Людина має бути центром адміністративно – територіальної реформи (реферат)

Людина має бути центром адміністративно – територіальної реформи

У найближчому майбутньому нас очікують значні зміни у територіальному
устрої України, адміністративно-територіальна реформа – це вже
невідворотна реальність. Проте лишається відкритим питання, яким шляхом
піде Україна, яких саме змін слід очікувати, поміркованих чи
радикальних.

Проблема адміністративного устрою почала хвилювати українську політичну
еліту чи не з моменту зародження державності. Хоча після тихого
поховання результатів роботи комісії з адміністративної реформи
обговорення питань раціональної організації
адміністративно-територіального устрою набуло млявого характеру.
Періодично створюють комісії, констатують явища, але явна бездіяльність
у цих питаннях свідчить про непрогнозованість та невизначеність
державної політики в цій сфері.

Процес заговорювання проблеми так і проходив би у традиціях українського
політикуму. Однак почали прогресувати фактори, які досить серйозно
впливають на активність політичної еліти після помаранчевої революції.

Стало ясно, що подальший розвиток української держави вимагає посилення
демократичних процесів у всіх сферах життєдіяльності суспільства.
Особливого удосконалення вимагає демократизація процесів державного
управління, місцевого самоврядування і загалом усього державного
адміністративно-територіального устрою.

Державотворча діяльність в умовах формування соціально орієнтованої
ринкової економіки незворотньо вимагає приведення у відповідність до
нових суспільних змін системи державного управління, оновлення змісту
діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування,
гармонізації відносин між державою та населенням, усіма інститутами
громадянського суспільства, відновлення престижу органів державного
управління.

На вирішення цих важливих завдань націлена адміністративно-територіальна
реформа, підготовка якої ведеться в Україні з 1997 року.

Адміністративна реформа – цілісний комплекс узгоджених заходів,
спрямованих на радикальну перебудову органів виконавчої влади і
запровадження ефективних форм і методів їхньої діяльності.

Відповідно до концепції адмінреформи, запропонованої Державною комісією,
її провідними напрямками є: раціоналізація структури, функцій і методів
діяльності органів виконавчої влади, спрощення і скорочення зайвих ланок
управління, запровадження дієвої системи державного контролю і
раціоналізації адміністративних процедур, дерегуляція та удосконалення
системи управлінських послуг, які надаються на різних рівнях виконавчої
влади, реформування системи підготовки управлінських послуг, уточненням
адміністративно-територіального поділу країни, оновлення законодавчої
бази адміністративних правовідносин, організаційно-правове забезпечення
розвитку адміністративної юстиції тощо.

Над питанням адміністративно-територіальної реформи працювала робоча
група під керівництвом віце-прем’єра з адміністративної реформи Романа
Безсмертного, до якої залучалися різнопланові фахівці, урядову науковці,
практики, народні депутати, експерти. Напрацьовувалися відповідні
проекти змін до законодавства. Пройшло попереднє обговорення цих
документів серед керівників міст, голів районних і обласних рад та інші.

Адміністративно-територіальні реформи проводились в Україні більше 20
разів у різних суспільно-політичних формаціях і державних устроях.

Існуючий територіальний устрій став нездоланним бар’єром на шляху
демократичних перетворень. Потрібно визнати, що за своєю конструкцією
він здатен нести на собі лише адміністративно-командну державу. У цій
непростій сфері за роки незалежності накопичилося багато проблем. Вони
заважають здійснювати ефективну регіональну політику, стримують розвиток
місцевої ініціативи. Нарешті, гальмують становлення базового інституту
демократії місцевого самоврядування.

Конституція України встановила нові засади організації і функціонування
системи державної влади, центральних та місцевих органів влади. Так, у
розділі IX Основного Закону (Територіальний устрій України) закріплено
систему адміністративно-територіального устрою України на засадах
єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і
децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості
соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних,
економічних, екологічних, географічних і демократичних особливостей,
етнічних і культурних традицій .

Але спроби визначитись з концепцією нового Закону України “Про
адміністративно-територіальний устрій України” натикаються на недостатню
обізнаність з цього питання, політичну або корпоративну заангажованість.

