.

Постать кобзаря в циклі “Під знаком великого духа” М.Чернявського (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1764
Скачать документ

Постать кобзаря в циклі “Під знаком великого духа” М.Чернявського

Великому Кобзареві М.Чернявський присвятив добірку статей і заміток,
зібраних на основі пореволюційних публічних промов у Херсоні з нагоди
річниць Т.Шевченка. Назвою “Під знаком Великого Духа” автор одразу ж
відзначає грандіозність розмаху думки, чуття, хисту славетного сина
України.

У передмові до цього циклу М.Чернявський підкреслює: “Цей час
ознаймувався великим переломом в житті України, а з нею й Херсонщини,
щодо їх соціяльного й національного визначення. Визначну ролю в тому,
тепер уже історичному процесі, відограв і Шевченко, як
культурно-політичний чинник” [1, 273]. Тож метою статей “Шевченко —
герой” (1919), “Патос Шевченка” (1923), “Трагедія Шевченка” (1924),
“Геній Шевченка” (1927), адресованих “широкому колу неофітів
українізму”, є щире бажання допомогти їм глибше усвідомити “велике
значіння Шевченка для України — в минулому й сучасному, а через те і в
майбутньому” [1, 273]. Завершує добірку матеріал “Свідки життя
Шевченкового: Із спогадів близьких і далеких” (1903-1920), що логічно
доповнює цикл промов.

У першій статті М.Чернявський відповідає на питання про значення
Т.Шевченка як національного поета і героя. Для цього він здійснює
історичний огляд буття України від доби Хмельниччини до сучасності.
Особлива увага при цьому приділяється, як і в “Критичних мініатюрах”,
діяльності безпосередніх попередників Т.Шевченка — І.Котляревського,
П.Гулака-Артемовського та Г.Квітки-Основ’яненка. Автор підкреслює
очевидну обмеженість їх українофільських потенцій та виступів. Жодному з
них не вдалось пробудити українську душу, заховану під землею після
зруйнування Запорозької Січі та ліквідації решток автономії (“Спробував
Котляревський викликати на світ ту душу. Спробував, але боязко,
оглядаючись на панство. Посміхаючись і прикриваючи уста долонею”; “А
після Котляревського Артемовський-Гулак і інша письменницька братія вже
й зовсім не думали здіймати розмови про душу народню”; “Спробував було
заглянути в її глибини м’якотілий і короткозорий Квітка-Основ’яненко,
але мало що побачив”). Адже навіть останній з названих митців схилявся
до ідеалізації феодально-кріпосницької системи та поміщицтва й по суті
освячував природність уярмлення українців — “народ, мовляв, в рабстві,
але так йому від бога призначено; гарний раб дуже нагадує людину і душа
навіть у його досить чиста… але все-таки не слід йому обстоювати свої
права” [1, 275].

На зміну таким недалекоглядним авторам і прийшов Т.Шевченко. Це митець,
який глибоко переймається долею народу-невільника, прагне відродити його
затоптану душу. Адже й сам він вийшов з середовища рабів-кріпаків. За
словами М.Чернявського, це “людина не тільки з чистою, а й великою
душею, пересиченою, як грозова хмара громами, — гнівом і протестом,
пекучим почуттям жалю й образи за свій нарід і непохитною вірою в
правоту народньої справи” [1, 275]. Це “раб-велит” з вільною душею. Це
“закопаний в землю титан”, що підводиться з могили. Український етнос і
його геніальний син — великий Кобзар — бачаться М.Чернявському в
нерозривній єдності: “Таким уявляється мені Шевченко, а в образі його —
народ український. Він не буде питатись, чи дозволять йому розбити його
кайдани. Він не ждатиме часу, коли хтось інший розриє й розкидає над ним
землю, а в слушний час стане сам з-під неї” [1, 276].

