.

Художня версія самотності у прозі Г. Пагутяк: особливості ідеостилю (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 6347
Скачать документ

Художня версія самотності у прозі Г. Пагутяк: особливості ідеостилю

Феномен самотності – характерна складова феномена людського існування.
Його дослідження займає важливе місце у “кордоцентричній” традиції
української філософської класики. Так “філософія серця” Памфила Юркевича
вказує на первинність емоційно-почуттєвого фактору в українській
психіці, внаслідок якого виникає відносне уникання об’єктивного світу,
оскільки почуття – це внутрішнє явище, найменш пов’язане із зовнішнім
світом [16]. Дмитро Чижевський наголошує на “рисах психологічного складу
українця”, виділяючи серед них емоціоналізм та індивідуалізм, який “може
вести до самоізолювання, до конфлікту з усім та усіма” [14, 19]. На
основі кордоцентризму специфічною українською рисою Микола Шлемкевич
вважав втечу від життя у власну душу. Аналізуючи феномен Григорія
Сковороди, він приходить до думки про поширений психологічний тип
української людини, означаючи його “сковородянською людиною”
[15, 20-21]. У творчості Г. Сковороди дійсно актуалізується розуміння
позитивного смислу самотності як свідомого усамітнення заради
одухотворення, заради глибинної комунікації з Богом.

Для Галини Пагутяк характерне тяжіння до психологічного та
феноменологічного повноцінного відтворення переживання самотності, адже
ця категорія розглядається в її творчості як гуманістична характеристика
людства, через яку воно спізнає глибини буття в парадигмах хаосу й
упорядкованості.

Метою статті є дослідження художнього відтворення феномена самотності у
прозі Г. Пагутяк, виокремлення форм її символізації в художньому тексті
та виявлення провідних ознак її письменницького стилю.

Щодо аналізу творчості Г. Пагутяк, то її першу книгу “Діти” аналізував
М. Жулинський [6], який спостеріг нестандартність авторського погляду,
оригінальність деяких стильових знахідок, своєрідне поєднання
реалістичних і фантастичних елементів її прози. В. Агеєва рецензувала
збірку Г. Пагутяк “Потрапити в сад” [1], відзначила глибокий психологізм
та інтелектуалізм, жанрово-стильові особливості її прози; виявила
типологічну спорідненість її прози з історико-фантастичною прозою
В. Шевчука. Частково проблему поетики роману “Господар” Г. Пагутяк
дослідила Н. Синицька [13]. У своєму авторському проекті “Приватна
колекція” В. Габор щодо прози Г. Пагутяк відзначає
фантастично-символічну манеру її письма, національну автентичність та
жанрові особливості її прози [3]. Але досліджень у річищі ідентифікації
жіночого письма Г. Пагутяк у світлі концептуалізації феномена самотності
немає.

Актуальною проблемою сучасних досліджень з літератури, вважає В. Агеєва,
є спрямування гендерної та феміністичної теорії до проблем психологічної
ідентифікації власне жіночого письма: “Феміністська теорія цікавиться
також психологією творчості жінок-письменниць. Адже на всіх рівнях
художньої структури, не лише зовнішньо-проблемному, але й у майстерності
характеротворення, особливостях психологічного аналізу, на власне
мовному рівні тут можна побачити багато відмінностей у порівнянні з
творчістю автора-чоловіка. Справа не в тому, щоб пришпилювати ярлики
кращого й гіршого. Йдеться про те, що врахування специфіки творчого
процесу дає змогу проникливіше інтерпретувати текст, виявити глибинні
коди й символи” [2, 17]. Ця ж дослідниця наголошувала, що в наш час
українському літературознавству необхідно “переглянути історію
літератури, проаналізувати репрезентацію жінки і жіночої психіки у ній,
знайти нові можливості інтерпретації художнього твору жінкою-читачем і
жінкою-критиком” [2, 16]. Отже, для українського літературознавства
характерне те, що воно перебуває, власне, на активній стадії вивчення
специфіки жіночого письма та фемінної критики, розгортає дискурс
особливої жіночої ідентичності, жіночого способу інтерпретації (“Femina
melancholica: Стать і культура в гендерній утопії О. Кобилянської”
Т. Гундорової, “Жіночий простір. Феміністичний дискурс українського
модернізму” В. Агєєвої, “Шевченків міф України. Спроба філософського
аналізу” О. Забужко, “Моя Леся Українка” Н. Зборовської та ін.).

