світомоделі: полістилістичні, політемброві, поліритмічні побудови в
музиці росіянина А.Шнітке й американця Ч.Айвза, перетікання буденного
світу Москви і містичного світу Єршалаїму в “Майстрі і Маргариті”
М.Булгакова, формула “Життя прожити — не поле перейти” героїв “Доктора
Живаго” Б.Пастернака, планетарні режисерські побудови українця
О.Довженка (“Земля”) й італійця Ф.Фелліні (“Вісім з половиною”),
зіткнення героїв “Улісса” Дж. Джойса. Поліфонічний світ переплетеності
різних тематичних ліній у просторах і часових вимірах символічно
інтерпретується як подолання лінійної моделі часу.

Відкриття другого принципу термодинаміки, який утверджує систему як
таку, що забуває свої попередні стани і прагне до хаосу, до розсіювання
енергії, заперечило космологічні уявлення про збільшення порядку в
світі. Модерністська модель світу постулює ідеї хаосу, випадковості,
змістової поліфонічності, плинності реального світу, непідвладного
впорядкованості.

Дійсність, яка спонукає не довіряти зовнішній реальності, породжує
некласичне бачення світу. У візуальних мистецтвах — відмову від прямої
перспективи і зображальності. У музиці — відмову від ладу в тональності
й визнання всіх ступенів звукоряду рівноправними. У прозі —
безсюжетність, деструкцію всіх змістів, вільне асоціювання. У поезії —
вільний вірш зі складнопобудованим різноряддям. У філософії —
еклектичний плюралізм, відмову від систематичного мислення, від
раціоналізму, зведення окремих проблем до рівня само¬стійного
філософського напряму: інструменталізм, феноменологія, структуралізм,
лінгвістична філософія, герменевтика. У психології — психоаналіз з
проникненням у недоступне простому спостереженню. У природничих науках —
принципи відносності і додатковості, що дають можливість вченому обирати
будь-яку систему аксіом. “Великий план” у фільмі Антоніоні “Блоу ап” і
“розрізання ока” у фільмі Бунюеля “Андалузький пес” — різні образи
однієї ситуації відмови від очевидного, заклику сприймати світ
“внутрішнім оком”.

Отже, модернізм моделює ірраціональну картину світу. Тому, до певної
міри, образ XX ст. створено мистецтвом кінематографа. Кіно асоціюється
не з реальністю, а з її антиподом — сновидінням (В.Руднєв). Те, що зняте
і відображене на екрані, є реальним настільки, наскільки реальним є те,
що бачить людина уві сні ( “Электрический сон наяву” О.Блока, образ
Голлівуду як “фабрики снів”). Кінематограф не відображає дійсність, він
створює свою дійсність і, як візуальне мистецтво, довершено передає
ілюзію як справжню реальність (не випадково при народженні кінематограф
називався ілюзіоном). Саме тому кіно звертається перш за все до
ірреальних модальностей — до фантазій, сновидінь, спогадів (фільми
А.Тарковського, Ф.Фелліні, А.Куросави, І.Бергмана, Ю.Іллєнка). Ця
фундаментальна особливість кіномови — грана межі ілюзії і реальності —
стає можливою завдяки монтажу (ефект Кулешова). Режисерські експерименти
Л.Кулешова, С.Ейзенштейна, В.Пудовкіна давали можливість з окремих
фрагментів реальності вибудовувати нову дійсність з переконструйованими
змістами.

Міфологічне кіномислення О.Довженка візуалізує духовне самоокреслення
українства. У фільмі “Земля” він відкриває цілісний світ національних
цінностей і долучає його до світового міфологічного простору. Подібно до
архаїчного співця, О.Довженко прозирає початки й кінці життя свого
народу, основаного на природному циклі праці, життя і смерті, розгортає
фабулу про смерть-воскресіння героя. У довженківському світі сили
космосу завжди панують над силами хаосу: невмируще джерело їхньої
могутності автор віднаходить в антеєвій дотичності буття народу до самої
землі.

На тому самому ґрунті зростає світовий феномен українського поетичного
кінематографа. Герої “Тіней забутих предків” С.Параджанова, “Криниці для
спраглих” Ю.Іллєнка, “Камінного хреста” Л.Осики живуть в етнічному
космосі, світі обрядів і ритуалів. Для глядача можливість опинитися на
найдальшій периферії культури, на Гуцульщині, яка зберегла саме завдяки
віддаленості національні коди буття, створювала ситуацію національної
самоідентифікації, яку було вилучено із життя в реаліях радянського
“інтернаціоналізму”.

Втеча особистості від банальної ілюзорної дійсності прокламується
абстракціонізмом із заміною предмета (реальне) поняттям (ідеальне).
Художники-абстракціоністи здійснили в мистецтві аналог концептуальної
революції, яку було сформульовано згідно з теорією електромагнітного
поля. Вони осмислюють енергетичні можливості матерії. Скульптури
українця О.Архипенка руйнують замкненість простору: отвори, відблиски,
прозоре скло створюють ілюзію перетворення об’єму на потоки світла.
Подолання земного тяжіння (картини не мають ні верху, ні низу),
звільнення від предметності утверджують ситуацію прориву до
універсальних сфер буття, неможливу без дистанціювання від матеріальної
залежності.

Абстракціонізм моделює деідеологізовану, відірвану від світу особистість
у сваволі відчуття, сприйняття і самовираження.

В абстракціонізмі простежуються дві тенденції. Перша — психологічна,
експресіоністична (В.Кандинський, Дж. Поллок) з орієнтацією на емоційну
цінність кольору в його музичній асоціативності, з інтенцією до прориву
в духовні сутності, в драму космічних сил. Друга — інтелектуальна,
логічна або геометрична (К.Малевич, П.Мондріан) з намаганням створити
новий тип художнього простору шляхом поєднання різних геометричних форм,
кольорових площин, ламаних ліній. Живописні композиції К.Малевича, в
яких на білому тлі кружляють прості геометричні фігури, немов би
наслідують космічно-планетарний лад. Вони не мають ні верху, ні низу,
оскільки не підкоряються закону тяжіння всесвітнього простору. Шалені
вітри карколомного Новітнього часу збурюють злагоджені ритми
галактичного життя. Ці спроби виявилися значущими для новітньої
архітектури і дизайну.

Безпосереднє відображення ментального життя свідомості шляхом зчеплення
асоціацій, нелінійність, обірваність синтаксису стає сутністю прийому
“потік свідомості”. Він становить форму, яка імітує внутрішній монолог.
Потік свідомості моделює духовну ситуацію особистості, відірваної від
соціального життя. М.Пруст створює багатотомний цикл романів “У пошуках
втраченого часу” як безкінечний і позбавлений логіки рух спогадів героя
про минуле життя. Це глибоко особистісне уявлення про життя є для автора
вищим й істиннішим, ніж реальна дійсність, яка відображається лише
настільки, наскільки вона освоєна свідомістю людини. У романах
У.Фолкнера обличчя героя не потрапляє у фокус, його образ створюється з
людських думок і версій, що нерідко взаємовиключають одна одну. Драму
людей замінено драмою ідей.

Потік свідомості використовує проза нового роману (Франція, 50-ті роки),
в якій культивується позасюжетність, обірвана фраза, невмотивованість,
відсутність розв’язки. У романі Н.Саррот “Портрет невідомого”
розкриваються найтонші відтінки почуттів чоловіка і жінки, які так і не
переростають реальні стосунки двох закоханих. За ними — образи
розкиданості хаотичного світу, сум’яття людської психіки.

Рух у середину матеріального об’єкта, який раніше сприймався
неподільним, здійснює сонорний напрям у музиці (К.Пендерецький). Для
нього важливою є не висота звуку, а його тембр як безкінечна
мікроінтервальна структура. Особи-стісне “я” автора знаходить вираження
в грі тембрів. Алеаторика з її абсолютизацією принципу випадковості у
створенні і виконанні музики (К.Штокгаузен) моделює світ як хаос
спонтанних звуків та образів. Специфіка джазової і рокової музики також
пов’язана з експресивністю, імпровізаційністю, інтенцією до
максимального виявлення виразних можливостей ритмічного руху.

