.

Шевченкіана Миколи Братана (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4986
Скачать документ

Шевченкіана Миколи Братана

У сузір’ї сучасних письменників Херсонщини одним з найплідніших авторів
уже традиційно виступає Микола Іванович Братан (народився 1 січня 1936
року в селі Семенівці на Каховщині). За плечима у нього вже більше 80
опублікованих книг у царині поезії, прози, драматургії, художнього
перекладу, публіцистики, критики, творів для дітей. І в часи навчання в
Бериславському педучилищі та Одеському університеті, і в період
діяльності в галузі журналістики, і за викладання в Херсонському
педагогічному інституті митець часто прилучався до справи вшанування
пам’яті великого Кобзаря. До цього його спонукали як душевні поривання,
так і громадські обов’язки. Адже понад тридцять років М.Братан виконував
функції голови Херсонської обласної організації НСПУ (1971-2006), у 90-х
рр. очолював Херсонську обласну організацію Всеукраїнського товариства
“Просвіта” імені Тараса Шевченка (нині її почесний голова). Тож Кобзар
займає важливе місце і в житті, і в літературній творчості письменника.
Микола Братан виступав на відкритті пам’ятника геніальному поетові у
Херсоні (1971), на відкритті музею Т.Шевченка в Орську (1986), брав
участь у Міжнародному літературно-мистецькому Шевченківському святі “В
сім’ї вольній, новій” у Черкаській, Житомирській та Вінницькій областях,
був одним з організаторів цього свята на Херсонщині (1997).

Шевченківська тема розробляється в творах М.Братана вже близько
півстоліття: від дебютної ліричної книги “Смаглява Таврія” (1961) і до
сьогодення зустрічаємо відгомін Кобзаревих мотивів у численних збірках
[2, 4, 6-9, 15, 18-23, 26, 27] та в періодиці [1, 13, 16].
Автобіографічна поезія “Пастушок” (1961) викликає паралелі з
хрестоматійним віршем Тараса Шевченка “Мені тринадцятий минало…”, з
якого взято й епіграф до твору (“…Я пас ягнята за селом”). Ще в 60-х рр.
М.Братан маніфестував свою зорієнтованість на служіння національним
святиням, вірність Кобзаревим заповітам у поезії “Листвиною
зелено-промінною…” (збірка “Поступ”):

Ні з якою у світі країною

Не зрівняю Шевченківський край.

Захлюпнуло мене Україною,

І як хочеш мене називай! [20, 38]

У ряді віршів співставляються постаті Шевченка та інших великих поетів
світу: “Лермонтов і Шевченко” (1966), “Уроки Некрасова” (збірка “Портрет
з дороги”). Автора “Героя нашого часу” М.Братан спогадує у зв’язку з
125-річчям з дня його загибелі. Як відомо, М.Лермонтов був, подібно до
Т.Шевченка, і вільнодумцем, і поетом, і художником. Великий Кобзар
захоплювався “очаровательными стихами Лермонтова”, згадував “как лучшую
молитву создателю…” у своєму “Щоденнику” рядки з вірша “Выхожу один я на
дорогу…” (запис від 28 липня 1857 року). А трохи раніше — він занотував
там же промовисту оцінку знищеного царатом співця Росії — “наш великий
Лермонтов” (запис від 20 липня 1857 року). У вірші М.Братана дві
маєстатичні постаті російського та українського поетів сприймаються як
символи непримиренної боротьби проти царської сваволі:

Поет загинув. Порадіти

Не встиг з цієї смерті цар,

А вже постав, почав будити

Хиренну волю наш Кобзар [13].

Читати вірші непокірного російського співця — то велика відрада для
Т.Шевченка на засланні, бо “Лермонтов мені / Дарує радість, вольну волю,
/ Надію тут, на чужині” [13]. Автор наголошує на ідейній спорідненості
поетів, що репрезентують два народи. Водночас як данина часові написання
вірша сприймається протиставлення по лінії Т.Шевченко — П.Куліш з
традиційним, як для радянських авторів, осудом світоглядної обмеженості
й недалекоглядності одного з ідеологів “українського буржуазного
націоналізму”:

І Куліша Пантелеймона

Ті покоробили слова.

