.

“Лівий” роман: проблеми становлення та масового функціонування жанру (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2671
Скачать документ

“Лівий” роман: проблеми становлення та масового функціонування жанру

Шукання футуристами нових фактур сюжетобудов та композиційних засобів
шириться і на романний жанр. Дискурс окреслив проблематику поглядів
безпосередніх практиків і теоретиків авангарду на художню прозу, хоча
декларативність футуризму виявила певні розбіжності між проголошеними
теоріями й безпосереднім аналітичним плином. Насамперед концепція
футуристів зводилася у часописах 20-х-30-х років (“Нова генерація”,
“Авангард-Альманах”) минулого століття до роз’яснення читацькому загалу
змістової організації творів, адже від часу зародження напряму і до його
згортання критики чекали від футуристів елітарного стилю, зрозумілого
лише певній групі. Більш того, настанова представників “лівої” формації
на урбаністичну прозу із відтворенням “масового” життя залишилася
недооціненою. Розроблені футуристами теми та образи на практиці не
вкладалися у межі унітарного методу із його засадами на міфологізування
та канонізацію радянських вождів. Тому їх міркування час від часу були
спроектовані радше на полеміку “нападу-захисту”, аніж на принципи
організації загальної смислової побудови. Тодішня проза послідовників
М. Семенка із курсом на експеримент видавалася суцільною загадкою із
невловимим змістом.

Теоретично дискурс адептів авангарду стосовно дефініції “лівий” роман
охоплював порівняно невеликий часовий проміжок. Рації про генези
“лівого” роману висловив теоретик футуризму М. Ланський. Він подав
концепт поняття “лівий”, що стосувався тих формацій, які своїми
модерними формою та змістом різнилися від сталих зразків: “Мистецькі
формації, що стояли чи стоять хоч на крок попереду всіх инших, завжди
приймали назву “лівих”. Тому й справжній роман мусить народитися серед
художників цих формацій. Тому й роман цей буде “лівий роман” [6, 37].
Стає цілком логічною поява “нового” типу роману саме у творчості
авангардистів. Осмислення дефініції автор статті зводить до того, що
українська література кінця 20-х років тільки готується до появи
романів, адже для створення якісної епопеї, “вартої своїх тем“ [6, 37],
треба, щоб пройшло 50-75 років після значущої події. Надалі М. Ланський
цілком слушно стверджує, що шляхи переосмислення він зводить до певних
принципів (“від світу до художника”, “шлях від художника до світу”),
кожний з яких підпорядкований літератором “лівого” епосу. Розробляючи
засади “лівого” роману, критик зауважував, що в авангардній літературі
означеного періоду відбувався лише етап становлення.

Послідовність аргументів випливала з об’єктивних суджень М. Ланського на
стан тодішньої мистецької продукції. Критик небезпідставно наголошував,
що авангардний роман не може зводитися літераторами лише до розкриття
нових тем та “ситуацій”. Завдання митців нової прози бачилося
М. Ланським у швидких аналітичних висновках, що “не давали змоги
пересічному спостерігачеві усвідомити їх одночасно з їх утворенням”
[6, 37].

Характерні ознаки нового жанру підпорядковувалися повному розкриттю
предметного та внутрішнього змісту через стислу жанрову форму. Тема як
основний елемент змісту критик скеровував на життя, його дійсні прояви.
“Сентиментальні розмазування, гастрономічні смакування виїденого яйця,
психологічні викрутаси” [6, 38] М. Ланський у “лівому” романі
категорично заперечував. За слушною заувагою критика, “ліві” літератори
– діти доби з її “скаженим темпом, теж нечуваним і небувалим. Ми вже
літаємо літаками, а не їздимо на волах” [6-38]. Тож переваги
осучасненого авангардного роману над сталим критик бачив у
безпосередньому відтворенні митцем реалій через конкретно-чуттєве,
образне мислення, вмінні автора осмислити явища дійсності та донести їх
до читача.

Теоретичні й практичні сентенції “нового, сучасного типу роману”
[10, 364] були розроблені й О. Полторацьким у статті “Як виробляти
романи”. Теоретичні засади автор скерував на зміну концепцій жанру.
Оновлений епос критик спроектував на становлення “лівого” роману в
українській літературі. Критик схильний розглядати “лівий” роман із
точки зору не лише “хорошої, культурної продукції”, що, безумовно,
бралося за основу, а й такого, що увібрав “якості доби”. Розроблені
О. Полторацьким концепції наближали “лівий” роман до естетичних
параметрів реалістичного світогляду з його проблемним відтворенням
взаємин людини та середовища, правдивістю деталей. Новою у порівнянні із
реалістичними зразками творів І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного,
І. Франка, Б. Грінченка мала бути організація матеріалу (сучасного або
історичного) через “наукову його ревізію” із позицій авторського
сьогодення, без відкидання досвіду “роману історичного”.

