Український вільний університет (УВУ) як провідний діаспорний навчальний
заклад світу
На чужій землі, під чужим небом 85 років існує, дістаючи безкорисливу
моральну й фінансову допомогу від Німецької держави, феномен незалежної
української науки — Український Вільний Університет (УВУ) в Баварії. Не
маючи аналогів щодо тривалості свого існування серед усіх діаспорних
навчальних закладів світу, УВУ на довгі роки став твердинею вільної
освіти й науки поневоленого комуно-тоталітарною системою Українського
народу, виховав сотні кадрів української інтелектуальної еліти, дав
професійні знання тисячам українців з усіх країн їхнього поселення,
підготував сотні захищених магістерських і докторських дисертацій, видав
цілу бібліотеку наукових видань.
Український Вільний Університет постав у Відні 1921 року в екзилі
(вигнанні) для розвитку вільної української науки та вищої школи поза
впливом негативного в Україні режиму (комуністичного). УВУ виник за
ініціативою Товариства українських журналістів та письменників,
Українського соціологічного інституту та Товариства прихильників освіти
у Відні паралельно до Львівського (Таємного) українського університету.
Його фундатори розуміли, що “серед еміграційних злиднів доконується
велике культурне діло”, що це є “здвигнення храму української науки” і
що цей храм науки “при першій можливості буде перенесений до свого краю,
забираючи туди з собою всі духовні і матеріальні здобутки” [1: 64]. Так
зазначали засновники у відозві від 10 лютого 1921 року, під якою
поставили власні підписи від імені університетської ради О.Колесса,
С.Дністрянський, В.Старосольський, І.Ганицький та Олександр Олесь. У той
час вони навіть не могли підозрювати, що чекати можливості перенести
університет в Україну доведеться дуже довго. Принаймні своє 85-ліття УВУ
відзначив у Мюнхені. Їх ініціативу підтримали професори колишніх
австрійських університетів, при чому перемогла концепція традиційного
університету, репрезентована О.Колессою, який став першим ректором УВУ,
над проектом Народного університету М.Грушевського, який у висліді
відійшов з очолюваним ним Соціологічним інститутом від співучасті в
організації УВУ.
Датою заснування УВУ вважається день інавґурації 17 січня 1921 року.
Початкового складу професорської колегії (12 професорів і 3 доценти),
числа студентів (90) виявилися недостатньо, оскільки головним центром
Української еміграції був не Відень, а Прага й Чехія із залишками
інтернованого там вояцтва Української галицької армії. Керівництво УВУ
бажало охопити цих потенційних студентів та віднайти додаткову фінансову
базу, якої у Відні не було. Це питання вирішив продекан правничого
факультету В.Старосольський через свої зв’язки з Я.Нечасом – довіреною
особою президента Чехо-Словацької Республіки Т.Ґ.Масарика, який
прихильно ставився до слов’янських наук та установ у новій державі*.
Після офіційних переговорів О.Колесси і С.Дністрянського з прем’єром
Чехо-Словаччини Я.Черним УВУ було перенесено до Праги, він отримав
фінансове забезпечення від Чехо-Словацького уряду та можливість
використовувати для навчального процесу аудиторії й кабінети надзвичайно
престижного Карлового університету, численні стипендії для студентів.
Рішенням міністерств закордонних справ і освіти від 16 та 30 вересня
1921 року УВУ у Празі отримав офіційне визнання, йому було надано
структури Карлового університету у складі двох факультетів:
філософського та правничого.
* Т.Ґ.Масарик активно долучився до утвердження чеської мови в державному
управлінні (замість німецької). Завдяки його активним зусиллям за
короткий термін німецькомовна Прага перетворилася в чеськомовну.
Після інавґурації в Празі 23 жовтня 1921 року викладацький склад
упродовж 1921/22 навчального року збільшився до 16 професорів, 4
доцентів і 1 лектора, а на кінець першого десятиліття (1931 р.)
професорська колегія нараховувала 39 членів. Кількість зареєстрованих
студентів збільшилася з 702 (1921 р.) до 874 (1922/23 н.р.), причому
деякі з них одночасно навчалися в УВУ і в Карловому університеті [3:
3419].
