Нові методи і форми партнерських відносин громадських організацій з
органами публічної влади
Залучення громадськості до співпраці з органами державної влади та
місцевого самоврядування є необхідною умовою прозорості та більшої
ефективності їх діяльності. В багатьох розвинутих демократичних країнах
органи влади використовують різноманітні форми взаємодії з громадянським
суспільством. Особливе значення це має на місцевому рівні, тому, що саме
там влада найбільш наближена до населення, з яким повинна тісно та
плідно співпрацювати.
В зарубіжних країнах, які мають багатолітній і, навіть, столітній досвід
взаємодії органів влади з громадськістю ці технології вже дістали
подальшого розвитку. Зараз на їх основі формуються нові форми та засоби
залучення громадськості до спільного з владою вирішення існуючих
проблем; органи влади залучають громадськість для покращення своєї
діяльності, особливо при наданні послуг населенню та при вирішенні
виникаючих проблем у окремих громадян (розгляд скарг і таке інше).
Розглядаючи нові форми такої співпраці можна виділити 5 основних з них:
омбудсмени та центри громадської активності;
спільне створення та надання послуг;
волонтерство;
інституціалізація ролі громадськості у процесі прийняття рішень;
структури для захисту інтересів громадян.
Використання цих форм співпраці влади з громадськістю корисні як для
владних структур, так і для громадських об’єднань й окремих громадян. Є
доцільним розглянути їх більш детально.
1. Омбудсмени і Центри громадської активності.
Омбудсмен – нововведення, запозичене зі Скандинавії – це нейтральна
особа, яка наймається урядом та служить для того, щоб допомогти
громадянам в одержанні відповідей на їхні запити чи скарги щодо
діяльності влади, а, іноді, й діяльності приватних підприємств. На
підставі їхньої незалежності, омбудсмени працюють на користь громадян,
без побоювання гніву з боку влади.
Центри громадської активності.
Функція центрів громадської активності може бути описана як
адміністративні омбудсмен-офіси з однією різницею – особлива увага
приділяється скаргам на діяльність приватних підприємств. Центри
громадської активності особливо важливі на місцевому рівні. У США
громадяни можуть звертатися зі скаргами і запитами щодо фактично
будь-якої послуги, яка надається місцевою владою, за винятком служби
громадської безпеки, для якої існує окремий процес скарг. Коли скарга чи
запит отримані, Центр громадської активності через мережу Internet
відсилає її до відповідного міському відділу, у такий спосіб
забезпечуючи функцію “clearinghouse” для тих громадян, які не знають як
працювати з міською бюрократією та вимагати реалізації своїх прав.
Окрім вказаних видів діяльності Центр громадської активності, також,
“тримає руку на пульсі” відомчих відповідей на кожну проблему, кожен
запит і кожну скаргу та інформує громадян щодо шляху вирішення їх
питань. Після завершення розгляду проблемного питання відповідним
відділом міської ради, центр посилає громадянину листівку, що вимагає
дати оцінку відповіді відділу.
Інститут омбудсмена і центри ділової активності можуть бути ефективним
інструментом у вирішенні як скарг громадян, так і їх проблем в цілому.
Основними характеристиками інституту омбудсмена є:
відкритість;
демократичність і незалежність;
безоплатність та доступність звернення до омбудсмена;
відсутність формалізованих процедур розгляду скарг і звернень;
гласність та поширення інформації про порушення прав і свобод людини в
державі.
В Україні, на наш погляд, не існує дійсно розвиненого, сформованого
інституту омбудсмена. Майже єдиним омбудсменом України є Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини. Це передбачено ст. 101 Конституції
України. Основні повноваження Уповноваженого з прав людини закріплені у
відповідному Законі України від 23 грудня 1997 року. Якщо зробити їх
аналіз, то стає зрозумілим, що одна людина просто не в змозі їх
виконати. Для того, щоб реально захищати інтереси та права громадян
усієї країни необхідно мати омбудсменів не тільки в кожному регіоні, а й
в кожному місті. Цю думку підтверджують і висловлювання фахівців та
науковців: “Населення України складає приблизно 50 млн. жителів.
Упродовж 1999 р. уповноважений ВРУ з прав людини отримав понад 10000
скарг від громадян (включаючи жителів регіонів). Відсутність
регіонального омбудсмена є суттєвою вадою української демократії.