Автор знову вдається до протиставлення по лінії Котляревський —
Шевченко, вказуючи на суттєві відмінності між двома митцями, їх
баченнями своєї місії, призначення власних творів. Один мав за мету
“перелицьовувати народну правду і з дотепами гумориста з-під поли
показувати її на метушливому базарі людському”, а інший натомість
“винесе її на гучний майдан велелюдний і високо підніме, як трофей
святобливий, над головою своєю, хоч би голові тій за це загрожувала
смерть” [1, 276]. Кобзареві не притаманна поміркованість і сервілізм
попередників, йому чуже й огидне пристосуванство. В ньому озивається
мужність і самопосвята давноминулих поколінь, здатних на велику офіру
заради України. “В поезії Шевченковій, — пише М.Чернявський, — втілився
духовний героїзм народу нашого. Тут дійшов він до верхів свого
напруження й сили. Тут він став на ввесь свій зріст, як вікопомний
монумент незрівняної краси й сили” [1, 276].

Критик підкреслює суперечливість вдачі Тараса (“сміливий і меткий, але
непостійний і зигзаголомний”), цілком погоджується з Кулішевою
характеристикою Кобзаревої музи як “п’яної”, що в свою чергу викликало
зливу обурення у шанувальників українського генія. М.Чернявський
аргументує це таким чином: “А я беру його, те слово, і через п’ятдесят
років повторяю як найкращу, на мою думку, характеристику поетичної суті
Шевченка.

Так, муза Шевченкова була п’яна. П’яна вищою духовною екзальтацією. Бо
на його, як колись на апостолів, зіходив Великий Дух, і він промовляв
нечувані глаголи. Це було чудо нашого життя і повторення його ми не
бачили й мабуть не побачимо” [1, 276-277].

Захоплення з боку автора статті Кобзаревим феноменом проривається в
розгорнутому риторичному питанні, котре висвічує подвижницьку сутність
поета-пророка, співця-обличителя: “Хіба справді це не духовна
сп’янілість — в жорстокі, безпросвітні часи царя Миколи І заговорити
огненним невмирущим словом про народню волю й правду, оживити й
викликати з-під землі героїв і мучеників народніх і поставити їх на
ввесь зріст їх духовної потужности перед очима світу?” [1, 277].

Завершується стаття “Шевченко — герой” анафоричним каскадом, покликаним
підтвердити незаперечність тверджень про велич і вибраність Кобзаря:

“Бо він повернув поневоленому і в кінець здеморалізованому народові його
героїв.

Бо він вернув йому його святу душу.

Бо він творив під знаком Великого Духа” [1, 277].

У статті “Патос Шевченка” (власне, промові, виголошеній у Херсоні на
Кобзареві роковини 1923 р.) М.Чернявський наголошує, що сила й значення
“нашого невмирущого генія” з плином часу “не тільки не зменшуються, а
все ростуть та ростуть”. А відтак кожна доба буде “освітлювати Шевченка
з погляду потреб і інтересів свого момента й буде находити в ньому нові
й нові огні і блиски” [1, 278]. Адже світ Кобзаря напрочуд розмаїтий,
багатогранний, поліфонічний. М.Чернявський вдається до промовистого
порівняння, аби окреслити величчя і красу світлоносної спадщини генія:
“Шевченко, немов гарно одшліхтований алмаз, світить своїми огнями на всі
боки й при всякім освітленні” [1, 278].

Відштовхуючись від давньої істини (“Без патосу немає великого поета”),
автор звертає увагу саме на цей “світляний фокус нашого самоцвіта”. Він
прослідковує витоки тієї творчої сили, яка вилилася в поезії великого
Кобзаря. Тарас Шевченко, за М.Чернявським, — “ввесь огонь і кров,
страждання й любов, гнів і радість. Жива дума, тремтяче серце в
схвильованих грудях. Він нас захоплює, він заражає нас своїми
переживаннями, обсипає іскрами свого огненного слова. Він забирає нас у
полон і держить у йому” [1, 278]. І все це завдяки пафосові.
Розмірковуючи над цим аспектом Шевченкової творчої індивідуальності,
М.Чернявський накреслює чітку схему. Згідно з нею, “основою що на їй
постає патос Шевченка, ґрунтом, з якого виростає прекрасне дерево його
поезії, є велика, свята любов поета до всього живого і прекрасного, чи
то буде природа, чи людина, чи людська думка” [1, 279].