Запропонований О. Полторацьким жанровий підхід спростовував ранішу ідею
панфутуристів про класичне мистецтво як віджиле. “Морфологія” сучасного
роману виокреслювалася як синтетичний жанровий різновид історичного
роману та вдосконаленого “роману таємниць”. Засобом передачі фактичного
матеріалу був “гострий” сюжет, що “збуджував інтерес до себе” разом із
“класовою витриманістю та з високою мистецькою організацією” [10, 366].
Автор статті – професійний критик та літератор – відкидав інші типи
романів як такі, що у своїй основі неспроможні відтворити “ґрунт
реальности”. Критик українського футуризму, який відштовхувався від
конкретних прикладів, зупиняється на розковуванні принципів роману:
безсюжетного (“Голий Год” Б. Пільняка), антитезою до нього стає
сюжетний, утопічного (“Сонячну машину” В. Винниченка): “нам не треба
утопій – досить дійсности, яка ліпша є за всякі утопії” [10, 365].

Наступне теоретичне переосмислення дефініції “лівий” роман відбувається
в авангардній пресі 1930 року. На той час вже були надруковані найбільш
значущі твори цього жанру: “Голяндія” Д. Бузька, “Інтелігент”
Л. Скрипника, “Двері в день” та “Жанна батальйонерка” Ґео Шкурупія. Та
масовим у національній літературі, те, до чого прагнули адепти
авангарду, розробляючи нові концепти епосу, “лівий” роман не став. На
наше переконання, авангардисти були занадто талановиті та агресивні в
українському літературному процесі означеного періоду. Інтерпретація
дійсності з фотографічною точністю, відтворення в романах фрагментів
життя виключно пересічного громадянина, який потрапив у межову ситуацію,
призводить до двоякої ситуації, коли “ліві” митці, прагнучи йти та
випереджати сучасність, не вписуються в тодішні діючі літературні рамки,
залишившись, по суті, як і на початку становлення футуризму, практично
відстороненими від суспільства.

Слід зазначити, що до розширення жанрових меж роману у власній творчості
зверталися й митці, які не належали, за зауваженням О. Журенко, до
“постійних членів тодішніх літературних угруповань” [5, 2]. З-поміж них,
експериментами у формі в даному часовому проміжку позначені твори
найкращих представників української літератури (зокрема, В. Домонтовича,
М. Йогансена, В. Підмогильного, М. Хвильового, Ю. Яновського). Розуміння
літераторами нових творчих завдань виокреслювалось через зміну, за
Н. Бернадською, “нових принципів побудови сюжету, фабули, оповіді й
композиції”, коли відбувався “перегляд традиційних уявлень про
літературний характер” [1, 138]. Неоднозначність становлення та
одночасного функціонування “лівого” роману пов’язується нами із
розумінням тих завдань, що ставили перед собою його теоретики та
практики. Епоха нових звершень вимагала новаційного перегляду сталого
епічного жанру. “Ліва” формація, створюючи власну теорію, виокреслила її
тенденції. Зразків практичного втілення роману в національній літературі
було замало. Час, що пройшов від теоретичних розробок, виявився замалим
для становлення нової романної форми. Але безсумнівною перевагою творів
“лівого” мистецтва було намагання відійти від фольклорної теми,
позбувшись “хуторянства” та засилля сільських образів, спроектувавши
тодішні реалії на урбанізацію та бурхливий механічний розвиток
промисловості.

Розроблена адептами авангарду дефініція “лівий” уже через декілька років
ототожнюється із “експериментальним” романом. Вже у наступній статті
“Про фактичну літературу” О. Полторацький еволюцію жанру пов’язав із
реорганізацією “всіх компонентів комплексу мистецьких засобів” [11, 33],
оновлення принципів “масових установок й суспільних інтересів” [11, 32].