Водночас не викликає заперечень той факт, що Україна потребує зміни
територіального устрою. Цей процес зумовлений інтеграційними зусиллями
України щодо наближення до європейських стандартів, прагненням
удосконалення та досягнення більш ефективної регіональної політики та
управління тощо. “Молоде вино” нових соціально-економічних відносин не
може “грати” в довоєнних межах адміністративно-територіального поділу.
Але, потрібно погодитись з важливою тезою, що “необдуманих кроків бути
не може. Головна мета цих перетворень – підвищення життєвого рівня
громадян, дотримання головних соціальних гарантій”.

Організаційно-правове регулювання даної проблеми є недостатнім і
суперечливим. Окрім кількох положень Конституції України, базовим
нормативним актом з цих питань залишається Положення “Про порядок
вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української PCP”
від 12 березня 1981 року. Україна стала незалежною, суверенною державою,
створена нова система землекористування, змінилися бюджетні стосунки між
центром і регіонами, а тому потрібне адекватне вирішення питання
адміністративно-територіального устрою на законодавчому рівні.

Дане питання сьогодні хвилює не лише владу в державі, а й безпосередньо
її громадян. Чи не призведе подібне реформування до погіршення якості
життя? На нашу думку, будь-які реформи мають бути наперед вивчені та
апробовані в окремому регіоні, і лише при позитивних результатах
поширюватись на всю Україну.

Можна погодитись з доктором економічних наук Олександром Невелєвим, який
вважає що адміністративно-територіальний поділ держави повинен
базуватись на критеріях регіоналізму.[ Це означає, що
адміністративно-територіальні одиниці мають створюватися на основі
відповідності загальновизнаному поняттю регіон і мати можливість
ефективно вирішувати економічні, соціальні, політичні та інші проблеми
згідно з інтересами відповідних територіальних громад.

Адміністративно-територіальний поділ України – внутрішній поділ
території держави на адміністративно-територіальні одиниці з метою
раціональної організації державного та громадського управління
регіонами, народним господарством, загалом політичним і культурним
життям. Територіальний поділ України відповідно до Конституції України
базується, по-перше, на принципах цілісності та єдності державної
території; по-друге, на поєднанні централізації і децентралізації
державної влади; по-третє, на збалансованості соціально-економічного
розвитку населених пунктів і регіонів з урахуванням їхніх історичних,
економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей,
етнокультурних традицій. Систему адміністративно-територіального поділу
України складають АР Крим, області, райони, міста, райони у містах,
селища міського типу, селища, села. Первинний рівень
адміністративно-територіального поділу України – села, селища, смт,
міста; середній рівень – райони і міста з районним поділом; вищий рівень
– АР Крим і області.

Адміністративно-територіальна одиниця (населений пункт, регіон) –
частина єдиної території країни, що є просторовою основою для
організації та діяльності місцевих органів державної влади й органів
місцевого самоврядування.

Очевидно, що методологія нового адміністративно-територіального поділу
України має базуватись на об’єктивних критеріях створення певних
регіональних утворень. Адже саме поняття “державна регіональна політика”
передбачає розгляд єдиної держави як суми регіонів.

Разом з цим, на думку фахівців Українського центру економічних
досліджень, в Україні не зникли ознаки економічного сепаратизму
регіонів-донорів. Тож укрупнення областей може спровокувати, по-перше,
сепаратизм політичний. По-друге, проведення масштабної реорганізації
адміністративно-територіального устрою на першому етапі може призвести
до погіршення якості державного управління. По-третє, кваліфікація і
компетенція державних службовців на регіональному рівні нижчі за
столичний рівень. Тому без попередньої підготовки управлінського
персоналу реформа на місцях може просто “забуксувати”.

Які наслідки проведення реформи адміністративно-територіального устрою?

Зменшення кількості міст обласного значення;

• зменшення кількості районів;

виведення з-під обласного підпорядкування міст державного значення;

зменшення кількості сільських та селищних рад;

створення самоврядних одиниць на рівні виконавчої влади для
адміністративно-територіальних одиниць складеного типу (виконкомів
селищних, районних, обласних рад); залишення виконавчих органів
державної влади на рівні області з функціями координації та управління
підрозділами центрального уряду на місцевому рівні та контрольними
функціями щодо органів місцевого самоврядування.

Хто матиме вигоду від проведення реформ?

