.

Осягнення кобзаревих заповітів поетами празької школи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2421
Скачать документ

Осягнення кобзаревих заповітів поетами празької школи

Іноді можна почути думки, що, мовляв, на відміну від попередніх
літературних ґенерацій, що безконечно голосили над долею України,
“непокориме покоління” співців-пражан піднесло до культу дію, чин,
подвиг, а відтак різко протиставило себе тим любителям плачів і ридань.
Але як тоді бути з такими “сльозами” Т. Шевченка (“Борітеся –
поборете!”, “Вставайте, кайдани порвіте”) чи І. Франка (“Лиш боротись –
значить жить”, “Або смерть, або побіда! / – Се наш оклик бойовий!”, “Лиш
воюй, а не сумуй”, “Лиш борися – не мирися”), П.Грабовського
(“Вставайте, вкраїнці! Рушаймо без ляку!”, “Уперед! Годі скніти рабами,
/ Час кормигу гидливу знести!”) чи Олександра Олеся (“Зброю в руки! За
мушкети! / Будуть ще бої!..”, “Будьте тверді, як із криці: / Бавитись не
час!..”). Адже подібні гасла постійно відлунюють у поезії Празької
школи, засвідчуючи її генетичну закоріненість в українському класичному
письменстві. Наведемо для прикладу хоча б такі відомі ліризовані
імперативи Олега Ольжича (“Захочеш — і будеш”, “Жити повно, широко і
скоро / І урвать, як спів”, “Смертоносні! Тверді! Непоборні! / Дорогі до
безтями! Прийдіть!”) й Олени Теліги (“Щоб Бог зіслав мені найбільший
дар: / Гарячу смерть – не зимне умирання”, “Тільки тим дана перемога, /
Хто й у болі сміятись міг!”), Юрія Липи (“Дай нам прагнуть повік
перемоги!”, “Мечі нам – як долоні”, “О ти, гострий мече, / Веди нас
наново!”) та Івана Ірлявського (“Готуймося на перепони, бурі, / Всіх
мужніх лицарів — в ряди!”, “Любов — своїм, а ворогам — відплата, /
Народу цвіт — в народнії полки”).

Отже, не протиставляли себе співці Празької школи попередникам, а далі
підносили й розвивали ідеї консолідації й самоутвердження української
нації, самопосвяти та подвижництва в ім’я рідного краю, до чого
закликали задовго до них Т.Шевченко й П.Куліш, Б.Грінченко й
П.Грабовський, І.Франко й Леся Українка, М.Чернявський і В.Пачовський,
М.Вороний та Олександр Олесь… Але, мабуть, найсильніше озвався в серцях
і поезіях Є.Маланюка й Олега Ольжича, Ю.Дарагана й Л.Мосендза, О.Теліги
й О.Лятуринської, Ю.Липи й Н.Лівицької-Холодної, Ю.Клена й
О.Стефановича, Г.Мазуренко й І.Ірлявського та інших митців-націєтворців
прометеївський дух Кобзаря. Тому так часто ім’я Т.Шевченка фігурує в
статтях і відозвах, літературознавчих студіях і доповідях Є.Маланюка
(“Ранній Шевченко”, “Три літа”, “Репліка”, “До справжнього Шевченка”,
“Шевченко – живий”, “Шевченкові метаморфози”, “Шевченко в житті”, “До
Шевченкових роковин”, “Шевченко і Росія. До проблеми перекладу”,
“Т.Г.Шевченко. Кобзарь. Избранные стихотворения в переводе Ф.Сологуба”),
Олега Ольжича (“Український націоналізм”, “Героїзм в українській усній
словесності”, “У свят-вечір” (“Різдвяна відозва ОУН на землях”),
“Українська культура”, “В авангарді героїчної доби. До проблеми
націоналістичної культури”, “Українська історична свідомість”,
“Націоналістична культура”), Ю.Клена (“Великий український поет, кобзар
Тарас Шевченко, 1814-1961”), О.Теліги (“Сила через радість”, “Партачі
життя. До проблеми цивільної відваги”), а Н.Лівицька-Холодна присвятила
Кобзареві художньо-біографічну повість “Шлях велетня”. Тому так відчутно
поетові ідеї в ліричному доробку представників Празької школи.

