Діалектика співвідношення самоврядування, місцевого самоврядування та
державного управління
При дослідженні будь-якого явища суспільного життя завжди виникає
потреба в з’ясуванні його первісного змісту як своєрідної
методологічної основи, на якій повинні ґрунтуватися аналіз цього явища
та вирішуватися актуальні проблеми його становлення та розвитку. Не
можна, очевидно, по-справжньому займатися й проблематикою місцевого
самоврядування, теоретичному осмисленню якого повинно передувати
дослідження первинної сутності явища самоврядування, що зумовлено
потребами наукового обґрунтування основних напрямів і перспектив
майбутньої реформи системи територіальної організації влади в Україні,
яка має стати підґрунтям нового етапу місцевого та регіонального
розвитку. Без урахування закономірностей, принципів функціонування цього
явища та його співвідношення з місцевим самоврядуванням і державним
управлінням розраховувати на успішне проведення цих реформ не можна.
Яскравим підтвердженням цього – недолуга організація влади на місцях,
яка є наслідком перманентних реформ інститутів публічної влади, що
здійснювались в Україні впродовж останнього десятиріччя без достатнього
наукового супроводження.
Річ у тім, що поняття “самоврядування” (синонімами якого є
самокерування, самоуправління) є надзвичайно містким і багатогранним
поняттям, яке неможливо виразити в одній стислій формулі. Саме тому цим
терміном можуть позначатися досить різноманітні явища і процеси
суспільного життя. На найвищому рівні теоретичного узагальнення це
поняття може вживатися для позначення будь-яких процесів
саморегулювання, самоорганізації і самоконтролю, що відбуваються в
суспільстві, яке є складною самокерованою системою, здатною до
саморозвитку, самовдосконалення. Адже з філософської точки зору
суспільство є соціально-організованою формою матерії, яка постійно
змінюється, тобто перебуває в русі, який є сутнісним атрибутом,
способом існування будь-яких форм матерії, в тому числі й соціальної.
Специфіка соціальної форми руху, її відмінність від усіх інших форм
руху матерії полягає в тому, що його носієм є насамперед людина як
соціальна істота, а його джерелом – властиві суспільству протиріччя. При
цьому соціальна форма руху матерії є саморухом у тому смислі, що
причини, тенденції, імпульси до її змін, саморозвитку та
самовдосконалення містяться в самому суспільстві як
соціально-організованій формі матерії. З цих позицій розвиток
суспільства як соціальної системи є складним, суперечливим процесом
системної самоорганізації, смисл якої полягає в здатності суспільства до
саморозвитку, самовідновлення, самовдосконалення відповідно до умов, що
змінюються.
Таким чином, феномен самоврядування є органічною властивістю, яка
притаманна суспільству як цілісній динамічній соціальній системі, хоча
здатність до самоорганізації, саморегуляції властива й іншим
матеріальним системам живої природи. Однак, на відміну від
саморегулювання в біологічних системах, соціальне саморегулювання є
результатом свідомої, вольової діяльності людини, яка органічно
вплетена в систему різноманітних соціальних зв’язків, відносин, що
складаються в процесі відтворення її соціальних властивостей як
первинного елемента соціальної системи.
Самоврядування є продуктом розвитку суспільства, тобто виникає одночасно
із суспільством і розвивається разом із ним. Потреба у самоврядуванні
виникла у зв’язку з необхідністю виконання загальних функцій управління,
без яких суспільство не може існувати. Прототипом майбутнього
самоврядування була елементарна саморегуляція, прояви якої з’являються
на самих ранніх стадіях соціогенезису, тобто тоді, коли відбувалося
перетворення об’єднань первісних людей у соціальний організм, що
розвивався за законами, відмінними від біологічних. Суть такої
саморегуляції, яка була необхідною передумовою виживання первісної
людини в умовах жорсткого відбору, зводилася до забезпечення
життєдіяльності первісної праобщини, дотримання балансу між колективними
та індивідуальними інтересами. Проте це, звісно, було не повноцінне
самоврядування, а тільки його зародки. Лише з формуванням соціального
буття і соціальної свідомості, а отже, із становленням повноцінного
людського суспільства, формується властивість до соціального
самоврядування, яка супроводжує його (суспільство) до наших днів.
