.

Митець у прозі М.Чернявського (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1512
Скачать документ

Митець у прозі М.Чернявського

Ідентифікація митця як духовної особи у своїй творчості здавна
привертали увагу дослідників. Рефлексії породжені проблемами
письменників були характерні і для творчості Миколи Чернявського.
Зокрема, йдеться про такі твори, як “Душа поета”, “Напередодні”,
“Червона лілея”, “Шевченкова могила”, “Іван Франко як поет”, “Vae
victis!”, “Три брати. Іванові, Миколі та Панасові Тобілевичам”. У них
письменник наголошує серед інших мотивів і духовність митця.

Цей аспект творчості Миколи Чернявського досліджували побіжно, адже
письменник, розстріляний у 1938 році, належав довгий час до заборонених
та замовчуваних імен. Зокрема зверталися до образів митців у прозі та
поезіях Чернявського Н.Шумило [16], І.Сивкова [7], Г.Земляна [2]. Але ще
не надано заслуженої уваги філологів питанню духовного життя творчої
людини у прозовому доробку письменника. Цю проблему і буде піддано
аналізу у нашій статті.

Звернення до епістолярної спадщини письменника дає підстави говорити про
високі моральні якості його як людини і митця. Правдивістю, чуйністю,
делікатністю позначаються його листи до Є.Чикаленка, до дружини П.Куліша
[7] та М.Плевако. І коли він відтворює життєві ситуації своїх
героїв-митців, їх духовні запити, сумніви щодо цінності їх талантів,
поцінування їх оточенням, то дуже часто йдеться про пережите ним самим,
або аналізоване із життя його найближчого околу. Сам для себе він
ставить високі цілі у творчості, про що, зокрема, пише у листі до
М.Плевако, відповідаючи на його питання щодо світогляду і літературних
уподобань: “Я хотів навчитися писати українською мовою так, як писав
по-російськи Пушкін” [13, с.3]. Водночас М.Чернявський і рефлексує щодо
свого таланту: “Може через скепсис і письменник з мене неважний” [11,
с.3]. Гадаємо, тут він не лукавить, бо ще у листі до Є.Чикаленка у 1908
році зауважував: “…мене в останні роки точить сумління щодо моєї
літературної здатності” [15, с.1].

Звернімося до повісті “Душа поета” М.Чернявського, що була опублікована
у “Літературно-науковому віснику” 1914 року. Думається, прототипом героя
повісті став Олександр Олесь, але й багато що додалося від життєвого
досвіду самого М.Чернявського. Влучно запримітила дослідниця Г.Земляна
типологічну спорідненість цього твору з фрагментом О.Кобилянської
“Поети” [2, с.69], адже мовиться про несприятливі умови для реалізації
таланту в тогочасному суспільстві, що турбувало багатьох митців і
частиною з них те було оприлюднено у власних творах.

Герой повісті “Душа поета” – Рафалович, відчувши в собі талант до
красного слова, відкриває для себе світ краси: “… і здригнулась його
душа від невимовної краси того світу” [10, с.74]. Оспівуванню тієї краси
він віддається з усією пристрастю і жагою, відчуваючи себе у цім
“самотнім і всевидющим”. М.Чернявський психологічно точно передає
протистояння в житті поета творчості і побуту, буденної роботи
ветеринара: “Внизу живе ветеринар, вгорі поет” [10, с.75]. Згадаємо, що
двома роками раніше цю проблему талановито окреслила Леся Українка у
своїй драмі-феєрії “Лісова пісня”.

Певний час для Рафаловича в його поетичній праці приваблював сам процес
творчості; вся радість була “в моментах, коли зароджувалися образи і
одягались в плоть слова” [10, с.75]. Через певний час поет почав
журитися – духовні запити творчої людини не знаходили реалізації в
провінції, де як письменника його не цінують належно. Психологія митця,
який рефлексує, передана М.Чернявським досить виразно. Це, фактично,
роздуми кожного митця в слух, коли, досягнувши певного рівня
майстерності, створивши немало гарних речей (поезій, картин, симфоній і
т.п.), він не знаходить у пересічного оточення захоплення його
здобутками: “Хто з блискучими очима й безкорисним захопленням скаже:
“Гарно!”? – Ніхто” [10, с.76].