На рівні руху композиції художнього твору зміни насамперед торкалися
відмови від “героя” та заміни його постаттю спостерігача. Функціональна
настанова на оновлений роман уже за самою темою показу життя не села, а
міста була визначальною прикметою жанру “лівого” роману. Композиція
“лівого” роману, як правило, складалася із кількох новел. Це давало
змогу письменнику охопити та всебічно олітературити будь-який факт із
тодішньої реалії. За О. Полторацьким, “влучне виробництво” романів
виразно представлено в епосі Ґео Шкурупія, у прозі якого наявна повна
урбанізація. З огляду на це, умотивованою стосовно дійсного, об’єктивно
існуючого була композиція романів Ґео Шкурупія “Двері в день”, “Жанна
батальйонерка”, “Міс Адрієна”.

Новий оновлений репортажний роман мав позбутися класичного сюжету.
Натомість структура твору повинна залежати не від випадку, “а від тієї
теми суспільного порядку, що її слід обслужити мовними засобами”
[10, 36]. Тема епічних творів іманентно пов’язувалась із тодішньою
дійсністю. Заразом критик заперечував поняття “психологічного реалізму”,
яке, на його думку, не відображало дійсність.

Зауваги О. Полторацького стосовно національного епосу охоплювали не лише
діяльність представників “лівої” формації, а й усіх літераторів і
Спілок. Зокрема, недоліки “Диктатури” І. Микитенка, “Роману Міжгір’я”
І. Ле, “Бур’яну” А. Головка критик вбачав у їх кількісній потребі
“задоволення мас на відповідну літературу” [11, 30]. Надалі у статті
критик вказував на постійний експеримент, що відбувався у тодішній прозі
через її урбанізацію, переборювання “буржуазних” мистецьких засобів,
намірів авторів “деструктувати, виробляти й випробовувати нові”
[11, 30]. Реорганізацію жанру автор вбачав у “одужуванні від
психологічних хвороб”, коли “цікавитиметься не живою людиною, а масою
живих людей, не індивідуальністю, а масовими процесами в суспільстві”
[10, 34].

Представлені у тогочасній пресі настанови безпосереднього практика
авангарду

M?P?V¬f?q4uOe{a|B„~‹h–¦?f§?//eTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTHTH
TH

P переосмислив у нове поняття – репортажний роман, фактаж. Футуристичні
пріоритети митця самоозначили принципи репортажного роману:
трансформована побудова подієвого кістяка фабули, сюжету, архітектоніки
та композиції – усе підпорядковувалось відтворенню тодішнього життя на
рівні не лише фіксації, а й у мотивованій організації фактів. Вигадка,
настанова на психологію, фальшивий естетизм, наслідування заперечувались
як такі. На практиці елементи втілення теоретичних настанов, що
окреслилися через синтез репортажу та оповідання, Ґео Шкурупій вбачав у
власній малій прозі (“Місяць із рушницею”).

О. Білецький, Д. Бузько, М. Зеров, Я. Савченко, Л. Скрипник,
О. Слісаренко окреслили коло зауваг до творів представників “лівої”
формації у їхньому практичному втіленні засад авангардного роману.
Теоретик “лівого” жанру П. Мельник у статті “Функціональний вірш”
проаналізував художній доробок митців “Нової генерації” не лише у
поетичних творах. Автор статті виокреслив домінанти великої епічної
прози у постійному пошуку засобів організації фактичного матеріалу.
Зауваги П. Мельника звелися до того, що відбулося “шукання прозових
засобів, фактури” [7, 39], котрі підпорядковувалися вимогам нової доби
задля заперечення “старої фактури прозових творів”. П. Мельник слушно
наголосив, що становлення нового жанру не могло відбутися без урахування
набутків та недоліків великої прози. Як приклад, автор статті виокремив
роман Ґео Шкурупія “Жанна батальйонерка”. Критик оцінив твір як такий,
що лише частково відповідав вимогам “лівого” мистецтва, хоча розроблений
письменником концепт дієвого сюжету твору, організація теми та образів
моделювали сповнену етнічного нурту образність, виходячи із світоглядної
специфіки українця. Зокрема, на формальному рівні це відтворено у романі
“Двері в день”, коли плин віків Ґео Шкурупій авангардно ототожнював із
чередою биків: “як череда биків, пройшли віки. І всі вони живилися з
безмежних, живлющих плес кохання, і ця череда віків неймовірно зросте,
збільшиться, а плеса все ж не висохнуть” [13, 148].

Розуміння “лівими” романного жанру відтворювало засади О. Веселовського,
який у монографії “Історія чи теорія роману” завдання романіста вбачав у
ідеальному відтворенні життя, моделюванні персонажів, із закладанням у
них романістом “частини власного “я” [2, 14]. Багатосмисловість текстів
роману вчений розглядав, виходячи зі світогляду письменника, його
розуміння життя, що і “складало основу та тло роману” [2, 14].