Розвиток суспільства як складної, самокерованої системи відбувається на
основі діалектичної єдності процесів стихійної (об’єктивної) та свідомої
(суб’єктивної) саморегуляції. Йдеться про те, що в якості об’єктивних
факторів функціонування та розвитку соціального буття завжди виступає
система об’єктивних закономірностей, які діють в суспільстві незалежно
від волі і свідомості людей. Якщо ці закономірності не усвідомлені і не
пізнані людьми, внаслідок чого не враховуються ними в їх діяльності, то
таке регулювання суспільних відносин називають стихійним (об’єктивним)
управлінням. Його особливістю є те, що в даному випадку впорядковуючий
вплив такого регулювання на соціальну систему є серединним результатом
взаємодії різних (як конструктивних, так і деструктивних) сил, зокрема,
випадкових явищ, процесів. Якщо ж люди в процесі своєї діяльності
спираються на пізнані й усвідомлені ними закономірності суспільного
буття й спрямовують розвиток суспільства відповідно до поставлених
цілей, то в даному випадку має місце свідоме саморегулювання, тобто
управління, яке передбачає цілеспрямовану діяльність з метою досягнення
відповідних цілей і завдань.
Саме в цій площині й прихована відмінність між самоврядуванням
(самоуправлінням), яке охоплює всі прояви як стихійної, так і свідомої
саморегуляції суспільного життя, та управлінням, яке є проявом лише
свідомого саморегулювання, що здійснюється заради досягнення відповідної
мети. Адже термін “управління” в буквальному смислі означає процес
керування, яке завжди передбачає цілеспрямовану діяльність людей по
упорядкуванню суспільних відносин, що спрямована на досягнення
відповідних позитивних результатів. З цих позицій словосполучення
“стихійне управління”, яким часом позначаються процеси стихійного
саморегулювання, є по суті беззмістовним, оскільки терміни
“стихійність” і “управління”, із яких воно складається, виключають один
одного. Саме тому, очевидно, цілком слушну позицію займають ті автори,
які не вважають управлінням безцільні суспільні перетворення.
Отже, з точки зору співвідношення свідомого і стихійного в регулюванні
суспільних процесів поняття “самоврядування” (самоуправління) є ширшим
за поняття “соціальне управління”, оскільки не всякі прояви соціального
саморегулювання можна безапеляційно віднести до управління. Внаслідок
цього управління (особливо державне) об’єктивно не може охопити всіх
сторін суспільного життя, оскільки чимало його аспектів, як зазначалося
вище, регулюється шляхом стихійної (об’єктивної) саморегуляції, яку, на
наш погляд, аж ніяк не можна назвати управлінням. Адже цілком очевидним
є те, що стихійне саморегулювання може містити в собі як
конструктивний, творчий, так і певний деструктивний, руйнівний
потенціал, який спрямований на зміну існуючої системи самоорганізації
суспільства. В силу цього навряд чи можна, наприклад, назвати
управлінням такі форми соціального саморегулювання як війни, революції,
повстання та інші соціальні конфлікти, в результаті яких відбувається
розв’язання існуючих суперечностей в суспільстві.
Підводячи певні підсумки, можна зазначити, що самоврядування
(самоуправління) є загальносоціологічною категорією, яка може
застосовуватися для характеристики будь-яких проявів саморегулювання,
самоорганізації, самоконтролю, які об’єктивно притаманні будь-якому
суспільству як цілісній динамічній соціальній системі, де відбуваються
процеси управління. Оскільки суспільство як універсальна самокерована
соціальна система складається із ієрархії підсистем різної природи,
здатних до саморозвитку, то самоврядування є формою саморегулювання,
самоорганізації не лише суспільства в цілому, а й інших соціальних
спільностей людей (територіальних спільнот та інших колективів людей), в
процесі якого забезпечується збереження їх цілісності, якісної специфіки
та їх відтворення і саморозвиток. Тож не дивно, що поняття
“самоврядування”, яким можуть позначатися далеко неоднозначні явища і
процеси суспільного життя, досить часто трактується в широкому і
вузькому значеннях.
