Взаємодія елементів масової та елітарної літератури крізь призму
біблійного інтертексту (на матеріалі романів в. Дрозда “Злий дух. із
житієм” та “убивство за сто тисяч американських доларів”)
Вплив Біблії на художню літературу є незаперечним. Прислів’я, приказки,
висловлювання-афоризми, порівняння, образи, мотиви, сюжети тощо є
невичерпною скарбницею для творчих переробок та авторських
інтерпретацій. Немає такого письменника, який би взагалі ніколи не
звертався до Священного Письма, до непересічного зразка вершини
елітарної літератури. Масовий читач іноді може, навіть, не здогадуватись
і не думати про те, що окреме висловлювання чи перероблений текст узято
з Книги Книг, але, натхненний біблійними образами та сюжетами
письменник, здатен створити неповторний інтертекстосвіт, який поглине
уяву читача, переселяючи його у нас час, або з реального світу в
ілюзорний, що здатен вдовольнити бажання та мрії людини шляхом
ототожнення її з головним героєм чи героїнею. Зразки елітарної
літератури стають прикладами для наслідування, матеріалом для створення
іншого твору, який би відповідав бажанням та потребам масового читача
(любовний, детективний, поліцейський, шпигунський, науково-фантастичний
романи тощо (див. [8, 213]).
Інтертекстуальний аспект розгляду будь-якого твору виражається у
виявленні “чужих” текстів (М. Бахтін), “чужих” дискурсів у його складі й
визначенні їх функцій. Цей аспект став предметом даного дослідження, а
матеріалом слугували романи В. Дрозда “Злий дух. Із житієм” та “Убивство
за сто тисяч американських доларів”. На думку З. Шевчук, “інтертекст –
важлива складова у творенні літературної історії. Обрання певної
історичної доби для втілення вигаданого сюжету або для нової
інтерпретації вже відомого (чи як історичний факт, чи як сюжет іншого
літературного твору) не може бути випадковим, а мусить завжди
корелюватися задумом та концепцією твору” [10, 17]. Нас, перш за все,
цікавить інтертекстуальний зв’язок (сучасні дослідники: І. Арнольд,
Н. Кузьміна, Ж. Фомічева, М. Колокольникова, Н. Корабльова, Г. Лушнікова
та інші) роману із Біблією (до якої звертаються такі відомі
літературознавці як В. Антофійчук, А. Нямцу, М. Сулима, В. Сулима,
Вал. Шевчук, І. Бетко, С. Кирилюк та інші), бо ми ще не до кінця вміємо
використовувати величезний обсяг позитивної інформації про світ та
людину, який нам дала сива давнина, а особливо Біблія – Книга Книг, у
якій сконцентровано багато фундаментальних методологічних установок, бо
через суб’єктивність уявлень читача, при розгортанні ним ідейного змісту
цього прецедентного тексту, випливає багатозначність твору, або велика
кількість його інтерпретацій, і саме «звідси неможливість вичерпного,
повного перекладу ідеї на мову наукових понять, критичних суджень, а
також відтворення її без “смислового залишку” [9, 100]. Метою даного
дослідження є показ тісної взаємодії масового та елітарного на прикладах
романів В. Дрозда “Злий дух. Із житієм”, “Убивство за сто тисяч
американських доларів” та використання з цією метою проявів у
вищеназваних текстах біблійного інтертексту.
Роман “Злий дух. Із житієм” вперше надрукований у журналі “Вітчизна”
(№11-12, 1995) і відзначений премією на літературному конкурсі “Слово
України”, окремим виданням з’явився тільки в 1999 році. У книжному
варіанті було вилучено деякі епізоди, що, мабуть, пов’язано із суттєвими
змінами в політичному та суспільному житті. За порівняльною
характеристикою Л. Яшиної, у романі відсутній образ Сирітки, “знято
посвяту роману – підприємцю Павлу Кривошликову, фундатору літературної
премії “Благовіст”, та його товаришам, які прагнуть не самі збагатитися,
а розбудувати нашу державу, акцент зроблено на показі Гаркуші не як
поодинокого злочинця, а як одного зі “зграї пройдисвітів”, поглиблено
характеристики героя, його оточення» [11, 91]. Сам В. Дрозд писав: “все,
про що я написав у цьому творі, якщо й існувало в дев’яносто третьому
році, то лише в зародку” [5, 6].
