Біографія Григорія Кочура
Ім’я Григорія Порфировича Кочура (1908–1994), довголітнього політичного
в’язня сталінських таборів, літературознавця, поета-перекладача, який
стояв на засадах національного перекладацтва, широко відоме світові. Він
мав неперебутній хист перекладача, енциклопедичні знання, феноменальну
пам’ять, володів багатьма мовами світу, належав до когорти справжніх
митців художнього перекладу. Його переклади виданих творінь світової
літератури охоплюють простір двадцяти шести століть (починаючи від
Архілоха, VII ст. до н.е.) і чотирьох континентів — Європи, Південної і
Північної Америки та Азії, — 30 літератур світу, — Сапфо і Горація,
Дж.Леопарді й Дж.Унгаретті, П.Верлена й Сан-Жон Перса, Г.Лонгфелло й
Е.Дікінсон, А.Міцкевича й Ю.Тувіма, В. Шекспіра і Й.В.Гете та ще
багатьох інших. Перекладав тільки з оригіналу, підрядників не визнавав.
Але діапазон його творчости цим не обмежується. Він автор численних
статей про класиків, літературних рецензій, передмов до українських
видань поезії, дописів в «Українській Літературній Енциклопедії» тощо.
Видав збірку оригінальних поезій «Інтинський зошит» (1989). Григорій
Порфирович учень Миколи Зерова і непохитний послідовник його передового
світогляду. Належав до покоління інтелігентів кінця 30-х — початку 40-х
років, які несли в собі духовність української нації і яких не змогли
зламати ні каторжні табори, ні розстріли, ні постійне переслідування.
Своєю працею він збагатив українську літературу, був безкорисливий,
порядний і працьовитий — без галасу робив свій посильний внесок у
скарбницю української культури. Не шкодуючи часу, завжди йшов назустріч
молодим поетам, навчав перекладацькій майстерності. Він лауреат
Національної премії ім. Т.Шевченка, ім. Максима Рильського, нагороджений
медаллю ім. Михайла Грушевського.
Я познайомився і заприятелював із Григорієм Порфировичем 1950 року, в
таборі в’язнів ГУЛАГу «Мінлаг», м.Інта Комі АРСР, де обом нам довелося
відбувати свої терміни ув’язнення. Нашими однотабірниками були згодом
відомі письменники Дмитро Паламарчук, Микола Сарма-Соколовський,
Григорій Полянкер, журналіст, лауреат премії ім. Л.Полтави, Євген Дацюк,
мемуарист Любомир Полюга, давній друг Кочура педагог Михайло Хорунжий
(батько відомого письменника й публіциста Юрія Хорунжого), білоруський
поет Василь Супрун, поет, професор Московського університету Віктор
Василенко. Ми жили в одній табірній зоні ОЛП-2 («Отделение лагерного
пункта»). Працювали на шахтах 2-го шахтоуправління «Інтауголь».
Зустрічалися майже щодня протягом багатьох років. 1954 року Григорій
Кочур звільнився, але додому повернутись не дозволили, мусив працювати
на спецпоселенні в м. Інті. Я звільнився 1955 року зі зняттям судимости,
одержав належну довідку і повернувся додому. Наше спілкування в таборі
поступово переросло в тривалу творчу дружбу. Він і зараз, ніби живий,
стоїть переді мною і доброзичливо усміхається — сухорлявий, душевно
зібраний, одержимий у реалізації себе як носія генетичного коду
українського національного інтелігента.
Я щасливий тим, що жив з ним поруч, мав нагоду прилучитися до думки цієї
доброї і розумної людини, гуманіста, діяча культури, який вистояв у добу
жорстокого комуністичного режиму і морально підтримував інших.
По звільненні між нами велося листування. Його листи вціліли.
Переглядаючи листи, я вловив себе на думці, що в них він як літератор
постає ясніше, описуючи свої творчі успіхи й кризи, побутові гаразди й
негаразди, своє бачення літературного процесу, уподобання, творчість
деяких письменників. За часів тоталітарного режиму, коли існувала
система постійного переслідування національно свідомих українців, які не
відмовлялися від рідної мови й культури свого народу, приватні листи
писали езопівською мовою, натяками. Справжній зміст таких листів
розуміли тільки близькі приятелі, які знали манеру писання і спосіб
мислення автора. Листи Григорія Кочура не становлять винятку. Думається,
що вони привернуть увагу не тільки літераторів, але й широкого загалу
читачів, які не байдужі до української культури, — спогади ведуть до
повернення історичної пам’яті, визначають дороговкази майбутнього.
Листи і витяги з них подаю вибірково, враховуючи судження Григорія
Порфировича про літературний процес, або специфічні побутові чи творчі
проблеми, або оцінку творів деяких поетів.
До другої половини 1953 року в таборі ОЛП-2 не було ні радіотрансляції,
ні газет, ні бібліотеки. Читати і отримувати від родичів чи знайомих
будь-яку художню чи спеціальну літературу і писати, крім двох листів на
рік, не дозволялося. В’язні, особливо письменники, дуже нудьгували за
книжками, тяжко переносили духовний дефіцит. По звільненні, вийшовши із
остогидлого табору, вони накидалися на книжки, як голодний на хліб. У
числі таких в’язнів був і Григорій Кочур. В одному з перших листів він
мені пише:
«27.XII. 1955. м. Інта.