“О боже мій, свята мадонно,

Кого він нашим назива?!” [13]

Відтак фінал-апофеоз вірша підносить думку про суголосність
громадянських позицій Лермонтова і Шевченка та несприйняття Кобзарем
Кулішевих “націоналістичних” збочень. Для Тараса “горіли серед стуми /
Святі поезії вогні”, запалені Лермонтовим, і гартували його дух у
скрутні часи:

І гордий Демон, дух вигнання

Крилатив душу Кобзаря.

І два поети нездоланні

Вставали в братньому єднанні

Супроти мороку й царя [13].

У сонеті “Уроки Некрасова” М.Братан акцентує на українських витоках
народного поета Росії, що озиваються в його нащадках (“праправнук Ваш
невигаслу любов / Приніс від українського народу”). Херсонський
письменник проводить думку про подібність двох співців — насамперед у
бичуванні суспільної кривди й наруги:

Неправда та, що наш Тарас боров,

І Вам була ненависною зроду.

Вам, як йому, звільнившись від оков,

Народ безсмертя дав у нагороду [19, 60].

Принагідно слід відзначити, що М.Братан не першим звертається до
співставлення доль великого Кобзаря України та автора поеми “Кому на
Руси жить хорошо”. Ще в 1881 році подібну мету поставив перед собою
славетний “ідеолог націоналізму” Б.Грінченко у вірші-присвяті “Некрасову
й Шевченкові”. Маємо нагоду порівняти з братанівською версією (до речі,
у Грінченковому доробку є й інші твори шевченківської тематики: “Пам’яті
Тараса”, “Шевченкова могила”, “Українець”, “На розпутті” тощо):

Обидва за діло єдине ви бились,

За його обидва конали:

Святі почування братерства й любові

Ви в серці людей пробуждали.

Обидва за діло єдине ви бились, —

Велика вам шана за теє,

Й не вмре ваше слово на світі ніколи,

Не вмре ваше слово святеє [29, 80].

Про сприйняття заповітів Шевченка українцями ХХ ст. йдеться у віршах
М.Братана “Заспів” (1961), “Над Дніпром” (1966), “До поета” (1966),
“Поступ велетня” (1984), “Його діти” (1984), “Сонет” (“На “Кобзарі” —
автограф Гончара…”, 2004), “Де білий світ і небо синє” (2004) та ін. У
поезії “Заспів” прикметами радянізованої степової сторони виступають “і
шевченківські горді тополі, / І стрункі електричні стовпи” [25, 7].
Автор захоплений щирістю і працьовитістю, гостинністю й привітністю
своїх краян. Його “Заспів” кореспондує читача до автобіографічних творів
Кобзаря з мріями про ліпше майбутнє співвітчизників, як-от у вірші часів
заслання “І виріс я на чужині…”, де поставали в уяві опального
українця-поета ідилічні картини благоденства на рідній землі:
“…Зеленіють / Широкії села, / А у селах у веселих / І люде веселі…” [31,
112]. Молодому на той час радянському письменникові здавалось, що
Шевченкові візії цілком реалізувались у соціалістичній дійсності:

Я бував тут у кожній оселі

І скажу: порадів би Тарас,

Що у селах цих — люди веселі,

Як пророче писав ти про нас! [25,7].

У вірші “Над Дніпром” (збірка “Веселку — людям”) у дусі радянських часів
та поцінувань співвідносяться постаті двох вождів для українців:
“…Леніновою правдою / і Тараса крутими думами / шлях народу мого
позначено — / сіяча, коваля, борця” [8, 4]. Тут доречно згадати про
парадоксальний факт: навіть на 17 році незалежності міріади українців
сприймають позитивно або й з захопленням постать нищителя українства
В.І.Леніна — у відомому телепроекті Савіка Шустера під час масового
опитування глядачів вождь світового пролетаріату був названий у сотні
“великих українців” (!!!), а пам’ятники Іллічеві по всій Наддніпрянській
Україні впевнено конкурують з Кобзаревими і донині. І Херсонщина не є
винятком у цьому. Тож вірші шевченківської тематики в доробку М.Братана
60-80-х років часто огорнені серпанком більшовизації. Адже сотні
радянських поетів з різних куточків величезного СРСР десятиліттями
змагались у доведенні очевидної для них істини, що Кобзар нібито пророчо
вбачав у “сім’ї вольній, новій” не що інше як “найсправедливішу” й
“наймиролюбнішу” радянську країну (насправді: тюрму народів, імперію
зла, засновану на терорі, голодоморах-геноцидах, національних чистках),
а не якусь там вільну та незалежну Україну. У світлі саме таких бачень
побудована поезія М.Братана “Його діти” з шевченківського збірника
“Кобзарева зоря” (1984). Твір починається з лірично-співчуттєвих ноток
про нездійсненні сподівання Тараса мати свою власну родину:

Намріяв: поставити хату,

Садок посадить над Дніпром

І віку свого доживати

В хатині, повитій добром.