Міста районного значення, села та селища, оскільки на них можна буде
розповсюдити бюджетну реформу;

мешканці сіл та селищ, оскільки вони отримують гарантії функціонування
бюджетних установ, які їх обслуговують; виняток, отримують гарантований
стандартний рівень забезпечення бюджетних установ; великі міста, які
отримують реальні можливості проводити на свій страх і ризик місцеву
політику без посередників в особі державних органів обласного рівня;

політичні сили, що зацікавлені в упорядкуванні і формалізації відносин
між різними рівнями влади;

уряд, зокрема, Міністерство фінансів України, яке зможе здійснювати
ефективний менеджмент коштами та конкретно зафіксувати адресну
відповідальність кожної адміністративно-територіальної одиниці.

Хто об’єктивно може бути не зацікавлений у проведенні реформ?

Обласне керівництво, що має у своєму підпорядкуванні міста
державного значення, які будуть виводитись з-під їхнього контролю;
керівництво тих районів, які змушені будуть ліквідувати; політичні сили,
які зацікавленні в забезпеченні прямого “ручного” керування територіями,
що не піддається формалізації шляхом встановлення певних норм та правил.

Нині, слід поступово, керуючись потребами щоденної практики, наповнювати
новим змістом діяльність чинних адміністративних структур, поступово
перерозподіляти владні функції між центром і регіонами. Система
управління аж ніяк не є результатом довільного вибору. Це продукт
адміністративної історії, яка має свою логіку розвитку, за якою ми маємо
чітко слідувати.

Так, до прикладу, скільки проблем принесе перехід однієї
адміністративно-територіальної одиниці до юрисдикції іншої. Без чіткого
і зрозумілого кожному громадянину механізму цієї вкрай складної
процедури годі розраховувати на успіх реформи. Тільки свідоме і законне
створення адміністративно-територіальної одиниці забезпечить підтримку
“знизу”.

Для цього маємо здійснити пілотні дослідницькі проекти і проаналізувати
їхні результати. Це дасть можливість врахувати можливі помилки і не
повторювати їх.

Визначальним завданням адміністративної реформи має стати утвердження
механізмів, здатних гарантувати реалізацію принципу верховенства права,
забезпечувати неухильне дотримання визначених Конституцією України прав
та свобод людини, істотне посилення контролю за діяльністю органів
влади, удосконалення управлінської вертикалі та структури органів
виконавчої влади на місцях, розмежування і збалансування повноважень та
відповідальності органів влади і місцевого самоврядування у сфері
надання державних і громадських послуг.

Адміністративна реформа – це системна річ, яка націлена на створення
ефективного державного управління, усунення дублювання функцій різними
органами влади, забезпечення дієвого надання державою послуг громадянам.
На вищому рівні ситуація пов’язана з реформуванням системи державного
управління.

Метою адміністративної реформи Президентом України В. Ющенком визначено
становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої
європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності,
культури та демократії. Орієнтиром демократизації державного управління
є близькість до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її
діяльності – служіння народові, національним інтересам.

Адміністративна реформа вимагає докорінних змін в інституціональній і
функціональній побудові органів державної влади та органів місцевого
самоврядування на таких основних напрямах, як оптимізація структури та
діяльності системи органів управління, розмежування владних повноважень,
поступова заміна адміністративно-розпорядчих функцій
координаційно-регулятивними функціями у відносинах з суб’єктами
господарської діяльності, переважне використання економічних важелів або
соціальних орієнтирів, забезпечення раціонального
адміністративно-територіального устрою.

Адміністративно-територіальна реформа передбачає утворення трирівневої
системи територіального устрою – громада – район -регіон.

Громада – населений пункт або декілька населених пунктів і територія
поміж ними, в центрі яких передбачається розмістити всі соціальні та
адміністративні служби, щоб усі необхідні послуги людина отримувача на
місці. Усі громади об’єднуються в район. Сучасні області отримують нове
поняття – регіон, в т. ч. міста-регіони та міста-райони.

За новим проектом, на місцях буде існувати місцева рада і її виконавчий
комітет. Виконавча влада має бути представлена держадміністраціями або
префектурами з виключно контрольно-наглядовими функціями. Третю гілку
місцевої влади мають представляти адміністративні суди.

Кожна територіальна одиниця повинна мати можливість сама себе лікувати,
навчати, заробляти. Тобто, бути самодостатньою. Але, зазвичай, при цьому
у нас залишаться депресивні регіони, які будуть потребувати дотацій.
Держава повинна регулювати бюджетні потоки, “підтягувати” такі райони,
переводити їх з депресивних у самодостатні.