… Про Брюсова ми тут тільки чули покищо, а мене він цікавить головне
другим томом, де переклади. А чи читаєте Ви «Иностранную литературу»? Я
дістав усі № №, крім 1 і 6-го. Тепер вийшов ще Єсенін і Блок — і те, і
друге в двох томах. Знов, удруге, вийшов Фауст у перекладі Пастернака.
Нема тут, певно й не буде. Що херсонським поетам Ви здаєтесь
марсіянином, воно й не дивно. Спробуйте порівняти, що і як пишуть вони,
а як Ви. Зробіть кілька перекладів порядних і спробуйте їх опублікувати.
Окрім одного невеликого Тувіма, посилаю ще Асника — вірш блискучий, але
нелегкий. Спробуйте. Що видається в Херсоні? Яке там літературне
об’єднання?
Відносно пашпорта — даремно питаєте. 11 пункт. (Ст.54-11, укр.
націоналізм — М.В.)… У мене нового нічого: працюю там само, втомлений
дуже, часу для себе лишається мало.
Дружина моя і Дм.Хомич (Паламарчук — М.В.) вітають. Пишіть. Кочур».
Перші роки відносної свободи для колишніх в’язнів (стаття 54 і 58) були
тяжкими. Без грошей у кишені і підтримки з боку посадових осіб вони
мусили вирішити низку складних для себе родинних і побутових проблем —
влаштуватися на роботу, придбати житло, здобути пристойний фах.
Після тривалого митарства я влаштувався працювати електромонтером на
текстильному комбінаті, одружився і, взявши з дружиною кредит у банку,
почали будувати собі житло, бо мешкали у чужих людей.
Григорій Кочур залишився на спецпоселенні. До нього приїхала дружина
Ірина Михайлівна Воронович-Кочур, яка також була в’язнем ГУЛАГу. Спільно
з родиною Дмитра Паламарчука вони на березі заполярної річки Інти
змайстрували будинок, де мали намір доживати свій вік. Листи дозволялося
писати без обмеження, але вони часто не доходили до адресата.
З поглибленням Хрущовської «відлиги» спецпоселенці одержали право
подорожувати по «великій зоні» — СРСР. Григорій Порфирович одразу
скористався таким правом. Маючи заполярну шахтарську платню, взяв
виробничу відпустку і з дружиною поїхав в Україну.
«8.ХІ. 1956 р.
Дорогий Миколо Олександровичу! Прийміть наші запізні привітання. Чекаєм,
що Ви все-таки напишете, як звуть Вашу дружину. Ну, звичайно, й
фотографію нам би не зашкодило прислати. Що думати з листами, і я не
знаю. Не хотілося б думати найгіршого… Ми два місяці їздили по світах.
Одвідав батьківщину, переглянув недобитки своєї бібліотеки, їздив до
Вінниці, до інституту, де ми працювали. Одвідав Рильського, Білецького,
Тена і ще декого з колишніх друзів, знайомих. Поблукали по Москві.
Підняли клопотання про перегляд справи.
Ішло немов би непогано — боюся тільки наврочити. Отже, коли б Ваше
весілля було трохи раніше та я про це знав, то чого доброго, ще й
приїхали б. А так от тільки сьогодні дізнався. Про будівництво власної
хати напишіть мені як фахівцеві докладніше… Нас тут все меншає. Дмитро
Хомич сидить ще сусідом. Нагорський десь в Ухті, ледве чи не вчителює.
Мені не пише. Про Соколовського не чути. Полянкера я відвідав у Києві.
Старого Василенка в Москві. Супрун звільнився і десь економістом під
Ухтою. З Ів. С. (Іван Савич Лук’яненко — М. В.) ми їздили разом до
Вінниці, а це одержав листівку від нього вже з Донбасу. Чому в Вашому
листі нема жодного слова про книжки? Я за відпустку вийшов за всякі межі
— накупив стільки, що ми повернулися із боргами тисячі на півтори…
Відносно поляків, то в мене з ними й раніше справа стояла непогано, а це
ще доповнив трохи. А головний наголос зробив на чехів. Озброївся
словниками… Збираються видавати антологію чеської й словацької поезії.
То й я свій глек на капусту хочу внести. Тепер саме мене цікавить
Безруч. Потім, очевидно, буде Сова, Врхліцький, Нейман, Волькер. А коли
дістану Бжезіну, то Бжезіна. Хочу виправити також свій давній переклад
А. Франса. Взагалі, деякі перспективи, може, й відкриються…
Пишіть, в крайньому разі, з повідомленням про те, що лист відданий
адресатові, є такий спосіб. Кочур».
Незабаром (1956) Григорій Порфирович надіслав мені другого листа:
“…В Києві я бачив однотомник Тувіма, та й взагалі багато цікавого.
Надсилаю Вам наслідок мого сидіння над чехами — два вірші Петра Безруча.
1. «Читачі віршів». 2. «Успіх»…”
Вірш «Читачі віршів» опублікований у серії «Перлини світової лірики»,
Петер Безруч «Сілезькі пісні» (1970), а «Успіх» ще ніде не надрукований,
його нема і в останній збірці перекладів Кочура «Друге відлуння» (1991).
