Створення сприятливого режиму взаємодії рівнів публічної влади у
контексті її децентралізації
Важливим аспектом децентралізації публічної влади в Україні є створення
сприятливого режиму для кооперативної поведінки влад різних рівнів у
співуправлінні публічними справами органами виконавчої влади та
місцевого самоврядування. На цей режим впливає сукупність таких чинників
як способи формування легітимності державної та самоврядної влад,
наявність інституціональної довіри між рівнями влади, психологічних
установок на співпрацю, фінансово-майнові та міжбюджетні відносини тощо.
Зазначені чинники мають забезпечити процес співуправління, у якому
будь-який рівень влади має свої чітко визначені сфери відповідальності,
завдання, компетенцію та повноваження. Їх чіткий розподіл та
координованість дій різних рівнів управління має забезпечити
ефективність цілісної публічної влади.
Спосіб забезпечення кооперативної поведінки органів публічної влади
залежить від інституціональної моделі місцевого самоврядування, в рамках
яких формуються різні механізми забезпечення режиму кооперації влад.
Перша, континентальна модель, базується на теорії децентралізації та
концепції адміністративного регулювання, друга, англосаксонська
модель, спирається на теорію деконцентрації та концепцію роз’єднаних
(автономних) повноважень і судового регулювання [8, с. 10].
Публічно-владні відносини в українському варіанті континентальної моделі
були організовані на засадах концепції адміністративного регулювання у
модифікації, яка значною мірою містить до цього часу у собі елементи
системи централізованого контролю за органами місцевого самоврядування з
боку держави, в тому числі через механізм делегованих повноважень.
Сьогодні вже немає сумніву щодо недієвості такої системи. Це зумовлено
не тільки інституціональною недосконалістю публічної влади (дублюванням
повноважень, відсутністю матеріально-фінансових ресурсів у органів
місцевого самоврядування тощо), але й ментальною прихильністю до
жорсткого контролю за органами місцевого самоврядування з боку
представників виконавчої влади, можливостями її центральних та
регіональних органів забезпечувати собі лояльність органів місцевого
самоврядування не через діалог (співпрацю) чи адміністративний суд, а
через механізми міжбюджетних відносин та неформальні методи впливу.
Зауважимо, що негативний досвід реалізації концепції адміністративного
регулювання в Україні не можна розцінювати як аргументацію щодо її
недемократичної природи чи її нездатності забезпечувати режим кооперації
влад. Вона виявилась досить ефективною у західноєвропейських країнах з
континентальною моделлю місцевого самоврядування (наприклад, Франція),
де інституціональна практика базується на довірі між суб’єктами влади
різних рівнів, а не на суто адміністративному примусі. Це зайвий раз
підтверджує про дуже важливу роль міжінституціональної довіри у
функціонуванні всієї інституціональної системи.
При плануванні реформи публічної влади у напрямку її децентралізації
необхідно врахувати негативний досвід, який ми отримали з часу введення
інституту місцевого самоврядування, у контексті можливих вад та переваг
різних способів створення режиму кооперації влад. Концепції
адміністративного регулювання та автономних повноважень мають як
переваги, так й вади. За обставин узгодженості
організаційно-управлінських функцій рівнів влади та наявності
міжінституціональної довіри, модель адміністративного регулювання сприяє
зменшенню витрат та зусиль на координацію діяльності. Її зворотною
стороною є негативний вплив на самоврядну активність органів місцевого
самоврядування, які втрачають стимули для скорочення бюджетних витрат на
місцевому рівні, розвитку економіки на самостійних засадах та на
самоорганізаційну активність громадського сектора. Модель
адміністративного регулювання спроможна збільшувати ефективність
державного управління та місцевого самоврядування у короткостроковому
періоді, але вона обмежує її зростання в довгостроковому періоді [8, с.
11].
Застосування моделі адміністративного регулювання в її більш
централізованому варіанті на перших етапах становлення місцевого
самоврядування в Україні ґрунтувалась на подібних раціональних
аргументах. Тому у перехідний період відсутність міжінституціональної
довіри, політичної структуризації суспільства та пов’язаних з нею
інститутів об’єктивно потребувало жорстко централізованої
адміністративної моделі кооперації влад. Але на сьогоднішній день ця
модель вичерпала свої можливості, в тому числі у зв’язку з поступовою
політичною структуризацією українського суспільства. Фахівець з
муніципального права В.Кампо, звертаючи увагу на цю проблему, зазначає,
що правове розмежування повноважень на практиці, не є ефективним, поки
воно не спирається на політичну структуризацію суспільства [5, с. 122].
