.

Своєрідність детективного сюжету у прозі Є. Кононенко (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 8007
Скачать документ

Своєрідність детективного сюжету у прозі Є. Кононенко

Твори Є. Кононенко неодмінно привертають увагу багатьох критиків і
дослідників, які одностайно визначають її романи і повісті як детективи.
Провідними у розгляді романів письменниці “Імітація”, “Зрада” і повісті
“Ностальгія” є критерії, характерні саме для детективних творів.
Водночас усі автори розвідок відзначають своєрідність жанрових одиниць
детективу автором. Т. Гундорова у книзі “Післячорнобильська бібліотека:
Український літературний постмодерн” називає її твори
“псевдодетективами”. Популярний український письменник А. Курков в
одному з інтерв’ю говорив, що Є. Кононенко зуміла поєднати якісний
масовий роман із високою літературою. У рецензії на роман “Імітація”
М. Стріха зауважуючи, що письменниця вміло будує напружені детективні
фабули, відзначає, що “майстерно вибудувана детективна фабула є для
авторки не самоціллю, а лише нагодою поговорити про сенс життя, про
дихотомію справдешності й імітації, про любов і смерть, і ще про багато
інших “вічних” речей у контексті нашого прагматичного й далекого від
“високих матерій” часу” [5]. Про детективну форму як тло для соціальних
і психологічних оповідей письменниці говорить і О. Брайко у статті
“Екзистенційні проблеми крізь призму детективного жанру” [1]. Тож, за
Є. Кононенко закріпилася репутація автора не просто якісних детективів,
а психологічних романів, що мають детективну форму. Але у згаданих
дослідженнях недостатньо повно висвітлено проблему власне жанру,
обраного письменницею. Не отримало повного розкриття питання взаємодії
ознак детективного жанру зі змістом і проблематикою творів письменниці,
органічність детективної форми для психологічного роману, нові його
нюанси додані нею, доречність є її використання. Ці питання є
актуальними в плані дослідження механізмів синкретизації жанрових форм у
сучасній літературі. Розробка цієї проблеми вимагає зняття з жанру
детективу і визначеної як “масова” література упередженого ставлення як
до літератури нижчої вартості. Це дозволяє розглянути нові перспективи
детективного жанру не тільки у “масовій”, а й так званій “високій”
літературі, виявити нові особливості жанру детективу, таких, що,
можливо, суттєво відрізняються від характерних для класичного детективу.

У даній статті зроблено спробу відповісти на ці питання у зв’язку з
аналізом романів Є. Кононенко “Імітація”, “Зрада” і повісті
“Ностальгія”.

Для детективу обов’язковим є наявність ситуації злочину і його
розкриття. Для своїх творів Є. Кононенко обрала мотив не будь-якого
злочину, а вбивства. При цьому вона вигадує такі злочини, які з різних
причин не розслідуються правоохоронними органами. У “Імітації” та
“Зраді” загибель героїнь вважається нещасним випадком: ніби випадково
падає на рельси Мар’яна Храпчук – зірка київського інтелектуального
бомонду, від грипу помирає молода жінка, Вероніка Раєвська, талановитий
театральний режисер аматорського театру. А в повісті “Ностальгія” Лариса
Лавриненко намагається знайти причини вбивства, що сталося більше, ніж
двадцять років тому. Картина злочину була зрозуміла від самого початку,
а дошукуватись мотивів злочину не стали.

Проте факт смерті не може сам по собі складати основу детектива.
Необхідні протиріччя, які не вкладалися б у логіку традиційного
сприйняття життя і характеру людей, порушували б логіку звичного буття
героїв. І письменниця одразу акцентує такі протиріччя. У романі “Зрада”
загадковим в епізоді смерті є те, що жертва, Вероніка Раєвська, вже
майже одужувала, крім того, вона була молодою і сильною жінкою, мала
достатньо сили, аби боротися з хворобою. Смерть героїні була не тільки
несподіваною, але й раптовою. Незвичні обставини смерті й родини Шулік:
до загибелі вони ніколи нічим не виділялась з-поміж інших родин. Сусіди
навіть ледь могли пригадати, що за люди то були. Єдине, що закріпилося у
пам’яті оточуючих – то була надзвичайно спокійна родина, що жила без
будь-якого надриву чи драматизму. Водночас злочин Миколи Шуліки
контрастно вирізняється зі складеного суспільного портрета. Таких
шекспірівських пристрастей від нього ніхто не очікував, і навіть не
здогадується, що могло породити таку лють чи відчай. Звідки могла
взятися така пристрасть у людини, що вела таке спокійне життя у
пересічній родині?