Необхідно зазначити, що філософія і психологія нині активно формують
методологію дослідження в галузі літератури. Гендерний підхід до
художньої творчості та інтелектуальних концепцій має також яскраво
виражений міждисциплінарний характер, його епістемологія базується на
різних інверсіях та моделях чоловічого – жіночого у художній практиці

ХХ століття. Естетичне переживання самотності чоловічою та жіночою
екзистенцією виводить на проблему дослідження колізій художньої
творчості, пошуків адекватної художньої мови, проблему свідомого чи
несвідомого використання певного стилю тощо.

“Література, – як зазначає М. Моклиця, – мистецтво з додатком, з якоюсь
зайвиною, яка не є власне літературознавством. Художня література – це
не тільки мистецтво слова, це також психологія і філософія людини, яка
об’єктивується у слові” [4, 5]. Отже, за художньою мовою стоїть стать,
психіка та екзистенція авторської особистості. Стать виражає
розколотість людського буття на фрагментарні форми життя і породжує
пристрасть, тугу за цілісним буттям. Психіка виражає внутрішні стани,
пов’язані з взаємовідношенням свідомого та неусвідомленого, екзистенція
– повноту людського буття як переживання індивідуального життя в
об’єктивній реальності. Самотність як екзистенційний та психологічний
феномен не досліджувалася стосовно її художнього втілення в сучасній
жіночій прозі української літератури.

Інтровертна психологія з інтуїтивною домінантою виражає психологічний
тип Галини Пагутяк, що позначилося на основній опозиції її творчості –
“духовне-телесне” і спрямувалося до щезання тілесного реального світу на
користь містицизму, асоціальної реальності, що випрозорюється за
обрисами реального світу.

Особливості жіночої суб’єктивності та жіночого письма у творчості Галини
Пагутяк полягають у прагненні символістського вираження феноменології
цивілізаційної самотності. Її герої завжди шукають більшого, ніж просто
спокою для себе. Пагутяк у своєму художньому експериментаторстві прагне
створити зразок ідеального світу, де самотність є подоланою, перебореною
суб’єктом. З цією метою вона експериментує і подає нам різноманіття
варіантів такої подоланої самотності, зокрема, найбільше їх припадає на
останні часи її творчості, на межі ХХ та ХХІ століть. Варіантом
подолання самотності, на думку Галини Пагутяк, є повернення до сталих
вічних законів людської божественності, внаслідок чого її манера письма
сакралізується багатьма способами, наприклад, шляхом утворення
ремінісцентної та стилістичної залежності тексту від Біблії, або
наданням персонажам характеристик потойбіччя. Часом письменниця вдається
до цілковитого нищення плоті як такої. Безтілесність, містичність
окремих її персонажів стає наголошуваною, наприклад, Білого Пташка.
Основним шляхом вираження феномена самотності в її творчості стає
підсилена релігійність, аскетичність, пошуки божественної сутності,
очищеної від недоліків попередньо заявлених релігійних ортодоксальних
систем. Містифікуючи світ такої нової релігійності, Галина Пагутяк
повністю позбавляє своїх персонажів статевих ознак та не актуалізує
уваги на статевих взаємовідношеннях, адже для неї ціннісно вартісними є
лише сакральні пориви людини, через які, за її переконанням, людина й
може позбавитись самотності.

Для Г. Пагутяк характерні такі форми символізації самотності в
художньому тексті:

перехід зі світу патологічної самотності у світ ідеальної (позитивної)
самотності. Така ідеальна самотність є формою потойбічного знання, що
повідомляється посередником між двома світами – Перевізником. Героїня
“Книги снів і пробуджень” опиняється у потойбіччі, проминувши вічну
річку Лету за допомогою Перевізника. Потойбіччя як абсолютна самотність
має самотність за втіху. Це єдине місце, де правомірність самотності
вмотивована езотеричним досвідом людства;

самотність потойбіччя, що прагне зазирнути у світ зворотньої парадигми
(потойбіччя, що відвідує реальний Урож “Пан у чорному костюмі з
блискучими ґудзиками”);

зображення самотності Бога як трагедійного апофеозу людського існування
стає мотивом боговтрати у людській душі. У творі “Кіт з потонулого
будинку” містифікується божественна самотність постапокаліптичного
світу, Бога новонародженого світу і світу, знесеного потопом;

містифікація простору – образ Острова як своєрідної міфологеми, що
втілює самотність божественної пустелі. Якщо Вежа – символ пустки, то
Острів – божественної пустелі (“Записки Білого Пташка”);

