.

“Секрет” популярності чи популярність “Секрету” Артура Хейлі? (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2614
Скачать документ

“Секрет” популярності чи популярність “Секрету” Артура Хейлі?

Як письменник Хейлі миттю помітив ясно окреслену читацьку потребу в
книгах, що відображають швидко мінливу під впливом науково-технічного
прогресу повсякденність життя і психологію людини. Хейлі відчув, як
ускладнився світ, людина в ньому стала надзвичайно відповідальною за
будь-які свої вчинки, особливо в сфері техніки. Вона зрозуміла, що від
її уважного правильного відношення до техніки: літаків, автомобілів
тощо, добросовісного виконання своїх професійних обов’язків у значній
мірі залежить її життя і життя оточуючих. Хейлі це показав у своїх
творах і викликав у 70-х роках ХХ століття підвищений інтерес до
“виробничої” тематики.

Безперечно й те, що письменника хвилювали соціальні проблеми країни. На
сторінках його книг відбилися реальні картини життя країни в період
60-90-х років минулого, ХХ, століття, прагнення і мрії пересічного
американця того часу.

І якщо про інших зарубіжних письменників були дослідження, писалися
статті, книги, дисертації, то у вивченні творчості Хейлі залишилося
багато білих плям.

Про нього не так багато написано. Його мало згадували в своїх наукових
роботах як критики того часу, так і сучасні (вітчизняні й зарубіжні).

У радянській критиці звичайно було декілька статей, присвячених Хейлі,
зокрема роботи таких авторів, як Д. Затонський, О. Мулярчик, М. Пальцев,
О. Звєрєв, С. Меншиков та інших, але здебільшого вони були загального
характеру.

У пострадянський час, переважно в Інтернеті, стали з’являтися статті про
письменника, організовувалися форуми, присвячені його творчості. Проте
викликані вони були в основному тим, що стало відомо що американський
прозаїк пішов із життя. Зокрема це статті К. Долініної, О. Донде,
І. Штемлера, К. Кедрова, С. Карамаєва та відгуки різних читачів.

Проблема популярності Хейлі порушувалась у роботах радянських критиків,
проте це відбулося в 70-80-х роках ХХ століття.

Відомо, що “обличчям до обличчя обличчя не побачити, велике бачиться на
відстані”, і час розставляє все на свої місця. Тому ми спробуємо
поглянути на проблему популярності творів письменника з позиції
сучасності крізь призму сплинутих років.

Метою нашого дослідження буде не лише спроба розгадати секрет
популярності американського прозаїка у читачів усього світу, а й
визначити популярність його “секрету” серед інших вітчизняних та
зарубіжних письменників.

Ця проблема займає вагоме місце в розв’язанні питань докладного вивчення
творчості Хейлі та його позиції в світовій літературі.

Можна без перебільшення сказати, що творча спадщина Артура Хейлі
(незважаючи на те, що пік популярності його припав на 60-80-і роки ХХ
століття) і зараз викликає безсумнівний інтерес. Насамперед, книги
американського прозаїка читають пересічні громадяни, як колись його
творами захоплювалися прості радянські читачі, які в масі своїй ніколи
не виїжджали за межі батьківщини і дуже хотіли знати, як живуть їх
ідеологічні вороги за кордоном. Виявлялось: зовсім непогано… Якщо
радянським людям потрібно було дізнатися, що являє собою західний
аеропорт, готель або, наприклад, студія вечірніх новин, на допомогу
приходили книги Артура Хейлі. Як вважає О. Мулярчик: “Якоюсь мірою
романи письменника були подібні до підшитої газети або часопису. За їх
допомогою для читачів в різних кінцях світу ставали ближчими багато
відчутних рис життя, установи і суспільні служби Америки останньої
третини XX століття” [4, 177].

Сучасний читач вже чимало знає про Америку та про її життєвий устрій, і
тому в нього немає нагальної потреби звертатися до книг Хейлі, аби
дізнатися, як живуть американці. Більш того, уважний та обізнаний читач
знайде ряд недоліків, застарілих відомостей про ту чи іншу галузь
виробництва, яку змальовує Хейлі. Адже зрозуміло, що з тих пір Америка
пішла далеко вперед і багато що в ній змінилося.