Домінуючим у романі В. Дрозда “Злий дух. Із житієм”, про що свідчить
сама назва, є образ сатани, “злого духа”, яким виступає Роман Гаркуша.
Очі – це дзеркало душі, тому людина, яка малює янголів “із вогняними,
протестуючими очима, янголів-бунтівників” [6, 3], лякає нас своєю
непримиренністю, своєю непоясненою ненавистю до Творця, викликаючи
почуття жалю і, деякою мірою, ворожості. Так Гаркуша, малюючи з себе
“Сатану в хмарах”, навіть не підозрював, що на нього чекає та сама
участь, що й біблійного демона, але читач мав з перших рядків відчути
інтенцію автора показати трагічну участь самовпевненої, пихатої, злої й
самозакоханої особистості, крім того, навіть, зовнішньо схожої на
сатану: “…тільки над скронями черепна коробка шишкувато випиналася,
ніби в молодого теляти, що ось-ось має обзавестися ріжками” [6, 5],
“…сила шефа його величезна, неначе й справді від самого Сатани сила
його” [6, 12]. Неодноразово Платаш задумувався про єство Гаркуші: “А
може, він взагалі не з людей? Може, він лише прикидається людиною, а
насправді сам Сатана? Що злетів із небес на грішну землю, не помирившись
із Богом?” [6, 18]. Назву фірми “САТ”, “з якої починався грандіозний
злет до вершин комерції і приватного підприємництва Романа Гаркуші”
[6, 13], придумав головний герой. До цієї абревіатури існував “офіційний
варіант розшифрування: перші літери слова “Сатурн”. “Сатурн” – моя
планета, – розбалакував під настрій Гаркуша. – Я звідти родом” [6, 13],
але й тут очевидна схожість слів: Сатана та “САТ”, а не Сатурн, хоча й
ця планета, за словами самого Гаркуші, “суцільна, вічна крига…”
[6, 13], вона мертва, як і “мертвий” духовно головний герой твору. Саме
в образі Духа Зла, сатани, змія парафразоване зло. “Як і в попередніх
своїх романах, В. Дрозд уводить у багатоплощинну структуру цього твору
традиційні міфологічні, біблійні та літературні мотиви й образи,
інтерпретуючи їх відповідно до реалій свого часу, надаючи їм функції
розвінчання духовної порожнечі, моральної кризи, розпусти не тільки як
поведінки окремої людини, а й як суспільного явища” [11, 90].
Гаркушу непояснено приваблює все, що пов’язано зі злими силами: навіть
Платаш
“не міг збагнути, чим привабило шефа це чорториння, цей Чортів Бал, як
називали місцину в навколишніх селах…” [6, 14]. “Чорт (нечистий,
дідько, біс, щезник, бицівник, клятий, лукавий, рогатий, хвостатий,
халабудник, явида, куцак та ін.) – злий дух. <...> Назагал чорт – родове
поняття, яке обіймає всю нечисть. Чорт може приймати людську
зовнішність, але його чортячу подобу видають ріжки, рило, ратиці,
шерсть, хвіст. Чорти водяться у безлюдних, запущених місцях: в очереті,
бур’янах, болоті, біля млина, в руїнах, на перехрестях доріг тощо”
[3, 591], навіть у цьому автор наблизив свого героя до свого прототипа:
Гаркуша обрав безлюдне місце, біля заочереченого озера, яке, на диво,
мало антонімічну назву – Небесне озеро, підкресливши й тут протистоянння
між добром і злом. Коли Роман Гаркуша був молодий, він мріяв побудувати
для Марійки “дім, білий, наче лебідь, щоб ніби плив по Небесному озеру.