Маючи хист і душу достеменного художника, великий Тарас надзвичайно чуло
реагував на вияви краси в довколишності. Ось як цей глибинний творчий
процес передає М.Чернявський, який і сам був до винятковості артистичною
натурою: “Його душа, як очі світ, убирає в себе все прекрасне. Вона
загорається від одного тільки дотику нетлінного вогню, що таїться в
кожній речі, виявляється в кожному рухові, матеріяльному чи духовному.
Буде він зватись, той огонь, красою, чи гармонією, чи інакше як, — все
однаково. Він одгукатиметься на його, він радітиме з його, співатиме
йому гімн” [1, 279].

Інша підвалина Шевченкового пафосу, визначена автором статті,
пов’язується з чинниками потворного й дисгармонійного, з дискредитацією
поетових ідеалів та святощів. Коли він зустрічається зі зневагою до
краси, руйнацією гармонії, то “великий гнів, рідний брат великої любови,
повстане в серці поета і прокаже йому такі слова протесту, що жеручим
полум’ям вони жахтітимуть в віках” [1, 279]. Ця потужна хвиля обурення
проти плямування й топтання краси переймає всю творчість українського
генія.

Щоб назвати ще одну визначальну прикмету Шевченкового пафосу, автор
звертається до аналізу найхарактерніших — контрастних за змістом —
фрагментів з “Кобзаря”. Акцентується на мальовничості природи України та
її недолі; окреслюється трагедія матері-наймички, що виховує сина в
середовищі чужих людей, приховуючи родинний зв’язок з ним; освітлюється
акт дитиновбивства люблячим батьком через тяжіння над ним громадянського
обов’язку бути непримиренним до інших віросповідувань; протиставляється
невільницький стогін у кайданах і відсутність волелюбців… Відтак,
ідеться, зрештою, про поняття правди і кривди, справедливості й
беззаконня, які переплітаються поміж собою, як “змішується краса й любов
з гидотою і ненавистю”. Отже, М.Чернявський називає третій елемент
схеми-структури Кобзаревого пафосу.

“Те слово — правда-справедливість. Воно покриває собою і любов і
зненависть, красу й гидоту.

Воно перетворює їх навпаки природі їхній” [1, 281].

Мається на увазі вселюдська правда, а не “в пактах законів занотована
мудрість правителів”. Не та правда певної соціальної групи чи касти, що
обертається кривдою для будь-кого іншого (“Ні, це правда-справедливість
для всіх. Правда, писана в серцях людських”). Звідси й така пристрасть у
творах Т.Шевченка як борця з неправдою. Звідси така невситима жага
боротьби з кривдою — полум’яне почуття, що пронизує весь “Кобзар”. Тож,
констатує автор статті, це найважливіший момент для усвідомлення
поетової сутності: “В цій правді для Шевченка все. І коли хто не
зрозуміє цієї правди, той не зрозуміє Шевченка і не зможе з’ясувати: де
і в чому бере силу Шевченко, в чому криється його духовна влада над
рядом поколінь при різних змінах і різних обставинах” [1, 282].

Кульмінаційною точкою пафосу Кобзаря, підсумовує М.Чернявський, є
“велика любов до правди і святий гнів в ім’я тії правди і боротьби за
неї” [1, 282]. Чогось тотожного, чогось рівного в усій українській
літературі годі й шукати. Стаття завершується традиційним для
М.Чернявського фейєрверком з анафор:

“Другої подібної сили в нашому письменстві я не знаю, Другого поета з
таким патосом у нас немає” [1, 282].