Проведення адміністративної реформи покликане сприяти якісно новому
рівню забезпечення конституційних положень і національного піднесення,
ефективного державного впливу на суспільні соціально-економічні процеси.

Існуюча нині державоуправлінська діяльність продовжує в значній мірі
базуватися переважно на владно розпорядчих функціях стосовно громадян,
що загострює соціально-економічну кризу в Україні. А рівень
організаційно-управлінського впливу функціонування представницької і
виконавчої влади на суспільні процеси вже не задовольняє потреби
суспільного прогресу, демократичного суспільства, формування
цивілізованого соціально-економічного укладу та демократичної держави.
Тому нові суспільні умови після помаранчевої революції поставили
необхідність поступової реформації існуючої владно-розпорядчої
діяльності державної влади у діяльність із забезпечення реалізації і
захисту прав та свобод громадян, надання їм необхідного рівня
управлінських державних і громадських послуг.

На жаль, більшість державних службовців працюють нині здебільшого за
інтуїцією, пристосовуючи досвід і методи колишньої
командно-адміністративної системи до сучасних демократизованих умов
суспільства. А невідповідність діяльності державних органів управління
новим демократичним процесам ринкової економіки стримує здійснення
реформ.

Практика свідчить про необхідність реформування системи державного
управління, децентралізації владних повноважень їх між центральними
відомствами і місцевими органами виконавчої влади та місцевого
самоврядування, регулювання кадрових процесів по вертикалі на користь
регіонів, дотримуючись при цьому чітких субординаційних зв’язків і
неординаційних взаємозв’язків. Це вимагає перегляду практики і
реорганізації системи органів влади подвійного підпорядкування, які
мають бути підпорядковані голові відповідної державної адміністрації
(префекту) і, водночас, виконувати доручення, завдання, повноваження
надані для реалізації відповідними міністерствами, державними комітетами
та іншими центральними органами виконавчої влади. Тут має бути
оптимальне співвідношення між централізованими засадами та
децентралізованими, зменшенням адміністративно-командних методів
управління, розвитком автономізації і регіоналізму у процесах формування
нового адміністративно-територіального устрою. Адже в ході
адміністративної реформи мають відбуватися могутні процеси
демократизації і трансформації всього державного устрою на користь
регіонів.

Непослідовність, неефективність багатьох рішень органів влади
характеризується застарілою системою структури, складом, методами
управління і системою державних виконавчих органів, успадкованими від
минулого. При цьому слід зауважити, що на державній службі в переважній
більшості працюють випускники вузів, підготовка яких була зорієнтована
на освоєння технічних, народногосподарських чи гуманітарних професій,
але аж ніяк не на державно-управлінські професії.

Адміністративна реформа вимагає створення якісно нових механізмів
взаємодії виконавчої і законодавчої влади – солідарної відповідальності
за політичне і соціально-економічне становище в державі. Вона покликана
докорінно змінити зміст і функції державного управління, підвищити його
ефективність.

Реформування місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого
самоврядування передбачає регіоналізацію управлінської діяльності,
зокрема, забезпечення оптимального співвідношення централізації та
децентралізації управління, делегування і передачу максимально можливого
обсягу функцій на нижчий рівень управління.

Саме тому слід вживати заходів для докорінного оновлення управлінського
персоналу в центрі і на місцях. Головними критеріями підбору кадрів на
державну службу є професіоналізм, патріотизм, порядність. Тому дуже
важливо, щоб цей принцип враховувався на місцях, не принижувався
політичною кон’юнктурою, родинними, корпоративними та іншими інтересами.

У ході проведення адміністративної реформи, дуже важливо приділити
серйозну увагу роз’ясненню конкретних проблем, пов’язаних з проблемами
співвідношення процесів централізації і децентралізації.

Професор Нижник Н.Р. вважає, “що демократичні реформи в Україні сьогодні
мають вже перейти з центру до регіонів. Потрібно саме на місцях
стверджувати стабільну регіональну політику центру”.

