Народознавча пам’ятка випускнику
Ти ступаєш на поріг самостійного життя. Перед тобою відкриваються нові
обсяги, нові шляхи, нові можливості. У тебе є букет мрій та задумів.
Вибиратимеш фах, освоюватимеш духовні орієнтири. І, безумовно, шукатимеш
собі пару та створюватимеш сім’ю. Це є чи не найважливішою обставиною в
людському житті
Дорогий(а) юначе (юнко)!
Із маленької сім’ї, як зі струмочка ріка, починається рід і народ. У
сім’ї, як у росині, відбиваються суть і краса безмежного світу.
Створення добре організованої сім’ї є запорукою багатьох успіхів людини
та справжнього земного щастя. Пам’ятай, що створення сім’ї потребує
величезного терпіння, взаємоповаги та взаєморозуміння. В українській
традиції офіційним актом створення сім’ї вважаються шлюб і весілля.
Відповідно до Сімейного кодексу України сім’я є первинним та основним
осередком суспільства і створюється на підставі шлюбу (ст. 3). Шлюбом є
сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі
реєстрації актів цивільного стану. Релігійний обряд шлюбу не є підставою
для виникнення в жінки та чоловіка прав та обов’язків подружжя (ст. 21).
Шлюбний вік для жінки встановлюється в сімнадцять, а для чоловіка – у
вісімнадцять років (ст. 22).
Кожна молода пара, яка вирішила створити сім’ю, хоче, щоб їх весілля
пройшло якнайкраще. У народі кажуть: «Як пройде весілля, таке буде й
життя». Адже весілля це не просто бенкет чи гуляння, а своєрідне
обрядове дійство, що спрямоване на забезпечення господнього сприяння в
житті родини. Традиційне українське весілля складалось віками. Воно має
чіткий порядок проведення дій та певний перелік обов’язкових елементів,
без яких весілля втрачає свою суть. У весільній обрядовості українців
збереглось чимало ритуалів, атрибутів і символів, первісний зміст яких
забувся, але народ їх дотримується за традицією, «бо так треба».
Уважалось, що шлюб буде щасливим, коли у весільному ритуалі присутні:
коровай, весільні свічки, віночки, гільце, кожух, хлібне зерно, діти
тощо, і супроводжується обряд піснями, забавами, танцями, діями,
примовками, певними ритуалами тощо. Нині весілля проводиться одноденно.
І нерідко перетворюється в хаотичну забаву.
В Україні дуже довго переважали традиції народної весільної обрядовості,
церковне вінчання стало обов’язковим лише в ХІХ столітті, коли церква
поступилась народному звичаєвому праву тим, що дозволила вінчатись у
день весілля, таким чином були об’єднані народний і церковний шлюб
(християнська церква вінчає тільки у п’ятницю та неділю). Якщо ти хочеш,
щоб твоє весілля мало українську традиційну основу, – розгорни цю
пам’ятку. У ній ти знайдеш відповіді на багато запитань, які
виникатимуть у тебе під час одруження.
Що таке шлюб і сім’я? Сім’я – одна з найдавніших форм спільності людей,
яка виникла ще в надрах первісного ладу, коли не було класів, націй та
держави.
Ось як описує сімейні стосунки Нестор Літописець:
«Поляни мали звичай своїх Предків, тихий і лагідний, і поштивість до
невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів
своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не
ходив жених по молоду, а привозили (її) ввечері; а назавтра приносили
(для її родини те), що за неї дадуть…»
Літопис Руський. – К., 1989 – С. 8-9.
Що таке шлюб? Шлюб – це вища форма родового співжиття чоловіка й жінки.
Життя у шлюбі є ознакою культурних взаємин між ними. Здавна в Україні
існували різні форми шлюбу: викрадання дівчини; шлюб-купівля; говірне
весілля; матріархальний шлюб (сватання дівчини до хлопця); сватання
через сваху; звільнення шляхом шлюбу від смертної кари, але традиційно в
Україні відомі три різновиди шлюбів: за договором (згодою), на віру та
уходом або уводом. Два останніх уважались незаконними, оскільки не мають
благословення батьків.