Загибель Мар’яни Хрипович з повісті “Ностальгія” також викликає певне
непорозуміння. Надто вже не співпадає її вчинок із характером героїні.
Що зірка інтелектуальної еліти Києва, учасниця різноманітних світських
тусовок могла робити у тих нетрях сама та ще й у такий час. Чи могла
жінка, яка завжди сміливо прокладала собі дорогу в житті, долаючи
будь-які перешкоди, зламатись під тиском обставин і покінчити життя
самогубством. Якщо так, то що це мали бути за обставини? Пошуком
роз’яснення таких обставин й інших незрозумілих деталей займаються герої
на чолі з Ларисою Лавриненко. У розгортанні детективної лінії сюжету
Є. Кононенко у своїх творах користується класичним принципом puzzle: усі
деталі й незрозумілі моменти мають вкластися у одну логічну схему, яка й
розкриє увесь механізм злочину. Водночас письменниця вдається до гри з
класичними нормами детективних творів, відверто порушуючи їх або
по-новому їх інтерпретуючи.

Письменниця по-новому втілює тезу Б. Брехта про головну принаду
детективних творів: “Головне інтелектуальне задоволення, яке дають нам
детективні романи, полягає у встановленні причинності людських вчинків”
[1]. Є. Кононенко цікавить не сам злочин, а соціальне чи психологічне
явище, яке до нього призвело. Мотив злочину в сюжеті перетворюється
автором на своєрідний індикатор подій. Допоміжну роль детективної
інтриги підкреслює персонаж, який об’єднує романи “Імітація”, “Зрада” і
повість “Ностальгія” і виконує у них роль детектива – Лариса Лавриненко.
Назвати героїню справжнім сищиком не можна: вона є аматором у слідчий
справі, її не цікавлять питання правосуддя як такого. Навіть докази вона
збирає такі, що дозволили б прояснити ситуацію їй самій, але при цьому
вони часто є абсолютно непридатними в юридичному плані. У повісті
“Ностальгія” героїня визначає власне кредо детектива наступним чином:
“Я люблю, коли таємниці ховають якусь істину буття” [3, 107].
Розплутуючи таємниці чиєїсь загибелі, Лариса більше уваги приділяє
причинам злочину, його психологічній мотивації, зосереджується на
питанні “чому”, ніж “хто”, а тим більше “як”. Водночас Є. Кононенко дещо
схематизує діяльність героїні, автор майже не створює ситуацій, коли
Ларисі доводиться аналітично обробляти інформацію. Героїня лише збирає
її, знаходячи людей, які могли б її надати. Так, у повісті “Ностальгія”
розгадка злочину подається майже у готовому вигляді. У романі “Зрада”
головного свідка злочину знаходить чоловік жертви, а мотив злочину
пояснює психоаналітик Наталія Никонівна. Лариса Лавриненко виступає лише
як спостерігач подій. У романі “Імітація” героїня знаходить вбивцю
тільки завдяки збігу обставин.

Одним з головних порушень норм класичного детективу у творах письменниці
є своєрідна диспропорція сюжетних ліній у текстах: поряд із детективною
постають сюжетні лінії, які ніби не мають до детективної історії
безпосереднього відношення, але в яких розкривають глибокі філософські,
психологічні чи соціальні протиріччя. На тлі таких ліній власне детектив
відходить на другий план. Це зумовило появу в критиці зауважень про
невмотивованість детективної форми у таких творах. Д. Стус у своїй
рецензії на роман “Зрада” відзначає: “І справді, детектив зі “Зради”
ніякий. Бо в якому вартісному детективі пошук головного винуватця
трагедії настільки несуттєвий, що не лише губиться в кавалках справді
вартісних нерозвинутих допоміжних сюжетів, а втрачає весь сенс після
фінальної фрази дочки “злодія” Дмитра Стебелька” [6]. Подібне твердження
можна прийняти, тільки якщо не враховувати специфіки сприйняття читачем
детективних творів, що вимагають суто інтелектуального логічного їх
прочитання: “У детективному романі справа полягає у логічному мисленні,
він і від читача вимагає логічного мислення” [1]. Саме до такого
прочитання апелює письменниця, надаючи своїм творам параметри детективу.
Для цього вона виносить факт загибелі героїв на початок творів, у такий
спосіб програмуючи сприйняття твору як детективного. У першу чергу це
створює інтригу, дозволяє зацікавити читача і водночас спровокувати на
певне сприйняття: він “інспірує у читача власну реконструкцію картини
злочину” [4], апелюючи до суто інтелектуальної роботи, а також готує
читача до можливого руйнування наших шаблонних уявлень про певний
предмет чи явище, спричиняючи готовність відкинути однозначне
трактування будь-якого факту, в тому числі й такого, що випадає з
детективної інтриги. Таким чином Є. Кононенко проектує не тільки на тему
розкриття злочину, але й на нову інтерпретацію його, інтелектуальне
переосмислення проблем, піднятих у творі. Автор провокує до зняття
протиріч не тільки у тому, що стосується розкриття вбивства, а й
стосовно питань загальнолюдських чи загальнонаціональних, які
осмислюються у творах.