Українські вчені Поп І.І. і Галас В.І., наприклад, оцінюючи переваги і
перспективи федерального устрою цілком справедливо вважають,
альтернативи федералізму в Україні немає, оскільки федеральна система
сприяє вирішенню ряду крупних проблем державного будівництва, зокрема:

Знімає проблему протистояння центру і регіонів, чітко розмежовує
компетенцію суб’єктів федерації.

Надає повне право регіонам володіти, користуватись і розпоряджатися
своїми природними багатствами, перекладаючи при цьому повноту влади, а
значить, і відповідальність не на міфічний центр а на місцеві (сільські,
районні, федерально-земельні) органи влади управління, структуру яких
визначають самі регіони.

Забезпечить саморегулятивний розвиток регіонів (на основі власного
бюджетного процесу, що відповідає вимогам конституційного ладу України у
власній регіональній правовій базі).

Зміцнить економічні, культурні, соціальні зв’язки між окремим регіонами
на повноправних, взаємовигідних засадах – на умовах взаємодопомоги,
взаємоповаги і культурного взаємозбагачення, наді погоджувати і
розвивати автономні міжнародні зв’язки, що дозволить Україні уникнути
самоізоляції та економічної замкнутості.

Допоможе зламати недовіру і настороженість між окремими регіонами за
політичними, етнічними та іншими мотивами.

У ході адміністративної реформи мають бути істотно вдосконалені
регулююча, розпорядча та контрольна функції органів виконавчої влади,
підвищена їх відповідальність, чітко розподілені повноваження як по
горизонталі, так і по вертикалі, ефективна взаємодія з іншими гілками
влади та інститутами громадянського суспільства, запроваджений дієвий
механізм контролю за функціонуванням органів виконавчої влади, більш
широка участь суспільства у формуванні державної політики. Для
реалізації цього завдання треба створити правову базу, що
регламентуватиме формування нових інститутів та інструментів здійснення
державного управління, зміцнення його фінансово-економічних засад,
кадрового та науково-інформаційного забезпечення.

Вимагає серйозного удосконалення все законодавство, де йдеться про
адміністрування в системі місцевого самоврядування.

Потрібно буде загалом серйозно удосконалювати адміністративну юстицію.
Створити систему судових органів, які контролювали б дотримання
законності у сфері державного управління шляхом вирішення в
адміністративному процесуальному порядку публічно-правових спорів, що
виникають у зв’язку зі зверненнями фізичних чи юридичних осіб до суду
щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, або їх осадових чи службових осіб.

Здійснення адміністративної реформи гальмується відсутністю коштів для
цього процесу.

Подібні реформи вже відбуваються у Казахстані, Вірменії, Естонії і
Латвії. А Чехія, Польща, Угорщина, які першими почали проводити
реформування систем управління, вже користуються певними плодами цих
реформ.

За оцінками експертів проведення заходів адміністративно-територіальної
реформи в межах області потребуватиме за мінімальними розрахунками від
250 до 300 мільйонів гривень. Адже для здійснення реформи і зміцнення
місцевого самоврядування у Польщі, наприклад, Європейський Союз за 12
років інвестував 20 млрд. євро (не враховуючи власних польських
інвестицій у адмінреформу країни).

За одну лише зміну назви “територіальна” треба заплатити 20 млн. доларів
Всесвітньому поштовому союзу.

Конституційні та інші нормативно-правові акти державної влади, за
допомогою яких здійснювалося районування території України на землі,
воєводства, губернії, області, повіти, волості, райони тощо, на жаль,
приймалися, як правило, без урахування думки населення, оскільки носили
колоніально-експлуататорський характер, служили інтересам
експлуататорських класів інших держав, а в радянські часи – компартійній
командно-адміністративній системі.

Отже, в умовах державної незалежності України здійснення
адміністративно-територіальної реформи має мати відкритий, добровільний,
демократичний характер, виходячи з вітчизняних традицій і вітчизняного
досвіду, а також прогресивних тенденцій адміністративно-територіального
устрою зарубіжних країн.

Своє ставлення до змін у адміністративно-територіальному устрої мав би
висловити народ на всеукраїнському і регіональному референдумах. Адже
багатьом не всеодно, де буде центр сільської ради, як буде розмежована
територія району, області, де буде районний чи обласний центри, яка буде
система формування керівних органів влади, норми фінансування тощо.

Ми повинні створити таку систему, в якій діяв би європейський принцип:
“Чим менше влади у владі – тим краще живеться людям”.