Така аргументація й категоричний тон автора зайвий раз засвідчують
незмірний пієтет М.Чернявського у ставленні до маєстатичної постаті
українського генія.

Третя стаття циклу — “Трагедія Шевченка” — побудована на алегоричній
легенді про могутнє дерево — “великого, старого дуба, патріарха лісів і
степів українських”. Цей дивний витвір Матері-Природи — “зародок великої
сили і здатности” — був кинутий лукавою Долею на тяжкі випробування
(“між корчі й каміння”, “поміж бур’яни і кропиву”). Та добрі люди
переймаються його проблемами й пересаджають “на відповідний ґрунт, на
простір і волю”, щоб зростав і радував довколишній світ. А проте з
примхи підступної Долі буря з громом смертельно скалічили велетенське
дерево, а “гробаки” підточили стовбур.

“І впав “козак безверхий”. Дочасно упав могутній дуб, що міг би довго й
довго стояти словутнім патріархом лісів і степів рідних.

Бо так хотіла Доля.

Такий вирок зробив непереможний днедавній Рок” [1, 284].

Ця легенда відтінює трагедію Т.Шевченка, котрий вразив співвітчизників і
все людство своїм геніальним хистом і жагою справедливості. Це
“справжній герой” Прометеєвого гарту й типу. Це “син народа-раба — з
огненним словом пророка”, “син народа-лежня — з величезною енергією”.
Саме йому судилося принести у світ “надзвичайну силу” й прагнення
“велетенської роботи”. Але “Рок проти цього нового Прометея, і він
падає…” [1, 284].

PtPdVAX?YIZr_t`occccccccccccccccccccccccc

gd°7†

©T?Ueµp»¦?>A?AaeAoooooooooooooooooooooooooooo

В йому об’єднались і широчінь степів і блакитна прозорінь неба,
принадна мальовничість степових плес і далека замисленість річок
пливучих. В йому вмістились і електрична насиченість громової хмари, й
шалена лютість кривавого гайдамаки, й холодна зненависть поневоленого й
замордованого кріпака. В йому живуть протест і гнів, і елегійна містика
й поезія жіночої душі…” [1, 284-285].

Але й такі явні протиріччя, як вважає автор, не слід вважати
суперечностями Кобзаревої натури. Це її “надзвичайна обдарованість”.
М.Чернявський указує на багатоликість, синтетизм митця, в якому
органічно співіснували “талановитий маляр, геніяльний поет і дужий і
бурхливий, з біблійним екстазом, оратор. Крім того, в Шевченкові жив
чутливий громадянин, син свого часу й народу. А все в йому покривала
широкогуманна й чиста душею людина” [1, 285].

Охоплюючи зором різні періоди життя й діяльності Т.Шевченка,
М.Чернявський констатує щаблі сходження Кобзаря на вершини слави і
паралельно з цим — спроби московської деспотії розтоптати, розчавити в
ньому людину й митця.

