Контури українського літературного простору в сучасній Польщі
Протягом останнього півстоліття, тобто з часу виникнення Українського
Суспільно-культурного товариства у Польщі (1956), а з ним і тижневика
«Наше слово» та його додатків — «Світанку» (для дітей), «Нашої культури»
(для творчого середовища), «Українського календаря», голосно заявили
про себе як співці-українці на теренах сусідньої країни Остап Лапський,
Яків Гудемчук, Міля Лучак, Ольга Петик, Петро Львович, Ірина Рейт, Іван
Ігнатюк, Іван Златокудр. Після 1980 р. їх поетичні лави поповнились
Тадеєм Карабовичем, Іваном Киризюком, Юрієм Гаврилюком, Женею
Жабінською, Софією Сачко, Петром Мурянкою, Оленою Дуць-Файфер, Анною
Ландвуйчак, Юрієм Трачуком, Володиславом Грабаном, Стефанією
Трохановською та ін. Розмаїтий художній світ цих та інших українських
письменників Польщі вже традиційно репрезентує річник з промовистою
назвою «Український літературний провулок» (вийшло чотири томи протягом
2001-2004 рр., а нині перебуває в друку п’ятий — за 2005 рік). До
редакційної ради цього збірника увійшли Ю.Гаврилюк, В.Грабан,
І.Златокудр, І.Киризюк, А.Ментух, М.Лучак-Горбачек, Л.Пушак і, звичайно,
основний рушій чи справжній мотор річника, його головний редактор —
поет, перекладач, критик, видавець, педагог Тадей Борисович Карабович.
Як було відзначено у вступних заувагах до першого тому «Українського
літературного провулка», це видання, яке «повністю присвячене творчості
українських літераторів, які живуть у Польщі та пишуть українською
мовою» (т.1, с.5). Редакцією підкреслювалось, що з появою ще в 1956 році
у Варшаві україномовного тижневика «Наше слово», з’явилися ширші
можливості для презентації читацькій аудиторії творів українських
авторів, котрі згодом — у 80-90-х рр. почали видавати й окремі книги.
Відтак «Український літературний провулок» був покликаний самим часом,
щоб «увінчати довголітнє існування українського літературного середовища
як складової частини нашої національної меншості у Польщі», «заповнити
прогалину в нашому культурному житті» (т.1, с.5).
Як відомо, український загал у цій країні складається з трьох основних
категорій — нащадків прадавніх поселенців на польських землях; корінних
мешканців етнічних територій, що були передані Польщі в 1940-х рр. за
рішенням Й.Сталіна; сучасних вихідців з України, що вже в часи
незалежності виїхали туди на заробітки, навчання, стажування, лікування
тощо. Твори письменників-репрезентантів усіх цих груп можна зустріти на
сторінках «Українського літературного провулка». Але насамперед це ті
митці, які самі (або члени їхніх родин) постраждали від проведеної
польськими службами при підтримці з Москви горезвісної акції «Вісла»
(1947) та від її наслідків. Звідси наявність у багатьох творах річника
скорботних настроїв, пов’язаних з насильницькою полонізацією, втратою
національного коріння, штучною відмежованістю від Великої України.
Красномовний приклад, спроектований на загал, фіксує редакційна
передмова до другого тому: «Колись на авторському вечорі поетеса Міля
Лучак мала велику проблему відповісти на запитання про рідні сторони;
дитиною була вивезена до Німеччини, а після 1947 р. — маленькою
дівчинкою на Мазури, тому й не зуміла пригадати смаку рідної землі, а
чужина, неначе рана незагоєна і болюча, заполонювала надчутливу
свідомість.
Тому-то, коли появилося перше число «Провулка», багато читачів
запитувало, чому в ньому не вказано місця видання. Символічно, мабуть,
було б сказати всім, що місце видання «Провулка» там, де писалися поезії
Остапом Лапським — у Варшаві, Мілею Лучак — у Перемишлі над срібнолентим
Сяном, на Шлеську — Іваном Златокудром, на Підляшші — Іваном Киризюком,
на Лемківщині — Володиславом Грабаном, біля блакитної церкви у Голі —
Тадеєм Карабовичем» (т.2, с. 5).