матріархальні міфологічні мотиви: самотність Урожа як втіленого на землі
жіночого раю, як материнського лона чутливості й первісного яйця (“Захід
сонця в Урожі”);

біблійні міфологічні мотиви (самотність Христа як вираження вершинного
страдництва у “Книзі снів і пробуджень”);

авторські міфологічні мотиви та образи, представлені найяскравіше у
творах, написаних в останні роки: “Кіт з потонулого будинку”, “Писар
Східних Воріт Притулку” тощо;

символіка книжної самотності, забутої сакральної книги. Абсолютна
самотність має наслідком щезання тіла і слова. Афористичність відіграла
роль ілюстрації мовної самотності як однієї із форм людського відчуження
(“Писар Східних Воріт Притулку”);

самотність Писаря Східних Воріт Притулку – це суто містична художня
каузальність, прочитується лише в системі алегорій самого автора (“Писар
Східних Воріт Притулку”).

Отже, традиційне для символіста протиставлення двох світів виходить на
біблійну поетику демонічного й божественного. Недаремно актуалізація
страху перед божевіллям (де змішується божественне і диявольське) є
однією з виразних тенденцій Г. Пагутяк, що підтверджує загальну
тенденцію її прози: істина належить духовним сферам, а не тілесному
світу.

Реальність стає тінню, низьким світом, де образом її несправжності
мріється інший світ, досконалий і вищий: у внутрішньому просторі творчої
жінки відкриваються двері в інші світи. Страх перед реальною самотністю
компенсується духовною спрагою знання, що супроводжується
трансцендентною самотністю і постає важливою умовою містичної
світобудови. Загалом внутрішній світ творчої жінки усвідомлюється як
головний естетичний об’єкт, де пошуки ірраціонального, несвідомого
проводяться у сферах духовних, містичних і є втечею від реальної
самотності та набуття ідеальної цілісності.

?????k?мову – мову серця, розуміння природи мусить спокусити людину до
пізнавання цілісності. Штучний світ цивілізації розчленовує буття, що
позначається на мові: утворенні численних семантичних спустошень у
словах, спустошенні глибини слова (“Не люблю езопівської мови, як і
будь-якої іншої, окрім мови жестів. Мені гидко послуговуватися навіть
найпростішими фразами, а не те, що алегоріями, які здешевіли…”
[5, 217]).

Самотність як проблема ідеостилю також послідовно зреалізована Галиною
Пагутяк. Письменницька манера Галини Пагутяк найбільше тяжіє до
біблійної універсалізації стилю, який за самою своєю природою включає
два світи: жіночий та чоловічий. Отже, провідною ознакою прози
письменниці слід назвати утворення ідеостилю на засадах адаптації
семантики Святого Письма, як і принципів його смислотворення.

Характерне й утворення символіки. Культура словотворчості Пагутяк
відзначається певним феноменологічним функціоналізмом, як скажімо
утворення нової семантики до “минути”, з наголошенням сенсу
“проминальності”, “втрати віджитого” тощо. Звідси народжується вже майже
концептуальне поняття “Велика Минута” – космологічний символ
“протікання” сущого у прозі Пагутяк. “Будь-яке слово означає надто
багато” [7, 93], отже й “називання” осмислене письменницею як акт
“персоналізації” письма. Існуючий мовний словник перестає задовольняти
її вимогам до тексту, і з’являються символи. Усталені значення цих слів
видаються письменниці недостатньо виражальними, вона йде шляхом
підсилення химерності. “Мутація слова зробила наші тіла виснаженими”
[7, 79], – заявляє Пагутяк. Оживлення слова шляхом утворення символів, –
це і воскресіння первісного значення, і вияв “самовитості”, і водночас
конструювання світу нових ідей, незайманих цивілізаційною порожнечею.