Модель автономних повноважень, на перший погляд, усуває проблему
координації діяльності органів різних рівнів влади шляхом ясного та
чіткого поділу повноважень між ними. Однак, й вона має свої обмеження.
Перше обмеження полягає в тому, що навіть самий скрупульозний розподіл
повноважень та відповідальності не зможе повністю усунути потребу в
координації діяльності рівнів влади, оскільки окремі сегменти та процеси
суспільного сектора тісно пов’язані між собою. Це спричиняє пересікання
предметів відання та компетенції органів виконавчої влади та самоврядних
виконавчих органів. Ця проблема за існуючих в Україні
концептуально-законодавчих підходів є настільки складною, що до сьогодні
ведеться теоретична полеміка щодо визначення понять «предмети відання»,
«компетенція», «функція» та їх співвідношення(. Ця полеміка
опосередковано підтверджує, що абсолютно формалізувати відносини між
рівнями влади за будь якої моделі кооперації влад є неможливим. Це
означає, що залишиться актуальним, з однієї сторони, здійснення контролю
та проведення адміністративного аудиту(, який має поєднуватись із
заходами, спрямованими на формування інституціональної довіри між
різними рівнями влади.
Друге обмеження моделі автономних повноважень стосується динаміки
соціально-економічних змін, яка потребує оперативного прийняття
узгоджених рішень різними рівнями влади, незалежно від закріплених за
ними повноважень. Власне кажучи, врахування цього фактора, поряд з
відсутністю міжінституціональної довіри, ще однією з причин, яка заважає
парламенту прийняти більш ліберальний закон про місцеве самоврядування.
Й, таким чином, обидві концепції страждають на вади, які продукують
проблему поєднання двох завдань інституціонального розвитку –
здійснювати розвиток реальної автономії місцевого самоврядування та
забезпечувати ефективну координацію дій державної та самоврядної влад.
Оптимальний варіант розв’язання цієї проблеми полягає у поєднанні
концепції автономних повноважень з концепцією інституціонального
стимулювання співробітництва. Згідно з цією концепцією, інституціональна
автономія рівнів влади має поєднуватись з інститутами, що стимулюють їх
кооперативну поведінку. Такими інститутами норми, що регулюють державну
та муніципальну службу (міжінституціональне співробітництво) та
міжбюджетні відносини. Звісно, ці норми можна доповнити і
конкретизувати, посилаючись на інші інститути, які є елементами цілісної
інституціональної системи. В цьому плані слід відзначити необхідність
системного підходу, який має бути реалізований в оновленій державній
регіональній політиці, що спирається на низку нових
концептуально-правових документів та законодавчих актів, які сьогодні
підготовлені Міністерством регіонального розвитку та будівництва України
[9].
З погляду системності в Україні робляться лише перші кроки для створення
умов кооперативної поведінки суб’єктів влади. До цього часу ігнорувалась
методологічна вимога, яка зобов’язує системно підходити до розв’язання
проблем реформування публічної влади, виходячи з функціональної єдності
її рівнів. Спроби реформувати владу мали досить фрагментарний характер,
торкалися переважно центральних ланок і до цього часу обслуговували
інтереси бізнесово-владної верхівки. Сьогодні вже більш чітко
формулюється теза про те, що реформування центрального рівня влади має
бути тісно пов’язано з проведенням відповідних заходів структурної
модернізації влади регіонального та місцевого рівнів. Розглянемо основні
проблеми реформування різних рівнів влади у контексті параметру режиму
кооперації влад.
На центральному рівні існує ціла низка системних проблем, які
аналізуються у багатьох дослідженнях [10]. Їх негативний вплив описано
у проекті Концептуальних засад трансформації державної влади та
місцевого самоврядування [6]. До основних проблем слід віднести:
розмежування повноважень і відповідальності між вищими інститутами
державної влади;
розмежування політичних та адміністративних функцій, відокремлення
політичної відповідальності від адміністративної;
внесення чіткості у законодавче регулювання адміністративних процедур та
питань професійної етики державних службовців, введення інституту їх
політико-юридичної відповідальності за порушення норм етики;
здійснення структурної впорядкованості органів державної влади
відповідно до покладених на них функцій;
впровадження чітких внутрішніх стандартів та процедур адміністративної
діяльності (адміністрування);
підвищення компетентності державних службовців, особливо у частині
знань, пов’язаних з навиками аналізу державної політики, стратегічного
планування та управління змінами;
застосування принципів соціального дискурсу у взаємодії з недержавними
суб’єктами територіального розвитку.
