.

Ліричні присвяти Т.Г.Шевченкові в доробку О.Афанасьєва-Чужбинського (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2443
Скачать документ

Ліричні присвяти Т.Г.Шевченкові в доробку О.Афанасьєва-Чужбинського

Українського поета-романтика й мемуариста, етнографа й історика,
публіциста й мовознавця Олександра Степановича Афанасьєва-Чужбинського
доля звела з Т.Шевченком 29 червня 1843 року в с.Мойсівці на балу у
поміщиці Тетяни Волховської, а такі імпрези “були для Малоросії
своєрідним Версалем” [1, 89]. Знайомство відбулося з легкої руки
Є.Гребінки. Перше враження від Кобзаря за мить до того, як Євген
Павлович відрекомендував поетів одне одному, було осяйним — Шевченко
“був середній на зріст, кремезний; на перший погляд обличчя його
здавалося звичайним, але очі світилися таким розумним і променистим
світлом, що мимоволі я звернув на нього увагу” [1, 90]. З того часу
письменники потоваришували, тож їхні подальші життєві стежки часто
перехрещувались. О.С.Афанасьєв-Чужбинський зазнайомився з Кобзарем,
“коли наш поет був ще молодий, кипів натхненням, прагнув до самоосвіти
і, незважаючи на тугу, що повсякчас ятрила його серце на самоті,
захоплювався ще іноді й веселим товариством, і співчуттям, яке викликав
симпатичною своєю особою” [1, 87]. Тарас Григорович неодноразово
гостював у маєтку О.Афанасьєва-Чужбинського — в селі Ісківцях
Лубенського повіту на Полтавщині. Такі зустрічі відбувалися в 1843, 1845
та 1846 рр. За свого другого приїзду на Україну в 1845-1847 рр.
Т.Шевченко запросив О.Афанасьєва-Чужбинського до подорожі Лівобережжям.
За перебування в лютому-березні 1846 року в Чернігові, де за завданням
Археографічної комісії описував місцеві історичні та архітектурні
пам’ятки, Кобзар намалював портрет свого товариша та записав до його
альбома вірш “Не женися на багатій”, створений 4 жовтня 1845 року в
Миргороді. І портрет О.Афанасьєва-Чужбинського роботи Т.Шевченка, і
згаданий альбом, на жаль, не збереглись. У своїй ліричній
присвяті-напучуванні Кобзар відзначив:

Не женися на багатій,

Бо вижене з хати,

Не женися на убогій,

Бо не будеш спати.

Оженись на, вольній волі,

На козацькій долі,

Яка буде, така й буде,

Чи гола, то й гола [3, 251].

Таке красномовне віршоване побажання вочевидь не випадково було вписане
саме в альбом О.Афанасьєва-Чужбинського, особистість і поведінка якого
викликала у Т.Шевченка далеко не однозначні поцінування. Чим ближче
знайомився Кобзар з цим письменником та його видноколом, тим більше
стосунки ставали прикрішими.