В широкому розумінні всеохоплюючою формою самоорганізації суспільства
можна розглядати насамперед державу, яка виникла як продукт суспільного
розвитку і жодною мірою не є силою, нав’язаною суспільству зовні. У
такому значенні самоврядування є відображенням такої форми
самоорганізації суспільства, за якого функції управління здійснює
держава, забезпечуючи при цьому цілісність суспільства та його
стабільне і нормальне функціонування.
Саме у такому контексті термін “самоврядування” (selfgovernment),
починаючи з кінця ХVІІІ ст., використовується для характеристики
англійського державного ладу як самоврядної через парламент нації, хоча
останній і не зустрічається в англійському законодавстві. Вбачаючи
зв’язок між самоврядуванням і такими поняттями як “демократія” і
“народовладдя”, тогочасні дослідники, зокрема, вважали, що в широкому
розумінні самоврядування має місце скрізь, де уряд обирається і повністю
залежить від народу. Отже, у даному випадку під самоврядуванням
розуміється по суті державне управління, здійснюване державою як
самоврядною організацією, в структурі якої функціонують демократично
обрані представницькі органи.
Під таким самим кутом зору аналізувалось явище самоврядування і в
радянській суспільно-політичній літературі, яке поділялось на відповідні
типи залежно від характеру способу суспільного виробництва. Так,
наприклад, вважалось, що кожній суспільно-економічній формації був
властивий свій тип самоврядування, особливості якого виводились із
соціально-економічної й класової структури суспільства. Зокрема,
виділялось самоврядування в первісному, рабовласницькому, феодальному,
буржуазному та соціалістичному суспільстві. При цьому в якості
самоорганізації всього народу розглядалася лише соціалістична держава,
на зміну якій мало прийти комуністичне громадське самоврядування. Всі
інші історичні типи держави (рабовласницька, феодальна, буржуазна)
розглядались виключно як самоврядування панівних класів, оскільки
вважалось, що у суспільстві, розділеному на класи з протилежними
інтересами, остання є державою панівних в економічному, а отже, й
політичному відношенні класів, машиною для придушення пригнобленого,
експлуатованого класу.
Водночас, самоврядування, як зазначалося вище, є способом функціонування
не лише суспільства в цілому, а й інших соціальних спільностей, з яких
складається суспільство як цілісна соціальна система. Саме тому в
літературі досить часто явище самоврядування пов’язується не із
суспільством в цілому, а з окремими соціальними спільностями, які
прийнято називати одиницями самоврядування. В основі їх утворення та
функціонування лежать різноманітні чинники, що обумовлює
багатоманітність форм соціальних об’єднань, а отже, й форм
самоврядування, яке може поділятися на певні види залежно від того, які
саме спільноти становлять його соціальну базу. При цьому для
характеристики явища самоврядування особливе значення мають насамперед
територіальні та соціально-політичні фактори їх становлення та
розвитку. Якщо в якості одиниць самоврядування виступають спільноти
(колективи) людей, об’єднані за територіальною ознакою (які в різних
країнах називаються по-різному), то таке врядування здебільшого
позначається терміном “місцеве (територіальне) самоврядування”. Якщо ж
такими одиницями виступають спільноти людей, об’єднані за політичними,
економічними, культурними, етнічними, творчими, професійними, віковими
та іншими ознаками, то таке самоврядування визначається як “корпоративне
самоврядування”, різновидами якого є виробниче, професійне
самоврядування, самоврядування в політичних партіях та інших громадських
організаціях. Інакше кажучи, термін “самоврядування” як родове поняття
може використовуватися для позначення різних типів і видів
самоврядування, які мають місце в суспільстві.
Однак, найчастіше в сучасній зарубіжній та вітчизняній літературі термін
“самоврядування” вживається у вузькому розумінні як синонім місцевого
самоврядування, за якого відносно автономне управління публічними
справами здійснюється населенням відповідної
адміністративно-територіальної одиниці безпосередньо або через утворені
ним органи, а не через центральні органи влади.