Для переключення уваги з ситуацій слідства на філософські й психологічні
проблеми, Є. Кононенко виносить детективну “затравку” в окремий розділ
чи передмову, а потім розгортає історію життя героїв, що мають до
злочину лише опосередковане відношення. За такими героями закріплюється
роль мотивуючих початок розслідування. Водночас у творах процес
розслідування як такий набирає подвійного тлумачення: герої розшукують
винуватців смерті, віднаходячи новий підхід до проблеми, який би
дозволив укласти в єдину схему визначені протиріччя, і одночасно новий
підхід вони змушені шукати й у власному житті. Письменниця послідовно
проводить думку про необхідність зламати стереотипи і змінити власну
точку зору і звичну логіку сприйняття багатьох явищ у житті героїв. Вони
висувають версії відповідно до своїх переконань. Визначення тої чи іншої
версії як хибної письменниця інтерпретує як показник банкрутства
життєвих орієнтирів героїв. Пошук відповіді на питання “хто винен” веде
до розв’язання проблем головних героїв. У романі “Зрада” версія
Вікторії, доньки Вероніки, щодо винуватця загибелі матері є результатом
власних упереджень. Юна студентка, вихована в умовах, якщо не явної, то
прихованої зневаги до батька, вона закріпила і посилила свої упередження
у зв’язку з випадком, коли Дмитро вдарив Вероніку. Тому після смерті
матері, спираючись лише на той факт, що батько навідував матір
напередодні смерті, вона безапеляційно заявляє про його провину.
Вікторія вибудовує власну версію, не бажаючи бачити невідповідностей, на
які вказує їй Лариса Лавриненко. Тільки поява нових об’єктивних свідчень
змушує героїню відмовитись від власних припущень, виявивши
необґрунтованість не тільки своєї версії, але й власного сприйняття
об’єкту.

Для головного героя роману, Дмитра Стебелька, відповідь на питання, чому
загинула його дружина, стає природним і логічним продовженням питання,
чому вона пішла від нього. Саме тому перш, ніж взятися власне до
розшуків, Дмитро довго рефлексує, поновлюючи у пам’яті усі подробиці їх
подружнього життя. Його недовіра до можливостей Вероніки призводить до
появи першої хибної версії: причиною загибелі Вероніки Раєвської стало
її минуле. Ця версія виникла із шаблону розуміння героєм особистості
своєї дружини. В уяві Дмитра Вероніка закріплена в образі жертви. Він
пам’ятає, як врятував свою майбутню дружину від власного батька, вивівши
її зі світу п’яниць, що втратили людську подобу. Розподіливши у
свідомості подружні ролі як “рятівник – жертва”, Дмитро діє згідно
логіки обраної ним ролі: ризикуючи, він іде в дім, де жила Вероніка, аби
забрати її документи, потім дає притулок дівчині, купує їй одяг. З
особливою теплотою він згадує вдячність героїні, коли купив їй черевики.
Законний шлюб сприймається Дмитром як запорука вічного і надійного
захисту дружини він небезпечного світу: вона працює лише кілька днів на
тиждень, у гості ходить тільки за руку із чоловіком. Усе, що не
вкладалось у цю схему і вибудований героєм образ дружини, сприймалося
ним як несуттєве, ігнорувалося. Письменниця показує, як Дмитра здивував
той факт, що Вероніка знає математику, напам’ять читає “Титарівну”, але
ці спогади відсуваються як другорядні, такі, що не мають важливого
значення для характеристики дружини. Так само ігнорується Дмитром
інтерес дружини до театру. Саме тому єдиною загрозою для героїні він
вбачав і вбачає її минуле, таємницю, пов’язану із її батьком,
“генералом” Раєвським.