Чому? Може, через підтекст? Подаю повний текст вірша:
Успіх tc “Успіх”
Співав я, критика хвалила,
Мовляв, зворушливі пісні.
Ні, то мигтить лиш тьмяний спомин
Душі, лиш вогники блудні.
Казали: Що за самобутність!
Могутність визнали мою.
Ні, я в Сілезії вродився,
У тім зацькованім краю.
Читали вірші ці й пражанам,
Лунали оплески і там.
За що? Що десь жила Марічка?
За те, що горло стисли нам?
Якби в Бескидах запалала
Від смолоскипів мла німа,
І спів мій грав до кроку лавам,
Де й я ішов би з усіма.
Коли б ти, велетню закутий,
Народе приспаний, без прав,
З пісень моїх навчивсь такого —
Я б мовив: добре я співав.
Як людина обдарована, патріотична, різнобічних уподобань, Кочур не міг
бути осторонь літературного процесу 60-х років. Він продовжував
трудитись затято й продуктивно (переклади, рецензії, укладання
збірників, виступи-лекції перед молодими перекладачами й поетами в
приміщенні Спілки письменників України) працював із запалом одержимого.
Зазнайомився з багатьма «шістдесятниками» і охоче підтримував
спілкування. Двері його помешкання в Ірпені були відчинені для всіх без
винятку. Це якоюсь мірою послабило здоров’я, він відчув себе емоційно
втомленим.
«27. VI. 1965
Дорогий Миколо Олександровичу!
Давно вже урвалося наше листування. Я був такий недужий і стомлений, так
до всього збайдужів, така на мене напала апатія, що нічого не міг
писати. Змушений був симулювати «бурхливу діяльність», але все говорив,
а не писав. Занедбав і листування страшенно. Оце кинувся складати список
найнеобхідніших листів, і нарахував їх 37 поки що…
Ваш Г.К.»
У серпні 1965 року Григорій Порфирович із дружиною Іриною Михайлівною
взяли путівку до Хустівського будинку відпочинку і, щоб провідати мене,
вирішили їхати через Херсон, а далі Одеса… Хуст. Гостювали дві доби.
Моя дружина дала їм одеську адресу своєї подруги ст. викладача Одеського
технологічного інституту Наталії Яківни Савіної, де вони могли б
перебути кілька днів. Але, як мовиться, не так сталося, як гадалося.
«15.ІХ. 1965 р.
Дорогі Ліно Іванівно та Миколо Олександровичу! Пишемо Вам з великим
запізненням тому, що мандри наші сього року склалися якось так
безглуздо, зовсім по-іншому, ніж ми собі їх планували. Ніде ми не
спинялися на довгий час, блукали, як ті цигани.
Отже, з Херсону вилетіли ми до Одеси. Там знайшли притулок у Наталії
Яківни. Дуже мила родина, прийняли нас гостинно (між іншим, Вам
передавали привіт)… Коли ми наступного дня пішли купувати квитки, то
виявилося, що на Ужгород, Чернівці чи Івано-Франківськ розібрали на 2
тижні, і летіти можна тільки… на Київ. Ми і полетіли. А вже вдома син
узяв квитки (на поїзд) до Івано-Франківська. Я тим часом нашкрябав
статейку до «Літ. України», а потім ми поїхали… поїхали в Яремче, там
побули кілька день — я то ще навіть і в Коломию з’їздив. І аж нарешті ми
вибралися на місце нашого «постійного» відпочинку — в Хуст. Але тому, що
прибули ми сюди з запізненням, то й бути нам доводиться небагато —
усього на Хуст лишилося 5 днів: завтра вже їдемо на Мукачів, позавтра на
Ужгород… Відпочинку фактично у нас не було. Милувалися мальовничою
природою в Яремчі, водоспадом, горами, тряслися по 6 годин в автобусах,
їздили на Синєвирське озеро (гірське озеро за Хустом), і для цього цілий
день тряслися вже в машині кінопрокату. Потім злазили на гору, де руїни
Хустського замку, одвідали Хустський музейчик, робили досліди по
книгарнях, і т.д. На мене таке активне життя несподівано вплинуло добре
— я почуваю себе досить бадьоро — може, коли повернуся, то й працювати
зможу. Правда, я не певен цього: дрова на селі я рубав з великою охотою,
а писати — це річ важча і неприємніша. А от Ірині Михайлівні потрібен
був спочинок у точному розумінні цього слова, отже, вона почуває себе не
дуже впевнено, — «відпускний сезон» її цього літа змарнований. Отакі
наші справи. Чекаємо Вашого звіту.
Ірина Михайлівна вітає. Вона досі захоплюється Вашою садибою. Г.Кочур».
Відомо, що інтелігенція — це національний скарб. Вона завжди підштовхує
владу до активізації розумової діяльности. Чи не тому совєтська влада не
любила національно свідому інтелігенцію? Від початку встановлення такої
влади і до 90-х років цього століття репресії щодо неї не припинялися.
Молох репресій перемолов сотні тисяч справжніх патріотів, єретиків нової
мислі, а ті, кого він обійшов, жили у королівстві кривих дзеркал.
70-ті роки «ознаменувалися» новим наступом влади на творчу інтелігенцію.