створення інституту регіонального омбудсмена відповідає потребам
сьогодення. Діяльність регіонального омбудсмена має бути сфокусована на
захисті прав людини і громадянина від не правових дій або без дії
локальних органів державної влади”.
Потребу мати своїх представників на місцях відчув і Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини: у 2003 році був прийнятий закон,
відповідно до якого з 1 січня 2004 року Уповноважений у межах виділених
коштів призначає своїх представників, в тому числі представників у
кожній області та Автономній Республіці Крим. При цьому, організація
діяльності та межі повноважень представників Уповноваженого регулюються
Положенням про представників Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини, яке затверджується Уповноваженим. Але зрозуміло, що
бюджетна обмеженість все рівно не дозволить інституції Уповноваженого
задовольнити потреби захисту громадян.
На нашу думку, необхідно, щоб омбудсмен на місцевому рівні обирався на
загальноміських виборах або міською радою. Це передбачено і модельним
Положенням “Про місцевого захисника”, розробленим Інститутом місцевої
демократії. Враховуючи новизну зазначеного питання для України слід
надати основні постулати зазначеного Положення:
“З метою більш повного забезпечення захисту законних інтересів та
особистих прав членів територіальної громади, поряд із конституційно
визначеними судовими й правоохоронними органами, у територіальній
громаді запроваджується інститут Місцевого захисника (місцевий
омбудсмен).
1. Місцевий захисник є органом досудового захисту прав і інтересів
членів територіальної громади і юридичних осіб у територіальній громаді.
2. Місцевий захисник – юридично повноважна особа, що обирається жителями
прямим таємним голосуванням винятково для захисту особистих прав
громадян, які передбачені Конституцією, чинним законодавством України,
Статутом територіальної громади та цим положенням.
3. Правовий статус Місцевого захисника співпадає із правовим статусом
місцевого (міського, селищного, сільського) Голови.
4. Місцевий захисник діє на підставі і відповідно до Конституції й
законодавства України, а також способом і в межах повноважень,
передбаченими Статутом територіальної громади та / або цим Положенням.
5. Місцевий захисник здійснює свою діяльність незалежно від державних
органів і посадових осіб, так само як і від органів і посадових осіб
місцевого самоврядування, і підзвітний лише місцевій територіальній
громаді.
6. Діяльність Місцевого захисника доповнює існуючи заходи й способи
захисту конституційних прав громадян, не скасовує їх і не тягне
перегляду чи обмеження компетенції правоохоронних органів.
7. Місцевий захисник обирається на той же термін, що і місцева рада.
Його повноваження не можуть бути припинені чи обмежені у випадку
довгострокового припинення повноважень місцевої ради і її розпуску…
15. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання
громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми
власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Місцевий
захисник, зобов’язані співпрацювати з ним і подавати йому необхідну
допомогу.
16. Місцевий захисник здійснює свою діяльність у координації й співпраці
з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та його
представниками в областях і АР Крим”.
Слід зазначити, що не тільки бюджетна обмеженість, як було зазначено
вище, заважає ефективному функціонуванню інституту омбудсмена в Україні.
Проблема полягає в тому, що повна фінансова залежність від держави не
дозволяє омбудсмену бути повністю незалежним, хоча саме незалежність –
це головна умова діяльності омбудсменів.
Ще одна проблема – це призначення омбудсменів державою та її органами.
Незважаючи на те, що в деяких країнах омбудсмени призначаються урядом,
для України ця практика, на наш погляд, не буде ефективною. На
регіональному та місцевому рівні омбудсмени мають обиратися громадою.
Тільки в цьому випадку вони дійсно будуть захищати права громадян на
незалежній основі. Це ще є важливим і тому, що однією з функцій
омбудсмена є контроль за діяльністю органів державної влади та місцевого
самоврядування.
Що стосується джерел фінансування, то, на нашу думку, їх повинно бути
декілька:
фінансування з державного або місцевого бюджету, оскільки омбудсмен
виконує деякі державні функції, в першу чергу – забезпечення прав і
свобод громадян;
благодійні внески від громадян;
гранти від міжнародних та національних організації, громадських
об’єднань тощо.