Чим тоді так приваблює читачів Хейлі? Чому й зараз він користується їх
високим попитом? Спробуємо відповісти на ці запитання. На наш погляд,
причин популярності творів письменника є декілька.

Про першу. Починаючи з 1950-х років, а саме тоді народився його
первісток – роман “Остаточний діагноз” (1959), Хейлі весь час нагадує
про себе, створюючи все нові й нові романи. Наступними вийшли “У вищих
сферах” (1962), “Готель” (1965), “Аеропорт” (1968), згодом “Колеса”
(1971), “Перевантаження” (1979), “Сильнодіючий засіб” (1984) та ін.
Кожен новий його роман надовго захоплював лідерство в океані друкованої
продукції.

Видаючи чергову книгу, Хейлі ніби говорив: “Продовження буде…”, аж
доки після великої перерви, у 1997 році, він не створив свій останній
роман – “Детектив”, яким і завершив свою плідну творчу діяльність. З
1997 року він більше не існував як письменник, не видавав жодної книги і
займався літературною творчістю лише як хобі: “Я сказав і написав все,
що міг” [8].

Його творчість набула принципу серійності: в кожному новому романі Хейлі
неначе продовжує самого себе. Його головний герой, ніби нікуди не
зникає, й кожного разу з’являється у наступному творі вже з новим ім’ям.

Створення романів за різною “виробничою” тематикою було своєрідним
творчим піаром прозаїка. Він рекламував себе письменницьким “товаром”,
який на той час шалено розкупався.

Здається, коли мова йде про літературний твір майстра-художника, не
варто згадувати такі поняття, як імідж, піар. Але нам це слід зробити,
тому що зараз саме йдеться про те, що Хейлі, на думку деяких
поціновувачів, бракувало таланту. Встановивши такий діагноз, вони
махнули на письменника рукою: нежиттєздатний. Але Хейлі не тільки довгий
час протримався на плаву, вируючи в океані різноманітної книжкової
продукції, але й довів, що може діставатися фінішу першим, викликаючи
бурхливі оплески у публіки. Першокласним плавцям –

письменникам-інтелектуалам – завжди вкрай важко знайти порозуміння з
шаленим натовпом, потребуючим лише хліба та яскравих видовищ. Саме як
цікаве видовище читачі сприймали Хейлі.

Зазнавши популярності, письменник відразу збагнув: імідж “цікавого
оповідача” на “нецікаві теми” є, він ніби з’явився сам по собі.
Залишилося подумати, як його зберегти. Вихід один – треба працювати
далі, щоб не розчарувати своїх шанувальників, які нетерпляче очікують на
наступний його роман. І тоді Хейлі вдається до своєрідного піар-ходу…
Невтомну працю – ось що обирає автор на декілька десятків років у своєму
житті… і пише романи такими, якими воліють їх бачити його
шанувальники. Імідж Хейлі – це імідж невтомного трудівника-кухаря, який
старанно пече свої млинці-романи. Через кожні 2-3 роки він “подає їх до
столу”, щоб нагодувати своїх нетерплячих гурманів-читачів, які готові за
мить проковтнути їх, аби швидше дізнатися, яку ж дивовижну начинку на
цей раз приготував для них справний кухар Хейлі. Інколи вони бувають
розчаровані: те, що всередині “млинця” не завжди здається їм таким вже і
смачним. Може не та начинка чи забагато перцю? Тобто критики… Але…
не в їжі справа, нехай вона буде абиякою, та тільки б подавалася до
столу улюбленими руками…

Першу причину популярності письменника ми з’ясували: це правильно
обраний свого роду піар-хід – невтомна праця і створений самим
письменником вдалий імідж “цікавого оповідача”.

