Язичницькі та християнські образи у поезії Яра Славутича
Вірші Яра Славутича різноманітні за настроєм, ритмомелодикою та
мотивами. Всі вони у своїй неподільній єдності становлять літопис його
довгого та розмаїтого життя. Життя, в якому письменник зазнав і болю, і
радості, і горя, і такого жаданого щастя, пройшов через суворі
випробування долі та відчув на собі ласкаву усмішку Фортуни. В силу
політичних причин далеко не всі заклики митця були почуті в Україні,
далеко не всі аспекти творчості були досліджені. Переважна більшість
наукових праць з’являється вже після набуття Україною незалежності.
Досліджували творчість Яра Славутича Володимир Кравчук, Петро Сорока,
Тетяна Назаренко, Микола Ткачук та ін.
Мета дослідження — відтворити картину авторського світогляду, встановити
зв’язки митця з давньоруською міфологічною традицією і традицією
християнською та простежити їх вплив на формування авторського
світогляду, через призму якого ми й намагалися проаналізувати язичницькі
та християнські образи.
Залишивши за плечима багато десятиліть, рідну країну, багато зрозумівши
та осягнувши, поет усе ж знаходиться в пошуках самого себе, свого
коріння, правдивої історії свого народу. У різні періоди життя він
повертається до поставлених ще Шевченком питань: “…що ми?… / Чиї сини?
яких батьків?/ Ким? за що закуті?” [6, с.253]. І прагне отримати на них
відповідь. Сердечним щемом та нотами обурення наповнена поезія
“Генеалогічне”, поставлена автором поза збірками. За допомогою ряду
риторичних запитань він досягає високого рівня емоційної напруги. Кожне
питання звучить іронічним докором, своєрідним закидом власному народові
і самому собі за те, що історія нації написана не її представниками:
Хто ж ми? Невже ж то й не слов’яни?
Волохи? Даки? Може півляхи?
Між наших предків не були й поляни,
Лише з-під вітру — вічні порохи? [5, с. 413].
Визначальним стає даний мотив для значної кількості поезій, які були
створені митцем у різні етапи життєвого шляху: “Арії-орії” (1968),
“Родовід” (2003) та ін. Тож сміливо можемо стверджувати, що проблема
походження та ролі в світовій історії українців була для Яра Славутича
вагомою. Можливо, він, відірваний від рідної землі, шукав національної
самоідентифікації, прагнув визначити своє місце в українській культурі.
Неодноразово в рядках віршів з’являється і відповідь: “Скит і Русич, і
Козак,/ Полум’яр Славутич”. Навряд чи можна дати більш точну та влучну
характеристику, бо саме таким читач сприймає автора, портрет якого
подекуди проглядає крізь дбайливо виткане поетичне полотно. Гарячою
предківською кров’ю, що тече в його жилах, ніби пояснюється, звідки
ліричний герой черпає життєдайну силу та снагу до боротьби:
Хоч недоля мене ловила, —
Надивився досита.
Не здолала нечиста сила
Слов’янина і скита! [5, с. 421].
Характерними для творчості митця стають і художні образи, запозичені
саме зі слов’янської міфологічної традиції. Вони зазнають нового
переосмислення та трансформації у ліриці Яра Славутича. Найбільшу
зацікавленість викликають образи язичницьких божеств. Невипадково автор
звертається до часів найбільшої могутності свого народу, до владарювання
нездоланних та гордих скіфів, до господарювання мужніх та волелюбних
русичів, бо цього жадає його дух, стомлений та уражений підневільною й
далекою від ідеалу реальністю. Повертаючи читача до історичних витоків,
поет переслідує єдину мету: возвеличити українців, розбудити їх від
тривалого несвідомого сну.
Можемо стверджувати, що поетом створюється власна міфологічна модель
світу, яка є певною мірою суб’єктивно-емоційною площиною і займає місце
на перехресті в авторській свідомості об’єктивно-реального
світосприйняття та світосприйняття міфологічного. Існуючи у цій площині,
внутрішнє “Я” ліричного героя страждає від роздвоєності, певного
релігійного дуалізму. Апогею це страждання досягає у поезії “Може,
справді аж дві душі…”, в якій виразно протиставляється християнський Бог
та “снаговійний” Яр, божество сонця:
Та благаю, молю обох:
О, не дайте, щоб я збезумнів!