Відновилися безпідставні арешти, переслідування, шпигуноманія,
принизливі допити, несправедливі суди, тюрми і свідоме нищення в людині
сумління. Влада знала, що сумління без віри не буває, і людина міряється
не з ніг до голови, а від голови до неба, і чим ближче вона стоїть до
неба, тим небезпечніша для можновладної номенклатури.
Чорна смуга допитів і цькувань 70-х років не оминула і Григорія Кочура.
Видавництво «Веселка» ще встигає опублікувати за редакцією вже
«поміченого» Григорія Порфировича збірку «Співець» (1972) із світової
поезії кінця XVII — першої половини XIX ст., але на подальшу співпрацю
не відважилось. Моральні рани минулого мають властивість довго не
заживати, вони завжди дають про себе знати, коли на них накладаються
нові рани несправедливості. Виклики до КГБ, принизливі допити,
залякування, звинувачення в моральній і матеріальній підтримці опального
Миколи Лукаша, і, нарешті, виключення зі Спілки письменників, відчуження
від літературного процесу, негласна заборона друкуватися, підривають
його здоров’я, морально втомлюють. Він залишається в ізоляції. Численні
«друзі й товариші» забувають дорогу до його дому. Якось я запитав одного
поета, який раніше часто ходив до Кочура, чому б йому тепер не провідати
Григорія Порфировича. Поет з прямолінійною відвертістю відповів:
“Боюся”.
Пригадую епізод свого життя. У видавництві «Радянський письменник» була
запланована на 1974 рік збірка моєї поезії «Переліски» (Тематичний план
«Радянський письменник», 1974). У листопаді 1973 року видавництво мене
повідомило, що збірка апробована, підписана всіма редакторами, зауважень
нема, і вийде на початку наступного року. Але варто було мені поїхати в
Ірпінь, щоб привітати Григорія Порфировича з днем народження, як уже
наступного дня у видавництві сказали, що був дзвінок згори і
рекомендували мою збірку розсипати. З того дня протягом майже десяти
років усі видавництва і редакції журналів для мене були наглухо
зачинені, навіть міська та обласна періодична преса без пояснень
відхиляла мою поезію. Збірка залишилася недрукованою.
«3.03.1972 р.
Дорогий Миколо Олександровичу!
Старію я, стаю малорухомий: телефонував до книгарні, щоб залишили мені
кілька «Співців», склав список (де й Ви фігуруєте), та досі нікому не
вислав. А виходить, що Ви вже й маєте. Що книжка вийшла — це взагалі
чудо. Її, очевидно, замовчуватимуть (укладачі не ті!), а видавництву
прочитають нотацію. Книжка має хиби і стаття мені не подобається, і не
всі переклади на належному рівні — часу не було замовляти й домагатись
високої якості. Але все ж таки книжка, мабуть, корисна, а переклади є і
добрі: Дмитро Хомич, наприклад, зробив справжній подвиг, переклавши
Прешерна з дотриманням усього, навіть акровірша.
Щодо Лонгфелло: “Excelsior” має не 7 і не 8, а 9 строф. Тут дали 8 тому,
що… не вмістилися всі на сторінці. Художники вилучили. Дикість!..
Вітає Ірина Михайлівна і Дм. Хомич. Ваш Г.К.»
Після тривалого замовчування (був у списку недрукованих) і відносної
самоти Григорій Порфирович не зрікся улюбленої праці, продовжує
перекладати скарби світової літератури, але вже в шухляду, без надії на
видання. Це його пригнічувало, іноді відчував непотрібність такої
роботи, брав під сумнів навіть своє існування. Але проходив якийсь час,
і він знову брався за переклади. Уважно стежив за літературним процесом,
а за появою нових імен в поезії особливо, і щиро радів успіхам
талановитого поета, намагався популяризувати його твори.
Як усяка непересічна творча людина, він прагнув активного, творчого
літературного життя, але на перешкоді стояли совєтські каральні органи,
— він був поставлений перед вибором -погодитись з офіційною ідеологією
чи і далі гибіти. Після тривалих роздумів і боротьби із самим собою він
1977 року пише покаянні листи, таке писання далось йому нелегко. Хоч
розумів і розуміли друзі, що листи — проста формальність, фікція, але
він карався ними.
«27.VIII.77
Дорогий Миколо Олександровичу!
Як обіцяв, висилаю Ліну (Костенко, «Над берегами вічної ріки» — М. В)
Збірочка вийшла трохи слабша, ніж могла б бути, бо деякі вірші пішли в
«покращеному» вигляді, а деякі зовсім вилучені. Але талант є талант —
все одно є що читати. Дали 3000 примірників у крамницю «Поезія». Люди
брали по 10-15 примірників (я — 40, і вже мало лишилось).
У вчорашній газеті — другий і останній етап моєї офіційної й осоружної
писанини. Тепер ніби вже все. З добірки перекладів (5 віршів) вмістили
один, бо ні одного давати було незручно. Усі вітаємо і Вас і Ліну.
Кочур».
Наприкінці 70-х років в історії української літератури ще було багато
«білих плям». Митці розстріляного відродження, які були викреслені з
пам’яті народу, ще очікували на повернення своїми творами. Попри всі
труднощі й перешкоди Григорій Кочур час від часу пише статті про них,
відшукує рукописні твори, спогади, епістолярну спадщину діячів культури.