На шевченкознавчі обрії творчості цілої когорти “трагічних оптимістів” у
різні часи вказували Д.Донцов, С.Гординський, М.Неврлий, Б.Романенчук,
Ю.Войчишин, М.Рудницька, Л.Куценко, Т.Салига, Б.Червак, О.Астаф’єв,
А.Дністровий, П.Іванишин та ін. [1-6; 8; 10; 11; 17; 18; 21-27].

У розвідці “Шевченко і “Квадриґа Вістника Львівського” Д.Донцов
наголошує на співзвучності ідей Кобзаря та чільних поетів Празької
школи. На його думку, весь доробок “трагічних оптимістів” являє собою
продовження тієї величної справи, якій офірував себе і свій творчий
геній їх попередник і натхненник. “Поети Квадриґи взяли в свої руки й
понесли в майбутнє засвічений Шевченком смолоскип “вогню святого”, яким
прагнув запалити серце сучасників і нащадків. Вогонь цей, який
заходилися гасити соціялісти Драгоманов, Арабажин та інші визнавці їх
доктрин, спалахнув в наші часи в поезіях Маланюка, Теліги, Клена,
Мосендза і Ольжича” [5, 42]. Услід за Т.Шевченком ці співці дають
відповідь на “тривожні питання нашої страшної доби: Що, Хто і Як має
оновити нашу “осквернену землю” [5, 49]. На витоки надзвичайної
спорідненості, духовної близькості поетів Празької школи і зокрема
Є.Маланюка з Кобзарем указує й С.Гординський. У статті-присвяті боянові
Степової Еллади він відзначає: “Динамізм і Шевченка, і Маланюка, виріс,
мабуть не помилимося, з національної образи” [2, 65]. Подібні формули
можна було б прикласти й до інших авторів, чиї твори стали об’єктом
нашого дослідження.

Метою нашої статті є розгляд поезій Празької школи, присвячених
Кобзаревій тематиці. Пальма першості в даній царині належить,
безперечно, Є.Маланюкові, тож його Шевченкіані ми відведемо окреме
дослідження. А в даній студії обмежимось творами Олега Ольжича, Юрія
Клена, Н.Лівицької-Холодної, Івана Ірлявського, О.Стефановича,
Г.Мазуренко, І.Колоса.

До постаті Кобзаря ще в дитячі роки звертався один з найяскравіших
поетів-пражан Олег Ольжич (О.Кандиба). Про це свідчать його учнівський
реферат “Зміни в творчості Шевченка”, літературні твори. У
вірші-поменнику Олега Ольжича “На роковини Тараса Григоровича Шевченка”
засвідчено неабиякий пієтет у ставленні до геніального поета-подвижника
та пророка, який незмінно володіє серцем і розумом мільйонів
співвітчизників. Відтінку глибокої шанобливості додає проникливим рядкам
юного автора анафорична конструкція:

Тобі, уславлений співець,

Тобі сплітаєм цей вінок

Із перших квітів весняних,

Своїх бажань, своїх думок [19, 34].

Для поета Шевченкові роковини являють собою священнодійство.
Метафоричний образ “вінок… бажань… думок”, що сплітається шанувальниками
Кобзаря, підкреслює глибинну закоріненість світу його ідей у свідомості
українців. Простий і невишуканий повтор на означення незнищенності
всезагальної пам’яті про Т.Шевченка (“Твоє ймення не забуть”, “В душі
народа будеш ти / Вовіки жить”) стверджує видатну роль, яку відіграв у
долі України великий поет. Кобзареві судилося пліч-о-пліч зі своїми
співвітчизниками “тернистими шляхами йти” до ідеалу. Обравши форму
мініатюри для свого поменника, Олег Ольжич не ставить перед собою
завдання окреслити змістову наповненість Шевченкових заповітів. Він лише
констатує незглибиму істину: Шевченко та його ідеї живуть у народі й
надихають українців на творення своєї долі. Як відзначає дослідник
П.Іванишин, “Олег Кандиба став одним із багатьох, тих, що повірили в
український націоналізм, посіяний геніальною рукою Тараса Шевченка на
“вбогій ниві” України, де до того виростали якісь почварні мутанти,
хворі виплоди правд “з чужого поля” [6, 17-18].