Світ потаємних сфер людської психіки, який руйнує диктат розуму і
кайдани логіки, представляє естетика сюрреалізму. Він народився як
філософія “втраченого покоління”, чия молодість збіглася з Першою
світовою війною і жорстокою післявоєнною дійсністю, що примусили
сумніватись у так званому “здоровому глузді” буржуа. У художніх моделях
сюрреалістів світ втрачає визначеність, сталість, впорядкованість,
перетворюється на хаос жахних образів. У картині С.Далі “Сон” межу
реалій і надреалій знищено: сон стає зримою реальністю. Особистість
залишається сам на сам з потворним світом і втрачає здатність сприймати
і пізнавати його. Думка людини губиться в пастці суперечностей: у
картині Р.Магріта “Царство світла” під світлим сонячним небом зображено
вечірній пейзаж.

Ситуація розгубленої людини в таємничому і непізнаному світі моделюється
за допомогою надметафоричності. Метафора абсолютизується і доводиться до
“поєднання непоєднаного”, що й створює образ таємничо-алогічної
реальності. Засобами сюрреалістичної поетики є алогічний монтаж,
по-засмислове зіткнення, ірраціональний зв’язок образів.

Інтуїтивізм став основою творчого методу сюрреалістів, який базується на
“психічному автоматизмі”, спонтанному творчому процесі, фіксації вільних
від контролю розуму станів — сновидінь, галюцинацій. Літературні спроби
сюрреалістів також характерні автоматизмом зчеплення вільних асоціацій
(П.Елюар, Л.Арагон, Г.Лорка).

Витончена техніка поєднання несумісного, самоіронія характерні для
скандальних кіношедеврів сюрреалістів С.Далі і Л.Бунюеля “Андалузький
пес” та “Золотий вік”, які заклали традицію сюрреалістичної кіномови.

Алогічний, ірреальний світ надреалізму примушує не лише жахатися
потворності й хворобливості буття, а й відкриває його багатоплановість,
парадоксальність і непідвладність логіці явищ дійсності, в якій усе
пов’язане з усім (“Передчуття громадянської війни”, “Таємна вечеря”
С.Далі).

Однією з важливих рис культури XX ст. є неоміфологізм свідомості, який
став реакцією на позитивізм XIX ст. і наслідком щедро дарованих добою
соціально-психологічних травм. Новітні художні тексти не лише активно
використовують міфологічні сюжети і мотиви, а й починають уподібнюватися
міфові за своєю структурою.

Основними рисами цієї структури є циклічний час, існування на межі
ілюзії і реальності, міфологічна багатозначність мови культурних
текстів. “Чарівна гора” Т.Манна будується з використанням міфу про
співця Тангейзера, його ж “Іосиф та його брати” — на міфології
вмираючого і воскресаючого Бога, “Улісс” Дж. Джойса — за міфом про
Одіссея, “Майстер і Маргарита” М.Булгакова — на євангельській міфології
тощо.

Неоміфологізм є характерним передовсім для тоталітарних культур, які
специфічні жорсткою керованістю зверху й опорою на масовий ентузіазм
знизу, ідеологічною спрямованістю канонічних кліше, псевдодемократизмом.
У своїй схильності до міфологічних архетипів через їхню інтенцію до
родових (не особистісних) цінностей тоталітарна культура консервативна й
архаїчна.

Вже в перші роки існування радянської влади закладається міфо-ритуальна
основа майбутньої культури. Образи культуротворення націлюються на
протиставлення нового світу навколишньому інокультурному хаосу. Шалене
знищення пам’яток попередньої культури сприймається як руйнування
простору ворожих змістів. Ленінський план монументальної пропаганди має
на меті позначити відвойований у хаосу простір: пам’ятники-ідоли,
обов’язкові для встановлення в кожному найменшому поселенні,
санкціонують космічний порядок. Щорічно проводяться містерії з приводу
народження нового світу — жовтневого перевороту. Відроджуються архаїчні
космологічні моделі на зразок передньоазійських зикуратів (модель башти
III Інтернаціоналу В.Татліна), далекосхідних мавзолеїв (мавзолей Леніна
О.Щусєва). Лапідарність брутального гігантизму конструктивістської
архітектури з чистими геометричними формами знаменує протиставлення
всьому природному, органічному.

Традиційні іконографічні схеми набувають нового змісту, який через них
стає сакралізованим. Роман М.Горького “Мати” представляє християнський
міф про Спасителя і Богоматір, роман О.Серафимовича “Залізний потік” —
історію виходу іудеїв з Єгипту. Адаптується класицистична міфологія з
конфліктом між почуттям і розумом (Павка Корчагін, Левінсон, Маресьєв
тощо). Через загострення бінарних опозицій протиставляється світ героїв
і злодіїв (картина “Допит комуністів” Б.Йогансона). Улюблені образи
радянської культури — атлет, борець, воїн, здатний до самопожертви;
мати-героїня, яка уособлює родючість; велична постать правителя,
харизматичного вождя-жреця, що втілює “діловий конструктивний підхід”;
ворог, наділений демонічними рисами; народні маси, об’єднані “єдиним
трудовим поривом” тощо. Радянський кінематограф (“Світлий шлях”
Г.Александрова, “Свинарка і пастух”, “Кубанські козаки” І.Пир’єва)
творить міф про маленьку людину, яка долає перешкоди на шляху до свого
світлого майбуття (обов’язковий апофеоз у кремлівських залах). До речі,
мова кінематографа найбільше відповідає міфологічній, тому за радянських
часів його і вважали “найважливішим з усіх мистецтв”. Прагнення
культурного тексту стати “Біблією для неграмотних”, коментарем до міфу,
породжує настанову на творення реалістичного світу, життєподібної
ситуативності, крізь яку просвічується міфологічна структура.

Міфотворчість у тоталітарних культурах виступає ідеологічним
самообслуговуванням суспільства. Теперішнє спрямовується в осяйне
майбуття, підкріплюючись величними аналогіями з героїчного минулого, і
тим самим міфологізується в образі нової вічної імперії за межами
плинної історії. У рисах буденності прочитуються знаки обіцяного раю.
Тобто художньо ідеологічний проект заміщає реальність, і дійсність
перетворюється на гігантський симулякр, що сягає своїм корінням міфічних
глибин історії, а вершиною — неозорої утопії.

9.2. Постмодерністська модель світу в українській і світовій
інтерпретаціях

Провідним у новому постіндустріальному суспільстві стає постмодернізм (з
1970-х років). Поворот від модернізму до постмодернізму пов’язується з
епохальною заміною європоцентричності глобальною поліцентричністю,
появою постколоніального світу. Критика з боку І.Пригожіна та його
брюссельської школи класичної наукової картини як царини тотального
детермінізму й каузуальності, а також квантово-релятивістського
некласичного природознавства сприяє формуванню уявлень про
постнекласичну науку як про вірогіднісну систему з низьким коефіцієнтом
вірогідності, що відповідає сучасному образові світу як сукупності
нелінійних процесів. Термодинаміка нерівноважних процесів, синергетична
теорія диссипативних структур, якою обґрунтовується концепція виникнення
порядку з динамічного хаосу як із потенціальної надскладної
впорядкованості, вплинула на утвердження холістичного, цілісного
мислення. Точки росту нового знання виникають лише на стиках наук.
Поступово формується ідея цінності екологічної індустрії, людської
якості науки.

