.

Вдосконалення інституційних засад здійснення регіональної політики в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
213 1907
Скачать документ

Вдосконалення інституційних засад здійснення регіональної політики в
Україні

Відповідно до Положення про Мінрегіонбуд, затвердженого Постановою
Кабінету Міністрів України від 16.05.07 року № 750, Міністерство є
головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої
влади з питань, зокрема, забезпечення реалізації державної регіональної
політики та реформування адміністративно-територіального устрою країни.

Дієва державна регіональна політика в сучасному глобалізованому світі
відіграє вирішальну роль в соціально-економічному поступі країни.

Доведено, що розвиток регіонів дозволяє повніше визначити та ефективніше
використовувати всю сукупність людських, природних, виробничих,
інтелектуальних та інших ресурсів країни для досягнення стратегічних
цілей її розвитку.

Тому в Європі закономірно мова зараз йде про появу п’ятої, крім
традиційних чотирьох, влади – влади регіонів.

Негативний вітчизняний досвід селективної підтримки окремих галузей і
підприємств підтверджує необхідність зміщення вектору уваги держави до
регіонів і населених пунктів, де концентрується повсякденна
життєдіяльність громадян країни. Актуальність такого зміщення
визначається і тим, що сучасний світ демонструє зростання ролі простору
у ефективному розвитку суспільства, оскільки простір розглядається вже
не тільки як пасивний реципієнт, вмістилище різних видів людської
діяльності, а, перш за все, як сукупність матеріальних і нематеріальних
чинників, переваг і обмежень, які обумовлюють міру конкурентноздатності
території та активно впливають на профіль і масштаби її використання.
Цілеспрямоване використання цих територіально-диференційованих чинників
має забезпечити підвищення інвестиційної привабливості і позитивну
динаміку соціально-економічного зростання країни та її регіонів.

Як підтверджується вітчизняним і зарубіжним досвідом, якісне
прогнозування регіонального розвитку неможливе без врахування його
містобудівної (територіальної) складової.

Виходячи з зазначеного та враховуючи, що діяльність у сфері державного
регулювання регіонального розвитку має міжвідомчий характер, критично
важливо для забезпечення ефективності цього розвитку розмежувати
повноваження центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів
місцевого самоврядування та забезпечити необхідні інституційні засади
для координації цієї діяльності.

В сучасних умовах, коли головною метою і рушійною силою
соціально-економічного поступу стає людина, вирішальну роль у визначені
цілей та прогнозуванні регіонального розвитку відіграють роботи з
планування територій, оскільки вони (на відміну від галузевих прогнозів)
безпосередньо спрямовані на потреби людини. В цих роботах, з врахуванням
всіх чинників людського розвитку:

обґрунтовуються рішення щодо найбільш ефективного розподілу територій
між виробництвом, житлово-громадською забудовою, природними ландшафтами;

встановлюється режим їх використання;

обґрунтовується розвиток систем розселення та окремих населених пунктів;

встановлюються параметри розбудови інженерно-транспортної
інфраструктури;

визначаються проблемні території та осередки, що мають потенціал для
проривного зростання європейського і світового рівня;

здійснюється територіальна ув’язка інтересів держави, суспільства та
бізнесу.

Виходячи з цього, роботи з планування територій мають бути першоосновою
для всієї системи соціально-економічного прогнозування та програмування
розвитку регіонів.

Ці роботи, спираючись на комплексну оцінку територій як ареалу
своєрідного сполучення і взаємодії суспільних потреб, ресурсних
можливостей, законодавчо встановлених екологічних, інженерно-технічних,
санітарних та інших обмежень, мають своїм результатом обґрунтування
адекватних цим передумовам і завданням рекомендацій щодо бажаних
профілю, масштабів та умов використання території.

Виходячи з відносної сталості цих результатів, природної основи і
опорного каркасу території, часові рамки таких вирішень об’єктивно є
ширшими (20 років), ніж соціально-економічних прогнозів (5 років), що
пов’язано, між іншим, і з більшою мінливістю соціально-економічних
процесів. Вирішення з планування території відіграють орієнтуючу роль,
вони ніби визначають поле довгострокових суспільних потреб і можливостей
території, бажані етапність та умови їх реалізації, містять необхідну
інформацію для соціально-економічних прогнозів.

