.

Розвиток та функціонування української науково-педагогічної періодики в 50-80-х роках XX століття (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
173 3199
Скачать документ

Розвиток та функціонування української науково-педагогічної періодики в
50-80-х роках XX століття

Для розвитку педагогічної науки важливе значення має система
представлення та розповсюдження науково-педагогічних результатів, однією
зі складових якої є наукова педагогічна періодика. Вона посідає в цій
системі одне з провідних місць: саме їй надають перевагу
науковці-педагоги та освітяни-практики для оприлюднення своїх наукових
розроблень. Наукова педагогічна періодика забезпечує реципієнтів
оперативною інформацією щодо нових розробок в освітянській галузі; надає
можливість стежити за проміжними результатами досліджень, які ще
тривають, за розвитком педагогічної науки та практики; сприяє
впровадженню науково-педагогічних досліджень у широку освітньо-виховну
практику, підвищенню теоретичного і професійного рівня як науковців, так
і вчителів-практиків, працівників народної освіти тощо. З одного боку,
наукові педагогічні періодичні видання розкривають реалії
науково-педагогічного життя країни, а з іншого – впливають на процеси,
що відбуваються в освітянській сфері в цілому. Тому ми вважаємо, що
звернення до вивчення тенденцій розвитку української
науково-педагогічної періодики як засобу науково-педагогічної
комунікації є вкрай необхідним завданням.

Розвитку науково-педагогічної періодики присвячено чимало наукових
праць. Їх аналіз дозволив зробити висновок, що здебільшого в них
відображено тенденції розвитку української педагогічної періодики в
середині XIX століття – початку XX століття. Так, у працях І.Нефьодової,
З.Полуяктової, У.Яворської досліджено розвиток окремих педагогічних
журналів). Чималу кількість наукових робіт присвячено висвітленню
особливостей становлення та розвитку різних проблем освітньої галузі на
сторінках педагогічної періодики. Серед авторів цих робіт – І.Мельник,
М.Кухта, А.Говорун (вивчення проблеми виховання); І.Дубінець
(дослідження питання просвіти батьків); С.Лаба (розкриття втілення ідей
української національної школи); Е.Панасенко (дослідження особливостей
відображення ідеалу вчителя); О.Адаменко (розгляд особливостей
висвітлення питань розвитку школознавства, профільного навчання,
запровадження ТЗН). Проблеми національної школи на сторінках
непедагогічної преси були предметом аналізу І.Зайченка та інших.

Аналіз наукової літератури засвідчив, що науково-педагогічна періодика
середини XX століття поки що залишилася поза увагою вчених. Тому метою
нашої статті є аналіз тенденцій розвитку української
науково-педагогічної періодики у період 50-80-х років XX століття як
засобу науково-педагогічної комунікації.

На розвиток наукової педагогічної періодики впливає значна кількість
чинників. На наш погляд, основними серед них можна вважати загальні
процеси розвитку педагогічної науки й освіти; потреба вчених-педагогів
та освітян-практиків в інформаційному обміні; соціально-економічний та
політичний стан держави.

Якщо розглянути в середину XX ст., то соціально-економічний та
політичний розвиток України відбувався як складової СРСР, відповідно
наука республіки була частиною його наукового простору. У цей період, як
зазначала О.Адаменко, українській педагогічній науці були притаманні
жорстка централізація та планування, заідеологізованість, низький рівень
міжнародних комунікацій, орієнтація переважно на внутрішньо локальний
розвиток [1]. На наш погляд, ці тенденції наклали свій відбиток і на
розвиток української наукової педагогічної періодики.

Посилаючись на дослідження В.Зябкіна, зауважимо, що зазначені тенденції
мали свій початок у 1931 році, коли Центральним комітетом ВКП (б) було
прийнято постанову “Про видавничу роботу” [2]. У ній звернено увагу на
низку серйозних недоліків у періодичній видавничій справі: редакції не
завжди мали плани, журнали страждали від нестачі авторських кадрів. Це
було притаманним не лише суспільно-політичній, а й педагогічній
періодиці. Так, у постанові ЦК ВКП (б) “Про початкову і середню школу”
(1931 рік) було започатковано реорганізацію журнально-видавничої справи,
головною метою якої було “переглянути існуючі періодичні видання з
питань педагогіки з метою рішучого покращення якості й повернення
обличчям до школи та її потреб, з обов’язковим залученням у редакційний
апарат учителів” [3, с. 358]. У зв’язку з цими реорганізаціями в 30-ті
роки XX ст. кількість педагогічних журналів помітно скоротилася.
Периферійні журнали припинили своє існування [4].

