Запрошення до храму українського Слова
Націотворення — процес складний, етапний, суперечливий. В історії
народів світу часто можна спостерігати одну закономірність — у той час
коли на рідних землях того чи іншого народу виникають несприятливі умови
для розвитку — тоді його сини і дочки, які волею долі опинилися далеко
від рідної землі, перебирають на себе частку відповідальної місії
носіїв, хранителів і будівничих національної культури. «Саме так ми
повинні розцінювати унікальне явище української діаспори, яка не тільки
зберегла для нащадків наші неоціненні духовні скарби, але й творила нове
Слово, нові Ідеї, нове Майбуття. Протягом десятиліть провідні діячі
української діаспори були нашими достойними послами у світі культур,
народів, націй, держав. Один з них — В.Біляїв, який запрошує нас увійти
до храму українського Слова…» — пише д-р В.Білецький, директор
«Українського культурологічного центру» [1:9]. В.Біляїв (1925-2006) —
фігура маловідома, але значуща і талановита. Це активний учасник
українського літературного життя у західному зарубіжжі у 40-90-х роках
ХХ ст., літератор, поет, журналіст, громадсько-політичний діяч, доля
якого закинула на Захід ще юнаком як «остарбайтера». Побачене і пережите
Володимиром Івановичем стало основою його книги спогадів «На неокраєнім
крилі» (Донецьк, 2003), у центрі якої непроминальні постаті видатних
українців — поетів, прозаїків і критиків, які потрапили в західне
зарубіжжя у 40-х роках минулого століття. Ця книжка — красномовне і
неспростовне свідчення великого внеску письменників діаспори у розвиток
української літератури, культури, мови, плекання українського
патріотизму, сили духу і дії. Це — друга книга В.Біляїва, яка виходить в
«Українському культурологічному центрі» його рідного міста Донецька. І
п’ята загалом — до цього були поетичні збірки «Поліття» (Філадельфія,
1970), «По той бік щастя» (Філадельфія, 1979), «Осіння обнова» (Донецьк,
2001), а також книжка «Олена Шишацька — оперна артистка (колоратурне
сопрано)» (Філадельфія, 1983).
З багатьма письменниками В.Біляїва в’язало його перебування у таборах
Ді-Пі — спеціальних поселеннях для переміщених осіб, які були утворені
для вихідців із європейських держав, що з різних причин не поверталися
додому. У таборах В.Біляїв мав десятки знайомств з відомими на той час
письменниками та з тими, хто згодом увійде в українську літературу.
Спогади Володимира Івановича Біляїва — багатоплановий і масштабний труд,
який завдяки особистому знайомству журналіста з відомими майстрами слова
і літературознавцями викликає особливу довіру. Автор спогадів добре
розуміє літературні вартості творів своїх героїв, глибоко проникає в
суть їхніх обдаровань, що наражалися на важкі життєві випробування як у
попередньому, до виїзду за кордон, житті, так і в нелегкому перебуванні
у вільному світі.
З літературних достоїнств письменників і починаються всі спогади
В.Біляїва: спочатку він розповідає про враження від їхніх віршів чи
прози, а потім — про зустрічі з ними у найрізноманітніших життєвих
обставинах зарубіжного життя.
В.Біляїв охоплює кілька поколінь українських письменників у західному
зарубіжжі. Одні з них брали участь у визвольних змаганнях доби
Центральної Ради (Є.Маланюк, Т.Осьмачка, Галина Журба). Інші (Іван
Багряний, Яр Славутич, Г.Костюк, Андрій Легіт, Василь Онуфрієнко і сам
автор спогадів) потрапили на захід під кінець другої світової війни,
сповна переживши радянський рай.
Треба сказати, що у спогадах В.Біляїва яскраво присутній сам автор.
Володимир Іванович Біляїв народився 25 червня 1925 року в селищі Моспине
в родині гірничого інженера. Тут він вчився в школі. Сталінськими
енкаведистами у кінці тридцятих років було арештовано батька майбутнього
поета. Хоча дитинство проходило в зрусифікованому середовищі, серце
Володимира відкрилося рідному слову. В автобіографії він писав: «Моїми
улюбленими піснями в дитинстві були «Стоїть явір над водою» та пісня про
Морозенка. Ці пісні, як і молитву «Отче наш», я вже знав з тієї пори,
відколи починає діяти пам’ять про людей, місця й події в житті родини і
найближчого оточення». Під час 2-ї світової війни В.Біляїв юнаком
потрапляє до Німеччини як «остарбайтер». Після закінчення війни доля
кидала В.Біляїва по світах то службовцем у повітряних силах США в
Європі, то співробітником газети «Українські вісті» (Німеччина),
часописів «Єдність» та «Вільна думка» (Австралія). Там же, в Австралії,
працює на металургійному підприємстві робітником.
У 50-х роках він оселяється в Сполучених Штатах Америки, де працює на
будівництві, а згодом починає займатися журналістською роботою,
посилаючи дописи до багатьох українських часописів.
У 80-х роках стає працівником радіостанції «Голос Америки», а згодом
директором його української секції.
Зрозуміло, що мандри світами і робота на «Голосі Америки» дозволяли
В.Біляїву зустрічатися з багатьма діячами української діаспори, зокрема
з письменниками.
У спогадах В.Біляїв не тільки переповідає враження від зустрічей із
українськими письменниками західної півкулі, але й глибоко аналізує
становлення їхніх талантів, нелегкі шляхи зростання в умовах
тоталітарного радянського режиму, який, здавалося б, повинен був їх
дощенту знищити.
Треба відзначити, що розповіді відомого журналіста про зустрічі
стосуються переважно тих майстрів художнього слова, які сформувалися в
жорстоких умовах тоталітарного радянського режиму, розгорнувшись
по-справжньому у західному вільному світі, в умовах демократії. «Ці
письменники змогли принести на Захід у своїх серцях величезний потенціал
любові до українства, до рідного народу, реалізувавши його вповні,
звичайно, у міру своїх обдаровань» [4:6].
Як це могло статися? Як їм удалося сформуватись як українським
письменникам за антиукраїнських обставин життя?
i
i
спостерігати дві радикально протилежні точки зору на це питання: від
заперечення позитивних здобутків радянських письменників-угодників
(Л.Новиченко, Г.Штонь) до поміркованої точки зору — компромісу
(Р.Кухар). Йдеться про українськість навіть визнаваних владою
письменників, твори найталановитіших серед яких залишалися за своєю
суттю антирадянськими.
В.Біляїв зміг сформулювати причини цього феноменального явища на
підставі глибокого аналізу радянської дійсності 20-х і пізніших років,
коли, власне, і закладалися умови, що, з одного боку, нищили
письменницькі таланти, але з іншого, як не парадоксально, зміцнювали
національний пафос найвизначніших із них.
У нарисі про Василя Гайворонського, прозаїка з Донбасу, журналіст
переконливо з’ясовує феномен становлення талантів українських
письменників. «По-перше, — пише В.Біляїв, — сама істотність перехідного
періоду (20-і роки — В.О.), коли в Кремлі точилася жорстока боротьба за
владу, коли все, що було поза сферою консолідації влади, мало для
комуністичної верхівки другорядне значення. По-друге, тактичне визнання
«ленінських засад інтернаціоналізму» як засобу загарбання Москвою інших
націй і одночасне використання тих засад місцевими
націонал-комуністичними керівниками задля послаблення імперського тиску,
що, наприклад, у випадку України сприяло політиці українізації.
По-третє, наявність у керівництві КП(б)У та на відповідальних посадах у
видавництвах і редакціях свідомих українців, комуністів і боротьбистів,
які в добу революції активно допомагали Москві завойовувати УНР, а
упродовж першого десятиліття комуністичного режиму намагалися відвернути
московську загладу від куцо-суверенної УРСР» [2:55].