P

R

”–ee1/4

3/4

&

gd{Ha

го дружина не боялася батька і навіть відвідувала його потай від нього,
вказує на хибність Дмитрової версії, і відповідно на хибність його
мікросвіту. Герой робить спробу віднайти інший погляд на закріплені у
його свідомості поняття, створити нову логічну систему, яка б увібрала
новий погляд на життя, зокрема на жіночу особистість, намагаючись зняти
невідповідності, що виникли між його уявленням про жінку і реальними
фактами. Таким чином письменниця підкреслює, що оскільки версія Дмитра
зумовлена його світоглядом, усвідомлення її хибності спричиняє злам
ідеалів. Якщо за законами класичного детективу відмова від версії є лише
кроком до чергового етапу слідства, то для героїв роману “Зрада”
вірогідність іншої причини злочину пов’язана із екзистенційною
проблемою. Разом із новою версією злочину Дмитро змушений прийняти іншу
оцінку реалій і відповідно нову екзистенцію. Болючість і поступовість
такого процесу Є. Кононенко підкреслює в ситуаціях деградування героя,
коли він не в змозі віднайти нову світоглядну позицію, а потім у
імпліцитному бажанні –

підтвердження правильності власних припущень. Саме тому герою здається
надзвичайно важливим знайти бабу Зосю – і не стільки тому, що вона була
останньою, хто бачив Вероніку живою, скільки через те, що вона була зі
світу батька героїні.

Своєрідним є використання письменницею і такої суттєвої ознаки
детектива, як наявність пари детектив-злочинець, яка у межах тексту є
втіленням відповідно абсолютного добра чи абсолютного зла. Злочинець
через порушення ним певних норм одразу викликає негативну реакцію
першого, особливо, коли йдеться про вбивство. Аналогічне враження
викликає у нього сповідь злочинця в кінці твору, коли він намагатиметься
вмотивувати власний вибір. Ставлення до нього може змінитися, але
наявність такого упередження не підлягає сумніву. Водночас позиція
детектива одразу приймається як позитив. Саме цю особливість детективу
використовує Є. Кононенко, зміщуючи акценти твору від проблеми ґендерних
відносин із їх традиційною дихотомією “поганий чоловік – нещасна жінка”
до проблеми взаємин матері й дитини, що отримує у творі несподіване
висвітлення. Вибором злочинця письменниця грає на суспільних
переконаннях читача, що звик трактувати материнську любов виключно
позитивно, надаючи їй сакрального змісту. У творі ж вона стає
вмотивуванням вбивства, має патологічний вияв, що дає можливість
письменниці висунути проблему влади матері над власною дитиною. До такої
проблеми Є. Кононенко звертається у багатьох своїх творах, але у романі
“Зрада” вона висвітлюється найповніше. Позиціювання Тетяни Маякіної як
злочинниці долучає її образ до системи негативних персонажів, водночас
уникаючи довгих і глибоких психологічних дискурсів. Злочинець “виступає
свого роду деміургом детективного універсуму, оскільки задає логіку
подій, що відбулися, і приписує їм певний сенс, який сищик має
розшифрувати” [4]. У романі “Зрада” автор не обмежується повідомленням
про факт злочину. Письменниця показує, як Тетяна Маякіна моделює
сприйняття існуючих реалій, стикаючи між собою різних людей та різні
світогляди. Поряд із діями, що традиційні для будь-якого літературного
злочинця, автор зупиняє погляд на вчинках, до яких вдається героїня, але
які не вкладаються у логіку банального злочину. Так, Тетяна Маякіна
потурбувалася про те, щоб єдиний свідок її злочину, баба Зося, зникла з
лікарні і не змогла б дати свідчення проти неї, що цілком відповідає
традиційній логіці злочинця. Вона дзвонить Дмитрові, провокуючи його
візит до дружини, що зумовлює першу версію Вікторії. Додає у процес
розслідування містичного: вона телефонує до Вікторії від імені її
бабусі, Марії Стебелько, яка нещодавно померла. Разом із тим
Є. Кононенко змальовує такі вчинки героїні, вмотивувати які вдається
тільки завдяки психоаналізу. Скажімо, героїня, знищивши жінку, яку
покохав її син, закріплює відчуття перемоги тим, що влаштовує побачення
зі своїм коханцем у колишній квартирі Вероніки і кохається на шлюбному
ліжку своєї жертви. Прибравши зі свого шляху суперницю, Тетяна
переакцентовує увагу сина на власну особу, подавши себе у ролі жертви.
Розповіді героїні про злу свекруху, байдужого чоловіка і облиття узваром
на постелі справляють сильне враження на Женика. У його уяві образи
коханої жінки і матері, що страждає, зливаються в один. Але ці розповіді
знімають наліт сакральності, що закріплений за образом матері,
відкриваючи перед сином образ

