Інституціональні передумови переходу від асиметричних до симетричних
політичних сітей
Сучасним методологічним інструментарієм аналізу інституціональних умов
діяльності політичних та економічних акторів є неоінституціоналізм,
найбільш відомими представниками якого є Д. Норт, О. І. Уїльямсон, Р.
Коуз[9; 11; 17]. Неоінституціональна теорія концентрує свою увагу на
взаємодії формальних та неформальних чинників діяльності інститутів,
структур, індивідів, які вважаються нематеріальними ресурсами
суспільства. ЇЇ предметом є економічна, політична поведінка суб’єктів,
мотивована стереотипами, ціннісними установками діяльності, яка включена
у контекст певного інституціонального середовища, що у цілому визначає
характер зв’язків між ними. З цих позицій стає можливим аналізувати
інституціональні ефекти – ризики, стимули та обмеження діяльності
політичних та економічних акторів, які формуються поза формальними
суспільними інститутами та нормативними цінностями.
Через розгляд взаємодії формальних і неформальних практик українські та
зарубіжні дослідники здійснюють аналіз політичних режимів,
інституціональних чинників реформування суспільних відносин,
політико-економічні інтереси еліт, роль та значення окремих акторів
суспільного розвитку[2; 4; 7; 8; 10; 18; 21]. Окремі характеристики
соціальних процесів, які знаходяться під впливом формальних та
неформальних чинників, можуть бути більш адекватними з використанням
концепту політичної сіті. У цьому відношенні в Україні є тільки
поодинокі наукові праці, у яких була звернена увага на евристичність
концепції політичної сіті для аналізу окремих аспектів соціальних
процесів – розвитку методології управління багатоетнічними регіонами та
етнічними конфліктами, удосконалення політико-правових відносин в
контексті співвідношення державного управління і державного
менеджменту[12; 13; 16].
У цьому дослідженні автор ставить мету розкрити особливості аналізу
впливу формальних та неформальних чинників на процеси територіального
розвитку через концепт політичної сіті. У ході дослідження вирішуються
такі завдання: а) розкривається типологія політичних сітей, їхній
зв’язок з позитивним (підсилюючим) і негативним (послаблюючим)
інституціональними ефектами; б) формулюються основні шляхи удосконалення
інституціонального середовища, у якому створюються передумови переходу
від асиметричних до симетричних політичних сітей.
Політична сіть є комплексом поліструктурних взаємовідносин між окремими
політичними інститутами держави і структурами суспільства на місцевому,
регіональному, центральному рівнях. Сукупність цих відносин складає
єдиний організаційно-динамічний суспільний механізм, за яким системні
актори розвитку діють на основі спільного корпоративного інтересу.
Прийнято виділяти політичні сіті симетричного і асиметричного типів.
Перший тип політичних сітей формується в умовах ефективної влади та
узгодженості цілей формальних та неформальних практик (комплементарний
та узгоджений типи); другий тип – в умовах неефективної влади та
неузгодженості цілей формальних та неформальних практик (заміщуваний і
конкуруючий типи)[21, с.12]. Предметом нашої уваги є процес переходу
від асиметричного до симетричного типу політичних сітей, який є
актуальним для України.
Важливим для розрізнення симетричних та асиметричних типів є зауваження
Олівера І. Уїльямсона, у якому стверджується, що трансакції, які
наражаються на загрозу опортунізму, принесуть вигоду, якщо вдасться
попередньо виробити відповідні контрактні гарантії”[17, с. 99]. Такі
гарантії в силу недієвості формальних інститутів набувають неформального
характеру. Інституціональна практика асиметричного типу ґрунтується на
використанні негативних форм (сторін) соціальної солідарності, яка
формується на основі взаємної довіри та готовності знехтувати
нормативними цінностями у відношенні до інших людей заради “спільної
справи”. Негативними формами соціальної солідарності (соціальних сітей)
можна вважати: кліку (сіть соціально і морально близьких людей); клан
(солідарність, що формується на основі сімейно-родинних зв’язків), блат
(“блатні відносини”, що встановлюються для негрошового обміну
ресурсами).