Трагедія генія добігає кінця. “Не дивно, що страшна рана не заживала, а
більше роз’ятрювалась. Не дивно, що надхнення не підносилось у височінь
орлом сизокрилим, а дрібним птаством кружляло коло невеселої оселі. Не
може дати тепер Шевченко великих, з грандіозним розмахом, поезій.
Відводить душу переважно складанням коротеньких елегій та пісень на
зразок народніх. Творча діяльність понижується. Талант падає” [1, 287].
І на підтвердження цих спостережень та висновків М.Чернявський наводить
оцінку, що її дав П.Куліш — “найгостріший наш критик того часу”: за його
словами, опальний поет привіз зі свого десятилітнього заслання
“недогарки свого таланту”. Це вже був надломлений геній, виснажений
фізично, вимучений духовно (“Не може розбитий опалений дуб, з похилим
гіллям гнати вгору молоде й могутнє верхів’я. Не вертається вдруге
молодість”). А проте ще цілком життєздатний, з надією на поновлення
втрачених сил і повнокровного повернення в літературно-мистецьку та
громадську стихію. “Шевченко був живий. Шевченко вийшов на волю.
Шевченко хотів жити й творити. Йому здавалось, що це йому краще за все
удасться, коли він житиме на Україні, коли він одружиться, матиме свою
сім’ю” [1, 288]. Але не судилося цим мріям здійснитися. Неодноразово
сватався Т.Шевченко і щоразу щастя — просте людське щастя одверталося од
нього. Це вразило поета найболючіше (“Шевченко, геній Шевченко, не ждав
того, і через те удар був занадто важкий”). Такий фатальний удар збавив
Кобзаря рівноваги, наслав тяжку депресію, а затим і смерть: “Там, де
Шевченко думав будувати собі веселу оселю, — його могила” [1, 288].

Але, як наголошує М.Чернявський, трагедія триває й по смерті генія.
Зокрема, йдеться про нещасливі спроби вшанування пам’яті великого поета
в Києві.

У статті “Геній Шевченка” критик детально характеризує три іпостасі
Кобзаря, а саме як поета, художника та оратора. Розмірковуючи над
питанням, чим так вабить широку читацьку аудиторію великий співець,
М.Чернявський твердо заявляє: “Перше над усе — словом, простим, але
щирим, як золото, словом. Словом, що його утворив народ наш у віки
минулі й передав його вікам прийдешнім” [1, 292]. Простежуючи
особливості поетичного обдаровання Кобзаря, автор акцентує на ліричній
домінанті, яка превалює над усім іншим: “Шевченко поет-лірик і лірик
широкий і різносторонній. Ліризм Шевченків є основна прикмета його
поетичного хисту. А те, чи був Шевченко народнім поетом, чи
простонароднім, мрійником-романтиком, чи пророком і бунтарем, — до самої
суті поетичного генія Шевченка має мало відношення. Це будуть тільки
етапи творчого шляху Шевченка” [1, 292].

Другу Кобзареву іпостась — малярську — М.Чернявський не вважає за
необхідне відділяти від поетичної, бо злиті вони нерозривно —
переплавлені в “єдиному творчому горнилі”. Про це свідчать численні
приклади, наведені критиком.

Нарешті третє обдаровання Т.Шевченка — ораторська сила — теж
пов’язується М.Чернявським зі світом Кобзаревої поезії. Автор зауважує:
“Ще М.І.Костомаров звертав увагу на те, що на творчості Шевченка
позначився видатний ораторський талант, але цей бік психічної
організації Шевченка досі залишається недослідженим. Звичайно читають і
деклямують деякі поезії Шевченка, зовсім не помічаючи того, що вони є
справжні ораторські промови” [1, 295]. Тож саме цьому аспектові й
приділяє автор статті якнайпильнішу увагу, враховуючи той факт, що
поетів-ораторів “дуже мало не тільки в нас на Україні, або в Росії, а й
у всесвітньому письменстві” [1, 295]. Принагідно він називає такі
поодинокі твори, як “Клеветникам России” та “Бородинская годовщина”
О.Пушкіна, “На смерть Пушкина” М.Лермонтова. Натомість у Т.Шевченка
“ораторський елемент поезії й ораторські засоби виявляються далеко
частіше й яскравіше” [1, 296]. І як приклади, автор наводить ілюстрації
з творів “Думи мої, думи мої…”, “До Основ’яненка”, а також веде мову
про ораторський характер таких Кобзаревих перлин, як “Гайдамаки”,
“Розрита могила”, “Заповіт”, “Чигрине, Чигрине…”, “Сон”, “Кавказ”, “І
мертвим, і живим…”, “Холодний Яр” тощо. Усе це “не поезії в звичайному
розумінні, а промови: запальні заклики пророка на руїнах України до її
відбудування, огненні філіппіки на адресу її зрадників і шкурників і
надхненне слово через голови сучасників до майбутніх поколінь” [1, 297].