На розв’язання цих проблем спрямовані концептуально-правові документи:
Концепція адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів
Європейського Союзу [1; 2], Програма розвитку державної служби на 2005 –
2010 роки [3]; проекти законів України про державну службу, «Про Кабінет
Міністрів України», «Про міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади». Сукупність положень зазначених законопроектів має
задіяти такі важливі чинники формування соціальної та
міжінституціональної довіри як: орієнтація діяльності державних
службовців на забезпечення прав та свобод громадян; утримання їх
поведінки у межах законності (формальних правил здійснення діяльності, в
тому числі й у неформальних відносинах); відокремлення приватного
інтересу від публічного; фільтрація державних службовців згідно із
вимогами професійності та компетентності; забезпечення прозорості їх
діяльності як важливого чинника ефективності влади; зниження залежності
державних службовців від груп тиску з особливими (приватними чи
вузькокорпоративними) інтересами; забезпечення стабільності та
політичної гнучкості публічної влади під час суспільних змін.
На регіональному рівні публічної влади (обласний та районний рівні)
необхідно сформувати повноцінне місцеве самоврядування із своїми
самоврядними виконавчими органами, ліквідувати районні державні
адміністрації та перетворити обласні державні адміністрації з органів
виконавчої влади загальної компетенції в контрольно-наглядові органи з
функціями контролю на кшталт французької моделі територіальної
організації влади. У цьому статусі обласна державна адміністрація має
контролювати дотримання органами місцевого самоврядування норм
Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету
Міністрів України та інших органів виконавчої влади, забезпечувати
законність і правопорядок, узгоджувати державні та регіональні програми
розвитку.
Зазначені вище інституціональні зміни є основними для забезпечення
відносної самостійності регіональних органів самоврядування та
впровадження у відносини «центр – регіони» принципу взаємовигідної
співпраці. Згідно з ним стратегія та проекти територіального розвитку не
нав’язуються вищим рівнем влади, а започатковується органом, який є
відповідальним на території своєї юрисдикції. З переходом до більш
горизонтального підходу державні видатки на досягнення регіональної
політики дедалі більш значною мірою мають передаватись на регіональний
та місцевий рівні. Державна політика територіального розвитку все більше
має набувати ознак сервісної регіональної політики, яка передбачає
застосування таких важелів державного впливу: фінансове стимулювання
територій у формі прямих грантів; створення спеціальних фондів з
конкретною метою для підтримки малого та середнього бізнесу, інновацій,
реструктуризації тощо; надання різноманітних послуг і допомоги залежно
від сфери використання та найважливіших потреб територій (маркетинг,
інформація про технології та інновації, менеджмент тощо).
Місцевий рівень публічної влади, з точки зору режиму кооперації влад,
має бути максимально функціонально узгодженим з регіональним рівнем.
Концепція автономних повноважень отримує шанси на впровадження в
Україні, оскільки цей напрям реформування закладено у вже підготовлені
проекти законів, що мають фундаментально змінити законодавчу базу
місцевого самоврядування. Передусім це проекти законів «Про внесення
змін до Конституції України», «Про самоврядування громади», «Про
самоврядування району», «Про самоврядування області», «Про місцеві
державні адміністрації» (нова редакція), «Про територіальний устрій
України» [11, с. 304]. Прийняття законів, що регулюють сферу компетенції
та повноваження кожного окремого рівня публічної влади, сприятиме
усуненню негативних наслідків її інституціонального розділення.
???????!?в влад. Діяльність публічної влади має підпорядковуватись
принципу самоподібності системи на всіх її рівнях. Тобто частина влади
має бути подібною до влади у цілому. В інституціональному аспекті
вираженням цієї вимоги є наявність повноцінно діючих нормотворчих та
виконавчих органів на всіх рівнях організації влади: Верховна Рада
України – Кабінет Міністрів України (центральний рівень); обласна
(районна) рада – виконавчі органи обласної (районної) ради (регіональний
рівень); місцева рада – виконавчі органи місцевої ради (муніципальний
рівень).