Отже, героя турбує комунікативна функція творчості, бо чим більше він
виражає себе у творчості, тим більше його сподівання на визнання
цінності її. Йдеться про головний стрижень усіх творчих пошуків митців
[6, с.190]. Тож, не витримавши напруги у досягненні очікуваного визнання
в суспільстві, Рафалович “рятується” у пиятиці. Автор змальовує чорні
дні героя на тля осінньої сльоти, що також безнадійна, як його мрії:
“осінній дощ, нудний і байдужий, мов старий підсліпуватий ткач, всю ніч
снував над селом свою водяну сітку […] Село мокре, потоплені в багні
розмитих вулиць… ” [10, с.78]. Врешті, зрозумівши, що може загинути, він
періодично повертається до творчості, бо “визнав себе людиною тільки як
поета”, адже робота ветеринаром для нього – “гидка професія”. Та біда в
тому, що “суспільству більше й відомий і корисний не поет, а ветеринар
Рафалович” [10, с.79]. Крім того, Рафалович ще й мусить терпіти
несправедливі дорікання багатих і вередливих хазяїв, які принижують його
гідність. Осмислюючи в гніві ситуацію приниження, він декілька разів
звертається до думки про фатальну помилку у виборі ним – поетом професії
зооветеринара: “Поет, людина артистичної вдачі й високих настроїв –
бабрається в смердючій свинарці” [10, с.83]. Водночас автор уміло
окреслює й егоїзм поета, який забув, що має бути захисником сім’ї, яка
потерпає на грані злиднів – мала дочка не має одягу, в кімнатах обдерті
меблі, а він здумав їхати до Києва, бо гнітить його, що “тут людська
душа міняється на молоко, на м’ясо, на аршин паршивого коленкору!…”
[10, с.86].

Неприваблива картина істерики Рафаловича і втішання його дружиною, як
малої дитини, М.Чернявський подає дуже правдиво і динамічно. Образ
ранимої душі підкреслюється й тим, що не він – мужчина стає опорою, а
його дружина: “І враз його голова упала на її хисткі плечі і він забився
й затремтів з ридання” [10, с.87]. Дякуючи її пораді Рафалович не кинув
служби, а взяв відпустку і, думається йому, як Толстой тікає од старого
життя. Зауважимо, що Л.Толстой був одним із творчих орієнтирів
М.Чернявського, про що писав наш письменник М.Плеваку: “Любив і люблю
Стендаля, Флобера, Альфонса Доде, Золя, Мопассана, Гамсуна Кнута,
Толстого, Тургенєва, Достоєвського, Чехова” [11, с.3]. Саме через
Рафаловича Чернявський висловлює свій сердечний біль з приводу останніх
днів і смерті Льва Толстого.

Дослідники вже звертали увагу на мотив богошукання у М.Чернявського і
його витоки з ідейних маніфестів Льва Толстого та сковородинської
філософії [8, с.76-77]. Стосувалося це аналізу малої прози українського
письменника. Зазначимо, що і в повісті “Душа поета” Бог як дух, шлях до
вищої істини теж присутній. Його герой прагне до духовних вершин, і його
втеча до Києва в коло тих, хто досяг визнання – один із шляхів до свого
ідеалу. Спілкування з київськими письменниками для Рафаловича було
життєво необхідним. Дивлячись на їх спосіб життя, самопожертву в ім’я
мистецтва, він почував себе “мов серед рідної сім’ї”, бо вони, на його
думку, “поза колом літературних інтересів” мало чим цікавились. Їх
професіоналізм, упевненість і богообранність згнітила провінційного
Рафаловича, а образ Данко, з яким він порівнював себе, видався дуже
недоречним і надуманим.