Ось ви стали — і Яр, і Бог,
А мене розриває сумнів [5, с.144].
Утворюється опозиційна пара — християнський Бог і Яр, які є втіленням ще
однієї антиномії — неба і землі. Показовою є і кольористика твору: душа
“християнська” — “в золотій іржі”, а “язичницька” — “руно зелене”.
Зелений колір завжди символізував природу, її родючість, пробуджену до
життя стрімкою та непідвладною силою весни, що звільняє землю та людей
від зимового полону (саме на початку квітня, який укриває буйною зеленню
землю, у слов’ян починалися святкування на вшанування Ярила) [7, с.548].
Місце Яра, Дажбога та Хорса, які також виступали уособленням сонця, в
міфологічному сприйнятті слов’ян добре показано автором у циклі “Дажбожі
внуки”, циклі “Яр (Intermezzo)” та поемі “Одрад і Доброслава”. У цій
поемі першим є розділ зі значущою назвою “Ярилів дар”, який містить
трикратне молитовне звертання: “Дай нам радощі, Дажбоже!..” [5, с.5];
змістове наповнення розділу, вживання художніх засобів, характерних для
народнопісенної традиції (зокрема, постійні епітети: “красна райдуга”,
“буйна повінь”, “у землі сирій”, а також трикратне звертання) вказують
на стилізацію фольклорного жанру веснянки. Хоча помічаємо тут також
певну авторську інтерпретацію образів, дещо відмінну від традиційної:
Будь же славен, гойний Яре!
Ти, яким Дажбог у травні
Виростав, щоб Хорсом стати,
Богом щедрих дозрівань! [5, с.6].
?
??~? його власного поетичного світобачення, адже слов’яни завжди їх
розділяли: Дажбог виступав божеством родючості та білого сонячного
світла, а також оборонцем людей від світу Темряви, Ярило символізував
нестримне весняне тепло, світло та непідвладну стихійну силу, світло ж
Хорса — жовте, під яким достигають плоди та злаки, вшановували це
божество як дбайливого помічника землеробів та вважали найбільш
працелюбним з усіх богів.
Авторська інтерпретація спостерігається й у піднесенні Ярила над іншими
богами:
Будь же славен, гойний Яре! —
Загудів нарід полянський, —
І Перун, Сварог і Волос,
Що догоджують тобі [5, с.6].
Це є своєрідним відхиленням від загальноприйнятої думки, що головними
божествами у різні історичні періоди визнавалися Род, Сварог, Перун та
Велес, але аж ніяк не молодий та нестримний Ярило. Промовистим виступає
епітет “гойний”. Новий тлумачний словник української мови подає такі
його значення: 1) той, який загоює рани на тілі; цілющий, лікувальний;
2) щедрий, багатий [3, с.449]. У поезії виразно реалізується друге
значення. Та близьке поетові й перше: ліричний герой прагне прийняти від
Яра зцілення, оновлення та очищення (поезія “Золоту, золоту солому…”):
І вигоюй, погідний Яре,
Вікопомне душі тавро,
Хай на серці спливе стожаре,
Снаговійне твоє добро;
І цілюще з душі моєї
Позмиває чужий намул,
Що так точить, палить іржею
Під розгойданий дзвонів гул [5, с.144].
Можемо припустити, що автор алюзійно вказує на християнську релігію,
ставлення до якої він має досить двоїсте.