В саду йому виділись діти

І мати весела при них.

Та смерть не дала порадіти

З живих несказанних утіх [30, 30].

Отже, ідилічна картина, не раз вимріяна поетом, так і залишилась
фантазією (“Лиш в думах дітей і дружину / Любов’ю палкою зігрів”),
оскільки Кобзаря передчасно “звела в домовину / Тюремна опіка царів”.
Але під кінець вірша щемливо-лагідні й сумні інтонації змінюються на
жорсткі й мажорно-урочі — в дусі компартійних агіток:

Чи ж роду його не зустріти

В прийдешніх, потомних літах?

…У Жовтні Тарасові діти

Ставали під ленінський стяг!

Біограф перечить не стане —

Були у Шевченка сини:

Коли розривали кайдани,

Боженками звались вони! [30, 30].

Звісно ж, як офіційний поет Радянської України М.Братан мав тут
орієнтуватися на “біографів” соціалістичної епохи, які прилаштовували
життєпис Кобзаря й історію української державності до компартійних вимог
і вказівок. Це нині, в пору незалежності, відкриваються для загалу
факти, які засвідчують, що червоні боженківці та щорсівці нещадно
розправлялись з виявами “українського буржуазного націоналізму” в
Україні часів громадянської війни, символом якого з підказки
московсько-більшовицьких загарбників став насамперед Т.Шевченко,
портрети або книги якого були заледве не в кожній українській хаті, а
тому автоматично ставали підставою для здійснення більшовицьких вироків.

Тема продовження традицій Кобзаря духовними спадкоємцями розробляється й
у вірші “Поступ велетня” (збірка “Добрина”). Твір, присвячений
геніальному авторові “Соняшних кларнетів”, наголошує на його орієнтації
на Шевченкові заповіти: “…Поступ велетня Тичини / Благословляє сам
Тарас” [6, 19]. М.Братан стверджує: услід за Кобзарем цей поет-титан
став символом служіння рідному краєві та його культурі — “віддав народу
— / Усе до краплі, все до дна, / Безсмертних слів музичну вроду, / Що
сталь і ніжність їм дана” [6, 19]. Крізь поетове замилування величчю
Тичини-поета — в підтексті — вловлюється й натяк на фатальну роль доби
сталінщини в долі співця (назва збірки “Сталь і ніжність” фонічно
співвідноситься зі згадкою імення ката українського народу Й.Сталіна).

У поезії “Сонет” (інша назва “Автограф”) підкреслюється глибина
сприйняття Тарасових заповітів автором “Собору”. І рядки з “Кобзаря”, і
думки О.Гончара — незабутні, полум’яні, мобілізуючі. Тому з таким
пієтетом ставиться херсонський письменник до обох діячів України різних
епох, що слугували за високий зразок і дороговказ для співвітчизників:

Тож про Тараса думи вогняні

Олесеве бентежне — “Вічне слово”,

Його у світ, як суть і як основу,

Нести нам у життєвій борозні [7, 123].

Це “святі слова з-під віщого пера”, яким роковане безсмертя. Вони
“снагують груди” мільйонам українців “на всі часи, на всі літа і дні”.
Це обереги, які самовіддано й несхитно захищають “і нашу думу, і нашу
славу, й мову”.

У сонетарному поменнику по лауреатові Національної премії України імені
Т.Г.Шевченка артистові-землякові Павлу Громовенкові “Свята душа великих
слів” наголошується на неповторному таланті цього неперевершеного
майстра, з яким авторові судилось познайомитись далеко від України:

В степу безкраїм за Уралом,

Де мучивсь муштрою Тарас,

Звело, здружило, побратало

Його всевічне слово нас.

З твоїх там уст воно звучало,

І я завважував не раз,

Як люд тамтешній чарували

І “Катерина”, і “Кавказ” [7, 128].