Сьогодні в українській державі законними визнаються зареєстрований (за
договором) шлюб і так званий громадянський (на віру). За народним
віруванням, благословення батьків на шлюб є основним духовним підґрунтям
сімейного щастя та здоров’я чоловіка, жінки й дітей. Воно пов’язує
молоду сім’ю з усім родоводом.
Шлюбний вік у ХІХ ст. для парубків становив 18-25 років, для дівчат –
16-23 роки, але траплялося, що дівчата виходили заміж і в 14-15 років.
За стародавніми звичаями слов’ян, спочатку віддавали заміж старших дочок
або одружували старших синів, а потім молодших. Якщо молодші діти
виходили заміж або одружувались першими, то це вважалось ганьбою для
старших дітей та їхньої родини.
Найкращим часом для шлюбу наші предки вважали весну. Саме в цей період
пробуджується природа, народжується рік, але згодом шлюб перенесли на
осінь: із 15 серпня по 14 листопада, а також від 6 січня до початку
християнського Великого посту. Переважна кількість весіль відбувались у
пору весняного рівнодення та літнього сонцестояння, менше – осіннього
рівнодення та зимового сонцестояння.
Що таке весілля? Слово «весілля» походить від назви сонячного свята
«веселія», яке відзначалось у кожну фазу сонцестояння відповідними
обрядами. Саме до таких святкових обрядів належали і шлюбні дійства.
Весілля – це обрядове дійство. Його завдання спрямувати життя молодих у
шлюбі. На весіллі поєднуються два роди для створення нової сім’ї та
продовження роду.
Як проходить весілля?
Традиційне українське весілля складається з ряду обрядових дійств і
умовно поділяється на три основних періоди: передвесільний, власне
весілля та післявесільний.
До передвесільного періоду входять запити, сватання, заручини, оглядини.
Запити – це перша розвідка згоди батьків дівчини на шлюб. Відбуваються
запити у вигляді химерного діалогу. Хтось із родичів хлопця ніби
випадково заходить до дому дівчини або перестріває їх на вулиці та
заводить непряму розмову в алегоричній химерній формі, під час якої
вивідує думку батьків про шлюб дівчини з хлопцем. У кінці розмови може
навіть відкрити свої наміри. Сватання є обрядовою дією, в якій
оприлюднюються почуття хлопця й дівчини перед батьками дівчини, а також
наміри її батьків стосовно згоди або незгоди на шлюб.
Якщо ж дівчина та її батьки погоджуються на шлюб, дівчина подає рушники
та перев’язує руку парубкові на знак згоди бути його дружиною. Cтарости
обмінюються хлібом, випивають «могорич». Якщо ж дівчина не згодна вийти
заміж за того парубка, якого розхвалюють старости, вона «дарує» молодому
гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він «вхопив гарбуза» чи
«облизав макогін». У цьому дійстві беруть участь старости, хлопець,
дівчина, її батьки, хрещені батьки або родичі. Найпростіший варіант
сватання, коли хлопець приходить до батьків дівчини і в її присутності
заявляє про свій намір.
Оглядини проводяться через кілька днів після позитивного сватання.
Батьки хлопця ідуть у гості до батьків дівчини. Подекуди в Україні
оглядини робила рідня нареченої: приходила в дім хлопця, щоб оглянути
його господарство й довідатись, в яку родину віддають свою дочку. Під
час оглядин батьки домовляються про те, як і де відбути весілля,
вирішується питання житла для молодих, весільного вбрання та інші
матеріальні питання. На оглядинах призначали і час заручин.
Заручини проводяться після позитивного сватання та оглядин. Цей обряд,
як правило, відбувається в хаті молодої – церемонія об’єднання двох
родів. Це був перший весільний обряд, що надавав законної чинності:
тепер дівчина й парубок уважались нареченими і не мали права відмовитись
від шлюбу. Той, хто відмовлявся від шлюбу після заручин, мусив
відшкодувати збитки другій стороні та заплатити штраф за «образу».
Обряд заручин включає в себе три основні ритуальні дії: посад,
благословення та обдарування. Завдання заручин публічно (перед родичами)
закріпити згоду на шлюб та отримати благословення батьків і громади.