У багатьох поезіях змальовується Бог християнський, який, на відміну від
давніх язичницьких божеств, залишається німим та глухим до молитов
стражденних. Саме в цьому докоряє йому поет. У байдужості до болю та
страждань цілого народу. Риторичні звертання до Бога набувають сумного
та іронічного забарвлення в устах ліричного героя. Показовою є поезія
“1933”, в якій іде мова про “навісну до людей” весну 1933 року. Майже
кожна строфа завершується іронічним та гірким запитанням-зверненням, на
яке поет палко бажав би отримати відповідь: “О боже! Чого ж ти тоді не
гасив/ Московського блиску жахної коси?”, “Куди дівався, Боже? Де ти?”,
“Чи помагав ти, славний Боже?” [5, с.415]. Завдяки цьому ряду риторичних
запитань вдається досягти високої художньої напруги, ефективного
сприйняття читачем настрою твору. Є тут і неприхований докір та осуд:
Не став ти захисником, Боже?
Твоя Всемогута свята
Негоже мовчала, негоже! [5, с.416].
Митця не влаштовує ця байдужість, бо її він бачить у реальності, проти
неї виступає у своїй творчості. Не влаштовує його і християнський
принцип покірності та терпимості, який ніколи не принесе українцям
свободи. Саме через цю невдоволеність та розчарування “християнська”
душа поета і перебуває у “золотій іржі” (поезія “Може, справді аж дві
душі…”).
Відлунює це розчарування й у поезії “Душа людини — велемовна книга…”,
хоч тут воно із власної зневіри ліричного героя переростає у зневіру
всього людства:
Ясуй хвалу, творителю первинний!
Ти й не подумав, появивши світ,
Що твій же твір, твої пізнавши вчини,
Про тебе власний розвінчає міф [5, с.119].
Не раз звертається поет і до образу Ісуса Христа, якого змальовує у
більш привабливих фарбах, убачаючи у ньому провісника свободи,
заступника пригноблених. Поезія “Славень Христові” відзначається
мажорним тоном та високим емоційним піднесенням, які досягаються
троєкратним повтором першого рядка поезії:
Слався навіки, слово Христа!
Нас окриляє сила свята [5, с.420].
Подібного звучання набирає і поезія “Христос”, в якій Ісус визначається
автором як провідник народу в тяжкій боротьбі, джерело його сили і
наснаги:
На скрипт не склавши й куцого рядка,
З метким стилетом будучи в розлуці,
Підняв Христос найбільшу з революцій,
Якій дзвенить прослава гомінка [5, с.261].
Знову спостерігаємо суперечність: неоднозначно сприймаючи православ’я,
поет прихильно та шанобливо вимальовує образ Божого Сина. Можливо, його
ваблять діяння Христа, його здатність до самопожертви. Проілюструємо
свою думку строфою з поезії “Опромінений вірою…”, написаної у 1999 році:
О якби-то Бог зокола,
Давши людям Христа,
Повелів зором сокола
Йти на зло, що зроста [5, с.140].
Відрізняючись різноплановістю зображення, кольористикою, поетичністю та
об’ємним смисловим наповненням, язичницькі та християнські образи
відображають своєрідну художню манеру митця, його самобутність та
індивідуальність. Вони різнобічно реалізовані автором та вдало введені в
художнє полотно, осмислені як із власне авторської позиції Яра
Славутича, так і у традиційній, народнопоетичній манері, демонструючи
генетичний зв’язок сучасної людини з язичницьким світом та християнською
мораллю.
Література:
1. Войнович В. Українська міфологія. — К., 2002. — 664 с.
2. Калашников В. Боги древних славян. — М.: Белый город, 2003. — 48 с.
3. Новий тлумачний словник української мови: У 3-х т./ Укл. В.Яременко.
— 2-е вид., випр. — К.: Аколіт, 2005. — Т.1. — 927 с.
4. Рыбаков Б. Язычество древних славян. — М.: Русское слово, 1997. — 824
с.
5. Славутич Яр. Поезії та поеми, 1937—2004. — Едмонтон: Славута, 2004. —
660 с.
6. Шевченко Т. І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в
Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє // Повне зібрання творів: У
12 т. — К.: Наукова думка, 1989. — Т.1. — С. 250-255.
7. Энциклопедия символов, знаков, эмблем. — М.: Эксмо; СПб.: Мидгард,
2006. — 608 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