М.Братан захоплюється хистом цього достеменного подвижника в царині
пропаганди Шевченкової спадщини. Він не приховує зачарування проникливою
манерою виконання текстів геніального співця, які протягом десятиліть
ніс у маси артист-патріот, прилучаючи мільйони людей до Кобзаревих
святощів:

Ти був і ніжним, і тривожним,

В читання душу перелив,

Тобі відкрилася неложна,

Свята душа великих слів,

І полічити всіх не можна,

Кого до них ти причастив [7, 128].

З присвяти М.Братана “Вітаєм актрису Люту Ларису в день бенефісу” постає
привабливий образ ще одного пропагандиста Шевченкової спадщини. Це
“театру актриса” з херсонського краю, яка вкладає всю душу в Кобзареві
тексти — “читає щемливо Тараса” [8, 29].

У вірші “Де білий світ і небо синє…” М.Братан веде мову про закономірне
проростання шевченківських ідей у свідомості нашого сучасника. Ліричний
герой твору сприймає як звичність і природність проникнення людей
сьогодення в духовні світи Кобзаря (“Читає повісті Шевченка /
Небалакучий мій сусід”). Хоча, звісно, існують міріади книг, є
величезний вибір, а ще — супермодні автори, котрими зачитуються на
хвилях їх тимчасової популярності. Тож мимоволі виривається цілком
логічне питання: “Чому не Пікуль і не Кашин, / А поза модою — Тарас?”
[7, 67]. Відповідь — розлога й прозора, прогнозована й очікувана:

Либонь, тому, що море синє,

Тому, що вколо — білий світ,

Що вічний в слові “Батьківщина”

Дідів і прадідів завіт [7, 67].

На зустріч із Шевченком читач іде природно, свідомо, невимушено — як до
своїх витоків і непроминальних цінностей, як до чогось найріднішого,
зворушливого, сакрального. Повтор слова “живе” (в якості дієслова і
прикметника) на означення буття українців потверджує незнищенність
нашого народу, на варті життєздатності якого стоїть Кобзар:

Живе твоє живе коріння

Й розлога крона водночас,

Де білий світ і небо синє,

І подих вічності — Тарас [7, 68].

У поезії “Болючий урок” (1989) співставляються Шевченкові й Сосюринські
заповіти любити Україну на тлі радянської епохи з її
антинаціоналістичними боріннями, маніакальним самоїдством у вигляді
масових психопатичних пошуків “ворогів народу”. Шкільний урок, на якому
засуджується “петлюрівська нота”, проектується на все соціалістичне
суспільство, в якому викорінювалася любов людини до своєї нації на
догоду компартійним настановам щодо формування єдиної радянської
спільноти.

Не забуду до скону ту годину похмуру:

За “Любіть Україну” шельмували Сосюру.

Вчитель — що тут подієш — мовби й добрий душею,

Сумовито глаголив про “ворожу ідею” [23, 133]

Але мимоволі виникає питання: як же в такому випадку поцінувати Кобзаря,
чиї патріотичні заклики відлунюють у творчості автора “Третьої роти”, як
і в доробку сотень інших продовжувачів Тарасової справи: “Так тоді ж і
Шевченка треба ганити нині / За його “Поховайте мене на Вкраїні…, / За
його “…Так люблю Україну убогу” [23, 133]. М.Братан підкреслює
протиприродність і абсурдність звинувачень у патріотизмі, бо це високе
почуття, яким слід пишатись, а не вважати якимсь криміналом. Нотки
співчуття на адресу вчителя-обличителя бринять у поета, адже зрозуміло,
що радянські освітяни змушені були кривити душею, притлумлюючи в собі
шляхетні почуття, що вважались проявами націоналізму.

Я учителя слухав — бунтувати намарно.

Він, сердешний, і сам почувався негарно.

Він од нас вимагав пісню серця ганьбити,

А здавалось — благав: Україну любіте!.. [23, 133].