Під кінець весни 1846 року Т.Шевченко разом з поетом
О.Афанасьєвим-Чужбинським та художником М.Сажиним мешкали в будинку
І.Житницького в Хрещатицькому провулку. Пізніше, в 1928 році, в цьому
помешканні було засновано Літературно-меморіальний будинок-музей
Т.Г.Шевченка. Глибока повага до Кобзаря, захоплення його діяльністю
відбилися в багатьох публікаціях О.Афанасьєва-Чужбинського, присвячених
як 40-м рокам, так і останньому періодові життя геніального поета. Це
“Воспоминания о Т.Г.Шевченко”, опубліковані в журналі “Русское слово”
(1861, № 5), стаття-некролог “Землякам. Над гробом Т.Г.Шевченка”, подана
в тому ж часописі (1861, № 2), а також розлогі “Очерки прошлого”,
друковані в періодиці протягом 1861-1871 рр. та окремими томами (1863,
1870, 1874). Це й рецензія “Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских
поэтов” (1860). Були в доробку О.Афанасьєва-Чужбинського й ліричні
присвяти Кобзареві, які помітно виділяються серед багаточисельного
літературного ужинку такої ж тематики в творчості інших представників
т.зв. шевченківського періоду в розвитку українського письменства
(1840-і — 1860-і роки): йдеться про поетичні епістоли “До Шевченка”
(“Чого ти лаєшся, Тарасе?”) В.Забіли й “Скажи мені, батьку”
Г.Андрузького, пісенний триптих “Три сльози дівочі” та молитву “Молим
тебе, боже правди, боже благостині…” О.Псьол, віршовану апеляцію
“Брате-голубе Тарасе!” В.Александрова й привітання “На святе
Благовіщення” М.Максимовича, болючі епітафійні твори “Сумує і плаче” та
“На смерть Шевченка” (“То не вітер стогне в полі…”) О.Навроцького, “На
смерть Шевченка” В.Кулика, “На похорон Шевченка” О.Кониського, “На
похорон Т.Гр.Шевченка під Каневом” М.Максимовича, “Замість епілога до
поеми брату Тарасові на той світ” і “До братів на Вкраїну” П.Куліша, “В
день скону батька нашого Тараса Шевченка” й “Осьмий поменник Тарасові
Григоровичеві Шевченці на вічную пам’ять” Ю.Федьковича, “Тарасові на
вічную пам’ять” К.Климковича… До речі, саме О.Афанасьєву-Чужбинському
належить чи не найперше ліричне звернення до Кобзаря.

Вірш поета “Шевченкові” (“Гарно твоя кобза грає…”) датований ще 26
листопада 1841 року (з поміткою про місце написання — Чугуїв), а
опублікований був 1843 року в українському літературному збірнику
“Молодик” (число друге). У цьому дружньому посланні, що з’явилось ще до
особистого знайомства письменників, не приховується щире захоплення
музою Шевченка, її яскраво вираженим національним характером. Автор
наголошує на розмаїтті настроїв, якими перейнятий “Кобзар” — маленька
книжечка на вісім творів, що якраз незадовго перед тим — 1840 року —
з’явилась у світ і стала неабиякою подією в житті українського народу.
Поетові близькі й зрозумілі Шевченкові думи, контрастні почуття й
переживання:

Гарно твоя кобза грає,

Любий мій земляче!

Вона голосно співає,

Голосно і плаче.

І сопілкою голосить,

Бурею лютує,

І чогось у Бога просить,

І чогось сумує [2, 226].

Розмірковуючи над витоками творчості співця-краянина,
О.Афанасьєв-Чужбинський констатує його закоріненість у національний
ґрунт, у рідну історію. Сама природа українська, національне середовище
спонукали митця виявити свій небуденний хист (“Ні, не люде тебе вчили: /
Мабуть, сама доля, / Степ, та небо, та могили,/ Та широка воля!”,
“Мабуть, часто думка жвава / Труни розкривала / І козацька давня слава,
/ Як сонечко, сяла”). Автор окреслює систему образів дебютної збірки
Т.Шевченка, як і інших ранніх творів, де домінують насамперед героїчні
постаті пращурів — борців за українську державність, що віддавали свої
життя на вівтар служіння матері-Батьківщині:

І вставали з домовини

Закуті в кайдани

Вірні діти України:

Козаки й гетьмани.

І святі кістки біліли

Спалених в Варшаві;

І могили кровавили

Прадіди безглаві [2, 226-227].

Імпульсом до появи Т.Шевченка як співця національних святощів стало
гостре відчуття належності до долі рідного краю — сплюндрованого та
понищеного сусідами-загарбниками, до становища окраденої неньки-України.
Саме цей образ-персоніфікація, навіяний фольклорною і літературною
традицією, і виходить у вірші О.Афанасьєва-Чужбинського на перший план,
потверджуючи, що автор “Кобзаря” — палкий патріот, справжній українолюб,
послідовний захисник-оборонець прав співвітчизників.