(Дата на конверті 4. IV. 79. Ірпінь)
gd3/4`9
gd3/4`9
о Олександровичу!
Є справи. Був такий український художник Юхим Михайлів. Цікавий художник
— з нахилом до символізму. Свого часу його посилали на перекваліфікацію
— там він і помер (у Котласі, між іншим, десь року 1935), Тепер уже ним
цікавляться, пишуть про нього, готують монографію, визбирують усе, що
залишилося з його робіт (між іншим, у Тичини висіла одна його картина
«Ярославна»). Так от, є відомості, що в Херсонському музеї колись були
дві його роботи: 1. Весна (Статуя Світовида) 1922 р. і 2. Вітряк в
ореолі. 1925.
…Також була одна картина у Чернявського (Сінокос над Хоролом). Де вона
поділась, невідомо. А раптом якимось чудом і вона потрапила до музею!
Дуже прошу, розвідайте цю ситуацію наскільки це Вам пощастить і напишіть
мені. Та й взагалі напишіть про своє життя. Ми живемо не надто добре —
спіткало нас лихо — померла Тамара Михайлівна (сестра Ірини Михайлівни,
дружини Г.К. — М.В.), оце скоро вже два місяці буде. Хоч вона й не мала
доброго здоров’я, а проте смерть була несподіванкою й дуже засмутила
нас.
Вітайте своїх. Ір. Мих. також пересилає вітання. Ваш Г.К.»
Григорій Кочур був вимогливим літературним критиком, дуже скупим на
компліменти, не терпів фальші в поезії, тримався принципу — краще
недохвалити, ніж перехвалити, бо перехвалювання веде до самозаспокоєння,
а чесна критика спонукує до творчої праці. 1966 року він мені писав: «У
Ваших віршах нема такої вже сильної індивідуальності, уміння все сказати
якось по своєму, з переконливою незвичністю і своєрідністю. Але і
техніка вироблена, і певна майстерність є…
Я, наприклад, перестав писати оригінальні вірші саме тому, що теж вони
були б на доброму, коректному середняцькому рівні… Лишається ще
ділянка перекладу. Тільки й тут потрібне ясне усвідомлення своїх
можливостей і мети; опанувати, принаймі, дві мови як слід і перекладати
тільки з них — без найменших натяків на підрядник…»
У приватній розмові він говорив, що справжня поезія вимагає тяжкої
праці, розумових і творчих зусиль; поет повинен бути глибоко ерудованим.
Якщо ж він піниться і не тягне на справжню поезію, він мусить зректися
її, не писати. Я тоді сказав, що зрікаюся писати вірші, бо на високу
поезію не витягую. Цей епізод він згадує в листі 1980 р.
Твори Кочура ще не друкували, але вже двері видавництв повільно
відчинялися.
«13.02.80.
Дорогий Миколо Олександровичу!
Моє мовчання має такі причини: узяв певну роботу, — давненьку вже
«негритянську». Через лінощі та недбальство ставився до неї легковажно.
І от настав такий час, що почали вимагати, а вона не зроблена. Довелося
просиджувати за машинкою по 16 годин, — усе таки скінчено. А трохи
віршів довелося перекладати, а вони не хотіли перекладатися, то допіру
позавчора добив, нарешті…
З запізненням дякую за вітання і за вірші. Вірші мені подобаються, і ті,
що раніше вислали, і цей, що в учорашньому листі. Може, саме тому, що
зрікаєтесь писати, то вони (на зло) такі добрі виходять…
Кілька слів про себе. Коли мої переклади директор видавництва «вичистив»
з польської антології (щойно вийшла), то Спілка заворушилась.
Загребельний ходив до ЦК, і там «спустили» таке, щоб друкувати. Тепер
«Всесвіт» дивується, чого я нічого не несу, і у видавництві чогось
сподіваються. А мені не було коли навіть подумати — що куди треба нести.
Оце аж тепер отямлюся й почну міркувати.
Вітання від Ір. Мих. І Ліну вітайте. Гр. К.»
Григорій Порфирович в Ірпені мав будинок, вул. Баумана, 12 (тепер вул.
Григорія Кочура) і присадибну ділянку, на якій росли фруктові дерева та
городина. Він порався біля них, перекопував грядку, сапав, доглядав
фруктові дерева. Казав, що такою формою відпочинку задоволений. І ось
сталася пригода.
«27.VI.
…Зі мною таке приключилося, що я давно в Києві не був: палив сміття
(ще наприкінці квітня), сірник стрельнув і влучив прямісінько в око.
Відвезли в лікарню (за Ірпінь, у Бучу), там поклали, почали нещадно
колоти і закапувати, зір не пошкоджений, залічили, навіть на 9 травня
пустили додому (умовно, не виписуючи з лікарні), але причепилась алергія
(мабуть, від тих же таки ліків), яка не минула й досі… Досадно, що
така дурниця, а працювати не дає, і до Києва їхати не можна. Проте трохи
працюю, поки лежав у лікарні, переклав кілька віршів Блока, тепер диктую
Ірині Михайлівні рецензію на Арістофана. Ваші вірші сподобалися, радий,
що саме про Зорова Ви написали.
Ір.Мих. вітає. Ліні вітання також. Гр.»