????}?і з десятилітньою солдатською муштрою, висвітлені в
поезії-репортажі “На засланні” (1961), перейнятій мотивом нескореності
митця-громадянина (“Та він свій хрест важкий нестиме / І не схилятиме
чола!”, “Мала хвилина — для розлуки, / А для борні — усе життя!”, “Ще
буде кара, будуть муки, / Але не буде каяття!”). У присвяті Л.Большакову
“Тарас Шевченко в Орській фортеці” (1986) відтворюється задушлива
атмосфера казарми, покликаної зламати співця, а проте безсилої
реалізувати цей замір можновладців. На захист Кобзаря “прилітає Україна,
як зигзиця, / Овіваючи обпаленим крилом”, додаючи моральної витримки та
внутрішньої сили (“І надія в серці хворім ожива”). Адже це син, що “несе
тяжкі окови, / Що для неї в правді висвятив слова” [26, 33]. “Катована
душа” Кобзаря лишається непідвладною і в найтяжчі хвилі моральних та
фізичних тортур “покори не приймає” (вірш “Чи хто в цій кріпості
співає?” з книги “Дожинок”). Опальний поет живе невмирущою надією
(поезія “В Різдвяну ніч на Косаралі”, 1995). Ці сподівання вивищують
його над життєвою суєтою та захланністю, навіть над самою смертю:

…Умерти б з розпачу хотів.

Та прийде час — і скресне море,

Душа невбита — й поготів.

На те воно, нівроку, й лихо,

Аби із ним ставать на прю.

“Нехай вам буде любо й тихо,

Своє ж я горе поборю” [1].

У сатиричному вірші-монолозі “Спогади” прапорщика Ісаєва про
Т.Г.Шевченка” (1986) таврується мерзенність кривдників Тараса, які по
його смерті намагаються прилучитися до слави генія: “Повірте, людоньки,
я — плакав, / На нього пишучи… донос…” [26, 34]. Віршована декларація
“Хто нас не кликав, хто нас не вів…” (1990) проектує Шевченкові думи на
сучасність у її зв’язках з подіями й особами ХХ ст., з численними
вождями й вождюками, які часто піддавали глумові та нищенню ті святині,
перед якими схилявся Кобзар:

Хто нас не кликав, хто нас не вів, —

Гасло візьмімо в свідки.

Тільки ж того, що Тарас заповів,

Щось-бо на них не видко.

Ми й “Заповіт” його — через одне —

Вигідно цитували.

Хто і в якій сім’ї спом’яне —

Так до пуття й не знали [7, 121].

М.Братан засуджує часи дозування Шевченкового слова, коли цілі твори
поета вилучалися з однотомників і багатотомних видань поета з волі
компартійних чинуш від культури. Титана думки, національного й
загальнолюдського світоча применшували до іконного пророка
соціалістичної казарми-тюрми — буцімто баченої ним в образі “сім’ї
вольної нової”.

Де ж там — боляче навіть згадать,

А забувать не мусим:

Над “Кобзарем” цензорі стоять,

Ті, що наставив Суслов [7, 121].

Радянська доба постає в гнітючому ореолі (“в чорнім димов’ї — Чернеча
Гора”) як якась незбагненна кара, наслана на українців. На противагу
всіляким “провідникам”, які, зрештою, завели люд у глухий кут (“і довели
— ні доріг, ні трас, / Хоч би — стежина в полі”), вивищується постать
справжнього вождя українського народу — невмирущого Кобзаря:

Кличе, веде Україну — Тарас:

Правди — добра — і волі! [7, 121].

У поезії “Тарас Шевченко: іду до вас” (1989) через монолог геніального
поета прозирає парадоксальність буття Шевченкової батьківщини, що й у
пору демократизації та гласності ніяк не стане сама собою — господаркою,
а не наймичкою на власній ниві (“Немає України в Україні, / Все та ж бо
наша, не своя земля…”). Взятий з В.Сосюри епіграф до твору (“Спи
спокійно, поет…”) мав би спонукати Кобзаря до самозаспокоєння та втіхи.
Та де там! Гнівний Тарас обурюється тими неподобствами, що так і не
зникли з рідного краю:

“Спокійно спи”. А я не сплю. Не можу.

Куди не глянь — пронири-землячки,

Їх України доля не тривожить —

Лизнути б крихту з тлустої руки.

Вперед за ними всі, хто щастя волить,

І не життя вам буде — благодать.

Навчились не по-здєшнєму глаголать,

Та спини все ж по-нашому згинать! [26, 7].