Чергові роботи з соціально-економічного прогнозування та програмування,
враховуючи вирішення з планування території, а також фінансові і
матеріальні ресурси та конкретизуючи пріоритети, ніби поступово
“заповнюють” вказане поле, прив’язуючи цей процес до конкретних термінів
та виконавців.

Такий порядок використання матеріалів з планування території
закріплений і в Законі України “Про планування і забудову територій”.
Так, в ст.5 цього закону встановлено, зокрема, що органи виконавчої
влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень
керуються Генеральною схемою планування території України під час
підготовки загальнодержавних програм соціально-економічного розвитку
України, інших державних програм – з питань охорони земель, охорони
здоров’я населення, охорони довкілля, розвитку інженерно-транспортної
інфраструктури, збереження історико-культурної спадщини, розвитку
туризму.

Цим обумовлюється необхідність підсилення та конкретизації провідної,
координуючої ролі Мінрегіонбуду в розробці та реалізації державної
регіональної політики в Україні, а також в реформуванні її
адміністративно-територіальної структури.

Але в цій сфері існує низка невирішених проблем, що унеможливлює
ефективне проведення такої діяльності.

1) Термін “регіон” досі не має однозначного тлумачення навіть в
законодавчих актах України. В Законі України “Про стимулювання розвитку
регіонів” регіон – це Автономна Республіка Крим, область; в Законі
України “Про планування і забудову територій” до регіонів відносяться і
адміністративні райони. В політичних виступах, в ЗМІ регіоном часто
називається група країн (наприклад, Україна – регіональний лідер
Центрально-Східної Європи).

В країнах ЄС регіональна політика зазвичай охоплює і субрегіональний (в
умовах України – адміністративні райони чи їх групи) та місцевий
(населені пункти) рівні: NUTS IV та V.

2) Повноваження Мінрегіонбуду в сфері забезпечення реалізації державної
регіональної політики не розмежовані з Мінекономіки, що призводить до
загрози дублювання відповідних функцій. Це ж стосується взаємовідносин
Мінрегіонбуду в цій сфері з іншими центральними органами виконавчої
влади.

Викликає сумнів доцільність функціонування Держземагентства, яке
частково дублює функції Мінрегіонбуду, а що стосується здійснення
землеустрою, то воно лише технічне оформляє вирішення робіт з планування
територій, які виконують підпорядковані Мінрегіонбуду інститути.

3) Зміст державної регіональної політики має бути спрямований на
досягнення стратегічної мети розвитку країни, яка мала б людський вимір
і була б зрозумілою та прийнятною як для влади, професійних кіл, так і
бізнесу і більшості громадян.

Стала громадська легітимізація забезпечить широку підтримку регіональної
політики у суспільстві, її мобілізуючу роль, сприятливі умови для
реалізації. Базові ідеї цієї політики мають стати загальнонаціональними.

Але стратегічна мета розвитку України ще не сформульована. В програмних
документах Уряду, в Зверненні Президента України до Верховної Ради
України у 2006 році мова по суті йде не про мету, а лише про засоби її
досягнення.

4) Розроблення та реалізація державної регіональної політики має
спиратись на систему довго-, середньо- та короткострокових прогнозів
регіонального розвитку, які охоплюють всі його складові.

Але така система в Україні відсутня.

5) На основі відповідних законодавчих актів на одну й ту ж
адміністративно-територіальну одиницю розробляються різні прогнозні і
програмні документи, які не пов’язані між собою за цілеспрямованістю,
змістом, глибиною прогнозного горизонту, термінами виконання.

Так, Закон України “Про державне прогнозування та розроблення програм
економічного і соціального розвитку України” передбачає складання
прогнозів і програм економічного і соціального розвитку Автономної
Республіки Крим, областей, районів та міст на середньостроковий (5
років) та короткостроковий (1 рік) періоди.

Відповідно до Закону України “Про стимулювання розвитку регіонів”,
розробляються стратегії регіонального розвитку на більший прогнозний
строк, ніж прогнози економічного і соціального розвитку. Тобто вони не
можуть спиратися на довгострокові прогнози такого розвитку країни в
цілому.

Законом України “Про державні цільові програми” передбачена можливість
розроблення територіальних (регіональних) цільових програм.

Законом України “Про планування і забудову територій” визначено, що
планування територій здійснюється на загальнодержавному, регіональному
та місцевому рівнях на основі розроблення та реалізації відповідно
Генеральної схеми планування території України, схем планування
територій Автономної Республіки Крим, областей, районів, генеральних
планів міст, селищ і сіл на перспективу 20 років. На місцевому рівні за
підтримки грантів іноземних інституцій розробляються і стратегії
розвитку міст.