Відомо, що поет не оцінюється за кількістю виданих збірок. Справжня
поезія не масова, вона завжди оновлююча, хвилююча і тільки її силове
поле доторкається до найпотаємніших струн душі. Незважаючи, що Кочура
постійно переслідували, глибоке розуміння поезії, почуття краси (краса
порятує світ) не зраджували його. Він залишався самим собою, зберіг
молодечу жвавість, не втратив інтересу до життя. Зайнятий творчою
працею, ще знаходив час писати листи, дискутувати на літературні й
соціальні теми.
«10.11.81
… Відносно Ліни (Ліна Костенко — М. В.) маєте рацію: велика поетеса. Я
оце дістав кілька збірочок Мозолевського (археолог), Ільницького
(критик), Шепітько (філософ, дівчина притому). Усі вміють писати. Це і
радує, і засмучує. Якщо вміння віршувати у нас таке поширене, то треба
аж голосу Костенко, щоб зрозуміти, чим поезія відрізняється від гарних
віршів. Між іншим, один приятель (Леонід Череватенко) видав цікаву
збірку «Скіфський степ». Погляньте, якщо трапиться. З О.Завгороднім я
сам добре знайомий, листуюся. Мені дуже подобається його власні вірші.
Подобається й те, що от він вивчив естонську мову й чимало вже переклав
доброго. Але «Монумента» ще не читав. Прочитаю».
На початку 80-х років у Херсоні з’явився молодий поет Анатолій
Кичинський. Його вірші мені подобалися, але місцеві поети і критики не
сприймали його асоціативну поетичну образність. В обласній пресі
з’явилася розгромна критика на його творчість. Кілька його віршів я
надіслав Г.Кочурові, а також виклав своє бачення на канонізацію
класичної форми. Тепер Анатолій Кичинський відомий, цікавий поет,
лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка.
«28.11.981 р.
Дорогий Миколо Олександровичу!
Сьогодні отримав Вашу бандероль. Устиг прочитати Ваші вірші й
Кичинського. Він заповідається на цікавого поета — аби не наврочити.
Щодо Ваших — надто суворо їх судити не стану, бо досить симпатичні…
Ваші міркування щодо класичної форми, паралель М.С. — І.С. (Микола
Соколовський та Іван Савич — М. В.) це все цілком слушне, тут я Ваш
однодумець, Івана С-ча убив його конформізм, бажання бути «на
поверхні»… Вітання від обох нас і від Дм. X. Ваш Г.К.»
У червні 1981 року Григорій Порфирович із дружиною Іриною Михайлівною та
онуком Романом тиждень гостювали в мене. Ми їздили в Асканію-Нову,
Цюрупинськ, на Чорне море (Скадовськ), човном плавали по Дніпру,
побували на островах, заходили в правлячу Греко-Софійську церкву.
Оглянули музеї міста, залишки колишньої фортеці, пам’ятки архітектури
(споруди ХVIII ст.). У музеї пропаганди та охорони пам’яток історії та
культури, що був у Катерининському соборі, експонувалась «слава русского
оружия»: зразки військового строю, зброї, портрети цариці Катерини
Другої, князів, генералів, витяги з наказів Потьомкіна, Суворова тощо.
Оглянувши експонати, Григорій Порфирович по пам’яті прочитав два вірші
А.Суворова. Працівники музею зробили великі очі. Вони не знали, що
Суворов писав вірші.
«9.VII.81. Дорога Наталіє Іванівно, Ліно Іванівно, Миколо
Олександровичу!
Минуло вже чимало часу — майже місяць, — відколи ми покинули Херсон, а
досі не озвалися до Вас жодним словом, хоч давно вже повинні були
висловити вдячність за Вашу гостинність та увагу… По-перше, мій
Новомеський посувається надто повільними темпами й на мене вже гримають.
По-друге, втрутився Янка Купала, — зажадали, щоб я переклав кілька
віршів. Ціною надлюдських зусиль я вичавив із себе два вірші, чим ще
більше затримав Новомеського. Далі: приятелі й приятельки привозять і
присилають свої «наукові праці» або переклади з проханням терміново
переглянути. От тільки вчора вислав 48 сторінок перекладознавчої статті
з своїми зауваженнями. Тепер повинен зробити зауваження на два переклади
з Горація та нову порцію віршів Завгороднього (що написав цікаву й
корисну «репліку» в «Літ. Україну» про словник. Далі: з Полтавщини
приїхав (власною машиною), один наш приятель, людина експансивна і
голосна, що втручається в усі справи… повіз нас (мене й Романа) до
Переяслава… А їхати туди, справді, варто. Переяслав — велике місто з
погляду музейного… Отож їздили й задоволені, а день на це вгатили…
Отже, прийміть ще раз вирази найглибшої подяки й найкращі побажання від
украй запаморочених та загалаканих Кочурів».
Свідчення багатьох фактів про наше минуле — це намагання національно
свідомої інтелігенції знайти такі засоби, якими можна було б запобігти
прогресуючій амнезії народу, провалу історичної пам’яті.