<...> …побудую, якщо навіть доведеться задля цього закласти дущу
самому дияволові” [6, 23], присягався він – і, справдилося його бажання,
але “він побудував Чорний дім, і – не для неї” [6, 23]. Роман Гаркуша
“творить Світ, власний світ, і тут він справді богорівний” [6, 47] – це
речення остаточно визначило намір письменника зробити свого героя
богоборцем, який, навіть свій портрет називає “іконою”, життя –
“житієм”: “…Данилейко має вручити вам власного виготовлення ікону з
вашим безсмертним ЛИКОМ і вашим у фрагментах житієм” [6, 52]. Гаркуша
заперечує існування Бога: “Нема ніде й нікого. Ані Страшного суду, ані
якогось іншого. І не буде. Ніколи. Усе те плетиво словесне, книжників,
які вигадали Христа, а себе проголосили його апостолами” [6, 144], і в
той же час він уявляв як він сам “звільна ширяв у цій космічній млі
янголом, сповненим творчих шукань, задумок, намірів. І він сотворив
Землю і все, що на Землі. Мертве і живе. Він сотворив людину за тим же,
узвичаєним шаблоном, за яким творив рослин і звірів. Підступний Бог усе
йому зіпсував…” [6, 143]. Як писала О. Ковальчук, такі маніпуляції
Гаркуші можна пояснити прагненням героя змоделювати свій образ у рамках
деміургійних, бо здолати світ, поставити його в ситуацію першотворення
можна лише тоді, коли виникне розкладка сил, аналогічна тій, яка
відповідає біблійній версії світу” [7, 131], крім того, як вважав
Р. Брокхаус, “як тільки я ставлю під сумнів необмеженість Бога, я стаю
його суддею. Не він судить, а я. Природний розум людини постає проти
істини, яка випливає із божественної природи і яка ґрунтується на ній”
[2, 120].
Робінзон з роману “Убивство за сто тисяч американських доларів”
неодноразово замислювався над існуванням Бога: “Ми, люди, усі, як один,
чи ми грішні, чи праведні, для Всевишнього – лише таргани. А може,
Всевишній – лише плід людських фантазій і химер? То були роки, коли я
переставав вірити і в Бога, і в Диявола, і в саме людство» [4, 33], але
попри це, на його думку, “усі ми сотворені Богом, але трішки – і
Дияволом. Білий і Чорний янголи б’ються у наших душах навкулачки. Ми –
поле битви” [ 4, 73]; “присутність Бога у звичайному, буденному і є
найголовніше. Якщо тобі дано відчути Його присутність, якщо ти, як
раніше казали, сподобився, отже, ти – обранець долі. Для цього не
обов’язково тікати від суєти людської на безлюдні острови, ані дертися
на шпилі пагорбів. Єдина гора, на яку ти маєш зійти, – у душі твоїй. Усе
інше – від лукавого” [4, 105]. Єство ж Балерини виступає антиподом
Робінзонових думок, як і Гаркуша, вона не тільки осуджує Творця, а й
глузує з Нього: “Оце так благість Божа, оце так милість – сорок тисяч
діток голодною смертю кожного дня на землі, Богом сотвореній, помирає!
Ти в одне це тільки вдумайся, не затуляй вуха й очі, не забороняй
розумові думать! Та якби я Богом була і все те бачила й чула, що на
землі твориться, лише муки діток малих, що з голоду мруть, я б і миті не
витримала, я збожеволіла б!” [4, 130], “Щовечора Бог і Диявол на одній
призьбі, під одною хатою сидять, спочиваючи опісля трудів земних. Сатана
розказує, скільки людей він за день викосив, а Бог слухає, головою
схвально покивує і роботу на завтра дає Сатані, де і скільки люду ще
вкосити, бо земля, мовляв, людом переповнилася, як грядка бур’яном…”
[4, 154].
Отже, як і Гаркушу, якого приваблювало все зле, Робінзона несвідомо
притягує протилежність його власної душі – Балерина та її богорівний
світ, у якому вона, за її власними словами є білою відьмою і “мусить
нести свій хрест через усе життя” [4, 132], бо “всі її спроби робити
добро силою, яка їй дарована, обертаються, врешті-решт, злом” [4, 134].
Балерина висуває свої особистісні філософські міркування стосовно
Творця: “Бог – це є дух, який розвивається завдяки внутрішнім
суперечностям своїм, а не щось навіки застигле, як уявляється
церковникам. Бог – є любов, а любов – це є Бог, я з цим згодна, я це
сповідую. Але зло таке ж сутнє у світі, як і любов. Якби не існувало
темного кольору, ми б не знали, що таке колір білий” [4, 133], вона
виступає проти церкви, в якій “попи Христа ситими, політизованими
голосами прославляють” [4, 133], проти священиків, які “б’ються
навкулачки, хто за віру свою, яку має за єдино правильну, хто й за
крісла та машини чорні” [4, 133].