Створити самоокупний район – це ще не все. Головне – забезпечити
конституційні права людини. І чим далі ми будемо віддаляти центр
організації і життєзабезпечення, тим більше шкоди принесемо простим
громадянам країни. Потрібно випробувати новітню систему на окремих
районах, а не рубати з плеча! Чи буде це зручно людям, чи не доведеться
їм їхати за вирішенням своїх проблем через усю Україну?

Як і в будь-якому суспільному процесі, багато чого залежить від самих
громадян, які не повинні бути механічними виконавцями, котрим нав’язують
чужу волю. Тому вважаю, що останнє слово тут необхідно надати людям, які
проживають у тій чи іншій оновленій адміністративно-територіальній
одиниці. Влада повинна роз’яснити, переконати, що новації, які будуть
запроваджені, призведуть до покращення рівня життя. Якщо цього не
зроблять, а оберуть адміністративний шлях – це стане дуже серйозною
помилкою влади.

Сучасна системи адміністративно-територіального устрою України має дуже
різноманітний спектр недоліків. Кожна правляча верхівка прагла створити
для себе зручну систему управління територією. Якогось логічного,
наукового пояснення тут було й годі шукати. Ось наприклад, як пояснити
наявність в Україні кількох областей, які є різними за складовими:

Одеська область – площа – 33,3 тис. кв. км, чисельність населення –
2,5 мли. чол. Чернівецька область – площа – 8,1 тис. кв. км, чисельність
населення – 0,9 мли. чол. Те ж саме й на рівні районів, наприклад
Хмельницької області: Кам’янець-Подільський район – площа – 1,54 тис.
кв. км, чисельність населення – 72,8 тис. чол.; сільських рад –
43.Віньковецький район – площа – 0,65 тис. кв. км, чисельність населення
– 29,1 тис. чол., сільських рад – 18. Або в самому районі, наприклад,
Хмельницькому: Гвардійська сільська рада – чисельність населення 3820
чол., кількість сіл – 4; Шпичинецька сільська рада – чисельність
населення – 450 чол., кількість сіл -1.

Великий також контраст на рівні міст обласного значення: м. Кременчук,
Полтавської області – 237 тис. чол. м. Моршин Львівської області – 9,4
тис. чол.

Чи замислювалися коли-небудь хмельничани, що містом, котре налічує 261
тисячу мешканців, керує одна міська рада і виконавчий комітет? А наша
сусідка – Чернівецька область має в обласному центрі, при меншій
кількості мешканців (258 тис. чол.), міську раду, виконавчий комітет і
ще три райвиконкоми, (колись уряд України дозволив їм поділити місто на
три райони, в яких діють додаткові органи виконавчої влади та
самоврядування.)

Логічно запитати – в якому місті легше створити нормальне
життєзабезпечення людей?

В Україні 30,5 тисяч населених пунктів, котрі об’єднані майже у 12 тисяч
територіальних громад. Між тим, наприклад, у Норвегії чи Фінляндії, які
за територією лише у 2 рази менші за Україну, таких громад (комун,
муніципалітетів) тільки 450 і, відповідно 460, а у Швеції, територія
котрої на третину поступається Україні, 228 громад. Перебуваючи там у
парламенті, я ознайомився з новим законопроектом, згідно якого шведські
депутати готуються ще більше укрупнювати існуючі громади.

Але вони до цього готові, і ніякої загрози зниження рівня надання
соціальних послуг населенню не відбудеться. Чому? А тому, що у них все
продумано заздалегідь – стабільне повне законодавство, високий рівень
правової свідомості, потужна соціально-політична держава і, нарешті, –
демократичні засади в суспільстві, в якому влада не корумпована, а
професійна.

У процесі реформи адміністративно-територіального устрою потрібно
відповісти на питання щодо подальшого правового статусу містечок,
хуторів, селянсько-фермерських господарств, місць дислокації військових
частин, поселень лісників, залізничників, шляхових майстрів.

В Україні за минулі роки проведена бездумна кампанія з перейменування
назв населених пунктів. Постраждали давні староукраїнські назви,
утворення котрих сягає ще князівських часів. Культурно-історичний річний
ландшафт країни було спотворено, навіть без формальної згоди населення,
за дуже короткий час. Повернімо у вжиток милозвучний термін “містечко”.