У постіндустріальному, постколоніальному суспільстві зазнають
деконструкції традиційні цінності — влада, гроші, виробництво, а
найважливішим товаром стає інформація. Розвиток кібернетики і системних
досліджень приводить до зміни еталона порядку з “механізму” на
“організм”, здатного до динаміки та ускладнення, до продовження
внутрішніх процесів після припинення зовнішніх впливів. Мірою його
впорядкованості виступає інформація, яка забезпечує на певний час
сталість рухомої системи. Синергетична картина світу формується в добу
персональних комп’ютерів, масового телебачення і відео, Інтернету,
транснаціональних корпорацій і державних об’єднань, єдиних грошових
одиниць. Постмодернізм позначає перехід від антропоцентризму до
універсалізму з релігійним, культурним, екологічним екуменізмом.

Характерними рисами постмодернізму є деканонізація традиційних
цінностей, деконструкція естетичного суб’єкта, стильовий синкретизм,
інтертекстуальність, цитатність як метод художньої творчості,
фрагментарність і принцип монтажу, іронізм, пародійність, гедонізм,
естетизація потворного, змішування високих і низьких жанрів,
театралізація всіх сфер культурного буття, репродуктивність і
тиражування, орієнтація на споживацьку естетику, запозичення принципів
інформаційних технологій. У культурі постмодернізму поєднуються
толерантність, плюралістичність, відкритість, антитоталітарність як
заперечення влади над природою й особистістю і водночас — втрата
ціннісних критеріїв, емоційності, цинізм, поверховість, естетична
вторинність.

Реакцією постмодернізму на модерністську концепцію світу як хаосу стає
освоєння цього хаосу, перетворення його на середовище існування людини.
Якщо фундамент класичної традиції становили образність, ієрархія
цінностей, суб’єктність, то постмодернізм спирається на зовнішню
“зробленість”, конструювання, антиієрархічність, об’єктність. Якщо
ідеалом модернізму була свобода самовираження митця, то постмодерніст,
упевнений у хаотичності навколишнього інформаційного світу, надає
перевагу маніпуляції вже відомими чужими кодами. У постмодернізмі
авангардистській установці на новизну протистоїть бажання опанувати
досвід світової культури шляхом її іронічного цитування. Постмодернізм
відверто стверджує, що текст не відображає реальності, а творить нову
реальність (дійсність не виявляється, існують лише тексти). Сприйняття
світу як грандіозного звалища накопичених людством артефактів, традицій,
образів, стилів за умови того, що немає системи координат, принципової
ієрархії цінностей, перетворює художній текст на випадковий бріколаж,
який постулює хаос як спосіб організації.

Форми пастішу (попурі, колаж), палімпсесту (нашарування різних текстів),
гіпертексту (аналог комп’ютерної літератури, яку можна читати з
будь-якого місця, замінюючи події, героїв) виступають моделями
співіснування в різних культурних системах, у плюралістичному світі
(роман “Ім’я рози” італійця У.Еко, роман “Хазарський словник” серба
М.Павича, твори “Роман” і “Норма” росіянина В.Сорокіна). Знаменитий
садовий ансамбль “Маленька Спарта” (архітектор Ж.Фінлі) в іронічному
синтезі японського саду каменів і європейського романтичного парку з
павільйонами та руїнами створює в контексті загального екологізму союз
моральності й розважальності, мистецтва й туризму.

Дослідники зазначають, що український постмодернізм є вторинним явищем
щодо західного, оскільки не виростає на ґрунті глобальної інформатизації
суспільства. Його простором перетворень стають передусім відроджені
змісти національної традиції, зокрема барокової, класицистичної,
романтичної, авангардної. Для діяльності літературних гуртів Бу-Ба-Бу,
Лу-Го-Сад, “Нова дегенерація”, “Пропала грамота” характерне карнавальне
блазнювання, в якому іронічній трансформації піддаються усталені
цінності. Герої романів Ю.Андруховича “Рекреації”, “Московіада”,
“Перверзія”, книг О.Забужко профанують світ скоріше від неспроможності
порозумітися одне з одним, їхнє плетиво словес — радше спосіб приховати
порожність буденності їхнього буття. Однак та ж сама іронія породжує
життєстверджуючу стихію народного карнавалу, як у спектаклі “Енеїда” в
театрі ім. І.Франка в Києві.

У постмодернізмі посилюється відчуття того, що “майбутнє було вчора”: з
глибини минулого спливають образи й форми, які перекомпоновують сучасні
митці. Інтерпретації витісняють новації. Час як одночасність множинності
часів стає філософським підґрунтям циклічності людської історії.
Уявлення про час як оборотний континуум, в якому минуле й майбутнє
існують одночасно, відродило інтерес до старих споруд в історичних
центрах міст, уповільнило процес руйнування їх.

Постмодернізм розмиває кордони між літературою і філософією, історією і
кіно, театром і музикою, здійснює ерозію жанрів і стилів, що зумовило
посилення інтелектуальності в творчості й водночас привело до виникнення
принципової “радісності тексту”, прагнення до задоволення,
атрактивності. Починається процес синтезування елітарної і масової
культур. Невибагливий глядач фільму К.Тарантіно “Бульварне чтиво” буде в
захопленні від погонь, стрілянини й комізму, елітарний буде смакувати
інтертексти і гіпертексти. Нова галерея в Штутгарті (архітектор
Дж.Стерлінг) є воднораз захоплюючим атракціоном для обивателя і складною
кроскультурною цитатою для знавця (парафрази палацу в Кноссі,
класицистських споруд, романської архітектури).

Перенесення акценту з творчості автора на творчість глядача потребує
принципової здатності другого до інтерпретації, до розуміння множинності
смислів тексту, тобто відповідного інтелектуального, естетичного,
духовного досвіду. Зміст постмодерністського твору виникає лише в акті
його безпосереднього сприймання, а творчість автора потребує визнання
“сьогодні і зараз”, відповідної реклами. Симулякр, імідж посідає те
місце, яке традиційно належало образу. “Look” як те, чим хочемо
здаватися, що можна міняти залежно від ситуації, заміняє собою “style”
як те, якими ми є насправді. Симулякри перекомбіновують традиційні
естетичні коди за принципами реклами, конструюють об’єкти творчості як
новомодні новинки, провокують дизайнізацію мистецтва, акцентуючи на
творенні споживацького середовища речей, що привертає загальну увагу до
творення візуального простору і, відповідно, домінантними стають
візуальні мистецтва.

Становлення нової культурної парадигми є спробою пошуків виходу з
новітньої кризи цінностей. Постмодернізм пов’язує майбутнє з визнанням
альтернативності, мінливості, поліфонічності розвитку універсуму й
відкритості людини як його унікальної і невід’ємної частини до постійних
трансформацій. У XX ст. мільйонне тиражування творів мистецтва,
виникнення “віртуальних музеїв” на інтернетівських сайтах, розвиток
міжнародної виставкової діяльності, просвітницького туризму, присутність
елітарних текстів у побутовій рекламі й дизайні залучають до світу
культури масового споживача, що перетворює наш світ на “музей без стін”
(за висловом А.Мальро). Це, з одного боку, безперечно релятивізує звичні
культурні орієнтири, породжує персоналістську розгубленість, однак, з
другого боку, стимулює зростання індивідуального культурного потенціалу
кожного шляхом прилучення до багатобарвного світу множинності людських
цінностей. Культурологічна освіта в цьому контексті може сприйматись як
механізм опанування цілісності світу й цілісності людини в ньому.

Основні поняття

Абстракціонізм — художній світогляд, в якому декларується відмова від
відображення фігуративів.

Абсурдизм — художній світогляд, який базується на екзистенціалістській
ідеї безсенсовості людського буття.

Авангардизм — загальна назва напрямів новітньої культури з прагненням до
новаторства не лише у сфері художньої мови, а передовсім у сфері
прагматики (реалізація “художньої антиповедінки”).

Бріколаж — нашарування несумісних у реальності подій.

Екзистенціалізм — філософський світогляд, який утверджує унікальність
існування світу людської суб’єктивності.

Експресіонізм — художній світогляд, який відображає ситуацію
безвихідності самотньої людини у ворожому їй світі.