Причина друга. Пояснення її ми почнемо з питання: чому споживачам не так
вже й важливо, яку страву вони будуть смакувати, аби тільки її було
зроблено руками улюбленого кухаря? Ми гадаємо, тут спрацьовує той самий
механізм всепоглинаючої любові до самого кухаря, тобто великої поваги до
нього як до людини-трудівника… Нехай собі пече те, що хоче, ми
довіряємо його смаку. В його оселі нам затишно й приємно, ми відчуваємо,
що нас тут люблять і нам раді.

Ось саме так сприймали романи Хейлі радянські читачі. З повагою до
письменника і вдячністю.

Хейлі чимось “чіпляв”, торкався найпотаємніших струн душі, бентежив,
надихав… Кожний його читач відчував, як автор любить його, тому що він
любить усіх своїх героїв: і позитивних, і негативних, доводить це тим,
що завжди надає останнім шанс для виправлення, або виправдовує їх не
завжди бездоганні вчинки, пояснюючи це притаманними багатьом людям
слабкостями. “Це проявляється в безлічі зворушливих дріб’язків: він
любить добре почастувати своїх героїв, дати їм вчасно чашечку гарячої
кави, сигарету, ковток холодного віски. Навіть до поганих, грішних він
м’який і поблажливий, тому що розуміє зсередини їх біду, їх слабкості,
їх загнаність і не стає в позу викривача пороку.

“Навіть для зловмисника Герреро, який намагався підірвати літак, немає в
нього гнівних слів, він бачить у ньому гіркого невдаху, жертву нещадних
життєвих обставин. Він прощає готельному злодію на призвисько Відмичка
Мілі всі гріхи й дає можливість зникнути з добичею лише через те, що в
розбитому ліфті той забув на мить про себе, про свою безпеку й став
допомагати важко постраждалій Додо. Хейлі радіє, коли в самозакоханого
пілота Вернона Диміреста або ханжі Кертиса О’Кіфа пробуджується світло
добра”, – зазначає Ю. Нагібін [5, 28].

Нещодавно в Інтернеті на сторінках міжнародного форуму, присвяченому
Хейлі, ми знайшли неймовірний у своїй щирості й любові до письменника
лист. Писала його одна, тепер, мабуть, вже немолода, жінка. Адже тоді,
коли Хейлі читали масово, вона збиралася народжувати… Ось цей лист.
Процитуємо його повністю: “Роман Артура Хейлі “Остаточний діагноз” я
прочитала в 1973 році. Друкувався він частинами в популярному тоді
часописі “Наука и жизнь”. Примірник часопису з останньою частиною цього
роману я витягла з поштової скриньки, коли в мене вже почалися родові
потуги. Але народила я другу дочку, тільки дочитавши цей роман. Лікарі
мінської клініки говорили породіллям: вчиться, як треба народжувати,
читає собі книгу й ніякої з нею проблеми.

Але вони не знали, що це була чудова книга Артура Хейлі про взаємодію
різних служб американської клініки. Настільки захоплюючими були романи
Хейлі, що на деякий час відсувалося навіть те, що неминуче мало статися.
Думаю, що не одне покоління людей на планеті виросло на творах цього
талановитого письменника – справжнього “інженера людських душ”.

Valentina Belarus” (Зберігаємо написання імені таким, яким воно
виявилося на сайті. Переклад листа на українську наш. – О.Д.) [8].

Так, саме “інженером людських душ” був Хейлі для радянського читача.
Хоча це й не зовсім вдале висловлювання одного з вельми відомих
партійних діячів за радянських часів щодо художньої літератури та її
творців, ми підтверджуємо, що в даному випадку спрацьовувала так звана
апеляція автора до підсвідомого читача, гра на його почуттях, на
сентиментах, яка влучала точно в ціль, викликаючи захоплення його
героями й ним самим. Хейлі добре розумівся на тому, що є основою
динамічного розвитку сюжету: перш ніж з’ясовувати зовнішні причини
поведінки людей, він намагався зробити акцент саме на зображенні
бурхливих, пристрасних сцен, які розігруються між його героями. І не
дивно, що його книги так полюбляли радянські читачі. Адже їм не
вистачало того, що, на перший погляд, здавалось, найпростішим:
можливості спостерігати за долею таких самих людей, як вони,
співпереживати їм, слідкувати за тим, як вирішуються на сторінках
романів важливі для них питання: кохання, зради, непорозуміння в шлюбі,
неочікуваної вагітності у жінок й т. ін. Бурхливих емоцій, які викликали
книги Хейлі, не вистачало радянським читачам. Занадто багато
накопичилося за весь час важливих проблем, які хотілося б обговорити,
поділитися пережитим та знайти пораду. Адже тоді в країні було
недостатньо людей з такою зараз найпоширенішою професією, як психолог,
за порадою до яких можна було б звернутися…