Містечка у нас, на Поділлі, були в кожному районі, де проживали
українці, поляки, євреї, росіяни. Там панувала завжди гарна, неповторна
атмосфера спокою, впевненості, сталості існування, неквапливий ритм
життя.

В наш непевний і скрутний час особливості містечкового життя мають
розглядатися як цілком позитивні та бажані. Саме в них необхідно
розміщувати об’єкти малого та середнього бізнесу, розвивати соціальну
інфраструктуру, адже враховуючи їх близькість до природи, без сумніву,
можна очікувати підвищення престижності проживання у цих же містечках
наших людей.

Для України надто відчутним є досить високий рівень урбанізації
населення, який, на відміну від європейських країн, має інший характер.
У державі демографічна ситуація різко погіршується. За даними ООН, в
Україні прогнозується скорочення чисельності населення, яке до 2050 року
зменшиться ще на 18 мільйонів чоловік і буде складати близько 30
мільйонів, як у 1913 році.

Велика смертність, низька народжуваність, масовий виїзд за кордон на
заробітки призводить до того, що в наших районах щороку зникає по одній
школі, а на теренах України зникають цілі села.

Нова Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року, закріпила
результати компромісу в сфері адміністративно-територіального устрою
нашої держави. Вона встановила наявність в Україні 24 областей і АР
Криму, міста Києва та Севастополя зі спеціальним статусом. Постає
сьогодні питання: яка подальша доля обласного поділу? Окремі політики,
науковці вважають, що Україну потрібно поділити на регіони, краї, землі,
при цьому вирівняти їх за історичними ознаками, величиною, економічними
та фінансовими можливостями. Одним з варіантів є утворення 9 країв за
економічними комплексами, що об’єднують кілька областей:

Карпатський край – Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька і
Закарпатська області.

Подільський край – Тернопільська, Хмельницька, Вінницька області.

Поліський край – Волинська, Рівненська, Житомирська області.

Київський край – Київська, Чернігівська, Черкаська області.

Придніпровський край – Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська
області.

Причорноморський край – Одеська, Херсонська, Миколаївська області.

Донецький край – Донецька, Луганська області.

Слобожанський край – Харківська, Сумська і Полтавська області.

Автономна Республіка Крим.

Новий “розкрій” України, за будь-якою версією, не буде легшим. Справа не
лише у витратах на всілякі бланки і вивіски перейменованих установ, хоча
це мільйони і мільйони гривень. Проведення реформи, нашій сусідці Польщі
(вони об’єднала 48 воєводств в 17 і укрупнили гміни) обійшлося у 20
мільярдів євро. Поляки віддали своїм 2500 гмінам юридичні та фінансові
повноваження. Тепер влада на місцях сама формує свої видатки і прибутки.
Це вигідно і центру, і регіональній еліті.

Тільки свідоме створення самоокупної адміністративно-територіальної
одиниці забезпечить підтримку знизу. Наша історична доля не була
простою. Століттями українські землі перебували під владою інших держав.
Тому різні регіони країни ще досі помітно відрізняються способом життя
населення та рівнем національної свідомості.

Перш за все, процес реформування має бути системним – спочатку
концепція, потім проект Закону України з широким обговоренням серед
депутатів всіх рівнів, громадськості. Без галасу, без конфліктів, без
рвання сорочок на грудях… Не нав’язувати громаді ідеї кабінетних
мислителів, якими б добрими намірами вони не керувалися.

По-друге: розпочати територіальну реформу потрібно з локального
експерименту в окремо взятій області, де відпрацювати всі можливі
наслідки.

По-третє: уряд України разом з місцевими органами влади повинні вже
сьогодні розібратися з розпочатою реформою державних установ,
підприємств, яка відбувається стихійно, без єдиної координації і вже
викликає обурення населення. Маємо на увазі створення податкових
округів, укрупнення поштового зв’язку, ліквідацію військкоматів і т.д.

