Проблеми реформування адміністративно-територіального устрою
Нині українська влада поставлена самим ходом історії перед
необхідністю оперативно приймати і, головне – реалізовувати рішення,
від яких буде залежати доля нації. Сучасна ситуація вимагає
максимальної зосередженості на вирішенні проблем, які безпосередньо
пов’язані з організацією системи управління суспільством.
Фінансово-економічна криза породила нові виклики і загрози. Але глибина
кризи зумовлюється не лише об’єктивними економічними, але й значною
мірою суб’єктивними чинниками. Всі реформи сьогодні фактично зупинені
через політичні обставини. Це повною мірою стосується і такої важливої
та делікатної сфери як публічна влада.
Вихід із цієї непростої ситуації можливий лише за умови об’єднання
зусиль керівництва держави, органів виконавчої влади, місцевого
самоврядування, громадян України. Задіяти весь існуючий потенціал можна,
спираючись на принцип децентралізації державної влади. Всі гілки та
осередки влади мають взяти на себе свою частку відповідальності за
використання публічної влади як інструмента подолання наслідків кризи,
за проведення (чи не проведення) реформ. У цьому сенсі нинішня криза є
не тільки проблемою, а одночасно й шансом для всіх інституцій держави та
суспільства.
Про це йшлося на Всеукраїнських муніципальних слуханнях, які проходили в
місті Києві, наприкінці березня 2009 року, за участю Президента України
Віктора Ющенка. У виступі перед учасниками слухань Президент накреслив
основні шляхи виходу з кризи, запропонував варіант оновленої
Конституції України, розповів про своє бачення майбутньої системи
публічної влади.
Зупинимося лише на одному аспекті проблеми –
адміністративно-територіальному устрої.
Характеризуючи його сучасний стан, слід, на жаль, із сумом констатувати,
що цей устрій у головних своїх складових сформувався в період
радянської влади, побудований на тоталітарних засадах і в такому вигляді
вживлений у тіло Української незалежної держави. Йому притаманні такі
риси, як: невпорядкованість структури; великі диспропорції в ресурсному
забезпеченні, а відтак – і в рівнях соціально-економічного розвитку між
адміністративно-територіальними одиницями одного рівня; нераціональне
розмежування між ними.
Ми переконані, що така система адміністративно-територіального устрою –
одна з основних перешкод на шляху подолання фінансової, економічної та
політичної кризи. Окрім того, його вади породжують такі негативні явища,
як: високий ступінь централізації влади, позбавлення представницьких
органів на місцях реальної можливості проводити на місцях політику в
інтересах людини, тобто надавати громадянам доступні, якісні послуги;
дублювання повноважень органів публічної влади різних рівнів;
неможливість повного, чіткого і ясного розмежування повноважень між
органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади;
ускладнення земельних відносин; неефективне використання ресурсів;
низька інвестиційна привабливість та ін.
Як бачимо, практично все впирається у хаотичність
адміністративно-територіального устрою держави. Тому його реформування
могло б не лише врятувати багато речей, відкрити шляхи виходу на нові
цивілізаційні рубежі у посткризовий період, але й потягло б за собою
проведення земельної, аграрної, бюджетної та інших реформ. Це також
дало б можливість чітко зрозуміти, які стандарти необхідні для того,
щоб нормально функціонувала територіальна громада.
Заради об’єктивності треба визнати, що після прийняття Конституції
України 1996 року було здійснено ряд заходів, спрямованих на
пом’якшення недоліків адміністративно-територіального устрою, на
формування організаційно-правових, матеріальних та фінансових основ
системи територіальної організації влади. Останнім часом у Міністерстві
регіонального розвитку та будівництва України розроблено низку цікавих і
перспективних документів – Концепція державної регіональної політики,
Концепція реформи місцевого самоврядування, Концепція реформи
адміністративно-територіального устрою та ін.
Здійснювалися і практичні спроби провести реформу
адміністративно-територіального устрою. Йдеться, насамперед, про
реформу 2005 р. Навіть не вдаючись до детального аналізу тих подій,
можна зробити висновок, що на той час і вище політичне керівництво
країни, і середня управлінська ланка, і переважаюча частина населення
виявилися не готовими до її сприйняття, особливо, коли говорити про
якісь окремі, часткові елементи.
Що ж до засадничих принципів – вони залишися незмінними і до
сьогоднішнього дня.
Необхідно підкреслити, що ці принципи відповідають загальноприйнятим
європейським підходам.