В організаційно-управлінському аспекті принцип самоподібності має
впроваджуватись шляхом менеджеріалізації публічно-управлінських структур
на всіх рівнях влади – зміни бюрократичних цінностей управління та
переорієнтація їх на цінності класичного та інформаційного менеджменту.
Системна модернізація органів управління влади з точку зору методології
менеджменту, на відміну від адміністративно-правових досліджень, ще не
набула пріоритетного значення в Україні. Проте, по мірі лібералізації
економічного життя українські та російські дослідники проблематики
публічного управління все більше звертаються до вивчення зарубіжного
досвіду менеджеріалізації – впровадження принципів менеджменту у
публічне управління [4]. Основні питання, які потребують вирішення,
полягають у пошуку механізмів адаптації органів публічного управління
до ринкових умов, забезпечення більшої (ринкової) гнучкості та етичності
(моральності) у досягненні суспільних, а не корпоративних та егоїстичних
цілей; переводу частини функцій публічного управління на контрактну
основу тощо.
З погляду забезпечення кооперації влад, у першу чергу необхідно
менеджеріалізувати місцевий рівень публічного управління, й в такий
спосіб забезпечити організаційно-управлінську сумісність різних рівнів
територіальної організації влади. Для розуміння цієї тези згадаємо
дискусію щодо розмежування адміністративних та політичних посад,
розмежування їх сфер відповідальності. Ці заходи спрямовані на
підвищення професійної компетентності управлінської системи на вищих
шаблях влади, на створення умов, за яких відокремлюється політика від
управління. За цим методологічно правильним підходом ми бачимо більш
глибоку сутність, яка полягає в тому, що відокремлення цих сфер
необхідно для того, щоб можна було б їх поєднати, оскільки зрозуміло що
політика без управління – безплідна, а управління без політики –
безцільне для суспільства. Процес «відокремлення – поєднання» є важливим
не тільки для центрального, але й для регіонального та місцевого рівнів
влади, діяльність яких має стати ефективною.
У зарубіжних дослідженнях ефективності управління містом [15]
виділяються такі елементи ефективної моделі самоврядування: орієнтація
місцевої політики на потреби населення; пріоритетність економічного
розвитку міста; надання якісних послуг населенню; автономність і
незалежність органів місцевого самоврядування від центрального уряду чи
регіональних органів влади в питаннях соціально-економічного розвитку
територій; активна участь депутатів місцевих рад у виробленні та
реалізації політики; лідерство, що ґрунтується на чітко визначених
завданнях і процедурах, формально визнаній владній позиції, що
спирається на довіру і підтримку персоналу; законність усіх дій органів
управління; прозорість і публічність системи управління; цілісність
інституціональної структури.
Сьогодні у світі визнано, що найбільш ефективною є модель типу «рада –
менеджер», яка реалізована у США, Канаді, й також її модифікації, що
застосовуються в європейських країнах (Німеччина, Ірландія, Норвегія,
Фінляндія). За цієї моделі функції управління виконує професійний
адміністративний чиновник – політично нейтральна фігура, яка наймається
місцевою радою. Такий підхід дає змогу впровадити: професійне
управління місцевим господарством; демократичні форми контролю за
діяльністю представницьких та виконавчих органів місцевої влади;
демократичні форми волевиявлення громадян та їх потреб; механізми
соціально-політичного компромісу на рівні територіальної громади.
Деякі фахівці вважать, що муніципальне управління в США можна розглядати
як версію нормативної моделі – точкою відліку для аналізу ефективності
практики місцевого самоврядування в Україні [12, с.157]. Модель «сильний
мер – рада», яка діє в Україні, оцінюється зарубіжними теоретиками
публічного управління найбільш архаїчною із існуючих. Вона часто
провокує загострення соціальних проблем, що підтверджується практичним
досвідом управління у ряді міст інших країн, де її застосовують [13].
Цю оцінку, звісно, не можна безоглядно поширювати на українські реалії,
оскільки аналіз ефективності діяльності органів місцевого самоврядування
в Україні ніколи не проводився з погляду чітко визначених критеріїв
ефективності діючої моделі як організаційно-управлінської структури.