З цього погляду доречно звернутись до поезії Ольжичевого побратима по
перу Олекси Стефановича: у сонеті “Два”, вперше опублікованому у
ліричній книзі “Stefanos I” (1938) з підзаголовком “Шевченко й Гоголь”,
співставляються два велети на тлі української культури та національного
самоусвідомлення. І в цьому автор явно перегукується з Є.Маланюком
(розвідки “Нариси з історії нашої культури”, “Шевченко і Гоголь”). Як
наголошував “боян Степової Еллади”, характеризуючи слід, залишений двома
синами України, “в тій темряві Ночі Бездержавности обидва вони, Шевченко
і Гоголь, при всіх різницях і неспівмірностях своїх, залишалися
орієнтаційними дороговказами і акумуляторами національного духа” [15,
70].

Свій твір О.Стефанович будує на контрасті, як, зрештою, це бачимо і в
Кобзаревому посланні “Гоголю” (1844, Санкт-Петербург) з його “геніяльною
синтезою” (Є.Маланюк). Пригадаємо Шевченкове:

Всі оглухли – похилились

В кайданах… байдуже…

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже…

і далі:

Нехай, брате. А ми будем

Сміяться та плакать [28, 196].

Відтак сам Кобзар протиставляє себе своєму “великому другові” і
“братові” Миколі Гоголю як жартівникові-дотепникові та життєлюбцю в його
сонячно-романтичних малоросійських повістях (збірки “Вечори на хуторі
побіля Диканьки”, “Миргород”). Адже у Т.Шевченка натомість українське
життя викликало болючі думи і душевні рани (“одна давить серце, друга
роздирає”).

О.Стефанович слідує цьому ж принципу розмежування двох геніїв, означивши
їх як дві різні іпостасі української душі, як два світобачення:

Вони встають живими у словах:

“Смієшся ти, а я ридаю, друже”.

Як ти у них, ніхто, вкраїнська душе,

Так не сміявсь, не плакав у віках!

З того плачу котився небом жах,

Того сміху і пекло не заглуше…

Їх два було, чиє ширяння – дуже

Чиє крило — напруга і розмах [16, 123].

Подібно до Є.Маланюка, який підкреслював, що саме Т.Шевченкові, “а не
знекровленому Гоголеві, судилося стати генієм Нації” [15, 70], автор
“Двох” утверджує перевагу Кобзаря (“та рід й земля, що праведно-суворі,
/ Лиш одного взяли у вартові”). Саме йому, авторові вогненних послань і
знаменитого тестаменту “Як умру, то поховайте…”, історія визначила місію
великого націєтворця:

“Не мертві будьте, душі, а живі”, —

Нам із-над круч рокоче, “Заповіте”,

Твоє “вставайте, кайдани порвіте!” [16, 123].

Ця ж патетична нота, винесена у фінал вірша О.Стефановича, пронизує
вірш-портрет Івана Ірлявського (І.Рошка) “Шевченко”. Для цього
співця-закарпатця, соратника і друга О.Ольжича й О.Теліги, який у свої
юні 23 роки прийняв смерть у Бабиному Яру від рук нацистів, Кобзар був
високим зразком служіння нації. За Ірлявським, Кобзар — це

…Творець нових ідей.

Син українського народу,

минулих світлостей Боян,

і Месник, що над все свободу

цінив, — з козацького був роду, —

у бою не лякався ран [16, 126].

Це “Пророк святої України” і мученик, що карався імперією “за рідну
землю, свій народ”. Це месія “великих замірів”, воскреситель героїчного
духу “на руїні”. Разом зі своїм народом він іде на борню і на Голгофу.

Це вождь палкого покоління,

що розуміє ціль життя,

що в бій іде, у полуміння

із чести, з власного сумління,

без повеління й каяття [16, 126-127].

Іван Ірлявський підкреслює національну і вселюдську велич Т.Шевченка,
планетарний розголос його ідей. Кобзареві слова — це “жар, багаття, / що
опромінило весь світ”, це “сонце, запал і завзяття, / Закони правди”.
Шевченкова спадщина, його “віщий Заповіт” сприймається як священний дар
українцям та іншим народам. Духовна сила й непокора, могутня воля
великого Тараса передається новим і новим поколінням. Фінал поезії —
апофеоз любові й шани до Кобзаря, вірності його гуманістичним і
кривдоборчим традиціям.