На заідеологізованість преси вказував і С.Сірополко: “… в Україні вся
преса – загальна й спеціальна – є пресою комуністичної партії, що
бореться за соціалізм, за світову пролетарську революцію” [5, с. 852].
Для прикладу він наводить журнал “Шлях освіти”, який з 1931 року
перетворився на журнал “Комуністична освіта”. Цитуючи статтю від
редакції, він вказує на те, що назву журнал змінив “…для того, щоб
підкреслити цей бойовий більшовицький комуністичний характер завдань, що
стоять перед журналом” [5, с. 852].

На наш погляд, такі ж тенденції мали місце й у середині XX ст.
Незважаючи на історичні реалії періоду, який ми розглядаємо, в Україні
діяли власні науково-дослідні педагогічні установи, наукові школи зі
своїми педагогами-науковцями та педагогами-практиками, які інтегрували
педагогічні знання, що поширювали їх  різними засобами
науково-педагогічної комунікації.

У 1951 році Міністерством освіти Української РСР було засновано два
науково-методичних журнали – “Українська мова в школі” та “Література в
школі”. Ці журнали у 1963 році припинили своє існування: замість них
було створено науково-методичний журнал „Українська мова і література в
школі”, який і продовжив традиції своїх попередників.

Свою діяльність після довготривалої перерви в 1951 році відновив
методичний журнал Міністерства освіти УРСР “Дошкільне виховання”.
Історія “Дошкільного виховання” почалася в травні 1931 року, коли в
Харкові було видано перший номер журналу “За комуністичне виховання
дошкільника” – органу НКО УРСР. Тоді, у 30-ті роки XX ст., журнал
відігравав важливу роль у становленні й зміцненні дошкільного виховання
в республіці, підготовці нових кадрів спеціалістів, у їх теоретичному і
методичному озброєнні. У роки Великої Вітчизняної війни журнал не
видавався [6, с. 92].

На початку 1969 року систему науково-педагогічної періодики України
доповнив методичний журнал з проблем початкової освіти – “Початкова
школа”. Відзначимо, що до появи видання проблеми початкової освіти
педагоги-науковці та вчителі-практики мали можливість обговорювати на
сторінках “Радянської школи” у рубриці “Початкове навчання”. Але
кількість статей, починаючи з моменту заснування рубрики в журналі, з
кожним роком зростала, що, на наш погляд, сприяло появі нового
педагогічного журналу.

У 1976 році в Україні було започатковано видання ще одного методичного
журналу, засновником якого виступило Міністерство освіти Української РСР
“Русский язык и литература в школах УССР” (з 1984 року – “Русский язык и
литература в средних учебных заведениях УССР”, а з січня 1993 по квітень
1996 року – “Відродження”, з травня 1996 року і дотепер – “Всесвітня
література в середніх навчальних закладах України”).

На сторінках усіх зазначених журналів друкувалися статті, що сприяли
ознайомленню освітян з передовим досвідом кращих учителів, вихователів
та шкіл республіки щодо розв’язання найважливіших питань шкільної
освіти. Майже в кожному номері містилися методичні матеріали і поради,
що були розраховані на допомогу вчителям; рецензії на підручники та нову
методичну літературу; статті-звіти з педагогічних заходів, які
відбувалися в республіці. Ці журнали допомагали освітянам-практикам у
підвищенні їх фахового рівня, зростанні педагогічної майстерності тощо.

Особливе місце серед усього загалу науково-педагогічної періодики у
другій половині XX ст. та початку XXІ ст. посідав і має й дотепер
науково-педагогічний журнал “Рідна школа” (“Радянська школа”).

Він був започаткований ще в 1922 році в Харкові Колегією наркомату
України; уперше був надрукований російською мовою під назвою “Путь
просвещения”. Через рік він уже видавався двома мовами: українською – з
назвою “Шлях освіти” та російською – з назвою “Путь просвещения”.
Починаючи з 1926 року, журнал став виключно україномовним. У його назву
змінено на таку: “Комуністична освіта”, під цією назвою він виходив до
1941 року. Видання було відновлено у 1945 році під назвою “Радянська
школа”. У ньому було продовжено традиції свого попередника – журналу
“Комуністична освіта”; у 1991 році назву змінено на “Рідна школа” [7]. У
часописі друкувалися містив статті, в яких узагальнювали результати
науково-дослідної роботи науково-дослідних інститутів педагогіки і
психології, кафедр педагогіки, досвід навчально-виховної роботи
передових учителів України.