Що стосується Центрів громадської активності, то в Україні їх як таких
не існує. Враховуючи те, що зазначені Центри, за своїм призначенням та
сферою діяльності подібні діяльності омбудсмена то, виправданим було б
їх поєднання. Тобто, в Центрі громадської активності, де повинен бути
штатний юрист, який надавав би безкоштовну юридичну консультацію
громадянам міг би знаходитись і омбудсмен. Це б не тільки допомагало
скоординувати їх роботу, а й спільно вирішувати питання забезпечення
прав і свобод громадян.
2. Спільне виробництво та надання послуг.
Замість того, щоб бути тільки користувачем послуг, окремі громадяни та
групи громадян об’єднуються з органами влади у спільне створення та
надання послуг. Таким чином представники влади та громадськість формують
характер і очікувані результати послуг.
Хоча це впливає на всі рівні влади, спільне виробництво послуг найбільш
важливе саме на місцевому рівні, де існує декілька класичних прикладів
спільного виробництва. Це запобігання злочинам через створення груп
захисту громадського правопорядку, який не може бути ефективним без
залучення громадськості, а також наведення чистоти та порядку на вулицях
міст, сіл та селищ, створення парків, місцева освіта, культура тощо.
Зазначена форма залучення громадськості з боку влади зараз в Україні
майже не використовується, хоча вона починає все більше впроваджуватися
в розвинених демократичних країнах. Також, слід зазначити, що вона мала
своє втілення у життя на території нашій країни у часи радянської влади.
Ті форми, які використовувалися тоді, зараз тільки починають розвиватись
у зарубіжних країнах. До таких форм, що застосовувала радянська влада
належать: добровільні народні дружини (всім відомі ДНД), так звані
“суботники” тощо.
Зараз вже назріла необхідність поновити цю практику тому, що вона є
показником реальної взаємодії влади, особливо на місцевому рівні та
громадськості. На сучасному етапі ця форма має тільки одну різницю –
люди роблять це не за вказівкою з верху чи від безпосереднього керівника
(як це було раніше), а на основі укладеної з органом влади угоди, яка
може передбачати фінансову підтримку з боку органу влади такої
громадської діяльності.
?Кооперація у сфері виробництва та надання послуг визначається як
забезпечення багатьох переваг. Вказана технологія може бути могутнім
інструментом для вирішення фінансової напруги і сприятливого початку на
дорозі до відновлення довіри до влади і підтримки з боку громадян
діяльності місцевих державних установ та органів місцевого
самоврядування.
3. Волонтерство.
Громадяни можуть також виступати у ролі добровольців, які витрачають
свій час на те, щоб допомогти владі у наданні різноманітних послуг. Хоча
спільне виробництво послуг у західних країнах зустрічається частіше,
така форма як волонтерство зараз набуває все більш важливого значення.
Поняття “волонтерство” дуже часто пов’язують з неприбутковим сектором,
але ж це також важлива складова державних послуг.
Державне використання добровольців (волонтерів) почалося недавно. Форми
волонтерства занадто численні для того, щоб детально їх описати. В
багатьох країнах, в тому числі у США та Канаді, добровольці служать в
урядових структурах починаючи від пожежників і до керівників центрів
допомоги громадянам.
Саме поняття “волонтер” йде від лат. “voluntarius”, що означає
доброволець, діяч за власним бажанням, власною волею. Волонтерство
передбачає безкоштовну працю на користь інших громадян та суспільству в
цілому. Це як правило роблять люди, які мають чітко виражену життєву
позицію, прагнення допомагати іншим. В західних країнах волонтерство
набирає все більші оберти. Багато волонтерів працюють у лікарнях, в
органах охорони правопорядку, в структурах соціальної допомоги тощо.
В Україні збільшується кількість людей, які не тільки бажають жити
краще, а й готові щось робити заради цього. Саме їх і повинні залучати
органи влади як своїх помічників. Важливою є робота з молоддю у цьому
напрямку.
На наше переконання, необхідно стимулювати та розвивати молодіжний
волонтерський сектор для вирішення як молодіжних проблем, так і
покращення життя міста, громади та країни в цілому.