Тож редакція вважає незайвим нагадати про основний імпульс, головне
джерело творчості учасників-співавторів збірника: «Пошуки тотожності
дуже часто ведуть у слово, і воно стає батьківщиною у стовбурі
самотності, або гніздом, сплетеним серед чужини з рідних клаптиків
пам’яті про дитинство, яке майже по сей бік життя. Це подорож додому з
піднятою головою, із зором, спрямованим в небо, коли слідкуєш за вирієм
дикого птаства, що ключем летить десь на Схід. Мандрівка до себе через
складні десятиліття, коли вірші писалися до шухляди, а слухачами
написаного були чотири стіни, підлога та стеля» (т.2, с.5).
Від першого до четвертого тома «Український літературний провулок»
зростає, розширюється, соліднішає — і не тільки в кількісному вимірі
(перший том мав 128 сторінок, а четвертий — майже втричі більше — 336
сторінок), а й щодо урізноманітнення рубрик, залучення нових і нових
авторів. Тож нині це поважне видання з уже традиційними літературними
розділами «Поезія», «Проза», «Драматичні твори», «Поетичний літопис»,
«Наші гості». Ці рубрики доповнюються іншими, що містять мемуари та
інтерв’ю, публіцистичні, критичні, інформаційні матеріали. Але поза
всією цією мозаїкою твориться виразний колективний портрет українського
літературно-мистецького загалу в Польщі, складаються чіткі уявлення про
вагоме місце, яке посідають наші співвітчизники в культурному середовищі
цієї дружньої нам країни.
Епіграфом до розлогих художніх добірок українських авторів з Польщі,
представлених у перших чотирьох томах річника, можна було б узяти
промовисті рядки з Мілі Лучак: «Без любові самі чорнодні / а ночі
саркофаги» (т. 1, с.15). Саме любов — до коханої людини, до своєї родини
і малої батьківщини, до великої неньки-України і до Польщі, де
бовваніють острівці українськості, — надихає співців на ліричні
одкровення, на прості й щирі, а водночас високі за звучанням
монологи-сповіді.
Як визнає чи не найстарший серед них варшав’янин Остап Лапський
(народився 1926 року в Гуцьках біля Кобрина на Берестейщині, автор
поетичних збірок «Деякі елегії та дещо інше», «Мій почитачу», «Обабіч:
істини?!», «Себе: розшукую?!»), що є лауреатом Міжнародної премії ім.
Богдана Лепкого, «мій же шлях до українсько-польського зближення,
взаємо(по)розуміння, поєднання — це шлях незалежного поета, отже
художника слова, веде мене, приводить, призводить, ба доведе до того,
щоб стати, що стану сам самою правдою» (т.1, с.8). У співцеві вбачають
«легенду літератури» (Т.Карабович), що й сьогодні для багатьох
залишається загадкою. Адже це «герольд недоговореності та промовчань»
(Ф.Неуважний). Тож кожен з чотирьох томів річника прикрашають цілі
оберемки ліричних витворів О.Лапського — численних екслібрисів, етюдів,
нотаток, діалогів, іронічних опусів, мікропамфлетів, колажів,
автокоментарів. Поет радить «вдивлятись / безупинно в неозорість, / аж
до тебе заговорить?!» (т.1, с.9) і розмірковує, «чи мрія / зброї не
дорівнює: / їй не рівня?!» (т.1, с.11). Він спогадує, як «в національно
/ українській хаті / братні рила / хоровод водили» (т.1, с.12-13) і
стверджує неможливість того, «щоб поет наприкінці: / писав отрутно!»
(т.1, с.13). В художньому світі Остапа Лапського сакралізуються Україна
та її мова, національні атрибути. Через них ліричний герой поета
прилучається до вічності:
Безсмертя за життя
судилося мені
від слова рідного,
що родиться щодня
[«269, етюд»; т.4, с.94].