А особисті питання не прийнято було обговорювати на людях, навіть з
близькою людиною у приватних бесідах, – це вважалося слабкістю. Головне,
що влада старанно виховувала в радянських людей, – це стриманість,
поміркованість в усьому, безмежний патріотизм, сумлінну готовність
виконувати добре свою справу на користь батьківщині і обов’язкове
бажання у певному віці створити свою власну сім’ю, яка була б осередком
такого суспільства. Але ставало зрозумілим, що інколи проблеми виникали
після того, як молодята ставали на рушник. До кого вони мали звертатися
у разі виникаючих болючих для них питань? Цього ніхто не наголошував. Це
вважалося справою другорядною. Самі, мовляв, знайдуть спільну мову,
порозуміються. Все в країні було занадто заідеологізовано: партія,
Ленін, світле майбутнє –

комунізм. Тільки людина сам на сам залишалася зі своїми проблемами…

Тому Хейлі і став на той час таким письменником, який розповів саме про
те, що так бентежило й цікавило пересічних людей світу – про них самих.
Читачі зрозуміли, що герої Хейлі – вони самі, їх турбують такі ж
питання, що й звичайних людей.

Спитаємося: а хіба в Радянському Союзі не було власних письменників, які
б розповідали про життєві перипетії своїх героїв, хіба не було книг, які
змогли бути сильними емоційними подразниками і викликали такий разючий
ефект, як книги Хейлі?

Безперечно, були. Так, і в Радянському Союзі був свій маскульт,
призваний служити розрадою стомленим від сірих буднів громадянам. Але
повторімося: все було вже занадто заідеологізовано, дидактично,
повчально. Хейлі був ковтком свіжого повітря з-за океану.

Про третю причину популярності письменника. Радянські редактори вагомих
часописів, таких, як “Всесвіт”, “Иностранная литература”, “Новое время”,
“Наука и жизнь”, “Литературное обозрение”, “Литературная газета” та
інших сприяли широкому розповсюдженню творів письменника. По-перше,
романи друкувалися окремими розділами в декількох примірниках часописів,
і кожний розділ закінчувався на самому цікавому місці. Читачі чекали на
наступний примірник з нетерпінням. За той час, поки він надходив, люди
встигали розповідати один одному про письменника та його романи і
передавати їх з рук в руки, тим самим поширюючи його популярність.

До речі, ті ж самі видатні радянські критики на сторінках серйозних
видань, таких, наприклад, як: “Вопросы литературы” та інші, влаштовували
щось подібне до круглого столу. Саме такий відбувся в 1973 році. У
радянських знавців, вчених зарубіжної літератури В. Івашевої і
В. Ковського, боліло питання: чому читають “Аеропорт”?

“Коли ми говоримо про англійські й американські бойовики, про популярну
белетристику… – зазначала В. Івашева, – треба пам’ятати…, що… їх
автори… “знають свою справу”. Але чи потрібні нам ці часом більш, або
менш вдалі, підробки під справжню літературу, і як вони впливають на
читача, який не завжди вміє відрізнити полотно справжнього майстра від
добре “зроблених” одноденок. Питання це тим більш актуальне тоді, коли
мова йде про рекламну белетристику, яка широко розповсюджується в США і
підчас чудово гримується під справжню літературу…” [2, 131].

|

8ратура”, смаку й критеріям якого читач звик довіряти, до того ж без
продуманого критичного коментарю, який допоміг би розставити все на свої
місця” [2, 131].