Zтворив новий текст, надавши нового звучання текстові-джерелу: “І був
вечір, і був ранок, і був день нової ери в історії людської череди на
землі, на одній шостій земної суші. І обвішав змій дерево всередині раю
заморськими товарами в яскравих обгортках. І вабили вони очі блиском
золотавим. І привів змій людців, виголоднілих за попередньої,
соціалістичної, ери, людців, прозваних совками. І показав змій на
дерево, обвішане заморськими товарами, в яскравих обгортках. І мовив до
совків із пожадливими очима: “Їжте – і будете як вони”. І жував змій
перед ними плід, що зветься “снікерс”, віддзеркалений на всю шосту
частину земної суші в телеекранах, і казав до совків: “Добре воно”…”
[6, 84]. У цьому уривку інтертекстуальність була реалізована за
допомогою вторинного літературного жанру – пародії.
У романі “Убивство за сто тисяч американських доларів” маркірована
цитатність зустрічаєься рідко: “Виття зі скреготом зубовним, як написано
у Біблії” [4, 160] та “Тоді син процитував мені рядки з Біблії: “І не
дивно, бо сам сатана прикидається янголом світла” [4, 174], на відміну
від роману “Злий Дух. Із житієм”, в якому маркіровані цитати явище дуже
поширене: “І побачила жінка, що дерево добре на їжу, і принадне для
очей, і пожадане дерево…” [6, 86], “І взяла з його плоду та з’їла…”
[6, 128], “У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в
землю, бо з неї ти взятий…” [6, 143], “І почули вони голос Господа-Бога,
що по раю ходив, як повіяв денний холодок…” [6, 150] тощо. Про те, що
автор узяв ту чи іншу цитату з Біблії, свідчить вказівка на неї, або ж
сам герой говорить про це: “Сказано ж бо у Біблії, якщо ти читав:“І
пожалкував був Господь, що людину створив на землі” [6, 107]. Прямі
цитати в цих ілюстраціях виконують характерологічну функцію, щоб одним
штрихом максимально точно висвітлити провідну рису образа, який
описується чи передати психологічний стан героя. Є у тексті і
немаркіровані цитати: “Апостол Павло казав: “Робити корисне!” [6, 91],
“Бо ж записано: “І пожалкував був Господь, що людину створив на Землі…”
[6, 78], “І побачила жінка, що дерево добре на їжу, і принадне для очей,
і пожадане дерево…”–
три поверхи, понад п’ятсот квадратних метрів загальної площі…” [6, 86]
тощо. Ці немаркіровані цитати здебільшого виконують конотативну функцію.
У сучасних текстах приховані цитати несуть в собі частіше негативну
характеристику кого-небудь чи чого-небудь: “Хай виправдовується потім:
“Змій спокусив мене, і я їла” [6, 87].
Напередодні офіційних вхідчин, Гаркуша зібрав у своїй новій резиденції
дванадцять довірених осіб: “…і було їх, окрім шефа, дванадцять. Зібрав
їх шеф на тайну вечерю у вітальні нового дому із броньованими дверима і
залізними віконцями…” [6, 17], В. Дрозд мав намір продемонструвати,
начебто випадкову схожість із справжньою Таємною вечерею, але виступ
Гаркуші, який назвав себе Ісусом Христом, засвідчив протилежне: “Я ваш
Ісус Христос, а ви мої апостоли. Цілком можливо, що мене розіпнуть
вороги мої, як розіп’яли свого часу Ісуса, хоч я прийшов у цей світ, аби
вістити протилежне тому, що вістив Він. Він був великим романтиком,
дитиною серед жорстокого люду, я – великий реаліст, дорослий серед
наївних дітей. Він називав себе Сином Божим – я ворог міфу, що зветься
Бог” [6, 17]. Гаркуша кинув виклик Богові, намагаючись уподібнитись
Ісусові, навіть процитувавши відповідь Месії апостолові Петрові:
“…істинно кажу тобі, що сьогодні, цієї ночі, раніше, ніж двічі
проспіває півень, ти тричі зречешся Мене” (Мк 14,30), порівняймо:
“…юди продажні! Ще півень не запіє, а вже відречуться од мене і
першими вигукуватимуть, аби вчув новий господар: “На хрест його!”
[6, 18], письменник ще раз підкреслив уготовану трагічну участь свого
героя. Видозмінена цитата відіграла роль інтертекстуального вкраплення,
поєднавши твір із Біблією на текстовому рівні.