Ентропія соціально-культурна — процес зниження рівня
системно-ієрархічної впорядкованості, культурного комплексу будь-якого
суспільства.

Концептуалізм — художній світогляд, в якому дійсність замінюється її
вербалізованою концепцією.

Модернізм — загальна назва способів світобачення, які відображають
стохастичну модель світу.

Неоміфологізм — спосіб осмислення травмуючої дійсності на основі
принципу антропоморфності міфологічного світосприймання в природі та
суспільстві.

Симулякр — ключове поняття постмодерністської естетики, яке замінило
художній образ; знак відсутності дійсності, правдоподібна подоба,
симуляція, що не має за собою реальності.

Сюрреалізм — художній світогляд, який абсолютизує сферу підсвідомого.

Постмодернізм — сучасний етап культурного розвитку з плюралістичною
моделлю світу.

Холізм — філософія цілісності світу, людини та їх пізнання.

Хронотоп — єдність просторових і часових параметрів.

Тема 10. Феномен української культури. Тенденції розвитку сучасної
української культури

10.1. Українська мова – основа культури українського народу

Говорити про розвиток культури народу і нічого не сказати про розвиток
мови — це все одно, що будувати хату і забути про її фундамент. Автори
книги «Українська мова і культура мовлення» (1995) О.М.Пазяк та Г.Г.
Кисіль справедливо наголошують: так, на жаль, склалося в Україні, що
багато хто навіть з українців ігнорував рідну мову. Хіба що ніжні
мелодії пісні пестили її своїм звучанням, підкреслюючи її чарівність,
неповторність і щирість. Мовознавець Олексій Пінчук підкреслює: наша
мова — не лише засіб спілкування, а й знаряддя, інструмент духовної
діяльності людини і водночас — продукт цієї діяльності (кожен з нас —
мовотворець). То ж чи варто дивуватися нашій «докапіталістичності» в
усьому — від рівня державності та забезпеченості прав людини до рівня
духовності та виробництва і споживання. Вслухайтесь: як ми говоримо? —
Отак і живемо.

Мова — не стільки інструмент відтворення, моделювання дій¬сності,
скільки інструмент творення, моделювання неіснуючої, потенційної
дійсності. Завдяки мові людина мисляча — це насамперед людина
фантазуюча. Без такої здатності, підкреслює Олексій Пінчук, ми не мали б
не лише трагедій Евріпіда і Шекспіра, гетевського «Фауста» й
гоголівського «Вія», а й … теорії Ейнштейна та всіх матеріальних
надбань цивілізації — від простого колеса до комп’ютера. Адже перш ніж
матеріалізуватись, усе це було сфантазовано, змодельовано за допомогою
мови в голові людини. Ото ж — слава Слову! Але … Ця ж таки
фантазотворча здатність має і підступний характер. Доки кентаври,
мінотаври, сфінкси та інші слова-міфологеми живуть у художній творчості
— це збагачує нас духовно. Але коли подібні слова-міфо¬логеми стають
основою нашої діяльності — вони завдають шкоди.

Розташована на основних шляхах між Європою та Азією, Україна часто
ставала об’єктом впливів різних, часом протилежних культур. У тому числі
— мовних впливів. Через Причорномор’я вона зазнавала благотворних
впливів грецької цивілізації — як античної, так і візантійської. Історія
розвитку української мови — це основа розвитку всієї культури
українського народу.

Автори «Словника-довідника з культури української мови» (1996)
Д.Гринчишин, А.Копелюшний, О.Сербенська, 3.Терлак справедливо
підкреслюють, що мова — це неоціненний скарб народу, найголовніший
літопис його життя. У глибинах мови — філософський розум, витончений
естетичний смак, справді поетичне чуття, праця зосередженої думки,
надзвичайна чутливість до найтонших переливів у явищах природи, сувора
логіка, високі духовні злети. І щоб оволодіти цим скарбом, людина мусить
постійно докладати зусилля, усвідомлюючи, що існує складна наука рідної
мови. Українська мова є невіддільною ознакою самої нації, одним із
найістотніших чинників її самовиявлення і світосприйняття, важливим
показником її життєдіяльності й духовності. Ось чому в неї стільки
друзів і стільки запеклих ворогів. Наші недруги із самого зародження
української мови докладали най-огидніших зусиль, аби знищити українську
мову або хоча б применшити її роль, її значення, багатство і красу.

У 1989 р. українська мова нарешті здобула статус державної мови. Але ще
й сьогодні наша мова потребує захисту не тільки з боку держави, а й
кожного з нас, українців.

Ще тисячі років тому глибоко усвідомлювалася як загальнолюдська функція
(засіб спілкування), так і образна природа слова, його державна вага,
людинотворча місія, а водночас — і нелегка доля.

Протягом багатовікової історії українського народу колонізатори різних
мастей, ідеологи імперій робили все, щоб викорінити слово народу
українського, приректи його на небуття, а разом з ним і сам український
народ.

Багатовікове ярмо підлеглості чужинцям зумовили трагізм долі як народу
українського, так і його слова.

Жорстоку політику денаціоналізації вела польська, литовська, угорська
шляхта. При цьому урядуючі режими могли залишати представникам
української старшини, селам чи містам навіть їхні маєтності, чини,
промисли та угіддя. Але люто, нещадно руйнували школи і храми, нищили
колегіуми та освітньо-мистецькі братства, друкарні й книгарні,
переслідували інтелігенцію, коли вона орієнтувалася на українську
національну культуру та мову. Бо розуміли: доки існує мова — існує й
самосвідомість, народ не може бути перетворений на мовчазного раба.

Величезної кривди українській мові було завдано російським
самодержавством, яке ставило за мету виконання своєї каїнової місії:
створити імперію рабів, у якій би люди, нації, культури — «на всіх
язиках все мовчало». Невдовзі після Переяславської угоди про повну
автономію України було зроблено все, щоб передати владу московським
воєводам і митрополитові, позбавивши Гетьманщину права міжнародних
зносин, збирання податків, прийняття присяги українськими гетьманами і
полковниками. А далі — ще один «логічний» крок: знищення Запорізької
Січі та козацтва — вірних захисників свободи народу, чому передувала
заборона Петром І друкування книжок українською мовою (розгром Київської
та Чернігівської друкарень), а далі й назви «Україна». Могла існувати
тільки Малоросія. Єлизавета, Катерина, інші імператори перетворили
вільних людей у кріпаків, народ, що створив, за словами Маркса, першу в
Європі «християнську республіку» і Конституцію (Пилипа Орлика), у
безмовне, безіменне населення.

«Це той Перший, що розпинав Нашу Україну, а Вторая доконала Вдову
сиротину», — писав Т. Шевченко, докоряючи Б. Хмельницькому, іншим
гетьманам за їх неспроможність домогтися самостійності, свободи, щастя
народу.

Наступні століття ще більше погіршили становище українського народу:
було ліквідовано гетьманство, управління доручалося тільки «вірним синам
Росії», кріпацтво стало нормою не лише політичного,
соціально-економічного, а й духовного життя. Щоб безповоротно обернути
націю в рабство, було видано укази про неприпустимість існування
українських шкіл, театрів, видавництв; зрештою в 1863 р. тодішній
міністр внутрішніх справ Валуєв наказав цензурі не пускати наукових та
народних книжок українською мовою писаних, бо, мовляв, «никакого
особеннаго малороссійскаго языка не было, нет й быть не может». А потім
цілих тридцять літ, від указу 1876 р. українське слово було майже зовсім
заборонене в Росії, щоб українці не розбивали того «одного народу
руського», «одного язика руського».

У праці «Про українську мову і українську школу» М. Грушевський пише:

«Різні люде українству ворожі часто балакають пусте, ніби то української
мови нема, її видумують тільки деякі «сепаратисти», себто такі, мовляв,
що хочуть Україну від Росії відділити. Інші знов складають на поляків,
немов би то поляки українство на злість руським видумали. Інші кажуть
таке на Австрію, що то вона підтримує українців проти Росії; інші на
Германію, на прусаків, що то вони спомагають український рух.