За період свого існування часопис здобув надійну репутацію важливого
науково-педагогічного видання. Так, у період з 50-х до 80-их років XX
століття цей журнал був єдиним центральним друкованим
науково-педагогічним періодичним виданням Міністерства освіти УРСР. У
ньому розкривалися питання теорії педагогіки, апробації проектів,
нововведень і практичних результатів педагогічних досліджень,
узагальнення передового досвіду вчителів-новаторів, поширення
інноваційних педагогічних ідей; публікації завжди стимулювали
розгортання науково-дослідної роботи, сприяли зростанню наукового
потенціалу викладачів і науковців, підвищенню якості навчально-виховного
процесу в загальноосвітніх навчальних закладах та вищих педагогічних
навчальних закладах. Більш детально діяльність цього журналу в 50-60-х
роках XX століття було нами розглянуто у попередній роботі [8].

З 1950 року до 1989 року в Україні друкувалося всього п’ять педагогічних
журналів. Такі журнали, як “Українська мова та література в школі”,
“Початкова школа” та “Русский язык и литература в школах УССР” знайомили
освітян з розв’язанням актуальних питань у галузі шкільної освіти; у
журналі “Дошкільне виховання” висвітлювалися досягнення педагогіки й
психології в галузі дошкільного виховання. Тільки в часописі “Радянська
школа” одночасно охоплювалося надмірно широке коло питань роботи як
початкової, так і восьмирічної, середньої та вищої школи, теорії та
історії педагогіки, психології, організації народної освіти, освіти
дорослих тощо. Висновок про це дозволяє  зробити наявність таких рубрик
видання: „Проблеми профтехосвіти”, „Професійна орієнтація”, „Школи
працюючої молоді”, „Педагогічна освіта”, „Школа, сім’я, громадськість”,
“Історія педагогіки”, “Початкове навчання” тощо. Тобто насправді він був
міжгалузевим. Отже, аналіз змісту цих журналів, а також деяких
бібліографічних даних [9-11] свідчить про те, що майже всі видання були
науково-методичними, виняток становив журнал “Радянська школа”.

Зазначимо, що всі педагогічні журнали цього періоду мали значні наклади,
що свідчить про доступність цих видань та високий рівень їх
фінансування. Так, наприкінці 60-х років XX ст. наклад журналу
“Радянська школа” становив у середньому 32 тис. примірників.

Крім наукових педагогічних журналів, які видавалися Міністерством освіти
Української РСР у 50-60-х роках XX ст., в окремих областях України своє
поширення набували й учительські рукописні журнали [12; 13].

Так, в Одеській області такі журнали виходили у 8 школах Шполянського
району, серед них – „Наш досвід” (Васильківська середня школа), „З
досвіду школи” (Матусівська середня школа №2), журнали шкіл Балтського,
Котовського, Ізмаїльського районів тощо [12; 13].

Основна мета їх створення – зробити позитивний досвід передових учителів
надбанням широких кіл педагогічної громадськості, що сприятиме
загальному вдосконаленню навчально-виховного процесу [12].

Рукописні журнали існували не лише у школах, вони видавалися також у
районних відділах народної освіти, де була редколегія з чотирьох-шести
вчителів різних спеціальностей. Наприклад, у Котовському районі Одеської
області журнал „Наш досвід” був збірником методичних статей [13, с. 87].

Такі журнали використовувалися вчителями для обміну міжшкільним
досвідом, кожний з них передавався в інші школи району за певним
маршрутом. Цінність публікацій у них полягала в тому, що автори сміливо
пропагували застосування кращих методів навчання, з урахуванням умов
своєї школи, класу, удосконалюючи і таким чином допомагаючи своїм
колегам покращувати навчально-виховний процес. Кращі збірники
використовувалися для конкретної методичної допомоги [13, с. 86 – 87].

Але, окрім позитивного досвіду, варто відзначити і певні недоліки
зазначених видань, саме: не досить критичний підхід до відбору
матеріалів; написання статей одними і тими ж авторами; занадто загальний
характер матеріалів, недостатньо високий методичний рівень розробок, на
жаль, вони не проходили рецензування; у збірниках навіть уміщували копії
статей друкованих видань [12].

