Урок – елегія за творчістю Лесі Українки
Я маю те, що в серці не вмирає
Вступне слово.
Учень.
Милий серцю волинський край! Край предковічних дубів, незайманих борів,
таємничих озер зі смарагдовими облудними берегами.
Край, який дав світові ніжну і чарівну Мавку, горду і незалежну
Каcандру, нескореного Неофіта і одержиму Міріам, розповів людям «Осінню
казку» і проспівав «Лісову пісню».
Край володарки ночей, яка серед темряви засвітила провідну зірку
свободи, кинула клич відчаю і болю.
Учень.
Це наша Леся. Ота іскра великого багаття, ота вогненна зірка Прометей,
яка довго освітлює шлях майбутніх поколінь. Наш вірний Орфей, що несе на
крилах своїх пісень людям віру, надію, любов.
Мріяла бути художником, бо гарно малювала; музикантом, бо мала дар Божий
до музики. І не знала дівчинка, що в серці її вже поселилась Муза, яка
зробить в майбутньому поезію цієї невгамовної мрійниці оздобою
української літератури.
Учениця.
Стояла я і слухала весну,
Вона мені багато говорила.
Співала пісню дзвінку й голосну
То знов таємно-тихо шепотіла
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.
Учениця
На шлях літератури вийшла рано. З 10 років складала вірші, а з 13 – уже
почала друкуватись. Це не дивно, бо батьки любили літературу і музику, і
цю любов передали шістьом своїм дітям.
В полоні мрій жила Леся, бо мала великий талант до віршів:
На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала.
А хто стрічався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вітала…
Учень
У народі кажуть: «Біда одна не ходить. Щастя і біда поруч йдуть».
6 січня вона пішла подивитись на хрещення води, простудилась і
захворіла.
Почалась 30-тирічна війна з хворобою…
«Що болить?»- мене питали,
Але я не признавалась.
Я була малою горда,
Щоб не плакать, я сміялась…
Ведучий.
Природа для Лесі була тим світом, в якому перепліталися добро і зло,
радість і страждання, який жив за законами людського буття і немислимим
для людини.
Пізніше Лесина «Лісова пісня» стане її безсмертям, її лебединою піснею.
(Лукаш і Мавка входять. Звучить сопілка.)
Мавка: « Заграй, заграй, дай голос мому серцю!
Воно ж одно лишилося від мене. Ти душу дав мені, як гострий ніж
Дає вербовій тихій гілці голос.
Лукаш: Я душу дав тобі? А тіло звабив!
Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!
Мавка: О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
Чистим, палючим, як добре вино,
Вільними іскрами в небо злетіло.
Легкий, пухкий попілець
Ляже, вернувшись, в рідну землицю,
Вкупі з водою там зростить вербицю,-
?
O
TH
a
Z
\
O
a
\
Стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
Вбогі й багаті, веселі й сумні,
Радощі й тугу нестимуть мені,
Їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
Шелестом тихим вербової гілки,
Голосом ніжним тонкої сопілки,
Смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
Все,
Що колись ти для мене співав,
Ще як напровесні тут вигравав, мрії збираючи в гаю…
Грай же, коханий, благаю!
Ведучий.
Можливо, « Лісову пісню» створило її кохання, яке боязко ступило в її
серце в Ялті, коли вона лікувалась
«Це він!» – шепотіли її губи. «Це вона!» – говорили його очі.
Але щастя було коротким. Доля зле пожартувала над ними, наділивши не
тільки талантом, а й однаковою хворобою – туберкульозом.
…Він помер у неї на руках страшної березневої ночі.(Романс М.Лисенка,
сл. Гейне «Коли розлучаються двоє»)
Ведучий.
«Мій друже, нащо твої листи пахнуть, як зів’ялі троянди? Чому я не можу
обмити рук твоїх, що, мов струни тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, невже я одинока загину? О, візьми мене з собою, і нехай над
нами в’януть білі троянди. Візьми мене з собою.
Візьми, візьми мене з собою, Ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і
загубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були, нехай
троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої листи, мій друже…»
Ведучий.
«Уста говорять: «Він навіки згинув!»
А серце каже: «Ні, він не покинув!
Ти чуєш, як бринить струна
Якась тремтяча
Тремтить – бринить, немов сльоза гаряча.
Тут в глибині і б’ється враз зі мною:
«я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
І кожний раз, як стане він бриніти,
Тремтять в моєму серці тії квіти,
Що ти не міг їх за життя зірвати,
Що ти не хтів їх у труну сховати,
Тремтять і промовляють враз зо мною
«Тебе нема, але я все з тобою!
Ведучий.
Все тяжчим і тяжчим був хрест, якого несла поетеса до своєї Голгофи. До
останньої хвилини свого життя не залишала своєї зброї – вірного слова.
Хіба жила на світі ще така жінка, в серці якої поєдналися б така
мужність, геніальність, такий вогонь і розум, пристрасна любов і
відданість народові та Батьківщині.
Горить-палає на світі вогонь Лесиних пісень, освітлює наші душі, робить
їх чистішими. І ми, п’ючи воду з Лесиних джерел, з вірою йдемо в
майбутнє, віддаючи честь дочці Прометея.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
