Феномен творчості призабутих письменників (особливості “Малої прози”
Вячеслава Потапенка)
В історії української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття
з’являється чимало нових обдарованих постатей. Проте, з плином часу,
частина цих митців або взагалі зникають з контексту розвитку української
літератури тієї доби, або, в кращому випадку, мають поодинокі згадки в
працях окремих літературознавців. Чи є така оцінка українського
письменства об’єктивною і де приховані причини зникнення письменників у
небуття? У нашому дослідженні ми не будемо зводити все до суспільно –
політичного устрою царської Росії та СРСР. На прикладі творчості
В. Потапенка (1878-1942) (а саме “малої прози”, оскільки тільки вона за
життя автора побачила світ) спробуємо запропонувати свій погляд на вище
згадану проблему, не обминемо увагою і його життєвий шлях.
Вячеслав Потапенко народився 21 грудня в селі Березань Миколаївської
губернії в сім’ї поміщика. Освіту здобув в юнкерській школі в
Петербурзі. В 1878 році Потапенко приїздить у Бендери і вступає до 56
піхотного полку як “вольноопределяющийся”. У той же час з Турецької
війни до цього полку повертається прапорщик Тобілевич (Микола Карпович
Садовський). Там же в Бендерах мешкала дружина полковника цього полку
Марія Костянтинівна Хлистова (Марія Заньковецька). Юнакові Потапенку
пощастило в тому, що він познайомився з людьми, яких потім будуть
називати корифеями українського театру. Микола Садовський організує
кілька аматорських вистав, в яких грає сам, у цих виставах також беруть
участь Марія Заньковецька зі своїм чоловіком, Вячеслав Потапенко і його
рідний брат – офіцер.
Коли приходить офіційний дозвіл на українські вистави, організується
трупа на чолі з М. Кропивницьким. Вячеслав Потапенко в той час працює
вчителем в Ананьєві, що на Херсонщині, – з кар’єрою військового вирішено
було покінчити. Там же вчителював менший брат М. Кропивницького –
Володимир. В. Потапенко приймає рішення їхати до Одеси, а саме там тоді
перебувала трупа Кропивницького. В Одесі Садовський та Заньковецька
познайомили Потапенка з М. Кропивницьким. За спогадами самого актора ця
зустріч проходила так: “Я пам’ятаю вашого брата – він був гарний комік,
а по вас я бачу, що ви “простак”, якого я і шукаю. Ви як хочете, з
дебюта?” – сказав він мені.
– Тільки з дебюта, – доповів я.
– “Ну і добре. Чи не візьмете ви ролю Гордія-шевця у моїй п’єсі “Доки
сонце зійде, роса очі виїсть?” [8, 60].
Так В. Потапенко став артистом українського театру. Висловлюючи своє
враження від театральної трупи, до якої потрапив Потапенко, Д. Мордовцев
писав, що вся вона –
майстерно дібрана, повна, музична. З творчого колективу
М. Кропивницького в середині 80-х років утворюються трупи –
Кропивницького, Старицького, Саксаганського, Садовського. А вже в 1990
році від трупи Кропивницького відокремлюються 15 акторів, які створюють
нову трупу під керівництвом М. Васильєва-Святошенка та режисурою
В. Потапенка. Але вона проіснувала недовго. До 1900 року Потапенко
працює в різних театральних трупах.
З літературними творами В. Потапенко виступає з 1885 року. Серед них
переважають прозові й драматичні. За життя письменника світ побачили
такі твори: “Над кручею”, “Чабан”, “Чубатий”, “На нові гнізда”,
“Чарівниця”, “Злодій”, “Перша карна справа”, “Ірод”, “Король Лір”.
Частина з них була надрукована в закордонних на той час галицьких
виданнях: “Зоря”, “Літературно-науковий вісник”, “Вік”, “Буковина”.
Друкуватись в Україні тоді не було змоги. Літературна критика того часу
часто плутала Вячеслава Потапенка з письменником, що виступав у
російській літературі – Ігнатієм Потапенком, який був родом з Херсонщини
і тематика творів якого (життя селян, духовенства, доля інтелігенції)
перегукується з творами В. Потапенка.
В. Потапенко зростав як письменник завдяки культурному оточенню. Це був
час, коли демократичні думки навіювали сподівання на найкраще майбутнє.
Та, на жаль, літературна праця ніколи, а особливо на початку кар’єри, в
усі часи не гарантувала письменникові безбідного існування. Він
звертається до Чернігівської громади, зокрема до М. Коцюбинського, з
проханням підшукати йому якусь посаду. Не могли не вплинути на митця
конфліктні ситуації в театральних трупах, невизначеність,
безперспективність, тому він переїздить до Кубані.
З 1904 року Потапенко мешкає в Катеринограді, де повертається до
театральної діяльності. Він створює аматорську театральну трупу. Як це
не парадоксально, але процес українізації і певні позитивні зрушення в
20-х роках торкнулися і кубанських земель, де мешкало багато українців.