????????????)?ащих учителів, педагогічний журнал цим самим схвалював їх
творчі починання, визнавав їх педагогічну доцільність. Такі видання
розширювали можливості кожного вчителя для повсякденного ознайомлення з
роботою своїх колег і для вдосконалення власної педагогічної
майстерності, отже вони підвищували оперативність поширення педагогічної
інформації. З різних видів журналів цілком виправдали себе три:
журнал-збірник статей узагальнювального характеру, журнал-естафета
передового досвіду та журнал інформаційного характеру. Усі вони не
виключали, а навпаки, доповнювали одне одного [13].

На наш погляд, видання таких журналів можна вважати передумовою розвитку
українських регіональних наукових педагогічних журналів. Але подальшого
розвитку ці збірники не отримали.

Як відомо, у 50-60-ті роки XX ст. осередками педагогічної думки в
Україні були педагогічні інститути, обласні інститути підвищення
кваліфікації вчителів, науково-методичні центри, науково-дослідні
інститути педагогіки та психології.

Підвищенню ідейно-теоретичного рівня науково-дослідної діяльності цих
закладів сприяло видання „Наукові записки”, на сторінках якого вчені,
викладачі, аспіранти, студенти педінститутів мали змогу публікувати
результати своїх досліджень з актуальних питань педагогічної теорії і
практики.

Видання “Наукових записок” було розпочато ще до війни, а починаючи з
50-х років XX ст. їх видання було відновлено. З цього часу майже кожний
науковий заклад чи установа мала таке видання. Так, у період з 1950 по
1954 роки такі збірники мали 18 педагогічних інститутів. Міністерство
освіти УРСР щороку планувало видання 15 томів “Наукових записок”. Проте
через низьку якість підготовлених для опублікування робіт цей план
виконувався лише наполовину. Так, Д.Бочков, аналізуючи “Наукові
записки”, відзначав низьку якість записок Сумського, Львівського,
Ворошиловградського та Кам’янець-Подільського педагогічних інститутів
[14]. Ним також було відзначено, що з 1946 року по 1953 рік педагогічні
заклади республіки видали 37 книг „Наукових записок”: Київський
педінститут – 9 книг, Харківський – 4, Львівський – 4, Вінницький,
Одеський, Миколаївський, Черкаський, Ніжинський – по 2, Сталінський,
Запорізький, Житомирський, Кіровоградський, Полтавський, Луцький,
Сумський, Херсонський – по 1. По одній книзі видали Київський і
Уманський учительські інститути. Окрім того, було надруковано перші
випуски „Наукових записок” Мелітопольського і Кам’янець-Подільського
педінститутів, а також чергові випуски Харківського, Сталінського і
Кіровоградського педінститутів [14].

Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що “Наукові записки” мав
кожний вищий педагогічний заклад. Так, до кінця 50-х років такі видання
мали 36 педагогічних інститутів та Науково-дослідний інститут педагогіки
УРСР (НДІП). Ці збірники виходили секціями й серіями, які формувалися за
певними профілями, наприклад, серія “Філологічна”, серія
“Фізико-математична”, серія “Педагогічна” тощо. Але зауважимо, що, на
жаль, серія “Педагогічна” виходила лише в семи вищих педагогічних
закладах, серед них: Житомирський (1957 рік), Київський (1952, 1955,
1956, 1957 роки), Луганський (1958 р.), Сталінський (1956 рік),
Харківський (1954, 1958 рр.), Черкаський (1958 рік) педагогічні
інститути та НДІП (1957, 1958, 1959 роки). Останні випуски “Наукових
записок” було надруковано в 1963 році.

У 1964 році в Україні було започатковано видання міжвідомчих
науково-методичних збірників, засновником-видавцем яких стали
Міністерство освіти України та НДІП УРСР, які у той час в системі
розповсюдження науково-педагогічних знань посіли значне місце.

Особливе історичне та науково-теоретичне значення, на наш погляд, мав
республіканський науково-методичний збірник „Педагогіка”. Він був
найбільш впливовим науковим педагогічним збірником: за період його
існування вийшов 31 випуск. У виданні було репрезентовано основні
напрями розвитку теорії і практики педагогічної науки в республіці;
розкривалася історія науково-педагогічного співтовариства Української
РСР, висвітлювалися успіхи і досягнення в галузі педагогіки та народної
освіти. Змістове розмаїття матеріалів збірника сприяло взаємозбагаченню
і взаємовикористанню накопичених педагогами-науковцями та
освітянами-практиками знань та досвіду, генерації нових ідей. Збірник
виходив один раз на рік; його наклад не змінювався за весь період
існування і становив одну тисячу примірників.