Період заслання, відібравши у Кобзаря широку слухацьку аудиторію,
підточив його ораторську велич. Як констатує з жалем М.Чернявський:
“Поет-лірик ще міг заглибитись у себе й писати елегії й поеми, складати
пісні. Поет-художник міг давати малюнки природи. А поет-оратор замовк”
[1, 297]. Хоча іноді критикові й чуються ораторські нотки в окремих
зразках невольничої музи Шевченкової (“Княжна” та ін.). Тож
М.Чернявський знову кореспондує до Кулішевого досить гострого
поцінування Кобзаревих творів з часів заслання як тих же “недогарків
колишнього таланту”:

“В цих, звичаєм Куліша, занадто різких словах була велика доля гіркої
правди: з трьох зір, що з їх складалося світило нашої поезії, одна —
ораторський хист, що в йому колись буяв такий незважний юнацький запал,
майже зовсім пригасла.

Тому все світило горіло зменшеною силою.

Це сумна й гірка правда. Але в тому був винен не Шевченко, а ті
обставини, що в їх довелось йому жити й діяти” [1, 297].

Проте, незважаючи на цей фатум, Тарас Шевченко, на думку М.Чернявського,
й надалі залишається найпомітнішим явищем в українській літературі. Тож
стаття завершується анафоричною констатацією неперебутності Кобзаревого
маєстату:

“І все-таки ми маємо в генії Шевченка прекрасне світило, що в йому
сполучено гармонійно три великих чудодійні сили.

І все-таки те світило силою своєю ще й тепер далеко покриває всі інші
світила нашого неба поетичного” [1, 298].

Цими словами автор ніби підсумовує всі чотири наведені ним
статті-промови.

Остання — п’ята публікація з циклу “Під знаком Великого Духа” — носить
мемуарний характер. Це матеріал “Свідки життя Шевченкового”, що має
підзаголовок — “Із спогадів близьких і далеких”.

Перший спомин пов’язаний з киянином Богуном, з яким доля звела
М.Чернявського в Херсоні 1903 року. Співрозмовник повідав письменникові
про зустрічі з Т.Г.Шевченком у Києві десь так улітку 1859 року, за
перебування поета в компанії з художником Литвиновим та власником лазень
Бубновим. Богунові, на той час ще юнакові, добре запам’яталися Кобзареві
розмови, котрі були “понурі, гнівні і дихали незадоволенням”, “всі думки
його були невеселі” [1, 299]. А при тому Т.Шевченко, як згадує цей
очевидець, відзначався особливою душевністю й простотою в ставленні до
дітей та молоді.

Цінність подібних спогадів М.Чернявському бачиться в можливості
заперечення інших поцінувань і характеристик київського періоду життя
поета. Зокрема, він співставляє свідчення Богуна з маловірогідними
штрихами з книги М.Чалого “Жизнь и произведения Тараса Шевченко” (1882).
Як на думку М.Чернявського, біографічні сторінки цього мемуарного
видання витримані “майже у веселкових фарбах” — з веселими пиятиками та
анекдотами, затушковані “рожевим флером міщанської благодушности” [1,
300]. А тому правдивішими є спомини саме Богуна, в яких поет “малюється
в образі людини похмурої, життям незадоволеної, але в той саме час —
щирої й сердечної” [1, 300]. Такого свідка письменник називає
“щасливцем”, бо не так часто Кобзар відкривався перед малознайомими
людьми, довіряючи їм свої думки й почуття.

