Образ писанки в поетичному світі Оксани Лятуринської
У літературознавстві вже стало традицією порівнювати поезію з
образотворчим мистецтвом, зокрема з малярством. Серед українців одним з
перших ґрунтовно розглянув спільне і відмінне цих двох видів мистецтв
Іван Франко. Феномен цієї близькості заслуговує особливої уваги
дослідників у поетів, які зарекомендували себе талановитими малярами,
як, наприклад, Тарас Шевченко. До цієї когорти належить і Оксана
Лятуринська, хист якої проявився у малярстві, різьбярстві та скульптурі.
В останні роки своєї творчої активності Оксана Лятуринська набула
визнання як писанкарка, і в цьому традиційному для українців мистецькому
самовияві зуміла продемонструвати самобутній почерк, збагативши усталене
уявлення про нього. Разом з тим саме це мистецьке захоплення Оксани
Лятуринської та принагідно висловлені міркування над «секретами
писанкарської творчості» проливають важливе світло на її поетичний
доробок та розуміння нею призначення митця.
Загальноприйнятою є теза дослідників про те, що художній світ Оксани
Лятуринської-поетеси виростає з української і праслов’янської міфології,
він прапервісний, язичницький і водночас органічно зрощений зі світовою
міфософською думкою. Органічним у художньому світі поетеси є власне
образ писанки, як-от:
Дай всьому, Дажбоже, пуття,
й дари водою освяти:
цей символ вічного життя —
яєчко писане, райце
І коровай наш… [1:197].
З писанкою в Оксани Лятуринської асоціюються дитячі враження, запашне
диво народної творчості:
Шляхом битим серед жита
ти, калинонькою шита,
злинюй, співаночко,
співаночко-писаночко,
гей, улад копитам [1:234].
Їй, писанці, до снаги сконцентрувати в собі розмаїте багатство довкілля:
…А світ увесь, як писанка, яскравий.
З тобою йде він і за межі сну [1:307].
Як бачимо, образ «світу-писанки» Лятуринської перебуває в одному
концентрі зі знаменитим Шевченковим «неначе писанка, село».
У дитинстві на майбутню малярку справила незабутнє враження писанка,
«знайдена у прабабиній мальованій скрині» [2:13]. Для неї вона стала
відкриттям «цілого білого світу на долоні», інакше кажучи — саме через
писанку Оксана чи не вперше відчула магнетизм загадкового мистецького
знаку. Пізніше вона ретельно вивчатиме його природу і вплив на
реципієнта, вибудовуватиме власні концепції щодо окремих символів, і,
врешті, у зрілому віці прийде до писанкарства сама з переконанням:
«…Писанка — наш предківський скарб, мов жива, конче мусить промовляти,
як із давен-давна, до кожного з нас про весну, про основу, про перемогу
добра і світла» [2:16].
Оксана Лятуринська не відносила писанкарство до «монументального»,
«чистого» мистецтва, але захищала його мистецьку вартість від поверхових
суджень непосвячених. Вона була свідома синкретизму функцій народного
мистецтва, що виразно концентрувала в собі писанка: етичної, естетичної,
ужиткової. Глибоко шануючи традиції, що перетікали від покоління до
покоління через живий місток «прабабиної скрині», Оксана Лятуринська
твердо стояла на позиції доцільності індивідуальної творчості в межах
канону. І тому, залюблена в прикладне мистецтво, вона з найперших кроків
у писанкарстві не обмежувала свою творчу свободу: «Я дуже люблю писанку,
— читаємо в одному з її листів, — хочу працювати в тому, щоб дати і свій
вклад у неї, творчий вклад. Не одне копіювання…» [1:694].
В писанкарстві Оксана Лятуринська залишила блискучі зразки неканонічного
примітиву, та ми не ставимо за мету всебічно розглянути їх, а лише за
допомогою зіставлення двох іпостасей мисткині висвітлити деякі штрихи її
творчої індивідуальності взагалі.