В. Ковський заперечував “рекламність” твору, про яку говорила
В. Івашева: “Навряд чи ентузіазм пасажирів особливо зросте після того,
як вони дізнаються, “наскільки все… недосконале – а, отже, загрозливе
для життя у сучасному американському аеропорту…” [3, 141], але в той
час зазначав, що справді образи і відношення персонажей у Хейлі почасти
дуже поверхові, банальні, ряд фігур тільки помічено, але не прописано
[3, 141].

Подібні статті – лише відгук певного обурення на шалену славу
“безталанного”, на погляд серйозних критиків, Хейлі.

Радянські критики хвилювалися: чому читають Артура Хейлі? Але все ж так
просто: тому що його друкують. Аби не друкували, то й не читали. А так
належним чином було проведено піар-компанію.

“Аеропорт” – один із перших у післявоєнний час західних бестселерів,
який переклали в СРСР. Перший його переклад з’явився в авторитетному
часописі “Иностранная литература”, і тим самим ніби опинився в одному
списку з найбільш значимими творами сучасної зарубіжної літератури.

Але ж чому не забороняли друкувати твори Хейлі, якщо вони такі
низькопробні? На це було декілька причин. По-перше, ми вже відзначали,
що його твори зачіпали за живе, тому що зображували людей такими, якими
вони є, а не мають бути, з усіма їх слабкостями і недоліками. Але не на
це звертала увагу радянська критика. Насамперед, вона бачила в них те,
що хотіла бачити: письменник нібито критично зображує американську
дійсність і тим самим чинить добро – засуджує капіталізм. Так, твори
Хейлі стали розглядатися як такі, що викривали недоліки американського
суспільства, зловживання в певній галузі виробництва.

По-друге, на це відповідає сам В. Ковський: “Запропонована “ціннісна”
шкала (“велика література” чи “обманлива белетристика”) (до речі, про
неї йшлося у вищезазначеній статті В. Івашевої – О.Д.) – не бере до
уваги величезний масив художніх творів, які складають реальний список
поточного літературного процесу, підготовляючи ґрунт для підсумкових
художніх відкриттів й узагальнень” [3, 139].

Белетристика “не несе у собі негативних значень, – наголошував
В. Ковський, – тому

судити рядові твори професійної літератури за те, що вони не є
шедеврами… не має ніякого сенсу” [3, 140]. Тобто радянський критик
наполягав на тому, що читачам треба дозволити читати все, щоб мати змогу
складати свою власну думку про прочитане.

Але в той час, коли радянському народу пояснювали, що Хейлі – критик
недоліків та болячок капіталістичного суспільства, західні радикали,
навпаки, обвинувачували його в конформізмі і недостатній глибині творів.

К. Долініна цілком вірно вважає, що “не мали рації ні ті, ні інші.
Критика суспільства мало цікавила письменника, а якщо і з’являлася в
його романах, то швидше як природне роздратування уважного спостерігача
безглуздістю буття. Писати про американську лікарню і не побачити
проблем системи охорони здоров’я неможливо. Скласти захоплюючу історію
про крупний банк без згадки про корупцію – теж. Але расова
дискримінація, енергетична криза, страхове шахрайство – все це цікавило
Хейлі постільки, поскільки його цікавили люди та їх особисті проблеми:
адюльтери, відносини батьків і дітей, самотність, шлюби з розрахунку і
любов без розрахунку. Все це і було пальним для його романів. На
подібному паливі потім виростуть сотні серіалів і романів серіального
типу. Але Хейлі був першим з перших” [1, 24].

У ті часи стали з’являтися статті відомого радянського критика
О. Мулярчика, який плідно вивчав творчість письменника і зазначав їх
ідеологічну значимість для радянського читача. І якщо критики
американського життя в романах було замало, говорили про брак таланту,
якщо достатньо, – схвалювали художні здібності письменника.

Але, насамперед, О. Мулярчик помітив головне: “книги Хейлі не
претендують на глибину та витонченість психологічного аналізу, на
глобальність історико-філософських узагальнень і пошуки нових засобів
словесної виразності. Їх завдання більш скромне, але по-своєму складне і
значне: розповісти про те, “чим люди займаються весь день і що вони про
це думають” і відносив їх до так званої літератури “прикордонної зони”
[7, 3].