Ірина Михайлівна Воронович-Кочур, дружина Григорія Порфировича, за
покликом педагог (викладала у вищих учбових закладах) належала саме до
такої когорти інтелігенції. Життя до неї було несправедливо нещадним,
вона, як і її чоловік, зазнала ув’язнення в каторжних таборах на Далекій
Півночі за любов до України. Вона — наочний свідок жахливого терору
сталінсько-сатанинської камарильї. Якщо поезія є долею поета, то Ірина
Михайлівна була долею свого чоловіка, який творив за покликом
Всевишнього на благо людей; посильно й постійно допомагала йому в
нелегкій щоденній творчій праці, не мала синдрому рабства, була
турботливою і доброю дружиною, матір’ю, бабусею. Якщо із цеглини можна
збудувати Храм, а можна і в’язницю, то вона невідступно й заповзято
будувала Храм.
«12.VI.85
Дорогий Миколо Олександровичу!
Отак ми порозмовляли з Вами по телефону. Ви поїхали додому, а я тепер
навздогін Вам шлю цидулку з дуже сумною звісткою: позавчора ми поховали
Ірину Михайлівну. Можна себе потішати всякими софізмами, але жоден з них
неспроможен потішити: померла людина, з якою разом ми пройшли довгий —
більш ніж півстоліття — відтинок життя, та ще й якого життя, часом
єдине, що його прикрашало — це була злагода поміж нами. Не знаю, чи
звикну коли до того, що от її нема. Вітання всім Вашим. Гр.»
Час від часу я надсилав Григорію Порфировичу свою поезію і «скаржився»,
що не друкують, а деякі редактори та «друковані поети» навіть називають
її ребусом, мовляв, вона не відповідає художнім засобам соцреалізму,
вимогам сьогодення.
«16.II.86 р.
…Ваші вірші, що Ви мені надіслали, цікаві й нешаблонові, ті, що
вважають їх за ребуси, мислять ординарно, згідно з усталеними шаблонами.
Вони і вірші пишуть такі, що їх спокійно прийме кожен літконсультант —
тут усе звичне, знайоме, ніхто не засудить… Часто вирішує справу не
якість віршів, а ім’я автора або «актуальність тематики». Приніс би Ваші
вірші якийсь «класик» — надрукували б. Не друкуєш — піде в ЦК
скаржитись…
Відіграє якусь роль і наполегливість та дипломатичний хист автора.
М.Соколовський «пробив» збірку саме завдяки цьому. Таким способом на 83
році життя став початківцем Ваш московський тезка В.М.Василенко…»
В гулагівському таборі ОЛП-2 в п’ятдесяті роки спільно зі мною та
Кочуром відбував свій термін ув’язнення професор Московського
університету Віктор Михайлович Василенко. Він писав поезію російською
мовою, писав багато і швидко. Видав декілька поетичних збірок.
«8.VIII.1987.
Дорогий Миколо Олександровичу! Висилаю вам дві Лінині (Костенко — М.В.)
збірки, як Ви й просили. «Птицу солнца» (В.Василенко — М.В.) купив і я —
заради тих кількох перекладів з Ередіа, що там є. Але не було часу
проглянути. Між іншим, першу свою збірку «Облака» він вислав і мені і
Паламарчукові (якого він уперто пише на «о» (Поломарчук). І взагалі,
листи писав регулярно, в кожен лист вкладаючи мінімум по десяткові
віршів. А потім раптом замовк, повідомивши, що його прийняли до Спілки
письменників і що він готує другу книгу… Можливо, досягши визнання
(формального), образився, що я до його віршів завжди мав претензії. Але
Ви маєте рацію — поезія у нього бліденька, нема віршів, які відразу
вкарбувалися у пам’ять, і надто їх багато. Проте не зовсім Ви
справедливі й до себе, колись Ви мені читали вірші, під якими, охоче
підписався б кожен. Це мудре правило: писати багато — друкувати мало,
тільки найзначніше. Щоправда, бувають ситуації, коли якраз найкращого і
нема змоги надрукувати. Але то вже трагедія, якої не перебореш. Я по
вуха в роботі, не встигаю. Вимучую два вірші Леопарді, а треба ж і
Зерова до друку готувати, і кілька статей писати…»
Після «застійної»» доби під кінець 80-х років маховик «перебудови»
набрав найбільших обертів і було ясно, що зворотнього процесу не буде,
тоталітарний динозавр, який розтоптав сотні тисяч життів безневинних
людей, переляканий зробленим злочином, відступав у свою печеру.
Партійних функціонерів охопила політична апатія. Суспільство заговорило
про своє моральне відродження, про відкрите суспільство, що
характеризується відповідальністю й прийняттям ним самостійних рішень.
Заборонені теми звільнялися від сімох замків. Ще несміливо, назирцем,
але вже появлялися у пресі повідомлення про Бабин Яр, Биківню, Соловки,
далекі гулагівські сибіри, магадани. З забуття поставало Розстріляне
Відродження: Микола Куліш, Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер’ян
Підмогильннй, Марко Вороний, Мирослав Ірчан, Валерій Поліщук, Павло
Филипович, Олекса Слісаренко, Григорій Епік, Михайло Яловий, Антон
Крушельницький та багато-багато інших розстріляних письменників.