До постаті Т.Шевченка як носія загальнолюдських цінностей, утверджуваних
у світі на противагу варварським тенденціям, апелює в своїх творах і
Юрій Клен (Освальд Бурґгардт). Його звучні “Терцини” (1935) сповнені
болю за “рідний дальній край”, де правлять “безчестя і наруга”. Це
справжнє пекло, котре не поступиться жахіттями ні перед Дантовим, ні
перед Кобзаревим — хоча б із його скорботного вірша “Якби ви знали,
паничі”, адже батьківщина поглинута страшними імперськими силами. Там
“фабрики й кремлі з людської кости”, там “мертвих тіл багряні
гекатомби”, там очі матерів, що “власних немовлят жеруть із голоду”. Тож
“синій край Шевченкових ідилій” ледь прозирає крізь розгул більшовицької
“корости”, смертоносних експериментів над цілими народами:

Вважай на магію страшну чисел:

Ось пекло, це землі частина шоста [7, 78].

Відповідно й у поетичній епопеї “Попіл імперій” (1943-1947), ведучи мову
про долю України на тлі вселюдських збурень і потрясінь, Юрій Клен час
від часу звертається до Шевченкового світу, його атрибутики,
протиставляючи піднесені світочем гуманістичні ідеали новітнім
людиноненависницьким інстинктам. Для автора процес відродження України,
котра з “занепаду й руїни / зринає, начебто з космічних млавин”,
нерозривно пов’язується з державницькими заповітами стародавніх князів і
гетьманів, а особливо з могутнім мобілізуючим впливом Кобзаря:

Угору линуть звуки “Заповіту”,

Схиляється весь натовп на коліна… [7, 156].

Шевченкове слово будить патріотичні почуття в середовищі українців
Заходу і Сходу, надихає на подвижництво. Борці за УНР (“і наддніпрянці,
й галичани”) відчувають свою відповідальність за “край дідів”, міряючи
зі зброєю в руках рідні простори:

Степи безкраї і могили,

що їх Шевченко оспівав,

у них романтику впоїли

і гуртували їх до лав [7,160].

jK

jK

jK

jK

R\R?RDT|T?TTHToocccccccccocccoccccccoccc

jK

‘ooccoocoocooooccccccoooooo

jK

и ж українська армія під тиском більшовицької орди опинилась на
польських теренах, і найвідчайдушніші вояки під орудою генерала Юрка
Тютюнника вдалися до Зимового походу (“на Україну рветься серце”), їх у
цій воєнній кампанії супроводжує Шевченкове слово. Воно звучить з вуст
полковника Юрка Отмарштайна, сп’янілого від радості, викликаної
зустріччю з рідною землею. Аплікуючи Кобзаревими сентенціями текст,
автор підтверджує постійну присутність геніального поета і мислителя в
свідомості українців – і на батьківщині, і на чужині. Так, риторичний
вигук “Село, село!” [7, 168] супроводжує розповідь про рейд
вояків-тютюнниківців у напрямку Базара та Звіздалі. Це військо має не
дуже пишний вигляд (“хто в постолах, хто в личаках / з кори, а дехто
просто босий”, “як черевики, то в дірках, / лихим підв’язані мотуззям”,
“лахміття на старшині висить”), але це справжні лицарі, які стужились за
битвами в ім’я свободи отчого краю. І згаданий риторичний вигук передає
і їхню тугу за рідними місцями, які нещадно топче більшовицький чобіт, і
палке бажання змінити ситуацію — звільнити земляків від кривавих зайд з
півночі. Водночас це й крик душі самого автора, який, пишучи епопею
“Попіл імперій” на чужині, постійно линув думками і серцем в Україну, на
рідне Поділля, де колись давно побачив світ і, хоч був за національністю
німцем, глибоко вріс своїм корінням у цей край мальовничих сіл та
мелодійних пісень.

