Місцеві вибори та їх наслідки
Відповідно до Закону України “Про вибори депутатів Верховної Ради
Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад та сільських,
селищних, міських голів” від 6 квітня 2004 року, із змінами, внесеними у
вересні 2005 року, в березні 2006 року в Україні були проведені місцеві
вибори. Який вплив вони мали на стан місцевого самоврядування?
Перш за все йдеться про персональний склад регіональних рад, де
виявилися представленими не стільки громади, скільки політичні партії.
Так, за результатами виборів депутатів Луганської обласної ради в її
складі повністю відсутні представники Антрацитівського, Краснодонського,
Лутугинського, Міловського, Новопсковського та Попаснянського – цілих
шести районів. Територіальні громади міст Антрацита, Брянки,
Первомайська, Рубіжного; райони Біловодський, Білокуракинський,
Кремінський, Марківський, Новоайдарський, Сватівський, Слов’яносербський
та Троїцький представлені в обласній раді лише одним депутатом кожен. У
той же час територіальну громаду міста Луганська в обласній раді
представляють 70 депутатів зі 120 обраних, що складає 58 відсотків її
складу, а три депутати взагалі є членами територіальної громади міста
Києва.
Ще більші диспропорції спостерігаються у складі депутатів Харківської
обласної ради. Там із загального складу 150 депутатів 121 (понад 80%!)
належать до територіальної громади м.Харкова, а 2 депутати (1,3% )
належать до територіальної громади міста Києва. Аж 14
адміністративно-територіальних одиниць області в обласній раді не
представлені взагалі.
Аналогічні проблеми виникли і на рівні районних рад щодо представництва
інтересів територіальних громад міст, селищ та сіл у цих представницьких
органах місцевого самоврядування. Так, з 1287 депутатів районних рад
Харківщини територіальні громади відповідних райцентрів представляють
більше 49,4% депутатів, інші територіальні громади представляють 45,1%
депутатів, а ще 5,4% депутатів є членами громад з-поза меж відповідних
районів і навіть області.
Подібна ситуація склалася також в обласних та районних радах інших
регіонів України.
Однак, згідно з статтею 140, частина 4, Конституції України обласні та
районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють
спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст відповідної
території. Яким же чином сформовані за партійним принципом, а точніше
деформовані обласні та районні ради, у складі кожної з яких не
представлені чи недопредставлені десятки територіальних громад та
районів; тисячі, десятки тисяч, сотні тисяч членів територіальних громад
можуть представляти спільні інтереси цих громад? Питання виглядає
риторичним.
У більшості експертів виникає обґрунтований сумнів у відповідності
чинної версії Закону України “Про вибори депутатів Верховної Ради
Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад та сільських,
селищних, міських голів” Конституції України. Адже попередній виборчий
закон, за яким в 2002 році депутати районних та обласних рад обиралися
від багатомандатних виборчих округів, утворених за територіальним
принципом, забезпечував кожній громаді, кожному району рівне
представництво у відповідній районній чи обласній раді, а значить рівні
можливості для захисту там своїх інтересів.
Перші ж рішення сесії новообраних обласних та районних рад підтвердили
найсумніші прогнози щодо заполітизованості діяльності рад, обраних за
пропорційної системою.
Так, згадана вище обласна рада Луганщини – області з жахливим станом
комунального господарства, де вже відбулися катастрофічні комунальні
аварії в містах Суходольську (літо 2003 року) та Алчевську (зима 2006
року), замість розробки і прийняття першочергових нагальних рішень, які
допомогли б уникнути подібних катастроф у найближчому майбутньому,
почала з дискутування і прийняття рішення щодо надання російській мові
статусу регіональної в області. Хоча вирішення питань мовної політики до
повноважень обласних рад не належить. І відповідно до статті 19, частина
2, Конституції України органи місцевого самоврядування “зобов’язані
діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією та законами України”. Депутати ж, очевидно, помилково
вважають, що в сфері місцевого самоврядування діє принцип: “дозволеним є
все, що не заборонено”.
Зазначене значною мірою стосується й рішень Севастопольської та
Харківської міських рад про визнання російської мови на їхніх територіях
регіональною.
Визначений законом перелік повноважень представницьких органів місцевого
самоврядування не передбачає також жодних їхніх повноважень у сфері
міжнародної політики та міжнародних відносин. Незважаючи на це,
Миколаївська міська рада вирішила оголосити своє місто “зоною, вільною
від НАТО”. Очевидно, питання власних визначених законом повноважень,
передусім щодо утримання і розвитку систем життєзабезпечення міста –
наприклад, доріг – депутатів не дуже цікавили.
???????^?, Львівської – чотири, а Харківської – аж шість заступників
голови обласної ради!
Нічим іншим, як правовим нігілізмом подібні дії з боку новообраних рад
та їхніх голів назвати не можна. До більшості з них були застосовані дії
прокурорського реагування, однак у кожному такому випадку прокурорські
подання були радами відхилені.