Тетяни-жінки. В його сні образи матері й коханої жінки і пов’язані з
ними афекти переплітаються, а в реальному житті Тетяна знов посідає
головне місце у житті й свідомості сина.

Своєрідно Є. Кононенко використовує норми класичного детективу і у
повісті “Ностальгії”. У ній ревізію певних переконань у процесі
розслідування доводиться провести Ларисі Лавриненко. При цьому
письменниця порушує одну з основних презумпцій детективу, сформульовану
У.С. Моемом: “…я згодний, що любов рухає світи, але аж ніяк не світ
детективного роману; цей світ вона рухає явно не туди” [4]. У її повісті
саме детективна лінія зумовлює розвиток романтичних відносин між Ларисою
Лавриненко і Алексом Гаєром. Таємниця загибелі батьків героя
розкривається лише завдяки тому, що головна героїня вважає таку загадку
гідною підставою для продовження спілкування із чоловіком, який їй
сподобався. Лариса сама дивується власній активності й наполегливості,
міняючи свій погляд на формування відносин між чоловіком і жінкою.

Повість “Ностальгія” можна класифікувати як ретродетектив, а точніше
детектив у ретроспекції. Письменниця дистанціює злочин і процес його
розслідування максимально в рамках закону, коли справа уже підпадає під
категорію “за давниною часу”. Проте не настільки віддалена у часі, щоб
не об’єктивізувати докази: вони існують у вигляді свідчень, у вигляді
документів. Історія сталася більше, ніж двадцять років тому, і мало хто
пам’ятає події того часу. А сам злочин огорнутий такою кількістю
незрозумілих деталей, що віднайти “потрібний кут зору” [2], аби вкласти
їх у єдину картину злочину, здається просто неможливим – надто мала
кількість інформації збереглася, надто різнорідні й незрозумілі предмети
складають таємницю Миколи Шуліки. На роль детектива, яку бере на себе
Лариса Лавриненко, припадає максимум роботи, яка полягає у збиранні
інформації, при мінімумі аналітичної роботи з обробки даних матеріалів.
Усі її версії виявляються хибними. Деталь кожної нової інформації
породжує нову версію, яка вщент розбивається наступним же кроком її
розробки. Версія про загибель через сум батьків за сином і страждання
через те, що він вважався зрадником, не витримує контраргументу часу –
надто багато років минуло від часу втечі, ставлення до цього у країні
змінилося. Версія про невиліковну хворобу дружини, що виникає на
підставі відвідувань Таїсією дорогого жіночого лікаря, категорично
спростовується самою лікаркою. Вона впевнено говорить про неможливість
такої перспективи. Алекс висуває версію зради матері, спираючись на
деякі спогади з дитинства, але вона також спростовується лікаркою:
Таїсія завжди намагалася довести власну чистоту й вірність.

Розгадати таємницю дозволяє не стільки інтелект й інтуїція, скільки
власне ностальгія, а точніше спогади дитинства. Місто стає несподіваним
свідком, воно бачило на своєму віку багато таємниць. Зберігся таємничий
будинок, до якого так часто навідувався батько, гуляючи з малим
Олексієм, жива жінка, яка пам’ятає події того часу і мешканців того
будинку. Вона також виявляється своєрідним детективом, тільки сферу її
інтересів складає саме місто, його історія, вона і знаходить докази, що
визначають мотив скоєного вбивства. Галина Федорівна вводить до
трикутника, що виник як версія, третю складову – циганку Раміну Потару.
Факт встановлення розірваності екзистенції Миколи Шуліки між двома
жінками дозволяє скласти загальну картину з різних частинок головоломки:
предметів з таємничої посилки, яка пролежала у квартирі Лавриненків
багато років, уваги до картини нікому не відомого художника, дивних
відносин лише терпимості у родині Шулік, дивних розмов матері і батька,
матері й свекрухи. Залишається нерозкритим лише мотив злочину. І
розкриває його архіваріус Галина Федорівна, яка знаходить документи на
підтвердження того, що саме Таїсія стала винуватицею загибелі своєї
суперниці. Відстань у часі дає можливість письменниці подивитися на
події без зайвої емоційності, поставивши перед читачем дилему, як
класифікувати те, що сталося – злочин, помста, чи те й інше разом.