Шевченківська символіка характерна й для описів Ю.Кленом пізніших часів
— періоду Другої світової війни. Важливе місце в епопеї належить
характеристиці поетом подвижницьких діянь Олени Теліги та інших
українських патріотів-державотворців, приречених на загибель, але не
скорених. Відтак не випадковими є згадки в такому героїко-патетичному
контексті про Кобзаря та його сліди в пам’яті духовних спадкоємців. Про
спалах культурно-національного та державницького діяння в Києві
1941-1942 рр. Ю.Клен говорить за допомогою промовистої поетичної
формули: “Там, де дух Шевченка віяв, / пульсує гаряче життя” [7, 277].
Уявлення про українську столицю та її прикмети невіддільне від образу
геніального Кобзаря (“тут нації краса і цвіт”, “на Шевченковім бульварі
/ вітають нас ряди тополь”).

З сарказмом автор живописує спроби представників радянської влади,
компартійних ідеологів нажити капітал на священних почуттях українців,
на їх незмірній любові до великого поета і пророка. Ось один з
красномовних епізодів епопеї: “червоний привид” в особі проречистого
майора з репатріаційної комісії агітує в таборі для переміщених осіб за
повернення до СРСР. Щоб побільше українців спіймалося на його вудочку,
цей “доброзичливець” починає грати на щемливих струнах сердець слухачів
(“вам будуємо той міст, / яким будете вертати, / заспівавши “Заповіт”, /
в степ, де вас країна-мати / вже чекає двадцять літ”; “шукайте ж ви
дороги, / що веде із чужини, / на широкі, на розлогі, / на Шевченкові
лани!”). Але навчені добою сталінських репресій переміщенці не
поспішають до “соціалістичного раю”.

Епопея Ю.Клена “Попіл імперій” була написана під впливом славетної
“Божественної комедії” Данте Аліг’єрі, до образного світу якої не раз
звертались наші українські класики – від Т.Шевченка й до В.Пачовського
чи Т.Осьмачки. Тож сучасні дослідники наголошують на близькості
дантівського дискурсу в Кобзаревій поемі “Іржавець” та в монументальному
полотні Ю.Клена (24, 230).

Шевченківські мотиви притаманні й творчості Н.Лівицької-Холодної
(Наталки Волошки). Це й чисто принагідні відгуки Кобзаревого світу і
його епохи (“в саду співають солов’ї, / Як за Шевченка чи Олеся” – з
вірша “Уста устами розхили…”, що належить до першої збірки поетеси
“Вогонь і попіл”, опублікованої 1934 року). Це й бачення себе й свого
найближчого оточення частинкою Кобзаревого краю (“під Шевченком — моє
село” — з твору “В кухні. Листки з щоденника”, датованого 1952 роком).

У вірші “На наших нивах сон і тиша…” авторка проводить паралель між
Тарасовою Україною та Україною збільшовиченою і приходить до невтішного
висновку — ніякого просвітку для народу так і не з’явилось,
спостерігається все те ж ярмо:

Така й тепер ти, Україно,

як за Шевченка і панів,

і воскресіння ждуть руїни

під степового вітру спів.

І ждуть поля полків залізних,

і прагне крови знов земля.

Сама скривавлена і грізна,

Марія їх благословля [13, 96].

Епіграфом до своєї другої збірки “Сім літер” (1937) Н.Лівицька-Холодна
взяла рядки з знаменитого Кобзаревого послання “І мертвим, і живим…”, що
стали формулою на означення єдиності й неповторності рідної землі та
необхідності служіння їй як святині (“Нема на світі України, / Немає
другого Дніпра”). З болем авторка не раз констатує глибоке усвідомлення
цієї істини співвітчизниками-емігрантами, до числа яких належала й сама.

Народжена в Петербурзі Г.Мазуренко відкривала для себе український світ
через найрізноманітнішу атрибутику. Але, мабуть, одним з головніших
символів пращурівської землі для неї був Тарас Шевченко. Кобзарева
тематика органічно притаманна цій авторці, що прожила майже століття і
знайшла довічний притулок у Лондоні, на Хайгетському цвинтарі.