Та нехай брешуть: але супроти їх брехень цікаво послухати, що кажуть про
українство самі люде руські учені і поважні…

Російська академія, заснована двісті літ тому назад царем Петром,
складається з найбільших учених руських … українців між ними нема…

Признає вона, що українська мова єсть, що се мова осібна від руської,
або правильніше сказати — великоруської. Каже, що її ніхто не видумав, а
вона існує так само віковічно, як і великоруська, і спинювати українців,
та не давати їм змоги розвивати своє письменство, освіту й науку не
тільки не справедливо, але й для самого народу руського і Російської
держави шкідливо. І тут уже ніхто не може сказати, що се видумують самі
або їх приятелі. Члени академії самим російським правительством
потверджені і на руській службі стоять, від українства далекі, люде
учені й всіма поважні — вони видко не з приязні, не по свойству чи
кумовству, а по правді сущій кажуть, так як з діла самого виходить».

Уже в 1905 р. комітет міністрів Росії признав, що український народ зі
злиднів і темноти своєї не може підвестися через заборони та перешкоди
українській мові. Навіть духовне начальство побачило це, і коли
духовенство Подільської єпархії звернулося до синоду, то синод дозволив
(1907 р.), щоб у сільських школах, куди ходили українські діти, учити і
тлумачити українською мовою.

Набагато обурливішою, огиднішою виявилася практика тих, що афішували
себе демократами, революціонерами, інтернаціоналістами, а насправді й за
радянських умов продовжували вести імперсько-шовіністичну політику.

Цинізм дійшов до крайньої міри; під приводом захисту прав людини було
проголошено курс на злиття мов, народів, культур. Наслідок відомий: до
1917 р. в Росії виходили твори 12 мовами. У СРСР у 1934 р. — 32 мовами,
наприкінці 60-х років майже 100, а на початок 80-х років — лише 39
мовами. З карти світу зникли цілі народи й культури. Щоправда, офіційно
це трактувалось як розквіт шляхом злиття всіх націй у «нову історичну
спільність людей — радянський народ». Але хіба смерть, коли її назвати
«славною загибеллю», перестає бути смертю?

Під загрозу ставилось існування української нації, мови, літератури, а
тим самим й цілісність людства, гуманістична сутність вселюдської
культури.

Великий педагог К.Д.Ушинський у праці «Рідна мова» настійно наголошував,
що «поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І
нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відняти в народу
спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків.
Відберіть у народу все — і він усе може повернути; але відберіть мову, і
він ніколи більше не створить її, нову батьківщину навіть може створити
народ, але мови — ніколи; вимерла мова в устах народу — вимер і
народ…».

Мова, Слово віками були в центрі уваги державних діячів, мислителів,
творців освіти, науки, мистецтва. Бо в Слові бачили найбагатший,
найкоштовніший скарб народу, наймогутнішу, магічно-чарівну (рівну
божественній) і таємничу силу, міра ж володіння Словом вважалася мірою
розвитку, культури, гідності кожної особистості, нації.

Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце
б’ється — ожива, Як їх почує!… Знать од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди! —

писав з геніальною проникливістю Т. Г. Шевченко.

10.2. Формування нової соціокультурної реальності та її риси

Глибинні зміни в культурі — процес іманентний, еволюційний,
довготривалий. Разом з тим еволюційно назрілі перетворення, які
супроводжують появу нової культурної епохи, відбуваються бурхливо,
«вибухово».

Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними
процесами кінця XIX — початку XX ст., то зміни в сучасній українській
культурі (особливо в художній сфері) спи¬раються на перервану
культурно-модерністську традицію 20-х років (вона і розвивалася, якщо не
в радянській Україні, то за кордоном) і демократизаційно-оновлюючу
громадянську традицію 60-х років як гілку альтернативної, національне
спрямованої культури (Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Дзюба та ін.).

Важливо простежити плідність і перспективність спадкоємності тих
перетворень та тенденцій, які стимулюють розвиток української культури
сьогодні. До них у першу чергу слід віднести ті, що були спрямовані на
демократичне оновлення суспільства (шляхом зняття тиску тоталітаризму)
та розвиток і збереження забутих або свідомо зневажених національних
цінностей.

Значну позитивну роль у підготовці майбутніх змін у національній
культурі мав період, званий перебудовою. Упроваджувана поступово, а
здебільшого навіть стихійно, лібералізація духовного життя породила
енергію постійних зрушень і новацій. Істотно урізноманітнилось духовне
життя суспільства за рахунок проникнення (спочатку напівмаскованого, а
потім відвертого) зарубіжних модерністських і постмодерністських
напрямів.

Відбувалось «розхитування» традиційних критеріїв оцінки художніх
цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків. Суспільством дедалі
більш усвідомлювалась однобічність висунення на перший план критерію
«ідейності».

Поступово допускається, а потім і визнається існування поряд з методом
соціалістичного реалізму інших творчих методів. Проводиться ціла серія
соціальних реформ у сфері культури та мистецтва (наприклад, багаторічний
експеримент з реформування театральної справи в УРСР), які мали
позитивні наслідки. Надається значна свобода у виборі репертуару та
діяльності в цілому закладів культури аж до їх комерціалізації. Тому
зміни, які проходили у сфері культури після проголошення незалежності
України, були значною мірою продовженням, але на більш визначеній
національній основі, тих тенденцій і напрямів, що склалися в період
«перебудови», доповнились широким андеграундом — напрямами мистецтва,
альтернативними соціалістичному реалізму.

Проголошення волею народу незалежності України зумовило радикальні змін
в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури.
Складається нова соціальна і культурна ситуація, яка породжує нову
соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної
дійсності є насамперед те, що наше суспільство, яке умовно визначається
як «посттоталітарне», перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї
організації існування. Радикальне реформування суспільства активно
формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими
відносинами між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умовами
(у тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою
цінностей, норм і правил, культурних потреб та засобів їх задоволення.
Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню програму поведінки
людини (особистості), вони забезпечують узгодження функціонування,
сталість і надійність певної сфери соціуму.

Сукупність цих правил поведінки людей (різної, залежно від умов)
упорядковує суспільство і є, зрештою, саме культурою. Водночас
стабільність суспільства забезпечується наявністю суперечливих за своїм
характером та спрямуванням елементів культури, навіть опозиціями типу
«порядок-хаос». Модель куль¬турно збалансованого суспільства —
плюралістична, різноманітна. У перехідних суспільствах утрачається
визначеність і чіткість критеріїв розрізнення еталонної, базової
культури, посилюється відносність самих критеріїв, нездатність
суспільства розрізняти «культурне» і «некультурне». Ускладнюється
проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді, у ситуації,
коли твори авангардизму, які нещодавно кваліфікувались як антикультура,
стають взірцем художнього поступу. У суспільстві відбувається певна
втрата еталонів культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між
класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намагання без
достатніх передумов дещо поквапливо «приміряти» їх до наших умов. Разом
з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як
національної пов’язане з глобальним планетарним процесом «етнічного
ренесансу» останніх десятиліть XX ст.

Риси нової культурної реальності, які вже достатньо визначилися,
необхідно подати хоча б описово.

Якісним стрижнем, який пронизує всі складові культури і суспільства в
цілому, є зміна статусу, а відповідно ролі й функцій національної
культури, яка стає одним з визначальних чинників прогресу суспільства,
його державності, формування національної ідентичності. Власне,
національна самодостатність культури стає ніби критерієм і мірилом
оцінки характеру та якості змін, а тому сама сучасна соціально-культурна
реальність своєю серце¬виною має національно-культурне осердя, постає як
оживляючий, стимулюючий струмінь.