До цих мертвонароджених для української справи краян знову й знову, як і
в безсмертному посланні “І мертвим, і живим…”, не стомлюється апелювати
Т.Шевченко в надії на їхнє пробудження, піднесення до гідності й
національної гордості (“Тож не кляніться: любим, як любили, — / Коліна
розгинайте і хребти!”). І по смерті чується гнів та біль Кобзаря,
викликаний одвічною холопською психологією багатьох земляків: “Болить
мені, як і давніш боліло, / Од вашої німої німоти! [26, 8].

У віршах-візіях М.Братана Кобзар постає то в протиставленні імперському
молохові (“Де вершник Мідний, повний величі”, 1970), то в найріднішому
оточенні (“Мати Шевченка”, 2002). Авторові бачиться “чоло Тараса, як
гроза”, незглибима правда, що стоїть за плечима Кобзаря як антипода
кривавих монархів:

Стояв Поет — і нам посвідчував:

Із верхів’я стікає кров.

Та ж Він до тебе, царю-вітчиме,

Судить — не кланятись! — прийшов!.. [27, 33].

Якщо цар Петро І (“Вершник Мідний”) постає у згаданому вірші М.Братана
як символ дикого деспотизму і кривавої тиранії, то цілком у протилежному
висвітленні йдеться про Кобзареву неньку. Епітафійна поезія “Мати
Шевченка” сповнена глибокої любові й шани до тієї простої
жінки-кріпачки, що дарувала світові генія:

Немає ні портретів, ні світлин,

Лише надгробок із хрестом камінним.

Є образ віщий, що увічнив син,

Як незникомий символ України.

Простуємо на прощу в ці краї,

Натомлені в сучасному бедламі, —

Почути, як співають солов’ї

Й гудуть хрущі над вишнями — ті самі [16].

Образ жінки-матері — наскрізний у всій творчості Кобзаря і, певно ж,
вимальовуючи найрізноманітніші постаті українок і представниць інших
етносів (“Катерина”, “Наймичка”, “Марія”, “Неофіти” та ін.), поет завжди
згадував найріднішу людину, що дала йому життя. Саме її незабутні риси
вловлюються в окремих штрихах до сакралізованих материнських образів,
народжених уявою співця і художника:

Жіноча доля, виспівана ним

В огнистім слові, не в одній картині,

Постане перед поглядом твоїм

Жива, не передавана в світлині [16].

Доля неньки Тараса Григоровича в сприйнятті М.Братана співвідноситься зі
становищем як багатьох Кобзаревих сучасниць, так і самої України.
Аплікуючи вірш рядками з автобіографічної лірики Кобзаря (“Там матір
добрую мою / Ще молодую…” з щемливої поезії “Якби ви знали, паничі”),
херсонський автор проектує окрему людську драму на трагічні випробування
всієї підневільної нації.

Свята могила в тихому гаю.

Стою, чуттів не в силах передати.

Тут опочила в давнішній порі

Кріпачка — чи ж така була єдина?

Та свідчать солов’ї і кобзарі,

Що це не просто жінка — Україна [16].

Тарасова думка живить високий світ поезії М.Братана “Зелений Клин” зі
збірки “Дожинок”. Вірш присвячений східній діаспорі (“Неперебутнє щось,
первісне / Живе за сотні сотень гін”). Епіграф з послання “І мертвим, і
живим…” (“Нема на світі України, Немає другого Дніпра…”) переакцентовує
непреложні істини, закодовані в Тарасових текстах:

Немає іншої Вкраїни —

Несу крізь все життя своє.

А ти довів, Зелений Клине,

Що, мабуть, є, хоч трохи є [7, 103].

Адже йдеться про Зелену Україну на тихоокеанських берегах, з якої не
випечено й не вивітрено шевченківського духу й за цілі десятиліття
більшовицької наруги та тотальної русифікації. Хоча цей процес
винародовлення гілки українського етносу, що адаптувалась на Далекому
Сході, триває й до сьогодення. Звідси палке побажання херсонського
співця:

Ти ж не в’ялись, Зелений Клине,

В цупких обіймах далини [7, 103].

Поет констатує фатальність тих змін, які протягом ХХ століття переродили
Зелену Україну завдяки комуністичним ідеологам-русифікаторам та
виконавцям їх політичної лінії, спрямованої на нищення
національно-державницької самосвідомості неросіян, серед яких українці
були найпершим об’єктом для цькування.