Другий спогад стосується Андрія Йосиповича Шевченка, 75-річного дідуся,
з яким М.Чернявський зустрівся у Херсоні 1920 року. Ще хлопцем
А.Шевченко бачився з великим родичем — за свого служіння козачком у
кріпосника Флорковського. Як і попередні свідчення (Богуна), ці теж
належать до літа 1859 р. Побачивши юнака в польському вбранні та з
польською стрижкою, Тарас Григорович не забажав з ним навіть вітатись. І
змінив гнів па милість лише тоді, коли той обстригся й одягся по-своєму.
Тільки після цього Кобзар сприйняв його, як слід: “Ну, тепер ти наш. Іди
сюди!” [1, 302]. За споминами А.Шевченка, “Тарас був середнього зросту,
огрядний. Був не дуже сивий, тільки лисий. Брати шуткували: “Це він того
облисів, що, як думає, то береться за голову!..” Одіж носив звичайну:
піджачок, штани, картуз… Був веселий, балакучий…” [1, 302].

Коли управитель поміщика Флорковського хотів покарати Андрія за непослух
(залишався у батьків, доки в них гостював Т.Шевченко), то “славетний
дядько” втрутився і з характерною для нього емоційністю накинувся на
того свавільника, не давши скривдити хлопчину. Таке гостре відчуття
несправедливості й надзвичайна чуйність і чутливість Кобзаря часто
фіксувалися очевидцями. “Іноді співав і плакав”, “Співав Шевченко й
плакав” — констатував А.Шевченко, а слідом за ним і М.Чернявський,
додаючи: “Тут теж характерна риса в психіці поета, такій тонкій і
вразливій і такій близькій і рідній народу нашому. Багато в нас на
Україні трапляється людей, чоловіків і жінок, що плачуть, чуючи або
співаючи гарну пісню” [1, 304].

Про цю ж рису вдачі Кобзаря свідчила й сестра Варфоломея Шевченка, з
якою спілкувався приятель М.Чернявського по Херсону — музикознавець і
поет А.Грабенко (Конощенко). У спогадах наведено текст народної пісні
“Та не жур мене, моя мати”: за споминами Варфоломеєвої сестри,
Т.Шевченко “співав цю пісню й плакав, співаючи”. Адже ця пісня оповідала
про втрачену козацьку волю, що “була — минула”, а тих, що її
повернуть-розбудять, нема, перевелися. І М.Чернявський закликає
вдуматись у слова цієї пісні й пригадати Тарасову долю та його думи:

“Чи не ясно вам стане: чого плакав поет-страдник і якими сльозами
плакав?..

Ті сльози-перли грають безсмертною красою в його “Кобзарі”. Він плакав
над народом своїм і вкупі з народом… Він плакав за тією волею, що від
неї — серце німіє!..” [1, 305].

Завершуючи мемуари, М.Чернявський принагідно згадує й Олександру Куліш
(Ганну Барвінок), чиї спомини про Кобзаря використав при написанні
оповідання “Напередодні”.

“Взагалі ми, українці, — підсумовує письменник, — ліниві й недбайливі
щодо скарбів наших духовних. Не цінимо ми своїх видатних сучасників за
життя їх і не зберегаємо пам’яти після їх смерти. Одні — через загальну
свою малокультурність, другі — боючись спогадом про видатного сучасника
понизити своє власне значіння…” [1, 305].

Подібні слова, сказані М.Чернявським далекого 1920 року, звучать, на
жаль, злободенно й обвинувально й сьогодні, в незалежній Україні, де (як
це не абсурдно!) височать пам’ятники імператорам-українофобам Петрові І,
Катерині II, їх московсько-більшовицьким спадкоємцям В.Ленінові,
Ф.Дзержинському та іншим мучителям Шевченкового краю. Стоять ці ворожі
українському світові монументи як гірке свідчення ігнорування
“правнуками поганими” Кобзаревих заповітів — настанов того, хто жив,
боровся, творив “під знаком Великого Духа”.

Література

1. Чернявський М. Під знаком Великого Духа // Твори. — Т.5. — Харків:
Рух, 1929. — С. 273-305.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020