Як перша вища школа в Празі, УВУ став на той час центром українського
наукового життя в Чехо-Словацькій Республіці. Згодом поряд з ним постали
інші виші, студії, інститути, наукові товариства. Принагідно зазначимо,
що кожен ректор УВУ одночасно очолював урядовий Український академічний
комітет.
До кінця 20-х років бібліотека УВУ зросла до 10 тисяч томів. За перше
десятиліття свого існування УВУ видав 27 томів праць, у тому числі
кілька досить цінних, зокрема, два ювілейні збірники на пошану
Т.Ґ.Масарика та три збірники з працями професорів університету.
У 30-х роках УВУ пережив кризи, оскільки у висліді переорієнтації
політики Чехо-Словацької Республіки на зближення з СРСР і Польщею було
обмежено права української політичної еміграції. Під загрозою опинився й
УВУ, проте його було врятовано заходами тодішнього ректора
І.Горбачевського. Однак зменшення фінансування не давало можливості
продовжувати видавничу діяльність. Крім того, зменшилося число
студентів. На 1939 рік їх було всього 61 [3: 3419].
Надії на суттєве поліпшення справ в УВУ виникли 1938 року, коли
Карпатська Україна отримала широку автономію і планувалося перенести УВУ
до Хуста як український державний університет. Проте цю спробу було
перекреслено угорською окупацією, звуження колишньої Чехо-Словаччини до
Протекторату Чехії та Моравії відбилося й на становищі УВУ, який було
підпорядковано ректорові Німецького Карлового університету. Однак у цей
час дещо збільшилося число студентів з т.зв. Генерал-Губернаторства (107
на 1940/41 н.р.), завдяки чому Український Центральний комітет зміг
заходами його голови В.Кубійовича визначити спеціальні місячні дотації й
фінансувати видавничу діяльність УВУ.
Наприкінці празького періоду в УВУ працювало 20 професорів, 10 доцентів
і 3 лектори. За період з 1921 до 1941 року було видано 37 докторських
дипломів на філософському та 95 на правничому факультеті [3: 3419].
Празький період діяльності УВУ закінчився разом з окупацією Праги
Радянською Армією в травні 1945 року. Залишатися далі в Празі зі
зрозумілих причин стало небезпечно, адже комуністична пропаганда
розцінювала УВУ не інакше, як лігво українського буржуазного
націоналізму. В очах радянського тоталітарного режиму це був чи не
найбільший злочин. Усіх, бодай якось причетних до
національно-визвольного руху, одразу зараховували до ворогів народу. У
цей час останній ректор УВУ А.Яковлів передав керівництво прихильникові
концепції залишення УВУ на території Чехії о.Августину Волошину, а сам з
більшістю професорів виїхав за кордон. Однак, концепція о.Волошина
виявилася ілюзорною і його самого було заарештовано і він невдовзі
загинув у тюрмі. УВУ було ліквідовано, його майно знищено чи
розграбовано.
З ініціативи В.Щербаківського, до якого була приєдналася група
українських дослідників з Українського наукового інституту з Берліна під
керівництвом директора І.Мірчука, УВУ було відновлено в Мюнхені*.
Більшість професорів і студентів змушена була податися сюди на Захід, у
Баварію. Тут у Мюнхені, розпочинається третій етап існування УВУ, який
триває донині. Систематичне навчання у виші розпочалося 1946/47
навчального року. Уже 1947 року в УВУ працювало 44 професори, 16
доцентів та 18 викладачів й асистентів. До складу професорської колегії
також приєдналися окремі вчені з Центральної і Східної України. За
станом на 1947/48 н.р. в УВУ вже нараховувалося 493 студенти [3: 3419].
Принагідно зазначимо, що впродовж 1945-1946 років у відновленому
Українському Вільному Університеті як вільний слухач поширював свої
знання Яр Славутич (Г.М.Жученко) – губерніяльний херсонець, визначний
український поет і педагог із далекого Едмонтона (Канада).
* Приміщення й садибу для УВУ тут придбав блаженної пам’яті кардинал
Йосип Сліпий.
На діяльність тогочасного УВУ офірували значні кошти фонди Українського
видавництва (Краків), надавали дотації Конґреґації для Східної Церкви,
поєднані Єпископом І.Бучком, який став куратором УВУ.
Того часу навчання в УВУ здійснювалося на двох факультетах. Пожвавилася
видавнича діяльність, спрямована насамперед на підготовку підручників
(до 1950 р. їх було видано 27 томів) [3: 3420].
Червень 1948 року через внутрішньодержавні проблеми в Німеччині
(зокрема, грошову реформу, що спричинила тяжку фінансову ситуацію
переміщених осіб) зумовили прискорений виїзд професорів і студентів за
океан, що негативно відбилося на становищі УВУ, у якому за станом на
1949 р. було лише 272, а 1950 — 137 студентів. Через це аудиторні
заняття були сильно скорочені, а з 1956 року припинилися зовсім.
За 1946-1956 роки було видано 206 докторських та 103 магістерських
дипломи [3: 3420].
Однак, декретом баварського міністерства освіти й віровизнань від 16
вересня 1950 року УВУ було визнано приватним університетом з
академічними правами, що морально допомогло подолати його кризу.
Послаблення аудиторного навчання УВУ намагався компенсувати розбудовою
Інституту заочного навчання та зміцненням видавничої діяльності (з 1957
року почали з’являтися “Наукові записки” УВУ), налагодженням співпраці з
розпорошеною професурою, яка осіла в США, Канаді, Франції.
Становище УВУ змінилося на краще із заснуванням Товариства сприяння
українській нації (1962), до постання якого з боку УВУ найбільше
спричинився О.Кульчицький.
Аудиторні заняття було відновлено з 1965 року за ректора В.Янева (курси
українознавства літні й зимові, педагогічні, мовні для початківців під
керівництвом Г.Васьковича та англомовні курси сходознавства спільно з
Центральним Мічіґанським університетом). Було оновлено й збільшено
професорську колегію (з 56 членів 1965 до 84 1981 року). За 1968-81 роки
через систему УВУ перейшло 1585 студентів і курсантів із 17 країн. За
період з 1966 до 1981 року було видано 98 докторських і 36 магістерських
дипломів [3: 3420].
З 1981 року при УВУ діє Інститут досліджень національних проблем під
керівництвом З.Соколюка.
Діяльність УВУ знайшла своє визнання й після зміни баварського закону
(1978) про вищу школу. Окремим додатком до цього закону від 28.06.1978
р. він був знову визнаний приватним університетом з академічними
правами. Завдяки своїй науковій та культурно-мистецькій діяльності і
міжнародним зв’язкам УВУ став головним осередком інтелектуального життя
української еміграції в Німеччині і Західній Європі.
Ще до постання Української незалежної держави 1991 року УВУ тривалий час
був осередком Української науки і культури. Довкола нього гуртувалися
вигнанці – вчені й письменники, які через власні переконання і щирий
патріотизм змушені були полишити батьківщину. Історія цього навчального
закладу сповнена різними перипетіями і постійною загрозою знищення, як і
все, пов’язане з українством.
Зі зміною умов свого функціонування після відновлення української
державності 1991 року УВУ не законсервував свої колишні функції, а
рішуче став на шлях оновлення — у напрямку якнайбільшої корисності
потребам незалежної України. УВУ гостинно розчинив двері для
магістрантів і докторантів з історичної батьківщини. Нині УВУ у своєму
складі має три факультети — україністики, державних та економічних наук,
філософський.
TH
O/e/////////////////////////
навчих предметів, що складається з двох самостійних сесій, які
чергуються через рік. Сесія “А” розглядає методологію навчання, а сесія
“Б” поглиблює знання навчального предмета. Програма кожної сесії — це
окрема цілісність, саме тому й можна починати студії з будь-якої з них.
УВУ щороку запрошує на студії в Педагогічному інституті українське
вчительство, нові аспекти внесено і в наукові дослідження. На першому
плані в них — українсько-німецькі та німецько-українські відносини.