І останнє. Кабінет Міністрів України має прийняти постанову, яка
затвердить Програму заходів по кожній області, де буде передбачено
фінансування з Державного бюджету України виконання робіт з будівництва
та ремонту автошляхів між населеними пунктами, повна телефонізація
населених пунктів, забезпечення доставки школярів до базових шкіл,
створення і повне фінансування дійової мережі медичних закладів охорони
здоров’я, комп’ютерної мережі з електронною поштою, встановлення
таксофонів та банкоматів для отримання пенсій, систематичне автобусне
сполучення. Коли торкаємося наших наступних дій, ми повинні ретельно
проаналізувати ті ризики і пастки, які очікують нову владу і все
суспільство на шляху реформування. Частину з них ми вже побачили,
частина ще не проявилася досить чітко. Складність реформи полягає і в
тому, що вона відбувається одночасно на різних напрямах та передбачає
зміни у різних сферах. Звідси – перша небезпека: втрата керованості
територіальної організації влади. У нас багато майстрів абстрактного
малювання схеми, відірваної від життя. Нам усім сьогодні бракує
здорового прагматизму і, до певної міри, навіть доброго консерватизму в
середовищі палких реформаторів.

Список використаної літератури

Авер’янов В.Б. Адміністративна реформа // Енциклопедія сучасної України.
– Т. 1. – К., 2001.-С. 189-190.

Бородюк Н. Обережно, але без зволікань // Урядовий кур’єр. – 2005. – 15
квітня. – № 70. Конституція України від 28. 06. 1996 р. // Відомості
Верховної Ради України. – 1996. – № 30. -С. 57.

Бородюк Н. Обережно, але без зволікань // Урядовий кур’єр. – 2005. – 15
квітня. – № 70.

Бурчак Ф.Г., Усенко І.Б. Адміністративно-територіальний поділ України //
Енциклопедія сучасної України. – Т. 1. – К., 2001. – С. 193.

Корнієнко М.І. Адміністративно-територіальна одиниця // Енциклопедія
сучасної України. Т. 1.-К., 2001.-С. 193.

Кучерява О. Неефективні і недалекоглядні новації //Голос України. –
2005. -11 березня. – № 45.

Нагребецька І. Діагноз визначено. Треба лікувати// Урядовий
кур’єр.-1999.-24 лютого.-№35

Невелєв О.М. Впорядкування адміністративно-територіального устрою та
вдосконалення системи управління для зміцнення місцевого самоврядування
в Україні. Пропозиції для обговорення. – К.: НДІСЕП, 2002. – 24 с.

Нижник Н., Биков Л., Коваленко С. Організаційно-кадрові питання
кадрового забезпечення апарату виконавчих органів // Командор. – 1999. –
№ 3-4. – С. 3.

Олуйко В. Людина має бути центром адміністративно-територіальної реформи
// Подільські вісті. – 2005. – 25 березня. – № 38.

Поп І.І., Галас В.І. Крах унітаризму і проблеми європейського
федералізму // Матеріали науково-практичної конференції “Міжетнічні
відносини в Закарпатті: історія, сучасні проб ми”. І 16 грудня 1993
року. – Ужгород, 1994. – С. 15.

Авер’янов В.Б. Адміністративна реформа // Енциклопедія сучасної
України. – Т. 1. – К., 2001.-С. 189-190.

Про Міжвідомчу раду з підготовки проекту Закону України “Про
адміністративно-територіальний устрій України”: Розпорядження Кабінету
Міністрів України від 13.12.2002 р. № 703-р // Урядовий кур’єр. – 2002.
– 17 грудня. – № 231. – С. 5.

Яцуба В.Г. Удосконалення адміністративно-територіального устрою //
Урядовий кур’єр. -2002. – 23 жовтня. – № 196. – С. 4.

Бурчак Ф.Г., Усенко І.Б. Адміністративно-територіальний поділ України
// Енциклопедія сучасної України. – Т. 1. – К., 2001. – С. 193.

Корнієнко М.І. Адміністративно-територіальна одиниця // Енциклопедія
сучасної України. Т. 1.-К., 2001.-С. 193.

Бородюк Н. Обережно, але без зволікань // Урядовий кур’єр. – 2005. – 15
квітня. – № 70.

Нагребецька І. Діагноз визначено. Треба лікувати// Урядовий
кур’єр.-1999.-24 лютого.-№35

Кучерява О. Неефективні і недалекоглядні новації //Голос України. –
2005. -11 березня. – № 45.

Самоврядування – це ініціатива для мільйонів для вирішення своїх
проблем самостійно у власній громаді // Голос України. – 2005. – 16
квітня. – № 70.

Олуйко В. Людина має бути центром адміністративно-територіальної
реформи // Подільські вісті. – 2005. – 25 березня. – № 38.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter