Урок-пам’ять “Муза болю, сумління і гнiвy”
Присвячується поету-воїну Євгену Маланюку
Портрет Є.Маланюка, збірки його творів, спогади про письменника,
ілюстрації, зроблені учнями до творів поета.
На початку звучить пісня «На Україну повернусь» (слова С.Галябарда,
музика О.Гавриш) у виконанні І.Бобула. Дійство супроводжує музика
М.Скорика «Мелодія», «Пори року» Вівальді, козацький марш.
Вчитель. Так думав старшина армії Української Народної Республіки у ті
далекі трагічні дні 1920-го, коли разом із тисячами собі подібних
змушений був покидати рідну землю після того, як більшовизм остаточно
підім’яв спроби утвердити Українську незалежну державу. Та мить
трагічного – на все життя – прощання з Україною запеклася згустком болю
поетових віршів, що народжувалися з великої любові до рідної землі і ще
з більшого страждання від розлуки з нею.
1 учень. Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: На Захід … На Захід … На Захід …
І услід – реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?
Ведуча. Чи передчував ти, двадцятивосьмирічний юначе, що це – лише
початок довгого і важкого твого шляху?.. Шляху проти течій.
2 учень. Завжди напружено, бо завжди – проти течій,
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так, без шляху, без батька, без предтечі.
Так – навпростець – де спалює мета …
Ведучий. А далі майже піввіку: ще більше наруги – бо течії робилися
сильнішими, ще більшого бездоріжжя – бо терени ставали взагалі
неходженими, ще більшої самотності – бо він був максималістом, якого не
влаштовувало ні московське залізне ярмо на шиї України, ні українське
безхребетне хуторянство. Отож, на жаль, часто бував поет на чужині чужим
не лише для чужих …
Ведуча. Поетові не могли простити ні в Україні, ні на чужині того
залізного тону, з яким говорив він про “волю державну”, його різких
висловлювань на адресу “лапотної” Росії і не менш болючого шмагання
земляків, свого рабського “проклятого краю” – Степової Еллади:
3 учень. Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати – мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто ґвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п’яна і німа.
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п’яних кобзарів-
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
Під сонні пестощі султана
Впивала царгородський чар,
Це ж ти – попівна Роксоляна,
Байстрюча мати яничар.
Чаплінському – ясир кохання –
Це ти, безславна і лиха,
В Богдановій ятрилась рані
Вогнем образи і гріха.
Стрибати в гречку – тільки й щастя,
Щоб в корчах зради завмирать –
Це ти, пусте, неплодне трясця,
Ти Пріська гетьмана Петра.
Звідсіль черкаська твоя шатость
І рабська кров твоя звідсіль,
І діти, мов дурні курчата,
І сліз – пісні, й бандури – біль.
І та розслабленість ледача
І серця, й розуму, і рук,
Безсила насолода плачу
Безсоромно плебейських мук …
Невже калюжою Росії
Замре твоя широчина?
… А над степами вітер віє,
А в небі гуркотить весна.
А степ гарматами пооран,
Тремтить від крові і кісток,
Та про бої віщує ворон,
Червлен тримаючи шматок.
Повстань як древлє. Панцир з міді
Замінить лахи й ганчірки,-
І знов дівоча стать Обиди
Звитяжно гляне у віки.
Ведучий .”Підняти народ з колін” – найзаповітніша мета Маланюкового
життя. Тому так гнівно звертається він до приспаної самоповаги земляків,
гнівно й категорично, як його великий попередник Тарас Шевченко апелював
до сучасників:
” А онуки … Їм байдуже,
Панам жито сіють …”
Напевно, через це й шмагає у відчаї свій народ Маланюк, проклинаючи за
рабство, за покірливість ….
Ведуча. “Не тільки той любить свою країну, хто все захвалює та не
зводить з неї зачарованих очей, а також і той, хто часом кляне та
ненавидить, як би йому гірко се не було”. Це – Павло Грабовський.
Ведучий. Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п’яниць та розбишак великих. –
Пантелеймон Куліш.
Ведуча. “Не люблю русинів (українців) … цю расу отяжілу, незграбну,
сентиментальну, що позбавлена гарту і сили волі … ” – це слова
великого плугатаря української ниви Івана Франка.
Ведучий І. А ці рядки належать нашому великому сучасникові, однодумцеві
Євгена Маланюка, синові українського народу, що свідомо прикував себе на
хресті жертовності в ім’я незалежності України, Василеві Стусові:
4 учень. Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.
За хмарою хмари. За димом пожарищ – високо
Зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.
Стинаються в герці скажені сини України,
Той з ордами ходить, а той накликає Москву.
Заллялися кров”ю всі очі пророчі. З руїни
Вже мати не встане – розкинула руки в рову.
Найшли, налетіли, зім”яли, спалили,
Побрали з собою весь тонкоголосий ясир.
Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
Бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір.
І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,
І Буг почорнілий загачено тілом людським,
Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові,
У пеклі запеклім, у райському раї страшнім.
Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі
І крові наточать – упийтесь кривавим вином.
А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.
Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.
У крадене сонце зизить схарапудженим оком,
Мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.
Куріє руїна, кривавим збігає потоком,
А сонце татарське стожально разить наповал.
Ведуча. Тільки велика любов і виснажлива праця, а то й самопожертва на
користь рідного народу може дати право на такі прикрі й болючі слова.
Нелегко було їх говорити Василеві Стусові. Непросто давалися слова
докору на адресу України і Євгенові Маланюкові:
5 учень. Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді зневажливі слова.
Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші,
Гіркі пісні гірка душа співа …
Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й ти – не мати, бранко степова!
З твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.
Ведучий. Маланюка обурював сам комплекс рабства й меншовартості, сама
готовність значної частини українського народу підставляти свою шию під
ярмо. Тому, як Шевченко і Куліш, Маланюк ніколи не вдовольнявся показною
бутафорною українськістю: вишиванка – кожух – “оселедець” … Він нищив
глибинну рабську суть хохлацтва – малоросійства.
Ведуча. Мрія Маланюка – Україна має повернyти собі всесвітню славу своєї
прародительниці – Київської Русі. Славу, рівну славі античних Еллади та
Риму. Але цього повинен прагнути сам народ. Лише тоді “поруч Лаври стане
Капітолій”:
Необорима соняшна заглада –
Віки, віки – одна блакитна мить!
Куди ж поділа, Степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?
Ведучий . Вдивляючись у глибину століть, поет прагнув поставити на карту
Європи Українську державу. І тому такою суворою була його вимогливість
до України:
Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,
Проклятий край, Елладо степова.
Ведуча. Поет був упевнений, що рано чи пізно Україна все ж знайде
“державну бронзу”. Рядки його поезії, сповнені сумної зневіри, водночас
перейняті твердою переконаністю у майбутнє України – її волі,
незалежності, щасливого розвитку. Так було з Шевченком і Кулішем,
Грабовським і Франком. Так сталося з Василем Стусом і з Євгеном
Маланюком, з його великою і трудною любов’ю до України, до якої можна
було повернутися хіба що в уяві.
6 учень. Прокляттям, прокляттям ця назва,
Це світле і тихе “Поляне”,
Мешканцям залитої кров’ю
І п’яної кров’ю землі,-
З очима в розтерзаних язвах,
З очима в кривавім тумані,
Чиї воронії брови
Загнулись в татарські шаблі.
– О ні. Не світлий, не тихий
Селянський вечірній спокій, –
Єдиним полем бою
Розгорнулася далечінь:
Вітром регоче – лихо,
Псалми виють – епохи,
На вітровім безкраю
Сурмою
Вітер
Історії,
В просторах
Дзвенять мечі!
– Ти думав: повернешся з поля,-
Чекає вечеря, жінка,
Сонцем нагріта призьба,
Місяць, бандура … Так?
А крик від пекельного болю.
А бою криваві обжинки.
А в грозах і бурях іспит.
А смертю роздерті уста.
свою Музу офірував Україні, народові, але так і не був визнаний ні на
рідній землі, ні далеко за океаном …, що змушений був випити до краю
“полиновий мед” забуття і самоти.
Ведуча. 20 січня 1897 року дружина Филимона Васильовича Маланюка, донька
“чорногорця Якова Стоянова, військовика із сербських осадчих” народила
сина. Цікаво відбилося у світогляді маленького Євгена життя “на дві
хати”: дідову і батькову. Якщо по батьковій лінії у роду були українці і
дід усіх неукраїнців вважав “безсумнівними унтерменшами” , то мати
виросла в “атмосфері якогось … колоніального типу “дворянських гнізд”
з клавесинами, балами та гостинами, демонічними гусарами, слідами
спогадів про “южних” декабристів і байронічних, лермонтівських
поручників, засланих на “погибельний Кавказ”.
Ведучий. Отже, Євген змалечку всотав з одного боку – дух українства, з
іншого – атмосферу уваги та поваги до представників інших
національностей, якими багатий був південь Російської імперії, особливо
його рідна Херсонщина.
Ведуча. Дитинство Євгенове було осяяне гарячим південним сонцем, тепло
якого, перелите у тепло серця, пронизує всю подальшу творчість. З якою
непідробною щирістю він згадує на чужині рідний Архангород (нині
Новоархангельськ), блакитну прохолоду річки Синюхи, куди бігав хлоп’ям
купатися, батькову хату, мамину ласку:
О, як прозоро й сяйвно вмер би …
Але згадаю, як росте
Пшениця, як шумить крізь верби
Синюха, вітер, простір, степ.
Як рідна хата – з-попід стріхи
Очима дивиться з вікон
І крик той: “Сину мій! Приїхав!”
І ранній день, і ранній сон …
Ведучий. Ні, не про міняв Євген Маланюк цю степову широчінь, цю
стареньку під стріхою дідівську рідну хату на “паризькі бруки”,
“прастарі вулиці Праги”, які для поета були лише “пустелями
емігрантських Сахар”.
7 учень. Не треба ні Паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх …
Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: кари, кар.
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий – несу чужий тягар.
А я на полум’ї розлуки
Назавше спалюю роки,
І сниться степ твій, сняться луки
І на узгір’ях вітряки.
Там свист херсонського простору.
Там вітер з кришталевих хвиль.
А тут – в вікні опустиш штору –
І п’єш самотній, смертний біль …
Ведуча. Після закінчення Єлисаветградського реального училища Маланюк
вступає до Петроградського політехнічного інституту. Та закінчити його
Євгенові не судилося – почалася перша світова війна, його мобілізували.
Закінчивши Київську військову школу, поручик Маланюк їде до місця
призначення, але довго служити у російській армії йому теж не довелося:
революція, демобілізація, ревком, німці …
Ведучий. Нарешті молодий офіцер царської армії став командиром армії
УНР. Після падіння Української Народної Республіки разом з тисячами її
бійців Євген Маланюк покидає українську землю. У Польщі, в Калішському
таборі для інтернованих українських вояків (1922 – 1923) відбулася
знаменна для української літератури подія: воїн-поет перетворився на
поета-воїна. За його власним висловом, Маланюк змінив зброю воїна стилет
– на перо поета – стилос:
8 учень. Напружений, незламно-гордий,
Залізних імператор строф –
¬Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф.
Шматками розпадеться морок,
І ти, нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш усе чим серце билось,
Який цей зір нагледів мет.
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.
Ведуча. Після табору Маланюк переїхав до Чехословаччини. У Подєбрадах
закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. У
Подєбрадах утворився літературний гурт, який писав, дискутував,
змагався. Той гурт літераторів мав свою інтелігентну аудиторію. До нього
належали Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Оксана Лятуринська, Наталія
Лівицька-Холодна, Олег Ольжич, Юрій Клен. Згодом ця група отримала назву
“празька поетична школа”. Її безумовним лідером був Євген Маланюк.
Творчість “пражан” була спрямована найчастіше в минуле України, набирала
історіографічної наснаги, акцентувала вузлові періоди історії,
перегукувалась із сучасністю.
ВедучийІ. Мандри по чужинах, емігрантські шляхи … Скільки він їх
пройшов. З Польщі повернувся до Чехословаччини. У 1945 році подався до
Німеччини, а відтіля в 1949 році – аж до США. Недаремно його іноді
називали українським Одісеєм. На жаль, до своєї Ітаки він так і не
повернувся …
Вчитель. Коли уважно перечитуєш твори Маланюка, впадають в око два
стрижневих мотиви: самотність та дорога. Головною ж темою його творчості
була Україна, її краса, сила, її уявна “державна бронза”:
Знаю, – медом сонця, ой Ладо,
В твоїм древнім тілі – весна.
О моя степова Елладо,
Ти тепер антично-ясна.
Ведучий. Друга еміграція… далека Америка, ой, як далеко вона від
України. Праця вантажником у порту, пізніше – в інженерному бюро у
Нью-Йорку ніяк не могли врівноважити душевного стану Маланюка. Чужими
були для нього “безсонячні щілини Манганату”, “вузькі каньйони Бродвею”,
“брудний Бруклин” … Лише вечорами та ночами, усамітнюючись, линув
подумки до рідної України, Херсонщини, річки Синюхи … Тужив,
сподівався на повернення, сподівався без надії… Поет неодноразово
картав Україну. Однак ці докори не йдуть ні в які порівняння з тими,
якими він картав себе сам всю довгу еміграцію:
9 учень. Купив цей час фальшивою ціною:
Ісходом, втечею, роками болю й зла.
А треба було впасти серед бою
На тій землі, де молодість цвіла.
А треба було вдряпатись кігтями
Заклятих рук в той кревнорідний грунт,
Зерном лишитись – хай би в вочій ямі,ь-
Щоб виросли з землі і гнів, і бунт …
Ведуча. Сьогодні може постати питання: чи не вичерпала себе поезія
Маланюка з її наскрізною вірою в державність України, коли її
незалежність стала самозрозумілим фактором? Впевнені, що ні. Віра поета
в невичерпальні сили народу актуальна для всіх часів, для всіх епох:
10 учень. Тяжким хрестом лежать шляхи,
Ясні в ночах, вони сліпі вдень:
Рамено – з заходу на схід,
Рамено – з півночі на південь.
І так розп’ята – віки –
Вогонь буття не загасила,
Невичерпальний дух який!
Яка непереможна сила!
Гноблять, калічать, труять рід,
Здається, знищено вже й слід,
Лиш потурнаки й яничари.
І ось – Стефаник і Куліш,
Ось – Коцюбинський, Леся – квіти
Степів страждальної землі,
Народу самостійні діти!
А то підземно загуде
Вулканом націй ціла раса,
І даром божеським гряде
Нам Прометеїв дух Тараса.
Ведучий. Україна і справді була втрачена для Маланюка – і в плані
особистому, і в плані національному, як і колись недосяжною була вона
для Шевченка. Шевченковими тональностями пронизана вся його творчість.
Маланюк – поет глибоко національний. Однак, як і його великий
попередник, він належить сьогодні усій світовій культурі.
Ведуча. Упродовж історії доля ніколи не була милостивою і щедрою до
геніїв. Не встеляла вона пелюстками троянд і дороги Маланюкового життя.
Його стежки частіше були тернистими. Але ніколи не покидала його думка
про рідну землю, сподівання бодай на мить повернутись додому …
Ведучий. Ці мрії залишилися тільки сумними надіями, які поет забрав із
собою. У лютому 1968 року Маланюка не стало. Ховали його “у тихому
нью-джерському Бавнд-Бруку”, який американські українці називають своїм
пантеоном. Похорон його був скромний … Політичного забарвлення, який
десятками років величав Маланюка як ідеолога-прапороносця, на похороні
не було. Повний келих полинового меду був випитий до краю.
Вчитель. Людиною прийшов У цей світ Євген Маланюк, людиною і відійшов.
Митцем, поетом, князем духу залишився у пам’яті поколінь. Поет вже не
міг відгукнутися “Ісходом ІІІ”. Зробити це випало його побратимові
Борису Олександріву:
11 учень. Обірвалася мить. Зупинилося серце козаче.
Тільки хмари і синь. І та сама гірка чужина.
А за милями миль, там, де степ вітровіями плаче,
Набрякає земля. Починається рання весна.
І гримить далина. Отрясається з криги Синюха.
Виривається в степ, де легенди і скитські боги.
Припливає з висот, із незвіданих меж виднокруча
Непокорена тінь, щоб на рідні лягти береги …
Дні, вогні, переходи, ісходи.
Сонцеярі пожари – і серце поета-борця.
Із піднятим чолом, наче князь, він проходив негоди
Із пером і мечем – неухильно твердий до кінця.
Завершилася путь. Наче пісня – сувора і славна.
Відпливає поет. Залишає хвалу і хулу.
І затужить, заплаче за ним Ярославна.
Україна заплаче на древнім козацькім валу.
(Звучить пісня “На Україну повернусь”)
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