Заміщуваний тип асиметричної політичної сіті спирається на
інституціональну практику деформалізації правил, за якої зберігається
певний ступінь сумісності формальних та неформальних практик. Факторами,
що сприяють цьому процесу є законодавча та політична невизначеність,
низька правова культура органів публічного управління, звичка
представників влади та економічних суб’єктів діяти поза формальними
правилами. Найбільш характерними ознаками формування цього типу
взаємодії формальних та неформальних інститутів є: а) відсутність або
слабкість інститутів громадянського контролю; б) більш менш рівномірний
розподіл ресурсів між учасниками сіті; в) публічно-управлінська сфера
значною мірою знаходиться під впливом неформальних зв’язків, але
залишається відокремленою від приватної сфери соціуму; г) деформалізація
правил ще не набуває тотального (конкуруючого) характеру і не отримує
широкої соціальної підтримки. У цьому випадку опортуністична поведінка
учасників сіті орієнтована на використання законодавчих лакун, вибіркове
застосування суперечливих норм з боку публічних органів влади,
вибірковий контроль за дотриманням правил тощо.
Конкуруючий тип асиметричної політичної сіті формується в умовах
інституціональної кризи, яка остаточно підриває довіру до формальних
інститутів, віру в їхню ефективність, коли неефективність формальних
інститутів компенсується високою результативністю особистих зв’язків між
представниками влади, бізнесу і громадського сектору. Він будується у
системі відносин патримоніального панування/підпорядкування її учасників
(модель відносин “патрон – клієнт” або клієнтелізм). За визначенням М.Н.
Афанасьєва, клієнтелізм є сукупністю соціальних і політичних феноменів,
пов’язаних з реалізацією індивідуальними і колективними акторами
відносин влади, що ґрунтуються на різниці потенціалів соціальної
потужності, на суперечливому поєднанні солідарності і особистої
залежності, встановленні довірчих, квазіродинних взаємин з метою обміну
ресурсами, необхідними для підвищення або підтримки соціального
статусу[2, с. 11].
Клієнтелізм є достатньо новою аналітичною категорією інституціонального
підходу, який дозволяє аналізувати симбіоз двох полярних форм політичної
та економічної діяльності – легітимної та нелегітимної. Формування цього
типу відносин є безумовно регресивною формою неформальної
інституціоналізації, сутністю якої є поглиблення (у порівнянні із
заміщуваним типом взаємодії формальних та неформальних практик) процесу
комерціалізації особистих зв’язків, коли одноразові взаємодії, наприклад
у формі хабара, переростають разом із зміцненням довіри між партнерами в
усталену систему відносин владного контролю за політикою і економікою,
взаємного обміну інформацією між патроном і клієнтом.
У цьому полягає політико-економічна сутність неопатрімоніальної системи,
яка в умовах транзитивних держав виявляється у переході від державного
патерналізму до приватного патерналізму. Соціальна база державного
патерналізму зменшується одночасно із скороченням державної власності.
Національні ресурси через механізм розподілу, що ґрунтується на
особистих зв’язках, потрапляють до політико-адміністративної еліти і
зв’язаних з нею ринкових структур. Відсутність реальної конкуренції
негативно впливає на економічний розвиток регіонів і всієї країни в
цілому. Держава втрачає матеріальні ресурси впливу на територіальний
розвиток, не компенсуючи їх новими методами управління – менеджментом
соціальних процесів, більш досконалою інституціональною практикою.
Здорові конкурентні відносини формуються тільки у межах певної
соціальної групи підприємців, яка ще не визначає економічний та
моральний клімат країни. І. Бурковський та В. Новицький виділяють три
групи підприємців, які сформувались в Україні: “нові українці”,
“ортодоксальна управлінська еліта”, “квазіпідприємницька еліта”. Тільки
перша група сприймає ринкову конкуренцію як природну форму
функціонування бізнесу. Це підприємці, які створили свій бізнес
самотужки, за мінімальної підтримки держави, або без неї, без особливих
зв’язків із владними структурами. Друга група – керівники – власники
колишніх крупних державних підприємств, які об’єктивно зацікавлені у
підтримці системи державного патерналізму, характерного для планової
економіки. Й, насамкінець, третя група – державні (муніципальні)
чиновники, які активно займаються бізнесом та підприємці, які у своїй
діяльності використовують близькість до влади[4, с. 103 -104]
Патрон-клієнтелістські відносини формуються у межах ортодоксальної та
квазіпідприємницької еліт. Економічні суб’єкти, користуючись підтримкою
публічної влади отримують великі переваги за рахунок надання їм
індивідуальних преференцій та, як наслідок, невиправдано високі з точки
зору ринкової конкуренції прибутки. Формується крупний бізнес, у руках
якого зосереджуються основні ресурси суспільства. Нерівність, що виникає
внаслідок монопольного володіння значимими ресурсами, поширюється на
досить вузьке коло людей (структур), які беруть на себе роль ключових
акторів політичної сіті. Інституціональне середовище становиться
дефектним. Воно характеризується наступними негативними
інституціональними ефектами:
Монополізація центральною владою всіх видів ресурсів, формування
механізмів залежності регіонів від центру, насамперед,
матеріально-фінансової залежності інститутів самоврядування від
інститутів держави на різних рівнях влади.