Осмислення романного жанру відбувалося не лише на рівні
літературознавства. Іспанський філософ-ідеаліст та публіцист
Х. Ортега-і-Гасет у розділах збірника “Вибрані твори” дефініцію “роман”
розглядав як форму, що безпосередньо пов’язана із законами життя. Саме
вони продукують певні “засади жанру”. За слушними заувагами філософа,
жанр не міг розвиватися окремо від тих змін, що відбувалися у
суспільстві. Виникнення нових стилів і створює “певну кількість різних
форм” [8, 245]. Спроектувавши думки іспанця на постреволюційні події
1917 року, можна стверджувати, що становлення “лівого” роману було
закономірним явищем в українській літературі, що не вичерпало себе.
Схожий дискурс Х. Ортеги-і-Гасета із теорією “лівих” митців полягав у
неодноразовому наголошуванні на формі твору, ефектному вмінні зацікавити
читача подіями, розгорнутими у романі.

Отже, дослідники розглядали роман як епічну форму, спроектовану на
відтворення життєвих реалій, що становило основу “лівого” роману.

У літературознавстві 60-х років ХХ століття відбулося переосмислення
дефініції “лівий” роман. У монографії “Український радянський роман 20-х
років” З. Голубєва визначила його тип як “широке багатопланове
зображення людини в будь-якій сфері її суспільних та особистих відносин”
[3, 62]. У праці дослідження жанру було здійснене авторкою радше з
позицій ідейної спрямованості на теми революції та громадянської війни,
їхнього правдивого відтворення. Переосмислення потребує твердження
авторки про відсутність єдиної теорії “деструктивного” роману у
футуристів. Романний дискурс 20-30-х років минулого століття не зводився
адептами авангарду до “деструкції”. “Ліве” мистецтво вони розуміли як
“нове та сучасне” з огляду на літературну продукцію. Поняття
“деструкція” та “лівий” не тотожні. Адже безсумнівним нововведенням
романів, зокрема у Ґео Шкурупія, що дало змогу їх виділити

з-поміж інших творів, став “експеримент та пошук нового” у формі.

Сучасні літературознавці поняття “роман” зводять до того, що саме у
ньому, за Т. Денисовою, “найбільш широко і повно відбивається життя, а
тому значення композиції як художнього узагальнення надзвичайно велике”
[4, 211]. Інтерпретація науковцями власне епічного жанру 20-30-х років
минулого століття враховує політичну ситуацію, що склалася тоді в
суспільстві. Так, С. Павличко у монографії “Теорія літератури”
“літературну продукцію

1920-х” поставила у контекст “специфічного читання” [9, 179],
породженого передусім політичною заангажованістю текстів. Такий підхід
до художніх текстів ішов від розцінювання авторкою контексту
аналізованої доби як такої, в котрій митці перебували на межі
“життя-смерть”, що посилилося із початком репресій, “убивало навіть
надію на щирість вислову” [9, 179]. Саме тому і з’явилася двозначність,
що “заховувала підтекст, який не збігався з офіційно декларованими
намірами автора чи авторів”.

У монографії Л. Сеника “Роман опору. Український роман 20-х років:
проблема національної ідентичності” автор правомірно вживає дефініцію
“ліві” романісти. Науковець подав власний концепт епічного жанру,
пов’язаний насамперед із “масштабністю форми”, розціненою як широку
можливість “моделювати характер людини, суспільні відносини в різних
часових і просторових планах (сучасне, минуле і майбутнє), постійно
знаходити форми, що не є застиглими, “канонічними”, бо здатні
змінюватися і водночас постійно зберігати свої жанрові властивості”
[12, 12]. Л. Сеник, аналізуючи твори Ґео Шкурупія, Л. Скрипника,
О. Слісаренка звів їх значення до експериментування із прозовою формою.
Новизна жанру простежувалась у футуристів через експериментальну спробу
відійти від традиційних засобів, зокрема в композиції. Л. Сеник акцентує
на пошуках творцями лівого мистецтва нового творчого методу, що
зводилися лише до “оновлення романного живопису” [12, 218]. Зокрема, на
прикладі художніх текстів “Дверей в день” та “Жанни батальйонерки” Ґео
Шкурупія літературознавець доводить, що вони скеровувалися
письменником-авангардистом на “футуристичні експерименти із словом та
формою” [12, 217]. Загальний “неуспіх “лівого” роману” автор монографії
пов’язав із недостатнім практичним підходом футуристів до розуміння
“новаторського”, поняття, що синтезувало “художнє відкриття реальності
(змісту) і форми”

[12, 222].