Зі своїм старшим побратимом по перу суголосна Міля Лучак (народилась
1937 року в місцевості Військо побіля Перемишля, авторка ліричних книг
«Любов і мир», «Дітям», «Ти ще повернешся до мене, сину», «Нехай прийде
царство Твоє», «Апокаліпсис або ознаки кінця світу», «Розмова з Богом»),
яка при тому традиційно полемізує з ним, значно дистанціюється від
співця, що означився: «я одного актора театр собою являю» (т.4, с.98).
Муза поетеси «не з Землі Вона приходить із різноерря», а пан Остап, на
її думку, більш приземлений («Твоя Муза ходить по Землі Твоя Муза
колоски презрілості зриває», «Твоя Муза в’яже перевесла із Сонячних
відкидів золота Ти з грудок землиці Будуєш жилища душі»). Як і в
давнішій своїй творчості (до проголошення незалежності України), так і в
друкованих в «Українському літературному провулку» віршах Міля не
забуває про трагічні сторінки не такої вже й віддаленої в часі історії —
антиукраїнського шабашу, пов’язаного з операцією «Вісла». Тоді, з болем
констатує авторка «чужомундирці нас прогнали Разом з сорок сьомим
роком», «над потоком й Вігром Запоточились й завігринились сльози» (т.1,
с.16). Ці гіркі й щемливі сторінки самі «Боги ілюструють»:
Здавалось у Раю
Але «Вісла» розторнадила Землю мою
І пеклом стали Раї на півночі країни (т.1, с.28).
Міля Лучак виносить присуд тим лиховісним силам, що спровокували таку
вже незворотну ситуацію, коли «Нема села Лише цвинтар на ньому Чи могила
одна Навіть назву позабули люди», «Всюди вітер ломить скали І виють
ночами пси Яких ніде нема Як села Розстріляного над потоком Сорок сьомим
роком» (т.4, с.104). Але сильним цього світу цілком байдуже до цієї
скорботи в очах і в крові представників західного уламка українського
народу, відсторонених від своєї великої Батьківщини, грубо позбавлених
своєї національної тотожності:
…Мовчать усі… історики й політики
А інші у нарушниках мовчань
Націю продають за євро (т.4, с.104).
А проте героїня поетеси все частіше даленіє десь у Надгалактики, міцно
«тримаючи над світами у руках Синьо-жовтий стяг — Вільноволі»,
переймаючись загальнолюдськими питаннями, проблемами перетворення
довколишності на гуманістичних засадах.
Серед авторів «Українського літературного провулка» однією з
найпомітніших постатей є, безперечно, його головний редактор Тадей
Карабович (народився 1959 року в селищі Савині Холмського воєводства;
видав збірки поезій «Zapatrzenia», «Вологість землі», «Біля вогню»,
«Кличу тебе як ластівку», «Атлантида», «В пустелі небо чорне», «Що стою
за стіною споминів», «Два листи до ночі», «Вибрані поезії», «Ju? dzie?
si? nachyli? do czterech kra?cow ?wiata», «Довга розлука». Ліричною
візиткою цього співця можна вважати хоча б таку зворушливу мініатюру, як
«Звук», в якій означене його мистецьке кредо:
звук як щем забринів
я вірю в слово невимовлене досі (т.3, с.16).
Органічне відчуття належності до околу, заглиблення в таємниці
світобудови і людської душі, постійний діалог з Господом заповнюють
кожну клітинку поезій Т.Карабовича. Звернення до Всевишнього для нього
як дихання, як імпульс самопізнання й самовдосконалення, духовного
очищення й творчого згорання:
коли покличе мене Господь
стану перед ним наго
буде мене судити з моєї поезії
адже липка кров моїх віршів
завжди керувалася до Нього (т.4, с.60).
Але час від часу ці благоговійні хвилі пронизує щемливий докір.
Сиплеться «іржа моєї молитви / раптова», викликана відчуттям
несправедливості: «запитаю колись Господа / чи кохає Холмщину» (т.4,
с.63). З одного боку, ліричний герой прагне відновити, вибудувати хоча б
у слові свою колись квітучу малу батьківщину, що тепер нагадує пустку.