Виникнення режиму конкуренції (замість режиму кооперації) інститутів
публічної влади різних рівнів в умовах системи псевдогромадського
контролю.
Високий ступінь монополізації політико-адміністративною і бізнес елітами
економічних, матеріально-фінансових та інформаційних ресурсів.
Високий ступінь залежності економічних акторів від
публічно-управлінських органів управління, що спричиняє зрощення
політико-управлінської і бізнес еліт.
Комплектування адміністративно-управлінських кадрів від локального до
центрального рівнів за принципом особистої відданості та персональної
залежності, а не за принципом компетентності.
Культивування на різних рівнях влади патерналістської соціальної
культури, яка виключає або значно знижує рівень партнерських відносин
між органами публічного управління різного рівня, деформує механізми
відповідальності перед населенням, цінності “справедливого суспільства”
(Дж. Гелбрейт), знижує рівень його соціального капіталу.
Відсутність зацікавленості центральної влади у створенні більш
диференційованих типів соціальної організації та диференційованого
представлення інтересів груп населення, яке має реалізовуватись через
механізм політичної сіті.
Важливим моментом для розуміння політичної сіті конкуруючого типу, який
будується на клієнтелістських відносинах, є те, що її функціонування
знаходить підтримку з боку недержавного сектору – політичних партій,
засобів масової інформації, організацій громадського сектору Нівелюється
позитивна суспільна роль останніх як основних осередків громадянського
суспільства. Окремі регіональні режими можуть отримувати досить значну
підтримку з боку населення, громадських організацій, які імітують
громадський контроль за використанням суспільних ресурсів. Політична
практика транзитивних країн підтверджує, що сам факт створення
організацій недержавного сектору та надання їм особливого правового
статусу ще не гарантує формування симетричної політичної сіті, яка має
інтегрувати регіональні спільноти в єдине ціле. Натомість формуються
інший спосіб консолідації, які О. Фісун називає неопатрімоніальним[18,
с. 31]. Позитивний інституціональний ефект від діяльності організацій
недержавного сектору виникає за умови, коли у ній поєднується
легітимність, моральність та відповідальність перед тими, кого вони
представляють, і перед суспільством у цілому. Така постановка питання
передбачає, що самі громадські організації мають здійснювати свою
діяльність як демократичні структури, тобто бути підконтрольними з боку
населення та виборних органів.
Деформалізація правил взаємодії влади, бізнесу, громадського сектору,
що спирається на технологію клієнтелізму, за висновками А. Гараня та С.
Макєєва в Україні переживає справжній ренесанс[7, с.202]. За умов
переважаючого впливу негативних інституціональних ефектів, які викладені
вище, принцип максимізації прибутку суб’єктів економіки, що визначає
модель ринкової поведінки, екстраполюється на сферу політики. Зникає
межа у мотивах поведінки в структурах ринкової та політичної систем. Д.
Бьюкенен з цього приводу зазначає: “Індивіди у політичному процесі не
можуть керуватись звичайними правилами торгівлі, оскільки споживачем
суспільних благ є не окрема людина, а суспільство у цілому. Тим не менш
у політиці все ж таки існує аналог вільної торгівлі. Це згода між
людьми, притаманна будь-якому виду обміну. Одностайність, що досягнута
учасниками колективного вибору у політиці, аналогічна добровільному
обміну індивідуальними товарами на ринку”[5]. Звідси Д. Бьюкенен робить
висновок, що необхідно реформувати політичні процедури у такий спосіб,
щоб вони сприяли суспільній злагоді.