Згодом, замість часописних варіантів стали з’являтися окремі видання
романів письменника, які вже мали можливість придбати всі, хто хотів їх
прочитати, а може й перечитати. До речі, в цих виданнях теж зустрічалися
передмови та післямови критиків, які в свою чергу намагалися розгадати
феномен популярності Артура Хейлі… Це ще більше надало романам
письменника сенсаційного значення, адже породило спробу визначити певний
внесок письменника в художню літературу.

Зокрема М. Пальцев зазначав: “Неоднозначне у творчому і
літературно-критичному відношенні й місце її автора – американського
прозаїка Артура Хейлі – у списку відомих представників художньої
словесності його країни й часу. Письменницьку біографію Артура Хейлі і в
читацькому визнанні і у життєвому плані важко визначити інакше, ніж як
надзвичайно щасливу, навіть блискучу: дев’ять (на той час виданих. –
О.Д.) романів, які мільйонними тиражами розійшлися по всіх країнах
цивілізованого світу, перекладені на більш ніж тридцять мов земної кулі,
рік у рік вони перевидаються, стають гостями кіно – і телевізійних
екранів, –

чим не переконливе свідчення вагомості його індивідуального внеску у
великий художній актив літератури США чотирьох післявоєнних десятиліть?”
[6, 438].

Четверта причина шаленої популярності письменника – приїзд його до
Радянського Союзу. Внаслідок такої гучної слави, яку мав він у
радянських людей, його запросили до Москви. І він з радістю погодився.
До того він вже немало об’їздив країн. Так, влітку 1977 року він
приїздить до столиці Росії, де зустрічається зі своїми багаточисленними
шанувальниками. Саме тоді Москві було проведено чергову
радянсько-американську конференцію письменників. Про момент зустрічі її
учасників з Хейлі, радянський письменник Ю. Нагібін згадує у своїй
статті “Цей щасливчик Хейлі”: американський прозаїк з’явився на місцях
для гостей саме тоді, коли про нього говорили. Серйозні американські
літератори вголос дивувалися, навіщо країні з паперовою кризою потрібно
витрачати сотні тисяч на “пустого”, “примітивного”, за їх словами,
Артура Хейлі. Останній, певно, чув ці слова, але його моложаве обличчя
залишалося безтурботним, і на ньому раз у раз сяяла чарівна усмішка.
Його представили учасникам. Американці зустріли його крижаним
мовчанням… Він, певно, відчував їх ставлення, але це його не
бентежило. Він нічого ні в кого не вкрав, і совість його була
спокійною… В той час він подорожував по Радянському Союзу на гонорари
від радянських видань своїх романів у супроводі дружини й молодої
викладацької пари з коледжу, де вчилася його молодша дочка, а на зустріч
радянських й американських літераторів заблукав з поваги і міг кожну
хвилину встати й піти… Він посидів певний час на лавці для гостей до
перерви, жваво озиваючись на те, що відбувалося перлинними виблисками
посмішок, рум’янцем, що заливав його доглянуте обличчя, а потім
відбув…” [5, 27].

Ю. Нагібін, “поспівчував” Хейлі і щоб зробити для американського гостя
щось приємне, запросив його до себе, і потім з великою повагою до
письменника згадував про те, як “він та його супутники… з честю
витримали їх хлібосольство… Він, як справжній спортсмен, незмінно “в
режимі” і не дозволяє собі ніяких надмірностей… Натренована людина,
яка прекрасно збереглася, завжди націлена на роботу і серйозне життя,
йому не потрібно навіть короткого забуття, йому достатньо добре було в
денній ясності думок і почуттів” [5, 27].

Саме таким представ Хейлі радянським читачам: він і тут не розчарував
своїх шанувальників.

І нарешті п’ята, головна причина, чому читали, читають, і спробуємо
припустити, читатимуть і надалі твори Хейлі: він створює приголомшливі в
своїй динаміці гостросюжетні романи, які завжди приваблювали і будуть
приваблювати читача.