У тексті наявні і “точкові цитати”: дві героїні мають біблійні імена:
Марія та Єва, яку у Біблії спокушає Змій, а у творі Гаркуша, але “не
привабами своїми чоловічими, про це у Біблії нічого не сказано, а
привабами плодів із дерева життя. Бо “змій був хитріший над усю польову
звірину, яку Господь-Бог учинив”. І ще: “І побачила жінка, що дерево
добре на їжу і принадне для очей…” [6, 77]. Плодом з дерева життя
Роман Гаркуша вважав своє житло, яке, на його особисту думку, мало
“вразити це наївне дівчисько, як вразило її праматір Єву дерево життя,
показане Змієм. “…І принадне для очей, і пожадане дерево…” – так
записано в Біблії” [6, 79]. Він хотів відчути себе і Творцем, і Сатаною:
“І пожадає Єва, і притулиться душею до нього, Романа Гаркуші, прозваного
Сатаною, і закрутиться нове колесо життя на осі земній, гріхом
спокушеної невинності змазане” [6, 79]. Біблійні цитати тісно
переплилися із текстом твору і стали єдиним цілим: “Власний скепсис щодо
так званого Творця світу я ніколи і нікому не нав’язую. Хоч і полюбляю
повторювати слідом за Святим Письмом: “Умерти – не вмрете! …І станете
ви немов Боги, знаючи добро і зло” [6, 80]; “Єва мовчала, роздивляючись
ліплення на стелі. Не одразу. І Змій не одну балачку мав із Євою у
райському саду, поки “побачила жінка, що дерево добре на їжу…”
[6, 80]. Письменник використав і своєрідні інтерпретації на біблійну
тематику, вклавши їх в уста людини-богоборця: “Змій був перший у Єви,
лишив її цноти, а вже потім підпрягся Адам. І ходитиме Бог у самотині по
райському саду, коли повіє денний холодок, і гукатиме: “Де ти? –
“Туточки ми, у кущах, голі!..” [6, 81]; “Усі ми, люди, грішники. Бо
прокляті Творцем своїм. Можливо, Він мав того дня кепський настрій, не
виспався, чи що. Можливо “денний холодок” був недостатньо прохолодним
для Нього. Лише вдумайтеся. Він безпричинно зробив нещасними,
поганьбленими тисячі людських поколінь, ще не народжених! Лише через
просту і таку природну цікавість жінки, ним таки ж і сотвореної з усіма
її вадами” [6, 82].
Діалог між Гаркушею та Євою у валютному ресторані насичений біблійними
інтекстами: “Кохання – це двобій, герць, війна. Психологічний етюд із
гострим сюжетом і банальним епілогом. “Але змій був хитріший над усю
польову звірину, яку господь-бог учинив. <...> І сказав змій до жінки:
“Вмерти – не вмрете! Бо відає бог, що з дня того, коли будете з нього ви
їсти, ваші очі розкриються і станете ви немов боги, знаючи добро і
зло…”
– Це з Біблії? З наступного року ми будемо вивчати, замість істмату…
Оскільки я – Єва, то ви – Змій? Але ж навіщо вам зваблювати мене, якщо
ви мене купили і я однаково вам належу?” [6, 73]. Ці інтексти
відповідають біблійній розповіді про змія-спокусника, саме тому
письменник помістив своїх героїв у схожі до біблійних умови, обставини
тощо, завдяки чому, при взаємодії із текстом Святої Книги утворилося
нове художнє ціле відтворення тексту –
біблійний інтертекст. Під час цієї розмови, Єва запитала у Гаркуші:
“…навіщо вам зваблювати мене, якщо ви мене купили і я однаково вам
належу?” [6, 73]. Він народив свій черговий афоризм: “Життя – це
суцільний спектакль. Ми лише актори сценарій написано задовго до нас…”
[6, 73], він пригадав Книгу буття, але з богозневажною метою:
“Прочитайте уважно Книгу буття! Із нудьги космічної, із невтоленого
самолюбства заходився Він творити небо і землю, світло і ніч, одділяти
твердь од води, сам себе безупинно нахвалюючи: “ЩО ДОБРЕ ВОНО”. Але ж
кортіло, аби ще хтось похвалив, а не лише сам себе. Поки по раю ходить,
як повіє денний холодок…” [6, 74] Для Гаркуші Святе Писання – це лише
“давньоєврейські анекдоти” [6, 74], бо, на його думку, все відбувалося
інакше, але як саме, він не сказав, бо, мабуть, і сам не знав, чи не
хотів знати. Письменник підкреслив, що Єва, на відміну від своєї
праматері, зрозуміла підступні наміри Змія: “Ви, Романе, з такою
впевненістю про все те розповідаєте, ніби були учасником того дійства у
Раю, коло знаменитого дерева. І тепер, зі мною, знову його розігруєте за
старим сценарієм…” [6, 147], якого потім вона охрестила “Злим духом”
[6, 153].