Детально проаналізовано функціонування жанру “лівого” роману у
монографії Н. Бернадської “Український роман: теоретичні проблеми і
жанрова еволюція”. Авторка монографії у розділі “Еволюція новітнього
українського роману” подала цілісну концепцію становлення жанру та його
функціонування з-поміж інших типів епічної прози у національній
літературі 20-30-х років минулого століття. За положеннями, розробленими
у монографії, проголошення авангардистами теорії “лівого” роману
вбачалося у “надзавданні футуристів –

створення “нової” системи мистецтва, у їхніх “прагненнях зруйнувати “не
традицію як таку, а її мертві, закостенілі форми” [1, 187]. Досліджуючи
концепцію “лівого” роману, літературознавець робить висновок, що
футуристи у розробленні власної теорії “з часом приходять до його
заперечення” [1, 188]. Це дає підстави автору монографії порівняти
українських теоретиків авангарду із російськими формалістами в поглядах
на роман: він “для них відмирає, припиняє існування як жанр і може
відродитися на певному етапі літературної еволюції” [1, 188].

Тож розроблені концепти становлення “лівого” роману, що відрізняли його
від зразків класичного епосу, на певному часовому проміжку в українській
літературі зводяться нами до наступних: дефініція “лівий” вживалася
авангардистами стосовно тих творів, що докорінно відрізнялися способом
подачі фактичного та змістового матеріалу з-поміж інших епічних творів.
На змістовому рівні експерименталізм теми та ідеї втілився у відтворенні
письменниками у творах екзистенційних ситуацій, в які потрапляв
пересічний громадянин –

сучасник авторів. Головні положення теорії “лівого” роману випливали з
розуміння та вміння авангардистами реорганізувати форму художнього
твору. Зокрема, у порівняно невеликих за обсягом творах усі події автори
розгортали навколо одного персонажа (як, наприклад, пошуки сенсу
існування Теодора Гая у романі Ґео Шкурупія “Двері в день”).
Обов’язковою була настанова авторів на відтворення реальних подій,
покладених в сюжетно-композиційну основу “лівого” епосу. Увагу в теорії
було приділено і образній системі. Її специфіка виокреслила новий тип
урбаністичної прози та способи існування людини у ньому.

На нашу думку, функціонування жанру було позбавлене подальшого масового
наслідування в національній літературі як через політичне згортання
напряму в умовах зароджуваної тоталітарної системи, так і в частковій
агресивності його адептів, а відтак і поступовому відмежуванні та
незрозумілості вартісності їхньої літературної продукції.

Література

Бернадська Н.І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова
еволюція: Монографія. – К.: Академвидав, 2004. – 368 с.

Веселовский А.Н. Избранные статьи.–Л.: Художественная литература, 1939.
– 572с.

Голубєва З.С. Український радянський роман 20-х років.–Харків: Вид-во
Харківського університету,

1967. – 216 с.

Денисова Т. Роман і проблеми його композиції. – К., 1968. – 220 с.

Журенко О.М. Модерні тенденції української романістики 20-х рр. 20
століття: Автореферат дис… канд. філ. наук. 10.01.01 / НАН України.
Ін-т літератури ім.Т.Г. Шевченка. – К., 2003. – 20 с.

Ланський М. Лівий роман // Нова генерація. – 1927. – № 2. – С. 34-38.

Мельник П. Функціональний вірш // Нова генерація. – 1930. – № 8-9. – С.
39.

Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. – К.: Основи, 1994. – 420 с.

Павличко С. Теорія літератури / Передм. М. Зубрицької. – К.: Вид-во
Соломії Павличко “Основи”, 2002. –

679 с.

Полторацький О. Як виробляти роман // Нова генерація. – 1928. – № 5. –
С. 34-39.

Полторацький О. Про фактичну літературу // Нова генерація. – 1930. – №
8-9. – С. 30-33.

Сеник Л. Роман опору. Український роман 20-х років: проблема
національної ідентичності. – Львів: Академ. Експрес, 2002. – 239 с.

Шкурупій Ґео. Двері в день. – Харків; К.: Державне видавництво
“Література і мистецтво”, 1931. – 231 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020