Однією з перших на генетичну єдність авторських писанок і поезії Оксани
Лятуринської звернула увагу Оксана Бризгун-Соколик. Вона назвала
мисткиню «поетесою писанки», але це двосічне метафоричне визначення
можна трансформувати і таким чином: Оксана Лятуринська — «писанкарка в
поезії», спадкоємиця давньої символіки, яку зуміла оновити і збагатити
застосуванням засобів суміжних мистецтв. Адже її стиль у царині поезії
відзначається низкою прикмет, які умовно можна назвати «писанкарськими».
Численним дослідникам впадала в око певна таїна поетичного слова
мисткині. Можна знайти ряд суголосних оцінок на кшталт: «…її поетичне
мистецтво, на перший погляд, дуже невибагливе. Але насправді воно з
великою уважністю мозаїчно ускладнене і відзначається дивогідною
вишуканістю техніки» [4:132]. Цьому сприяла її освіта, природний смак,
схильність до новацій і комбінування. Зокрема Лятуринська-писанкарка
інтенсивно використовує в писанкарстві орнамент трипільської культури,
називаючи цей напрям «керамічним способом». Менше її приваблювала
вишивка, оскільки вважала, що буйність орнаментики не в українському
дусі, а механічний повтор нерідко веде до декоративізму, тому
остерігалась копіювання вишивкарських прийомів. Вдавалась мисткиня і до
прийомів інших образотворчих засобів. Зазвичай вона поділяла свої
писанкарські роботи на «виразові» і «з давньою символікою», тобто ті, де
домінував «чисто малярський підхід», і ті, що були «наближені до
писанкарської техніки». До перших слід віднести власне малюнки на яйцях,
які лише обрамляв традиційний писанковий орнамент. Серед них були і
жанрові сцени, і пейзажі.
Таке ж розмаїття прийомів ми бачимо і в інкрустованій поезії
Лятуринської, де вона творчо використовує елементи вітражу, емалі,
майоліки, мозаїки, філіграну тощо, сміливо експериментуючи на різних
рівнях образотворення. Загальновизнаний лаконізм Оксани Лятуринської, що
є однією з найважливіших особливостей її оригінального поетичного хисту,
має всі прикмети писанкарського мінімалізму. У її стислості вбачають
«аскезу» (Ю.Шевельов), «ощадність слова» (Є. Маланюк), але разом з тим і
писанкарську «врадуваність від слова» (В. Барка). Безперечно, Оксана
Лятуринська була з когорти тих майстрів, які «знали силу слова». Вона
високо цінувала (і змушувала відчути це читача) сугестію лексеми, вміла
реставрувати застаріле поняття, створити для кожного з обраних слів
простір і щільно зв’язати їх у замкненій сферичній площині. У своїх
колег по ліричному цеху Лятуринська також відзначала цю властивість.
Зокрема у поетеси Л.Геніюш вона позитивною рисою визнає «…інтуїтивне
биття не на епітети, метафори тощо, а на синтаксу […], красочність
самого слова без зайвих прикрас…» [1:572]. У свою чергу, Володимир
Січинський вважав, що іманентна риса всіх творчих робіт Оксани
Лятуринської — відсутність «зайвих подробиць і натуралістичних
обрисів…», «чіткість і ясний ритм» [1:523].
Варто зауважити, що навіть у своїх відомих розкішною розмаїтістю
рослинних циклах поетеса не впадає в багатослів’я, а тим більше в
описову деталізацію. Причому, зауважимо, квіткові мотиви є спільними для
писанкарського і поетичного доробку Оксани Лятуринської, що і не дивно,
оскільки чимало образів народжувались паралельно: за спогадами Оксани
Соловей, удень мисткиня друкувала на машинці свої твори, а вночі —
писала писанки. До речі, за прадавнім звичаєм писанки розписували саме
вночі, замовляючи їх словом молитви. Так народжувались поетичні і
писанкарські замальовки підсніжників, пролісків, крокусу, фіалок,
тюльпанів, конвалії, маргаритки, нарцисів, чорнобривців, соняшників,
айстр, рясту, вишневого цвіту, черемхи, калини, барвінка і т. п.