Власне, послідовно витримуваний українсько-німецький напрямок і
становить сьогодні специфіку університету, який, слугуючи Україні,
цілком виправдано прагне бути корисним також для науки та культури того
народу, який гостинно надав притулок для цієї оази вільної української
освіти. Не випадково, крім Дослідного інституту німецько-українських
відносин, у рамках УВУ діє ще й Інститут ринкової економіки, до роботи в
якому залучені й деякі перейняті інтересом до України депутати
Бундестагу. Додаймо до всього цього й те, що УВУ здійснює немало функцій
українського інформаційно-культурного центру.
УВУ практично ввійшов до освітнього простору Української держави,
оскільки, як зазначає чинний ректор університету академік Альберт Кіпа,
“те, в ім’я чого його було створено, те, чому присвятили своє життя
сотні професорів УВУ різних поколінь та тисячі його випускників, має
сьогодні тенденцію зреалізуватися, нарешті, в Україні” [2].
На навчання (студії) УВУ приймає студентів із закінченою вищою освітою,
здобутою в іншому ВНЗ, які не є громадянами Німеччини. Проте університет
дає змогу і німцям, котрі хочуть набути знань з історії, мови, культури
чи економіки України, брати участь у навчальних заходах у ролі вільних
слухачів. Іноземні студенти (за часу нашої незалежності переважно
українці) мають право використовувати науковий потенціал Мюнхена,
бібліотеки, інститути, архіви. Щодо фінансування студій, то
найталановитішим студентам різні фундації надають стипендії.
Навчання, зокрема в Педагогічному інституті, триває два роки. Виклади
(сесії) проходять у липні. У міжсесійний період здійснюється написання
дипломних робіт з української літератури та історії України. Лекції,
практичні заняття, екскурсії до музеїв та пам’ятних місць (могили
відомих українських діячів Г.Ващенка, С.Бандери та ін.), відвідання
уроків у німецьких школах, зустрічі з педагогічними колективами
гімназій, ліцеїв, реальшулє (реальних шкіл), докладне ознайомлення зі
школою Монтессорі, екскурсійні поїздки до Італії (Венеція), Австрії
(музей Моцарта у Зальцбурзі) — ось неповний перелік заходів, що
пропонується студентам під час сесії.
Після закінчення обох сесій, складання усних іспитів, захисту дипломних
робіт, відбування практики в німецькій та українській школах, слухачі
отримують Учительський диплом та свідоцтва про закінчення обох сесій, у
яких зазначаються предмети, що вивчалися, та одержані оцінки.
Чинна в УВУ система оцінювання заліків є двобальною: “зараховано”,
“незараховано”, екзаменів — чотирибальною: “визначно”, “дуже добре”,
“добре”, “задовільно”. В університеті студіюються такі предмети:
українська література в середній школі, українська мова, історія
України, історія культури, педагогічна психологія, християнська етика,
німецька мова, порівняльні системи шкільництва, методика викладання в
початкових класах.
Дух справжнього демократизму — чи не найістотніша риса Українського
Вільного Університету. Передовсім тут майже не відчувається, принаймні в
зовнішніх виявах, відстань між слухачем і професором. В університеті
скоріше превалюють суто партнерські стосунки з властивими їм уважністю,
доброзичливістю і взаємоповагою. Самі професори підтримують цей дух
невимушено й природно, охоче спілкуючись зі студентами поза навчанням,
жодним чином не підкреслюючи свої знання, наукові заслуги чи бодай
найменшу свою вищість. Студентів в УВУ на лекції ніхто не примушує
ходити, однак вони мають прослухати обов’язкові цикли лекцій з провідних
дисциплін.
В УВУ практикується ще й така цікава форма наукової роботи, як
“університетські п’ятниці”. Це постійно діючий семінар на актуальні
теми. До участі в ньому запрошують найвідоміших учених і політиків,
письменників і журналістів. Ці творчі вечірні семінари надзвичайно
популярні серед усієї української громади в Мюнхені, тому невеликий
університетський зал зазвичай переповнюється охочими.