Варто зауважити, що досвід державного будівництва в демократичних
європейських країнах свідчить – надмірна централізація влади на певному
етапі призводить до неефективності, та навіть до недієздатності
системи державного управління. Натомість децентралізація влади з
сильними інститутами місцевого самоврядування є провідною формою
державної організації розвинутих країн, яка підтвердила свою економічну
перевагу над централізованою формою державної адміністрації. Отже,
проведення адміністративно-територіальної реформи повинно забезпечувати
реалізацію принципів децентралізації та субсидіарності, які передбачають
утворення в рамках держави самостійних одиниць, як носіїв місцевого
самоврядування, а також надання таким самоврядним одиницям широких прав
і повноважень.
Надзвичайно важливою для нас є реалізація принципу повсюдності місцевого
самоврядування. Адже це дасть змогу вирішити як проблему меж
юрисдикції органів місцевого самоврядування, так і питання власності
земель сільськогосподарського призначення.
До того ж, реалізація цих принципів дасть змогу по суті втілити в життя
саме місцеве самоврядування, яке досі, можливо за винятком міст
обласного значення, має переважно декларативний характер.
Реформування адміністративно-територіального устрою на європейських
принципах дасть можливість: упорядкувати адміністративно-територіальні
одиниці, здійснити їх уніфікацію, систематизацію, забезпечить їх
порівняльність; підвищити ефективність використання бюджетних коштів;
зумовити зростання доходної частини місцевих бюджетів; покращити якість
та просторово-часову доступність соціальних послуг для населення;
зупинити деградацію сільської поселенської мережі, зменшити
соціокультурну різницю між містом та селом; вирішити ряд
інфраструктурних проблем, таких, як транспортне сполучення, вивезення
та утилізація сміття, водопостачання, утримання та ремонт доріг;
покращити передумови для пожвавлення залучення інвестицій; покращити
управління земельними ресурсами, знизити корупційну вразливість операцій
із землею; удосконалити систему управління територіями.
Реформа створить умови для вирішення соціальних проблем із максимальним
наближенням влади до громадян. Адже саме безпосередня обізнаність
представницьких органів влади з проблемами на місцях є запорукою
реалізації орієнтованої на людину місцевої та регіональної політики.
Наближення влади безпосередньо до громадян разом із запровадженням
механізмів бюджетної автономії самоврядних одиниць дозволить на практиці
виконати одне и основних завдань адміністративно-територіальної реформи
– надавати громадянам максимально можливу кількість суспільних послуг
високої якості. Водночас наділення представницької влади на місцях
широким колом повноважень забезпечить реалізацію принципу “чим більше
повноважень – тим більша відповідальність”.
Кількома словами мусимо окреслити так звані “умови, які ставляться
перед архітекторами реформи”, і про що не так давно писали деякі засоби
масової інформації. Розберемося з ними по черзі.
Перше. Реформа має бути максимально політично нейтральною, що у
вітчизняному розумінні означає: успіхи чи поразки не повинні бути надто
очевидними, всі політичні мегагравці мають отримати свої вигоди.
Задамося питанням, а чи можливо це на ділі? Будь-хто, хоча б трохи
знайомий з українською політичною кухнею впевнено відповість – ні. Чому?
Та тому, що рівень протистояння в українській політичній еліті досягнув
критичної позначки. Тому, що навіть найменший успіх опонента – ще один
гострий ніж в спину кожного нинішнього українського політика, а слава
і популярність успішного реформатора ніколи, як і гроші, не будуть
поділені по-справедливості.
Друге. Реформа має бути недорогою, а у мінфінівському варіанті – взагалі
безплатною. Таке можливе лише в російських народних казках та анекдотах.
Пригадуєте, як солдат зварив кашу з сокири?
Третє. Зміни не повинні бути болючими для електорату з причини
перманентних виборів в Україні. Більше того, бажано, щоб виборці тих
змін навіть не помітили. «Оце так реформи» – скажете ви. А навіщо ж тоді
їх проводити?” І будете абсолютно мати рацію.
Четверте. Нейтралізація тих чиновників, які можуть зазнати втрат від
реформи.
Зробити це можна, але вкрай складно. Можна частково добитися зниження
активності та ефективності їх опору, але складно примусити їх мовчати
або сидіти склавши руки в умовах зазіхання на їхні життєво важливі
інтереси.
Отже, ми глибоко впевнені, що єдиною умовою проведення реформи
адміністративно-територіального устрою України повинна стати така:
жодних попередніх умов. Не має значення коли її проводити, але проводити
необхідно. А це означає – чим швидше, тим краще.
Розпочинаючи реформу адміністративно-територіального устрою, як нам
здається, слід передусім досягнути мінімально необхідного рівня
суспільного консенсусу щодо основних її складових. На наше переконання
в тому разі, якщо реформатори з самого початку почнуть малювати на
мапах межі громад і кордони районів, їхня майбутня діяльність не матиме
успіху.
До ключових питань реформи належать: система
адміністративно-територіальних одиниць, їх правовий статус та вимоги до
них при формуванні та реорганізації; вимоги до
адміністративно-територіального устрою; система органів публічної влади
та етапи проведення реформи. Все інше можна поки що винести за дужки.
У разі успіху реформа матиме далекосяжні наслідки насамперед для
місцевого і регіонального розвитку. На цьому питанні хотілося б
зупинитися дещо ширше.
До сьогоднішнього дня всі заходи, які вживалися українською владою,
незалежно від осіб керівників та їх партійної приналежності, не
забезпечили потрібної суспільству ефективності системи управління
місцевими та регіональними справами і, як наслідок, кардинального
покращання умов життя громадян України. Їх результатом стало формування
такої системи територіальної організації влади, яка продемонструвала
неспроможність в умовах кризового розвитку економіки результативно та
ефективно впливати на процеси соціально-економічного і культурного життя
територій, забезпечити якісний рівень надання громадських послуг
населенню, що відповідав би європейським стандартам. Ця система
виявилася нездатною до самовдосконалення і саморегуляції в умовах
небачених раніше змін в економіці та політичній системі.
В цілому, сучасний стан місцевого та регіонального розвитку
характеризується відсутністю належного матеріального, фінансового,
кадрового та іншого ресурсного забезпечення, необхідного для виконання
завдань і повноважень місцевого самоврядування, глибокою кризою
житлово-комунального господарства, систем енерго-паливо-водозабезпечення
і соціальної інфраструктури, поглибленням диспропорцій у
соціально-економічному стані територіальних громад та регіонів,
невирішеністю нагальних питань реформування системи
адміністративно-територіального устрою України.
Зокрема, з року в рік можна спостерігати нестачу коштів місцевого
самоврядування, а бюджетна система України спрямована на підтримку не
самодостатніх (тих, що володіють власною фінансовою базою), а дотаційних
територіальних громад та регіонів, оскільки діє правило – чим більше
надходжень до місцевого бюджету поступає за рахунок внутрішніх джерел,
тим більше вилучень слід чекати в наступному бюджетному році. І навпаки,
чим менше таких надходжень, тим більше поступає до місцевого бюджету
коштів з Державного бюджету України за рахунок міжбюджетних трансфертів
з метою фінансового вирівнювання.
Реконструкції потребують більшість об’єктів комунальної власності, що
забезпечують надання комунальних послуг населенню. Так, вкрай
незадовільним є технічний стан мереж і споруд, які експлуатуються
підприємствами житлово-комунального господарства. Зокрема, в аварійному
стані перебуває близько третини водопровідних та каналізаційних мереж,
тисячі кілометрів теплових мереж. Постійно погіршується стан житлового
фонду України, близько 40 тис. будинків (4% житлового фонду України)
належать до категорії аварійних, а всього потребує ремонту кожний третій
будинок.
Неврегульованою залишається проблема розмежування повноважень між
органами виконавчої влади на місцях та органами місцевого
самоврядування, між органами місцевого самоврядування різного
територіального рівня (село, селище, місто, район у місті, район,
область) та забезпечення виконання делегованих повноважень, що постійно
призводить до виникнення конфліктних ситуацій при вирішенні питань
місцевого і регіонального розвитку. В окремих регіонах посилюється
адміністративний тиск на посадових осіб органів місцевого самоврядування
з боку керівників місцевих органів виконавчої влади.
Створена, як ми вже зазначали, в тридцяті роки двадцятого сторіччя
система адміністративно-територіального устрою України не дозволяє
сформувати такі територіальні громади, які б володіли достатніми
матеріальними, фінансовими ресурсами, територією та об’єктами соціальної
інфраструктури, необхідними для ефективного виконання завдань та
повноважень місцевого самоврядування, делегованих повноважень.
Юрисдикція органів місцевого самоврядування багатьох міст України
поширюється на територіальні громади сіл та селищ, які згідно з
Конституцією України виступають самостійними суб’єктами місцевого
самоврядування і мають власні органи місцевого самоврядування.
Все це свідчить про те, що в Україні поглиблюється криза системи
управління місцевим та регіональним розвитком, всієї системи
територіальної організації влади.
?
, що держава може бути міцною тільки за наявності сильних регіонів та
громад. Як свідчить світовий і вітчизняний досвід державотворення,
системні реформи можуть бути ефективними в тому разі, коли до них
залучаються й владні інститути на територіальному рівні. Тому необхідно
радикально змінити владні відносини на рівні областей, районів, міст,
селищ, сіл. Адже саме на цих рівнях найбільш виразно проявляється
ефективність влади, її здатність продемонструвати свої можливості через
надання своєчасних і якісних управлінських (адміністративних) та
громадських послуг населенню.
Перманентні експерименти щодо реформування інститутів територіальної
організації влади на місцях, які здійснювалися без достатнього наукового
обґрунтування, здебільшого на основі емпіричного досвіду протягом 90-х –
початку 2000-х років, бажаних результатів не дали. Наслідком цих
перетворень стало лише погіршення й без того громіздкої та неефективної
системи влади, що є однією з основних причин суттєвої диспропорції
соціально-економічного розвитку регіонів України.
Недосконалість чинного законодавства з цих питань породжує численні
конфлікти між різними органами влади як по горизонталі, так і по
вертикалі, вносить додаткову напругу у відносини між органами виконавчої
влади та органами місцевого самоврядування. Подальше вдосконалення
поділу влади “по горизонталі” – між окремими гілками, однорівневими
підсистемами державної влади, – неможливе без поділу влади “по
вертикалі” – між вищими, центральними і місцевими органами, без
удосконалення системи державного управління в питаннях централізації та
децентралізації влади, збалансованості загальнодержавних інтересів з
інтересами регіонів та територіальних громад. Передумовою досягнення
збалансованості інтересів є формування і впровадження виваженої
державної політики щодо регіонів, особливо в аспекті фінансового
забезпечення їх соціально-економічного розвитку, узгодженості
повноважень і дій органів регіонального управління та місцевого
самоврядування, розвитку самоврядних інституцій. Нова державна
регіональна політика має надати динамізму регіональному
соціально-економічному розвитку через більш повне залучення ресурсного
потенціалу регіонів, використання переваг територіального поділу й
кооперації праці.
Вирішення означених проблем є можливим тільки за умов поєднання
інституційних змін в системі публічної влади саме з реформою
адміністративно-територіального устрою України. Тільки така реформа, не
ставлячи під сумнів унітарного характеру Української держави, може
упорядкувати наявну систему адміністративно-територіальних одиниць,
раціоналізувати їхні межі, забезпечити формування дієздатних
територіальних громад.
Саме створення дієздатних громад є наріжним каменем реформи. Тут повинні
бути зосереджені такі функції, як: дитяча дошкільна освіта та виховання,
початкова та загальна освіта, охорона довкілля, організація дозвілля,
санітарний контроль та профілактика, первинна медична допомога та ін.
В тому разі, якщо ми будемо продовжувати намагання створити місцеве
самоврядування “згори”, ми можемо одержати в результаті радянську
систему з прямим підпорядкуванням рад нижчого рівня – вищому.
Подальший розвиток місцевого самоврядування залежить у першу чергу
від законодавчого забезпечення вирішення проблеми ресурсів.
Згідно із ч. 1 ст. 142 Конституції України “матеріальною і фінансовою
основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи
місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності
територіальних громад”. Натомість на практиці у механізмі реалізації
цього положення існує чимало проблем.
По-перше, в Україні досі не визначений статус об’єктів комунальної
власності. Внаслідок цієї невизначеності, а також через проведену
приватизаційну політику переважна більшість прибуткових підприємств
України була виведена з власності територіальних громад та передана
приватним власникам. Наступним кроком, як правило, була реструктуризація
приватизованих підприємств, унаслідок якої вся соціальна сфера цих
підприємств передавалася у комунальну власність. Цей процес проходив
поза волею муніципальної влади, ресурси місцевому самоврядуванню під
додаткові соціальні зобов’язання державою не передавалися. Відтак,
залежність місцевого самоврядування ще більше посилилася.
По-друге, місцева податкова база в Україні недосконала. Хоча Закон «Про
систему оподаткування України» передбачає понад два десятки місцевих
податків та зборів, на практиці середньостатистична місцева рада
використовує не більше п’яти податків. Крім того, жодного
загальнодержавного податку не перераховується у повному обсязі до
місцевих бюджетів. За світовою практикою, такими податками мали б бути,
наприклад, прибутковий податок із громадян, земельний податок, а також
податок на нерухомість. Отже, система місцевого оподаткування потребує
змін. Проте це проблема не комунального, а загальнодержавного масштабу.
Вирішенню її сприяло б прийняття проекту Податкового кодексу України.
Хоча й за умов існування цього Кодексу спеціальний Закон України «Про
місцеві податки та збори» також був би необхідний.
Не все гаразд також із третім чинником фінансової автономії
самоврядування – місцевою бюджетною політикою. Чинний Бюджетний кодекс,
у порівнянні з минулими роками, цю проблему дещо пом’якшив. Натомість
лишаються певні неузгодженості у сфері міжбюджетних відносин. Проте
головне, що чинний Бюджетний кодекс не встановлює навіть паритету у
розподілі ресурсів між державним та місцевими бюджетами. Хоча, на думку
багатьох експертів, оптимальним співвідношенням було б 60/40 відсотків
на користь бюджетів місцевого самоврядування.
Одним із факторів вирішення проблеми ресурсного забезпечення місцевого
самоврядування в Україні мало б стати забезпечення реалізації принципу
субсидіарності.
Згідно із Європейською Хартією місцеве самоврядування ґрунтується на
трьох засадах: організаційній, правовій та фінансовій автономіях. Якими
б не були доводи песимістів, але реалії такі, що в Україні згадані
автономії у місцеве самоврядування впроваджуються. Звичайно, не без
проблем, але за всіма ними поступово вимальовується фундамент того
самоврядування, яке передбачено у Хартії.
Однак для досягнення цієї мети необхідно переглянути норми чинного
муніципального виборчого права, яке по суті створило об’єктивну основу
для послаблення всієї інституціонально-політичної системи, постійного
відновлення конфліктів на субнаціональних рівнях територіальної
організації влади. Недосконалий механізм формування місцевих рад за
діючою пропорційною системою зумовлює такі гострі проблеми:
неадекватне представлення інтересів населення окремих територіальних
одиниць у межах регіону при формуванні депутатського складу обласної
ради, що має вираження передусім у нерівномірному представництві районів
і міст в обласних радах. Сотні територіальних громад сіл, селищ не мають
своїх представників у районних радах. Так само у будь-якій з областей є
2-5 районів, які не представлені в обласних радах;
обмежений доступ виборців до інформації про конкретних осіб, які
обираються до місцевих рад за партійними списками (система закритих
списків);
надмірне представництво бізнесових кіл у місцевих радах за рахунок
зниження представництва соціально-культурної сфери, посилення ролі
бізнес-корпоративних інтересів при прийнятті політичних рішень,
поширення практики політичних суперечок, спекуляцій, маніпуляцій
інтересами виборців;
послаблення безпосереднього зв’язку депутатів місцевих рад із
населенням, розрив між реальними потребами виборців і місцевою
політикою;
політизація органів місцевого самоврядування, дерегіоналізація місцевої
політики, приділення місцевими радами надмірної уваги питанням
загальнодержавного, а не місцевого значення;
складнощі формування політичних коаліцій, які б адекватно представляли
електоральні уподобання населення, сприяли б виробленню ефективної
політики місцевого розвитку;
наявність диктату з боку партійних лідерів по відношенню до
однопартійців, що входять до складу місцевих рад.
Це має вираження у протистоянні:
між обласними державними адміністраціями (ОДА) та обласними радами, які
мають політичний та ідеологічний контексти. Голови ОДА, які
представляють одну політичну силу, не знаходять підтримки своєї політики
у представницьких органах місцевого самоврядування, більшість у яких
сформована іншими політичними силами. Винятком є окремі регіони
(Донецька, Луганська області, АР Крим, Севастополь), де ситуація
характеризується монополізмом однієї політичної сили, а боротьба різних
угрупувань всередині цієї політичної сили не має публічного характеру;
між міським головою та міською радою, яке часто зумовлено їх різною
партійною приналежністю. Політичні угрупування, що не змогли провести на
посаду міського голови свого кандидата, намагаються усунути діючих
міських голів шляхом переформування більшості у радах або через місцеві
референдуми.
І наостанок. Потрібно врешті-решт визначитися зі стратегією розвитку
місцевого самоврядування. Побудова європейської моделі самоврядування в
нашій державі має бути наповнена конкретним змістом. Українським реаліям
найбільш відповідає трирівнева модель організації публічної влади на
місцях: перший рівень – регіон (АРК, області, міста зі спеціальним
статусом), другий рівень – район, третій рівень – громада (базовий
рівень територіального устрою).
Таким чином, майбутнє України полягає в децентралізації, розвитку
місцевої та регіональної демократії, забезпеченні верховенства права, що
має стати одним із головних пріоритетів України. Основою цього повинен
бути новий алгоритм законодавчого забезпечення діяльності місцевого
самоврядування, а саме: потрібно прийняти ряд законодавчих актів, які
визначали б з однієї сторони систему адміністративно-територіального
устрою, а з іншої – побудову територіальної влади в Україні в цілому.
Сьогодні Україні для удосконалення системи врядування на місцевому і
регіональному рівні необхідно першочергово вирішити такі проблеми:
реформування адміністративно-територіального устрою;
удосконалення законодавства про місцеві вибори;
створення системи економічно спроможних територіальних громад;
забезпечення повноцінного самоврядування на районному та обласному
рівнях;
формування виконкомів районних та обласних рад;
надання місцевим держадміністраціям контрольно-наглядових,
координаційних функцій;
детальне розмежування повноважень між органами самоврядування та їх
виконавчими органами, а також підрозділами центральних органів
виконавчої влади на місцях;
забезпечення фінансової автономії територіальних громад, реформування
місцевих фінансів та системи міжбюджетних відносин;
налагодження контролю з боку громадськості за діяльністю органів
державної влади та органів місцевого самоврядування;
удосконалення судового захисту місцевого самоврядування;
забезпечення достатнього інформаційного супроводження органів місцевого
самоврядування;
підготовка кваліфікованих кадрів для служби в органах місцевого
самоврядування.
Для цього слід виконати ряд завдань.
Першочергові завдання:
Збалансування системи територіальної організації влади, що передбачає
розробку механізму партнерських відносин між органами державної влади та
місцевого самоврядування; забезпечення прозорості та відкритості
діяльності місцевих органів влади; реальне впровадження існуючих та
розвиток нових форм участі громадян в управлінні місцевими справами;
забезпечення фінансової автономії місцевого самоврядування;
вдосконалення статусу, функціонального призначення, повноважень місцевих
органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових
осіб; посилення їх відповідальності за виконання покладених функцій та
повноважень.
Розробка та затвердження концептуальних документів.
Середньострокові завдання:
– здійснення початкових етапів адміністративної,
адміністративно-територіальної реформ, реалізації політики фінансової
децентралізації;
формування економічно спроможних територіальних громад на засадах
визначення територіальної основи місцевого самоврядування, його
повсюдності, визначення відповідної ресурсної бази;
законодавче забезпечення, яке стосується здійснення адміністративної,
адміністративно-територіальної, бюджетної, фіскальної реформ з
врахуванням положень нової редакції Конституції України.
Перспективні завдання:
– завершення реалізації конституційного, законодавчого,
фінансово-економічного процесу забезпечення реформування територіальної
організації влади, системи публічної адміністрації на засадах
децентралізації, деконцентрації повноважень, субсидіарності, фінансового
федералізму;
– оптимізація організації та функціонування регіонального рівня
виконавчої влади та місцевого самоврядування;
– формування конкурентноспроможного місцевого самоврядування, як
результат ефективної взаємодії місцевої влади, інституцій громадянського
суспільства, бізнесових кіл.
Відповідно до зазначених завдань реформування місцевого самоврядування
може відбутися у декілька етапів:
І етап: 2009 – 2011 роки – вирішуються першочергові завдання –
проведення адміністративної реформи на рівні територіальної організації
публічної влади; розробки та впровадження відповідної законодавчої бази
реформування; підготовки та проведення державно-правових експериментів,
пілотних проектів реформування місцевого самоврядування; прийняття
концепцій, законів;
ІІ етап: 2011 – 2015 роки – вирішуються середньострокові завдання –
здійснення адміністративно-територіальної реформи у контексті формування
економічно спроможних територіальних громад; створюється територіальна
основа громад, їх органи самоврядування, які наділяються достатніми
власними ресурсами;
ІІІ етап: з 2015 року – вирішуються перспективні завдання – завдання
адміністративно-територіальної реформи на регіональному рівні
територіальної організації влади, формування конкурентоспроможного
місцевого самоврядування; створюються нові райони та формуються органи
публічної влади районного рівня, включно з виконавчими органами районних
рад.
Зосередившись на розв’язанні цих проблем, ми досягнемо поставлених цілей
і зробимо життя конкретної людини, мешканця громади гідним мешканця
Європи у ХХІ столітті.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