Мабуть, ти учивсь співати

На руїнах Січі,

Де ще рідна наша мати

Зазирає в вічі;

Де та бідна мати просить

6:6oc********cccEEEEEEEEcE

C@CZSZUo[–_I_o_ooooooocooooooooooooccccoo

Кожну душу щиру,

Хто по світу кобзу носить,

Щоб співати миру

Про козацтво незабутнє,

Вірне, стародавнє,

Про життя козацьке смутне,

Смутне, але славне [2, 227].

Красномовні звертання (“любий мій земляче”, “братику рідненький”)
свідчать, що автор бачив у Т.Шевченкові свого однодумця-побратима. Тож
показово, що при першій нагоді О.Афанасьєв-Чужбинський познайомився й
заприятелював з Кобзарем. Хоча, як відомо, Т.Шевченко досить критично
відгукувався про свого товариша — і як людину, і як митця. Наведемо його
спогад з щоденникового запису від 2 липня 1857 року: “Был у меня во
время оно приятель в Малороссии, некто г.Афанасьев, или Чужбинский. В
1846 году судьба столкнула нас в “Цареграде” (назва готелю — І.Н.), не в
отоманской столице, а в единственном трактире в городе Чернигове. Меня
судьба забросила туда по делу службы, а его по непреодолимой любви к
рассеянности, или, как он выражался, по влечению сердца. Я знал его как
самого неистового и неистощимого стихотворца, но не знал скрытого
механизма, которым приводилось в движение это неутомимое вдохновение. И
тогда только, когда поселились мы, во избежание лишних расходов,
во-первых, а во-вторых, чтобы, как товарищи по ремеслу, созерцать друг
друга во все минуты дня и ночи, тогда только узнал я тайную пружину,
двигавшую это истинно неутомимое вдохновение. Пружина эта была шипящий
самовар. Сначала я не мог взять в толк, почему мой товарищ по ремеслу не
спросит, когда ему вздумается, стакан чаю из буфета, как я это делаю, а
непременно велит подать самовар. Но когда я рассмотрел приятеля поближе,
то оказалось, что он, собственно не самовар велел подавать, а велел
подавать вдохновение, или пружину, приводящую в движение эту
таинственную силу” [4, 44]. І далі Шевченкова іронія стає ще
відчутнішою: “Мы прожили с ним вместе весь великий пост, и не оказалось
в городе не только барышни, дамы, даже старухи, которой бы он не написал
в альбом не четырехстишие какое-нибудь (он мелочь презирал), а полную
увесистую идиллию. Если же альбома не обреталось у какой-нибудь
очаровательницы, как, например, у старушки Дороховой, вдовы известного
генерала 1812 года, то он преподносил ей просто на шести и более листах
самое сентиментальное послание” [4, 44-45].

Та більше всього роздратував О.Афанасьєв-Чужбинський свого приятеля й
супутника, який традиційно перебував у полоні безгрошів’я,
невибагливістю й несумлінністю в грошових справах, звичкою не віддавати
борги. Для Т.Шевченка це було свідченням непорядності.

Тож ходяча істина “вернейший дружбометр есть деньги” обірвала щирі
товариські стосунки двох поетів. Хоча пізніше О.Афанасьєв-Чужбинський,
як наче нічого й не сталось, відвідав Т.Шевченка в Академії мистецтв у
Петербурзі, але був зустрінутий досить прохолодно. Та й не дивно.
“Искорени друзей, подобных Афанасьеву…” — апелював Кобзар до Господа,
пам’ятаючи дріб’язковість і несолідність колишнього приятеля, а ще його
світоглядну нерозбірливість, літературне багатослів’я, схильність до
вірнопідданських виступів (“вижу на бесконечных столбцах бесконечное
малороссийское стихотворение, по случаю, не помню, по какому случаю, —
помню только, что отвратительная и подлая лесть русскому оружию”). Хоча
згідно зі спогадами О.Афанасьєва-Чужбинського, в Петербурзі він бачився
з Т.Шевченком неодноразово. І, зрештою, поети порозумілись і помирились.