Так хочеться, щоб її сакралізований образ став явиною («моя Холмщина як
ікона / я до неї молюся блакитно // там де я народився / дощ б’ється
крильми о рамена хрестів» — т.4, с.55). Та з іншого боку, доводиться
визнавати, що винародовлення в краї вже незворотне. Мала батьківщина
співця стає цілком ірреальною — у неї «затирається поняття / біографії»
(т.4, с.61). Проте ліричний герой Карабовичевих віршів не є людиною
розпачу і зневіри. Це творець кожної хвилі свого буття — хвилі, що
проминальна, але вкарбована у вічність своєю неповторністю. Це
миттєвості любові — до коханої, до природи, до пізнаванного й безмежно
загадкового світу. Це ж такий дарунок — грітися «на березі / що смію
називати життям» (т.1, с.51). Кожна спонука така природна, спонтанна:
«постій біля ночі / погрійся щокою об її холодну щоку», «тіні розпізнай
що лягли від хрестів / і нас наго що накриваємось молитвою / любови»
(т.4, с.49); «ходи / будемо кохати / весняний дощ / переліт хмар / хвилю
зливи» (т.4, с.64). Твори поета гранично щирі, відкриті, чисті своєю
первозданністю. За словами С.Андрусів, «вірш Карабовича наче виростає із
холмської землі, як її квіти» (т.4, с.284).
? ?F?j?l? ?c?OHOHoH:I?IoeeeeeeeeeeessssssssssOOeessssss
]„gd@(K
gd@(K
gd@(K
раплини / хто поріг в журбі покинув»). Він сплітає славень на честь
батьківщини та її народу: «Незламний дух! — Нетлінна кров! — Рубала
корінь рать чужа, — Труїла ручаї цілющі — А — Край лозою — оживав…»
(т.1, с.42). Ліричний герой Івана Златокудра журиться «на видноколі
жалів журавлиних» і радіє, ощасливлюється ходою «проти вітру / проти
долі». Він зачудовано споглядає, як «вербове сонцедиво / на сопілці
грає» (т.1, с.35) і як «курличе скрипкою грає / неба кочуючий віз» (т.2,
с.52). То він сам нагадує «дерево зі зламаним крилом / що рветься в
вирій» (т.2, с.56), аби подолати самотність. То весь хмеліє од відчуття,
що на нього чекає «весна на виднокраю / синьоволошкові очі /
червономакові вуста» (т.2, с.51). Поет схиляється в молитві перед
образом рідної землі («іду до тебе журбний краю мій / крізь ніч») й
оспівує цілющу силу поцілунку милої («твої черлені уста / від усіх ягід
літа солодші»). У своїх «мар’ївських» сентенціях Іван Златокудр визнає:
«Від живописності рідних сторін наша врода, вдача і доля!» (т.2, с.46).
Оця мальовничість прозирає в кожній мініатюрі співця. У нього «білий
спів троянди / на райдугах метеликових крил розп’ятий» (т.4, с.39), а
поряд пломеніють «веселковорайдужні очі» тієї, що єдина в світі. Тільки
їй подарує герой «синєдзвіночкову квітку / веснову». Ходіть разом з
поетом у його «сад / добра і зла» і дізнаєтесь, як «ніч сипала зорі
скрипалям / ніч сипала квіти скрипалям» і як «плаче небо терном синім»
(т.4, 46). Зайдіть і зачудуйтеся барвами й відтінками його слів. То
«мислі цвіт» неповторний, суто златокудрівський, без якого важко уявити
український поетичний простір сучасної Польщі.
Невід’ємною часточкою цього культурного обширу є лірика Івана Киризюка
(народився 1949 року в Крив’ятичах на Підляшші, автор збірок «Моя
батьківщина, Підляшшя», «Моїй батьківщині», «Весна з русалками», «На
дорозі із кирилиці», «Смак ягоди ожини»). Своєрідною
візиткою-автопортретом цього співця можемо назвати його вірш «Терпко»,
сповнений щемливих ноток, стривоженості й глибинної любові:
Здається
Серце розірветься.
Наша істина забута
Догоряє
Терпко чую
Як життя минає.
Я, мов пташка польова
Ніде не відлітаю (т.1, с.43).