Дитинство та юність Г.Мазуренко збігали в Санкт-Петербурзі й на Дону, в
маєтку Карасі під Тулою і в Катеринославі… І скрізь її приваблювала
українська стихія, яку творили родичі й друзі сім’ї — численний
патріотично-просвітянський загал. Одних лише дядьків (братів матері —
Єлизавети Петрівни Мазуренко) було п’ятеро. Тітка Марія (мамина сестра)
очолювала Катеринославську “Просвіту”, а її чоловік — українофіл
Володимир Хрінников займався видавничою справою (газета “Запорожжє”,
книга Д.Яворницького “Матеріали до біографії Т.Г.Шевченка” та ін.).
Додамо, що Г.Мазуренко була особисто знайома з визначним істориком
Козаччини та письменником. Вона зачитувалася його творами (“Я дуже
любила Яворницького. Його оповідання мене захоплювали”).

У вірші-спогаді “Просвітяни в Карасях” Г.Мазуренко вводить читача в той
світ, що виховав її українською патріоткою. Темою дитинства відлунює
мотив північної столиці, з якою нерозривно пов’язана доля Т.Шевченка.
Там, на берегах Неви, писалися рядки знаменитої Кобзаревої комедії. Поет
уявляв козацькі лави, що виступали на північ, щоб безвісно полягти в
болотах “благородними костями”, будуючи місто, вимріяне царем Петром I:

На кістках Петербург заложили.

А Шевченко в туманах фіалкових

Бачив “сон свій”, де вулиці-жили… [14, 116]

Не такою стала столиця імперії на початок ХХ ст., коли на хвилях
демократичної революції 1905-1907 рр. завирувало українське культурне
життя, а проте не забарилися й утиски та розправи над “сепаратистами”,
як і по всій країні (“в просвітянських столових / Марне жде тарілок
барикада: / Під арештом їдальня громади”). “Дитячий мій мозок”, як
згадує авторка поезії, спрагло вбирав усе почуте й побачене в Карасях,
куди знайомі їй просвітяни “втекли від погрому”, де свого часу
познайомилися її батьки Ліза Мазуренко й Сергій Боголюбов, де в період
цькування української культури можна було влаштовувати яскраві
національні імпрези. Аматорські постановки українських вистав, співи,
Кобзареве слово з вуст найрідніших людей — таке не могло забутися:

Там за театр український взялися!

Заспівали: “Реве та стогне…” [14, 116]

Шевченківська тема звучить і в творах Г.Мазуренко, пов’язаних з
десятиліттями вимушеної еміґрації в країнах Європи. Сповнений ностальгії
по Батьківщині її вірш “Бувальщини нехитре чарування…” висвічує ключові
слова нескінченних монологів скитальця-українця: Дніпро, плавня, степ,
Шевченко, Куліш… Неначе ясні зорі з народнопоетичних невільницьких
дум-плачів кличуть ці слова-образи бранців чужини, спонукають не
забувати край пращурів. Усі ці рідні прикмети “зоріють тихо через креп
вигнання. / Через вигнання креп” [14, 65]. І в такі хвилі “хочеться до
рук узять Шевченка / Чи Куліша, а може просто так / Співати…”, — ніби
вичаровуючи таким чином присутність отчої землі, відчуваючи
нерозривність зв’язку з Кобзаревим краєм. Такі опобутовлення,
приземленість і поряд високість вічної пісні України, пафосна думка про
її невмирущість і якусь містичну незглибимість (“серед Дніпрових вод не
згине характерник, / Бо характерник — наш народ”) відтінюють особливості
буття еміґранта, що не розтратив свого патріотичного запалу.

Кобзаревий світ присутній і в ліричних тестаментах Г.Мазуренко. У
вірші-пророцтві “Угору шлях вузький, гостріше бритви!..”, що перейнятий
наскрізною думкою про падіння Московської імперії (“не за ідеї, — за
невірність їм”, “за підтасовку фактів — не молитву”, “за кров невинну”,
“за брехню промов”), звучать водночас напучування-заповіти поетеси,
зорієнтовані на вірність Шевченковим ідеалам та його баченню Росії як
загарбника й жандарма Європи та Азії:

Читайте і не стримуйтесь від сліз!

Щоб нас ніколи з образом лихим не ототожнили —

Читайте, слухайте і той гіркий і дружній лист

“Посланіє” Шевченка до земляків, до нас,

Живих і мертвих і ще ненароджених… [14, 182].