Добровольці можуть допомагати надавати високоякісні послуги, а їхня
відданість ділу привносить особливу атмосферу в ті організації, де вони
працюють. Крім того, як і у випадку з іншими формами громадського
залучення, ініціатива добровольців може створювати підтримку з боку
населення для тих урядових програм, у яких добровольці працюють.
4. Інституціалізація ролі громадськості у процесі прийняття рішень.
Інституційна роль громадськості в ухваленні рішень є одним з найкращих
засобів гарантування довгострокового успіху залучення громадськості.
Постійне надання громадськості можливості щодо впливу на існуючи ресурси
забезпечує її активність. Муніципальні органи влади США
експериментували з розмаїтістю цих інституційних ролей. У деяких ранніх
експериментах в 1970-их роках, міста самостійно створювали та розробляли
можливі впливові ролі для груп громадян як, наприклад у розподілі
федерального гранту. Посадові особи в Штаті Іллінойс, наприклад,
наділяли основною владою та повноваженнями щодо ухвалення рішень жителів
міста. Деякі міста зробили подальший крок у бік громадськості. Вони
надали можливість місцевої громадськості самостійно вирішити на які
напрями будуть витрачені муніципальні доходи. У деяких випадках,
громадяни беруть участь у розподілі доходів муніципальних бюджетів на
постійній основі. В інших містах громадськості було надано право
приймати участь в плануванні основних статей муніципальних бюджетів.
В Україні ця ефективна зарубіжна практика ще не реалізована. Незважаючи
на те, що органи влади намагаються залучати громадськість до процесу
прийняття рішень, це ще не має інституціоналізованого характеру. На
сучасному етапі розвитку українського суспільства мають місце тільки
окремі приклади разового залучення громадськості з боку влади для
вирішення тих чи інших питань. Для того, щоб інституціоналізувати роль
громадськості в процесі прийняття рішень як на місцевому, так і на
центральному (національному) рівні управління потрібне законодавче
врегулювання. Необхідно законодавчо визначити та затвердити реальну
можливість громадськості брати безпосередню участь при вирішуванні з
боку влади їх проблем будь-якого характеру – чи то бюджет, чи то
соціальний захист тощо, контролювати розподіл коштів та виконання владою
своїх зобов’язань перед населенням.
5. Структури захисту громадських інтересів.
Зростання залучення громадськості привносить ризик, що, у спробі
задовольняти інтереси багатьох соціальних груп, які мають бути
залученні, більш широкий суспільний інтерес може бути зневаженим. Є
небезпека, що збільшення обсягів участі громадськості буде породжувати
швидке збільшення нових інтересів соціальних груп, що може закінчиться
“гиперплюралізмом” де інтереси груп домінують над суспільними
інтересами. Тобто це призводить до висновку, що участь громадськості
повинна мати свої межи.
В США у 1970-их роках на місцевому рівні деякі громадські групи зробили
так багато своїх вимог до влади, що муніципальні посадові особи
випустили з уваги більш широкий суспільний інтерес. Тому, виникла
потреба у створенні структур, які б займалися аналітичною діяльністю
цього процесу, тобто відслідковували напрями, тенденції співпраці влади
з громадськістю для того, щоб органи влади не залишили поза увагою ті
питання, що потребують свого вирішення й ті прохання та вимоги громадян,
які ще треба перевірити на необхідність владного втручання.
Створення таких структур необхідно не тільки тоді, коли залучення
громадськості має розвинені форми й перебільшує необхідний його рівень.
Це є актуальним для будь-якої демократичної країни при будь-якому рівні
розвитку технологій взаємодії влади і громадськості. Структури, які б
відслідковували та аналізували громадський та суспільний інтерес із
залученням самої громадськості вкрай необхідні і в Україні на даному
етапі її розвитку. Це б посилило ефективність діяльності органів влади
як на центральному, так і на місцевому рівні управління, скоординувало б
роботу усіх зацікавлених та задіяних структур, підвищило довіру до влади
з боку громадськості.