Зболене питання «А ми? — що ж ми?!» в контексті спогадів про славних
предків спонукає не тільки до гірких констатацій («А ми мов ті / коні
безногі»), а й до пошуку виходу з трагічного кола, в яке традиційно
потрапляють українці. Відтак для поета характерні інтонації
самоствердження, віри в себе і своїх співвітчизників, подолання всілякої
кривди. Він — «людина безустанного неспокою» (Б.Бойчук). І цією
одержимістю й завзяттям співець і активний громадський діяч запалює
своїх земляків-читачів: «Часто Куються кайдани, Стараємось рвати Ми тії
пута Під предків Святими образами» (т.4, с.73), а ще сіє «синій льон
Надій запазуху» і молиться за краян, «щоб Не були рабами!» (т.4, с.74).
Та поза такими публіцистичними вкрапленнями Іван Киризюк — надзвичайно
чутливий і ніжний лірик, який фіксує, як «втопилась тиша В келихах
Червоного вина, Думка Кольоровим метеликом Сіла», як «час Мов човен
Стукнув засовкою За дверима ночі», а день «розчиняє білі груди» (т.1,
с.46). Він чує, як «тче вітер на скрипці Музику суму» і як Сяном
«спливає Гомін слави, Гомін горя», «Тихим Псалмом візантійським Дзвенить
Лемків гірка доля» (т.3, с.8-9). А звідси й пристрасне бажання, щоб
сльози краян і їхнє терпіння перемінились «в каплі сонця На соняшниках В
рідних селах весною» (т.3, с.30). До кожного серця, лине Киризюкова
спонука:
Одслонім
Зі своєї душі фіранку,
Там кирилицею
Виписані псалми
І мудрість предків (т.3, с.34).
Репрезентантом «Українського літературного провулка» в Польщі традиційно
виступає і Юрій Гаврилюк (народився в 1964 році в Більську Підляському
на Білосточчині , автор книг «В непроминаючому поході», «Негербовії
генеалогії», «Голоси з Підляшшя», «Niechaj ?ywe Pudlasze!», «В павутинні
життя»). Як історик за фахом, він і в своїх поезіях, і публіцистиці, і в
нотатках звертається до минувшини в її зв’язках з сучасністю. Пам’ять
роду і народу озивається в творах письменника то як присуд, то як наказ
до патріотичного чину. «Історія — це страшний вампір, — нотує
Ю.Гаврилюк. — Його зуби виростають з кожним новим проявом зла, яке
накопичується з року в рік, з покоління в покоління. І швидше чи пізніше
гострі зуби висмоктують кров…» (т.4, с.181). Такий кривавий відтінок
мають події з поетової «Гетьманської трилогії», що наклали фатальний
карб на всю подальшу долю українства. «Зрабіла оця свята земля», «Сонце
слухняно лиже ґрати», «Вітер наруги трусить в очі» — ці та інші
констатації звучать, як ляпаси. Далися взнаки гетьманські діла. «Спливла
по лезах кров Іржу страждань змивавши Багрянородна це дочка Козацька
воля» (т.4, с.25). Сам Бог «в сорочці вишиваній» відрікся від
народу-лицаря, що став попихачем (вірш «Тобі — полин»). Рід гречкосіїв
«сам як зерно У чужих жорнах» (т.4, с.28). Жорстко й жорстоко оголюється
трагедія краю і його зневаженого люду, у якого спалено «негербові
Генеалогічні дерева». Не в міфічних просторах Давидових псалмів шукати
таку глибину страждань і туги — «не на вавилонських ріках На берегах
своїх», де все відгонить гниллю і безпам’ятством, де «вітер чужої
насмішки Свище в щілинах Розколотої душі», де «квітчає чорне зілля
забуття Зневаги до свого Слова» (т.4, с.33). Імператив поетів Празької
школи вчувається в Гаврилюкових ліричних формулах, як-от:
Вітчизна це не міф
Це у гурті ми
Воля нам не прийде
Нам піти по неї (т.4, с.29).
Не можуть не викликати інтересу сповнені мовної екзотики вірші
поетів-лемків В.Грабана й С.Трохановської. В них озивається сам дух
етнічного куточка прадавньої України — Лемківщини. Поезія і проза
Володислава Грабана (народився 1955 року в селі Самбож побіля Вроцлава,
автор збірок «Обличчя серед тіні», «На ковпаку гір», «Розсипані
пейзажі») перейнята мотивами примусової депортації 1947 року та
пізнішого повернення на пращурівські терени. «Тут стояла хыжа / пец і
теплы перогы / Гнеска під небом / лем почорніле місце / а перогы / як
місячыкы лежат / на вышытім ручнику / атраментового неба / а зірками для
прикрасы» (т.1, с.68). Вистраждана дорога «повороту» лемків на
батьківські землі «найдовша дорога / через півстоліття / і з кождом
весном / коли забілит ся калина / видиме червену дорогу / на схід і
захід» (т.1, с.68-69). Подібно до Карабовичевих апеляцій до Всевишнього
(«чи кохає Холмщину?»), звучать молитовні звернення В.Грабана. В них
закарбовані муки, біль цілих поколінь:
Чому Боже
залишив зелени верхы
зелене волося лісів
пожертвував чужым
наші ялиці
што стояли лемкам святиньом (т.1, с.68).
Доля малої батьківщини у В.Грабана переплітається з минулим і теперішнім
буттям Великої України («твої діточкы / єй сыны / пострадали / від
Чорнобиля», «Чорна Матери / молися за них»). Поет просить Господа,
благає Божу Матір не забути про українців — «вратувати нарід сей / бо
заслугує на краще / як московській шлях» (т.1, с.69).
В.Грабан — прекрасний пейзажист, співець рідної природи. «У випадку
Грабана маємо справу зі справжнім ліриком, — наголошує Ф.Неуважний, і
через його ліричні окуляри оглядаємо Лемковину у всій її красі та
неповторності, у різних ракурсах і порах року» (т.4, с.281). Поет
обожнює краєвиди свого мальовничого куточка. Ліси і гори, дзвінкі потоки
й тихі долини оживають у його ліричних перлинах, прилучають до високої
краси, якою славиться матінка-природа. У захопленні зупиняється герой,
щоб зафіксувати кожну рисочку, кожен штрих у цій величній картині
довкілля: «Передомном літо і птахы / што прокупали свої крыла в сонци /
зелена ніч з місяцьоколачом / і кін в мори літніх полонин», «Передомном
осін дзьобата / пера птахів стріже вітром / і кін жде Михала зо списом з
білом сьнігу гривом» (т.1, с.67).
Співцем лемківською краю, подібно до В.Грабана, стала й самобутня
поетеса Стефанія Трохановська (народилася в 1951 році в Мирошевицях
побіля Лігниці — на вигнанні, але з часом повернулася на прадідні землі
і нині живе в Білянці). У її віршах розчинився біль депортованих («были
люде / были горы / были лісы / были просторы / пішли люде / плакали горы
/ пропали лісы / остали просторы», «ішли-сме / того судного дня / в
незнане / по части з добытком / зо серцьом / на двоє розорваным») і
відчуття необхідності єднання співвітчизників («єдна наша пісня / єдна
земля і діло»). Авторка щемливо передає тему «повороту» на Лемківщину
(«піше / вертали / до гір / бо серце / мали / в грудях / не камін»), де
кожне дерево радіє поверненцям («смерек / при пути / розпристер / рамена
/ вказує / кади домю / зблуканым»), її мініатюри — ліричні одкровення й
освідчення в любові до рідної землі. Кожен куточок цього краю для
С.Трохановської — це святиня. А ще болюча пам’ять («Карпаты / розпука /
і любов / годен / вас забыти / лем тот / што вас / не годен»). Вірші
поетеси сповнені емоцій і пристрасті, а при тому позначені точністю і
чіткістю штрихів, афористичністю вислову:
дорога домю найкоротша
матери наймильша дітина
небо найкражче
над мойом вітчызном
земля ридна на сьвіті єдина (т.1, с.66).