Саме в цих умовах і формувалися моральні і художні засади більшості із
висвітлених у спогадах письменників: незважаючи на колоніальне становище
їхньої Батьківщини, вони змогли плекати у серцях український патріотизм,
те, що відрізняло їх від літераторів інших народів.
Така позиція автора спогадів значною мірою пояснює розвиток талантів
українських митців в умовах західної діаспори, шлях до Батьківщини.
Додамо лише одну думку: на письменницькі таланти та їхні
морально-естетичні вподобання мали вплив не лише умови тогочасного життя
в радянській Україні, але значною мірою впливала історична тяглість
української національної ідеї, що проходить через віки життя
українського суспільства, які б катастрофічні обставини для народу не
складалися.
Треба сказати, що спогади Біляїва наскрізь пройняті роздумами про
призначення художнього слова. Це питання він ставить самому собі і часто
чекає на нього відповіді від інших письменників, серед яких і Тодось
Осьмачка. В.Біляїв наводить таку думку Т.Осьмачки: «Світ був би страшно
бідний без літератури… Минуле, сучасне, прийдешнє — все це
уподібнилося б пустелі безводній. Все б було в ній — житло, споруди
шляхи… І сила-силенна спраглого люду. Література — життєдайна криниця
на цій планеті, а поезія — її найб’ючкіше джерело. І людина вічно
шукатиме в поезії того, чого вона не має і ніколи не матиме на землі. І
в цьому запевнення вічності поезії як вінця людської творчості» [2:305].
Здається, навряд чи кому вдавалося переконливіше визначити сенс поезії.
Ці слова, дякуючи В.Біляїву, доповнюють портрет видатного українського
поета і прозаїка, розкривають зміст його небуденних думок.
Автор спогадів розв’язує питання про призначення художнього слова
практично у кожній своїй розповіді про українських письменників.
Спогади В.Біляїва про українських письменників діаспори додають масу
важливих фактів до історії українського літературного життя, висвітлюють
інколи з незнаного літературній громадськості боку цікаві обставини
життя майстрів художнього слова у закордонні. Ці спогади органічно
в’яжуть кілька поколінь українського письменства — представників різних
культурно-історичних епох життя українського народу в ХХ ст. в
одну-єдину творчу когорту, яка зробила значущий внесок у розвиток
української літератури ХХ ст.
Без сумніву, розповіді учасника далеких подій стануть у пригоді не
тільки фахівцям-дослідникам непростого шляху розвитку української
літератури у ХХ-му столітті, але й пересічним читачам, які небайдуже
ставляться до величезних зусиль українців за межами Батьківщини у
збереженні і плеканні рідного слова.
Необхідно додати, що серед колоритних героїв спогадів не менш значущим
виявляється їхній автор, — людина, що причетна до багатьох
суспільно-політичних подій, які переживали українці в західному
зарубіжжі, як людина непересічна, сповнена палкої любові до долі
українства взагалі і рідного письменства зокрема.
Перефразовуючи назву спогадів Г.Костюка, В.Біляїв в одному з
нарисів-спогадів висловився так: «Відомо, що мемуари вводять нас у
минулий світ. Проте, долаючи час, вони також зводять міст між минулим,
сучасним і прийдешнім, а тим самим стають і нашими зустрічами і
прощаннями» [2:224].
З цією думкою не можна не погодитись: книжка спогадів Володимира
Івановича кидає ясний промінь на життя українського письменства у
далекому зарубіжжі, на його, на щастя, здійснені сподівання на
відродження рідного слова і власної Вітчизни, яка, нарешті, знайшлася.
Література
1. Білецький В. Від видавця // На неокраянім крилі. — Донецьк: Східний
видавничий дім, 2003. — 348 с.
2. Біляїв В. На неокраянім крилі. — Донецьк: Східний видавничий дім,
2003. — 348 с.
3. Біляїв В. Осіння обнова. — Донецьк: Український культурологічний
Центр, 2001. — 96 с.
4. Оліфіренко В. У пошуках втраченої Вітчизни // На неокраянім крилі. —
Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. — С. 4-8.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