Вірш Г.Мазуренко “Нашвидко покінчивши з ворогами…”, спроектований у
майбутність, що стане реалією вже за межами фізичного буття авторки, теж
позначений тестаментовим пафосом:

Читач майбутній і Шевченків друг

З широким обрієм і слухом, — геній,

Знайде мої книжки, аж я помру,

Адреса є в Британському музеї… [14, 186].

Завершуємо огляд поезій Празької школи, присвячених шевченківській
тематиці, віршем Івана Колоса (І.Кошана) “Відпуст на Чернечій горі” з
його першої, а водночас і останньої ліричної збірки “Молоді мої дні”
(1938). Відвідання Тарасової гори для міріадів українців традиційно
вважається як проща, як душевне очищення і прилучення до високого світу
краси і добра. Для І.Колоса відпуст на Чернечій горі – це й можливість
озирнутись на минуле й поміркувати над сьогоденням, пробудити в собі
героїку колишніх епох.

Великі, давні дні і ти, безсмертна славо,

Озвіться ви до нас — наслідників лукавих;

І приспані в серцях збудіте почуття,

Пригадуючи нам дідів вільне життя.

Нехай хоч нині ми тут, на горі Чернечій,

Згадаємо старі та незабутні речі… [9, 9].

Поет уболіває за долю рідного краю й очікує на відродження лицарських
традицій серед співвітчизників. Саме тому “щасливі в нас були часи
старі”. Тож вірш сприймається як заклик до подвижництва, котре як
естафету передають борці-волелюбці з минувшини.

Підсумовуючи наші спостереження, можемо вказати на вагомість того місця,
яке займав у долі й творчості поетів Празької школи Т.Шевченко. Маючи
перед собою такий дороговказ, ні Є.Маланюк, ні Олег Ольжич, ні Юрій
Клен, ні О.Стефанович, ні Ю.Липа, ні О.Теліга, ні інші їх побратими й
посестри по літературній та громадсько-патріотичній діяльності ні на
крок не відступились від своїх ідей, від високої мети, спрямованої на
відродження і розбудову вільної, незалежної й соборної Української
Держави.

P.S. Висловлюємо щиру вдячність професорові Ужгородського національного
університету Л.Г.Голомб за надану можливість ознайомлення з текстами
раритетної збірки І.Колоса “Молоді мої дні” (1938).

Література

1. Войчишин Ю. “Ярий крик і біль тужавий…”: Поетична особистість Євгена
Маланюка. – К.: Либідь, 1993. – 160 с.

2. Гординський С. Євген Маланюк. З нагоди появи “Поезій” // Київ. –
1955. – Березень-квітень. – Ч.2. — С. 64-68.

3. Дністровий А., Астаф’єв О. Поети і воїни прийдешнього // Празька
поетична школа: Антологія. — Харків: Веста: Ранок, 2004. — С. 3-31.

4. Донцов Д. Поетка вогняних меж — Олена Теліга. — Торонто, 1953. — 93
с.

5. Донцов Д. Шевченко і “Квадрига Вістника” Львівського // Альманах
“Гомону України”. — Торонто, 1964. — С. 41-50.

6. Іванишин П. Олег Ольжич — герольд нескореного покоління. — Дрогобич:
Відродження, 1996. — 220 с.

7. Клен Юрій. Вибране. — К.: Дніпро, 1991. — 461 с.

8. Ковалів Ю. Прокляті роки Юрія Клена // Клен Юрій. Вибране. — К.:
Дніпро, 1991. — С. 3-23.

9. Колос І. Молоді мої дні. — Ужгород: Вид-во Ю.Тищенка, 1938. — 59 с.

10. Куценко Л. “Боже, зроби зі мною, що хочеш…” // Дараган Ю. Срібні
сурми: Поезії. — Кіровоград: Спадщина, 2003. — 103 с.

11. Куценко Л. Dominus Маланюк: Тло і постать. — К.: Просвіта, 2002. —
365 с.

12. Липа Ю. Твори: У 10 т.— Львів: Каменяр, 2005.— Т. 1.— 543 с.

13. Лівицька-Холодна Н. Поезії, старі і нові. — Нью-Йорк: Видання Союзу
Україної Америки, 1986. — 238 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020