Українська патріотична інтелігенція відкрито заговорила про залитий
бетоном за вказівкою сановників від мистецтва й уряду УРСР найвидатніший
твір монументалізму — Стіну Пам’яті художників А.Рибачук та
В.Мельниченка Меморіального комплексу Парк Пам’яті, що будувався у
1968-1982 роках. Павло Загребельний, що на ті часи було великою ще
сміливістю, писав:
«Ті, хто зруйнував стіну, знищив роботу А.Рибачук і В.Мельниченка,
відкинули нас у стан первісний, мало не в стан протоплазми. Я не можу
назвати їх навіть варварами, бо у варварів була мета, були якісь ідеали,
а тут — тільки нищительство, тупе, сліпе, вороже». Українська культура,
що змушена була історією до постійного самозахисту, з новою силою
продовжувала боронитися.
Григорій Кочур не стояв осторонь. Він пише статті, збирає матеріали
знищених поетів.
«10.ХІ.87
Дорогий Миколо Олександровичу!
Вибрав ще кілька хвилин, щоб написати вам бодай коротенького листа, бо
якось так сталося, що думки мої полинули до Херсону, у мене, як Ви
знаєте, все тепер крутиться навколо Зерова. У нього, як Вам, мабуть,
також відомо, є два сонети про Херсон, написані 3 і 5 жовтня 1934 року,
та й написаний 2 жовтня сонет «В гостях у поета» теж пов’язаний з
Херсоном — туди Зеров приїздив у гості до М.Чернявського. Досі
вважалося, що відвідини Херсону й гостина у Чернявського відбилась
тільки в творчості Зерова. Виявилося, що не так. В т.зв. Архіві-музеї
діячів літератури й мистецтва знайшлися й сонети М.Чернявського,
адресовані М.Зерову: тут і запросини на баштан, і взагалі — монолог
Зерова раптом і несподівано перетворився на дуже цікавий діалог двох
поетів. До мене ці сонети приносив співробітник Архіву-музею, приходив
радитись. Я порадив негайно ці матеріали публікувати. Та тут мимоволі
згадав, як ми (в Херсоні — М.В.) проходили повз затишний будинок, де жив
Чернявський. Чи змінилося що за той час? Адже варто було б утворити хоч
невеличкий музейчик, бодай на громадських засадах. Чи є десь у Херсоні
якісь матеріали Чернявського — в архіві, наприклад, або в педінституті —
він же там колись викладав? Чи існують якісь родичі Чернявського? Чи
існує така людина, пройнята краєзнавчим ентузіазмом, що могла б зрушити
ці справи з місця?
Можна Чернявського об’єднати з іншими діячами культури, пов’язаними якщо
не з Херсоном, то з Херсонщиною.
Мені спадає на думку двоє таких, обидва художники — М.Жук (родом з
Каховки) та Ю.Михайлів (з Кам’янки). Але знайшлося б іще, та, мабуть, і
не мало. Тепер ніби така хвиля, що можна дещо б і зробити. Як Ви
вважаєте?
У мене нічого особливого не сталося. Працюю не накладаючи рук.
Заходилися поновляти мене в Спілці (ініціатива не моя — їхня). Написав
заяву, заповнив якісь бланки. Побачимо, що з того вийде.
Мав листа від Соколовського. Шкода його […] стало. Але як подумав, що
може з’явитися не діло робити, а теревенити та час відбирати, то аж
млосно стало. Проте треба, мабуть, якось зібратися з духом та написати
йому.
Вітання всім Вашим і Полюгам.
Шкода, що ми тоді й поговорити як слід не встигли. (Підпис) Г.»
На початку 90-х років могутня хвиля демократії пробуджує народ. Люди
вивільнюються від симптому рабського страху. Проходять мітинги,
конгреси, форуми, з’їзди демократичних сил. Як делегат від громадських і
творчих організацій Херсонщини я беру в них участь. На листування не
вистачає часу. Із Григорієм Порфировичем зустрічаємося в Києві або
говоримо по телефону. Незабаром українська діаспора його запрошує до
себе на гостини. Незважаючи на похилий вік, він уперше в житті їде за
кордон.
«19.Х.91
Дорогий Миколо Олександровичу!
У мене склалося враження, що ми довгий час не обмінювались ніякими
інформаціями, і я не уявляю, як Ви там живете, як усі Ваші, що робите.
Уявляю тільки, що по вуха занурились у громадську діяльність. Про мене
цього сказати не можна. Я постарів, зробився маломобільний, люблю сидіти
дома й про новини дізнаюся хіба що з газет та з телевізора. Щоправда,
відважився на дві подорожі — спершу з’їздив до Польщі, а потім злітав
навіть до США. І там, і там виголошував якісь доповіді. Ще кличуть
удруге до Штатів, але не хочеться, навіть до Праги ліньки їхати, хоч і
кортить. Найбільше тепер тягне домашній побут, поки пишеться, то треба
щось написати, щось перекласти, щось видати. Отаке моє. Вітайте всіх
Ваших, також Любомира і взагалі всіх, хто про мене ще не забув. На
відповідь чекаю нетерпляче. Г.Кочур».
Багатогранна діяльність Григорія Кочура ще не досліджена й не оцінена,
як треба. Думається, що це буде належно зроблено біографами його
творчости, і листи («листи мають документальну вартість») допоможуть
відтворити його правдивий творчий і життєвий портрет. Наш святий
обов’язок знати своїх світочів культури, свою історію, без чого
самоусвідомлення як нації неможливе.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