0
4
6
J
?????????????????????E?их акторів, узгоджених з загальнонаціональними
інтересами. Це потребує трансформації інституціонального середовища та
зміни інституціональної практики. З точки зору інституціонального
підходу для цього мають бути поставлені якнайменше такі основні цілі: а)
усунення протиріччя між формальними правилами та реальними практиками,
направлення інституціональної деформалізації у русло нормативних
цінностей (досягнення сумісності цілей формальних і неформальних
практик); б) ліквідація “інституціональних пасток”, які є основою
опортуністичної поведінки.
Якщо дотримуватись абстрактної логіки, що не потребує деталізації, можна
виділити два основних стратегічних напрямки досягнення зазначених цілей.
Перший – це досягнення суспільної злагоди через удосконалення
інституціональної моделі територіального розвитку, яка б враховувала б
основні параметри ефективності публічної влади – систему демократичного
контролю і режим кооперації влад різного рівня. Дотримання цих
параметрів має стати предметом наукової дискусії у контексті взаємодії
формальних та неформальних інститутів. Останні не отримали належної
уваги з боку наукової спільноти і офіційних органів влади, зокрема при
обговоренні концепції державної регіональної політики, політичної
реформи та прийнятті відповідних законодавчих актів. Відсутня наукова
полеміка щодо неформальної складової інституціональної реформи, яка
міститься у питаннях удосконалення конституційної моделі держави;
взаємовідносин органів публічного управління різних рівнів (центру,
регіонів, органів місцевого самоврядування); досягнення пропорційності
матеріально-фінансових ресурсів регіональної та місцевої влади,
закріплення у законодавстві відповідних функцій і повноважень; наявності
системи ефективно функціонуючих інститутів громадянського суспільства,
які мають забезпечувати диференційоване представництво інтересів
територіальних громад; досягнення згоди між регіональними елітами щодо
пріоритетів та перспектив регіонального та загальнонаціонального
розвитку.
Реалізація вимог неоінституціонального підходу, які стосуються
кооперації інститутів держави, самоврядування та громадянського
суспільства на основі довіри, зважаючи на незавершеність державного
будівництва, неефективність влади, незрілість інститутів демократії,
наявність асиметричних політичних сітей, не може бути швидкою. На цей
час ще відсутня систематизована наукова база, яка б дала відповіді на
питання: у чому полягає різниця між інституціональною моделлю та
інституціональною практикою та яким чином долається розрив між ними; яке
співвідношення структурних і персоналізованих факторів в
інституціональній практиці; які існують реально діючі механізми
відповідальності політико-адміністративної та економічної еліт,
громадських лідерів за виконання покладених на них завдань в умовах
відсутності дієвого контролю з боку структур громадянського суспільства.
У цій ситуації найбільш результативним варіантом узгодження формальних
та неформальних практик буде інституціональна модель, яка стимулює
самоорганізацію місцевих та регіональних політичних і економічних
структур. Вона підвищує значимість договірних відносин між центром,
регіонами і містами. Їхнє впровадження у сферу територіального розвитку
є легітимною формою укладення інституціональної угоди, у якій
формулюються додаткові зобов’язання сторін щодо загальноприйнятих правил
гри. Вона сприяє усвідомленню регіональної та місцевої еліти своєї
відповідальності за стратегію розвитку відповідних територій,
стимулюватиме більш ефективну взаємодію між різними рівнями влади.
У той же час, децентралізація територіального розвитку має
супроводжуватись посиленням контролю за фінансово-матеріальною
діяльністю органів місцевого самоврядування, що пов’язано з необхідністю
захищати публічні інтереси від монополії групових інтересів в умовах
відсутності належного юридичного і політичного механізмів їхнього
захисту на місцевому рівні. У західних країнах такий контроль
називається “обмеженням демократії”[6, с.137]. У контексті необхідності
обмеження демократії, видається обґрунтованою пропозиція деяких
вітчизняних дослідників посилювати економічну самостійність регіонів та
міст України, з огляду на економічний стан та ступінь розвитку державних
інститутів, у формі експерименту як локального відпрацювання підходів,
методів та механізмів активізації місцевої соціально-економічної
політики[3, с.35 – 36].