AE

\caRf†f?faef0gpi8lrl?lFpHpoeeeeeeeeeeeeeeesssssssseessssee

dhgd?/S

зрозумівши цю істину для себе, він уже вільніше спілкується з
працівниками редакції. Спостерігає за життям, сміливіше висловлює думку
про творчість інших письменників, накопичуючи вражень для нової
літературної роботи: “Поет і художник, він обгортав їх усіх своїм
поглядом і дивився на них, як Бог. Всі ви мої, бо всі увіходите в мою
свідомість” [10, с.93]. Прощатися з Києвом поет іде на Володимирівську
гірку, де зміцнюється в почуттях до краси, творчості, в силі природи. І
в розмові з Дударевським, коли той пропонує Рафаловичу залишитися в
місті, поет апелює до імпонуючої йому думки Святого Письма: “Дух дише,
де хоче”.., але, безперечно, дихає його легше, де вільніше” [10, с.98].
Він інтерпретує цю думку у потягу, їдучи додому, і ніби молить небеса,
щоб той дух творчості дихав: “Аби дихав, аби дихав”… А подуву вітер йому
треба сприяти “скрізь і всюди”, тоді й матиме щастя – “радість давати
людям і нічого, нічого не брати від них!” [10, с.100]. У цім відродженні
поета до нового етапу життя і творчості через емоції і вираження,
отримані під час своєрідного intermezzo герой М.Чернявського схожий на
персонажа новели М.Коцюбинського “Intermezzo”. І йдеться не про
запозичення, а, почасти, про однодумство, адже письменники були близько
знайомі, малі спільні проекти і їх втілення з активізації модернізму в
українській літературі. А у 1918 році М.Чернявський написав про
М.Коцюбинського спогади “Червона лілея”. Про добрі плідні стосунки обох
митців яскраво свідчить і їх листування [9, с.43].

До речі, один із відомих діаспорних літературознавців Ю.Бойко-Блохин у
1933 році їздив у Херсон до М.Чернявського, щоб “довідатись в нього щось
про Коцюбинського” [1, с.XXVII]. І, як згадував Ю.Бойко-Блохин,
М.Чернявський дав йому поштовх для кращого розуміння модерністських
зацікавлень М.Коцюбинського. Прислужилася Ю.Бойко-Блохину для роботи над
творчістю Великого Сонцепоклонника і праця “Червона лілея”, в якій
М.Чернявський подав немало психологічних картин із життя письменника,
акцентуючи його талант, відповідальність, життєлюбність, самотність,
тактовність і естетизм.

Читаючи ці спогади, сторінка від сторінки сповнюєшся переконанням, що це
дуже наближена до чеховського ідеалу Людини, в якої все прекрасне – і
душа, і помисли, і одяг. Споріднює М.Чернявського з М.Коцюбинським і
розуміння своєї письменницької місії. Наприклад, у спогадах він цитує
слова М.Коцюбинського щодо сюжету для наступного твору: “…я вибираю з їх
найцікавіші, що були б не тільки мені самому до вподоби, але й мали
громадський інтерес” [14, с.503]. Хоча в листі до М.Плевако
М.Чернявський підкреслює, що були у них і розбіжності у поглядах на
мистецтво: “Для нього мистецтво було самоціллю, для мене засобом, при
допомозі якого ми рогадуємо світової таємниці, виявляємо філософію
життя, виявляємо своє власне “Я” …[11, с.3].

Акцент у ставленні М.Чернявського до обдарованості митця, як дарунка
Божого, пронизує як спогади “Червона лілея”, так і повість “Душа поета”.
В обох творах підкреслено делікатне ставлення дружин до своїх
талановитих “половин”, адже вони розтрачуючи свої духовні сили,
втомлюючись “буденщиною”, потребують реабілітації новими враженнями та
спокоєм. Завершуються спомини про М.Коцюбинського мотивом скорботи, що
як художник той “не сказав у нашому письменстві свого останнього слова”.
Отже, М.Чернявський, знаючи талант до письменства і до самого життя
М.Коцюбинського, розумів навіки втрачене через нереалізованість цим
“ясним сином сонця”, якого любив як людину й як письменника з гарним
талантом і смаком” [11, с.3].

Пам’ять про талановитих синів Батьківщини для Чернявського-поета і
Чернявського-педагога та громадянина є обов’язковою ознакою кожного
інтелігента. Його поважливе ставлення до класиків особливо окреслене в
спогадах “Шевченкова могила” [1918], де докором звучить фраза:
“Національна святиня потребувала б до себе іншого відношення. Хоч би
зроблених з цегли постійних східців”. Вражає його хрест пописаний
іменами відвідувачів, неохайна хата – сторожка біля могили – “сумний
свідок нашої несвідомості й некультурності” [14, с.514-515]. На могилі
Шевченка Чернявський звертається до нього, як до месії:

“Чи чуєш, батьку України,

Як прокидається вона?