В декількох випадках незаконні рішення місцевих рад були скасовані
судами. Такі судові рішення мали місце, наприклад, щодо рішень
Херсонської обласної та Миколаївської міської рад з мовних питань.
Негативним наслідком дії закону про місцеві вибори є також безкінечне
затягування виборів посадових осіб та органів місцевого самоврядування.
На початок листопада 2006 року в Україні мали відбутися позачергові
місцеві вибори у 23 територіальних громадах. На це з державного та
місцевого бюджетів необхідно виділити 3984,303 тис. грн. Але й це ще
далеко не все.
Питання розвитку місцевого самоврядування в Україні, на жаль, займали не
дуже велике місце в програмах, з якими політичні сили – переможці
парламентської кампанії 2006 року йшли на вибори. Можливо, це
пояснюється тим, що ці документи були розраховані на найширше коло
виборців, тому й містили лише узагальнені положення, що не так
відображали, як позначали позиції партій чи блоків з тих або інших
проблем. Тож і місцеве самоврядування потрапило до числа не
найважливіших з точки зору суб’єктів виборчого процесу напрямків, про
які варто було інформувати населення*.
Ці вибори так і не стали змаганням програм. Переможці визначалися за
іншими критеріями, які великою мірою ґрунтувалися на тому, наскільки
політична сила в тому чи іншому регіоні України відповідала уявленню
великих електоральних груп населення про “свою” чи “не свою”.
Точкою дотику опонентів були загальні вимоги щодо наміру розвивати
місцеве самоврядування. Ось, наприклад, витяги з кількох програм:
– “Місцеве самоврядування отримає реальний власний бюджет, майно та
повноваження для кадрових призначень” (СПУ);
– “Господарювати на місцях будуть територіальні громади, які отримають
для цього повноваження і ресурси” (Блок “Наша Україна”;
– “Перетворимо місцеве самоврядування у справжню владу, розширимо їх
повноваження та вірно визначимо джерела фінансування” (Блок Юлії
Тимошенко);
– “Ми залишаємось послідовними прихильниками … підвищення ролі і
розширення повноважень органів місцевого самоврядування у сфері
бюджетної політики і соціально-економічного розвитку регіонів” (КПУ).
Лише одна політична сила – Партія регіонів – у своїй
передвиборчій програмі робила наголос не на місцевому, а на
регіональному самоврядуванні, що, втім, навряд чи заперечує необхідність
розширення прав і повноважень територіальних громад. Тим більше, що й
самого терміну “регіональне самоврядування” у нашому законодавстві не
існує.
Тобто, погляди на розвиток місцевого самоврядування основні політичні
гравці декларують якщо і не тотожні, то доволі близькі. Це означає, що і
питання законодавчого забезпечення цього розвитку мають вирішуватися
якщо і не автоматично, то, принаймні, без особливих проблем.
А те, що ці питання обов’язково постануть перед народними депутатами –
цілком очевидно, бо їхня нагальність визначається самим життям.
Хочеться сподіватися, що декларована відданість ідеям розвитку місцевої
демократії – це не просто агітаційне гасло, і що наші територіальні
громади незабаром отримають потужну нормативно-правову підтримку для
свого розвитку.
Тому фахівці окреслюють такі можливі виходи із ситуації, що склалася.
Перший варіант дій:
невідкладно прийняти зміни до Закону “Про місцеве самоврядування в
Україні”, чітко розмежувавши обов’язки і права ради і міського голови.
Очевидно, за діючих умов обрання, варто визначити міського голову, як
самостійного главу виконавчого органу ради, при цьому виконком, як
колегіальний орган втрачає смисл (схема президентської республіки).
Одночасно варто було б збільшити самостійність ради, надавши їй власного
головуючого (що неможливо за діючої Конституції). Вкрай формалізувати
процедуру дострокового припинення повноважень голови радою, в ідеалі
залишивши лише шлях референдуму довіри голові та припинення повноважень
судовим рішенням;
переглянути Закон “Про політичні партії”, зобов’язавши партії включити
до своїх програм питання політики на місцевому рівні;
переглянути закон про статус депутата, надавши партіям право відкликати
депутатів, котрі порушують статут і програму партії, рішення центральних
і місцевих органів партії. Без цього на наступних виборах виборець не
зможе пред’являти партіям жодних претензій – відповідь буде “Наших
депутатів перекупили”, отже зараз партії фактично позбавляються
політичної відповідальності.
Другий варіант — повернутися до змішаної мажоритарно-пропорційної або
повністю мажоритарної системи виборів.
Третій варіант — зберегти пропорційну систему виборів, але призначення
керівників міської виконавчої влади (міст обласного значення)
здійснювати міськими радами з числа висококваліфікованих фахівців — на
конкурсних засадах створювати міські управи), як, наприклад, у Польщі,
США та інших країнах.
* Див.: Степанович Д. Багатопартійною толокою зміцнимо самоврядування? –
Бюл. “Партнери”, № 5 (82), травень 2006 р.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