Як було зазначено в редакційній статті першого випуску, метою збірника
було „сприяти посиленню конструктивної ролі педагогіки в розвитку
народної освіти” [15, с. 3]. Для реалізації цієї мети редакція вміщувала
результати досліджень з дидактики, теорії виховання, школознавства та
історії педагогіки. Як вважає В.Тихомирова, видання стало „ефективною
формою пропаганди найновіших досліджень у галузі педагогіки та історії”,
а матеріали, які розміщувалися в збірнику, „будуть корисні як для
практиків, так і для тих, хто займається педагогічною теорією” [16, с.
104]. Це можна пояснити тим, що на сторінках збірника поєднувалося
друкування теоретичного і практичного матеріалу, тим самим нові ідеї
могли використати як теоретики, так і практики. Такий підхід дозволяв
доносити потрібну інформацію до фахівців освітянської галузі різного
рівня підготовки, робив збірник привабливим для широкого загалу освітян.
Але, на жаль, маленький наклад не давав можливості усім викладачам,
студентам педагогічних інститутів бути постійними читачами збірника
„Педагогіка”; хто, можливо, зовсім не знав про його існування.

Окрім збірника “Педагогіка”, у 1965 році в Україні вже видавалося 17
науково-методичних збірників з різних галузей педагогічної науки:
“Дошкільна педагогіка і психологія”, “Вища і середня педагогічна
освіта”, “Методика викладання математики”, “Методика викладання біології
і хімії”, “Методика викладання української мови та літератури”,
“Методика преподавания русского языка и литературы”, “Питання
дефектології” та інші. Протягом періоду з 1976 по 1980 роки було видано
понад 40 випусків цих збірників [17; 18]. Їх поява сприяла зосередженню
статті за галузями педагогічної науки, тим самим зменшити розсіювання
наукових публікацій у збірниках, а отже – більш оперативному поширенню
наукових досліджень, швидшому пошуку потрібної інформації з тієї чи
іншої проблеми, пов’язаної з розвитком педагогічної науки та практики.

І.Чепелєв, незважаючи на всі позитивні тенденції розвитку цих збірників,
відзначав, що “дуже часто редакційні колегії цих збірників потрапляють у
скрутне становище – немає матеріалів для друку. Статті, що надсилаються
до редакцій, нерідко мають низьку якість або зовсім не є науковими” [17,
с. 10]. Такої ж думки дотримувався й І.Федоренко, який, аналізуючи
четвертий випуск збірника “Педагогіка”, стверджував, що “редколегія
повинна дбати про видання, для статей збірника не достатньо тільки опису
досвіду роботи вчителів” [19, с. 107]. Але разом з тим зазначаємо, що
публікації цих збірників відображали педагогічну дійсність та одночасно
вказували на нові напрями педагогічних досліджень у республіці.

Варто відзначити, що, порівняно з журналами наклад науково-методичних
збірників був незначним і сягав однієї тисячі екземплярів. Цим
обумовлювався обмежений доступ до них викладачів, аспірантів, студентів
педагогічних інститутів.

Аналіз бібліографічних довідників [8-10] дає можливість стверджувати, що
вагома частка наукових педагогічних видань, що продовжують друкуватися,
порівняно з педагогічним журналами, які виходили в Україні у період з
1950 року по 1989 рік, завжди була досить високою (див. табл. 1).

 

 

Таблиця 1

Випуск журналів і видань, що продовжують друкуватися, за період з 1950
по 1989 рр.

 

Типи видань Кількість видань*

1950–1959 1960–1969 1970–1979 1980–1989

Журнали 4 4 5 5

Видання, що продовжуються 40 37 35 21

Усього 44 41 40 26

 

* Зазначимо, що деякі видання, що продовжують друкуватися, виходили
секціями або серіями; у нашій таблиці показники зведеної таблиці містять
дані щодо “Наукових записок” педагогічних інститутів, серія
“Педагогічна”.

 

Аналіз наведених у таблиці кількісних показників свідчить, що найбільша
кількість педагогічних періодичних видань виходила у 50-х роках XX
століття.

У період 1960-1970 роки у керування пресою характеризувалося надмірною
централізацією [20]; у зв’язку з цим майже всі видання педагогічної
спрямованості, які видавалися в Україні, зосереджувалися в центрі, їх
засновником-видавцем були Міністерство освіти і науки УРСР та НДІП УРСР.
На наш погляд, результатом цього було те, що своє існування почали
припиняти різні методичні збірники, інформаційні листи, бюлетені
передового педагогічного досвіду обласних інститутів удосконалення
кваліфікації вчителів. А починаючи з 1984 року відбувалося об’єднання
науково-методичних збірників суміжних галузей між собою, наприклад,
збірники “Методика викладання математики” та “Методика викладання
фізики” були об’єднані в одну науково-методичну збірку “Методика
викладання математики і фізики”. Уже на кінець 1989 року налічувалося
всього 7 науково-методичних збірників. Усі ці тенденції призвели до
поступового зменшення кількості видань, що продовжують друкуватися.