Чи бачиш, як неволя гине

І доля йде до нас ясна?” [14, с.518].

І пропонує не Шевченко, а сам Чернявський, коли “відповідає” за Тараса
Григоровича: “Багато ще горя зазнає Україна. Важкі часи готує їй доля”
[14, с.519]. У поетичному запалі, піднесено Чернявський снує в душі
легенду про Шевченка і присягається бути дуже вірним “нашій матері
єдиній!”.

Знаючи таке поважливе ставлення Чернявського до Кобзаря, можна собі
уявити, які емоції вирували в його душі, коли він довідався про
зруйнування у 1919 р. денікінцями пам’ятника Шевченкові у Києві. Завжди
тактовний, він називає у вірші “Вандали” цих зловмисників “новоявленими
хамами”. Короткий вірш завершується пророчими рядками до всіх недругів
України:

“Ви в силі знищить монумент,

Але – не Україну!” [15, с.319].

На жаль, самому Чернявському довелося постраждати від не менш страшних
вандалів радянських часів, для яких він своєю ерудицією, глибокою вірою
в кращу долю українського народу, високою духовністю був небезпечний і
сімдесятилітнім. Але його творчість, зокрема – проза, яка повертається
до читача на початку нової ери українства, здатна знаходити відгуки і
мотиви високої духовності митців психологічно вмотивованими картинами,
образами з життя письменників.

Література:

1. Бойко Ю. Вибране. – Мюнхен, 1971. – Т.1. – С.VII–XXXVI.

2. Земляна Г.І. Проза Чернявського в українському літературному процесі
кінця ХІХ – поч. ХХ століття. Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук. – К., 2004. – 201 с.

3. Камінчик О. Поетична творчість Миколи Чернявського в
дискурсивно-типологічному контексті української поезії кінця ХІХ –
початку ХХ ст.// Слово і Час. – 2004. – №1. – С.35-44.

4. Миронець І. З історії літературознавчих взаємин 90-900 рр.// Прозаїки
90-900 рр. – Харків-Київ: Книгоспілка, 1930. – Кн. 1. – С. ІІІ–XL.

5. Плевако М. Микола Чернявський. Проза// Червоний шлях. – 1926. – №1. –
С.206-240.

6. Роменець В.А. Психологія творчості: Навч. посібник. — 2-ге вид. – К.:
Либідь, 2001. – 288 с.

7. Сивкова І. Проза Миколи Чернявського в літературознавчій рецепції
першої третини ХХ віку// Вісник Черкаського державного університету
імені Б.Хмельницького. Серія “Філологічні науки”. Вип.36. – Черкаси,
2002. – С.60-68.

8. Сивкова І. “Через нетрі безвір’я…”: образ світу в малій прозі Миколи
Чернявського// Вісник Черкаського державного університету імені
Б.Хмельницького. Серія “Філологічні науки”. Вип.47. – Черкаси, 2003. –
С.71-78.

9. Сорока В.І. Михайло Коцюбинський і Микола Чернявський // Микола
Чернявський – письменник, громадський діяч, педагог: Тези доповідей
наукової конференції. – Херсон: ХОБГ, 1993. – С. 43-44.

10. Чернявський М. Душа поета // ЛНВ. – 1914. – Т.LXV. — Ч.І. –
С.74-110.

11. Чернявський М. Пливаку М. Ант. Лист від 23.05.1926 р. // Інститут
рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. –
Ф. ХХVІІ. — Спр.505.

12. Чернявський М. Поезії. – К.: Рад. письменник, 1959. – 478 с.

13. Чернявський М. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1966.– Т.1. – 514 с.

14. Чернявський М. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1966.– Т.2. – 541 с.

15. Чернявський М. Лист до Є.Чикаленка від 1908 р. // Інститут рукопису
Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. – Ф. І. — Спр.
35787.

16. Шумило Н.М. Під знаком національної самобутності. – К.: Задруга,
2003. – 354 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020