Після занять і зустрічей — звична дорога на вулицю Ізаррінг до інтернату
“Рідна школа”, де розміщують студентів літнього семестру. У ньому також
діє суботня українська школа для дітей з німецьких родин українського
походження. Тут за платною формою навчання діти вивчають українську
мову, літературу, історію, культуру, релігію. На запитання “Чому ви
вивчаєте українську мову?” зазвичай діти відповідають: “Це рідна мова
моєї бабусі”, “Мій батько — українець”, “Я — українка, я мушу знати мову
моєї історичної нації” [2: 63].
Особливе зацікавлення викликає УВУ в іноземних докторантів. Однак при
цьому схвалені теми докторських робіт обмежуються німецько-українською
чи відповідно європейсько-українською проблематикою. До уваги беруться
теми, що можуть бути опрацьовані з використанням можливостей
університету.
Як відомо, школа учительством стоїть. У цьому зв’язку не можемо не
назвати визначних професорів УВУ. Це історики — Д.Дорошенко, О.Оглоблин,
Н.Полонська-Василенко; географи — С.Рудницький, В.Кубійович; філологи
—С.Смаль-Стоцький, О.Колесса, Ю.Шевельов, Я.Рудницький, О.Горбач;
дослідники філософських наук — Д.Чижевський, І.Мірчук, О.Кульчицький,
В.Янів; етнографи — З.Кузеля, В.Петров; історики мистецтва —
Д.Антонович, В.Залозецький; історики церкви — В.Біднов, М.Чубатий,
О.Лотоцький; правники — С.Дністрянський, О.Ейхельман, Р.Лащенко,
В.Старосольський, А.Яковлів, Л.Окіншевич, В.Панейко; економісти —
В.Тимошенко, О.Мицюк, Є.Ґловінський [3: 3420].
Крім них слід також назвати прізвища і Й.Торбачевського, В.Доманицького,
В.Щербаківського, В.Державина, Л.Білецького, Шелухіна, І.Качуровського,
А.Жуковського, Володимира Косика та ін. [2].
За часи існування УВУ його ректорами були О.Колесса, С.Дністрянський,
І.Горбачевський, Т.Щербина, Д.Антонович, А.Яковлів, О.Мицюк,
І.Борковський, О.А.Волошин, В.Щербаківський, І.Мірчук, Ю.Панейко,
М.Васильїн, О.Кульчицький, В.Оролецький, Ю.Бойко, В.Янів, А.Кіпа та ін.
[3: 3419-3420; 2].
Український Вільний Університет має досить високий авторитет у світі. Як
і в кожному поважному науковому закладі такого типу, тут 1931 року було
запроваджено інституцію почесних докторів. За час існування УВУ звання
почесного доктора було присвоєно понад сотні осіб — видатним громадянам
різних країн, зокрема й українцям, чиї заслуги перед історією та наукою
є загальновизнаними. Усі вони вважали за високу честь прийняти таку
відзнаку. Серед почесних докторів УВУ знаний у світі педагог Григорій
Ващенко, президент Закарпатської України отець Августин Волошин, відомий
історик та політичний діяч Дмитро Дорошенко, патріарх УАПЦ Мстислав
Скрипник, патріарх Йосип Сліпий, українські письменники Ольга
Кобилянська, Богдан Лепкий, Василь Стефаник, Олександр Кандиба-Олесь,
згадуваний уже один із фундаторів УВУ Олександр Колесса, відомий у світі
пропагандист української музичної культури Олександр Кошиць, федеральний
суддя США Богдан Футей та багато інших. 1997 року диплом почесного
доктора було вручено ще одному нашому співгромадянину, колишньому
міністрові закордонних справ України, а нині — народному депутату
Геннадієві Удовенку.
Загалом же можна назвати десятки і десятки наших поетів і прозаїків, які
так чи інакше студіювали, чи здобували магістерку або докторат в УВУ:
Василь Пачовський, Олекса Стефанович, Олег Ольжич, Андрій Тарасевич,
Осип Турянський, Михайло Орест, Емма Андієвська та ін. Зокрема, Олег
Ольжич не тільки слухав лекції в УВУ, а й деякий час працював тут
асистентом кафедри археології та вів заняття з цієї дисципліни.