Саме під час цього ритуалу не тільки злучаються дві родини, а твориться
з їхніх паростків нова сім’я, відбувається обряд злучення двох вогнів. У
призначений день батьки та родичі хлопця ідуть до дівчини. Отримавши
дозвіл увійти до хати, молодий з родичами зупиняється перед дверима, у
цей час дві свашки, одна з боку молодого, друга – з боку молодої,
підходять і зустрічаються на порозі хати, кожна із засвіченою свічкою,
хлібом і сіллю. Правою ногою свашки стають на поріг, зліплюють свої
свічки до купи, щоб вони горіли одним вогнем, та тричі цілуються через
поріг… Цей обряд показує справжнє злучення двох родин. Потім усі
сідають до столу. Староста (дружок) бере рушник і накриває ним хліб.
Потім праву руку нареченого кладе на хліб. На неї – руку нареченої. А
поверх – руки всіх близьких і родичів. Староста зв’язує всі руки
рушником і вимовляє благословенне слово. Після цього молода
перев’язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала
хустками, полотном або сорочками. Згодом починалось урочисте
благословення молодих їхніми батьками. Батьки сідали на лаву, застелену
кожухом (символ благополуччя родини), а староста підводив до них молодих
за хустку, яку вони тримали за два кінці. Батьки хлібом-сіллю тричі
благословляли наречених, а молоді, стоячи на рушнику, тричі вклонялись
батькам, приймаючи благословення. Потім родичі обмінювались подарунками,
а головне – обдаровували наречених (рушниками, хустками, худобою,
ділянками землі і т. п.).
На заручинах молоді обмінювались перстнями й отримували певні атрибути:
наречений – барвінкову квітку, наречена – червону стрічку або квітку. Із
цього часу молодий мав право ночувати в хаті молодої. Мати сама вперше
стелила постіль молодим.
В українському народному весіллі вінок відіграє ту ж роль, яку в інших
народів біле покривало – «фата». Це покривало повинно було охороняти
молоду від «поганого ока». Весільні вінки у стародавній Україні плелися
з квітів і «хрещатого барвінку» (зелений барвінок) – символ тривалого
кохання.
Після заручин дівчина прикрашала голову віночком із квітів і носила в
косах відзнаку – червону стрічку, аж до самого весілля. Про це й
прислів’я: «Гарна дівка, як засватана». Нині заручини проводяться дуже
рідко.
Між заручинами та весіллям відбувалась підготовка до торжеств,
обставлена низкою обрядів: дівич-вечір, бгання короваю та запросини.
Дівич-вечір улаштовували напередодні весілля як символ прощання із
самотнім життям і робили це окремо в оселях молодого та молодої.
До власне весільного періоду входять: запросини, виття вільця, випікання
короваю, виряджання до шлюбу, зустріч батьками після шлюбу, посад,
покривання, поділ короваю та дарування, комора. На весіллі неодмінно
діяли так звані весільні чини, кожний з яких виконував свою певну
обрядову роль:
молодий і молода або наречений, наречена (вони ж князь і княгиня) –
хлопець і дівчина;
весільні батьки – весільний тато, весільна мати – батьки молодих;
бояри – найближчі неодружені друзі молодого;
дружки – незаміжні подружки молодої;
староста – статечний одружений чоловік, який веде весілля; посли від
нареченого;
дружок (дружки) – одружений чоловік, розпорядник на весіллі;
свати – одружені чоловіки, родичі молодого та молодої у стосунках між
собою;
свахи – заміжні жінки, родичі молодого та молодої у взаєминах між собою;
світилки – маленькі дівчата, сестри з боку молодого.
Кожний учасник весільного поїзда, виконуючи свою роль, ніс якусь річ:
дружок – горілку та хліб; свашки – чоботи (подарунок для тещі); старости
– барило та борону батькові, а матері – прядку, усім гостям – шишки…
Перед кожною весільною дією слід просити благословення на її виконання.
Запросини. Запрошують на весілля хлопець і дівчина окремо кожний своїх
родичів і друзів: наречений зі старшим боярином, наречена зі старшою
дружкою. Для цього беруть із собою спеціально випечені хліби – шишки або
маленькі калачики, які залишають у хаті запрошеного. При цьому
примовляють: «Просили батько, просили мати і я прошу: прийдіть до нас на
весілля». Уважається неповагою, якщо людину запрошують при випадковій
зустрічі. Нині практикується запрошеним давати або пересилати поштою
листівку-запрошення.
Вільце (гільце, різка, прут або древко) – невід’ємний атрибут у
весільному обряді. Це невелике зрубане деревце або гілка плодового чи
хвойного дерева (сосна, ялина, вишня). Його заготовляють бояри, а
прикрашають дружки квітами, стрічками, калиною, кольоровим папером.
Установлюють вільце на весільному столі. Воно символізує започаткування
нової родини.
Коровай – це основний обрядовий хліб на весіллі. Випікають із білого
борошна. Оздоблюється фігурками з тіста у вигляді пташок, квітів,
колосків. Назва «коровай» найпоширеніша в Україні. В окремих регіонах
випікають спеціальні калачі, хлібці, шишки тощо. Випікається коровай
напередодні весілля. Цю роботу доручають жінкам, у яких добре склалася
сім’я, які щасливі у шлюбі. Як весільний ритуальний атрибут випікається
різної форми печиво (у вигляді півників, коників, корівок тощо) для
частування дітей.
Ніні, особливо в містах, короваї замовляють у пекарнях.
За законами народної етики, починати весілля серед тижня – непристойно,
тому найчастіше їх проводять у вихідні або на свята. Традиційно основним
весільним днем в українців здавна була неділя.
До шлюбу молоді їдуть нарізно: молодий зі старшим боярином, молода зі
старшою дружкою. Перед від’їздом матері благословляють своїх дітей
іконою Богородиці з немовлям і посипають зерном, горіхами та грошима, що
символізує добробут, багатодітність. Традиційно вбрання наречених –
національне. Наречена має бути обов’язково у віночку. Вінок символізує
первісність, чистоту та незайманість дівчини. Капелюшок, що нині
практикується замість віночка, має протилежну символіку.
Від шлюбу наречені їдуть разом. За звичаєм, якщо молодим переливають
дорогу або вони переїжджають міст, або переступають поріг, то молодий
має брати молоду на руки. По приїзді молодих від шлюбу батьки
зустрічають їх хлібом-сіллю. Попід хлібом, що його батьки тримають угорі
на рушнику, утворюючи ворітечка, молоді заходять до хати або весільного
залу.
Важливою складовою весільної обрядовості є вінчання – церковне освячення
шлюбу, упроваджене церквою відповідно до указу Синоду 1843 р. Воно
повинно проводитись в один день із народним весіллям, але за традицією
відбувалось переважно до посаду – центрального дійства в народній
весільній обрядовості.
У міру органічного входження вінчання у традиційну весільну обрядовість
складалася своєрідна ритуалізована система, що поєднувала і церковні, і
суто народні елементи. Крім вінчання вона включала церковні оповіді –
освячення згоди молодих на шлюб, а також прощі – прохання молодими
батьківського благословення. Батьки, виряджаючи дітей на вінчання,
благословляли їх «прощівним» хлібом, бажаючи «ніколи не знати нужди та
жити в мирі». Під час вінчання весільна матка тримала на плечах у
молодого свічку та калачі, а весільний батько – свічку на плечах
молодої.
Наступною обрядовою дією є посад молодих у хаті або весільному залі. Цей
весільний ритуал складається з кількох частин:
посад молодого та молодої нарізно вдома в кожного з них;
посад є спільним для обох молодих на весіллі;
посад молодої після шлюбу, так звані «покривання» або «очіпини».
На посад нареченого та наречену заводять мати, брат, староста, боярин,
подавши до рук молодих хустку. Нині перед посадом практикують вітання
молодих. Місце для посаду молодих відповідно до традиції застеляється
кожухом, подушками або хутром. Під кожух кладеться солома. Посад
охороняє сторожа молодої, брат (брати), як правило, найменший. Він
пропускає молоду на місце, а з молодого править викуп. Коли торги
закінчуються, молоді цілуються і починається частування. Основні
весільні страви: борщ із курятиною та пампушками, каша (символ
продовження роду), голубці, тушена капуста із птицею, млинці
(налисники), кисіль. На весіллі обов’язковим є частування гостей аж до
поділу короваю. Частування супроводжується переспівами гостей та
заздоровними на честь молодих із гучним скандуванням «Гірко!».