Спектакль Гаркуші закінчився катастрофою – він гине і не тільки фізично,
а й морально: “І падав Роман Гаркуша із криком страшним, відчайним крізь
верстви земні, і наповнилася душа його каяттям, але пізно було: пекло
ковтнуло його грішну душу на віки вічні” [6, 154]. Гаркуша, подібно до
необачного чоловіка з Євангелія від Матвея, “…побудував свій дім на
піску. І пішов дощ, і розлились ріки, і повіяли вітри і налягли на дім
той, і він упав, і було падіння його велике” (Мт. 7, 26-27). Робінзон
знайшов свою смерть у літаку, піддавшись хворобливій спокусі Балерини
американизувати своє життя. В. Дрозд, враховуючи різні смаки читачів,
запропонував аж “три версії як результат власного психологічного
розслідування” [4, 193] стосовно загибелі відомого чарівника та
цілителя: розлука з Островом, з Україною, зрада самого себе, або
усвідомлення Робінзоном ворожої сутності Балерини – він нарешті зрозумів
“з якими силами він загравав” [4, 194], таким чином вибаглива публіка
зможе вдовольнитися будь-яким із цих пояснень.
Бездуховний, аморальний інтелект, відірваний від моральних устоїв,
релігії, небезпечний для людства, тому що майже всі проблеми нашого часу
мають переважно морально-етичний характер. Всі ці аспекти висвітлюються
Біблією, до них зводяться десять заповідей та інші постулати Христа.
Отже, як ми бачимо роман “Злий дух. Із житієм” та “Убивство за сто тисяч
американських доларів” було розраховано як і на масового читача, так і
на вузьку вибагливу публіку, бо поряд із глибоким філософським змістом у
цих творах багато сцен, наприклад, убивства, кохання, відверті розмови
про статеві стосунки, авантюрні пригоди, політична актуальність задуму
тощо, які відповідають смакам та запитам різних читацьких верств
населення, крім того взаємодія масової та елітарної літератури у
вищезазначених романах В. Дрозда відбувається за допомогою біблійного
інтертексту, який твориться під час читання тих місць, де письменник
увів, в пошуках нових форм художнього осмислення дійсності, біблійні
видозмінені цитати, парафрази, пародії, точкові цитати, ремінісценції,
алюзії, невеликі інтексти зі Святого Письма, які інтерпретуються
відповідно до авторського світобачення, для поліфонічного діалогу з
читачем.
Література
Біблія. Книги священного писання Старого та Нового Завіту. Видання
Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського
Патріархату. – К., 2004. – 1416 с.
Брокхаус Р. Роздуми над посланням до Римлян. – Ужгород: Блага Вістка,
2004. – 185 с.
Войтович В.М. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.
Дрозд В.Г. Убивство за сто тисяч американських доларів. Роман.
Оповідання. – К.: “Український письменник”, 2003. – 256 с.
Дрозд В.Г. “Злий дух” – над Україною? // Літературна Україна. – 1996. –
15 серпня. – С. 6.
Дрозд В.Г. Злий Дух. Із житієм; Пришестя: Романи. – К.: Укр. письменник,
1999. – 312 с.
Ковальчук О.Г. “Театралізований” роман у системі лірико-химерної прози
// Український повоєнний роман. – К.: Вища школа, 1992. – С. 123-142.
Литературный энциклопедический словарь / В.М. Кожевников, П.А. Николаев
и др. – М.: Сов. энциклопедия, 1987. – 752 с.
Павлишин М. Канон та іконостас. – К., 1997. – 447 с.
Шевчук З. “Клопіт згадування” або історія в літературі // Слово і час. –
2005. – № 9 (537).–
С. 14-24.
Яшина Л. І. Проза В. Дрозда: Міфопоетичний дискурс: Монографія. –
Дніпропетровськ: ООО “Баланс –
клуб”, 2003. – 176 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