Гербарій Лятуринської-поетеси, уважно розглянув і класифікував Юрій
Шевельов, наголошуючи на такій важливій рисі їх зображення як
дитинність. «…В більшості випадків, — пише він, — не дано «портрету»
рослини чи квітки, тільки вихоплено нею якусь одну її рису, що зрештою
відповідає дитинному баченню світу» [5:290].
Та слід наголосити, що багатогранна творчість О.Лятуринської переконливо
доводить її інтерес до дитинного бачення світу нашими пращурами взагалі,
що проявляється у варіюванні нею поганських мотивів. Хоча дитинність не
слід трактувати як спрощеність, передусім це зовнішня простота,
прозорість, за якою виринає цілий таємничий світ, що продукує допитлива
думка, по-дитячому жадібна до гри і стирання межі між грою і реальністю.
Магнетизм цього загадкового світу для Лятуринської завжди підсилював
творчий процес, її особистісну уяву живила і з віком все більше
приваблювала давня символіка. Це підтверджують і поетичні рядки, і
писанкарські розписи. Скажімо, вірш «Гіяцинт» переконливо демонструє
тяжіння до традиційного, до нього вона повертається після польоту
власної фантазії:
Час і писанку писати,
І в зірки, і в знак хрещатий… [1:206].
А в писанкарській роботі це тяжіння для неї ставало ще відчутнішим.
«Підбираючи до символіки найпримітивніші знаки — триніг, кривоніг,
безконечник, меандр, — пише вона в одному з листів, — […] я вперше
відчула магіку знаку» [1:697]. І водночас приходило усвідомлення
пріоритету: «…Вартісніше те, що відбиває не тільки «свій світ»,
поодиничне «я», а й дух, світовідчування, душу цілого народу, як от
голос многоти» [1:645].
Однак проблема поєднання «я» і «голосу многоти» завжди залишається перед
митцем, особливо коли він черпає в народній творчості потужну наснагу.
Оксана Лятуринська була переконана, що наша писанка — стара, як міф.
Власне, її писанкарський розпис — це і є здебільшого закодований
оновлений міф. Новаторство писанкарки в змісті і формі призводило до
того, що її писанки часто виглядали «не писанково» (за визначенням
поцінювачів). Проте Оксана Лятуринська рішуче не схвалювала відрив від
традиційних образів, що віддзеркалювали найглибший пласт народного
світогляду. Особливо прикре враження на неї справляла «півкультура» —
цим словом вона викривала «прагнення за всяку ціну бути оригінальним»,
додаючи: «Як це несимпатично виглядає!» [1:541]. Оригінальність, на її
думку, не може бути самоціллю, вона може визнатись тільки тоді, коли є
віддзеркаленням глибокого знання культури, її законів та символіки.
oeeeesssssssssssseesssssssssssseessssssee
gdaf?
}X}?}e}i}e~e~Література 1. Лятуринська О. Зібрані твори. — Торонто, 1983. 2. «Великодній передзвін». Писанки і поезії Оксани Лятуринської. — Торонто, 1986. 3. Кульчицька А. Орнамент трипільської культури і українська вишивка ХХ ст. — Львів, 1995. 4. Бойчук Б., Рубчак Б. Оксана Лятуринська // Координати. Антологія сучасної української поезії на Заході. — Нью-Йорк: Сучасність, 1969. — Т. 1. 5. Шерех Ю. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології. — Балтимор–Торонто, 1991. — 455 с. 6. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Книга ІІ. — К., 1994. 7. Трегуб Н. Традиційна колірна культура народного майстра// Традиційне й особистісне у мистецтві. IV Гончарівські читання. — К., 2002. 8. Скуратівський В. Русалії. — К., 1996. — 734 с. 9. Листи Юрія Шевельова до Оксани Лятуринської // Сучасність. — 1998. — № 10. 10. Сліпушко О. Мистецький герб Оксани Лятуринської // Дніпро. — 1996. — № 11-12. — С.98-104.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