T

&

уючи необхідність подальшого вдосконалення системи прогнозних і
програмних документів з питань соціально-економічного розвитку, Кабінет
Міністрів України розпорядженням від 4.10.2006 р. № 504-р схвалив
Концепцію вдосконалення системи прогнозних і програмних документів з
питань соціально-економічного розвитку України.

Але в переліку факторів, які мають бути проаналізовані для розроблення
прогнозів економічного і соціального розвитку регіонів, що наведені у
відповідних нормативно-правових актах, в вищезгаданій Концепції
вдосконалення прогнозних документів, в стратегічних цілях та механізмах
реалізації Державної стратегії регіонального розвитку до 2015 року не
згадується необхідність врахування містобудівної складової прогнозування
регіонального розвитку – робіт з планування територій.

В зв’язку з цим практично відсутня взаємопов’язаність між згаданими
прогнозними документами щодо економічного і соціального розвитку
адміністративно-територіальних одиниць різного рівня, з одного боку, і
схемами планування їх територій, з іншого. Це зменшує результативність
всіх вказаних робіт, призводить до неефективного використання витрачених
на їх виконання інтелектуальних та фінансових ресурсів, а головне –
території не отримують всебічно обґрунтованих прогнозів свого розвитку,
їх органи влади не завжди знають, якими прогнозними документами вони
мають користуватись при вирішенні різних проблем свого розвитку.

Ці ж недоліки характерні і для нещодавно підготовленого законопроекту
“Про державне прогнозування та стратегічне планування в Україні”.

З назви цього документу можна було б вважити, що в ньому розглядаються
не тільки соціально-економічні, а й всі складові прогнозування
регіонального розвитку. Але у законопроекті навіть не згадуються
прогнозно-конструктивні роботи з планування територій. В Розділі VІ
“Повноваження та відповідальність учасників процесів державного
прогнозування та стратегічного планування” відсутній Мінрегіонбуд.

Між тим вітчизняний та зарубіжний досвід доводить, що ефективне
прогнозування регіонального розвитку потребує врівноваження
територіальних та галузевих чинників цього розвитку при домінуванні
перших.

У ЄС політика територіального планування розглядається як важливий
складник політики усієї спільноти і окремих країн. Основний документ ЄС
щодо просторового розвитку ЕSDР (1998 р.) визначає рамки для розроблення
і впровадження цієї політики задля поліпшення секторальної політики,
яка, в сою чергу, суттєво впливає на просторовий компонент розвитку.

Еволюція впливу територіального планування на Національну стратегію
регіонального розвитку Польщі демонструє: якщо при складанні стратегії
на 2001-2006 рр. цей вплив розглядався як слабкий, то на 2007-2013 рр. –
як сильний.

6) Існує нагальна необхідність реформування
адміністративно-територіального устрою України на нижчому базовому
рівні.

Але, враховуючи негативний досвід минулого, реформу можна провадити лише
тоді, коли буде створене її достатнє нормативно-правове, кадрове,
фінансове та інформаційне забезпечення.

Для цього необхідно внести зміни до Конституції України, кількасот
законів, прийняти низку нових законодавчих актів.

Крім того, запровадження реформи пов’язане з проведенням виборів до рад
нових адміністративно-територіальних утворень.

Слід врахувати також необхідність розведення в часі цих і президентських
виборів і головне – забезпечення консенсусної підтримки реформи
основними політичними силами країни.

Для вирішення зазначених проблем уявляється доцільним:

1). Підготувати за участю Мінрегіонбуду та подати Верховній Раді України
на затвердження законопроект “Про засади регіональної політики в
Україні”, в якому передбачити:

Офіційне тлумачення терміну “регіон”, який має позначати всі рівні
адміністративно-територіальної системи України (мова може йти про
макро-, мезо- та мікрорегіони).

Формування інституційної системи розробки та реалізації державної
регіональної політики, що враховує її міжвідомчий характер і адекватної
її провідній ролі в досягненні стратегічної мети розвитку України.