Основою всіх змін у суспільній свідомості є структурні зміни у формах
власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин,
які породжують нові класи і верстви суспільства, нову психологію,
мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю і способу
життя. Достатньо вказати на освіту, яка в значній мірі набула вже
станового характеру. Відбувається відверта експлуатація «новими
українцями» наукового, економічного і культурного потенціалу суспільства
при нульовому або ж мінімальному внеску в культуру. Жорсткішими стають
умови залучення населення до здобутків культури, бо на зміну
соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва та культури
приходить її комерціалізація, установлення високої оплати, скажімо на
вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна
нерівність у доступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає
розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів. Ці суперечності
спричиняють нові зони соціально-культурних напружень, які деформують
традиційну українську ментальність, породжують мораль і психологію
зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і
незабезпечених.

Таким чином, культура в цей період щодалі більше соціалізується,
соціально-класово увиразнюється («нові українці» мають інший спосіб
життя: набувають свого, здебільшого західноорієнтованого іміджу, ознак
своєї особливої, часто міщанської причетності до культури, нових рис
утворюваних субкультур). Розподіл культурних цінностей набуває
соціальних ознак. Якщо раніше (у застійні часи) говорилось про загальну
тенденцію розвитку соціалістичної культури «від соціальної диференціації
до соціальної інтеграції», то тепер намітився зворотний процес.
Соціально-культурна структура українського суспільства стає
різноманітнішою, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства.

У загальнокультурному плані соціальне урізноманітнення культури та
наявність у ній різних за своїм спрямуванням течій має сприяти поступу
культури, створювати умови для їх творчого взаємозбагачення.

Усі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті
нового соціального вибору індивіда, який визначився у своєму
негативістському ставленні до соціалізму, але не має однозначної позиції
щодо нової соціальної реальності.

Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів у суспільстві відбувається
суперечливо і болісно, бо значна його частина залишається на позиціях
соціалістичного вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної
цивілізації, який у значній мірі виглядає повторенням уже пройденого
шляху, а більшість ще не визначилась у своєму соціальному виборі.

Ця перехідність, межовість, невизначеність породжує колапс діяльності,
утрату напряму дій, змістовності, соціальної мети і завдання, призводить
до розладнання функціонування соціальних підсистем (виробничої,
політичної, культурно-освітньої тощо) та їх скоординованості.
Врешті-решт державний вибір України ви¬значається в переважно західному
напрямі (прийняття України до Ради Європи), що є тільки початком шляху.

Оскільки в основі культури лежать цінності і норми, то й зміна
соціальних орієнтацій супроводжується насамперед переоцінкою цінностей
та формуванням їх нової ієрархії.

Особливо принципове значення у виборі шляхів подальшого розвитку
української культури мало осягнення її природи і продовжуване з часів
«перебудови» зняття з культури ідеологізаційного пресингу, яке можна
позначити терміном «деідеологізація культури». Обговорення даної
проблеми широкою громадськістю мало значний суспільний резонанс, сприяло
утвердженню погляду на культуру як самодостатній, іманентний,
природно-історичний феномен.

Зняття ідеологічних пут, як і всюдисущого партійно-державного контролю,
привело до послаблення, а потім і ліквідації командно-адміністративної
вертикалі в управлінні системою культури. Натомість набуває
практично-дієвого поширення і втілення принцип культурного плюралізму,
багатоманітності форм культурного життя.

У такому руслі набуття свободи в розвитку культури, яка так необхідна її
природі, відбувається поступове зростання самостійності розвитку
культури в регіонах, яке завершилось постановою Колегії Міністерства
культури про підпорядкування обласних управлінь культури місцевим
органам влади. Нові умови функціонування культури сприяють зростанню
ступеня свободи в діяльності культурних закладів та множинності напрямів
духовного життя як однієї з умов поновлення самодостатнього розвитку
культури.

Одним із проявів збагачення змісту духовного життя суспільства є
формування його специфічних структур в окремих регіонах України
відповідно до тих давніх традицій, які в них побутували, а також
інфраструктури сфери культури та культурних потреб місцевого населення.
Достатньо чітко визначились особливості духовного життя львівського
культурно-художнього комплексу, м. Харкова, Одеси та багатьох інших.
Особливо виразно вони виявляються у своєрідності системи засобів масової
комунікації, у єдності кіно, радіо, телебачення та преси, які мають свій
стиль, оформлення, зв’язок з традиціями, настанови щодо перспектив
розвитку і щодо змісту національної культури, форм її побутування в
певному регіоні.

Нові умови дали можливість виявитись тим культурним потребам, які раніше
блокувались чи заборонялись. З’являються незнані раніше суб’єкти
культури, діяльність яких пов’язана з недержавними формами
культурно-дозвільної діяльності, задоволенням нових потреб. Утворюються
конкурентні державі культурологічні структури (фірми, малі підприємства,
культурологічні центри, дирекції свят і фестивалів тощо), що відкриває
нові шляхи вдосконалення культурної діяльності.

Радикальні зміни відбуваються в системі художньої культури, у художньому
житті суспільства. Нові соціально-художні відносини складаються між
основними учасниками — суб’єктами цього процесу, між митцем, творчими
спілками, публікою, критикою, державою і громадськістю.

Культурна трансформація, що триває в суспільстві, пов’язана з появою
нових духовних потреб, які були пробуджені зростаючим інтересом до
національної культури, а також потоком нових культурних цінностей — як
вітчизняних (які були або заборонені, або перебували в «шухлядах»), так
і зарубіжних. Це дає нові імпульси для розвитку культури.

З’являються нові яскраві творчі особистості, нові речники і провісники
прийдешнього розвитку української культури, канонізуються її апостоли,
такі як М.Грушевський, Є.Маланюк, а їхня спадщина збагачується новими
вимірами її освоєння.

У процесі складання нового профілю і структури культурного життя,
насичення його національним змістом і постмодерністськими новаціями
відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, у шкалі і критеріях
оцінки явищ культури та мистецтва.

Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов’язані з ідеологічною
цінністю культури, то тепер дедалі більше визначаються і виходять на
перший план критерії художності, естетичної досконалості, новаційності,
авангардності, справжньої народності.

У зв’язку з різноманітністю змін і впливів у культурі загальна її
структура залишається не усталеною. Це дає підстави стверджувати, що
сучасне культурне життя характеризується новим співвідношенням
професійної, самодіяльно-художньої, традиційно-народної та релігійної
культури, тобто певною структурною мозаїчністю.

Примітною особливістю розвитку української культури, пов’язаною з її
відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних
добровільних товариств, об’єднань, асоціацій різного спрямування, які
поступово закладають важливе підґрунтя громадянського суспільства.
Значна частина цих об’єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними
культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприяючи
входженню України в культурний європейський простір.

Про масштаб та характер цього руху свідчить те, що за останні роки
офіційно зареєстровано кілька академій, створених на громадських засадах
(наприклад, Українська академія наук національного прогресу, Академія
вищої школи, Академія політичних наук тощо), ряд культурницьких
товариств і асоціацій.

Особливо збагачують палітру цієї мозаїчності елементи культури, що були
в ній і раніше, але тепер набувають незмірне більших масштабів. Ідеться
про чинник релігії і вплив західної куль¬тури та культури української
діаспори.

Відомий науковець і громадський діяч І.Дзюба поставив проблему неповноти
структури української культури, уважаючи її послабленою, особливо за
рахунок недостатнього побутування мови. Структурна неповнота української
національної культури вочевидь виявляється у втраті традицій
містобудування, предметно-просторового середовища повсякденного життя
поколінь. Водночас і проведене відмежування церкви від народу було
протиприродним і великою мірою спричинило сьогоденну неповноту структури
української культури. Церква є не лише світоглядно-конфе¬сійним
феноменом, а й суспільним, бо з нею пов’язані певні зміни в поступі
нації. Пов’язана з церквою духовна культура не тільки є складовою
національної культури, а й значною мірою формує духовний контекст
культурного середовища, створює передумови і підґрунтя для автентичного
розуміння багатьох явищ світової культури, особливо мистецтва. В.І.
Вернадський відносив церковно-релігійне життя етносу до «надбань
національної культури» і ставив його в один ряд з організацією народної
освіти.