Але як би не ставився Т.Шевченко до О.Афанасьєва-Чужбинського, той
завжди пишався товариськими зносинами з Кобзарем. І коли геніального
поета не стало, Олександр Степанович щиро відгукнувся на цю скорботну
подію віршем-епітафією “Не в степу, не на могилі…” (“Над гробом
Т.Г.Шевченка”), що був уміщений у журналі “Основа” за 1861 рік (№ 3).
Автор сумує, що великий Тарас помер і похований не згідно з його
заповітом, а на чужині, в Петербурзі, далеко від України:

Не в степу, не на могилі —

Над Дніпром широким —

Ти заснув єси, Кобзарю,

Вічним сном глибоким.

Над Невою, під снігами,

При похмурім сонці

Ти поліг єси, мій друже,

На чужій сторонці [2, 245].

Такий фінал долі народного улюбленця видається неправомірним,
несправедливим, просто неприродним. Тож через низку заперечних
конструкцій, у підтексті, О.Афанасьєв-Чужбинський обстоює право Кобзаря
лежати в рідній землі, бути похованим згідно з традиціями, що споконвіку
живуть в українському народі (“У головах не посадять / Червону калину, /
Не привіта соловейко / Твою домовину”, “Не закує і зозуля / Де-небудь в
куточку,/ У цвітючім та пахучім / Вишневім садочку”). Низка образів, що
символізують український світ, різко контрастують з прикметами
російської півночі (“під снігами”, “при похмурім сонці”), поглиблюючи
мотив жалоби.

А проте і в цій далекій від України землі — “на чужій сторонці” — є
чимало сердець, що шанують великого Тараса, адже він близький усім, хто
цінує ідеали добра і справедливості.

Круг тебе чужа чужина…

Та не чужі люде:

Є кому тебе оплакать,

Є — і довго буде.

Покоління поколінню

Об тобі розкаже,

І твоя, Кобзарю, слава

Не вмре, не поляже! [2, 246].

Ішлося, звісно, й про представників багаточисельної петербурзької
української громади, що тяжко переживали у зв’язку зі смертю славетного
земляка, і про репрезентантів інших культур, зокрема й російської, що не
з меншою жалобою прощалися зі співцем світового рівня, передчасно
скошеним імперською косою. Олександр Афанасьєв-Чужбинський висловлює
глибоку переконаність у живучості Кобзаревих ідей у майбутніх часах — у
середовищі духовних спадкоємців. Фінал епітафії, витриманий у дусі
зразків національного героїчного епосу з традиційними славнями на честь
оспівуваних персонажів (“слава / Не вмре, не поляже!”), потверджує
неперебутність Шевченкову в пам’яті народній і загальнолюдській.

Ліричні присвяти О.Афанасьєва-Чужбинського, разом з його мемуарними та
критичними публікаціями про Кобзаря, додають чимало суттєвих штрихів до
літературно-біографічної Шевченкіани, хоча й не завжди об’єктивних,
оскільки цей автор виявляв схильність до перебільшень та суб’єктивізму в
оцінках взаємин з геніальним сином України.

Література

1. Афанасьєв-Чужбинський О.С.Спомини про Т.Г.Шевченка // Спогади про
Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С.87-107.

2. Українські поети-романтики: Поетичні твори. — К.: Наукова думка,
1987. — 592 с.

3. Шевченко Т.Г. Твори: У 5 т. — К.: Дніпро, 1978. — Т.1. — 373 с.

4. Шевченко Т.Г. Твори: У 5 т. — К.: Дніпро, 1979. — Т.5. — 567 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020