Так, критики завжди зазначали, що недоліки літературної майстерності
автора поглинаються бездоганним знанням предмета, про який він пише.
Таке досконале знання “внутрішньої кухні” зображуваного предмета і
захоплююче викладення механізму її функціонування дало йому можливість
посісти особливе місце серед своїх колег-сучасників. До того ж слід
додати, що Хейлі був фактично батьком американского “виробничого”
роману.

Хейлі – видатний новатор. І секрет його майстерності полягає у тому, що
він практично у кожній життєвій ситуації міг побачити захоплюючий сюжет.
Головні герої письменника, як він сам вважав, – звичайні люди, яких він
бере з життя і для яких праця складає їх сенс, а тому і виглядає не
сірою і звичайною, а яскравою та захоплюючою. В його творах звичайні
люди різних професій і з різними інтересами потрапляють у неординарні
ситуації [10].

Крім того, його книги відрізняються детальним описом особливостей
різноманітних професій. Де ще пересічний читач може дізнатись про усі
деталі трудового контракту стюардеси, прискіпливо вивчити будову літака
або хімічні складові медичного препарату для вагітних жінок?

Але вагомість внеску митця в літературу, визначається, насамперед, тим,
чи має він послідовників. Тобто, іншими словами це звучить приблизно
так: у нездібного письменника вчитися не будуть, як і не будуть його
наслідувати. Хейлі має багато учнів-послідовників та імітаторів. Якщо
казати про американців, то серед сучасних популярних письменників можна
назвати Тома Кленсі. Він написав такі романи, як: “Джек Райан”, “Ігри у
владу “Політика” та інші. Хейлі ніби був йому за “хрещеного батька”.
Саме Кленсі зміг перетворити “виробничий роман” а la Хейлі в новий жанр
– “техно-трилер”, запозичивши багато чого в іншого письменника – Уеба
Гріффіна (теж в деякому сенсі учня Хейлі): ретельний опис функціонування
внутрішніх механізмів армії і поліції. Кленсі часто вважають
“спадкоємцем” Хейлі, хоча інколи його романи здаються загрозливо
переобтяженими найдокладнішими описами (наприклад, аж до технічних
специфікацій гатунку сталі). Читати їх не менш цікаво, ніж романи його
попередника.

Далі згадаємо Джона Грішема. Серед написаних ним є такі твори, як:
“Вердикт”, “Клієнт”, “Партнер”, “Вуличний адвокат”, “Фірма” та багато
інших, які теж “виробничої” тематики.

Є серед послідовників Хейлі і пострадянські наслідувачі його таланту. Це
– Ілля Штемлер, Андрій Ківінов та Юлій Дубов. Чималий резонанс, в
усякому разі в літературно-журналістському середовищі, викликав роман
Миколи Клімонтовича “Остання газета”, що живописує вдачі вітчизняної
преси.

Природно, що божевільно популярні романи Хейлі не могли не породити в
СРСР письменників, які намагалися освоїти “його” жанр. На “виробничу”
тематику писав багато і М. Колєсніков. Але мабуть, лише петербурзькому
прозаїку Іллі Штемлеру вдалося стати помітним настільки, що його почали
порівнювати з Хейлі.

Явно під впливом останнього, Ілля Штемлер написав романи “Таксопарк”,
“Універмаг”, “Комерсанти”, що пролунали в 1960-1990-і роки ХХ століття
подібно хейлівським. Вони задовольняли читача точністю деталей,
досконалим знанням описуваного матеріалу і захоплюючими сюжетами.

Штемлер особливо і не приховував, що саме з Хейлі брав приклад. І той і
інший, перш ніж написати свої “Потяг” та “Готель”, влаштовувалися у
відповідні відомства і певний час там працювали. Штемлер був провідником
вагону на залізниці сполученням Ленінград – Баку, а Хейлі – молодшим
помічником чергового по готелю “Хітон”. Штемлер ретельно показував
“зсередини” універмаг, таксопарк, залізницю, зумівши стати для
радянського читача “своїм Хейлі”.