Не розглядаючи всіх позитивних і негативних сторін впливу релігії на
життя суспільства, відзначимо, що в сучасний кризовий, перехідний період
розвитку українського суспільства, коли зруйнована соціалістична система
цінностей, розхитані основи пануючого раніше матеріалістичного
світогляду й утворюється культурно-світоглядний вакуум, однією з форм
сенсосвітоглядної самореалізації стає релігія і парапсихологічна
надчуттєва віра в надприродні явища (екстрасенсорика тощо).

За умов певного духовного вакууму, який склався в перехідний період,
формується потреба в релігії як в етноформуючому і
культурно-утверджуючому чинникові, які сприяють гуманізації соціальних
відносин, відтворенню культурної традиції.

Водночас відповідно до загальних світових модерністичних тенденцій для
України у зв’язку із зростанням ролі пріоритетності релігійного вибору
особистості характерним стає еклектизм, який все повніше проявляється у
формі політеїстичності. Вона стає можливою з огляду на зростання
кількості не тільки протестантських, а й інших конфесій, поширення яких
значно обмежує вплив православ’я, яке недостатньо адаптується до нових
умов і, певною мірою, втрачає свій вплив на суспільство.

Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна
суспільного і громадського статусу релігії, релігієзація значних верств
населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя,
ціннісні орієнтації (за даними всеукраїнських і соціологічних
досліджень, у тому числі філіалу Інституту Геллапа, майже половина
населення визначились у своїй релігійності або позитивному ставленні до
релігії”). Нові реалії потребують і нової культурної політики, бо за
даними експертного опитування, проведеного Міністерством культури
України, 68 % уважають значними перспективи і можливості впливу церкви
на духовні потреби наших сучасників.

За останні роки визначились суттєві протистояння, в тому числі
культурницького характеру, між гілками самого християнства, виникли
десятки інших релігійних громад різного спрямування, які мають свою
культурну визначеність. Ці процеси істотно впливають на звуження впливу
релігії на духовні потреби людей.

Загальнокультурне поле України наповнилось культурними
вимірами-специфічностями цілого комплексу релігій у їх змаганні і
поєднанні. Тому відбувається приховане (латентне) проникнення
релігійно-культурної поліфонічності в усі традиційні складові
національної культури, особливо у сферу побуту. Поступ цих процесів
супроводжується певним посиленням релігійного плюралізму в широких
масах, захопленням новітніми іноземними релігіями і потребує уточнення
основ методології наукового дослідження.

Усе це дає підстави стверджувати, що релігія в Україні, особливо
православ’я, виконує сьогодні важливу соціально-толеруючу та
соціально-регулятивну функції, які сприяють збагаченню
соціально-культурного контексту.

Загальною особливістю нової соціокультурної реальності є зміна ціннісних
орієнтацій, системи базових цінностей і їх акцентування на особистісному
вимірі. Перехідний період характеризується анемією, утратою моральних
орієнтирів, зростанням моральної деградації суспільства, його корупцією
та криміналізацією. Культурна диференціація поширюється на окремі сфери
суспільства, які набувають особливого культурного профілю.

Доволі яскраво така специфікація проявляється у сфері художньої
культури. Зміна системи управління художньою діяльністю, набуття
самостійності творчими спілками, формування нової системи відносин між
суб’єктами художнього життя (митцем, публікою, критикою, державою,
громадськістю), формування художнього ринку свідчать про складання
соціально-художньої реальності як особливої соціально-художньої сфери.
На кілька порядків зростає різноманітність художнього життя, суперництво
художніх шкіл і напрямів, як і внесок у налагодження культурного діалогу
із світом, підтвердженого багатьма нагородами міжнародних конкурсів і
фестивалів.

Зростаюча з часів «перебудови» відкритість функціонування і розвитку
української культури за своїм змістом є формою входження у світовий
культурно-інформаційний простір і разом з тим оприлюдненням тих
здобутків культури, які протистояли офіційним нормативам соціалістичного
реалізму або не були визнані. Цей процес супроводжувався інтенсивним
проникненням на терени нашої країни продукції інших культур, особливо
західної, а також нового потоку творів російської культури. Якщо кращі
здобутки західної класики й елітарної культури були досить відомі в
Україні й раніше, у часи «перебудови», то предметом інтересу на¬ших
сучасників стала раніше у нас стримувана масова культура і, насамперед,
в жанрах відеофільмів — еротики, трилерів, «мильних опер», «бестселерів»
багаторічної давності, значна частина яких суворо заборонена цензурою
західних країн. Американізація, вестернізація, наступ «кітчевої» масової
культури призвели до майже повної «окупації» вітчизняного кінопрокату, в
значній мірі телебачення, до спотворення образу американської і
європейської культури в сприйнятті нашого сучасника та поглинання того
інтересу до національної культури, який тільки-но пробудився.

Навальна, агресивна пропаганда західних цінностей у їх не кращих зразках
певною мірою деформує ще не усталену систему національних цінностей,
робить привабливим для молоді «героїв» західного світу, часто чужих
нашій моралі і нашому менталітету, що викликає протест громадськості,
особливо інтелігенції.

У зв’язку з підвищеною конкурентністю західної і російської культури та
значним зниженням показників освоєння і продукування культури
української в суспільстві починає усвідомлюватись необхідність
протекціонізму щодо неї з наданням їй певних пільг і переваг, особливо у
виданні україномовної літератури, кіновиробництва та кінопрокату.

У зв’язку з ускладненням проблеми вибору духовних цінностей посилюється
потреба в новому просвітництві, розвитку альтернативних форм освіти, в
оновленні всієї системи виховання, які мають відповідати потребам
оновлення суспільства.

За ініціативою Міністерства освіти України було створено кілька
основоположних документів та прийнято ряд постанов і програм. Насамперед
виділимо такі: міжгалузеву перспективну програму «Освіта XXI ст.»,
«Засади гуманітарної освіти в Україні», концепція «Основи національного
виховання», «Українознавство в системі освіти». Обговорюються
громадськістю проекти програм «Національна комплексна програма
естетичного виховання», «Дозвілля і молодь».

Розширення освітньої мережі знайшло свій вияв у створенні недержавної
системи приватних навчальних закладів.

У потоці цих новацій (уже починаючи з часів «перебудови») у духовному
житті українського суспільства відбувається переміщення уваги системи
освіти, громадянського виховання з базового принципу колективізму на
особистість, на врахування індивідуалістичних засад української
ментальності як чинника активізації соціальної енергії, яке часто
перероджується в індивідуалізм.

Важливою рисою нової соціальної реальності і водночас чинником її
розвитку є посилення впливу на культурне життя України її діаспори
(українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний
обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої дедалі
повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва,
науки збагачують скарбницю української культури (наприклад у літературі
— Є.Маланюк, У.Самчук, В. Барка та ін.).

10.3. Культура України в умовах зростання національно-культурної
ідентичності

Чинник національної культури стає символом соціальних змін, бо в ній
найповніше втілюється торжество і майбуття української національної
ідеї.

Проголошення незалежності України викликало високе піднесення
національного духу, нові сподівання. У цей період було досягнуто значних
успіхів у поширенні української мови як державної, було прийнято Закон
про мови та інші важливі акти.

Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була
самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з
реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя
великих набутків, які або були під арештом, або призабулись, або були
невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став
відкритим і оновлює величну «ікону» нашої культури. Дивним сяйвом
опромінює нас те, що вважалося «білими плямами». Значна робота в цьому
напрямі проводиться створеною в останні роки Національною комісією з
питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів
України. Так, організована нею державна програма «Повернуті імена»
інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної академії
наук, Українського фонду культури, товариства «Україна», Фонду сприяння
розвитку мис¬тецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів
української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України створюються
спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в
зарубіжних країнах.

Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено
ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, у результаті яких
«пригадано» імена Володимира Січинського, Олександра Архипенка, Михайла
Андрієнка-Нечитайла, Григорія Крука, Людмили Морозової, Мирослава
Радима, Ігоря Стравінського, Петра Мечика, Федора Акименка, Василя
Авраменка та багатьох інших.

Було дано значний імпульс розвитку національної культури шляхом зняття
обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної
діяльності в сфері культури, що особливо виразно виявилось у розширенні
видавничої діяльності, появі нових часописів, в інтенсивному розширенні
й насиченні радіотелевізійного ефіру конкуруючими програмами
національно-культурного змісту.

З’явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності не тільки в
державних закладах культури, а й у комерційне створюваній мережі.
Значного розвитку набула діяльність «Товариства шанувальників
української мови» та «Просвіти» — не тільки з виконання закону про мови,
а й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури,
організації недільних шкіл тощо. Політичні партії різного спрямування
починають у своїх програмах дедалі більше увагу приділяти проблемам
розвитку національної культури.

Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу
установи Національної академії наук (Інститут історії, Інститут
мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М.Рильського, Інститут
археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут
філософії1). Опрацьовано кілька концепцій розвитку української культури
за участю відомих учених Г.Д.Вервеса, І.М.Дзюби, М.І.Гончаренка, М.В.
Поповича, П.П.Толочка та ін.

У той самий час зростають вимоги до національної культури, до ширшого
розкриття спектра її функцій — особливо в сучасній ситуації, коли вона
прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві.

Узагальнюючи сучасний культурологічний досвід, відомий дослідник
М.В.Гончаренко зазначає, що про високу історичну зрілість і міжнародне
значення будь-якої національної культури, яка прагне статусу світової,
можна говорити тоді, коли вона, по-перше, здатна ставити і розв’язувати
актуальні загальнолюдські проблеми, які не обмежуються суто локальними
інтересами; коли її ідеали, цілі й програми збігаються з об’єктивним
напрямом історичного поступу і відбивають потреби суспільного прогресу;
коли вона висуває художників, учених і діячів культури, здатних виразити
ці потреби та ідеали з такого мірою істини й досконалості, що їх
творчість набуває міжнародного значення; по-друге, коли вона досягає
такого рівня розвитку, що її можна розглядати як цілісну систему, усі
елементи якої міцно пов’язані між собою, продуктивно функціонують,
підтримують на належному рівні її життєздатність і спроможність
самозбереження; по-третє, коли вона тісно і дієво включена в міжнародний
культурний процес, коли її духовні цінності ефективно діють на
міжнародній арені, а її творчі сили беруть активну участь у культурному
житті всього світу, в розв’язанні так званих глобальних проблем людства
— політичних, правових, екологічних і т. ін.; по-четверте, коли вона має
багатий духовний і матеріальний потенціал, здатний зумовити її фактично
безмежний успішний розвиток, коли їй властива здатність до
самовідтворення на вищому рівні.

У суспільстві дедалі більше усвідомлюється загальна потреба в культурі
як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура
все ґрунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її
достоїнство і сутність, бо культура— це те, що зберігає й утверджує не
тільки особистісне, а й національне існування.

Базовим буттям людини є її буття у світі культури як певному культурному
(національному) життєвому світі, а тому важливим показником розвитку
самої культури є стан культурної самосвідомості та вектора потреб її
громадян.

Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її
представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від
стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато
дослідників називають комплекс меншовартості, утрату національної
гідності.

Однак за даними дослідження Міністерства культури, яке відображає
структуру населення дев’яти основних регіонів України, українським
громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить значний рівень
самоповаги (3,8 бала за п’ятибальною шкалою), що свідчить про потенціал
не розтраченої сум’яттям перебільшеної самокритики української
особистості.

Певний стриманий оптимізм відносно перспектив розвитку
національно-культурної активності громадян України викликав той факт, що
вони мають досить високе бажання, прагнення підвищувати рівень власної
культури.

Основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому
важливо підкреслити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились
у своїй потребі знань щодо культури власної нації. Водночас потребу «в
знаннях з історії та національних особливостей української культури»,
які становлять «ядро», основу культури, мають майже три чверті громадян,
а одна четверта — «загальною мірою», бо стала приділяти їй в останні
роки більше часу.

Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її
сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння
культури.

Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є
засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний
вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим
здобутком національної культури останніх років уважає насамперед
«зрушення в оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає основи
подальших позитивних змін.

Важливою традицією розвитку української культури був і є її високий
фольклоризм, порівняно з високорозвиненими країнами. Більшість опитаних
зауважує, що за останні роки відбулись позитивні зміни в опануванні
населенням фольклору, звичаїв, народного мистецтва. Результати
опитування разом з тим свідчать, що народ не просто підтримує
етнографічну культуру як таку (бо в її масових осучаснених формах немало
«шароварщини»), а ставить на одне з головних місць у її опануванні
якісний рівень («відродження української культури в її кращих класичних
зразках»).

У системі багатьох складових національної культури є такі, які в
свідомості народу посідають особливе місце як найважливіші, бо з ними
громадяни пов’язують образ своєї культури. У її якісне «ядро» більшість
опитаних громадян дев’яти регіонів України включили мистецтво, історію
та мову. Насамперед мистецтво уособлює у свідомості народу живу душу
його культури (виділяється музика, пісня, література).

Образ своєї культури громадяни також пов’язують з тією її складовою,
питома вага якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації
щодалі зменшується — національні звичаї, побут, предметне середовище,
спосіб життя.

Менше значення в системі національної культури надається громадянами
релігії та рисам національного характеру. Однак слід зазначити, що в
моделюванні системи базових елементів національної (української)
культури існують значні відмінності між східними та західними регіонами
України, які часто мають принциповий характер і є свідченням
варіативності її розвитку.

Якщо в Західній Україні при більшій насиченості релігійними
організаціями рівень релігійності зростає значно швидше порівняно з
загальноукраїнським (як і фольклоризація населення), то Східна
(індустріально-урбанізована, зросійщена) Україна характеризується
більшим зростанням потягу до світської культури, відвідування дискотек,
відеосалонів, театрів, інтересом до розважальних телепередач, читання
художньої літератури.

У Східній Україні залучення до національної культури відбувається значно
повільніше, долаючи на своєму шляху істотні перепони.

Перехідний період, який характеризується модернізаційними процесами,
супроводжується і радикальними змінами в умонастроях суспільства, хоча
період «культурних революцій» уже минув. У нових умовах змінюються
функції закладів культури. Крім загальнотрадиційної організації
культурного відпочинку вони сприяють відродженню художньої
самодіяльності, фольклору і традицій, формують їх потреби в прекрасному.

Формується підсистема недержавних культурних закладів та програма
«Культура. Просвітництво. Дозвілля», спрямована на трансформацію системи
задоволення культурних запитів громадян. Відбувається реформування сфери
культури відповідно до концепції державної культурної політики.

У сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні зміни,
супроводжувані специфічними суперечностями. Визначились принципові
зрушення в розвитку образотворчого мистецтва в другій половині 80-х —
90-х роках («нова хвиля» — В.Савадов та ін.) постмодерністського
характеру, зумовлені історичним принципом синтезу барокової традиції,
які породжують новий реалізм. Очевидним є творче піднесення української
поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки
в театральному мистецтві (Жолдак та ін.).

У всіх видах мистецтва склалась суперечлива невідповідність між
потребами переосмислення художньої реальності і відставанням критики.

Українська культура в цілому все ще переживає період свого нового
становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей,
модернізаційного і постмодернізаційного структурування.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020