Це передбачає (за прикладом, зокрема, Нідерландів, Франції):

А) створення Урядового комітету з питань регіональної політики (розвитку
територій) на чолі з Прем’єр-міністром України. До складу комітету мають
входити всі міністри, діяльність яких пов’язана з регіональним розвитком
(розвитком територій);

Б) створення Національної ради з регіонального розвитку (розвитку
територій) при Міністрі регіонального розвитку та будівництва, до складу
якої мають входити представники високого рівня відповідних міністерств,
інших центральних органів виконавчої влади, незалежні експерти. Основна
функція Ради – проведення міжвідомчих консультацій з зазначених питань
та підготовка узгоджених проектів рішень Урядового комітету.

Аналогічні зазначеним в А) і Б) структурі доцільно сформувати і на рівні
Автономної Республіки Крим, областей.

В) розмежування повноважень в сфері розробки і реалізації державної
регіональної політики між Мінекономіки і Мінрегіонбудом. Перше має
відповідати за розроблення стратегій соціально-економічного розвитку
Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва і Севастополя.

Друге – за розроблення схем планування територій, генеральних планів на
всіх просторових рівнях (Автономна Республіка Крим, області, райони,
населені пункти), загальну координацію діяльності центральних і місцевих
органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування в розробці та
реалізації державної регіональної політики.

В зв’язку з цим заслуговує обговорення питання про зміну назви
Міністерства – на Міністерство розвитку територій та будівництва.

Доцільно також передати до сфери діяльності Міністерства питання
державної політики та управління використанням несільськогосподарських
земель.

2) Відповідно скоригувати за участю Мінрегіонбуду законопроект “Про
державне прогнозування та стратегічне планування в Україні”,
передбачивши в ньому взаємопов’язану систему прогнозних і програмних
документів, що охоплюють всі складові регіонального розвитку.

3) На законодавчому рівні (наприклад, в змінах до Конституції України, в
Законі України “Про основи внутрішньої та зовнішньої політики України”)
сформулювати стратегічну мету розвитку країни.

З врахуванням вирішальної ролі людського капіталу в економічному поступі
країни, в реалізації ціннісних орієнтирів суспільства, ця мета, на наш
погляд, може співпадати з головною метою містобудування, яка визначена в
Законі України “Про основи містобудування” і має полягати в створенні та
підтриманні повноцінного життєвого середовища за стандартами розвинутих
країн на всіх просторових рівнях.

Така багатомірна мета, яка охоплює всі сторони життя людини (природа,
духовність, інформаційна та соціальна сфери, виробництво,
інфраструктура) відображає у збалансованому вигляді базові соціальні,
екологічні, економічні та політичні критерії розвитку суспільства.

Наявність вказаної мети забезпечує можливість підвищення системності
необхідної для її реалізації законодавчої та управлінської діяльності,
обґрунтування переліку та черговості розробки та прийняття законодавчих
актів, змісту оперативної та стратегічної діяльності органів виконавчої
влади та органів місцевого самоврядування, визначення загального вектору
розвитку всіх галузей економіки та цілеспрямування на її досягнення
прогнозів і програм розвитку кожної з них, і, тим самим, “підказати”
бізнесу найбільш привабливі для нього сфери та території інвестування.

4) Спираючись на чинну законодавчу базу, започаткувати в 2008 році під
керівництвом Мінрегіонбуду попередні кроки для укрупнення низової ланки
адміністративно-територіального устрою країни – сільських громад, яким
надане конституційне право об’єднувати на договірній основі свої зусилля
і фінансові ресурси для вирішення спільних проблем розвитку.

Такі об’єднання мають функціонувати за принципом «пробного шлюбу»,
переконуючись на власному досвіді у доцільності в подальшому злиття в
єдину громаду в первісному або зміненому складі.

Якщо частина послуг районного рівня не зможе бути надана в певній
укрупненій низовій адміністративно-територіальній одиниці, остання буде
в змозі об’єднатись на договірній основі з аналогічними самостійними
утвореннями для спільного вирішення таких проблем. Реалізуючи відповідні
норми Бюджетного кодексу України, Закону України «Про місцеве
самоврядування України», нові громади зможуть на договірній основі
передавати сусіднім містам частину власних бюджетних коштів для
забезпечення свого населення відповідними послугами.

Для реалізації цих пропозицій необхідно у 2008-2009 рр. на основі
містобудівної документації, відповідних соціологічних опитувань,
громадських обговорень визначити сільські громади, які мають спільні
проблеми розвитку, та стимулювати ці громади до консолідації для цього
своїх зусиль, передбачаючи (починаючи з 2008 року) відповідні кошти в
Державному бюджеті України.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020