Пізніше “хейлівську” традицію на російському ґрунті спробував продовжити
письменник Андрій Ківінов. Він написав ряд повістей про роботу міліції,
на основі яких потім було знято серіал “Менти. Вулиці розбитих
ліхтарів”. Сам Ківінов говорив про свої твори так: “Детектив тут
присутній тільки тому, що нібито є міліція. Але це швидше не жанр, а
прийом. Насправді ж основна моя задача – показати зсередини життя
міліції, її атмосферу. Все, що мною зроблено, я відношу до сфери
професійного роману” [10].

Видавництво “Вагріус” також звернулося до “виробничих романів”. Серед
вдалих книг в цьому жанрі можна відзначити “Велику пайку” Юлія Дубова.
Але Сергій Карамаєв стверджує, що проект “Зроблено в Росії” (до якого
увійшов, наприклад, “Універмаг”) особливого успіху вже не мав. Мабуть,
тому, пояснює він, що ці “виробничі романи” були “як у Штемлера”, а
враховуючи, що книги самого Штемлера були “як у Хейлі”, то літературна
продукція тут виходила вже навіть не повторна, а третинна. Серед
імітаторів Хейлі і Штемлера більше не знайшлося таких вже значних
талантів [9].

В результаті вищевикладеного матеріалу, ми дійшли слідуючих висновків:
Хейлі актуальний і сьогодні. В одному з його романів телеведучого
викрадають терористи (“Вечірні новини”), в іншому – диспетчери, пілоти
та пасажири ведуть боротьбу з природною стихією (“Аеропорт”).

Доказом того, що життя романів Артура Хейлі і зараз не припиняється може
слугувати і той факт, що в Москві за останнім з наведених романів у 2004
році було поставлено м’юзикл. При цьому місце дії перенесено в один з
московських аеропортів.

Нещодавно Хейлі не стало. Він помер 24 листопада 2004 року в своєму
будинку на Багамських островах, в місті Ліфорд, острів Нью-Провіденс у
84-річному віці. Але подібно тому, як душа художника живе в його творах,
письменник залишається живим, поки хтось читає його книжки. Безсумнівно,
Хейлі читатимуть ще багато років поспіль. Одинадцять романів знаменитого
англо-канадця завжди будуть улюбленими творами тих, кому подобаються
гостросюжетні романи на “професійну” тему, тих, хто вважає, що твори
Хейлі –

це вагома проза. Для деяких письменників Хейлі буде прикладом того, як
можна цікаво писати на “нецікаві” теми.

Безумовно, наша стаття не є вичерпною і має перспективу подальшого
вивчення творчості письменника.

Література

Долинина К. Великий бытописатель // Коммерсанть ВЛАСТЬ. – 2004. – № 48
(601).

Ивашева В. Почему читают “Аэропорт”. Большая литература или обманчивая
белетристика? // Вопросы литературы. – 1973. – № 2.

Ковский В. Почему читают “Аэропорт”? Живое произведение и “шкала
ценностей” // Вопросы литературы. – 1973. – № 2.

Мулярчик А. С. Спор идет о человеке. О литературе США II половины ХХ
века. – М., 1985.

Нагибин Ю. Этот счастливчик Хейли. // Новое время, 1978. – № 34.

Хейли А. Аэропорт. Перевод с англ. Т. Кудрявцевой и Т. Озерской.
Послесловие Н. Пальцева. – М., 1990.

Хейли А. Отель. Аэропорт. (“Отель” Пер. В. Коткина и К. Тарасова,
“Аэропорт” Пер. Т. Кудрявцевой и Т. Озерской). – М., 1978.

http:// www. newspom.ru

Сергей Карамаев. Изнанка производства как рецепт успеха // HYPERLINK
“http://www.regions.ru” www.regions.ru Lenta.ru

Сайт, присвячений Артуру Хейлі // HYPERLINK “http://www.release”
www.release .ru

вислів американського журналіста Стадса Теркела. – Теркел Стадс.
Работа. – М., 1971.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020