До перших томів «Українського літературного провулка» ввійшли твори
українських письменників Польщі, що належать до різних генерацій. Це й
автори старшого покоління, що вже відійшли в вічність Євген
Самохваленко, Яків Гудемчук, Ольга Петик-Хиляк, Євген Беднарчук. Це й ті
митці, що й сьогодні продовжують торувати літературні шляхи Степан
Сидорук, Іван Ігнатюк, Гандзя Мельниченко, Казімєра Павлюк. Інтерес
викликають поезія та проза дебютантів «Провулка» — Мар’яна Горбачека з
Польщі, Надії Вархол та Івана Яцканина з Словаччини. Наведемо мініатюру
одного з них — Мар’яна Горбачека:
Букви не старіються
І не вмирають
Лише оживляють мертвий світ
Між буквами святих книг я пізнав
Христа
Бога
Україну
І себе
Самого (т.4, с.128-129).
Обличчя «Українського літературного провулка» увиразнюють численні
статті та рецензії, присвячені оглядові творчого ужинку О.Лапського («У
полоні переживань вічності, скороминучості, тобто правдива книга віршів
Лапського, звернена до нас» Ф.Неуважного, «Спадкоємність і новаторство
поезії Остапа Лапського» В.Назарука, «На вітрах розвіяна радість…
(Думки над книжкою Остапа Лапського)» М.Зимомрі, «Поняття «мала
Батьківщина» в поезії Остапа Лапського» та «Проблема Великої Батьківщини
у творчості Остапа Лапського (деякі аспекти)» Є.Копець, «Остап Лапський:
Діалог із самим собою, зі світом» А.Мойсієнка), М.Лучак («Апокаліптичні
візії поетичного космосу Мілі Лучак», «Два світи у поезії Мілі Лучак» та
«У пошуках слова. Деякі аспекти поезії Мілі Лучак і Остапа Лапського»
Т.Карабовича), Ю.Гаврилюка («Голоси рідної землі» С.Андрусів,
«Особливості світовідчуття у поезії Юрія Гаврилюка» В.Яручика, «Дорога
через рідне Підляшшя» Т.Карабовича), І.Киризюка («Джерела та грані
поетичного світу Івана Киризюка» Б.Бойчука, «Роль творчості Івана
Киризюка у поезії Північного Підляшшя» В.Яручика), Т.Карабовича («Між
мовчанням і словом про поезію Тадея Карабовича» Е.Соловей, «Дещо про
поезію Тадея Карабовича» В.Бойчука, «Поезія на Розп’ятті: про вірші
Тадея Карабовича» А.Савенця, «Ще одна» сентиментальна подорож по
Холмщині його віршів» С.Андрусів), І.Златокудра («Веселки пам’яті на
вістрі часу» Л.Пушака), В.Грабана («Тепло лемківської ватри»
Ф.Неуважного), Ж.Жабінської («Не наполохай ранню тишу» Б.Столярчука),
С.Сачко («Поезія Софії Сачко — символ національного відродження
Підляшшя» Ю.Трачука), Я.Дудри («Нова збірка віршів Якова Дудри та
проблема правопису» М.Лесіва) та ін. Цікаву й розмаїту інформацію можна
почерпнути зі спогадів про О.Петик-Хиляк, Є.Беднарчука, Є.Самохваленка,
Я.Гудемчука, з інтерв’ю, взятих у М.Лучак-Горбачек, Ю.Гаврилюка, з
коротких, але змістовних повідомлень у розділі «Хроніка», — річник
знайомить і з перекладацькою діяльністю українських письменників у
Польщі. Зі сторінок видання промовляють українською білорус Сакрат
Янович, поляки Уршуля Міхаляк, Ян Леончук тощо.
Слід відзначити вдале художнє оформлення збірника. Кожен том річника на
своїй обкладинці репрезентує малярські твори українських митців Польщі —
Никифора (Єпіфанія) Дровняка з Криниці, Тирса Венгриновича з Кракова,
Андрія Ментуха з Гданська, Олекси Шатківського.
«Український літературний провулок» широко відчиняє вікно у світ
письменницьких набутків наших співвітчизників у сусідній країні. Щиро
бажаємо цьому чудовому виданню і його співавторам і надалі високо
тримати планку художності, зберігати своє неповторне обличчя.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