Частування завершується останнім таночком молодих, танцями та розвагами.
Важливою частиною весілля є «покривання», що символізує перехід молодої
до жіночої громади. Це – обряд покриття голови молодої наміткою. Намітку
приносить мати молодої. Намітка – це біле полотнище, з обох кінців
вишите червоними нитками. Перед покриванням молода ховається. Її
шукають. Знайшовши, ведуть покривати. На долівці розстеляють біле
полотно, на нього ставлять хлібну діжу, зверху кладуть подушку, на все
це садять молоду. Зараз замість хлібної діжі використовують стілець.
Свашки або мати молодого (як де ведеться) підходять до молодої, щоби
покрити її голову наміткою. Молодий знімає віночок. Молода слухає поради
своїх дружок і захищається від намітки: борониться руками, плаче й тричі
скидає покриття. А потім їй пов’язують хустку, а її вінок (фату) надягає
старша дружка.
У сучасній весільній обрядовості молода після так званих «очіпин» танцює
з дівчатами, одягаючи їм на голови вінок (фату), а потім, повернувшись
до них спиною, кидає весільний букет квітів. Хто впіймав, має готуватись
до весілля.
У молодого також є цікавий сучасний весільний обряд, коли він вустами з
ноги нареченої знімає підв’язку, а потім, повернувшись спиною до
неодружених хлопців, кидає її. Хто впіймав, той скоро одружиться.
Вершиною весілля є поділ короваю. Це головна обрядова дія, без якої
немислиме весілля як таке. Коровай ділять після того, як покриють
молоду. Крає коровай дружок, а роздає весільний староста. Перш ніж
піднести цей священний хліб, він урочисто викликає на коровай, при цьому
називає ім’я та ким він є для молодих (батько, дядько, товариш). Перших
на коровай викликають молодих. Їм вирізають середину короваю. Потім
їхніх батьків, потім найближчих родичів, друзів, решту гостей. Опісля
цього підошва з короваю дається музикам. На завершення коровай дають
тим, хто не бере участі у весіллі, але присутній на гулянні, так званим
«запорожцям». За давньою традицією, кожний після отримання короваю в
алегоричній формі виголошує про те, що він дарує молодим, незалежно від
того, чи він віддав свій дарунок, чи ще ні.
Після закінчення весільного обіду, покриття голови молодої та частування
короваєм молоді повертаються додому. У хаті їх зустрічає мати у
вивернутому кожусі або батьки разом благословляють наречених. Після
цього молодих готують до шлюбної ночі, яка має назву «комори». Молоду
вдягають у нову сорочку, свахи стелять постіль. Коморою називають місце
весільного шлюбу молодих. Після «комори» викидається червоний прапор на
ознаку збереження молодою цноти. Якщо ж дівчина виявлялась нечесною, то
вивішувався білий прапор. За давнини кожна дія у весіллі
супроводжувалась обрядовими піснями.
До післявесільного періоду належать обмивання молодих, перезва, цигани
та різні інші забави.
У народі є така приказка:
П’ятниця – починальниця,
Субота – коровальниця,
Неділя – вінчальниця,
В понеділок – їсти та пити,
У вівторок – порядок чинити,
У середу – похмелятися,
А в четвер після обіду
Та й додому поїду.
Обмивання. У понеділок відбувався ритуал очищення водою, який із часом
змінився принесенням молодою води з криниці та вмиванням молодих і всіх
гостей. Незважаючи на те що цей ритуал був започаткований ще за часів
язичництва, він і сьогодні є атрибутом весільної обрядовості. У цей день
відбувалось багато веселощів із переодяганням, співами – «циганщина».
Святкували виключно дорослі – діти й молодь не брали участь у цих
розвагах.
Українське традиційне весілля має свої регіональні особливості, проте
об’єднує їх спільна традиція давнього походження, яка в Україні
розвивалась протягом віків. Час, звичайно, вносить свої корективи та
новизну, проте варто зберегти людські цінності, які виробив народ, і
шанування Роду, пам’яті покоління Предків, пошану до жінки, дбайливого
ставлення до дитини та літніх людей. Усе це неможливе без глибокого
знання світоглядних основ, народних норм моралі, звичаєвості свого
народу.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