Низка ліричних експромтів М.Братана присвячена викриттю псевдонаукових
одкровень подеяких “шевченкознавців”, які продовжують лінію паплюження
всього українського в Україні нині. Насамперед це стосується пасквілів
сучасного герострата О.Бузини, котрий любить топтатися по національних
святинях своїх краян: як у книгах, так і в ефірі — на антиукраїнських
телеканалах. Йому херсонський поет адресує дошкульні мініатюри
“Референдум не готую…”, “Ідіот-метелик” (2007) та ін.

Гостровикривальна поезія “Землячок” (1990), побудована на паралелях з
комедією “Сон” та посланням “І мертвим, і живим…”, виводить тип
сучасного псевдопатріота й мововідступника: “Чужого як слід не навчився,
/ Навік одцурався свого”, “Відверто Шевченка не ганить, / Та мріє, щоб
гнів його стих” [21, 84]. Автор щиро шкодує, що забагато розплодилось
таких перевертнів (“живий — доторкнись — не приснився”, “ви теж
зустрічали його”). Але він певен, що кожного з таких землячків-нікчем
настигне “Тарасів караючий сміх”.

Мотив “нашої України” в Кобзаревому розумінні і в сучасному
партійно-політичному сенсі обігрується в мініатюрі М.Братана
“Пропрезидентське” (2007) з її наскрізним гаслом “Як Шевченка не
любити!”.

Принагідно до шевченківської тематики херсонський письменник звертається
у віршах “Пейзаж” (1964), “Садівник” (1968), “Вибір” (1970), “На шляху”
(1999), “Не возвеличуйся над міру” (2004). Він аплікує афоризмами та
розгорнутими цитатами з “Кобзаря” драматичні твори “Їде батько Махно”
(1996), “Шоста заповідь” (2001). У комедії “Ляп” на першій полосі”
(1995) згадується про сваволю радянських цензорів та видавців, котрі “й
Тараса правлять”, а в драматичній бувальщині “Кавказ підо мною” (1998)
констатується ігнорування Кобзаревого світу представниками
“російськомовного населення” України: “Це неймовірно: в Україні живши, /
Шевченка не читати” [11, 17].

Лірико-драматичну трилогію М.Братана про Тараса Шевченка становлять
твори “Сердитий Бог” (1996), “Колюча нива” (2004) та “Лукавий сон”
(2007). Драматична повість “Сердитий Бог” відтворює події в Оренбурзі на
порубіжжі 1849-1850 рр., дружбу поета з Ф.Лазаревським, О.Бутаковим,
С.Левицьким, Б.Залєським, К.Поспєловим, К.Герном, любов до юної татарки
Забаржади, конфлікт з прапорщиком М.Ісаєвим, через донос якого на
Шевченка чекав арешт і відправлення до каземату Орської фортеці.
Лейтмотивом твору стали рядки з поезії Шевченка “І знов мені не
привезла…”, де йдеться про жорстокість присуду, отриманого опальним
поетом (“Караюсь я в оцій пустині / Сердитим Богом”). Винесений у
заголовок драматичної повісті образ співвідноситься не стільки з
Господом, як з його земним “помазаником” — російським царем-диктатором
Миколою І, за особистим повелінням якого українському поетові було
суворо заборонено писати й малювати на засланні. За твором “Сердитий
Бог” знято теленарис для обласного та Національного телебачення України
(1996).

Драматична повість “Колюча нива” воскрешає окремі мангишлацькі перипетії
в долі Кобзаря — початковий етап його перебування в Новопетровському
укріпленні. Художньо переконливо передано зворушливі взаємини Шевченка з
солдатами-українцями І.Скобелєвим, А.Обеременком, з друзями-поляками
К.Зигмунтовським, Б.Залєським, з комендантом А.Маєвським, майором
І.Усковим, лікарем С.Нікольським. Вплітається любовний мотив (Шевченко —
Ганна Закревська), означений через видіння героя-засланця, а також тема
протистояння муштрованого поета та офіцерів-самодурів типу М.Потапова.

Драматична поема “Лукавий сон” зіткана з вражень Шевченка про Нижній
Новгород, де змушений був майже на півроку зупинитись після заслання в
очікуванні дозволу на проживання в Москві та Петербурзі. Твір
репрезентує нижегородське оточення поета, відоме з його листування та
записів у “Щоденнику” від вересня 1857 по березень 1858 року
(П.Овсянников, О.Варенцов, М.Дорохова, К.Шрейдерс, родина Піунових
тощо). У поемі опоетизовано дружні взаємини Кобзаря з актором
М.Щепкіним, щемливу історію нещасливого кохання Шевченка до молодої
актриси К.Піунової, котре поманило його, обнадіяло та й одурило, як
“лукавий сон”. Фінал твору пов’язаний з Петербургом та переживаннями
Шевченка-самітника, який після невдалих спроб одружитися на чужині
(“класично бурлакую”, “не маю ні кола, ані двора”, “ані дружини, ані
родини”) ще сподівається відшукати сімейне щастя в Україні. Нині
М.Братан розширив формат трилогії про Шевченка в напрямку тетралогії,
завершивши драматичне дійство “В пустині, в неволі” (про орський період
заслання поета) — інша назва “Побите серце”. Твір буде опублікований
2008 року.

Шевченкові присвячені й братанівські публікації в царині
літературознавства та публіцистики. У розвідках “Основи майстерності
Шевченка-поета” (1995), “Вічна загадка любові” (1996) співставляються
погляди різних дослідників щодо творчої лабораторії українського
першогенія, наголошується на великості його мистецького обдаровання.
Стаття М.Братана “…І братолюбіє пошли” (1991) присвячена питанням
ушанування пам’яті Кобзаря. У ній потверджується загальнолюдська
значимість Шевченкової спадщини.

До шевченківської теми М.Братан звертається і в галузі художнього
перекладу: з білорус. — “Пошана” Р.Бородуліна (з книги “Гостина”), з
рос. — “В сім’ї великій” В.Гордейчева (1982) тощо. У поезії “Пошана”
оспівується бачений співцем братнього народу “зірний дім Кобзаря — /
Колиска добра — Україна” [5, 33]. Вірш В.Гордейчева привабив
херсонського поета щирістю й пієтетом перед Кобзарем на тлі світових
культурних здобутків:

І глибшає життя моє щоразу,

Як в Пушкінській освятиться зорі,

У світлі Янки, в пломені Тараса,

В блискучості Шота і Нізамі [28].

Творча діяльність Миколи Братана триває. Продовжується подальше його
проникнення до творчої лабораторії великого Кобзаря, осмислення
Тарасових заповітів, залишених у поезії, прозі, драматургії,
щоденникових записах, епістолярії. Побажаймо ж відомому херсонському
авторові нових успіхів у торуванні шевченкознавчої ниви.

Література

1. Братан М. В Різдвяну ніч на Косаралі // Кафедра. — 2000. — № 1.

2. Братан М. Веселку — людям: Лірика. — Одеса: Маяк, 1966. — 99 с.

3. Братан М. Вічна загадка любові // Наддніпрянська правда. — 1996. — 28
травня.

4. Братан М. Гіркі експромти. — К. — Херсон: Просвіта, 2007. — 35 с.

5. Братан М. Гостина: Книга перекладів. — Херсон: Айлант, 2003. — 92 с.

6. Братан М. Добрина: Вірші. — Сімферополь: Таврія, 1984. — 144 с.

7. Братан М. Дожинок: Поезії. — Херсон: Айлант, 2004. — 180 с.

8. Братан М. Знову експромти. — Херсон: Просвіта, 2001.-71 с.

9. Братан М. Зупинка Лебедина: Вірші. Драм. поема. — К.: Радянський
письменник, 1989. — 150 с.

10. Братан М. “…І братолюбіє пошли”: Стаття // Наддніпрянська правда. —
1991. — 31 травня.

11. Братан М. Кавказ підо мною: Драм. бувальщина. — Херсон: Айлант,
1999. — 27 с.

12. Братан М. Колюча нива: Драм. повість. — Херсон: Айлант, 2004. — 55
с.

13. Братан М. Лермонтов і Шевченко // Наддніпрянська правда. — 1966. —
27 липня

14. Братан М. Лукавий сон: Драм. поема.-Херсон: 2007. — 84 с.

15. Братан М. Луни: Вірші. — Одеса: Маяк, 1964. — 67 с.

16. Братан М. Мати Шевченка // Поле. — 2002. — 28 лютого.

17. Братан М. Основи майстерності Шевченка-поета: Стаття // З Україною в
серці: Зб. — Херсон,1996. — С.8-12.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020