Другий шлях узгодження цілей формальних та неформальних практик – це
підключення регіонів у глобальні процеси через механізми
культурно-економічної регіоналізації – просторово-фрагментарної
локалізації культурної, економічної, управлінської видів діяльності, які
узгоджуються в часі із світовими ритмами суспільного життя та базуються
на новітніх соціальних практиках. Загальна логіка досягнення сумісності
цілей формальних та неформальних практик передбачає формування моделі
інституціональної практики, орієнтованої на вироблені більш розвиненою
соціальною системою універсальні зразки, які необхідно адаптувати до
соціокультурного середовища, яке знаходиться під значним впливом
інституціональних пасток. З цієї точки зору політичний трансферт
позитивних інституціональних практик є фактором усунення негативних
інституціональних ефектів, що дозволяє підвищити ефективність інститутів
публічного управління та соціально відповідального бізнесу.
Формування та підтримка культурно-управлінських зразків діяльності з
місцевого та регіонального розвитку відповідно до світових стандартів є
необхідним елементом формування параметрів ефективності інституту
публічного управління. Таким стандартом на сьогодні є новий публічний
менеджмент ( New Public Management – NPM), який зародився у 70 – х роках
минулого століття в англомовних країнах та поширився на країни Європи
після запровадження у 90 – х роках Організацією економічного
співробітництва та розвитку Програми публічного менеджменту PUMA (Public
Management Programm). Кристофер Полліт (Christopher Pollitt), аналізуючи
результати реформування публічного управління, звертає увагу на вражаючі
подібності та значні розходження у підходах[22]. Він зазначає, що саме
подібності (культурно-управлінська ідентичність і спільні моральні
цінності та норми), а не розходження сприяють міжрегіональній співпраці
у світовому масштабі. У цьому руслі адепти формування „Гуманістичної
Європи” ведуть пошук моральної ідентичності. Вони надають пріоритет у
публічному управлінні не аналітичним методам, а моральним принципам.
Вони стверджують про необхідність створення наднаціональної етики
сектору публічного управління, яка має забезпечити принципи
верховенства права та відповідальності, розроблених у рамках
християнської культурної традиції, а також гарантувати неподільне
поєднання моральності та політики [20].
Акцентування уваги на управлінських технологіях, які поєднують
моральність та політику, логічно витікає з неоінституціонального
підходу, який розглядає довіру як необхідний компонент публічного
управління. Управлінська технологія, що не враховує фактор довіри, не
може бути ефективною. Інституціональний аспект підкреслює важливість
завдань органів публічного управління щодо формування позитивного іміджу
влади у населення. Новітній світовий досвід формування відносин між
владою і суспільством, зазначає С.М. Серьогін, є актуальним для сучасної
української влади. Він враховує тенденції глобалізації, нову парадигму
гуманістичного світогляду та сучасні підходи до формування і здійснення
державної соціальної політики, які на цей час, переважно формують
іміджеологічні характеристики державної влади[14, с. 295].
Підключення регіонів у глобальні процеси сприяє перетворенню “тіньового”
бізнесу у соціально відповідальний бізнес. Вплив останнього може
охоплювати економічну, соціальну і духовну сфери регіонального життя.
Соціальна відповідальність регіональної економічної еліти виявляється,
передусім, у своєчасній виплаті заробітної плати, її підвищення до
соціально прийнятних стандартів, у забезпеченні балансу попиту і
пропозицій на ринку праці, створенні робочих місць тощо. Однак
економічна еліта може посилити свою суспільну роль, впливаючи на
формування і реалізацію соціально-економічної політики на відповідних
територіях шляхом прийняття певних соціальних та етичних зобов’язань.
Останні є формою інституціональної угоди в сфері бізнесу, оскільки вони
є додатковими відносно національного законодавства. Її прикладом є
добровільне прийняття Нафтовою компанією “ЛУКОЙЛ” Соціального кодексу,
згідно якого вона зобов’язується дотримуватись: економічно виправданих
соціальних та етичних стандартів життя працівників незалежно від
поточної ситуації в країні та світі (політика оплати праці, соціальна
політика щодо молодих працівників, медичне страхування, соціальна
підтримка пенсіонерів та інвалідів тощо); принципів соціально
відповідальної участі компанії у житті суспільства (природоохоронна
діяльність, розвиток науки, освіти та інновацій, підтримка культури і
спорту, збереження національно-культурної самобутності регіону,
підтримка соціальних груп та громадських об’єднань)[1].