Така форма залучення громадськості не повинна використовуватись без
усвідомлення її необхідності та реальної в ній потреби. Що необхідно
зробити так це створити спеціальні форуми по залученню громадськості для
того, щоб визначити суспільні інтереси по основним або специфічним
питанням та чітко визначити цілі й очікувані результати. Ці форуми
повинні представити ключові групи громадян, включаючи приватні або
вузькі інтереси такі як інтереси окремого району чи більш широких
інтересів. Суспільний інтерес не може бути захищений спробою відгородити
його формування від впливу значних та активних груп громадян. Урядові
посадові особи, включаючи всіх державних службовців, повинні
використовувати форуми разом із іншими формами залучення громадськості,
поділяючи з нею занепокоєння щодо суспільних інтересів.
В недавніх роках органи державної влади США на всіх рівнях
експериментували з цими форумами. На місцевому рівні, багато громад
почали “орієнтовані на інтереси громади” зусилля, спрямовані на
визначення бажаних результатів та засобів їх досягнення. Хоча ці зусилля
передують новим формам залучення громадськості, більш ранні ініціативи
звичайно залучали тільки еліти співтовариства. Зараз треба враховувати,
що сучасна мета співтовариства – це залучення широкого кола
громадськості через комбінацію опитувань громадської думки, громадських
слухань, обговорень проблемних питань у засобах масової інформації та
через референдуми.
Для України є актуальною ще одна форма взаємодії влади з громадськістю –
це інформаційні технології та електронне урядування.
Взаємодія влади з громадськістю через інформаційні ресурси є важливим
інструментом налагодження партнерських стосунків між ними, покращення
діяльності самої влади. Це передбачає не тільки надання, а й обмін
інформацією. Для реалізації цього необхідний відповідний рівень
інформаційних технологій та забезпечення ними усіх задіяних сторін,
тобто як органів влади так і широкого кола громадськості. Суспільство,
яке відповідає цим вимогам називається “інформаційним суспільством”.
Останніми роками розвинені країни швидко рухаються до інформаційного
суспільства. Людство вже ввійшло у новий етап розвитку, коли інформація
стала однією з основних цінностей управління суспільними процесами.
Обмін інформацією між владою та громадськістю є важливим показником
прозорості та відкритості діяльності влади, її демократизації, це також
є поштовхом для розвитку та зміцненню громадянського суспільства.
Останні роки в Україні починають розвиватись інформаційні технології.
Вони зараз вже використовуються і органами публічної влади: створена та
впроваджена у життя програма “Електронний Уряд України”, центральними
органами виконавчої влади розроблено та підтримуються власні веб-сайти,
свої веб-сайти мають всі центральні органи влади, в тому числі Верховна
Рада та Секретаріат Президента України. Але не зажди на веб-сайтах
органів влади передбачений так званий “зворотній зв’язок” – можливість
для громадськості висловлювати свої думки, своє бачення щодо діяльності
влади та вирішуваних нею проблем, реалізації державних програм тощо.
Особливо це стосується органів влади територіального рівня. Проблема в
тому, що не всі органи місцевого самоврядування мають свої інформаційні
ресурси, в багатьох селах та селищах ще взагалі не має доступу до
системи Internet. Хоча саме така форма взаємодії з громадськістю стає
все більш ефективною – це необхідна умова інформаційного, а отже
демократичного суспільства. “У процесі переходу до інформаційного
суспільства формується технологічна домінанта, що проявляється у
масовому розвитку та використанні інформаційно-комунікативних
технологій. Ця домінанта не тільки забезпечує постійний зріст
продуктивності праці, а й веде до появи принципово нових форм соціальної
та економічної діяльності (дистанційна освіта, телеробота, електронна
демократія тощо).
На сучасному етапі розвитку суспільних відносин в багатьох країнах все
більшими темпами розвивається система електронного урядування. Саме вона
забезпечує відкритість та прозорість діяльності органів влади усіх
рівнів, підвищує взаєморозуміння та взаємодію влади з громадськістю.
Для України та її владних органів і структур, на сучасному етапі,
впровадження системи електронного урядування на всіх рівня управління,
інформаційна відкритість є необхідною умовою її розвитку, зміцнення
демократії та подальшого її успішного функціонування.
Використання нових форм та методів взаємодії влади з громадськістю
принесе поліпшення процесу управління в цілому, підвищить довіру до
влади з боку громадськості та допоможе зміцнити та консолідувати спільні
зусилля для вироблення та впровадження спільної політики щодо реалізації
державних програм, вирішення проблемних питань сьогодення.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