Проте, й без такого аналізу, можна впевнено стверджувати, що
неефективність українських органів місцевого самоврядування пов’язана з
тими ж самими причинами, які характерні для моделі «сильний мер – рада»,
що виявила свою неефективність в інших країнах. Можна також зробити
висновок, що в Україні вади цієї моделі спричиняють ще більш важкі
наслідки на перетині здійснення організаційно-управлінських та
політичних функцій, які важко поєднати в силу неадекватної системи
місцевих виборів.
Гармонізацію організаційно-управлінських та політичних функцій можна
здійснити на основі впровадження принципу «відокремлення – поєднання» в
організацію внутрішньої організаційної структури управління
територіальною громадою у такий спосіб, щоб вона стала сприятливою для
менеджеріалізації управлінської діяльності у рамках моделі типу «рада –
менеджер», яка дасть змогу забезпечити ефективність місцевого
самоврядування у невеликих та середніх містах.
За традицією, пов’язаною з радянським минулим, українське законодавство
фактично не передбачає можливості територіальним громадам самостійно
обирати модель місцевого самоврядування, пропонуючи уніфіковану модель
місцевого самоврядування, однакову для всіх видів населених пунктів та
всіх рівнів місцевого самоврядування. Як справедливо стверджує з цього
приводу теоретик муніципального управління В.Рубцов, за універсальність
моделі місцевого самоврядування розраховуємось неефективністю [10, с.
312]. Українські фахівці муніципального права розцінюють модель «сильний
мер – рада» як адекватну завданням управління великою територіальною
громадою (великим містом). На їх думку, у великих містах складність
управлінських процесів вимагає концентрації владних повноважень і
відповідальності в одних руках [7, с. 118]. Однак, слід мати також на
увазі, що за діючою сьогодні пропорційною системою місцевих виборів, ця
модель несе у собі потенціал конфліктогенності, оскільки головна
посадова особа міста та більшість депутатів місцевої ради можуть
представляти різні конфліктуючі політичні сили. Крім суто політичних
вад, є також недоліки організаційної адекватності потребам управління.
Найбільш важливі з них – непрофесійність виконавчих органів (виконавчий
комітет очолює політик, а не управлінець), залежність їх діяльності від
політичних амбіцій головної посадової особи територіальної громади, від
його особистих якостей, що спричиняє зіткнення політичних та
управлінських пріоритетів.
Тому, на наш погляд, модель «сильний мер – рада», у якій поєднується в
одній посадовій особі представницькі та виконавчі функції, негативно
впливає на ефективність місцевого самоврядування. Вона блокує процес
формування менеджеріального етосу в структурі управління на місцевому
рівні. Сформований в Україні етос сприяє деформалізації правил поведінки
муніципальних службовців, з усіма наслідками, які звідси випливають1.
Можна стверджувати, що процес спонтанного формування менеджеріальних
цінностей все ж таки відбувається. Але в ньому домінують компоненти
взаємодії неформального характеру, за яким різні посадові особи мають
цілі та цінності, пов’язані не з політичною та виконавчою сумлінністю
(доцільністю), а більшою мірою з місцевими приватно-корпоративними
інтересами. Така ситуація ставить з особливою гостротою проблему
поєднання традиційних бюрократичних та менеджеріальних цінностей, як це
передбачено Європейським кодексом поведінки, де у статті 20 зазначено,
що виборні представники зобов’язані перешкоджати найму адміністративних
співробітників, який не ґрунтується на принципах визнання заслуг і
професійних здібностей, та / або для цілей, що не відповідають потребам
відомства.
Завершуючи цю статтю, зазначимо, що забезпечення режиму кооперації влад
на основі концепції автономних повноважень може бути здійснено в Україні
шляхом впровадження інституціональної та організаційно-управлінської
систем публічної влади, побудованих за принципом самоподібності на
різних рівнях її територіальної організації. Подібність фундаментальних
засад діяльності різних рівнів влад, в означеному вище сенсі, зробить
можливим ефективне виконання значної частини делегованих державою
повноважень органами місцевого самоврядування. Модель «рада – менеджер»
є найбільш оптимальною для реалізації принципів багаторівневості
прийняття рішень та поліваріантності розвитку. Ефективність публічної
влади в цілому залежатиме від результатів впровадження концепції
інституціонального співробітництва, побудови інфраструктури
міжінституціональної довіри – системи взаємодії формальних та
неформальних норм, принципів та механізмів взаємодії інститутів
публічної влади, бізнесу, громадянського суспільства, функціонування
яких породжує системну якість соціального простору – міжінституціональну
та соціальну довіру між владними та суспільними структурами і
громадянами.