Укладання інституціональної угоди у сфері бізнесу на міжнародному рівні
здійснюється шляхом приєднання до Глобальної угоди про спільні цінності
та принципи (Глобальна угода). Її ініціатором став Генеральний секретар
ООН, який виступив на Всесвітньому економічному форумі 31 січня 1999
року з ідеєю об’єднати діяльність агентств ООН, національних урядів,
ділових кіл, громадських організацій з метою підтримки принципів у
галузі прав людини, праці та навколишнього середовища. Ці принципи
передбачають: захист та дотримання міжнародних прав людини у сфері
впливу учасників Угоди; підтримку асоціацій, визнання права на
колективний договір, ліквідацію дискримінації праці; взяття на себе
екологічної відповідальності за прийняття рішень тощо[19].
Дотримання вимог зазначених принципів є критерієм соціально
відповідальної поведінки бізнесу, яка передбачає наявність у ній
неринкових елементів у відтворювальній діяльності компанії, пов’язаних
із формуванням партнерських відносин[15, с. 93]. Від цього бізнес
втрачає певні ринкові вигоди, але й одночасно набуває переваги соціально
відповідального іміджу бізнес-структури, що дозволяє знизити ризик
підприємництва та трансакційні витрати на роботу з населенням, органами
публічної влади, громадськими організаціями. Окрім цього, соціально
відповідальна поведінка бізнесу у перспективі попереджує ситуацію
соціальної поляризації і дестабілізації, яка, як відомо, є несприятливим
середовищем для його розвитку.
Цілі соціально відповідальних органів влади, бізнесу, громадського
сектору досягаються у рамках діяльності, яка передбачає партнерство,
посередництво, залучення місцевих та регіональних структур до
розв’язання спільних проблем через політичні діалоги, навчання,
реалізацію спільних проектів на основі цінностей, що викладені у
Глобальній угоді. Така діяльність є зразком функціонування симетричної
політичної сіті територіального розвитку з позитивними
інституціональними ефектами.
Висновки:
Основними стратегічними напрямками формування симетричних політичних
сітей територіального розвитку в Україні є:
а) удосконалення інституціональної моделі з врахуванням необхідності
подолання негативних інституціональних ефектів неформальних практик та
формування інституціональних умов для самоорганізації місцевих та
регіональних політичних і економічних структур;
б) підключення регіонів у глобальні процеси з метою адаптації зразків
більш розвинених інституціональних практик в сфері публічного
управління, бізнесу, громадського контролю.
Кінцевим результатом інституціональних перетворень та підключення
регіонів у глобальні процеси має стати досягнення згоди між
регіональними елітами щодо пріоритетів та перспектив регіонального та
загальнонаціонального розвитку, формування довіри з боку населення до
інститутів держави, самоврядування, бізнесу та громадянського
суспільства. Наукове обґрунтування механізмів досягнення цих цілей є
перспективним напрямком подальших досліджень у рамках
неоінституціонального підходу.
Література
Аверин А.В. Социальная ответственность региональной экономической элиты
// Властные элиты современной России в процессе политической
трансформации. – Ростов – на – Дону, 2004. Метод доступу: HYPERLINK
“http://www.skags.ru/public_text.php?public_uid=310&topic_uid=1”
http://www.skags.ru/public_text.php?public_uid=310&topic_uid=1
Афанасьев М. Н. Клиентелизм и российская государственность: Исследование
клиентарных отношений, их роли в эволюции и упадке прошлых форм
российской государственности, их влияния на политические институты и
деятельность властвующих групп в современной России / Московский
общественный научный фонд. — М. : МНФ, 2000. — 317с. — (Серия
“Монографии”; вып. 9).
Бойко-Бойчук О.В., Васюник І.В., Верланов Ю.Ю. Качур П.С. Нові підходи
до розвитку міст та регіонів України (методологічні засади
державно-правових експериментів). – К.: Міленіум, 2003. – 134 с.
Бураковский И., Новицкий В. Экономические преобразования в Украине //
Политические и экономические преобразования в России и Украине / Отв.
Ред. В. Смирнов. – М. “Три квадрата”, 2003. – с. 73 – 114.
Бьюкенен Д. Конституция экономической политики // Вопросы экономики. –
1994. – № 6. Метод доступу: HYPERLINK
“http://institutional.boom.ru/TPC/Bujukenen.htm”
http://institutional.boom.ru/TPC/Bujukenen.htm (станом на 10.01. 2006
р.)
Вобленко С.В., Вобленко Н.А., Говоренкова Т.М. Культура городского
самоуправления. Учебн. Пособие / Под ред. С.В. Вобленко. – Николаев:
ТЕТРА, 1997. – 367 с.
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