Та після цього наступають розпач і прірва. Отже, особистісний фактор
набуває тут не останнє значення.
Потапенко працює редактором кубанської газети “Новая заря”, входить до
Української секції Краснодарської Асоціації пролетарських письменників
(КАПП) і стає її активним членом. Та Українська секція (КАПП) була
ліквідована тогочасною системою в 1937 році, після чого її членів було
заарештовано і проти них було порушено карні справи. Серед заарештованих
був і В. Потапенко. Його випустили зі слідчого ізолятора 9 серпня 1942
року, як раз перед приходом фашистських військ. Очевидно, тут відіграв
роль ще й той фактор, що В. Потапенко мав уже солідний вік – 79 років.
Далі поведінка Потапенка чимось нагадує поведінку героя з роману Олеся
Гончара “Людина і зброя” – Богдана Колосовського, який, незважаючи на
образливе ставлення до нього радянської влади (бо він є сином “ворога
народу”), іде захищати цю владу, свій народ, свою землю. Потапенко
вступає до підпільної організації міста Червонодара. Але 24 вересня 1942
року гестапо викриває підпільників, а 28 вересня Вячеслав Потапенко
разом з іншими підпільниками був розстріляний Зондеркомандою СС – 10-А
[9, 2].
У 1943 році прах В. Потапенка та інших патріотів перепоховано на
Військовому –
братському кладовищі міста Червонодара. Вячеслав Потапенко
реабілітований посмертно. На превеликий жаль цей складний і трагічний
період життя письменника і актора не відображений ніде. Навіть
енциклопедичні видання нашого часу продовжують друкувати: “Помер 20
жовтня 1942 року”.
В особі В. Потапенка українська література має письменника, що отримав
схвальну оцінку своїх творів від І. Франка, М. Коцюбинського,
І. Нечуя-Левицького, О. Огоновського, С. Єфремова. Тематика творів
Потапенка різноманітна: еміграція та переселення селян, доля
інтелігента, маленька людина і суспільство, історична та ін. Схожу
тематику і проблематику “малої прози” спостерігаємо в творчості багатьох
письменників того часу. І дійсно, наша художня література лише
збагачується, урізноманітнюється за рахунок цього. Перший твір, що був
$
&
(1889). Велике зацікавлення викликало в читача оповідання В. Потапенка
“На нові гнізда”, в якому йшлося про болючий процес переселення
українських селян. Фактично цей твір і був перемогою автора в
літературі.
Творча спадщина митця не обмежується перерахованими нами творами. Значна
частина творів письменника залишилась у рукописному вигляді, не
побачивши світ.
Дія оповідань В. Потапенка відбувається в середовищі, добре знайомому
письменнику. Його герої – представники простого народу : селяни, чабани,
козаки. В основі більшості творів лежить яскравий факт, подія, випадок,
який викликає підвищений інтерес до персонажів. Автор переконливо
розкриває внутрішній світ героїв, показує себе досвідченим психологом.
Розглянемо особливості його творчості на прикладі оповідань: “На нові
гнізда”, “Чабан”, “Чарівниця”.
Сім’я старого козака Максима Квача змушена переїхати “на нові гнізда” –
в
далеку, незнайому чужину – на вільні землі Сибіру. Економічні труднощі
та політична ситуація, що склалася в Україні наприкінці 80-х років ХІХ
століття, особливо серед західноукраїнського селянства, змушували шукати
заробітки за межами рідного краю, а інколи навіть виїжджати назовсім у
чужі землі. У таке становище потрапив і Максим: “…у Максима два сина й
дві невістки, та четверо внучат, та одно у колисці, та своя стара, та
сам – усіх одинадцять ротів, а землі три десятини та гороху опрух – не
розтанцюєшся! Ну й недостача хліба, і йди шукати його по Амурах та по
Сибірах” [7, 245]. Письменник використовує окремі деталі, змальовує
тяжкий психологічний стан родини. Важко кидати назавжди рідні місця, а
ще важче залишати самотніми старих батьків, бо “…начальство не пускає
старих та хворих їхати, …не
витримають – помруть на морі! А начальству не потрібні видатки”
[7, 245].
Герой іншого оповідання “Чабан” уособлює в собі прагнення до волі.
“Безпашпортний” чабан Цур-Пен не уявляє собі життя в неволі, для нього
свобода – це святе поняття, тотожне життю. Він живе у своєму світі, де
немає місця брехні, звабам і спокусам. І тому кинутий до в’язниці через
відсутність “пашпорта”, чабан намагається втекти. Та спроба виявилась
невдалою – його вбивають.