У такому значенні це поняття сформувалося відносно недавно, хоча ідеї і
практика місцевого самоврядування виникли в найдавніші часи. Вперше
найбільш повне й широке тлумачення терміну “місцеве самоврядування”,
який відображав відносну самостійність територіальної общини по
відношенню до держави, було здійснено державознавцями Німеччини
(зокрема, Р.Гнейстом), де його використання пов’язувалось насамперед з
місцевими реформами середини ХІХ століття. Їх результатом стало
формування в німецькій правовій науці цілої школи вчень про місцеве
самоврядування загальноєвропейського значення, які визначали вирішення
багатьох теоретичних і практичних проблем його становлення та розвитку
як в самій Німеччині, так і за її межами. До цього ж часу в
законодавстві та правовій науці країн Європи йшлося здебільшого про
місцеву владу або ж про місцеве (комунальне) чи територіальне
управління. Принагідно відзначимо, що й в сучасних умовах відповідний
термін використовується далеко не у всіх країнах, що більше відповідає
реаліям державно-правового життя. Так, наприклад, у законодавстві
Франції замість терміну “місцеве самоврядування” використовується
поняття “децентралізація”, а у Великобританії послуговуються
здебільшого терміном “місцеве управління” і т. д.
За чинною Конституцією України місцеве самоврядування визначається як
“право територіальної громади … самостійно вирішувати питання місцевого
значення в межах Конституції і законів України” (ст.140). Однак,
цитованим формулюванням зміст поняття місцевого самоврядування навряд чи
вичерпується. Річ у тому, що сьогодні чи не найпомітнішою особливістю
існуючих в науковій літературі трактувань терміну “самоврядування” є те,
що при його аналізі за основу береться здебільшого формальний підхід,
який не дає уявлення про те, як саме відбувається процес управління в
самоврядній системі. Сказане стосується й аналізу змісту поняття
“місцевого самоврядування”, характерною особливістю якого є опора на
конституційно-правові норми, що визначають порядок здійснення місцевого
самоврядування в Україні. За такого підходу основна увага концентрується
здебільшого на характеристиці “статики” місцевого самоврядування, а не
його динаміки.
L
N
??O
U
gdF¶
Kне всяке управління можна назвати самоврядуванням.
Загальновизнаним зразком методологічно правильного підходу до розуміння
сутності управління є визначення його як процесу реалізації влади, яка є
засобом функціонування будь-якої соціальної спільноти, в процесі якого
забезпечуються відносини підлеглості керівній в даному співтоваристві
волі. Сказане стосується управління здійснюваного в системі
самоврядування (в тому числі й місцевого), яке також є процесом
реалізації влади, що зумовлює постановку питання про природу та джерело
влади, яка здійснюється в процесі самоврядування.
Йдеться про те, що особливістю влади, яка реалізується в процесі
управління самоврядною організацією є те, що її джерелом є певний
колектив людей, об’єднаних за відповідними ознаками. Це означає, що
влада належить всім членам колективу і здійснюється ними безпосереднього
або через виборні органи. Що ж стосується джерела влади територіальних
громад та інших територіальних колективів, в межах яких здійснюється
місцеве самоврядування, то тут виникають певні непорозуміння. Адже в
Конституції України послідовно проведена ідея, що місцеве самоврядування
є специфічною формою владарювання народу, що “коріння місцевого
самоврядування – в тій владі, джерелом якої є увесь народ, а не його
частина (громада), а обсяг повноважень – у законі, де, як відомо,
віддзеркалюється державна воля всього народу”. Тобто йдеться про те, що
органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють в
процесі управління одну владу, оскільки народ, як, зрештою, й будь-яка
інша спільність людей, не може бути джерелом двох влад: однієї – для
органів державної влади, а другої – для органів місцевого
самоврядування.
Сказане, звичайно, не виключає існування суспільної влади, джерелом якої
є територіальна громада. Адже цілком очевидним є те, що влада притаманна
кожному організованому колективу людей, до яких належить і територіальна
громада. Однак, це жодною мірою не означає остання здійснює якусь
подвійну владу. У даному випадку влада територіальної громади, на
відміну від влади добровільних об’єднань громадян, трансформується по
суті у державну владу, що, зрештою, знайшло відображення у закріпленні в
Конституції права органів місцевого самоврядування приймати в межах
повноважень, визначених законом, рішень, які є обов’язковими до
виконання на відповідній території (ст. 144). При цьому останні не
потребують ніякого санкціонування з боку органів державної влади, хоча
їх виконання у разі необхідності може забезпечуватися заходами
державного примусу, в т.ч. заходами юридичної відповідальності. Тобто,
йдеться про наділення органів місцевого самоврядування відповідними
юридично-владними повноваженнями (в тому числі органів державної
виконавчої влади), які, як відомо, характеризують лише державно-правові
явища. У такий спосіб відбувається своєрідне “злиття” влади, джерелом
якої є весь народ, і влади територіальної громади, внаслідок чого
остання втрачає природу громадської і набуває по суті статусу
“державної”. А це означає, що влада органів місцевого самоврядування є
похідною від державної влади, джерелом якої є весь народ, а не від так
званої муніципальної влади, джерелом якої є територіальна громада . Адже
цілком очевидним є те, що для реалізації тих завдань і функцій, які
ставляться перед органами місцевого самоврядування в різноманітних
сферах управлінської діяльності, авторитету влади територіальної громади
недостатньо.
Тим часом, належність влади відповідній соціальній спільноті ще не
означає, що в її рамках обов’язково здійснюється повноцінне
самоврядування. Однією із визначальних методологічних засад, на якій
має ґрунтуватися аналіз самоврядування (в тому числі й місцевого) як
явища суспільного життя, має бути також сприйняття його на рівні теорії
як такої системи управління, за якої відбувається поєднання (злиття)
суб’єкта і об’єкта управління. Йдеться насамперед про те, що за
самоврядування функції управління здійснюються безпосередньо відповідною
соціальною спільнотою (територіальними, трудовими та іншими колективами
людей). При цьому термін “самоврядування” орієнтує не стільки на
відсутність відповідних органів управління, скільки на те, в чиїх
інтересах здійснюється управління в самоврядній спільноті.
З цих позицій для дослідження співвідношення самоврядування і управління
пріоритетного значення набуває аналіз процесу взаємодії керуючої
підсистеми (суб’єкта управління) і керованої підсистеми (об’єкта
управління), з яких складається будь-яка соціальна динамічна система, де
об’єктивно відбуваються процеси управління. При цьому аксіомою можна
вважати й те, що чим вищий ступінь відповідності суб’єкта управління
об’єкту управління, тим більше самоврядування.
Не зупиняючись на аналізові всіх аспектів механізму функціонування
місцевого самоврядування, зазначимо лише, що в сучасних умовах не можна
безапеляційно стверджувати про те, що в процесі управління,
здійснюваного в рамках територіальних громад, відбувається абсолютне
поєднання суб’єкта й об’єкта управління. Це зумовлено, насамперед, тим,
що територіальна громада, яка хоч і проголошена первинним суб’єктом
місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень,
об’єктивно не може вирішувати безпосередньо всіх питань місцевого
значення, що віднесені Конституцією і законами України до її відання. Це
стосується насамперед великих за кількістю населення територіальних
громад, де можливості застосування різноманітних форм безпосередньої
участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування обмежені. До того
ж такі форми участі громадян у вирішенні питань місцевого значення як
громадські слухання та місцеві ініціативи зводяться по суті лише до
ініціювання їх розгляду відповідними органами місцевого самоврядування.
Ось чому місцеве самоврядування реально може здійснюватися через
відповідні органи, до яких Конституція України відносить сільські,
селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також районні та обласні
ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад (ст. 140).
Таким чином, управління в системі місцевого самоврядування (як, зрештою,
й державне управління) здійснюється здебільшого не безпосередньо самою
територіальною громадою, а через відносно відокремлений місцевий апарат
управління. Його існування диктується насамперед об’єктивними потребами
професіоналізації та спеціалізації управління, зумовлених ускладненням
суспільних процесів, що вимагає, щоб функції управління здійснювалися на
постійній основі спеціально підготовленими людьми. А це у свою чергу
передбачає формування відносно відокремленого прошарку місцевої та
регіональної бюрократії, інтереси якої, як відомо, часто-густо можуть не
збігатися (і не збігаються) з інтересами територіальних громад.
Серед визначальних факторів, які заперечують можливість становлення
реального місцевого самоврядування є надмірне соціальне розшарування
суспільства на багатих і бідних, незначний прошарок середнього класу, що
становить соціальну базу місцевого самоврядування. Як свідчать дані
державної статистики, у першому кварталі 2002 р. за межею бідності
перебували 27,2 відсотка українських сімей. Це при тому, що межу
бідності по-українськи офіційно встановлено – 175 грн. сукупних витрат
на одного дорослого, що становить половину мінімального прожиткового
мінімуму. Тим часом, у розвинутих країнах Заходу середній клас
становить 60-70, а в деяких країнах і більше відсотків. Сьогодні ж в
Україні лише 12 % населення відповідає основним критеріям середнього
класу.
Відчуження від участі в справедливому перерозподілі власності та
суспільного продукту призводить до переміщення переважної більшості
населення в категорію бідних і незаможних верств населення, а отже, й
до політичного відчуження останніх від влади. Адже цілком очевидним є
те, що матеріальною основою влади (в т.ч. влади здійснюваної органами
місцевого самоврядування), є, як відомо, власність, гроші. Саме тому
ці верстви населення фактично не мають належного представництва не лише
у Верховній Раді України, але й в органах місцевого самоврядування, які
здебільшого є ареною зіткнення інтересів конкуруючої між собою місцевої
та регіональної політичної знаті. За таких обставин уплив цих верств
населення на процеси управління, здійснюваного як у системі державного
управління, так і в системі місцевого самоврядування, є надто обмеженим.
З цих позицій цілком безсумнівним є те, хто реально виступає в якості
суб’єкта управління та в чиїх інтересах здійснюється управління в рамках
територіальних громад. Саме тому, очевидно, 89,9 % громадян України
переконані, що вони не впливають на місцеву владу. Отже, за таких умов
місцеве самоврядування зводиться здебільшого до періодичних голосувань
на місцевих виборах і референдумах, де лише вирішується які саме
представники, від яких саме угрупувань місцевої та регіональної
політичної еліти будуть здійснювати функції управління від “імені та в
інтересах територіальних громад”.
Зазначене вище засвідчує про те, що сьогодні в територіальних громадах
здійснюється, власне, не самоврядування в повному смислі цього слова, а
управління, характерною рисою якого (як, зрештою, й будь-якого різновиду
соціального управління) є наявність розриву між суб’єктом і об’єктом
управління. Сказане повною мірою стосується й добровільних об’єднань
громадян (громадських організацій, політичних партій тощо), де функції
управління також здійснюються відносно відокремленим прошарком
функціонерів, інтереси яких не завжди збігаються з інтересами рядових
членів відповідного об’єднання. Самоврядування ж як безпосереднє
управління соціальною спільнотою через саму спільноту можливе лише у
відносно невеликих колективах людей, де немає поділу людей на керуючих і
керованих, де немає поділу людей на соціально неоднорідні групи (класи,
страти тощо) з протилежними інтересами. Історично першою формою такого
самоуправління було самоврядування лише в первісній общині. З
виникненням же держави місцеве самоврядування у “чистому” вигляді
практично ніде і ніколи не існувало, навіть за умов демократичного
політичного режиму.
Наступною визначальною ознакою, за якою управління відрізняється від
самоврядування є те, що останнє, маючи безпосередньо громадську природу,
виступає як саморегуляція життєдіяльності відповідної соціальної
спільноти за допомогою соціальних норм, правил поведінки, спільно
прийнятих членами даної спільноти. Йдеться про те, що ці правила
поведінки повинні бути вироблені і встановлені самою соціальною
спільнотою (колективом), а не нав’язані їй зовні. У такий спосіб
регулюється внутрішньо управлінська (самоврядна) діяльність насамперед
добровільних об’єднань громадян (політичних партій, громадських
організацій), які діють на основі статутів (положень), що
затверджуються самими об’єднаннями громадян.
Порядок здійснення управління в системі місцевого самоврядування
регулюється, як правило, нормами, які є результатом правотворчої
діяльності держави в особі її органів, а не територіальних громад та
створюваних ними органів. Це підтверджується аналізом численних
конституційних і законодавчих норм, які визначають порядок
функціонування місцевого самоврядування в Україні. Лише у виняткових
випадках Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” передбачає
право територіальних громад та їх органів регулювати відповідно до
закону окремі аспекти здійснення місцевого самоврядування, які суттєво
не впливають на його природу. Сказане стосується, зокрема, загальних
зборів громадян за місцем проживання, місцевих ініціатив та громадських
слухань, порядок проведення яких може визначатися відповідно до закону
статутом територіальної громади. Переважна ж більшість інших питань
діяльності органів та посадових осіб місцевого самоврядування
регулюється здебільшого нормами права, що випливає з відповідних
формулювань Конституції та Закону України “Про місцеве самоврядування в
Україні”.
Більше того органи та посадові особи місцевого самоврядування
уповноважені приймати в межах закону загальнообов’язкові акти
нормативного характеру, які одностайно визнаються джерелами
конституційного, адміністративного та інших галузей права. Цим вони
відрізняються від актів (статутів, положень тощо) громадських
організацій, які не мають зовнішнього виразу, тобто є обов’язковими лише
для членів відповідних об’єднань громадян. Отже, у такий спосіб на
управління, що здійснюється в системі місцевого самоврядування,
поширюється в цілому правовий режим, характерний для сфери державного
управління, яке в широкому розумінні пов’язується з діяльністю всіх
органів державної влади.
Отже, підсумовуючи сказане, зазначимо, що в сучасних умовах в
територіальній громаді як цілісній соціальній системі, здійснюється,
власне, не самоврядування, а управління, яке є відносно відокремленою
(децентралізованою) частиною державного управління, яке повинно
пов’язуватися з діяльністю не лише органів державної влади, але й
органів місцевого самоврядування. Інакше кажучи, вживане в Конституції
України поняття “місцеве самоврядування”, є умовною назвою демократичної
системи державного управління на місцях, яка передбачає залучення
громадян України, об’єднаних спільним проживанням у відповідні
територіальні громади, до управління державними справами на засадах
правової, організаційної та фінансово-матеріальної автономії в межах,
визначених Конституцією і законами України.
Див.: Скуратівський В.А., Шевченко М.Ф. Соціальні системи та
соціологічні методи дослідження: Навч. Посібник. – К.: Вид-во УАДУ,
1998. – С. 49 – 62.
Див.: Институты самоуправления: историко-правовое исследование. – М.:
Наука, 1995. – С. 17, 18
Про співвідношення стихійних і свідомих факторів саморегулювання див.,
напр.: Афанасьев В.Г. Системность и общество. – М.: Политиздат, 1980.. –
С. 214 – 224; Скуратівський В.А., Шевченко М.Ф. Соціальні системи та
соціологічні методи дослідження: Навч. Посібник. – К.: Вид-во УАДУ,
1998. – С.49 – 50.
Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б. Авер’янова.
– К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 13
Див.: Институты самоуправления: историко-правовое исследование. – М.:
Наука, 1995. – С. 81.
Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона. Том 56. – СПб, 1900. – С.
239
Тихомиров Ю.А. Механизм управления в развитом социалистическом
обществе. – М.: Наука, 1978. – С. 6
Байтин М.И. Государство и политическая власть. – Саратов: Изд-во
Саратовского ун-та, 1972. – С. 132 – 133
Див., напр.: Конституційне право України: Підручник / За ред.
В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 1999. – С. 632, 639; Муніципальне
право України: Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка, О.Ф Фрицького. – К.:
Юрінком Інтер, 2001. – С. 95.
Докл. див.:Борденюк В. Деякі аспекти співвідношення державного
управління і місцевого самоврядування в контексті реформи
адміністративного права // Вісник Української Академії державного
управління при Президентові України. – 2000. – № 1; Деякі аспекти
співвідношення місцевого самоврядування, держави та громадянського
суспільства // Право України. – 2001. – № 12. – С. 24 – 27.
З бідністю нам не по дорозі // Урядовий кур’єр. – 2002. – 30 серпня
Глибока чи мілка бідність – однаково // Голос України. – 2002. – 11
вересня
Див.: Гальчинський А. Небезпечний поворот // Дзеркало тижня. – 2002. –
7 вересня.
Гриценко А. Усе найкраще, як і раніше, попереду? // Дзеркало тижня. –
2000. – 24 серпня
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