Гра письменниці із класичними канонами жанру відбивається і на сутності
розв’язки сюжетів творів: головна таємниця розгадана і усі герої,
здавалося б, мають бути поділені на поганих і добрих. Проте Є. Кононенко
не вдається до такої класифікації своїх героїв, вводячи несподівані
подробиці. Так, у романі “Зрада” закцентувавши увагу на розгадуванні
таємниці Вероніки Раєвської, вона лише фіксує епізод загадкової смерті
старшого Стебелька, Марини Стебелько і випадкової смерті “генерала”
Раєвського. Вона не подає жодної деталі, що вказували б на незвичайність
обставин загибелі батька Вероніки – звичайний нещасний випадок. Лише у
кінці роману наголошує, що смерть останнього також була вбивством, що
Вікторія, нехай не прямо, але стала його виконавицею. Письменниця
залишає проблему злочину і покарання на розсуд читача, вона просто
подає. Водночас Є. Кононенко руйнує традиційну для класичного детективу
позицію моральної вищості родини жертви. У такий спосіб героїня
позбавляється морального права засуджувати вбивцю матері, а тим більше
звинувачувати у будь-якому проступку батька. Не можна однозначно
охарактеризувати й учасників злочинів, описаних у повісті “Ностальгія”.

Найбільше відповідає канонам детективу роман “Імітація”, але і у цьому
творі письменниця вдається до гри із класичними нормами. Згідно жанрових
особливостей детективних творів, усі події сюжету і невідповідності, які
знаходять герої, мають складати єдину логічну схему. Такого
стереотипного підходу до розслідування дотримуються герої роману,
намагаючись пов’язати в одне ціле низку подій: загибель мистецтвознавця
Мар’яни Хрипович, викрадення і знищення картин обдарованої хворої
дівчини і вбивство директора провінційної музичної школи – і не
досягають успіху. Останній злочин мав свою окрему історію, не пов’язану
із основним розслідуванням героїв, а тому усі версії, які враховували
цей факт виявились хибними. Істина розкривається завдяки збігу обставин
і необачній поведінці злочинця. Неканонічною є і розв’язка роману:
Лариса Лавриненко, відтворивши повну картину вбивства, знаходить убивцю
і докази його провини, але свідомо не вживає жодних заходів, аби
покарати злочинця. Таким чином письменниця акцентує той момент, що
героїв цікавить істина людських відносин, а не проблеми покарання за
злочин, які є складовою класичного детективу.

Твори Є. Кононенко трактуються як детективи, оскільки вони мають у
сюжеті характерні для такого жанру інтригу й розвиток подій, що зумовлює
логічне осмислення подій та інтелектуальний пошук шляхів зняття
протиріч, що виникають в умовах детективної загадки. Водночас
письменниця по-своєму структурує складові класичного детективу. Зокрема,
розширює мотив пошуку, який призводить не тільки до розкриття таємниці
вбивства, а й до руйнування героями стереотипів сприйняття багатьох
соціальних чи психологічних явищ. Є. Кононенко використовує мотив пошуку
як тло для психологічного дискурсу різних проблем суспільства, а
детективний сюжет – для акцентування основної проблеми твору. Через
традиційний схематизм у визначенні негативного, що у детективних творах
фокусується в образі злочинця, письменниця підкреслює своє ставлення до
того чи іншого явища життя, уникаючи при цьому додаткових рефлексій і
дидактизму.

Література

Брехт Б. О популярности детективного романа //
www.ruthenia.ru/volsky/text.html

Вольский Н.Н. Загадочная логика. Детектив как модель диалектического
мышления //www.ruthenia.ru/volsky/text.html

Кононенко Є. Ностальгія. Повість// Кур’єр Кривбасу. – №1. – С. 91-134.

Можейко М.А. Детектив. Статья из энциклопедии “Постмодернизм”
//http://infolio.asf.ru/Philos/Postmod/detective.html

Стріха М. “Дзеркало доби імітацій” //
www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=021

Стус Д. “Зрадливе місто” Євгенії Кононенко (лист-прохання до авторки та
її видавця) //www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=083

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020