В оповіданні “Чарівниця” автор по-новому підходить до теми зрадництва,
яка вже була зображена в українській літературі (М. Старицький,
О. Кобилянська). Його героїня дівчина –
козачка з надзвичайною вродою, горда і смілива. Таким же вона хоче
бачити свого коханого –
вільним козаком з гарячою кров’ю. Коли ж він виявився слабодухим,
погодившись одружитися з нелюбою йому дівчиною, Марися, не знайшовши в
ньому свого ідеалу, топить його разом з собою. Фінал оповідання нагадує
романтичний напрям в українській літературі. Отже,
героїня – особистість, здатна на вчинок. Вона губить себе і свого
коханого не тому, що він зрадив її, а тому, що не знайшла в ньому рис,
які відповідали б її ідеалу. Ідея чистого і вільного кохання, гордої,
волелюбної людини, яка б уособлювала славне минуле України, –
така головна думка оповідання.
Таким чином, В. Потапенко зумів сформувати психологічні портрети своїх
героїв. Одним із засобів творення образів, якими користується
письменник, є описи природи. Пейзажні зарисовки зустрічаються в будь –
якій частині твору. Іноді пейзаж виконує роль пролога або епілога. Часто
розгорнений малюнок природи уточнює дані експозиції, вказуючи на час і
місце події і сприяючи виникненню зав’язки (“Над кручею”, “Чубатий”).
У більшості оповідань пейзаж виступає як паралель до думок і переживань
дійових осіб. (Так, сумний степовий пейзаж відповідає сумним роздумам
чабана про його життя, які супроводжує тужлива пісня і гра на сопілці).
Він також може бути контрастним до настроїв героїв. В оповіданні
“Злодій” казковий зимовий пейзаж контрастує тяжкому моральному стану, в
якому знаходиться герой. Малюнок вільного степу підкреслює глибокі
переживання чабана, якого кинули до в’язниці (оповідання “Чабан”).
“Височенько підбилося сонечко, припікає.
В степу аж млосно. Скрізь тихо, навіть тирса не зашуршить. Тут широко,
просторо, усе дише життям; тут воля, воля без краю, воля, незнайома з
пашпортами, воля бродяги” [6, ;7].
Найчастіше зображення природи використовується письменником, щоб
підкреслити внутрішній стан дійової особи, щоб дати їй психологічну
характеристику (“На нові гнізда”):
“На дворі ще холодно, якась мряка. Із стрічки вода крапле; у дворі теж
болото. Призьба мокра, нема на чім і сісти… Невеселий малюнок!”
[7, 247]. Такий висновок робить автор стосовно не тільки холодної весни,
а й усього, що відбувається у дворі старого козака Максима Квача.
Природа в творах В. Потапенка не є чимось пасивним і застиглим. Вона
живе, дихає, діє, очищає людину.
Отже, однією з основних рис В. Потапенка як письменника можна вважати
вміння зазирнути в таємницю внутрішнього світу людини і створити
максимально правильний її характер. Пейзажні описи письменник
підпорядковує психологічній характеристиці героїв, внутрішньому сюжету.
Іноді вони стають формою вираження волелюбних прагнень персонажів,
створених цим талановитим письменником.
Доля В. Потапенка багато в чому схожа з долями інших митців чи то
маловідомих, чи призабутих. Не завжди кількість художніх творів означає
їх якість. Про це свідчать авторитетні відгуки письменників і критиків
того часу. Та й сам факт виходу творів у передових виданнях говорять про
потребу суспільства почути відповідь на хвилюючі його питання. Так,
твори митця цілком могли зацікавити читача будь – якого соціального
стану, фаху, перед якими постають різні психологічні типи. Петроній
колись сказав: “Не знаю, чого це виходить, що сестрою таланту є
бідність”. І в цьому дійсно є сенс: хто знає, при іншій ситуації чи
побачили б ми в творах письменника саме цих героїв? У творчості
будь-якого митця були творчі злети і падіння, та найголовніше є те, коли
митець працює не на себе, а на читача. І наше завдання донести його
слово до людей.
Література
Денисюк І.О. Розвиток малої прози ХІХ – початку ХХ ст. – К., 1981.
Потапенко В. Над кручею (эскизъ:) – К., 1889.
Потапенко В. Чубатий // Зоря. – 1889. – № 12. – С. 193-195.
Потапенко В. Король Лір. Сцена – монолог. – Катериноград, 1912.
Потапенко В.[ Біографічна довідка] // Вік. – 1902. – П ІІІ. – С. 165.
Потапенко В. Чабан . – Харків, 1927. – С. 3-23.
Потапенко В. На нові гнізда // Українська новелістика кінця ХІХ –
початку ХХ ст. – К., 1989. – С. 245-252.
Потапенко В. Спогади про український театр // Спогади про Марка
Кропивницького. – К., 1990. –С. 58-71.
Рукописні фонди Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. –
Ф.142. – № 39. – арк.2.
Українська драматургія / Збірка бібліографічних знадобів до історії
української драми і театра
(1815-1906 рр.) – Одесса, 1906.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