“Здавалося б, — пишуть Р.Лубківський та А.Погрібний, — дорожи, Україно,
дарованим тобі самою долею освітньо-науковим закладом у центрі Європи,
підтримуй його, сприяй!” [2]. Однак саме нині в стосунках із владою
незалежної України постала для УВУ найчорніша пора: університет, котрий
зумів пережити найтяжчі, у тому числі воєнні, лихоліття, нині на межі
закриття через брак коштів на подальше існування. Останні сподівання —
на рідну Україну. Більше покладатися немає на кого. Річ у тім, що уряд
Баварії з літа 2006 року припинив фінансування УВУ, поясняючи свій крок
так: “Ми підтримували УВУ за обставин, коли не було Української держави.
Та й після її відновлення ще аж п’ятнадцять років продовжили
фінансування. Але скільки можна? І яка логіка в тому, щоб Баварія і
надалі фінансувала УВУ, якщо існує незалежна Україна? То потрібен УВУ
Україні чи не потрібний?” [2]. Так (і згодьмося: цілком резонно!)
аргументують свою позицію у ставленні до УВУ баварські урядовці. На
сьогодні лише невеличку частку потреб УВУ (а це, окрім
навчально-наукових цілей, ще й кошти на утримання будинку) спроможна
забезпечувати Фундація УВУ, розміщена в Нью-Йорку. Для повноцінного
функціонування УВУ потрібно сьогодні 250-300 тисяч євро на рік
(принагідно зазначимо, що лише на утримання в 2007 році парку елітної
лікарні “Феофанія” Верховна Рада України виділила значно більшу суму
грошей). Тобто сума на утримання УВУ видається досить смішною як у
масштабах Державного бюджету України. Навіть який-небудь один-єдиний
олігарх міг би її виділити зі свого гаманця. Та чи є такі в Україні,
кому б боліла доля української освіти? [2].
Проте запобігти злочинові перед Україною — остаточному закриттю УВУ —
ще можна. Для цього слід: 1) прийняти спеціальну постанову Кабінету
Міністрів України про фінансування закладу; 2) виділити цільові кошти
департаментові міжнародного співробітництва Міністерства освіти і науки
України на зв’язки із зарубіжними закладами, отже, й на підтримку УВУ;
3) надати допомогу УВУ через його фінансове поєднання з одним із міцних
українських університетів (попередню згоду дав, наприклад, Київський
лінгвістичний університет); 4) створити в Україні зацікавленими
інституціями, насамперед освітньо-науковими, фонд підтримки УВУ; 5)
вирішити фінансові питання УВУ через одержання ним орендної плати від
Української держави за діяльність культурно-інформаційного Центру
України в Мюнхені, що під нього університет готовий передати перший
поверх свого будинку [2].
І вже в липні 2006 року міністр закордонних справ України Борис Тарасюк
та міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко направили до Мюнхена
робочу групу, яка ґрунтовно вивчила ситуацію та підготувала необхідні
рекомендації, які, сподіваємося, будуть реалізовані.
Отже, національно-орієнтована громадськість України, як і українська
діаспора, з нетерпінням очікує на вихід Указу Президента України про
захист інтелектуального і культурного надбання українців за кордоном.
Щиро сподіваємося, що Україна врятує і збереже УВУ, який стоїть на
першому місці найважливіших українських інституцій, та згодом включить
його до свого потенційного ресурсу в справі зміцнення світового
українства.
Література
1. Сасько Тамара. Український Вільний Університет очима
вчителя-словесника // Дивослово. — 2006. — № 11. — С.62-64.
2. Лубківський Роман, Погрібний Анатолій. Український Вільний
Університет. Чи потрібен він Україні? Однозначно: так! // Урядовий
кур’єр. — 2006. — 4 лист.
3. Енциклопедія українознавства. — У 10 т. — Т.9. — Львів, 2000. —
С.3418-3421.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