Характерною ознакою стилю Пагутяк є часте утворення афоризмів та тяжіння
до афористичності. Для пагутяківських афоризмів характерні такі ознаки:
1) феноменологічна, біблійна, адаптивна вісь завжди відчутна;
2) лаконізм; 3) орієнтація на позачасові категорії людського буття (дух,
душа, сон, божевілля); 4) введення містичного компоненту та пов’язана з
цим 5) характерна семантична невичерпність, тяглість семантичного ряду.
Афоризми Пагутяк тотожні мовному знаку й утворюють додатковий змістовний
рівень тексту, часом сприяють семантичному зсуненню. Будучи оперативними
елементами мислення, такого роду мовні моделі є суб’єктивними
спонтанними утвореннями. Наведемо кілька прикладів афоризмів: “Впізнати
себе у комусь і злякатись – зовсім інша річ, ніж упізнати себе в собі”
[10, 20], “Ми ростемо до смерті бодай одною гілочкою, доки не всохне все
дерево” [10, 23], “Нема нічого гіршого, як увійти в дім, а потім
загубити від нього ключі” [10, 24], “Світ не належить мені, але і я йому
не належу” [10, 27], “Наші тіла страждають укупі з душею” [10, 28] тощо.
Афористичність письменницького стилю Пагутяк сприймається як кодування
того істотного в житті, що відкривається героїні й автору. Фактично, це
прагнення зазирнути по той бік. Поетика потойбіччя у прозі Пагутяк
зреалізована на всіх рівнях художнього тексту, афоризми не стали
виключенням, більше того, вони допомагають усвідомити присутність
вічності, приреченість кожного на перебування в ній, хоча б тимчасове.
Стосовно вивершення концепту самотності афористичність відіграла роль
ілюстрації мовної самотності як однієї із форм людського відчуження.

Проблема мовної самотності піднімається також у збірці “Потрапити в
сад”. “Слова губляться в горлі, наче так важко їх вимовити. Це ж не
слова кохання, лише спроба передати відчуття того, що діється з нами,
далеко від буденної і святкової суєти. Відчуття такої розкутості, такої
волі, аж моторошно. Самотність – ніби море. Ти стоїш на березі і чекаєш,
коли тебе поглине хвиля припливу. Ось ми вдвох – німі, глухі, сліпі, але
маємо тіло, здатне любити. Це єдине, що нам залишилося, проте й воно
вкрите сталевим панциром, який ми відламуємо, ранячи себе” [13, 115].
Деконструктивна за своєю природою концепція мовної самотності Галини
Пагутяк має глибоко укорінену філософію віталізму. Зникнення тіла й

мови – це наслідки цивілізованості, позбавленої духовності. Тануча
тілесність у прозі Пагутяк пов’язана з танучим словом. Мовна самотність
– наслідок розірваності духовного первня у світі, наслідок трагедії
непорозуміння, адже майже всі сцени у прозі Пагутяк описані таким чином,
що мовний потік, потік спілкування, майже відсутній, а коли персонажі
все ж наважуються на діалог, то такий діалог завжди містить каузальність
неспіввіднесеності світів його мовників. Діалоги не приносять втіхи чи
надії на подолання самотності, вони навпаки підсилюють відокремленість
людей, демонструють, що ця відокремленість дійшла до того, що мовне
спілкування становить низку алогізмів, утаємничених кодів, фантасмагорій
плану сприйняття тощо. Люди втратили мову як комунікативну систему, вона
існує лише для називання предметності світу та телевізійної балаканини,
яка письменницею потрактовується як принципово позбавлена змісту й
спрямування на мовника, як химерна потворність. До проблеми мови Пагутяк
неодноразово повертається в текстах: “Адже мова символів колись була
спільною для всіх, доки люди не перестали розуміти одне одного й навіть
себе” [10, 22]. Лейтмотив Вавілонської вежі у цьому контексті означає
втрату людської духовної й мовної єдності. Втративши мову символів,
зрозумілу для всіх, самотня людина і все самотнє цивілізоване людство
береться до мовного експерименту, намагається створити універсальну
мову, мову для всіх і кожного, але така мова неможлива, оскільки мову не
можна створити силою волі, вона є наслідком духовного спілкування, якого
немає. “Нову мову не треба створювати, бо ми втратимо свій єдиний
захист” [10, 22]. “Щодо мене самої, то я досить тверезо ставлюся до дару
говорити, бо це і гра, і спосіб виживання, і моя влада. Мови треба
позбутися, як засобу комунікації. Для цього треба навчитися передавати
думки безпосередньо” [10, 32]. Духовна мовчазна, тиха комунікація,
втрачена в процесі цивілізаційності, пропонується замість осоружної
галасливості мови, надмірно розвиненої, але беззмістовної.