Література
Про концепцію розвитку законодавства про державну службу в Україні: Указ
Президента України від 20 лютого 2006 р. № 140/2006 // Офіц. вісн.
України. – 2006. – № 8. – Ст. 421.
Про концепцію адаптації інституту державної служби в Україні до
стандартів Європейського Союзу: Указ Президента України від 5 березня
2004 р. № 278/2004 // Офіц. вісн. України. – 2004. – № 10. – Ст. 578.
Про затвердження Програми розвитку державної служби на 2005–2010 роки:
Постанова Кабінету Міністрів України від 8 червня 2004 р. № 746 //
Офіц. вісн. України. – 2004. – № 23. – Ст. 1554.
Європейські принципи державного управління / Пер. з англ.
О.Ю.Куленкової; Центр дослiдж. адм. реформи. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. –
52 с. – (Публ. SIGMA; № 27).
Кампо В. Політико-правові проблеми розмежування повноважень в
українській системі органів місцевої влади // Сучасні проблеми місцевого
самоврядування в контексті адміністративної реформи та регіональної
політики: Зб. матеріалів Координац.-методолог. наради та виїзного
засідання Комітету Верховної Ради України з питань державного
будівництва та місцевого самоврядування (9–13 квіт. 2001р., м. Гаспра –
Ялта, АРК). – К.: Логос, 2001. – С. 121–126.
Концептуальні засади трансформації державної влади та місцевого
самоврядування (проект) // Проблеми децентралізації: національний та
міжнародний досвід. Зб. матеріалів та док. / Наук. ред. М.Пухтинський. –
К.: Атіка – Н, 2006. – С. 532–557.
Місцеве самоврядування в Україні: Історія, сучасність, перспективи
розвитку: Навч. посіб. / В.В.Кравченко, Н.В.Кравченко, В.П.Лисюченко,
М.В.Пітцик; Відп. ред. Л.Є.Подобед / Громадська організація Товариство
науковців по сприянню муніципальній реформі; Асоціація міст України;
Спілка лідерів місцевих та регіональних влад України. – К.:
Арарат-Центр, 2000. – 206 с.
Нечаев В.Д. Децентрализация, демократизация и эффективность. Реформа
федеративных отношений и местного самоуправления через призму
эффективной децентрализации // Полис: Полит. исслед – 2005. – № 3. – С.
92–101.
Нова державна політика в Україні (збірник науково-аналітичних
матеріалів, нормативно-правових актів та навчально-методичних документів
у галузі регіонального розвитку) / Куйбіда В.С., Іщенко О.М., Ткачук
А.Ф. та ін. – К.: Вид-во «Крамар», 2009. – 232 С.
Проблеми децентралізації: національний та міжнародний досвід: Зб.
матеріалів та док. / Наук. ред. М. Пухтинський. – К.: Атіка-Н, 2006. –
744 с.
Проблеми децентралізації: національний та міжнародний досвід: Зб.
матеріалів та док. / Наук. ред. М. Пухтинський. – К.: Атіка-Н, 2006. –
744 с.
Саламатов В.О. Когнітивні моделі соціальної реальності в державному
управлінні: сутність, можливості та механізми застосування: Монографія.
– К.: Вид-во НАДУ, 2006. – 212 с.
Примітки:
1. Огляд підходів щодо розв’язання цих питань див. [14, с. 126–148].
2. Для оцінки економічності, ефективності та результативності діяльності
органів влади різних рівнів пропонується запровадження усталених
процедур моніторингу за певними індикаторами. У цих цілях, зокрема
застосовується аудит адміністративної діяльності, який на наш погляд,
слугує інструментом вдосконалення формалізованих відносин між ними .
Примітка
Поняття «етос» було введено західними дослідниками у апарат понятійного
дослідження управління у зв’язку з менеджералізацією управління. Воно
означає систему правил, що утворюють основу корпоративної культури
організації. Прийнято виділяти бюрократичний (етос державної служби),
менеджеріальний (етос комерційної структури), політичний (етос
політичної організації).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