Відзначимо, що на сторінках українських педагогічних журналів та
науково-методичних збірників друкувалися статті, повідомлення не лише
українських учених-педагогів та освітян-практиків; досвідом
науково-педагогічної роботи ділилися відомі вчені, методисти, передові
вчителі інших республік та держав. Завдяки цьому українська наукова
педагогічна періодика відігравала помітну роль у налагодженні наукових
контактів між українськими вченими та їх колегами з інших держав та
союзних республік, що сприяло розвитку міжнародних комунікацій.

Отже, проаналізувавши розвиток української науково-педагогічної
періодики у період з 1950 року по 1980 рік, можемо зробити низку
висновків. Цей час характеризується відродженням існуючих ще до війни
часописів, зокрема “Радянська школа” та “Дошкільне виховання” і водночас
заснуванням нових педагогічних журналів, які видавалися українською
мовою. Разом із журналами в Україні поширення набули і міжгалузеві та
міжвідомчі науково-методичні збірники педагогічної спрямованості. Аналіз
структури і змісту часописів дав змогу зробити висновок, що українська
наукова педагогічна періодика 50-80-х років XX століття виконувала
функцію науково-методичного забезпечення освіти. Її можна вважати
потужним джерелом як наукової (теоретичної), так і методичної інформації
педагогічного спрямування. Завдяки цьому вчасно відбувалося інформування
освітян щодо нових експериментальних педагогічних досліджень, про нові
підходи та методики навчання і виховання молодого покоління в
Українській РСР.

Проте, поряд з позитивними тенденціями у своєму розвитку українська
науково-педагогічна періодика радянського періоду була все-таки
кількісно меншою порівняно з періодичними виданнями, які видавалися у
Москві.

Спостерігаючи за формуванням мережі українських наукових педагогічних
періодичних видань у період з 1950 року по 1989 рік, доходило висновку
про централізацію видавничої справи педагогічної періодики, оскільки
більшість наукових педагогічних періодичних видань видавалися в Києві
Міністерством освіти Української РСР та Науково-дослідним інститутом
педагогіки УРСР. У цей час функціонування наукової педагогічної
періодики знаходилося під ідеологічним контролем, який диктував умови
розвитку як науки, так і освіти.

Отже, незважаючи на безпосередній зв’язок із соціально-політичним життям
республіки, науково-педагогічна періодика відігравала важливу роль у
комунікаційних зв’язках між вченими-педагогами та освітянами-практиками
– надавала можливість відстежити розвиток та діяльність тих чи інших
вітчизняних педагогічних шкіл, професійний зріст учених-педагогів та
освітян-практиків, їх міжнародні зв’язки; відображала розвиток основних
галузей педагогічної науки, висвітлювала актуальні проблеми виховання і
навчання.

Перспективними напрямами подальших досліджень ми вбачаємо поглиблений
аналіз змісту публікацій провідних науково-педагогічних періодичних
видань 50-80-х років XX ст. з метою врахування їх особливостей під час
формування змісту сучасних періодичних педагогічних видань.

 

Список використаної літератури

1.      Адаменко О.В. Українська педагогічна наука в другій половині XX
століття: Монографія. – Луганськ: Альма-матер, 2005. – 704 с.

2.      Об издательской работе: Постановление ЦК ВКП(б), 1931 г. // КПСС
в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. – М., 1984.
– Т. 5. – С. 339-346.

3.      О начальной и средней школе: Постановление ЦК ВКП(б), 1931 г. //
КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. – М.,
1984. – Т. 5. – С. 353-361.

4.      Зябкин В.Е. Педагогические журналы в становлении советской
трудовой школы. – Киев – Одесса: Вища школа, 1987. – 100 c.

5.      Сірополко С. Історія освіти в Україні. – К.: Наук. думка, 2001.
– 912 с.

6.      “Дошкільному вихованню” – 50 // Рад. шк. – 1981. – № 6. –
С. 92–93.

7.      Василькова М.М. „Радянська школа” // УСЭ. – К., 1983. – Т.9. –
С. 154.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020