Для Галини Пагутяк властива символістська концептуалізація самотності у
ракурсі збільшення сакральних ознак світу жінки, що врешті-решт, і є
тими новими властивостями жіночого письма, які стали здобутком автора.
Віра Агеєва зазначала, що “жінка в патріархальному суспільстві була
позбавлена екзистенційної повноти і свободи вибору, їй відмовлено навіть
у прагненні до трансцендентного, бо це б утверджувало її суверенність
поряд з іншою статтю” [2, 8]. Заборона жіночої біблійної герменевтики,
заборона жіночої теології у світлі української культурної традиції мала
більшу тяглість, ніж на Заході. Тож нинішнє звернення Галини Пагутяк до
Біблії, висунення нею сакральної мотивації феномена самотності у її
прозі є, безперечно, явищем індивідуального письменницького бунту
супроти чоловічої ієрархізації світу. Вона виходить за межі
психоаналітичного означуваного, але не за межі цінності як такої. Ця
цінність вже не пронизує означуване, а фантазматично переслідує його.
Для прози Пагутяк характерна заборона самовбивства як виступ з позицій
цінності сакрального абсолюту, а також зникнення тіла як сущого,
розчинення його у просторі жіночої екзистенції. Тілу, охопленому
бажаннями, у Пагутяк протиставлене тіло семіургізоване,
структуралізоване за принципами архітектоніки сакрального, як і
функціоналізоване сакральним. Фактично, вона подає тілесно прозору
картину світу. Міфологізуючи текстовий простір, надаючи йому сакрального
значення, Пагутяк йде шляхом універсалізації всього, що в тому просторі
опиняється, інтуїтивно повертаючись до уявлення про вищий світ,
оновлений, духовний. У цьому світі навіть поділ на статі втрачає сенс,
тіло стає прозорим у світлі сакральної міфологізації, неістотним як знак
письма. Кричуще розпорошення тілесності в прозі Галини Пагутяк,
вочевидь, становить провідну ознаку її жіночого письма. Внутрішній світ
жінки-митця усвідомлюється як головний естетичний об’єкт. Пошуки
несвідомого у внутрішньому світі відповідають пошукам символістів.
“Символісти, – як зазначала М. Моклиця, – несвідоме шукали у сферах
духовних, містичних, а не біологічних, як це робили психологи” [4, 87].

У “Записках Білого Пташка”, а також в інших творах письменниця
наближається до такої форми художнього кодування самотності, яка
заснована на медитативно-езотеричній символіці загальнолюдського добра і
зла, фемінне начало в інтерпретації такого типу взагалі пригасає. Таке
письмо не можна назвати ані жіночим, ані чоловічим, оскільки перебираючи
ознак символістської образності, воно універсалізується подібно до
біблійних текстів.

Література

Агеєва В. Про книгу Галини Пагутяк “Потрапити в сад” // Слово і час. – №
3. – 1990. – С. 74-76.

Агеєва В. Філософія жіночого існування // Бовуар Сімона де. Друга стать
/ Перекл. з французької Н. Воробйової, П. Воробйова, Я. Собко: В 2 т. –
К.: Основи, 1994. – Т. 1. – C. 5-21.

Габор В. Галина Пагутяк – прозаїк// Приватна колекція: Вибрана
українська проза та есеїстика

кінця ХХ ст. – Львів: Л.А. “Піраміда”, 2002. – С. 462-464.

Моклиця М.В. Модернізм як структура: Філософія. Психологія. Поетика:
Монографія. Вид. 2-ге, доповн. і переробл. – Луцьк: Вежа, 2002. – 390 с.

Пагутяк Г. Гірчичне зерно. – К.: Радянський письменник, 1990. – 232 с.

Пагутяк Г. Діти. – К.: Радянський письменник, 1982. – 320 с.

Пагутяк Г. Записки Білого Пташка. – К.: Український письменник, 1999. –
150 с.

Пагутяк Г. Захід сонця в Урожі: Романи, повісті та оповідання. – Львів:
ЛА “Піраміда”, 2003. – 356 с.

Пагутяк Г. Кіт з потонулого будинку // Кур’єр Кривбасу. – 2002. – № 148.
– С. 3-23.

Пагутяк Г. Книга снів і пробуджень // Сучасність.– 1995. – № 10.– С.
11-53.

Пагутяк Г. Писар Східних Воріт Притулку // Сучасність. – 2002. – № 9. –
С. 10-54.

Пагутяк Г. Писар Східних Воріт Притулку // Сучасність. – 2002. – № 10. –
С. 6-49.

Пагутяк Г. В. Потрапити в сад. – К.: Молодь, 1989. – 222 с

Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К.: Вид-во “Орій”
при УКСП “Кобза”, 1992. – 229 с.

Шлемкевич М. Загублена українська людина. – К.: МП “Фенікс”, 1992. – 168
с.

Юркевич П.Д. Вибране. Бібліотека часопису “Філософська соціологічна
думка”, серія “Українські мислителі”. – Київ: Абрис, 1993. – 416 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020